Сучасні трансформації похоронної культури

В’ячеслав Труш, єрей, парох церкви Преображення Господнього міста Лозова Харківської області

Коли в дитинстві я відвідував кладовище на поминальні дні, то настільки жахався цього місця, що потім ретельно вимивав підошви черевиків, щоб жодна піщинка цвинтаря не потрапила додому. Коли ж став священником, то на кінець тижня вже починав забувати, скільки було похоронів і кого я ховав… Десь воно капсулюється в пам’яті, бо неможливо увесь цей біль впускати у себе. А з іншого боку, варто намагатися не перетворитися на «требовиконавця», який говорить завченими фразами. Поділюся тут деякими міркуваннями з приводу похоронної культури як величезного культурного феномену.

Death studies¹

Поверхове сприйняття процесу помирання і смерті, похорону і поминальних дій на масовому рівні не усвідомлюється як щось цілісне. Смерть – це щось одне, похорон – щось інше, поминки та некрополі – ще щось інше. Хоча на рівні неусвідомленому, звісно, речі, пов’язані зі смертю, відчуваються як щось цілісне. Коли Еріх Фромм справедливо наголошував на необхідності вчитися любити, можемо зауважити, що того, як проводжати близьку людину, теж треба навчати. Бо смерть і є складовою любові. Комуністи ретельно вбивали все, що нагадувало про життя після смерті, про Воскресіння. Демонстративно запускали в небо височезні, ніби вавилонські вежі, труби крематоріїв. Віра в те, що неба нема, а на небесах лише попіл віри з труб. Позбавити людей віри та надії вірним ленінцям добре вдалося. І тепер люди «вгорі» мусили самі шукати того, хто зробить труну, хто викопає яму. Знайти горілку, щоб нею розплатитися з теслею або копачами. А самі кладовища розглядалися партійними чиновниками як місце, якого можна розчерком пера позбутися, нещадно знищивши поховання і збудувавши на його місці стадіон, майданчик для танців або й житловий будинок. Залучивши до руйнування студентів-юристів із молотками². Бо ж смерть для комуністів – це «ось і все…»³. Тепер про все послідовно.

Помирання і смерть

Одразу помічається різниця між рідними, які спостерігали за тим, як людина поступово відходить, і тими, до кого смерть прийшла раптово. Говориш із першими і другими по-різному. Ті, що доглядали важкохворих, поступово готувалися до їхньої смерті, змучені та спокійніші. Тоді  як ті, що зненацька дізналися про трагічну новину, ще не цілком усвідомлюють що сталося. Це усвідомлення може різко прийти ввечері, коли речі в хаті залишаються, а їхнього господаря вже немає. Навіть мертвого… Ідеальна картина смерті – це щось таке античне, в поважному віці, в оточенні рідних та близьких, зі словами заповіту нащадкам у стилі поучення Володимира Мономаха та гравюр Гюстава Доре, зі словами розкаяння чи прощення. Вночі читається Псалтир, у хаті постійний броунівський рух, рідні та близькі відчувають підтримку і можуть відволіктися. Митрополит Антоній Блум зауважував, що читати помираючому, бути поряд із ним дуже важливо. Здається, що людина без свідомості, але може все чути і не могти поворушитися. Щоб зараз кликали читати над небіжчиком Псалтир – такого не доводилося зустрічати. Після руйнування наших церков червоними безбожниками Псалтир ще якийсь час читали віруючі бабусі. А потім і вони зникли. Світ змінюється.

Сучасний західний тренд – позірне замовчування смерті. Дідуся чи бабусю повезли десь, щоб померли не вдома. Навіть песики та котики десь «на райдузі» заснули, бо їх «усипили». Смерть лякає навіть словом. Не лише ліжком чи кріслом, де знайшли захололе тіло. Тим більше ліжком, на якому померли й народилися кілька поколінь предків⁴. Але й тут нічого дивного немає – люди напихали давні кургани речами не так тому, щоб дідусеві було зручно на тім світі, а тому що тих речей торкався померлий. А де померлий, там і смерть. Тому й ця сучасна втеча від згадок про смерть – це насправді втілення того самого архаїчного страху перед померлими.

Проте від того, що смерть виганяють з хати, вона не зникає, а нагадує про себе на маргінесах: низькобюджетні фільми про ожилих покійників, деякі напрямки «важкого металу» із характеристичними назвами гуртів («Крематорій», «Моя померла наречена», «Некролог», «Темний похорон»), молодіжні субкультури (готи та емо-готи), футболки із зображенням кладовищ і могил, похмурі ляльки для дітей, навіть комп’ютерні ігри, де смерть, похорон і цвинтарі постають у центрі уваги.

А що ж у нас? Війна різко змінила ставлення до смерті. Коли невідомо, чи проживеш до вечора, смерть стає чимось звичним, буденним. Босі ноги в капцях під закривавленим покривалом і поряд господарська сумка. Ніякого Гюстава Доре. Здається, ніби люди втрачають здатність відчувати. Проте насправді  це постійно накопичуваний непережитий досвід, який ще потребуватиме пережиття. Раніше для цього були голосіння. Не лише на Близькому Сході, а й в Україні були професійні плакальниці, яких гукали на похорон, щоб вони могли вербалізувати те, що на серці у рідних небіжчика або небіжчиці. Тепер функцію голосінь частково виконують книжки-спогади чи дописи в соцмережах. І тут дуже важлива культура смерті та похорону з чіткою християнською основою.

Так, саме культура в тому давньому значенні – як обробіток дикого кам’янистого італійського ґрунту. Бо інакше, як дикістю і звироднінням, не назвеш сварки рідних біля вмираючого, кому дістанеться хата, хто справжня дружина або чоловік, щоби претендувати на спадок, і «прохання» до лікарів: «Коліть його вже чимось, щоб швидше здох». Такі собі сатанинські «антипсалми».

Біля небіжчика десь у кутку ворушаться й порослі мохом давні магічні нісенітниці. «Та ми йому вже свічку в церкві за упокій поставили і записку, теж за упокій, подали, а він усе не помирає». Намагаються здобути «мертву» воду, якою обмивали покійника, щоб потім когось «зурочити», підливши її в їжу чи пиття. Оповідають таємничі історії, коли місцева «відьма» кликала дочку (чи якусь жінку, якій довіряє), щоби перед смертю потримати її за руку і передати свій «дар». Або якщо бідна жінка тяжко помирає, то це таки напевне «відьма». Потрібно вирубати дірку в стелі над нею, щоби швидше померла. Переводиш погляд на календар і бачиш: надворі ХХІ століття, в руках сучасний смартфон, та краяни недалеко відійшли від мисливців за відьмами у Салемі чи Нагуєвичах⁵…

І от коли все валиться з рук, у двері дзвонять сімейний лікар і поліція, а на телефон ритуальники, коли голова в тумані, а сльози течуть, як їх не стримуй, і маса різноманітних порадників… І саме тут, де щойно побував вершник на блідому коні, важливо почути з ТІЄЇ кімнати живі звуки спокійного читання Псалтиря. Ніби острівець спокою і життя…

Раніше з небіжчиком прощалися кілька днів. Похорон проходив кілька етапів – дім, церква, потім дорога на кладовище. Зараз усе це пришвидшується, особливо в містах. Ніхто не буде ставити тіло в квартирі на кілька днів, а тримати в холодильнику моргу теж сенсу немає. Авторові відомий лиш один випадок, коли ромський клан розмістив небіжчицю в розпал ковіду у дворі багатоповерхівки. За жаркої погоди поминання розтяглося на кілька днів, попри протести місцевих мешканців.

Зараз священник приїжджає переважно на адресу, в двір. І коли наближається до людей, всі погляди звернені на нього і в багатьох в очах очікування «що він скаже?». Відповідь на «Слава Ісусу Христу!» поки що тут мало хто знає. «Добрий день!» звучатиме по-блюзнірськи, як і «Вітаю!». Хоча для когось, може, саме ці привітання відповідають внутрішньому настрою. Є й такі… От хіба на похоронах військових усі вже знають «Слава Україні!». І поки починаєш спілкування, готуєш необхідні речі, розпалюється кадило, це ще одна можливість трохи заспокоїти людей, нав’язати людський контакт. «Хто тут із рідних? Чи на когось ще чекаємо? Де народився (народилася)? Звідки родом? Де працював? Чи хворів? Якою був (була) людиною?» І якраз у цей час обмірковуєш слова проповіді. Адже всі похорони залишаються тим самим дійством, але потрібно сказати щось, що торкнулося б сердець присутніх, принесло бодай трохи розради.

«Будьмо уважні!»

От де люди уважні, то це саме під час похорону. З вікна не дивитися. Дорогу не переходити. Ворота зав’язати. Дзеркала завісити. Галицькі отці оповідають про невідомі на Сході звичаї стукати труною об одвірок чи перекидати стільці. Проте почуваєшся невпевнено, коли люди починають запитувати, що класти в труну. «Ваші сварки, суперечки й непорозуміння», – відповідаєш, хоча не всіх це влаштовує. Звісно, психологічно можна зрозуміти, коли кладуть якісь дуже особисті речі, які нікому не віддаси, але й викинути на смітник до якихось недоїдків-недопалків рука не підіймається: окуляри, ціпок, вервичку чи щось таке. Військові часом можуть класти шеврон підрозділу. Це все зрозуміло: вияв пам’яті, поваги та інколи делікатності. Проте коли починають обговорювати, що треба покласти одеколон або майку, бо «він там перевдягатиметься» або коли труну починають розглядати як пошту, то це вже нонсенс⁶. Одного разу мені здалося, що я потрапив у часи козацтва, описані Дмитром Яворницьким: під подушку небіжчика спокійно і хазяйновито поклали пляшку горілки. Хоча я чув, що зараз вже почали класти до труни телефон. Тільки-от не знаю, хто там оператор… Звісно, тут знову чатують ті, що хочуть використати труну для власних потреб. Наприклад, покласти фото живої людини, щоб та «швидше померла», і оголосити це потім жертві привселюдно. Звісно, на психологічно вразливих осіб це діє як потужний стресор. Часом забирають мотузки, якими зв’язували руки та ноги небіжчика, щоб ними… лікувати хворі суглоби. На пам’яті автора було два такі випадки.

Це все, звісно, другорядні речі. Важливо підтримати тих, що мають повні очі сліз. Розміреність дій священника, молитва, спокій, спів – все слугує саме цій меті. Повага до померлого. Ким би він не був. І втіха для живих. Тому весь похорон – це й налаштування на ті необхідні слова, які будуть сказані наприкінці, під час проповіді. Якось не вистачає серед нашої навчальної літератури для священників збірників надгробних проповідей. Хоча за століття там мало що змінилося. Подяка тим, хто прийшов. Згадка про того, хто відійшов. Пам’ять про молитву і спогади, які підтримують. Присутнім важливо чути, що людина, з якою прощаються, була хороша, добра і працьовита. А якщо й була не дуже хороша, то бодай якийсь промінчик залишила в пам’яті близьких. Що батьки, які померли, залишаються батьками, з якими ще зустрінемося у вічності. А в земному житті ми зберігаємо про них спогади, які нас підтримують.

Хоча зрідка буває, коли проповідь зайва, бо її ніхто не почує. І не тому що нікого немає, а тому що немає кому слухати. Або страшний плач, коли рідних тримають близькі. Або порожні очі й побажання до священника: «Ви недовго»…

Найбільше звичаї зберігаються в селах. Там жалобна хода прямує через усе село, зупиняючись на трьох перехрестях. Виглядає це урочисто і більше об’єднує громаду. Подекуди по селах біля цвинтарів ще збереглися довгі столи, за якими поминають десятки людей. А на самих цвинтарях загалом одні й ті самі прізвища. Непролазні чагарники на краю цвинтарів із квітами-півниками у цих хащах – сліди зниклої старої частини. І синьо-жовті та червоно-чорні прапори й усміхнені та серйозні молоді обличчя на надгробках… Саме похорони військових знову привертають увагу до важливості похоронної культури, усіх її складових елементів. Хоча різні місцевості й сюди приносять свої особливості.

Сучасність не лише редукує похорон, а й до невпізнання його змінює. Вже не мовиться про суперечки щодо кремації. Величезні мегаполіси не мають землі, щоб здійснювати поховання шляхом трупопокладення. А якщо таке і практикується, то коштує дуже дорого. І навіть у колумбарії вже не скрізь у світі знаходиться місце. Тому й виникають цифрові кладовища в Японії. У 1990-ті пропонували влаштувати цвинтар на Місяці. Нині вже роблять штучні алмази з попелу, олівці, пропонують відправлення попелу в космос на ракеті, салют, розвіювання над морем, поховання в контейнері із саджанцем дерева. Не кажу вже про труни у вигляді шоколадки чи автомобіля⁷. Чи розробку цифрової копії небіжчика. Світ шоу та бізнесу генерує масу пропозицій і здійснює будь-які забаганки⁸. Проте всі вони все одно з розряду шепоту в кутку про «мертву» воду. Як використати, як заробити… А призначення священника тут – нагадати про Бога. Нагадати молитвою та шаною для того, хто відійшов. Молитвою і розрадою для тих, що залишилися. Навіть якщо поряд стоїть труна у вигляді шоколадки.

В’ячеслав Труш, єрей, парох церкви Преображення Господнього міста Лозова Харківської області

1. «Death studies» – це дослідження, які проводять по всьому світу, а також наукові роботи на тему смерті, процеси підготовки до неї, похорон, разом із самою культурою жалоби. – Життя після смерті. Чого досягла death tech індустрія і чому вже не варто дивуватися // HavasDGTL. Kyiv (https://havasdgtl.com/blog/choho-dosiahla-death-tech-industriia/).
2. Так у Харкові старе кладовище, на якому були поховані Микола Хвильовий та Василь Еллан-Блакитний, було зруйноване, зокрема, із залученням студентів – майбутніх юристів.
   
3. Поширена за радянських часів епітафія.
4. Алюзія на антиутопію К. Воннегута «Механічне піаніно».
5. Франко І. Спалення упирів у Нагуєвичах в 1831 р. Див.: // Літопис (http://litopys.org.ua/rizne/star05.htm).]
6. І в Україні, і в інших країнах зафіксований звичай, коли до труни кладуть речі, які «потрібно передати» раніше померлому. Це може бути ремінь, шкарпетки тощо. Мотивація при цьому – «небіжчик наснився і сказав, що йому це потрібно». «Мерзне», наприклад. Звісно, психотерапевтичний ефект тут присутній, людей підтримує, що вони щось роблять для близької людини. Але краще вони молилися б за упокій душі та підтримку живих, які вгорі.
7. У Трускавці ритуальна фірма заховала подарунки під кришкою труни // URL:   https://tsn.ua/tsikavinki/u-truskavci-ritualna-firma-zahovala-podarunki-pid-krishkoyu-truni.html
8. Ціна вічного спокою: стати деревом, діамантом чи полетіти у космос // URL:   https://uain.press/articles/tsina-vichnogo-spokoyu-staty-derevom-diamantom-chy-poletity-u-kosmos-836323.

Поділитися: