Наш лабіринт

Поняття лабіринту вже давно стало символом. Проходження лабіринту ототожнюється до ініціації – досягання зрілості – чи віднайдення самого себе. Роздумуючи над тим, яка назва буде найбільш відповідною для книжки-розмови з Клодом-Анрі Рокке, Мірче Еліаде наполіг на «Випробовуванні лабіринтом» (L’Épreuve du labyrinth, 1978; у англійському перекладі Ordeal by labyrinth, 1986). У цій надзвичайно цікавій розмові про дослідницьке життя знавця первісних релігій чи не найбільше вражає те, як часто Еліаде повертається до румунської культури, яка наче й не була об’єктом його вивчення і яка не змагалася з «найвизначнішими культурами», але, здається, таки була серцевиною персонального лабіринту автора.

Цей невеликий текст буде присвячений стереотипам, які мусимо подолати для проходження нашого лабіринту на шляху до нашої зрілості. Власне культурна спадщина як те, що віддалене від нас у часі, є вельми сприятливим ґрунтом для творення стереотипів. Це французьке слово (stéréotype), яке первісно було пов’язане з друкуванням, а отже, з тим, що поширює знання і руйнує стереотипи, запозичило свою першу (зрештою, як і другу) частину з греки – στερεός, де воно означало насамперед «твердий» чи «затверділий», але метафорично також «впертий». Іншими словами, це ті знання, які, навіть якщо й мали під собою якісь підстави, стали зашкарублими, неживими і несправжніми, звітрівши під впливом часу, проте їх не так легко позбутися.

Спадщина – це все те, що тією чи іншою мірою збереглося донині і що впливає на нас незалежно від того, чи ми це усвідомлюємо. Збереглися, як і втратилися, речі різного плану: вартісні і геть випадкові, але магія історії в тому, що навіть сміття, пролежавши в землі кілька сотень років, набуває своєї цінності і перестає бути просто сміттям. Інколи воно спричиняє важливі історичні відкриття, поглиблює бачення різних сфер давно минулого життя і дає можливість осмислити незрозумілі до того часу питання. Але тут не про археологію, а про рукописи чи навіть певний сегмент рукописної спадщини – збірники розмаїтих, насамперед оповідних текстів переважно для церковного вжитку, вияви вченої та народної побожності, з якими найбільше маю справу.

Отже, щодо оцінювання цієї спадщини існують два взаємозаперечні стереотипи: 1) там нема нічого цікавого, бо все воно вторинне; і це відомо апріорі; 2) все, що збереглося, є шедевральним і унікальним, вартим найчистішого захоплення; підхід, який у підсумку веде до першого, бо «унікальне» часто виявляється «загальнохристиянським», а розчарування згущує фарби і не дає розгледіти справді цікавих речей, які, попри свою подібність на щось інше, важливі та вартісні. В цих межах можна виділити цілу низку менших стереотипів, які тут частково перерахую, сподіваючись, що мої подальші приклади їх спростують. Отож «українська культура не унікальна, бо унікальність – це оригінальність, себто якась окрема, ні на що не подібна система»; «українська культура розвивалася в резервації, контактувала лише з найближчими сусідами, насамперед Московією і Польщею», тому «для її вивчення вистачить знати лише церковнослов’янську і давньоукраїнську (ну і ще, можливо, польську)», отже, «українська культура – жертва впливів, вона лише засвоювала те, що їй нав’язували і ні на що сама не впливала», «все, що було перекладене церковнослов’янською, було однаково популярне всюди, де читали цією мовою», тобто це якийсь спільний «слов’янський світ»; і стереотип останніх часів – «спадщина важка, проблемна, може нести травматичний досвід, тому її ліпше залишити десь далеко і дбати лише про майбутнє». 

Думаючи про всі ці стереотипи, а надто про останній, важливо не забувати, що найкращий лік від усіх стереотипів – це наука, яка в своїй основі таки не мусить бути загальнодоступною. Далеко не весь спадок може стати нашою «живою традицією» (хоча дуже добре таку традицію мати!), навіть коли мовиться про церковну культуру, для якої аспекти пам’яті й тяглості особливо важливі. Звичайно, здобутки науки, принаймні окремі, варто популяризувати, проте формування науково-популярних знань без існування самої динамічної та живої науки може бути згубним насамперед тому, що, з’єднуючи окремі вивчені фрагменти в популярний наратив і заповнюючи прогалини гіпотезами й інтерпретаціями, створюємо ілюзію повноти знання там, де до повноти ще далеко. Рятівним у цій ситуації є науковий прагматичний підхід, формування обов’язку – «бо це просто треба зробити» – і відповідальності, адже усвідомлення того, що ми маємо, робить нас сильнішими, зрілими, додає суб’єктності й упевненості, зокрема в очах інших. Себто на нас впливає не тільки те, що ми маємо, а навіть більше – що ми про це знаємо і що ми з цим робимо.

Тут найкраще підходить метафора родинного дому, в якому жило багато поколінь. У домі зазвичай є підвал і горище, в яких роками нашаровуються різні речі. Щоденні клопоти не раз не дають змоги займатися ще й упорядкуванням цих нежитлових приміщень. Часто до них навіть не заглядають або, навпаки, вирішують вигорнути все на смітник, щоби звільнити простір для чогось більш актуального на даний момент. Мабуть, без пояснення зрозуміло, що і один, і другий підхід можуть бути не лише легковажними, але й згубними. Серед усього на перший погляд безвартісного непотребу можуть випадково чи невипадково виявитися речі коштовні, які не просто впізнати чи через їх занедбаний вигляд, чи через брак знань. Така сама ймовірність, що там є щось небезпечне, яке може загрожувати життю родини, що живе в домі, або навколишньому середовищу, якщо те «щось» опиниться просто на смітнику. Отож добрий господар мав би дуже уважно переглянути все, що назбиралося за довгий час, не поспішаючи з оцінками і не ухвалюючи швидких рішень там, де не цілком зрозуміло. І цей процес мав би повторюватися через певну кількість років. Набуття більшого досвіду дозволяє побачити в чомусь непримітному шедевр, який може мати вартість не лише для родини господаря; і навпаки, зрозуміти, що те, що завжди викликало велике захоплення, має насправді цінність тільки для господаря, бо пов’язане з якимись лише для нього важливими історіями. Проте – так, це його особисті важливі історії.

Серед усіх наукових підходів тут найдоречніший саме історичний: вивчення всієї сукупності даних, їх опис, пошук зв’язків і контекстів і тільки тоді інтерпретація, яка знову і знову критично переосмислюється. Проблеми починають виникати там, де йдеться не про, так би мовити, чисту історію, а історію літератури, різних ділянок богослов’я, філософії тощо, особливо останніх, які в своїй засаді мають відмінний від історичної науки підхід. Про це серед іншого розмірковує Поль Рікер у книзі «Історія та істина» (українською у перекладі Віктора Шовкуна ця книга побачила світ у 2001 році). Так чи інакше цього торкається і Мірче Еліаде у вже згаданій розмові з Клодом-Анрі Рокке. Проте дотримання історичного підходу таки матиме винагороду. Заглиблення у деталі, ретельне пропрацьовування всіх відомих елементів таки дає можливість згодом підняти голову і побачити якщо не цілу картину, то принаймні суттєво більший її фрагмент. І тоді дозволити хоч трохи інтерпретацій.

Це ніби й очевидна річ, але, можливо, її варто нагадати. Наприкінці Х століття, коли Київська держава стала християнською і процес засвоєння християнського спадку відбувався досить динамічно, довгий час дух цієї культури залишався ранньохристиянським. Цей дух проявлявся не лише у свіжості прийняття, дещо гіпертрофованому інтересі до аскетичних практик, а й відкритості до різних християнських традицій, аж до поєднання того, що первісно не поєднувалося. Себто мовиться не лише про певний романтизований образ екстрем – пережиттів, відкриттів і самопроявлень, а й про хаотичність, інколи випадковість появи тих чи інших перекладених текстів, відчуття якої тільки посилюється численними втратами, що відбулися протягом століть. Тому інколи важливіший факт наявності, приміром, перекладу того чи іншого твору, аніж його якість чи приклади його осмислення та розвитку. На початку особливо важливі інтенції. 

У цьому не завжди усвідомленому, з розмаїтими недоліками з погляду випрацюваних культур світі особливо вражає, наприклад, «Житіє Теодосія Печерського», написане Нестором, що був Агіографом, а не Літописцем, як його прийнято називати (тут уже справа з міфом, а не зі стереотипом). Вправне володіння античною риторикою, яка прийшла до нього, очевидно, в своєму християнізованому вигляді та засвоїлася радше через читання, аніж навчання, довгий час було тим, що серед багатьох читачів-дослідників модерного часу викликало різку негацію та несприйняття, аж поки не з’явилося розуміння, що кожні двері мають свій ключ, і маленькі ключі, якими ми відчиняємо свої квартири, таки не годяться, щоб відчиняти двері середньовічних замків. Отож Нестор написав справжнє житіє преподобного, виповнивши риторичну форму живим змістом і поповнивши в той спосіб ряди святих агіографів, практикуючи авторство як свою дорогу до святості (тут користуюся формулою Дерека Крюґера, яку він розвинув у книзі «Письменство і святість: практикування авторства на ранньохристиянському Сході» – Writing and Holiness: The Practice of Authorship in the Early Christian East, 2011).

Проте найбільша частка – це спільна загальнохристиянська спадщина: різні тексти, що виповнювали християнську традицію; написані грецькою і перекладені багатьма іншими мовами. Це те чтиво, що об’єднувало християнський світ, помагало формувати спільну пам’ять і водночас відкривало неймовірні горизонти, запрошуючи читача в невідомі світи, знайомлячи з новими ландшафтами, флорою і фавною, і водночас давало можливість у свій спосіб засвоювати здобутки античної культури. Перекладені церковнослов’янською (чи таки спершу старослов’янською) мовою і записані кирилицею розмаїті тексти могли бути однаково відомі на всіх слов’янських землях. Проте на практиці виявляється, що культури обирали «своїх святих» різними шляхами і в різний спосіб. Не завжди просто відстежити, що мало найбільший вплив. І якщо на появу зображення/тексту про того чи іншого святого могли впливати цілком випадкові речі, то розвиток тривалого культу свідчить вже щось про саму культуру. Серед найдавніших «прийнятих» святих варто згадати насамперед двох: Саву Освяченого (палестинського святого межі V і VI ст., засновника лаври Святого Сави, яка не раз з’являється в різних інших історіях; наприклад, там зупинявся паломник з Русі – Даниїл, коли відвідував Святу Землю) і святу Теклю, легендарну ученицю апостола Павла. Житіє Сави написав Кирило Скитопольський, агіограф VI століття, Житієм Теклі став анонімний апокрифічний текст ІІ століття «Діяння Павла і Теклі». Переклади обох творів були відомі в Києві принаймні з ХІ століття. Ці тексти вплинули на написання вже згаданого «Житія Теодосія Печерського» і можуть бути прикладом впливу української (руської) культури на сусідню польську. Попри те, що мощі святого Сави хрестоносці перенесли в ХІ столітті до Венеції і вони там перебували до середини XX століття, Сава ніколи не входив до кола католицьких святих. Проте його життєпис з’явився у «Житіях святих» польського письменника-єзуїта Петра Скарґи (XVI ст.), напевно, лише з тієї причини, що цього святого шанували там, де жив автор агіографічної збірки, зокрема й у Львові. Найдавніші зображення святої Теклі у київській традиції (фреска з чернігівського Спасопреображенського собору, з якої маємо лише кілька копій 1930-х років, і фреска у Святій Софії Київській) зображають її як апостолку, себто з книгою і хрестом. Таке зображення було запозичене з Візантії, але там воно було характерне лише для короткого періоду, зате в київській традиції засвоїлося як обов’язкове. У католицькій традиції Теклю шанували насамперед як первомученицю і на іконах її зображали зі знаряддями мук; проте, наприклад, у костелі бернардинів у Львові (церква Святого апостола Андрія) ікона XVIII століття зображає Теклю і зі знаряддями мук, і з книжкою. 

Третій приклад стосується одного з апокрифічних Євангелій, так званого «Євангелія дитинства», яке довгий час приписували апостолові Томі, аж поки не було знайдене справжнє «Євангеліє від Томи». Цей текст складається з окремих епізодів, що розповідають різні історії про дитячі роки Ісуса Христа; він доволі химерний і був внесений до реєстру заборонених книг. Вважається, що подібно до інших таких текстів «Євангеліє дитинства» було перекладене приблизно у Х столітті церковнослов’янською мовою. Найдавніший збережений рукопис походить із XIV століття. Загалом відомими є шість середньовічних рукописів, написаних різними редакціями церковнослов’янської мови. Здається, серед них таки нема української редакції. Натомість є окрема група давньоукраїнських рукописів ХVIII століття. У першій половині ХХ століття їх налічувалося 10; донині з них збереглося, на жаль, лише вісім. В окрему групу вони входять не лише за мовною ознакою, а й тому, що мають свій окремий набір епізодів, який далеко не збігається з тим, що є в церковнослов’янських рукописах. По-перше, тут присутній унікальний епізод, відсутній у всіх інших версіях «Євангелія дитинства», який походить з українського фольклору, як довела Варвара Адріанова-Перетц. По-друге, тут відсутні деякі епізоди, які є в церковнослов’янській версії і навіть грецькій, але зате присутні інші, які можна знайти у сирійській, ефіопській, вірменській, прованській, давньоанглійській, латинській та інших версіях цього тексту. Цікава також історія самих рукописів. Фактично всі вони подібні на приватні книжки-записники, хоч у всіх відомих випадках їхніми власниками були священники. Складається дуже виразне враження, що всі ці тексти були записані з уст, а не переписані з якихось інших рукописів. Ріка народного переповідання відшліфувала химерні камінчики важких для сприйняття епізодів, перетворивши текст на свідчення великої любові, насамперед між дитиною Ісусом і Його батьками. Часом в цих рукописних збірниках присутні й інші фольклорні записи. Один із них потрапив до рук Маркіяна Шашкевича, відтак деякі пісні з нього були використані для «Русалки Дністрової». 

Це якраз історії про культуру, яка приймає і розвиває, стає своєю у великому колі культур, не обмеженому найближчими сусідами; яка знаходить свій виразний і цікавий голос. Те, що ми любимо в нашій культурі, далеко не завжди було від початку нашим; часто воно було прийняте і засвоєне як своє. Ані вертеп, ані писанки не були українським винаходом. Це ті традиції, які й далі живуть в різних християнських культурах. Але наша культура їх прийняла і зуміла перетворити у свою живу традицію, яка наповнюється і наповнює нас усіх.

Проходження лабіринту ніколи не є простим. Воно сповнене перепон (читай – стереотипів), складних завдань, втоми, розчарувань, помилок і переосмислень. Водночас той, хто йде, приречений не тільки на дорогу (потрапивши хоч раз у лабіринт, його треба пройти), але й на чимало важливих знахідок, приємних відкриттів і одкровень, які з’являються не лише на його шляху, а й у ньому самому, бо, врешті-решт, це дорога до себе.

Дарія Сироїд

Поділитися: