Якою була б Україна без Святоюрської гори?

До двохсотріччя відновлення Галицької митрополії

З історії

Двісті років тому сталася подія, яка мала далекосяжні наслідки для історичної долі галицьких українців. Наприкінці лютого 1807 року Папа Римський Пій VII видав знамениту буллу «In universalis Ecclesiae regimine» («В управлінні вселенської Церкви»), якою канонічно відновив давню Галицьку митрополію.

Галицька митрополія була заснована на самому початку XIV ст. (1303 р.). Вона виокремилась з матірної Київської митрополії і включала шість давніх єпархій, що територіяльно покривали державу Романовичів: Галицьку, Володимирську, Перемиську, Холмську, Луцьку і Турово-Пинську. Протягом XIV ст. Константинополь кілька разів її то скасовував, то відновлював, так що врешті-решт на початку XV ст. митрополія Галича знову була возз’єднана з митрополією Києва. Єдина Києво-Галицька митрополія проіснувала аж до початку XIX ст.

В останній третині XVIII ст. знову постає питання про відновлення окремої Галицької митрополії. Це було спричинено головно політичними обставинами. В результаті трьох поділів Польщі 1772, 1793 та 1795 рр. Київська унійна митрополія була політично поділена між Росією, Австрією і обкраяною Польщею, а після 1795 року, коли давня Річ Посполита остаточно зникла з політичної мапи Европи, між двома імперіями — Російською і Австрійською. Київська архиєпархія, а також волинські та білоруські владицтва опинилися под берлом православних «самодержців всеросійських», а дві галицькі єпархії Львівська і Перемиська, а також Холмська відійшли під владу католицьких австрійських монархів.

Відповідно до цього по-різному склалися долі цих єпархій. Якщо в Австрії їм було забезпечено нормальне існування, то в Росії практично одразу розпочалося насильне переведення унійних єпархій на православ’я. Церковній єрархії чинилися різні перешкоди для здійснення її канонічних обов’язків. Так 1783 року цариця Катерина ІІ суворо заборонила підросійським уніятам вступати у зв’язки зі своїм духовним проводом, що опинився за кордоном. 1795 року Київська унійна митрополія була взагалі ліквідована. Хоч пізніше, за царя Павла І, уніятам Росії були повернені деякі права і маєтності, однак цей акт виразно показав, що унійну церкву в Росії нічого доброго не чекає. Тим більше, що починаючи від митрополита Теодосія Ростоцького (від 1795 р.) всі його наступники аж до офіційної ліквідації унійної Церкви 1839 р. перебували в Петербурзі під домашнім арештом. Втрата зв’язку з матірною Київською митрополією та її предстоятелями болісно вдарила по галицьких єпархіях, порушила нормальний триб їх функціонування. Дійшло до того, що не було кому висвячувати нових єпископів на місце тих, що природно відходили.

Але небезпека, яка нависла над унійною Церквою в Російській імперії, була в той час не єдиною загрозою для її існування. У Галичині, що ввійшла до складу Австрійської монархії вже за першим поділом Польщі (1772 р.), польські латинські єпископи одразу стали намовляти віденську владу, щоб позбавлені центрального церковного проводу галицькі унійні єпархії підпорядкувати юрисдикції відповідних латинських дієцезій на чолі з львівським архиєпископом Вацлавом Сераковським. При цьому вони посилалися на прецедент, створений папою Климентом XIV, коли він 1771 р. підпорядкував Мукачівську та інші унійні єпархії Угорщини латинському архиєпископові в Естерґомі. Можна собі тільки уявити, яка б доля чекала Греко-Католицьку Церкву, якби цей план польським єпископам вдалося здійснити.

За цих обставин серед галицької церковної єрархії стала зароджуватися думка про необхідність створення на базі місцевих греко-католицьких єпархій окремої митрополії, незалежної від юрисдикції як львівських латинських архиєпископів, так і київських митрополитів, котрі волею історії, як і п’ять століть тому, знову опинилися на півночі.

Першим цю ідею озвучив тодішній львівський єпископ Лев Шептицький зі славного роду галицьких боярів Шептицьких. Восени 1773 року він розробив і через галицького губернатора Перґена направив цісаревій Марії Терезі цілий проєкт, в якому представив свою візію шляхів організації греко-католицької митрополії в межах Австрії. Цей проєкт передбачав дві можливості. По-перше, це відновлення давньої Галицької митрополії з осідком у Львові, підпорядкувавши їй Львівську і Перемиську єпархії. І по-друге, якщо ж би цей варіянт не можна було реалізувати, зокрема, через труднощі її матеріяльного забезпечення (практично всі митрополичі маєтності залишилися в Росії), то в такому разі необхідно перенести осідок Київської митрополії з Польщі до Австрії, конкретно до Львова. Цю свою пропозицію Л. Шептицький обґрунтовував як історичними аргументами та чисто церковною необхідністю, так і політичними раціями. Він, зокрема, писав, що це підняло б авторитет Австрійської держави, бо в разі перенесення церковного центру до Львова, керівництво розлогою митрополією по обидва боки кордону здійснювалося б з її території і під її наглядом. Таким чином Австрійська держава могла б здійснювати духовну опіку над усіма українцями-уніятами.

Ознайомившись з цим документом Л. Шептицького, цісарева Марія Тереза схилилася до першого варіянту, тобто підтримала ідею відновлення давньої Галицької митрополії. Вона пішла ще далі, бо збиралася підпорядкувати цій відновленій митрополії греко-католицькі єпархії Угорщини та підлеглої їй Трансільванії. Однак через низку причин, головно рішучий спротив угорської влади, цей проєкт не вдалося тоді реалізувати. З того часу питання віднови Галицької митрополії не раз ставало на порядок денний. Так 1779 р. після смерти Лева Шептицького галицьке губернаторство знову порушило справу перед Віднем про відновлення митрополії, але й цього разу воно не відбулося. 1790 року галицька єрархія вислала до Відня спеціяльну делегацію, щоб переконати нового цісаря Леопольда ІІ в необхідності відновлення Галицької митрополії. Цісар підтримав цю ідею, але конкретного рішення не прийняв.

Однак греко-католицькі єпископи Галичини і Холмщини, яка за третім поділом Польщі (1795 р.) відійшла до Австрії, не здавалися і продовжували атакувати Відень у справі нової митрополії. Чергові ініціятиви в цьому плані були підняті 1795 р. після ліквідації Катериною ІІ Київської митрополії й інтернування в Петербурзі митрополита Теодосія Ростоцького, а також 1798 р., коли після смерти львівського єпископа Петра Білянського постало питання про висвячення нового єпископа для Львова. Різні політичні чинники перешкодили реалізувати ці ініціятиви — то деструктивна позиція потужного мадярського лоббі у Відні, то параліч нормальної діяльности багатьох структур Римської курії, спричинений французькими революційними військами, які саме тоді захопили і плюндрували Рим, а папу Пія VI ув’язнили і довели до смерти (29.VIII.1799).

Справа відновлення окремої митрополії для Галичини з новою силою постала перед галицьким українством 1803 року, коли польські єпископи знову звернулися до Відня з пропозицією підпорядкувати греко-католицькі єпархії латинському митрополитові у Львові. Це прискорило справу. Стривожена галицька єрархія негайно вислала до Відня генерального вікарія Львівської єпархії о. М. Гарасевича, який був уповноважений представити цісареві і папському нунцієві в Австрії відповідний меморіял, основним пунктом якого була вимога відновити Галицьку митрополію. Цісар до цього поставився прихильно. З того часу справа нової митрополії, незважаючи на різні перешкоди, стала прискорено набирати обертів. 17 липня 1806 р. цісарська канцелярія у Відні прийняла відповідне позитивне рішення, а цісар Франц І затвердив його 11 вересня того ж року. Цього ж дня необхідні документи були відправлені до Риму на папське благословення.

Папська булла про відновлення Галицької митрополії з’явилася наприкінці лютого 1807 р. і ознаменувала собою канонічне відновлення митрополії Галича. За цією буллою, до складу відновленої церковної провінції були включені три єпархії: Львівська, яка була піднесена до рангу архиєпархії, Перемиська і Холмська. Осідком митрополії призначався Львів, а її першим предстоятелем — Антоній Ангелович, єпископ Перемисько-Самбірський. 25 вересня 1808 р. в соборі св. Юра він урочисто вступив на Галицький митрополичий престол.

Що дало відновлення Галицької митрополії 1807 року для релігійно-церковного, національного та культурного розвитку Галичини і України в цілому? По-перше, відродження галицького митрополичого престолу у Львові дало могутній поштовх для трансформації Греко-Католицької Церкви в національну Церкву українського народу. За умов, коли польські церковні кола в Галичині намагалися підпорядкувати своїй адміністративній та духовній владі галицькі греко-католицькі єпархії і коли в Російській імперії українське православ’я було позбавлене самостійного церковного життя, а унійна Церква поступово була ліквідована, відновлення самостійної митрополиччої Церкви Київської святоволодимирської традиції на українських землях, що залишилися поза засягом Польщі і Росії, врятувало питоме українське християнство від небезпеки розчинитися в польському латинському католицизмі і російському синодальному православ’ї. З відновленням митрополії Галича була збережена помісність Київської Церкви, продовжена канонічна спадкоємність її єрархії. Як у XIII ст. Галицько-Волинське князівство перейняло і продовжило державно-політичну традицію старої Київської держави, так тепер Галицька митрополія стала законною спадкоємницею матірної Київської митрополії, продовжувачкою її канонічних прав і обрядових особливостей.

По-друге, відновлення Галицької митрополії значно підняло національний престиж галицьких українців, адже досі в Галичині свої власні церковні провінції на чолі з митрополитами мали тільки поляки та вірмени. Тепер українці, маючи авторитетний духовний провід в особі митрополитів, могли вже серйозно претендувати на своє особливе місце в політичному житті краю. І так воно сталося. Цьому значною мірою посприяло також те, що адміністративно-політична столиця Галичини — Львів став осідком греко-католицьких митрополитів. Їня резиденція — Святоюрська гора — поступово перетворилася в основний координаційний центр не тільки релігійно-церковного, а й політичного життя Галичини, а самі митрополити дуже часто брали на себе роль політичних провідників або ж верховних арбітрів у міжпартійних спорах. Найяскравіший приклад політичної місії Святоюрської гори — її провідна роль у революційному 1848 році, коли галицькі українці вчинили свій перший політичний дебют у новітній історії.

По-третє, відновлення Галицької митрополії 1807 року позитивно вплинуло на прискорення культурних процесів у галицькому суспільстві. До такого висновку прийшли майже всі історики, що писали на цю тему, але найкраще сформулював його Іван Франко. Глибоко проаналізувавши наслідки «утворення галицько-руської митрополії» для культурного прогресу галицького українства, він писав, що воно дало основний поштовх для зростання народного шкільництва в Галичині, для значного розвитку мовних та історичних студій серед галицьких українців, для зародження красного письменства народною мовою.

І по-четверте, релігійно-церковний, політичний і культурний прогрес галицького українства, стимульований і координований відродженим греко-католицьким митрополичим престолом у Львові, привів до того, що Галичина у своєму національному розвитку під кінець XIX століття перетворилася на своєрідний П’ємонт загальноукраїнських національно-державницьких змагань. А це означає, що відновлення Галицької митрополії двісті років тому мало позитивне значення не тільки для майбутнього Галичини, а й для цілої України.

Іван Паславський, професор, голова Світового християнського конгресу в Україні.

Поділитися: