До питання про національно-патріотичне виховання(спроба аналізу і критика в «пастельних» тонах)

Для широкого ознайомлення. Тому не буде вузьких педагогічних термінів

Проблеми національно-патріотичного виховання (НПВ) актуальні завжди, особливо для України і особливо в цей переломний момент. Насправді про НПВ в педагогічному співтоваристві пишеться дуже багато, хіба що ледачий цього не робить, особливо з метою зробити собі PhD. Щоправда, це не означає, що справа ефективно посувається. Зазвичай усі праці на тему НПВ – це нашарування відомих банальних істин і гасел (іноді хочеться сказати «заяложених»). Щоб у цьому переконатися, достатньо подивитись один-другий патріотичний захід чи то в середній школі, чи то десь у вищому навчальному закладі. Заходи ці часто є формальними… Проте хочемо зробити ясне застереження – в часі війни все стрімко змінюється. І сама війна – це найкраще національно-патріотичне виховання. Однак у мирні часи до цього питання все одно доведеться повертатися, щоб систематизувати досвід і розробити дієву систему НПВ, якої, на мою думку, зараз не існує.

Під час війни суспільство радикалізується, що призводить до конфліктів між патріотично налаштованими громадянами та байдужими до українства російськомовними, а часто й україномовними обивателями («вата голови» – це, знаєте, інтернаціональний феномен). У результаті таких конфліктів, коли патріоти нарешті здобули можливість не озиратися на так звану толерантність, нав’язану Росією до всього російського, і не стримуються в оцінках, обивателі реагують, стаючи свідомими прихильниками «русского міра». На що вказує остання низка мовних скандалів. Переагітовувати таких людей дуже складно, але й робити з них прямих ворогів теж не варто. Отже, виходить, що проводити НВП у кризових регіонах треба обдумано й делікатно, за можливості уникаючи гострих кутів… Невідомо, чи це зараз взагалі можливо.

Проблема наявної моделі НПВ в тому, що банальні істини і гасла вже не працюють і можуть бути підважені часом та ворогами, тому нам варто шукати глибших і надійніших підвалин для виховання наших дітей… Також зауважмо, що наявні методи національно-патріотичного виховання є більш чи менш ефективними, що залежить від наставників і, в принципі, краще вже так, аніж ніяк, тим більше проти. Хочу зазначити: цілком зрозуміло, що для деякої частини суспільства така ситуація є нормальною. Можливо, тому, що ті люди не задумуються над глибшими речами, над якими задумується наш ворог, а їх естетичні потреби відповідні заходи повністю задовольняють. Та це не означає, що на цьому треба заспокоїтися, оскільки це виразно провінційний і маргінальний рівень.

 Схема працюватиме, допоки влаштовуватиме суспільство, котре не конче прагне осмислювати своє коріння і свою унікальність (додамо, що об’єктивно будь-який народ є унікальним). Але коли поряд існує такий ворог, як Росія, який ніколи не змириться із самим поняттям (навіть на слух) «Україна», він буде постійно підважувати ці наші спроби формації національної ідентичності, бо вміє підважувати, здавалось би, навіть аксіоматичні підставові фактори, може успішно здійснювати підміну ідентичності, залишаючи до пори незмінною зовнішню оболонку. І от остання буде показово перед усім світом зруйнована, коли помре сам організм. Саме так працює павук, який впорскує в муху отруту, а через деякий час висмоктує її нутрощі. Оболонка є, а комахи нема. Вітер довершить справу.

Принаймні мало хто із критично мислячих українців задоволений станом справи. Хоча, судячи з того, які черги стояли до військкоматів на початку вторгнення і як потужно працює волонтерський рух, справи, мабуть, не найгірші. Тут питання в іншому: чи є це результатом системної роботи наявної в державі моделі НПВ, чи річ у чомусь іншому (наприклад, у викиді адреналіну від передчуття того, що тебе хочуть фізично знищити). Чого тут було більше – «чистого» патріотизму чи усвідомлення смертельної небезпеки?

Нижче спробуємо на цю тему поміркувати. І якщо нам не вдасться сказати чогось свіжого або чітко донести наші ідеї, або наші думки будуть відкинуті – в цьому немає біди, бо метою цього есею є поділитися думками, які мені видаються вартими уваги, і певним чином спровокувати українське суспільство до дискусії на цю тему.

Спадок модерних теоретиків і виклики наших часів

Для початку скажемо, що про НПВ багато писали наші модерні теоретики української педагогіки Григорій Ващенко і Омелян Вишневський у таких своїх працях, як «Виховний ідеал», «Виховання волі і характеру», «Теоретичні основи сучасної української педагогіки», «Український виховний ідеал і національний характер». Тому варто уважно вчитатись у їхні праці, тоді, мабуть, багато актуальних питань отримали б свої відповіді.

Але, читаючи цих авторів, я звернув увагу на певного роду зависання чинника «мотивації/спонуки», які необхідні до морального (чи просто доброго) життя, котре, вочевидь, містить патріотичну і національну складові, є підставою для них. У випадку Ващенка моральне життя – це аксіома, звідси і його відоме гасло для Спілки Української Молоді – «Бог і Україна». Іншими словами, Ващенко приймав за аксіому певний рівень побутової моральності українського суспільства на тлі повсякденної (на той час) моральності повоєнного західного суспільства, яке міг спостерігати, оскільки свої основні праці написав після Другої світової війни у Німеччині. Для нього це була аксіоматична норма. Відтоді українське суспільство суттєво змінилося, пройшовши великий шлях примусової секуляризації (ми, звісно, розуміємо, що так звана побутова моральність українського суспільства базується на побутовій релігійності, що з коренем була вирвана протягом 70 років радянської влади, що, однак, призвело до феномену «розлюднення», який характеризує моральну поставу «гомо совєтікуса»). На основі цієї аксіоми Ващенко й вибудовує свою педагогічну систему, за якою має виховуватись українська ідентичність.

У випадку Вишневського мотивація (спонука) – це не зовсім «тема» автора, а тому як аксіома вона, мабуть, запозичена у Ващенка. Він пропонує підстави для мотивацій, але дещо невпевнено. Тож якщо у випадку Ващенка моральність у повсякденному житті – це аксіома і тверде переконання автора, бо вона притаманна, близька українському етносу, то у випадку Вишневського  «так повинно бути», бо інакше створена ним педагогічна концепція розсипатиметься. А без хоча б найменшого рівня моральності будь-яке пристойне виховання не вдасться, і в цьому він має абсолютну рацію.

Проте сучасний світ інакший, все піддається сумніву і немає ніяких аксіом. Усі вони, як і звичні поняття в сучасному світі, розпливаються і стають відносними та примарними, наче дим. Класичне уявлення про моральність теж зазнало ерозії. Тому на повен зріст постає питання про значення спонуки (мотивації), на підставі якої можна вибудовувати різні педагогічні концепції для якісної прикладної формації наших дітей на добрих громадян. 

Сучасний світ любить ставити питання «чому?». Його вже не влаштовує «бо так має бути, бо це добре». «Може й добре, – каже пересічна людина, – я все розумію, але чому я маю поступатися своїм добробутом та спокоєм заради моральних вартостей, які вимагають від мене жертовності, самообмеження, праці для інших?» І важко тут щось заперечити, бо аксіоми – вже не аксіоми, а світ, як видається, подорослішав і потребує глибших пояснень. Нам доведеться шукати глибших відповідей про природу спонуки (мотивації), яка сприятиме бажаним реакціям на сучасні виклики.

Цю думку спробуємо розвинути, вдавшись до ілюстрування фізичної картини світу, зокрема до природи матерії, що само собою дещо провокативне, але що ж (нехай пробачать мене фізики за непрофесійність у викладі)…

Незрозуміла сутність нашої реальності. І знову виклики…

У фізиці розрізняють речовину та матерію. Речовина – це сконденсована («загущена») матерія. З речовиною наука ніби розібралась: її можна виміряти, зважити, описати її властивості та поведінку. Речовина підлягає логіці так званої ньютонівської фізики – після причини завжди йде наслідок. Всі оті вимірювання аж до атомарного рівня здійснюються приладами, виготовленими з тієї самої речовини, тобто зробити виміри на рівні нижчому від атомарного неможливо. Звідси випливають усі подальші спекуляції про будову матерії. Бо матерія існує й на глибинному рівні, з якого «загущується» в складніші системи, які вже творять атом. То з чого ж складаються ті відомі «цеглинки»: електрони, протони, нейтрони, з яких він будується? Ніхто не знає. Найкращим поясненням, яке ми чули від професійних фізиків, що, наприклад, електрон – це не точковий об’єкт (який має власну структуру, побудовану з іще дрібніших частинок), а вияв реальності у вигляді набору певних рис і властивостей, які вже можна вловити наявними приладами. Декілька десятиліть тому фізики висунули гіпотезу про «киплячий» вакуум. Всім зрозуміло, що вакуум – це ніщо. Створивши глибокий вакуум, ми теоретично отримаємо простір без атомів, але чи з матерією? Так ось, згідно з висунутою гіпотезою, вакуум постійно породжує віртуальні частинки, він ніби кипить ними. І деякі з них стабілізуються у відомі нам елементарні частинки, так би мовити, «загущуються». Такі процеси описує квантова фізика, яка цілком відмінна від класичної ньютонівської фізики, і в ній не діють звичні нам причинно-наслідкові зв’язки. Для пересічного жителя Землі все це – чисте шаманство, через що пересічний чоловік має право відкинути ці наукові спекуляції як недоказові й ненормальні, бо незрозумілі здоровому глузду. Чисте поле для віри, якщо хочете.

Отже, наша речовинність закорінена в незрозумілу матеріальну сутність. І, може, колись найосвіченіші уми людства завдяки експериментам і за допомогою найпотужніших комп’ютерів, споряджених штучним інтелектом, намацають якусь нову картину світопорядку, яку пересічна людина все одно не в стані буде зрозуміти. Проте одне залишається спільним і незмінним – це реальність (чи то вище, чи то нижче від атомарного від рівня), навіть коли матерія на карколомних глибинах світопорядку перестає бути чимось придатним для розуміння. Це та невід’ємна реальність, частиною якої всі ми є і яка творить нас усіх.

І якщо раптом хтось десь там нагорі плесне в долоні і та химерна протоматерія розпадеться (незрозуміло навіть, що там розпадеться), ми всі тут миттєво зникнемо. Так виходить. Можливо, так і скінчиться світ…

Запам’ятаймо цей перехід поміж логічним, зрозумілим і дієвим та нелогічним, незрозумілим, але таким, що уможливлює/творить/формує те дієве на «горішньому поверсі» задля чіткого розуміння наших речей, що торкаються виховання, зокрема важливості чинника спонуки (мотивації). Бо останнє не підлягає кількісному обліку, ані законам здорового глузду. Воно теж зі сфери віри, з трансцендентного, з «квантового»…

Хочу тут особливо загострити думку про відповідність аналогій.

На мою думку, в законах фізичної світобудови часто можна підглянути відповіді на проблеми, які ми прагнемо вирішити у міжлюдських та суспільних стосунках

І якщо я маю рацію, то маю підставу твердити, що система з мотивацій (спонук), яка впливає на формування ідентичності, котра зі свого боку формує стосунки та культуру, є така ж нероздільна у собі та реальна, як дійсність єдиної матерії у двох видах – конденсованої і квантової, тільки на вищому порядку. Однак зараз панує думка, що така система є плодом академічних філософських інтуїцій. Тому дозволю собі образно сказати, що будь-яка педагогічна система або методологія є свого роду логічною системою (на «горішньому поверсі»), яка формується/конденсується з «нижнього, квантового поверху» спонук/мотивацій, із трансцендентного.

Саме тому наважуся піти далі, щоб підвести (вкотре уже в історії педагогіки) базу щодо природи спонуки (моральності) до здорового – не надуманого, не кон’юнктурного, не надривного – патріотичного та національного виховання.

Проте, як варто постійно говорити про виховання у вічно мінливих умовах життя (змінюються політичні умови, культурні чинники, психоемоційний фон суспільства, понятійний апарат, як також мова й термінологія), так само треба оновлювати, уточнювати ідеї, які, на мою думку, є будівними для нашого суспільства. Так само варто покращувати їх донесення до українського суспільства.

Модель НПВ, яка була поширена в українському суспільстві і в українській школі, зокрема, протягом останніх 30 років, спиралася на офіційну державну ідеологію зі всіма її коливаннями залежно від того, які політичні сили були при владі. Державницька ідеологія як частина державної ідеології була доволі миршавою і блимала, мов свічечка, в задушливій постколоніальній промосковській політичній атмосфері. Відносно наповненою ця модель була радше на заході України, і то, мабуть, через культурну інерцію «бандерівського краю» та регіональну україноцентричну особливість. Тобто НПВ залишалося хитким проєктом (інструментом) під постійною загрозою демонтажу (згортання) і було певною мірою плакатним. Хай там що, але навіть у такому урізаному вигляді НПВ все ж таки поволі формувало окрему ідентичність (хай плакатну, хай постколоніальну і не автентичну), відмінну від ідентичності як совєтської, так і російської, що в цей час стрімко змінювалась у бік імперської.

Для подальшого аналізу необхідно, на мою думку, розділити предмет дослідження на національне виховання і патріотичне виховання, оскільки це дещо різні концепції.

Національне і патріотичне виховання – дещо різні концепції

Почнемо з патріотичного виховання як з легшої категорії. Воно має охоплювати всіх громадян України незалежно від їхньої етнічної належності. Як відомо, патріотизм – це любов до своєї Батьківщини, але цю любов дітям треба прищеплювати конкретними способами, які не залежатимуть від настрою педагога чи його моральної, інтелектуальної постави (ну, бодай частково). Звісно, я виходжу з гіршого сценарію, проте насправді вважаю, що більшість учительського корпусу є відповідальними й фаховими працівниками. Ці конкретні способи мають бути формалізовані у навчальні програми прикладного характеру як дошкільних, так і середніх навчальних закладів. І не варто забувати, що мовиться про виховання, а не про освіту.

Як мені відомо, системного підходу до виховання в сучасній українській школі немає, бо сам цей предмет наразі доволі розпливчастий. Зауважмо, зрештою, що проблема виховання насправді (як також НПВ) – це передусім справа родини. Саме родина наповнює будь-яке шкільне виховання глибинним змістом, без якого результати будуть більш ніж скромними.

Отже, любов людини до своєї Батьківщини містить принаймні три рівні: 1) любов до землі (природи); 2) любов до народу (суспільства); 3) любов до власної родини. Всі ці три напрямки формують ідентичність дитини, тому саме вони потребують пильної уваги.

Розгляньмо це докладніше, проте спробуймо при цьому взяти до уваги психологію особи, а саме: кожна людина любить красу (гри, мистецтва, природи, Всесвіту, створених кимось або Кимось); кожна людина любить те, що творить сама (у що вкладає власні сили); кожна людина любить те, що пізнає (в благόму розумінні цього слова, бо пізнавати можна, наприклад, страждання, котрі любити складно). І кожен з цих етапів змінює людину. Це механізм зміни: естетичний імпульс, творчість, знання. Додам, що такі покрокові зміни з часом формують, за Вишневським, харáктерність людини, перетворюють її на особистість. Вони перетворюють темперамент (вдачу) на характер, додаючи сюди вольову складову. Отже:

Любов до довкілля

Дитина виростає і формується в конкретних природних умовах, серед яких проживає її родина. Вона спостерігає зміну пір року, місцеву фауну і флору, повільний захід сонця влітку, переважні вітри, сильні (донедавна) зимові морози, яскравий травневий ранок з розквітлими деревами і квітами тощо. Тому що людина любить красу і природу, тому що вона її частина, ці конкретні умовини проживання стають її власними, рідними, домашніми. Мала людина виростає, і це життя стає частиною її ідентичності, за збереження якої вона одного разу може піти добровольцем до війська. Коли малу людину протягом її зростання цілеспрямовано знайомити з її близьким довкіллям та землею її Батьківщини, ця сторона її ідентичності буде збагачуватися, розростатися, бо ж людина любить те, що пізнає, пізнає і бачить, яке воно гарне. І те гарне робиться рідним. Коли ж ця молода людина, навчаючись у школі, бере участь у впорядкуванні пришкільної ділянки, прибираючи її або закладаючи нову клумбу, то через прикладену власну працю починає любити це довкілля ще більше. Так формується любов до землі, незважаючи на етнічність. Бо довкілля гарне.

Тож для того, щоб зміцнювати цю сторону ідентичності, прищеплюючи і поглиблюючи любов до рідної землі, необхідно розробити заходи, які врахують психологію особи: любов до краси, пізнання і творчість. Яким це все може бути у школі? Я бачу тут системно розроблені подорожі нашою землею, екскурсії історичними місцями, одноденні піші мандрівки околицями. І все це в межах навчального процесу, його обов’язкова складова (формалізована у навчальній програмі). Тут поле для творчості педагогів неміряне. І це матиме побічний ефект – діти більше любитимуть школу.

Проте варто зауважити, що ці заходи не мають перетворюватися на казенну дресуру, принаймні щоб діти це так не сприймали. Припустімо, що велику поїздку варто планувати на зимових чи літніх канікулах, екскурсію до музею чи похід у театр – раз на квартал або півріччя тощо. Все має бути в межах здорового глузду. А ще важливо, щоб заходи відбувались у навчальний час, а не після уроків, що сприйматиметься всіма як додаткове присилуване навантаження. До речі, тішить, що подібні заходи вже практикуються школою, бо доводиться бачити, як учительки водять містом групи маленьких школяриків у світловідбивних жилетах…

Любов до народу (суспільства)

Зростаючи в суспільстві, людина засвоює його ментальність, культуру і приймає всі його стосунки та взаємозв’язки. Таке суспільство (народ) робиться звичним, рідним. Звісно, маю тут на увазі нормальний стан речей, коли країна є вільною. За таких умов що більше людина інтегрується в наявне суспільство, то більше робитиметься зацікавленою у його перспективі та долі, то кращим громадянином вона ставатиме. Це можливо тоді, коли культура цього суспільства приваблює людину своєю гуманністю, а саме життя у ньому є затишним, цікавим і вільним, дає можливості для розвитку особистості. Жоден член такого суспільства при світлому розумі не захоче віддати його на поталу ворогу.

Для правильного вирішення цієї проблеми варто розширювати гуманітарну складову дошкільної, шкільної та вищої освіти. Не дивно, що в американських технологічних університетах студентів змушують писати есеї на тему, для прикладу, творчості Баха, бо така гуманітарна складова освіти сприяє покращенню фаховості майбутнього того ж технаря. Зріла особистість, культурно розвинута, з добрим естетичним смаком не дасть собі стати жертвою примітивної політичної маніпуляції.

Інтегруючись із раннього дитинства в таке суспільство, мала дитина проймається його етнічним забарвленням. І навіть якщо вона етнічно не є представником титульної нації, все ж у дорослому віці сприйматиме ментальність (українську в нашому випадку) як свою рідну або принаймні ставитиметься до цієї нації лояльно.

Звісно, все це не буде формуватися само. Це робиться через ознайомлення з кращими зразками мистецтва (театр, музика, література), через вивчення історії України, але не формально (датами), а з роз’ясненням історичних подій та наслідків, до яких призвели ці події. Історія – наука, як не наступати на ті самі граблі.

Зрештою, все зводиться до створення будівного культурного поля (середовища), у якому відбуватиметься формація підростаючого покоління з виразною українською ментальністю. І це має відбуватися знову ж таки з урахуванням тріади механізму зміни особи: естетичного розвитку, творчості, пізнання.

На додаток до щойно викладеного змістового блоку моєї статті скажу ще таке: найкраще формація особистості відбувається тоді, коли вона суміщає ментальну рефлексію та естетичний імпульс із творчою діяльністю. Тому в школах мають процвітати гуртки найрізноманітніших профілів, де особливу увагу приділятимуть спільній, командній діяльності дітей. Яскравим прикладом тут може бути хорова студія з репетиціями, концертами, фестивалями та поїздками на хорові конкурси (бажано міжнародні), що врешті завершується формуванням прекрасного товариства, якщо не спільноти.

Додам також вкрай важливу, на моє переконання, методичну складову освіти. При підготовці будь-якого заходу діти мають бути активними учасниками. Тобто їм треба давати можливість вибирати матеріали, обирати собі ролі, пильно прислухатися до їхніх пропозицій, доручати їм цілі ділянки сценарію та оформлення – хай не бояться експериментувати. За цієї умови вони відчують сильну естетичну насолоду, і здобутий досвід стане для них неймовірним. Все це розвиватиме їхній творчий потенціал, а також почуття гідності та власної вартості. Крім того, дуже важливим є розвиток у дітей вміння командної роботи під орудою вчителя, але орудою виразно демократичною та доброзичливою без нав’язливого учительського авторитету.

Любов до своєї родини

Родина – це основа суспільства, його клітина. Якщо родина здорова, вона виконуватиме притаманну їй функцію соціального організму. Якщо хвора, стане метастазом для цього організму. Виходячи з цієї тези, варто з особливою увагою ставитися до збереження та розвитку родини. Родинні цінності треба пропагувати на державному рівні, але найбільшу відповідальність за це несуть самі члени суспільства. До речі, ставлення до родинних цінностей є ознакою зрілості або занепаду останнього.

Кожна сім’я відповідальна за розвиток дітей від самого зачаття. Від цього процесу залежатиме, якою дійде ця дитина до школи: впевненою, спокійною та розвинутою чи невпевненою, нервовою та нерозвинутою.

Але при цьому дитина – це не тільки об’єкт виховання сім’єю. Вона також є суб’єктом стосунків усередині сім’ї. І за вказаною вище тріадою механізму зміни дитина:

*пізнає стосунки між членами сім’ї, вивчає свою соціальну роль і навчається цих стосунків;

*творить нові стосунки всередині сім’ї, якщо сім’я достатньо зріла, щоб дозволити дитині це творити (бути суб’єктом всередині сім’ї), люблячи її та постійно виявляючи зрілу любов до неї. Тоді дитина віддзеркалює батьківську любов у свій тільки їй притаманний спосіб, творячи неповторну ауру глибоких інтимних стосунків;

*насолоджується відчуттям глибокої любові та безпеки в колі сім’ї, і відносини ті є дуже естетичними, творячи водночас гармонійну й міцну особистість з уже виразно закладеною ідентичністю, зокрема й національною. Взагалі, поважаючи та плекаючи в дитині гідність, ми формуємо незалежну, вільну істоту, яка не прийматиме духу рабства або життя під окупацією. Тут лише раджу не позбавляти дитину берегів, бо тоді свобода перетворюється на свавілля, а це вже інша крайність.

Сім’я своїм внутрішнім життям вилонює (еманує) національний, в нашому випадку український, лад, творить національну українську модель (мікрокосм) буття, які є органічними для цієї землі. Сім’ї творять ширшу родину, а мережа родин – народ (суспільство), якому притаманна власна звичаєва культура стосунків між членами суспільства: між батьками та дітьми, між подружжям, між близькими та незнайомими людьми, ставлення до старших, до праці тощо. Згодом все це формалізується у народну культуру й мистецтво, а відтак, при сприятливому розвитку, спільнота трансформується спочатку в народ. Згодом вони творитимуть високу культуру та організацію в умовах власної держави. Роль держави проста – це тин, який оберігає капусту від кіз, але цю «капусту» – культуру, науку, економіку тощо – треба плекати нам самим.

Напевне, найбільш дискусійний розділ

Тепер перейдімо до розгляду національного виховання. Відчуваю обов’язок застерегти, що це, можливо, буде найбільш дискусійний розділ цього есею.

Писати про національне виховання легко і важко водночас. Легко, бо в суспільстві зараз існує певний консенсус щодо розуміння національного «як воно пересічно розуміється». В нашому випадку мовиться про «українське національне». Це розуміння, до речі, недалеке від схожих варіантів розуміння національного загалом у Східній Європі (колишньому соціалістичному блоці) – розумінь доволі радикальних, що є реакцією на історичні утиски та перебуває у певній ілюзії щодо своєї винятковості. Звідси посилене захоплення власними древніми предками (коренями), які сакралізуються, та майбутніми потенційними цивілізаційними здобутками, що дуже тішить самолюбство, але відповідає твердженню «дурень думкою багатіє». Отже, легкість теми полягає в тому, що у автора, який береться за неї, немає потреби дискутувати, адже консенсус глухий до дискусії (маю на увазі виважену і здорову дискусію, де переважають розум і фаховість, а не емоції та епатаж).

Натомість важко автору через те, що коли на практиці спостерігати за способами виховання національно свідомих громадян, то це нагадує радше нудну дресуру за однаковими патріотичними лекалами в будь-якому навчальному закладі. І це справді дуже нудно, принаймні за моїми спостереженнями, старшокласники цього серйозно не сприймають. Проте хочу наголосити, що справа не торкається сучасної війни – тут болить. Додам до щойно сказаного прісні урядові концерти, яких, на щастя, зараз немає. Але навіть у найкращому випадку національне виховання в нас спирається на певну історичну інтерпретацію минулого з позиції жертви (що вже є програшною поставою), а також на створення такої собі емоційної розтяжки: героїзації нації з одного боку та її жалібного оплакування з другого. Важкість теми національного виховання полягає в кількох чинниках:

*небажанні загалу тверезо дивитися на себе, бо тверезий погляд передбачає визнання власних недоліків, а це навіть на особистісному рівні у нашому суспільстві річ майже неможлива;

*небажанні і/чи нерішучості розвивати модерну концепцію національної моделі – звісно, з опертям на титульну націю, на етнічні корені (первні), яка дасть далеку й добру стратегічну перспективу для нашого народу.

Тому просто розрубаймо цей гордіїв вузол: не хочеться і далі «варитися» у вказаних вище координатах. Малоймовірно, що вдасться запропонувати неймовірний прорив (для цього має працювати ціле суспільство і, можливо, час уже настав). Відтак просто хочеться поділитися певними міркуваннями щодо нас самих.

Мабуть, основною думкою в цьому есеї є підведення до розуміння того, що «національне» – це не модель, штучно надумана (вигадана), наприклад, австрійським штабом. Це дійсність, яка постійно відтворюється в часі та просторі незалежно від нашого бажання, творячи так звану народну вдачу (і тут ще далеко до характеру). Точно так само, як вакуум «кипить» віртуальними частинками. Та чи сформуються ці «національні» частинки (первні) у сталу систему відносин, яка завершиться формуванням нації й успішної держави, залежатиме також від спонук і намірів, що перебувають у «квантовій» сфері – сфері трансцендентного. А оскільки говорити в нашому суспільстві про трансцендентне – це правило поганого тону, всі офіційні джерела спираються тільки на традиції та аксіоми, котрі, як бачимо, останнім часом розмиваються. Додам також, що саме в сфері трансцендентного лежать і з неї проростають у звичаєву та побутову поведінку такі поняття, як відповідальність, жертовність, милосердя, любов, правдомовність, котрі «економічно» цілком невигідні, не дають «нормально» жити… 

Національне як атрибут народу виявляється через мову, культуру, економіку тощо і має своє коріння, з якого постійно (безперервно) еманує. Ці корені творяться абсолютно унікальним збігом географічних, природних і кліматичних чинників землі, на якій живе народ (тут дуже цікавою є праця маловідомого в нас соціолога Никифора Яковича Григоріїва «Українська національна вдача» 1941 рокуоку, де автор розглядає життя нашого народу саме з огляду на вказані чинники. І, до речі, ці ідеї не нові – їх не раз обговорювали. На цю тему писали твори навіть учні галицьких гімназій часів Івана Франка.

Отож люди, живучи в конкретних умовинах, творять власну мову, починаючи зі способів звукоутворення, які, наприклад, імітують звуки рідної природи, складаючи спочатку слова, а згодом і поняття, що віддзеркалюють міжлюдські стосунки, а також навколишнє і внутрішнє буття та, якщо хочете, увесь Всесвіт. Так формується унікальний погляд на світ, що в майбутньому за сприятливих умов мало б стати підставою для високого розвитку. 

Хочу ще раз наголосити, що формування цього атрибута є невід’ємною реальністю, таким собі джерелом, що постійно «витікає з-під землі», тому нема потреби доводити будь-кому своє право на існування. Наші діти мають бути свідомі цього, а також того, що їх добре майбутнє залежить від того, як вони скористаються цим джерелом – заболотять його чи тривалою і впертою працею перетворять на потужний чистий струмінь. Цього їх варто навчати в родинах і школах на позитивних прикладах, формуючи історію перемог, не забуваючи говорити й гірку правду про поразки як наслідки впливу нав’язаної рабської психології. Видається, що рабська поведінка дуже часто є аморальною, над цим треба замислитися.

Друге, чого їх варто навчати, це те, що національне буде успішним тільки тоді, коли в його основі лежатимуть насамперед моральні цінності, що врешті дозволить державній машині очиститися від іржі корупції.

Не забуваймо, що корупція – це не просто тіньові фінансові схеми, як часто можна почути, це моральне зіпсуття, яке назовні проявляється у злочинах, зокрема й фінансових

Для ілюстрації сказаного вище можемо вдатися до певних прикладів. Доречно тут було б ужити цікавий термін «геній місця», який показує унікальність місця і подій, що тут стаються.

Отже, кожен народ має свою геніальність, яка виростає з його культури. Візьмемо, для прикладу, Німеччину. Ніхто не посміє заперечити, що німці є геніальними механіками. Звідки це у них? Нам видається, що тут, властиво, зіграв свою роль «геній місця»: цей народ формувався і визрівав серед диких пралісів і боліт, тож йому довелося важкою працею створювати родючі ґрунти, розчищаючи їх. Важка праця стимулювала бажання полегшити собі побут, і так виникла німецька машинерія, яка полегшувала щоденне життя. Цей досвід і вміння ввійшли у культуру німецького народу, його щоденне життя, а згодом в економіку. І ось німецька нація – «законодавиця моди» у машинобудуванні. Так само як італійці є геніями мармурової скульптури та кам’яних споруд, бо іншого будівельного матеріалу в них не було. А ще море. І тут вони геніальні морські інженери: їхні яхти – одні з найкращих. Такий у них «геній місця».

А що ж українці, як на них теж впливала рідна природа? «Чи знаєте ви українську ніч?» – питав колись Гоголь, мабуть, натякаючи на щось більше. І це правда. Вглядаючись у високе зоряне небо над безкраїми степами, насолоджуючись красою Чумацького Шляху (зауважте, не Milky Way – Млєчний Путь), українцям, мабуть, хотілося літати в тих космічних безоднях («Чому я не сокіл, чому не літаю…»). Тому українці – геніальні ракетобудівники. Спершу козаки експериментували з пороховими зарядами. Потім був генерал Засядько – перший військовий, прямий нащадок козаків – у російській армії, який використав ракетну зброю при штурмі Ізмаїла військами Суворова. А в ХХ столітті з’явилася ціла низка геніальних інженерів: Сергій Корольов (будував ракети), академік Валентин Глушко (розробляв ракетні двигуни на рідкому паливі), Олександр Шаргей (Юрій Кондратюк – розробив логістику для подорожі на Місяць, якою скористались американці в програмі «Аполло»), Михайло Янгель (розробник класу балістичних ракет на «Південмаші»), Архип Люлька (перші реактивні авіаційні двигуни в СРСР). І це ще не всі імена… У їхніх душах спрацював наш «геній місця».

До речі, повернемося до Чумацького Шляху. Порівняймо назви. У росіян – запозичена – Млєчний Путь, у нас своя. Що стоїть за цими назвами? Для українця це не тільки зоряна навігація (хоча це дуже цікавий цивілізаційний показник), а й цілий світ чумацької цивілізації, поезії, економіки, драматичних і трагічних людських історій, культури подорожей і особливого фольклору. Чумаки – це відважні та ініціативні чоловіки, яких дуже поважали в народі за їхню підприємливість і сміливість (так само як скандинави поважають своїх вікінгів). Тоді як Млєчний Путь – це лише безлика астрономічна назва, закорінена в язичницькій міфології античних греків (молоко Гери), яка жодним чином не промовляє до серця росіянина (за винятком батончика Milky way). А для нас це ємкий символ. Можемо додати ще одну пару понять «рушник – полотєнце». Та сама історія: цілий культурний космос для українця і шматок полотна для росіянина.

Що це? Це мова – явище інформаційного кодування національної (вужче – етнічної) ідентичності людини. Кожен народ мислить власними поняттями, оформленими в оригінальну мову. В кожного народу своє власне світовідчуття. Навіть маленькі народи іноді відіграють головну місію у подіях планетарного масштабу. Пригадаймо історію з використанням американцями мови індіанців (апачів/навахо), яку не змогли розшифрувати японці. Це зіграло кардинальну роль в обміні інформацією під час операцій на тихоокеанському театрі військових дій. Саме тому немає другорядних народів чи націй – кожна з них унікальна і мова кожної з них унікальна. Чи вдається народу виходити на рівень високого розвитку – це вже інше питання. І відповідь на нього залежить від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, як також геополітичної конкуренції. Саме тому мовою варто опікуватися безнастанно, бо це не тільки вияв ідентичності (що вже головне), а й підстава майбутнього успішного розвитку держави та нації. 

Підсумовуючи цих декілька абзаців розділу, хочу наголосити, що обов’язком кожного народу є розвиток всього свого: культури, мови, економіки, науки, мистецтва.

Оригінальним (тобто гідним поваги світового співтовариства) суспільство стане тільки тоді, коли буде виявом власної автентичної ідентичності. А цю ідентичність треба невпинно пізнавати й поглиблювати, викорінюючи негативні риси в народі та плекаючи кращі

Практичні форми національного виховання можна розробляти так само, як і для патріотичного виховання, спираючись на тріаду механізму зміни людини: естетичний імпульс, творчість, знання. У нашому українському випадку все треба робити на найвищому, якісному рівні, бо ми все ще наздоганяємо інші народи, тому тиск їхніх культур високий. Ще раз наголошу, що без глибокої мотивації, базованої на моральних вартостях та усвідомленні власної невід’ємної унікальності, ефективність виховання та успіх будуть бажати кращого. 

Саме плеканню ідентичності сприяє ефективне й глибоке національно-патріотичне виховання. Хотілося б, щоб настав той час, коли між поняттями «патріотичний» і «національний» можна було поставити знак рівності. Але це буде можливим тоді, коли модель національного (українства) стане привабливою для всіх жителів України, і для цього є всі шанси.

Але для того, щоб спрацювала викладена видима модель розвитку, варто бути свідомим того, що це залежить від процесів, які перебувають у «квантовій» сфері, від спонук, котрі багато в чому (якщо не у всьому) залежать, вибачте, але таки від трансцендентного, як би цього декому не хотілося визнавати. Проте це вже тема окремої дискусії.

Висновки

Прагнучи витримати строгість і чіткість викладу, свої висновки оформлю як кілька тематичних позицій:

національно-патріотичне виховання – це єдиний складний комплекс заходів, який охоплює всі сфери людського буття і спирається як на всебічну освіту, так і на моральні цінності, які звуть християнськими, але вони універсальні, загальнолюдські;

просто звести національно-патріотичне виховання до комплексу публічних заходів (ігор) або певних дисциплін у шкільній програмі означає глибоко не розуміти процесів формування національної ідентичності й перебувати в ілюзії простоти процесу;

формування національної ідентичності – процес тривалий (одне  покоління), тому швидких і простих рішень тут немає;

формування національно свідомої молоді просто залежить від довіри до старшого покоління, що ставить перед останнім гострі виклики щодо чесності його позицій і автентичності навчання. Це означає, що якщо ми хочемо навчати дітей, то маємо займати особисту моральну поставу і виявляти глибоку фаховість у всьому доброму, чого навчаємо. Тобто бути справжніми й жертовними професіоналами, які люблять своїх (чужих теж) дітей, виявляючи до них глибоку повагу.

Олексій Манько, голова Львівського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка

Поділитися: