Харчування питомців Генеральної львівської духовної семінарії

«Кину тебе питомцям – вони тебе з’їдять», – так лякала одна греко-католицька їмость свою дитину, яка розбешкетувалась. І коли дівчинка підросла, то згадувала, що якийсь час дійсно боялася питомців, котрі приїжджали до них на парохію. Насправді метою семінаристів, запрошених парохом до своєї плебанії, був пошук нареченої, адже треба було встигнути одружитися до свячень, а часу на довгі знайомства не було. Важке навчання і суворий режим в семінарії не дозволяли проводити вільний час у місті й заводити знайомства з дівчатами. Вже на останньому курсі семінаристи на літніх вакаціях виїжджали в села, до пароха, котрий мав доньок на виданні. Після короткого знайомства зі священничою родиною та уподобаною дівчиною відбувалися заручини, що закінчувались весіллям по кількох тижнях часу.

Жарт про питомців, котрі «тебе з’їдять», дійшов до нашого часу. Тому в цій розвідці хочу торкнутися питання, яким був побут і харчування греко-католицьких семінаристів у стінах Генеральної львівської духовної семінарії – провідного духовного навчального закладу Галичини, що дав Україні величезну кількість освічених громадян. 

Коли в 1929 році семінарія була реорганізована в греко-католицьку Богословську академію (ГКБА), стараннями отця-ректора Йосифа Сліпого та Митрополита Андрея Шептицького вона стала єдиним українським вищим навчальним закладом у Другій Речі Посполитій.

Важке навчання та суворе формаційне виховання

І вчитись, і дотримуватись суворого режиму семінарії в усі часи було нелегко. Навчання вимагало не тільки вродженого інтелекту та здібностей, а й дотримання дисципліни та вироблення самодисципліни, що в молодому віці потребувало сил, ресурсів та чіткого усвідомлення свого покликання. Не зупинятимусь на тому, скільки питомці семінарії витрачали часу на навчання, лише скажу, що воно направду було дуже важким. Значно важчим, ніж приміром, у тих, що нині здобувають університетську освіту, адже студенти семінарії (окрім філософських і богословських дисциплін) мусили опанувати ще й декілька іноземних мов. Греку і латину, які вони вивчали ще в гімназії (без закінчення якої неможливо було вступити до семінарії), треба було ще більше удосконалити, бо лекції з певних богословських дисциплін вели латинською і нею ж приймали іспити. Через це лише інтелектуально обдаровані хлопці могли стати абсольвентами (випускниками) семінарії, адже латинська мова з її тяжкими логічними конструкціями не давала жодного шансу власнику посереднього інтелекту.

Щоб на високому рівні осягнути біблійні науки, питомці вивчали (і то вже з першого року) гебрейську (стародавній іврит), сирійську і навіть арабську мови. Так після закінчення ними семінарії українці отримували високоосвічених громадян, котрі ставали лідерами нації не лише як духовні особи, а також як інтелектуали.

Коперника, 36, де «гешіхта»¹ кашу їсть

Щоб ефективно навчатись², семінаристам треба було більш-менш якісно харчуватися. Це не завжди вдавалось, адже кризи, економічні та політичні потрясіння випадали на долю чи не кожного покоління. Війни, революції, зміна державного устрою впливали на життя та побут навіть у стінах такого закритого закладу, як семінарія.

Тож нині краєм ока заглянемо за лаштунки того славного навчального закладу, що розмістився у Львові при вулиці Коперника, 36. Ця вулиця колись мала назву Широка, ще давніше – Сокільницька, а старе приміщення семінарії було давнім монастирським комплексом сестер-домініканок, яке вони отримали в дар від княгині Теофілії Вишневецької, чоловік якої походив з давнього княжого українського роду Вишневецьких. Княгиня Теофілія, подарувавши ордену свій маєток 25 листопада 1749 року, сама вступила до цього монастиря.

Давніше там, де нині височіє імпозантна споруда Головної пошти, був розташований великий семінарійний сад зі старими каштанами і розпланованими доріжками. Про те, як виглядав старий комплекс семінарійних будинків, пише професор Амврозій Андрохович, який був викладачем історії у духовній семінарії: 

«На місці, де стоїть будинок дирекції пошти, був великий опущений город, погано опарканений, в нім стояли домики, в яких мешкала семінарійна служба, та трупарня. За тими домиками знаходились одноповерхові музеї³, відтак тягнувся город, далі церква з семінарією, знов город, що притикав до палати Сапігів»⁴.

Згодом на території семінарійного саду була побудована Головна пошта, яка в періоди бойових дій стала для ЛДС небезпечним сусідством. Як Головний вокзал, так і осередки зв’язку у Львові в часі воєн були першочерговими цілями для атак. Тож бомби і снаряди, котрі летіли на пошту, дістались і Львівській духовній семінарії. Врешті-решт у 1939 році одна з таких бомб впала на семінарійну церкву Святого Духа, зруйнувавши її разом з бібліотекою та архівом, що розміщувалися в дзвіниці.

У старому приміщенні семінарії

Старий семінарійний будинок мав непоказний вигляд: із залізними ґратами на вікнах нагадував радше в’язницю, аніж духовний заклад. По обидва боки коридорів будинку – темні, похмурі та вогкі кімнати, де взимку було дуже холодно. У всіх кімнатах стояли кахельні печі та дерев’яні шафи, дров для обігріву було замало.

Свого часу тут навчався майбутній професор Кирило Студинський, який залишив багато цікавих спогадів стосовно семінарійного побуту. Ось що він писав:

«Життя в семінарії було непривітне, головно через лихе мешкання… Була це величезна зала з 20 ліжками. Зимою треба було відсувати ліжка, бо на стінах блистів безнастанно іній, а при відлизі він топився і спливав на підлогу»⁵.

У старому вогкому приміщенні з товстими мурами питомці часто хворіли і нарікали та холоднечу. Тому нестача тепла, а також неякісне харчування для великої кількості питомців були основними тригерами та найбільш вразливими питаннями для Генеральної семінарії сто років тому.

Загалом щоденний розклад семінаристів був щільним і мовчазним, заповненим навчанням і духовними вправами, яким приділяли близько восьми годин на день. Фізичні заняття обмежувалися руханкою і проходом, а до фізичної праці, як-от прибирання, рубання дров та інше, уряд семінарії наймав прислугу.

Проблеми з постачанням продуктів і дотриманням санітарних норм

Харчі для питомців закуповували централізовано, укладаючи угоди з постачальниками. Також семінарія винаймала управительку кухні, яку питомці називали варехою. Саме від неї здебільшого й залежало семінарійне харчування. Меню укладали заздалегідь, а вже кількість і якість продуктів у стравах залежали від сумлінності кухарки та її чеснот.

Чималі проблеми мало керівництво семінарії з постачальниками продуктів, так званими реставраторами. Тут жеврів постійний конфлікт інтересів, адже реставратори хотіли щонайбільше заробити, натомість Губернія та Придвірна канцелярія (семінарія перебувала під їх управою) – найменше заплатити. Результат очевидний: постійні конфлікти і нарікання з боку семінаристів на неякісне харчування і шахрайські схеми постачальників продукції.

Про конфлікт з варехою Гайвановичевою пише Студинський:

«Каменем незгоди між питомцями і ректором була «вареха», що кормила питомців. Звалася вона Гайванович і була вдовою по судді, що вмер рано і залишив її з чотирма дітьми. Ректор Бачинський приятелював з її чоловіком, і вдовиця, титулом приязни, дістала доставу харчу для питомців. Ректор став для неї добродієм і, якби вона вміла відчувати для нього дрібку вдячності, то заощадила би йому великих прикрощів. Одначе Вареха хотіла якнайшвидше здобути маєток». Вареха вмовляла в. о. ректора, що при 64 кр. денно вона ледве виходить на своє, хоч у місті у кращих ресторанах можна було дістати добрий обід за 30 кр. Питомці не були з харчу вдоволені. Зате Вареха вислала свої три дочки на науку до Німеччини. Гайвановичева була незвичайно щедра для москвофільських організацій. Все те діялось на рахунок здоров’я питомців. Коли питомці жалувалися на Вареху, ректор о. Бачинський вважав це за напасть і відновлював з нею умову. Митрополит Сильвестр Сембратович висилав спеціальну комісію до кухні, щоб провірити справу і скуштувати страви, але до зміни не дійшло»⁶.

Рівень санітарних норм у старому приміщенні також був на низькому рівні. Наприклад, з січня 1798 року постачальником продуктів до семінарії був Йосиф Славіковський, який різав волів просто на семінарійному подвір’ї біля криниці, а відходи не прибирав. Спеціальна комісія встановила, що постачальник брав воду для семінарійний потреб на кухні просто з криниці, незважаючи на те, що вода була непридатною для цього.

Хроніка семінарії тих часів рясніє скаргами та конфліктами на неякісне харчування. Продукти часто зберігали в невідповідних умовах: по крупах та борошні лазили миші та щури, в підпсутих від вологи овочах заводилися хробаки, і питомці час від часу з обуренням приносили префекту ці огидні артефакти.

Рефектар – семінарійна трапезна

Для харчування в семінарії був передбачений рефектар, або семінарійна трапезна. Діяв він у двох великих кімнатах, де стояло шість довгих столів зі стільцями. Їжу подавали через віконце, а вся прислуга, окрім управительки, була чоловічою. 

До рефектаря заходили в означену годину і після молитви всі разом приступали до трапези. Разом з питомцями обідали та вечеряли всі настоятелі, окрім ректора, якому приносили обід та вечерю до його кімнати. Черговий настоятель заходив у трапезну останнім, коли там уже зібрались і чекали всі семінаристи. А вставав він з-за столу першим, що означало закінчення трапези. Під час трапези ніхто не розмовляв між собою, натомість хтось із питомців поставлений був читати з проповідальниці уривки зі Святого Письма, історії Церкви чи мартирологу.

Під час обіду і вечері в рефектарі спочатку прислуговували чергові семінаристи, яких призначав ректор. Так було до 1786 року, відтак уряд семінарії винайняв відповідну службу. Слуги рубали дрова для кухні та інших семінарійних приміщень. За порядок в трапезній відповідав бубенмайстер, який призначав чергових і стежив за їхньою працею.

Сніданок семінариста

Якщо говорити про початки заснування семінарії наприкінці XVIII століття, то тодішній вихованець харчувався лише двічі на день. Сніданку взагалі не було. Перший прийом їжі о 12:00 був уже й обідом. Як наслідок, від вставання о 4:30 семінарист встигав добре зголодніти.

У часи Маркіяна Шашкевича, тобто в першій половині XIX століття, на сніданок давали лиш одну булку, і цього явно було недостатньо. Проте в управительки кухні можна було додатково придбати молоко або чай. В хроніці семінарії зафіксовані бунти семінаристів щодо невідповідності ваги ранкової булки або її поганого випікання.

У 1930-х роках сніданок семінариста покращився: складався вже з двох булок, а також горнятка молока, кави чи какао. Тридцяті роки ХХ століття – це період розквіту семінарії, час, коли там викладали дуже фахові професори, навіть із міжнародним ім’ям, а кількість охочих стати абсольвентом була в найвищім числі 360 осіб.

Обід

Без перебільшення можна сказати, що однією з найприємніших щоденних подій семінариста був обід. 

О полудні семінаристи всі разом, мовчки, але щасливо, йшли до рефектаря і сідали до обіду. Трапезування тривало лише пів години, а потім до 13:45 був вільний час. У неділі та церковні свята обід та пообідній вільний час тривали довше (до 14:00). Проте «вільний час» не був призначеним для байдикування, а присвячувався мовній практиці. Притім два дні семінаристи говорили лише латиною, два дні – німецькою і три – польською або українською.

Обід завжди складався з трьох страв. 

У пісні дні: 

– юшка (зупа) або борщ;

– гречана або ячмінна каша;

– якась третя страва.

У скоромні дні подавали росіл, м’ясо або котлети. 

Вечеря

О 19:00 була вечеря, також із читанням Святого Письма, без розмов. 

На вечерю подавали тільки одну страву⁷. Відтак був вільний час. 

Лягали спали о 21:00, щоб удосвіта встати і почати все спочатку. Цей розпорядок був подібним до військового, як і чин священника загалом. Адже церковна структура збудована за принципом послугу та єрархії.

Тут варто зауважити, що в семінарії була запроваджена посада «магістр елеганціярум». В його обов’язки входило стеження за дотриманням добрих манер і за тим, як належить поводитися за столом. Навик цей – дуже важливий для інтелігентної людини, яка навіть якщо й була з сільського середовища, за час побуту в семінарії мусила осягнути правила поведінки в суспільстві і куртуазію.

Заборона вживання міцних алкогольних напоїв та дисциплінарні порушення

В семінарії діяла заборона на вживання міцного алкоголю: горілки та вина, адже абсольвент семінарії – майбутній священник, який стане лідером та зразком для громади. Втім, питомці семінарії – молоді люди – час від часу робили різні «шкарти»: втікали з уроків або ж несвоєчасно поверталися до семінарії. На дозвіллі семінаристи, поповнивши одне правопорушення, зважувались на інше, а саме зайти до льокалю і випити пива. Відомо, що такої фатальної помилки припустився питомець семінарії Маркіян Шашкевич разом з трьома своїми друзями. Не повернувшись вчасно на уроки, він з товаришами зайшов до львівського ресторану «Людвика», де всі разом випили чотири пляшки пива, а потім пішли ще й до кав’ярні, де Маркіянові стало погано.

Цей проступок (майже невинний, як на теперішніх спудеїв) коштував Шашкевичу занадто дорого як репутаційно, так і назагал в його священничому служінні. Маркіяна вигнали з семінарії 22 лютого 1830 року разом з трьома товаришами. Це стало страшенним ударом та встидом для батьків. Батько Маркіяна, отець Семен Шашкевич, не зміг витримати цього, аж захворів від переживань. Тут варто зауважити, що виховати сина на священника було найвищою мрією для українського селянства, вершиною суспільних сподівань, а виключення з семінарії було ганьбою не лише для батьків, а й для всього села та громади в цілому. Тому батько у великому гніві й розпуці відрікся від сина, і до рідного дому Маркіян уже не повернувся.

Незважаючи на те, що в подальшому Маркіян Шашкевич став зразковим священником і «Галицьким будителем», він до кінця життя так і не зміг оговтатись від наслідків свого вчинку. Його матеріальний стан був жахливим, після семінарійного проступку він уже не міг сподіватися на якесь добре місце. Тому парохію дістав бідну, а плебанію таку злиденну, що не міг там проживати. Зрештою, захворів на сухоти і зійшов зі світу цілком молодим – у віці 31 року.

Отже, в семінарії карали не тільки за проступки в навчанні, а й за прогули, куріння, гру в карти та пиво (втім, келих пива семінаристи могли отримати в часі різдвяних свят). Формаційні вимоги були строгими. Після дисциплінарних проступків питомець вже ніколи не смів сподіватися на посаду чи відзнаку. Яке б примірне життя у подальшому не провадив, дорога до посади каноніка (крилошанина) йому була закрита назавжди.

У новому приміщенні семінарії

Восени 1889 року за ректорства отця Олександра Бачинського була завершена будова нового приміщення семінарії на вулиці Коперника, 36. При посвяченні фундаментів будівлі взяв участь архикнязь Рудольф Габсбурґ, зауваживши при цьому, що «українці – «старовинна і культурна нація».

В цей час у Генеральній семінарії було майже 250 питомців з трьох єпархій: Львівської, Перемиської та Станиславівської. У закладі питомці мешкали, харчувалися, відбували богослужіння, духовні вправи, готувалися до занять, а лекції відвідували в університеті, який тоді розташовувався на вулиці Святого Миколая.

Ректор новозбудованої семінарії отець Олександр Бачинський був непересічною особистістю і за нього заклад зазнав багатьох позитивних змін. Зокрема, тут почали діяти драматичний, хоровий, історичний, літературний, економічно-господарський, гімнастичний, пасічницький та інші гуртки.

Про меню семінаристів кінця XIX століття можна довідатись із поданого списку крилошанина отця Василя Томовича⁸, який в тих часах як питомець допомагав отцю-віцеректору Северинові Торонському вести адміністрацію.

Ось тижневе меню на обід та вечерю:

• понеділок: росіл, м’ясо з сосом і лєгуміна; на вечерю – шницлі;
• вівторок: росіл, м’ясо і ковбаски; на вечерю – теляча печеня;
• середа: грибова зупа, три яйці на м’яко, лєгуміна; на вечерю – зупа, клюски з сиром;
• четвер: росіл, м’ясо і вепрова печеня; на вечерю – ростбратен;
• п’ятниця: яринова зупа, сікані яйця, крухе тісто; на вечерю – зупа і налисники;
• субота: зупа, м’ясо, лєгуміна; на вечерю – ковбаски з пюре;
• неділя: зупа, м’ясо і полядвиця з капустою; на вечерю – котлет з картофлями.

Якщо проаналізувати це меню, можна побачити, що воно повноцінне і дуже поживне. В ньому містилася велика кількість білку – м’яса: ковбаски, теляча і вепрова печеня, шницлі. Також були присутні такі ресторанні страви, як полядвиця та ростбратен⁹. Варто зауважити, що ці страви були питомими для австрійської, зокрема віденської, кухні, а це означає, що в семінарії, як і у Львові назагал, панували традиції європейської кухні. В тижневому меню також була достатня кількість яєць: варених та сіканих. Не вказано, які вживали овочі, проте в Правильнику семінарії знаходимо, що харчування базується на сезонних овочах, а отже, вони точно були на столі. Кожен день вживали першу страву – поживний росіл або якусь зупку, а в п’ятницю зупу подавали навіть двічі. Не оминули в раціоні і солодких страв: крухе тісто та лєгуміни, які могли бути яблучними, цитриновими, ванільними тощо.

Особливо втішалися питомці на великі релігійні свята, зокрема Різдво та Великдень. Тоді семінаристи мали більше відпочинку і кращу їжу. Наприклад, на Святий вечір отримували оселедець і пиво. Увечері до рефектаря заходив отець-ректор зі всіма членами ректорату і ділився з питомцями просфорою. Того вечора всі разом приступали до Святої вечері. Подавали: борщ, два види риби і кутю. Крім того, кожен питомець діставав велику струцлю, а всі три дні різдвяних свят – ще й смачні тістечка.

На Великдень вранці семінаристи отримували так зване фірманське снідання: сир і ковбасу, після чого був звичайний обід. Найбільше втішалися свіжими м’ясивами¹⁰.

На завершення хочу зауважити, що семінаристами були молоді хлопці, яким хотілось їсти завжди. Не кажучи вже про період складання іспитів, коли інтенсивне навчання потребувало калорій для мозку. Тоді виручали посилки-передачі. Питомці час від часу просили своїх родичів передати їм щось із дому. З листів семінаристів до батьків можна прочитати, що вони просили масла, сезонних фруктів, меду, а також хліба. Хліб насичував одразу, і напевно його бракувало в їхньому щоденному харчуванні, особливо в лихоліття.

Також до честі семінаристів треба сказати, що вони інколи не відмовлялися поділитися обідом або вечерею з львівськими гімназистами – підлітками¹¹. Вчинок цей був шляхетним, достойним майбутнього душпастиря та провідника.

З цієї розвідки бачимо, що впродовж усього періоду діяльності Генеральної львівської семінарії ректорат намагався вирішувати проблеми утримання та побуту близько трьох сотень питомців з більшим чи меншим успіхом. Це залежало і від особи ректора, і від зовнішніх чинників. Війни та революції робили побут семінаристів дуже трудним, подекуди просто нестерпним, зрештою, як і всіх громадян у тому часі.

Нарешті ректор отець Олександр Бачинський після довгих літ труднощів вирішив проблему будівництва нового приміщення для семінарії – споруди, яку на вулиці Коперника можемо бачити тепер (географічний корпус Львівського нацуніверситету).

Допіру за ректорства отця Йосифа Сліпого та участі Митрополита Андрея Шептицького була вирішена багаторічна наболіла проблема з постачанням продуктів. Для потреб семінарії Митрополит Андрей придбав в околицях нинішньої вулиці Пасічної велику ділянку землі – біля 40 моргів, яку питомці назвали на честь свого щедрого і дбайливого єрарха Андріївкою. На цій ділянці стояли партеровий дім, пекарня і сад; був влаштований город і розбиті грядки. Щоденно з Андріївки семінарія отримувала свіжоспечений хліб, молоко, булки, ярину, картоплю та інші продукти, а восени – фрукти. Таким чином дбайлива опіка Митрополита допомогла перевести на вищий рівень як побут семінаристів, так і якість навчання, адже запрошеними викладачами були кращі професори того часу.

Наталія Сеньківська

1. Гешіхте – з нім. згірдлива назва першокурсника
2. Навчались тоді в семінарії протягом чотирьох років, а в давніших часах – аж шість років.
3. Музеями тут називались приміщення, де навчалися питомці.
4. Амврозій Андрохович. Історія греко-католицької Ґенеральної Духовної Семинарії у Львові (1783–1810) // Праці Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. Львів 1936–1939.
5. Кирило Студинський. В духовній семінарії у Львові (1887–1889). Рукопис (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України в Києві, ф. 135, спр. 3017, 39 аркушів), до публікації підготував Ігор Чорновол // Релігійно-Інформаційна Служба України (https://risu.ua/v-duhovniy-seminariji-u-lvovi-1887-1889-oleksandr-bachinskiy_n45737).
6. Студинський. В духовній семінарії у Львові (1887–1889).
7. Микола Пристай. Львівська греко-католицька духовна семінарія (1783–1945 рр.). Львів – Рудно 2003, с. 210.
8. Студинський. В духовній семінарії у Львові (1887-1889).
9. Ростбратен – традиційна страва німецької та австрійської кухні. Це частина яловичини від карківки до антрекоту. М’ясо маринували, обсмажували та подавали з цибулею, приготовленою у винному соусі.
10. Студинський. В духовній семінарії у Львові (1887–1889).
11. Микола Пристай. Львівська греко-католицька духовна семінарія (1783-1945 рр.), Львів-Рудно, 2003 р., с.106-107.

Поділитися: