Титулярні єпископства в українських реаліях

Чи можуть сучасні владики УГКЦ стати титулярними єпископами єпархій, які існували на теренах України ще до Х ст.?

Титулярні єпископи в Католицькій Церкві

Особа єпископа та його гідність завжди була предметом особливої уваги кожної єпархії і Східної Церкви свого права. На цю тему знаходимо безліч документів, починаючи з послань апостола Павла з І століття, рішень Соборів Вселенських, помісних та єпархіяльних аж до наших днів, в яких окреслено головні риси влади та служіння єпископа. Основним із цих документів є сучасний Кодекс канонів Східних Церквов, приписам якого підлягають усі Східні Католицькі Церкви. Згідно з ним, маємо кілька типів єпископського служіння: єпископ єпархіяльний, єпископ-помічник, єпископ-коадютор, єпископ патріяршої курії та титулярний єпископ. Серед усіх цих різновидів єпископського служіння титул власної єпархії мають лише єпископ єпархіяльний і єпископ патріяршої курії. Інші ж усі є, по суті, титулярними єпископами якоїсь єпархії, що вже де факто не існує або, як визначає їх ККСЦ канон 179: «Єпископи, яким не довірена єпархія для керування від власного імени, а виконують або виконували в Церкві якесь інше завдання, називаються титулярними єпископами». Ці титули єпископам надає Римський Апостольський Престіл, спираючись на списки титулярних осідків, укладених 1933 року, які щорічно публікуються у «Annuario Pontificio».

Надання такого титулу єпископові без катедри випливає з давнього розуміння Церквою містерійного одруження єпископа з якоюсь конкретною єпархією на все життя, як говорить апостол Павло, «на зразок Христа й Церкви». З ІV століття відома полеміка між святим Василієм Великим, єпископом Каппадокійським, та його приятелем святим Григорієм, через те, що останній залишив свою єпархію, а сам осів у іншому місті. Саме за це й картав Григорія Василій Великий.

Отже, у канонічному сенсі неможливо говорити про єпископа, який не мав би хоча б умовного зв’язку з якоюсь єпархією. Тому кожному єпископу без катедри надається титул якоїсь древньої єпархії, що вже не існує фізично як жива структурна одиниця Церкви.

Українські реалії титулів для єпископів

Серед 45-ти єпископів Української Греко-Католицької Церкви знаходимо 8, які були або є титулярними. Огляд біографії цих єпископів на офіційному сайті УГКЦ показує цікаву річ. Цим єпископам надають титули таких єпархій, які географічно й етнографічно є далекими або зовсім чужими для наших архиєреїв. Наприклад, владика Степан Меньок носить титул єпископа Акарассо в Лікії, а владика Василій Семенюк мав титул єпископа Кастра Северіяна.

Уважніше досліджуючи списки Sedi titolari, можна віднайти принаймні шість осідків, які прямо стосуються до нашої землі й нашого народу. Отже, в «Annuario Pontificio» (за 1999 рік) знаходимо такі єпархії, які колись були на території сучасної України: Готська (столиця м. Томі), Фульська, Боспорська, Херсонеська, Суразька, Скіфська. Виглядало б логічним, якщо б ці титули належали саме українським єпископам, підкреслюючи тим самим тяглість і древність Христової віри на наших землях.

Такий крок мав би кілька позитивних правових наслідків для УГКЦ.

Найперше це те, що титул того чи того єпископа відповідав би соціокультурному й найбільше, географічному контексту території його матірної Церкви, не заставляючи вишукувати на історичній карті невідоме місто в Африці чи Азії, яке вже, можливо, кілька століть взагалі не існує.

По-друге, завдяки цьому відтворювалася б історична спадщина поширення християнства на нашій землі, засвідчуючи той факт, що вже з перших віків слов’яни також приймали Христову віру. Тому територія та історія східних областей України як первинних єпархіяльних осередків давнини є спільною канонічною територією для всіх Церков Київської традиції, тобто східних слов’ян, для глибшого пізнання себе та своєї ідентичности.

З історії нині нечинних єпархій

Розгляньмо коротко історію кількох із цих вище наведених єпархій, які існували на території сучасної України до Х століття, з огляду на їх канонічність, вагомість у церковно-історичних процесах та стосунок до слов’янських племен.

1. Херсонеська єпархія. Найбільш значуща й розвинута. У «Annuario Pontificio» знаходимо її титулярний престіл вакантним. Важлива для нас тим, що саме тут проповідував святий Климент, Папа Римський, і саме тут прийняв хрещення рівноапостольний князь Володимир Великий, який фактично поширив територію Київської Руси аж на Кримський півострів. Саме хрещення Володимира в Херсонесі та його шлюб із сестрою візантійського імператора дають нам право дивитися на цю єпархію як на стрижневу, а отже, й приналежну нам і нашій спадщині з огляду на поширення християнства на Русі.

Варто згадати й той факт, що Херсонес був полісом багатонаціональним. Є свідчення про перебування і проживання в ньому народностей, які були предками сучасних українців: скіфів, готів і слов’ян, які сповідували христову віру й належали до Херсонеської єпархії. Приналежність до неї давала право цій частині наших предків визначати цю єпархію як рідну: «вся єпархія Херсонська була не повністю грецька, але, можливо, включала в себе і деяких слов’ян».

2. Готська єпархія. За словами митрополита Макарія, осідок цієї єпархії перебував на території сучасної України, десь між Дунаєм та Дністром, а ще ймовірніше, на березі Чорного моря. Оскільки готська країна була досить розлогою й поширювалася також на південно-західні області сучасної України, то до її складу входили й деякі слов’янські племена, які, ймовірно, також приймали християнство від готів чи разом з ними й належали до Готської єпархії. Доказом цього є велика кількість слов’янських слів в Ульфієвому перекладі Святого Письма готською мовою. Це свідчить про тісний взаємозв’язок двох народів та активність слов’ян у церковному житті цієї єпархії, а отже, про її безпосередній стосунок до нашої історії.
3. Скіфська єпархія. Найбільш імовірно, що це була переважно слов’янська єпархія, яка охоплювала до V століття велику частину сучасної південної України і її мешканців, що здебільшого були предками сучасного населення цих країв. А у VII столітті болгарські історики говорять нам про сім слов’янських племен, що жили північніше від Дунаю і мали греків-священиків та грецьку віру, тобто християнство. Знову можемо побачити прямий стосунок цієї єпархії до християнської історії нашого народу.
4. Сурозька, Фульська та Боспорська єпархії. Всі вони були в Криму, але, оглядаючи населення тих країв та культуру, можна з певністю говорити, що до складу вірних цих єпархій входили слов’яни.

Оскільки цих єпархій, як і держав, вже не існує, а їхнє географічне місцезнаходження є територією сучасної України, то, відповідно, вся їхня культурно-історична спадщина повинна належати українському народові. Подібно як турки вважають своєю історичною спадщиною візантійську культуру й оберігають її пам’ятки, а греки очолюють та наповнюють Єрусалимський православний Патріярхат.

Базуючись на цих коротких даних про древні єпархії на наших землях, можна з певністю констатувати важливість їхньої історії та титулу для справи утвердження помісности й відшукання ідентичности нашої Церкви. Особливу увагу в цих пошуках потрібно звернути на автономний та самоуправний статус більшости з цих єпархій, що дає нам змогу говорити про традицію самоуправности Київської Церкви ще з перших віків християнства.

Вважаю, що ця аргументація може бути достатньою принаймні для того, щоб єрархія УГКЦ могла звернути увагу на цю прекрасну й потрібну можливість отримання нашими єпископами «без катедри» титулу однієї з цих історично близьких і важливих для нас єпархій.

о. Михайло Забанджала

Поділитися: