Шевченко і псалтир

Псалтир — це великий збірник 150-и релігійних поезій давньої старини єврейського народу, а згодом і християнства; з літературного боку — це релігійна поезія міжнародного літературного значення і вартости, то пісні Ізраїля, що постали серед народу в його історії і супроводжували життя слави, лихоліть і поневолень того дивного народу Близького Сходу; він їх творив, співав, ними молився у своїй святині, в своїх молитовницях і в особистому житті. То не лише книга поезій-молитов, але теж книга релігійної народної мудрости, тобто філософського, світоглядного змісту в релігійному стилі і мисленні, які рецитували, співали в супроводі струнного інструменту, який з грецької називався псалтеріон. То була свята книга. Близькими дещо до того поетичного збірника були б наші народні думи з бандурою-кобзою і наші бандуристи, які їх творили і виконували серед народу: про його славу, боротьбу, деколи й з молитовними вставками, але за своїм змістом без священного чи релігійного характеру. Псалтир — то збірник не одного автора, найбільше їх створив цар Давид, і творили ті пісні мало не тисячу років. То книга, що нею цікавляться літературознавці світової літератури.

Шевченко у своїм «Кобзарі» має десять переспівів тих псалмів і одне «подражаніє», тобто наслідування 11-го псалма. Також залюбки ставить він перед деякими важнішими своїми поезіями як епіграф цитати з псалмів. Він знав Псалтир ще малим хлопчиною, відколи навчився грамоти, і читав цей Псалтир біля померлих замість дяка. І любив цю книгу, яка була йому «букварем» і «читанкою». Знав її у старослов’янській мові й тому в його Кобзарі знайдемо сліди Псалтиря в архаїзмах, у молитовних настроях його поезії і в його поетичній мові. Шевченко молився, він не був атеїстом, як декому дуже того хочеться…

Зміст тих вибраних Шевченком псалмів є виховного характеру, і це характерно для цілого Псалтиря, що можна підсумувати в трьох головних темах. Псалми, отже, не лірично-релігійна поезія, але реалістично святоглядна поезія релігійного змісту. Центром її, очевидно, є сам Бог, Ягве. Ось ці три основи тієї мудрости і світогляду:

• а) Бог Ізраїля і людина в переживаннях і житті осіб і народу.
• б) Бог у своїх виявах як Творець і як присутній та діючий в історії.
• в) Бог як Спаситель людини, Ізраїля і людства, що згодом отримало назву «месіянізм».

Лишаю на боці важливу прикмету поезії Псалтиря — вона є натхнена Святим Духом. Це правда віри Ізраїля і християнства, і це є окремою темою. Поетичність є нашим людським засобом для вислову Божого слова і Божої мислі-мудрости. Поети своєю чутливістю, яка є даром Божим, дещо інакше бачать світ, життя, долю, буття, ніж ми, «прозаїки», що живемо сірою буденщиною і злободенністю, яка метушливо керує нашою увагою. Поетам вільно і на Бога сердитись, і в своїм болю нарікати на нього. Автори псалмів були поетами. Тому не слухаймо безбожних літературознавців, що бачать революційного Марксового духа в переспівах псалмів Шевченка (і Маркс знав псалми, його батько був рабин). Дивімся на псалтир як на молитовник і збірник релігійної поезії. Це молитовник, з якого Шевченко змалку молився зі своїм дідом і батьком (які були грамотними кріпаками), і потім ціле життя як поет, кріпак, солдат, як віруючий християнин, як щирий патріот, як той, що любив Україну і за неї Господа молив і нам казав так робити.

Зладив Шевченко свої переспіви «Псалмів Давидових» 1845 року в місяці грудні в час своєї третьої подорожі Україною як вільний, як студент Петербурзької Академії Мистецтва, за дорученням Археографічної Комісії малювати пам’ятки нашої старовини. Об’їхав велику частину України, зустрічався з нашими поміщиками, інтелектуалами, нащадками козацьких старшин, учителями, лікарями. Скрізь вітали його радісно, щиро. То був рік його високої творчости, і він написав тоді великі свої поеми: «Єретик» (про Гуса), «Сліпий», «Великий Льох», «Три ворони», «Наймичка», «Кавказ», «Посланіє», «Холодний Яр», «Заповіт». У грудні в селі В’юнища за неповних три дні переспівав «Псалми Давидові», десять псалмів, поодиноко ним вибраних.

Багато тоді пережив Шевченко, спостерігаючи життя в Україні. Не були це радісні переживання. Все те хотів він вилити своїм поетичним словом. Біограф Шевченка Павло Зайцев описує ті настрої Шевченка 1845 року: «Страшні були його прозріння». Побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайно стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани «нелюди, діти юродиві», «розбійники-людоїди, голодні ворони»:

Кайданами міняються, 

Правдою торгують 

І Господа зневажають...

«Національною традицією, — продовжує Зайцев, — ці «перевертні» нехтували, — колишня «добра слава» України була для них чужа, вони не хотіли її знати: «московською блекотою в німецьких теплицях заглушені», отруєні чужою культурою й наукою не розуміли, що «в своїй хаті — своя правда, і сила і воля…»

Засмучений, вибрав Шевченко десять псалмів, щоб висловити своє горе перед Богом Божим словом. Не вибрав їх для «соціяльного протесту», а щоб вказати на великий духовний занепад серед своїх братів, які забули про Бога, про правду, про свою неволю, а жили перемогою зла, забуваючи про Божу справедливість, і Шевченко коротко це висловлює: «Кругом мене, де гляну, не люди, а змії»… Він усе те хоче сказати перед Богом у молитві і бачить це у псалмах, знаходить у них надію і поміч в Бозі, як це було в старозавітнім Ізраїлі. Україна потребує шляхетних людей, і псалом перший це підказує. Блажен муж є той, «хто в законі Господнім, в якому серце його і воля навчається» і це, додає Давид, «день і ніч», тобто повсякчасно. Перший псалом запевняє, що «діла добрих обновляться», як дерево, посаджене на доброму полі і над водою, а «діла злих загинуть, як пилюка, попіл, чи полова на вітрі» (Пс 1).

У наступному 12-му псалмі Шевченко благально молиться словами Давида, щоб його мука над злом в Україні не була радістю для ворога лютого, що сміється з його терпінь і радіє своєю легкою перемогою. То псалом людини в журбі і тривозі: «Спаси мене од лютої муки», — благає поет.

У наступному 43-му псалмі Тарас з Давидом немов пригадують Богові, як Він розв’язував своєю рукою руки ізраїльських невільників, ізгоїв і давав силу своєму народові встати. А сьогодні з’явились нові вороги, які «розкрадають як овець нас і жеруть». Бог немов віддав народ, покинув його на сміх ворогам. І знову молиться: «Поможи нам, ізбави нас ворожої наруги». Просить у розпуці: «Встань же, Боже, вскую будеш спати, од сліз наших одвертатись» (які тверді слова поета). Подібно і Давид: «За безцінь віддав Ти (Боже) не збагатився ціною за нас», а Шевченко: «Без плати і без ціни оддав єси ворогам проклятим». І закінчують оба з Давидом: «Встань, Боже, наша Допомого, визволи нас задля свого милосердя». А Шевченко особливо люто супроти ворога: «Встань же, Боже, поможи нам встать на ката знову». Так пишуть поети.

Згадуючи своїх братів у Петербурзі, дивлячись на них в Україні, поет бачить, скільки між ними безбожників. І багато їх, головно серед інтелігенції, і Шевченко переспівує псалом 52: «Сказав безумний в серці своїм — нема Бога», а Шевченко побільшує: «Пребезумний в серці скаже, що Бога немає». Ті безбожники «самі себе бояться, лукавії люде». Шевченко, як і Давид, питає їх: Коли нема Бога, «хто ж пошле нам спасе́ніє, верне добру долю?» І пророчим словом каже, що й сповнилося на наших очах: «Колись Бог наш верне волю, розіб’є неволю» (Пс 52).

У 53-му псалмі, який є продовженням 52-го, наш поет знову молиться і знову зі свого досвіду каже: «А Бог мені помагає, мене заступає», дякує за те Богові «серцем одиноким» і добавляє гарно, чого немає в Давида. Давид каже: «Адже Бог визволив мене від усяких турбот, і око моє побачило моїх ворогів». А Тарас додає християнський мотив: «І на злих моїх погляну незлим моїм оком»…

У 81-му псалмі Шевченко бачить ріпаків і їхніх панів. В одного з них бачив він, як старший слуга бив меншого, і Шевченко, навіть не забравши всіх своїх речей, поїхав геть. Він бачив несправедливість і кривду. Бог буде судити тую злощасну нерівність: «Царі, раби однакові сини перед Богом. І ви вмрете, як і князь ваш і ваш раб убогий», — переспівує псалом Шевченко більше свобідніше, ніж попередні, бо бачить кривду в інших часах. Поет прагнув звільнення з кріпацтва цілим серцем до кінця життя.

У 93-му псалмі тема несправедливости і кривд знову повертається у Шевченкові переспіви. Він, як і Давид, з болем пише: «Твої (Боже) люде во тьму і в неволю закували… і добро Твоє кров’ю потопили». Ще й кплять собі, що Господь того не бачить, ані про те не знає! Та Бог поможе і врятує, зло не переможе, воно буде подолане. І закінчує поет свій переспів гарно й поетично:

Мені Господь пристановище, 

Заступником буде.

І воздасть їм за діла їх 

Криваві, лукаві, 

Погубить їх, і їх слава 

Стане їм в неславу...

В Україні бачить Шевченко великий брак братолюбія і вибирає на те лихо 132-й псалом: «Чи є що краще і лучче в світі, як укупі жити, з братом добрим добро певне познать не ділити?» Народ — то велика сім’я братів. Ту сім’ю згадує Шевченко і в своїм «Заповіті», який теж написав у Переяславі, коли був хворий. Співаючи «Заповіт», пам’ятаймо порівняння народу і сім’ї у Шевченка, взяте зі 132 псалма. Гарно й поетично закінчує свій переспів Шевченко:

Воцариться в дому тихих,

В сім'ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка до віка.

Вартий великої уваги останній 136 псалом у Шевченкових переспівах, який дав також італійському композиторові Джузеппе Верді натхнення до його славного гімну в опері «Набуко» — «Лети, думко, на крилах золотих», а Шевченкові дав болісну мисль про ізраїльських виселенців на ріках вавилонських, де вони співали і плакали над своїм далеким Єрусалимом в руїні і в неволі. Вороги вимагали від них сміху і пісень сіонських, а вони співають: «І коли тебе забуду, Ієрусалиме, хай язик мій оніміє, висохне лукавий». Так співають тії вигнанці у країні ворогів своїх. З великої любови до своєї Батьківщини вибрав цей псалом Шевченко. І закінчує його жорстокими словами, як і в Давида: «Блажен, блажен, тебе, злая, (дочко вавилоня) в радості застане і розіб’є дітей твоїх о холодний камінь!» Це жорстоко. Екзегети мають труднощі пояснити ті слова. Поетів треба розуміти, їх серце буває не раз у гніві, коли любить…

Коли хто хоче глибше пізнати душу Шевченка, його віру в Боже Провидіння, його любов до правди і добра, нехай читає його переспіви десятьох псалмів. Багато з них можна навчитись. Для цього він і зладив ці свої переспіви.

Отець Іван Музичка — доктор богослов’я, віце-ректор Українського Католицького Університету у Римі, провідний католицький публіцист, редактор журналу „Християнський голос“ (1958-1963), визначний діяч руху За патріярхат Української Католицької Церкви.

Поділитися: