Журнал творив нове, широке середовище«патріярхального руху»

Христос Воскрес!

Шановна Редакціє! Дорогі Брати і Сестри!

Від усіх православних читачів журналу «Патріярхат» хотів би сердечно привітати вас із 40-річним ювілеєм вашого видання.

У духовному житті української християнської спільноти «Патріярхат» відіграв унікальну роль. За часів, коли асиміляція нашої діяспори здавалася невідворотною, виявляючись, зокрема, в латинізації обряду українських католицьких громад східного обряду, а статус глави УКЦ був цілком непевним, коли в СССР визначалися вже конкретні терміни повного знищення Церкви та злиття націй у «нову історичну спільність — радянський народ», ідеологія журналу виглядала дон-кіхотством, безперспективною війною з вітряками. І лише пережитий досвід наполегливої боротьби за збереження тяглости традицій Київської Церпки, за осягнення нашої церковної ідентичности, виявленої і в обряді, і в помісному устрої, дозволяє оцінити справжню перспективу редакційної політики.

Очевидна річ, журнал би не стався як явище без потужної присутности в церковному житті так високо шанованого незабутнім патріархом Мстиславом митрополита-сповідника Йосифа Сліпого. Його незламна постать надавала переконливости рухові за помісний устрій Української Католицької Церкви, а водночас мотивувала потребу православно-католицького діялогу природньою присутністю в наших поділених Церквах спільних цінностей християнського Сходу. Але водночас журнал і відображав, і творив нове, широке середовище «патріярхального руху», позірний консерватизм якого парадоксально відповідав тенденціям пособорової Західної Церкви, де так стрімко наростала динаміка мирянського руху.

Повернення редакції «Патріярхату» в Україну — справді знакова подія межі тисячоліть, коли після важкої смуги наслідування, асиміляції, безоглядного захоплення можливостями технологічного прогресу й обрядового модернізму приходить спокійний роздум над складниками власної тотожности. Мені, як людині і територіяльно, і конфесійно дистанційованій від середовища, що в ньому виник і видавався журнал «Патріярхат», важко оцінити всі нюанси боротьби за збереження східного характеру й помісности УГКЦ. Та здається, що утвердження цих ідей у сучасній церковній доктрині УГКЦ зовсім не обмежує історичну роль і самого журналу, і його середовища.

Перспектива поступового виростання поділених частин доберестейської Київської митрополії у єдину Помісну Церкву з твердою свідомістю своєї ідентичности й гармонійними стосунками з іншими частинами Вселенської Церкви сьогодні виглядає досить ефемерною. Але не більш ефемерною, ніж виглядала перспектива відновлення УГКЦ як церкви «свого права» з патріяршою катедрою в Києві сорок років тому.

Досвід «Патріярхату» вчить нас вірити в Божу ласку та її всемогутню силу, що перевершує найсміливіші мрії людини. І, вірячи, дбати про її гідне прийняття та чесне служіння їй. Тож нехай цей ювілей наснажує усіх, хто видає, фінансує і читає журнал «Патріярхат», свідомістю великої перспективи, що її відкрив досвід «патріярхального» руху, та допомагає нам гідно відповісти на слова Патріярха над патріярхами: «Щоб були всі одно» (Ін. 17:21).

Архиєпископ Ігор Ісіченко
(УАПЦ)

Поділитися: