Таємниця «чарівного куреня», або Феномен любові в житті людини

Ця стаття буде присвячена психологічному та філософському поглядам на любов. У ній любов розглянемо у зв’язку з такими речами, як тривога, невизначеність, життя, смерть, наявність чи відсутність сенсу. Це саме те ідейне поле, яке для нас усіх стало особливо актуальним у час повномасштабного російського вторгнення в Україну. Старатимуся зобразити ті аспекти любові, які дають наснагу нам жити далі й розвивати життя навіть у найскладніший час.

«Чарівний курінь»

Фільм «Меланхолія» Ларса фон Трієра пропонує дуже влучний образ, який допоможе нам зануритися в обрану тему. За сюжетом Земля очікує неминучої катастрофи – зіткнення з іншою планетою. Останні хвилини фільму – це останні хвилини життя нашої планети, зокрема й головних героїв: сестер Жустін і Клер, а також малого сина останньої – Лео.

В останніх сценах Лео порушує тему того, що невдовзі усі загинуть. Він стривожений і наляканий. Хіба може бути вихід із цієї ситуації? Жустін розповідає Лео про те, що вони здатні побудувати «чарівний курінь», який зможе їх захистити. Вони з хлопчиком шукають гілки, обстругують їх, а потім складають одну до одної. Кадри повільні, ніби прилипають до тих чи інших об’єктів. Переважають великі плани з майже повною відсутністю слів. На тлі – напружена класична музика. Камера не зафіксована, картинка постійно зміщується, що ще більше передає відчуття тривоги.

Вони збудували курінь на відкритому просторі поля. У цей час з’являється Клер. Її стан схожий на стан Лео. Вона стривожена і пригнічена. Жустін запрошує їх зайти до куреня. Вони сідають і розташовуються там у формі трикутника. Жустін притуляє останню палицю, символічно закриваючи вхід. Після цього вони всі беруться за руки.

Форма чарівного куреня, розташування героїв у ньому, тримання за руки, а також композиція всіх цих об’єктів у кадрі створюють відчуття ладу та гармонії. І ця композиційна гармонія відповідає гармонії стосунків між головними героями. Вона особливо виділяється на контрасті з хаосом недалекого майбутнього.

Простір чарівного куреня, який є символом простору теплих стосунків, має чарівний вплив на героїв. У цих близьких стосунках страх не зникає остаточно, але перестає контролювати життя героїв. Цих чарів не досить, щоб урятувати світ і вирішити всі проблеми, але в героїв з’являються сили й наснага гідно зустріти неминуче. Простір їхнього стосунку – це простір, де відновлюються сили, де життя знаходить опору, а людина має змогу зміцнити ті частини себе, які особливо виявляють її глибину та гідність.

Ще за кілька митей герої вмирають, і все навкруги безповоротно знищується. Проте ці сцени більше не видаються глядачу настільки жахливими і безнадійними, адже він розуміє, що в просторі чарівного куреня, в просторі теплих стосунків героям вдалося знайти стійкість та незворушність, що допомагають сприймати власну смертність і, що важливіше, сенс життя, який не марніє навіть перед поглядом смерті.

На мою думку, «чарівний курінь» є прекрасною метафорою любові й того, як вона допомагає нам проходити через найскладніші випробування.

Далі я звернуся до психологічної концептуалізації любові, заснованої на теорії прив’язаності, а наприкінці – до кількох філософських ідей, щоб глибше зрозуміти життєствердний характер любові.

Кілька слів про теорію прив’язаності

У теорії прив’язаності відновленню почуття безпеки та зменшенню негативного стресу через взаємодію з близькою людиною присвячена особлива увага. Така взаємодія вважається однією з функцій прив’язаності і вперше була досліджена Боулбі в контексті стосунків між мамою та дитиною. Боулбі в 1969–1982 роках визначив узи прив’язаності через чотири окремі, але взаємопов’язані класи поведінки: підтримка близькості, безпечна гавань, дистрес від розлуки та надійна основа. Ці ознаки прив’язаності найлегше спостерігаються у поведінці 12-місячних немовлят: дитя постійно стежить за місцем перебування опікуна, щоб підтримувати близькість; повертається до неї як до безпечної гавані в разі сприйняття загрози; чинить активний спротив розлуці та засмучується через неї; використовує її як надійну основу, з якої можна досліджувати оточення.

У дорослому віці нашим головним об’єктом прив’язаності стає романтичний партнер, а чотири функції прив’язаності й далі зберігаються, хоч і мають набагато складніший прояв. Романтична любов розуміється як взаємодія трьох поведінкових систем: привʼязаності, турботи та сексуальності. 

Безпечна гавань та надійна основа в дорослому віці

Значення функції безпечної гавані добре зображає класичний експеримент Коена 2016 року. Дослідники використовували МРТ, щоб побачити, як мозок реагує на загрозу фізичного болю – очікування удару струмом – і як на цю реакцію впливає тримання за руку близького партнера. Було виявлено, що коли людина чекала удару наодинці, її центри стресу в мозку «палали». Коли ж вона трималася за руку своєї другої половинки – особливо в щасливому шлюбі – активність у ділянках мозку, що відповідають за загрозу, значно знижувалася, іноді майже до нуля. Показово, що тримання за руку незнайомця не мало жодного впливу.

В описаній вище сцені з фільму ми спостерігали те саме. В теплих, близьких стосунках інколи навіть прості обійми чи тримання за руку здатні відновити внутрішній баланс.

Коли ж ми заспокоїлися та почуваємося в безпеці, близька людина починає виконувати роль надійної основи. В експерименті 2010 року Брук Фіні й Тарш досліджували, яким чином присутність близької людини впливає на наполегливість і витривалість у виконанні складних завдань. Учасникам пропонувалося виконати складне інтелектуальне завдання, поки за ними та їхніми партнерами велося спостереження. Якщо партнер поводився як надійна основа: був доступний, але не втручався надмірно, учасник працював над завданням набагато довше, виявляв більше наполегливості та мав кращий настрій після завершення роботи.

Тут можна запропонувати образ мотузки альпініста. Вона не тягне тебе вгору і не лізе разом із тобою на скелю – вона просто є. І саме тому, що вона є, ти можеш лізти сміливіше.

Коли ми знаємо, що є людина, до якої завжди можна звернутися по допомогу, то по-іншому дивимося на світ, стаємо енергійнішими й завзятішими, більше віримо у власні сили, а світ сприймаємо як менш загрозливий. Бути надійною основою для іншого означає бути готовим підтримати його – не постійно підштовхувати і не тримати за руку, а просто бути поруч, коли це справді потрібно.

Близькі стосунки як джерело процвітання

Проте вплив близької людини на наше благополуччя є набагато більшим, ніж могло здатися після цих двох експериментів. У статті «A New Look at Social Support: A Theoretical Perspective on Thriving through Relationships» авторки Фіні та Ненсі Коллінз стверджують, що близькі стосунки є головним джерелом нашого процвітання.

Під процвітанням автори розуміють комплексний стан благополуччя, який складається з п’яти елементів: гедоністичного благополуччя – переважання позитивного емоційного стану і задоволеності життям; евдемонічного благополуччя – наявності мети і сенсу, прагнення до значущих цілей, особистісного росту й самопізнання; психологічного благополуччя – позитивного ставлення до себе, стійкості, відсутності психічних розладів; соціального благополуччя – глибоких зв’язків з іншими людьми і довіри до них; і нарешті фізичного благополуччя – здоров’я, активності та довголіття.

Отже, мовиться про певне всеохопне розуміння доброго життя з погляду психології. І, згідно з думкою авторів, основним джерелом цього процвітання є саме близькі стосунки. Тут може здатися дивним, що одним із елементів процвітання є здоров’я. Хіба на здоров’я не впливає спосіб життя, генетика й медицина? До чого тут наявність близьких люблячих людей поруч? Але, як не дивно, тут ми стикаємося з доведеним фактом: метааналіз Холт-Лунстад і Сміта показує, що люди, перебуваючи в мережі значущих стосунків, у середньому живуть більше, а ті, котрі таких стосунків не мають – менше. І цей зв’язок виявляється навіть сильнішим, аніж вплив таких відомих факторів ризику, як куріння чи низька фізична активність. Іншими словами, самотність може скорочувати життя не менш реально, аніж цигарки.

Автори виділяють два типи підтримувальної взаємодії, які сприяють процвітанню в близьких стосунках. Обидва ґрунтуються на поняттях безпечної гавані та надійної основи з теорії прив’язаності, але суттєво їх розширюють. Перший тип – це підтримка в подоланні труднощів, другий – підтримка в зростанні.

Перший тип: джерело сили в скрутну годину

Перший тип підтримки автори називають «джерело сили». Він стосується того, що відбувається, коли людина переживає щось важке: втрату, провал, хворобу, кризу чи просто буденну невдачу. І роль близької людини тут не зводиться до того, щоб «заспокоїти», – вона значно ширша.

Перший елемент – це забезпечення притулку: створення безпечного середовища, де людина може відпочити від тягаря, прийняти власну вразливість та не боятися осуду. Це означає приймати слабкість іншого, давати простір для вираження болю й негативних емоцій, надавати емоційну підтримку і розуміння, а також – там, де це можливо й доцільно – реальну практичну допомогу у вирішенні проблеми. Уявіть людину, яка повернулася додому після справді важкого дня і якій не кажуть «ну і що ти хотів?», а просто обіймуть і дадуть відчути: ти в безпеці, тут можна видихнути.

Але такий прихисток – лише початок. Наступний елемент – зміцнення. Близька людина допомагає іншому виявити в собі сили та здібності, необхідні для того, щоб упоратися з труднощами: або вказуючи на ті сильні сторони, які людина вже має, та не помічає у собі, або допомагаючи розвинути те, чого поки що бракує. Це як дзеркало, яке відображає не страх і розгубленість, а те, на що людина насправді здатна.

Третій елемент – допомога у відновленні. Коли людина вже зміцніла і готова рухатися далі, близька людина підтримує цей рух: мотивує не застрягати в переживанні того, що вже не можна змінити, а шукати нові підходи з урахуванням набутого досвіду. Тут важлива тонка межа: це не «забудь і рухайся далі», це «ти пережив це і тепер знаєш більше. Що ти зробиш із цим знанням?».

Другий тип: підтримка в зростанні

Другий тип підтримувальної поведінки актуальний не в кризових ситуаціях, а навпаки – коли людина стикається з можливостями для свого зростання.

Підтримувальні стосунки допомагають людині процвітати, заохочуючи її до участі в можливостях, що розширюють її ресурси і допомагають знаходити мету та сенс у житті.

Перший елемент – це плекання прагнення до зростання: висловлення щирого ентузіазму щодо нових можливостей партнера, підтвердження його цілей і мрій, заохочення виходити за межі звичного і пробувати нове. Важливо, що тут мовиться не лише про великі цілі – навіть маленькі кроки варті підтримки, адже можуть стати сходинками до чогось більшого.

Другий елемент – це допомога в сприйнятті можливостей. Близька людина допомагає партнеру зосередитися на перспективах, а не бути паралізованим потенційними труднощами. Вона нагадує, що навіть невдалі спроби ведуть до зростання. А ще допомагає помітити можливості, які інакше можна було б просто пропустити. Бо іноді нам потрібне чиєсь зовнішнє «ти бачиш, що тут відкривається?», щоб побачити те, що лежало перед очима.

Третій елемент – підготовка до дії: допомога в розробці планів і стратегій, розвиток необхідних навичок, сприяння в отриманні потрібних ресурсів, заохочення ставити реалістичні цілі.

Четвертий і фінальний елемент – це «функція запуску», підтримка безпосередньо під час залучення до нової можливості. Тут знову з’являється образ надійної основи з теорії прив’язаності: підбадьорювання в процесі, утримання від зайвого втручання і готовність прийти на допомогу, якщо це справді знадобиться. Люди, впевнені в доступності своєї бази, не чіпляються за неї так сильно, як ті, що в цьому не впевнені, а тому вони можуть іти далі.

Частиною цієї функції є також святкування успіхів на шляху, бо радість, розділена з близькою людиною, підсилює мотивацію продовжувати. Не менш важлива й чутлива реакція на невдачі та коригування курсу: близька людина допомагає партнеру вчитися на досвіді так, щоб кожна наступна спроба була сильнішою за попередню.

І нарешті один із найглибших елементів цього типу підтримки, який дослідники назвали «феномен Мікеланджело». Скульптор казав, що його робота полягала не в тому, щоб створити фігуру, а в тому, щоб звільнити її з мармуру – вона вже була там. Близька людина, яка бачить нас і ставиться до нас відповідно до нашого ідеального образу себе – того, ким ми прагнемо бути, робить щось схоже. Вона не ліпить нас на власний розсуд, а допомагає нам ставати більше собою. Лонгітюдні дослідження пар підтвердили: коли партнер сприймає і поводиться з нами у спосіб, що відповідає нашому ідеальному «я», це справді веде до реального наближення до цього ідеалу й до кращого функціонування як у стосунках, так і в особистому житті. І навпаки – коли партнер поводиться з нами всупереч нашому ідеальному образу, це веде нас від самих себе.

Автономія, залежність, стосунки

Хочу сказати кілька слів про хибне уявлення про незалежність та автономію. Часом люди, розмірковуючи про доцільність узяти на себе зобов’язання при формуванні глибших відносин, розглядають це як певний тягар та обмеження. На іншій шальці терезів вони розміщують власну автономність і незалежність.

Та якщо взяти до уваги все вищенаведене, таке протиставлення не є настільки очевидним. Бути автономним означає самому керувати власним життям. І, звісно, глибокі стосунки з партнером накладатимуть певні вимоги – узгоджувати спільне бачення майбутнього, а отже, інколи йти на компроміс із суто особистими інтересами.

Але, з іншого боку, в любовних стосунках ми стаємо більш автономними. З досліджень, наведених вище, бачимо, що інша людина допомагає нам досягти нашого бажаного способу буття через ефект Мікеланджело. Крім того, через два типи підтримки вона щодня безліччю способів допомагає нам реалізовувати глибше автентичне життя – те, яке часто залишалося б закритим, якби ми зоставалися на самоті.

Додам також, що глибоке спілкування з близькою людиною допомагає нам краще зрозуміти, чим є для нас бажане життя і як ми хочемо його проживати. Глибокі діалоги не лише дають нам підтримку в реалізації власного шляху, а й сприяють усвідомленню того, чого ми по-справжньому хочемо.

Тому, мабуть, одним із найбільш хибних способів побудови стосунків є дві симетричні крайнощі. Перша – повне нехтування індивідуальністю іншої людини: бажання нав’язати їй спосіб життя, який нам здається для неї правильним. Друга – таке самозабуття і підкорення іншій людині, що ми повністю забуваємо про власну особливість і готові поступитися іншому в усьому. Справжні стосунки – це простір, де дві автономії не заважають, а підсилюють одна одну.

Якість підтримки

Психологія вказує нам не лише на те, що взаємодія з іншими людьми може сприяти нашому процвітанню, а й на те, що ця сама взаємодія може стати входом у безодню невпевненості, тривоги, відчаю та болю. Між цими двома крайнощами існує цілий континуум, який містить безліч різних форм і поєднань позитивних і негативних впливів.

Річ не лише в тому, чи ми підтримуємо іншого, а й в тому, як ми це робимо. Далеко не всі форми підтримки здатні забезпечити процвітання людини. Будь-яка підтримувальна поведінка має бути здійснена чуйно і відповідно до ситуації, щоб справді сприяти процвітанню. Бути відповідним означає надавати саме той тип і обсяг підтримки, якого потребує ситуація і потреби партнера. Бути чуйним означає відгукуватися так, щоб людина почувалася зрозумілою, прийнятою і цінованою через щирі наміри, повагу до її самооцінки, визнання її почуттів і поглядів.

Якщо нашій підтримці бракує чуйності та відповідності, вона матиме лише негативний вплив. Коли ми говоримо іншій людині про свою невдачу, а у відповідь чуємо: «Це ще дрібниці, от у пані X були справжні проблеми», «А я ж тобі казав, що це була погана ідея! Треба було мене послухати», «Це така дурниця! Як ти можеш через це засмучуватися? Опануй себе!» – наше відчуття стресу лише посилюється, а здатність протистояти викликам знижується. Такі відповіді, навіть якщо вони народжуються з добрих намірів, не відкривають гавань, а зачиняють двері.

З іншого боку, коли близька людина намагається нав’язати нам власні вподобання і цілі, це лише зменшує внутрішню мотивацію і заважає розвитку наших здібностей. Ми часто радимо іншій людині вдягнути штани іншого кольору, змінити зачіску, кинути «безглузді» хобі, а інколи навіть обирати «правильний» університет, «правильну» роботу і загалом «правильне» життя.

Але потреба в автономії – у самостійному визначенні власного курсу, у діях, що мають джерелом автентичну, глибоко внутрішню мотивацію – є однією з базових потреб людини. Будь-яка допомога, яка не зважає на вибір іншої людини і здійснюється всупереч йому, не будує надійну основу – вона підточує її.

Як розвивати стосунки

Отже, якість підтримки надзвичайно важлива. Вона залежить від обох партнерів. Одержувач підтримки може говорити про свої потреби прямо і відкрито, бути чутливим до підтримки інших, висловлювати вдячність, виявляти здорову міру залежності від інших і власної автономії, давати взаємну підтримку. Надавач підтримки повинен здійснювати її чуйно і відповідно до ситуації, вміти регулювати власний внутрішній стан, точно розуміти думки та емоції іншого і знати, що йому найбільше потрібно зараз. Він також повинен мати емоційні та вольові ресурси для підтримки, а це передбачає й турботу про себе. Бо якщо ми постійно втомлені, завалені роботою, заклопотані власними проблемами, ми не зможемо належно підтримувати іншого.

Я не говоритиму про конкретні способи покращення стосунків – це не тема цієї статті. До того ж це часто не те, що можна зробити, просто читаючи книгу. Єдине, що хочу сказати: значною мірою любов до іншого є також мистецтвом, як про це писав Еріх Фромм. Це означає, що ми можемо культивувати й розвивати в собі ті якості, які допоможуть нам будувати здорові романтичні стосунки. Що саме потрібно кожному з нас – питання дуже індивідуальне. Але певне розуміння важливих елементів любові, а також переконання в тому, що ми можемо впливати на те, як формуємо стосунки з іншими, є дуже гарним початком.

Прив’язаність і романтична любов: філософська перспектива

Після цього огляду психологічних досліджень варто поставити питання глибше: а що, власне, є любов? Чи може прив’язаність, яку ми описали, бути вичерпним поясненням романтичного кохання? Тут звернемося до деяких сучасних філософських поглядів на любов. 

У статті 2017 року «Love and Attachment» Монік Вондерлі чи не вперше у сучасній філософії вводить поняття прив’язаності в дискурс про любов. Вона стверджує, що прив’язаність є важливим, але не єдиним елементом романтичного кохання, адже вона відображає те, що відрізняє романтичну любов від інших форм любові: особливу близькість та інтимність.

Ми можемо глибоко любити своїх дітей, не сприймаючи їх при цьому як джерело спокою та сили, необхідне для повноцінного функціонування в світі. Наше ставлення до дітей – це переважно ставлення піклування та турботи. Як зазначає Вондерлі, турбота включає певну емоційну вразливість до того, як почувається об’єкт турботи, і бажання сприяти його благополуччю. Тому якщо людина, про яку ми турбуємося, зазнаватиме страждань чи невдач, ми реагуватимемо на це болем і смутком – що ближча нам ця людина, то сильніше.

Проте Вондерлі чітко відрізняє турботу від прив’язаності. Невдачі людини, до якої ми прив’язані, окрім болю, супроводжуються ще й особливим відчуттям тривоги, невизначеності, відсутності ґрунту під ногами і здатності впевнено діяти у світі. Саме ці переживання відображають функції безпечної гавані та надійної основи, про які ми говорили. Для ілюстрації цієї різниці Вондерлі наводить уявний приклад:

«Розглянемо випадок Алехандро та Деніз. Алехандро стверджує, що кохає свою наречену Деніз. Його почуття до неї цілком безкорисливі. Прагнучи зберегти та зміцнити її добробут, він зовсім не думає про себе чи власні інтереси. Сьогодні вранці Деніз дізналася, що їй запропонували чудову можливість здійснити мрію всього життя – вирушити у шестирічну космічну місію. На жаль, протягом цього часу вона буде недосяжною для всіх мешканців Землі, як також для свого коханого нареченого. Коли вона переповідає новину Алехандро, він у нестямі від радості й одразу пропонує допомогти їй зібрати речі. Коли вона висловлює занепокоєння з приводу такої тривалої розлуки з ним, він бадьоро відповідає: “Це те, що найкраще для тебе, і це справді єдине, що має для мене значення!”».

Реакція Алехандро може здатися зразком абсолютно альтруїстичної любові. Проте щось у ній бентежить. Романтична любов передбачає взаємну прив’язаність, і її відсутність у цьому прикладі сигналізує, що перед нами щось інше. Можливо, щире і глибоке піклування, але не романтична любов у повному сенсі.

Я думаю, що погляди Вондерлі достатньо переконливі і доволі вдало інтегрують психологічні інтуїції та дані у ширший філософський контекст. Вондерлі зауважує й артикулює те, з чим ми постійно стикаємося в своєму житті, а саме те, що ми глибоко потребуємо нашого романтичного партнера. Це наша опора і підтримка. Це та людина, до якої ми горнемося у важкий час і без якої втрачаємо здатність твердо стояти на ногах і діяти в світі.

Елементи любові

Згадаймо наш образ, а саме «чарівний курінь» як простір любові, який одночасно захищає нас перед труднощами і дає наснагу жити та розвивати життя. Зараз важливо зробити одне суттєве застереження. У цій статті я багато говорив про любов як джерело процвітання, яке виникає з привʼязаності до іншого. І це правда, підтверджена дослідженнями, та, сподіваюся, впізнавана з власного досвіду. Але якщо зупинитися лише на цьому, можна прийти до небезпечного спрощення, начебто ми любимо іншого заради власного блага. Начебто любов може бути лише комерційним проєктом з покращення психічного здоров’я. Начебто ми обираємо партнера по життю, як машину в салоні, орієнтуючись на те, наскільки він буде нам зручний і помічний у подальшому.

Проте є щось у любові, що рішуче опирається такому прочитанню.

Мабуть, немає нічого більш схибленого при розмові про любов, аніж сприймати іншу людину тільки як інструмент для одержання якогось зовнішнього блага – грошей, слави чи навіть психологічної підтримки. Це пряма антитеза любові. Хоча теорій любові в сучасній філософії чимало, одним із загальних місць у них є те, що справжня любов має містити турботу про іншого заради нього самого. У любові ми прагнемо й діємо так, щоб забезпечити благополуччя іншого. І нас емоційно вражають та зачіпають як його страждання, так і його успіхи, звершення, незалежно від того, як це позначиться на нашому власному стані.

Любити іншого – це визнавати, що в світі є хтось такий, хто має особливу внутрішню вагу, що вражає нас абсолютно особистим чином. Ми знаємо, що кожна людина заслуговує на повагу з огляду на її гідність. Але любов завжди персональна та інтимна.

Уявіть собор, де ви вже бували сотні разів. Ви знаєте кожну колону, кожну арку, кожен вітраж. Але якось увечері сонце зайшло під незвичним кутом – і один з вітражів раптом спалахує так, що весь простір навколо наповнюється кольором. Вітраж той самий. Але це світло, цей момент вражають вас зовсім інакше. Щось схоже відбувається в любові: людина, яку ми знаємо, раптом відкривається нам у своїй особливій, неповторній вартості – не абстрактно, а живо і конкретно. Ця особлива видимість іншого направду часто зустрічається в нашому досвіді романтичної любові. Ми знаємо, що є багато інших розумних, красивих, доброчесних людей. Але їхні якості та особистість не зачіпають нас таким особливим чином, як у випадку нашого партнера.

І саме це усвідомлення є одним із джерел того, що ми хочемо турбуватися про іншого лише з думкою про його благополуччя і без огляду на будь-які наслідки для нас. Таке розуміння важливості любленого нами іншого дає нам в окремих випадках силу для самопожертви. Адже любити іноді означає роками доглядати когось хворого, який не може встати з ліжка. Любити часом означає віддати за когось життя на полі бою. Якби зміст любові полягав лише в одержанні від стосунку позитивних наслідків, зокрема процвітання, такі жертовні форми любові були б просто незбагненні.

Отже, зріла любов до нашого партнера передбачає не лише прив’язаність, а й глибоку турботу про нього. Як пов’язані ці два елементи? На жаль, Вондерлі не ставить таке питання. Але кілька речей мені здаються доволі переконливими.

По-перше, прив’язаність і турбота не є випадковим поєднанням двох незалежних елементів любові. Навпаки, вони глибоко підтримують одна одну. Турбота передбачає не лише бажання блага для іншого, а й здатність реально впливати на його життя. Саме прив’язаність створює той особливий простір довіри та відкритості, в якому турбота може набути повної сили. Адже найважливіші форми турботи полягають не у виконанні окремих послуг чи обов’язків, а в здатності бути для іншої людини безпечною гаванню та надійною основою. В цьому сенсі прив’язаність не є зовнішнім додатком до турботи, а однією з головних умов її реалізації.

По-друге, хоча прив’язаність і турбота взаємопов’язані, у нашому переживанні любові ми нерідко надаємо більшого значення саме турботі. Коли ми любимо, благополуччя іншого починає хвилювати нас не менше, а часто навіть більше, ніж наше власне. Саме тому любов здатна породжувати відданість, самопожертву і готовність роками підтримувати іншу людину у важкі часи.

По-третє, якщо зріла романтична любов передбачає взаємність, то вона вимагає від нас не лише турботи про партнера, а й дозволу партнерові турбуватися про нас. Спершу це може виглядати як прагнення власної вигоди. Але річ не в тім. Якщо ми справді вважаємо турботу одним з найцінніших проявів любові, то мусимо визнати, що й наш партнер має потребу реалізувати себе в турботі. Тому здатність приймати турботу є не менш важливою, аніж здатність її давати. Зріла любов передбачає не лише готовність віддавати, а й готовність довірливо приймати те, що нам пропонують.

Як би там не було, зріла романтична любов передбачає і турботу про іншого, і прив’язаність до нього. У цій статті я не пропоную послідовного взаємопов’язаного викладу любові. Навіть не розглядаю того, чим є любов: емоцією, єдністю, відношенням турботи, типом сприйняття або чимось іншим. Моя мета тут – вказати на важливі елементи любові, які виразно проступають у нашому щоденному досвіді і мають особливий та життєствердний вплив на нас. Тому я також опускаю багато інших елементів романтичної любові, адже любити іншого – це і проводити з ним час, розмовляти з ним, мати спільні діяльності, будувати спільне життя, а також прагнути фізичної близькості і багато іншого. Це все неабияк важливо й цікаво, але виходить за межі нашої теми.

Зрештою, хочу наголосити на ще одному важливому моменті – на певному парадоксі любові, який вловлюється саме філософським поглядом, а не психологічним.

Парадокс любові

До цього моменту я говорив переважно про романтичну любов. Проте далі поняття любові вживатиму у значно ширшому значенні. Ми можемо любити не лише іншу людину, а й мистецтво, науку, свою справу чи спільноту, до якої належимо. Саме в такому широкому сенсі про любов говорить Сьюзен Вулф, розглядаючи її як один із фундаментальних способів, у який людське життя набуває сенсу.

Вулф у своїх роботах про сенс життя робить важливе розрізнення: сенс – це не те саме що моральність, і не те саме що щастя. Сенс життя – це третій складовий елемент доброго життя, який полягає у любові до тих речей, які мають об’єктивну цінність. Любов же для Вульф є активною турботою про благополуччя об’єкта любові. 

Для Вульф саме сенс життя є тим, що дає підстави жити далі. Є тим джерелом, який наповнює нас мотивацією прокидатися зранку та інтересом дійсності. Адже дійсність є місцем, де перебувають, живуть об’єкти нашої любові. А життя дає нам змогу турбуватися про ці об’єкти. 

Таке трактування любові є особливо виразним у випадку романтичної любові. Наш партнер і його благополуччя стають для нас джерелом сенсу – не абстрактним, а живим. Ми маємо бажання жити і прокидатися щоранку у світ, бо знаємо, що в цьому світі є людина, яка нам не байдужа. Звісно, існують інші речі, які мотивують нас до життя, але романтичний партнер часто займає серед них особливе місце.

Отже, любов до нашого партнера – це не лише те, що сприяє нашому процвітанню або психологічному благополуччю. Вона також надає життю осмисленості. Власне осмисленість життя, наявність сенсу в ньому, згідно з Вулф, є однією зі складових доброго людського життя. Можна жити щасливе життя, сповнене спокою, приємних занять і позитивних емоцій. Можна бути моральною людиною та сумлінно виконувати свої обов’язки. Але без любові до чогось, що ми сприймаємо як справді важливе, життю бракуватиме тієї глибини, яка робить його по-справжньому осмисленим.

Окрім цього, любов переносить нас у світ, в якому існують речі, важливі не лише для нас самих. Любов є тим особливим відношенням, у якому ми здатні осягнути важливість чогось іншого. Якщо згадати образ вітража, то любов допомагає побачити справжню красу і значущість іншого. Вона відкриває нам можливість встановити справжній зв’язок із чимось, що має цінність само собою.

Без любові наше життя легко звужується до кола власних переживань і задоволень. Любов допомагає нам вийти за межі цієї замкненості та подолати ту самообмеженість, яка нерідко супроводжує людське існування.

Вулф також говорить про те, як цей досвід зустрічі з чимось важливим сам собою впливає на наше ставлення до смерті. Якщо ми живемо в світі, де є лише ми самі, у певному сенсі порожньому світі, то смерть постає для нас абсолютним кінцем. Люблячи іншу людину або щось інше, що має для нас справжню цінність, ми виходимо за межі цієї самозамкненості. Разом із тим ми стикаємося з такими цінностями, які не марніють перед лицем смерті.

Саме тут, як мені здається, відкривається одна з найглибших рис любові. Любов як піклування заради благополуччя іншого про іншого дає нам змогу подолати дві фундаментальні людські труднощі: самотність і скінченність. Люблячи, ми перестаємо бути замкненими у власному внутрішньому світі та встановлюємо справжній зв’язок із чимось вагомим та  іншим. Водночас ми відкриваємо для себе цінності, значущість яких не зникає разом із нашою смертю. Саме тому любов здатна давати відповідь на ті питання людського існування, які не можуть бути розв’язані ні задоволенням, ні успіхом, ні до певного розуміння моральним обов’язком.

Отже, акт любові надає нашому життю змістовності, орієнтує нашу мотиваційну сферу, встановлює зв’язок із цінністю, яка не марніє перед лицем скінченності, а також допомагає нам подолати глибоку самообмеженість і покинутість.

Гаррі Франкфурт, говорячи про любов, зазначав, що її плоди для того, хто любить, можна назвати «щасливим збігом»: ми не шукаємо їх – вони з’являються самі. Коли ми дійсно когось любимо, ми не думаємо про те, як це позначиться на нас. І саме тому, що не думаємо, одержуємо повною мірою. Одержати повну винагороду за любов можна лише тоді, коли ти не думаєш про винагороду. У цьому й полягає парадокс любові.

Замість висновку: укриття і курінь

Під час повітряної тривоги ми спускаємося в укриття, щоби вберегти наші тіла. Ця дія для багатьох із нас уже стала рутинною. Але людина живе не лише тілом. Вона живе внутрішнім життям – свідомим, сповненим прагнень та інтенцій, стосунків та думок, емоцій та переконань. Людині недостатньо просто існувати біологічно. Вона прагне процвітати, вона прагне, щоб її життя відповідало моральним вимогам, щоб її цінності були реалізовані, щоб близькі їй люди були щасливі.

Для того, щоб людина жила добре життя, не досить їжі, тепла, води і фізичного захисту. Відповідно людині недостатньо лише укриття як місця фізичної безпеки. Їй також потрібен простір «чарівного куреня». Це місце, в якому вона здатна жити не лише як біологічний організм, а й як особистість. І в цьому найглибша мудрість «чарівного куреня». Є загрози, перед якими жодне укриття не може вберегти від фізичної загибелі, але є також простір «чарівного куреня», який здатен прихистити навіть перед лицем загибелі.

Роман Старовецький

Поділитися: