Додаткова інформація
| Amount Type | 50 ₴, 100 ₴, 150 ₴, 200 ₴, Інша сума |
|---|
Українська Греко-Католицька Церква вкорінена у прадавніх землях Київської Русі – на землі, позначеній досвідом мучеництва та нерозривно пов’язаній із драмою імперських зазіхань як зі Сходу, так і з Заходу. Після століть російського, польського та радянського панування УГКЦ постала з підпілля в обставинах, коли загроза для української нації, її мови та культури залишається відчутною та невідступною.
I. Франко-канадський досвід: Церква як творець нації
На північноамериканському континенті в другій половині XVIII століття Нова Франція після відомої битви на Полях Авраама перейшла під владу Британської корони. Внаслідок цього «канадійці» (Canadiens) опинилися в становищі переможеної спільноти – франкомовної католицької меншини в межах англомовної та протестантської імперії.
Упродовж ХІХ і першої половини ХХ століття Римо-Католицька Церква взяла на себе роль охоронця франко-канадської національної ідентичності. Римське духовенство, усвідомлюючи небезпеку асиміляції, наполягало на нерозривній єдності французької мови й католицької віри. Єпископ Луї-Франсуа Лафлеш із міста Труа-Рів’єр сформулював відомий вислів: «la foi garde la langue, la langue garde la foi» – «віра зберігає мову, мова зберігає віру», який із ревністю повторювали понад століття.
Замість того щоб плекати місію Церкви, спрямовану на спасіння всього людства, чимало представників єрархії переосмислили її як своєрідний етнокультурний бастіон. Глибоко вплетена в усі виміри франко-канадського суспільства – в сферу охорони здоров’я, освіти, соціальних послуг, економічного життя, громадських організацій та медіа – Церква здавалася сильною, проте була зосереджена передовсім на самій собі, лише на своїх вірних.
Такий етноцентричний підхід призводив, зокрема, до того, що церковні школи відмовлялися приймати молодих католицьких іммігрантів італійського, ірландського, польського і українського походження, спрямовуючи їх до англомовних навчальних закладів. І це попри те, що Французька Канада була одним із найпотужніших осередків католицького місіонерського руху у світі, відряджаючи тисячі священників, братів і сестер на всі континенти. Парадокс у тому, що за цієї глобальної місійної відкритості на власній землі Церква виявляла насторожену замкненість, обмежуючи свій горизонт рамками етнокультурного самозбереження.
Пригнічена страхом культурного розчинення в переважно англо-протестантському середовищі, вона фактично була готова відкласти убік Велике доручення.
Такий клерикальний націоналізм суттєво підірвав довіру до Церкви як духовного авторитету. І коли в 1960-х роках франко-канадське суспільство пережило процес секуляризації внаслідок так званої Тихої революції (Révolution tranquille), національний рух без вагань розірвав історично сформовані зв’язки з церковними структурами, розцінюючи їх як спадщину попередньої епохи.
Надто глибоко вплетена в природні, а не надприродні справи, Франко-канадська Церква втратила значну частину свого духовного авторитету. Протягом одного покоління Католицька Церква, яка раніше була присутня повсюдно, практично зникла з публічного простору Канади.
Діти цього нового суспільства зростали вже без відчуття трансцендентного й без живого досвіду святині. Квебек поступово став духовною пусткою – явищем майже безпрецедентним для Північної Америки. У його містах багато величних храмів, що здебільшого стоять пусткою, тому їх поступово переобладнують на житло. Читаючи одна за одною таблички з назвами вулиць, одержите розлогу єктенію з поминанням святих, чийого заступництва люди майже не просять.
II. Паралелі та сучасні ризики
Теперішнє українське суспільство, як франко-канадське початку ХХ століття, стоїть перед екзистенційною загрозою. Попри суттєві відмінності у географії, мові, культурі, обряді та в самій природі цієї загрози, паралелі між Франко-канадською Церквою та Українською Греко-Католицькою Церквою вражають своєю виразністю.
Лукавий, або διάβολος, є «тим, хто розділяє». Щоб досягти своєї мети, він відновлює давню стратегію, спокушаючи вірних окреслювати Церкву передусім у етнічних та національних категоріях, ставлячи це вище від покликання звіщати життєдайне Євангеліє.
У Північній Америці деякі парафії іноді набувають рис радше культурних осередків, зосереджених передусім на плеканні мови та етнічних традицій – від народних танців до приготування традиційних страв. Парафії УГКЦ можуть опинитися перед ризиком розуміти себе не як Церкву, що постала з українського народу, а як інституцію, що існує винятково для українського народу.
Тут можна почути відлуння формули єпископа Луї-Франсуа Лафлеша та його ототожнення Церкви з нацією: «Віра батьків – мова батьків». Далеко від рідної землі, яка перебуває під жорстокою облогою, природно зростає прагнення берегти культурні корені. Іноді настільки, що це призводить до відчуження тих, котрі, навіть маючи українське походження, не почуваються або не сприймаються як «достатньо українські».
Подібно до франко-канадського директора школи минулих часів може виникати спокуса відрадити від парафії молодого шукача італійського, ірландського, польського чи французького походження, порадивши йому, натомість, звернутися до «англомовної» парафії.
Застережливий досвід знекровленої Франко-канадської Церкви не варто ігнорувати: коли Церква будує себе на піску – навіть найпрекрасніших культур – замість того щоб стояти на скелі Євангелія, її падіння буде великим і гучним (Мт 7, 27).
III. УГКЦ поза межами України: гілка, прищеплена до нового дерева
Станом на 2025 рік Українська Греко-Католицька Церква налічує 36 єпархій та екзархатів – 16 в Україні та ще 20 у різних країнах світу. В Канаді, наприклад, наша Церква присутня й душпастирює від 1890-х років, а 1912 року отримала канонічне оформлення як апостольський ординаріят під проводом блаженного єпископа Никити Будки.
З часом нащадки тих, що принесли нашу прекрасну Церкву до Північної Америки, здебільшого вступали в міжетнічні шлюби. Мало хто з них ще володіє українською мовою, і хоча вони часто бережуть пам’ять про своє українське коріння, їхня національна ідентичність уже канадська. Гілка була прищеплена до нового дерева – і приносить добрий плід (Йо 15, 1–5).
Розквіт нашої Церкви засвідчує потужну євангелізаційну дійсність, на яку звертає увагу Патріарх Святослав: «Українська Греко-Католицька Церква – це не Церква, що складається лише з етнічних українців… Це Церква, яка походить з українського народу, але вона є Церквою для всього людства».
Ця Київська Церква в Канаді, маючи 130-літнє коріння, покликана до подвійної місії. З одного боку, її парафії становлять мережу зрілих і усталених спільнот, здатних прийняти, супроводити й підтримати тих, кого несправедливо змусили покинути рідну Україну з обтяженим серцем. З другого боку, вона покликана бути місійною Церквою тут і тепер – звіщати Воскреслого Христа канадцям, народові, який у духовному сенсі часто почувається осиротілим.
УГКЦ не може дозволити собі окреслити власну ідентичність передусім як охорону етнічної пам’яті, якою б шляхетною й дорогоцінною не була ця пам’ять та місія її збереження. Її парафії не мають перетворюватися на музеї зраненого минулого, а покликані бути живими джерелами благодаті для сьогодення і для майбутнього.
Це зовсім не означає зречення мови, літургійного співу, іконопису чи історичної пам’яті. Навпаки, коли ці скарби пропонуються як дар, відкритий для інших, а не як засіб окреслення меж і винятковості, вони стають дієвими знаряддями євангелізації. Трагедія Франко-канадської Церкви полягала не в надмірній любові до своєї культури, а в тому, що культура поступово заслонила собою місію.
Сьогодні УГКЦ в Канаді стоїть на подібному роздоріжжі. Вона може залишатися Церквою, що походить з українського народу, і водночас стати беззаперечно Церквою для Канади. Це потребує свідомої відмови від ідеологічного націоналізму – спотвореної форми патріотизму, готовності звершувати богослужіння, проповідувати, катехизувати і служити мовами країни перебування, а також відкритості до тих, що приходять не в пошуках культурної належності, а духовної поживи.
Якщо Українська Греко-Католицька Церква в англомовному світі вистоїть перед спокусою ототожнювати євангелізацію з націєтворенням, вона може уникнути долі Французької Церкви на цих землях. Вкорінена в крові мучеників, які колись жили на берегах Дніпра, ця витривала і світла Церква може розквітнути й на берегах Святого Лаврентія – не як притулок, призначений лише для одного народу, а як ясне свідчення вселенськості Євангелія.
Паскаль Бастьєн
Переклав з англійської
Едуард Бердник
Поділитися:
