Колоквіум європейських парафій (CEP)

Починаючи цю розвідку про рух «Колоквіум європейських парафій – Colloquium of European Parishes (CEP), скористаємося для визначення «Зверненням до отців Львівської архиєпархії від виконавчого комітету СЕР – Львів 2019 року» з документів 30-го Колоквіуму у Львові:

«Рух християнських парафій під назвою СЕР, що об’єднує священників та мирян, які хотіли б надати більш динамічного життя своїм парафіям, започатковано 1961 року. Кожні два роки представники католиків різних країн Європи збираються на колоквіум, у якому беруть участь єпископи, священники, богослови і активні миряни, щоб обговорити такі питання: як бути добрими християнами в сучасному світі, як передати віру наступним поколінням, як шукати нові форми євангелізації, як оживити парафії? Цей рух розпочався в Римо-Католицькій Церкві у 1963 році одночасно з ІІ Ватиканським собором, а останніми десятиліттями до нього долучилися і греко-католики України, Румунії і Угорщини. Зараз в ньому представлені 35 країн. Із 2005 року у форумах із благословенням Львівської архиєпархії бере участь делегація Фонду святого Володимира зі Львова».

Це офіційно. А простою мовою основна ідея CEP полягала в ширшому залученні мирян до життя Церкви. Ініціатором цієї ідеї був католицький клир. Тому в перших колоквіумах більшість делегатів становили священники. Рух був заснований у 1959 році з ініціативи паризького священника Франсуа Конана. Це відбулося якраз у період підготовки до курсу на оновлення Церкви, до Другого Ватиканського Собору.

На першому засіданні в 1961 році у Лозанні були присутні священники із семи країн, а саме Бельгії, Німеччини, Франції, Італії, Австрії, Швейцарії та Іспанії. Тоді прозвучала думка: «Якщо наші людські і пастирські проблеми в Європі, яка поступово організовується у спільноту, схожі, то стає очевиднішою абсурдність окремих і ізольованих національних дій у пасторальній праці».

Із 1978 року СЕР представлений у Раді Європи як неурядова організація з консультативним статусом. Цей рух спричинив великий резонанс у Європі та здійснив доволі значний вплив на парафіяльне та суспільно-політичне життя континенту.

Ідея CEP видалася вдалою, і рух почав динамічно зростати. Офіційні дані щодо чисельності делегатів на колоквіумах знайти складно, але відомо, що на кінець 1980-х вона становила 300 осіб з усієї Європи, тобто західної її частини. Східна на той час була під комуністами. Отже, СЕР охоплював усі католицькі країни Європи і, на мій погляд, першу скрипку в ньому відігравали такі країни, як Німеччина, Бельгія, Італія, Франція, Іспанія (точніше Каталонія, яка, до речі, завжди виразно наголошує на своїй культурній відрубності) та Швейцарія.

Підсумовуючи коротку історію, це була ініціатива Старої Європи на хвилі аджорнаменто Римо-Католицької Церкви.

Останні два колоквіуми відбулись у Східній Європі: 30-й ювілейний колоквіум в 2019 році у Львові, наступний, з перервою через пандемію ковіду, у 2023-му в Румунії.

Структура СЕР має пірамідальну будову. Керівним органом вважається президія, яку переобирають періодично (президент, віцепрезиденти, скарбник, інші члени президії). Але вона займається радше процедурними питаннями. Дещо розширеним форматом є засідання президії із національними представниками з кожної країни, які можуть провадити дискусії як із питань напрямку розвитку, так і з конкретних способів їх реалізації, а також обговорювати організацію наступного колоквіуму. Наприклад, метою такого розширеного засідання президії може стати вибір місця (країни) колоквіуму і фінансово-матеріальні заходи для реалізації цього проєкту. Крім того, обговорюється тема дискусій на колоквіумі та кандидатури визначних сучасних богословів, яких варто було б послухати. 

Третім рівнем є сам колоквіум, який відбувається раз на два роки і на якому присутні делегати з держав-учасниць (найнижчим, четвертим рівнем є саме парафії країн-учасниць).

Робота колоквіуму полягає в ознайомленні з доповідями запрошеного богослова і в обговоренні питань в окремих групах, об’єднаних, як правило, мовно-культурними особливостями. Іншими словами, це переважно групи певних мов: англійська, німецька, французька, італійська, іспанська/каталонська (з останньою, як правило, постійні клопоти, бо каталонці демонстративно прагнуть отримати каталонського перекладача, а з цим непросто). Метою колоквіуму є обговорення актуальних питань церковного та пасторального життя.

Наведу для прикладу колоквіум, який відбувся у Львові. Його гасло – «Чи можуть відмінності нас об’єднати?». Тема колоквіуму – «Хто допоможе нам бути християнами в сучасній Європі?». Формат колоквіуму –

• короткі ранкові доповіді;

• різноманітні майстер-класи;

• відвідини монастирів і парафій;

• залучення активних мирян: 150 дорослих і 150 представників молоді (з України та Європи);

• діалог східної та західної християнської традиції;

• можливість пізнати християн з парафій усієї Європи;

• обмін досвідом на парафіях в Україні та Європі.

На колоквіумі у Львові виступили з доповідями богослови Пол Целєнер («Куди Папа Франциск веде нашу Церкву в Європі?»), отець-доктор Михайло Димид («Гідність людини. Хто допоможе нам бути християнами в сучасній Європі?»), професорка Галина Теслюк («Блудний син. Історія про наші стосунки»).

Після завершення колоквіуму делегати доносять його рішення до парафій у своїй батьківщині з метою їх обговорення на місцях і, звісно, за можливості – впровадження цих рішень.

Чи є СЕР ефективним? Ми, як східні європейці, не можемо цього оцінити, зокрема динаміку роботи, позаяк не були в контакті із Західною Європою з кінця Другої світової війни. У нас зовсім інакший досвід церковного і релігійного життя під комуністичною диктатурою. На додачу є суттєва різниця між західною та східною християнською ментальністю.

Але можемо з певністю сказати, що будь-які контакти між різними культурами є плідними, зокрема й у християнській ойкумені. Ми, зокрема Україна, приєдналися до СЕР доволі пізно, тож поки не можемо оцінити його вплив на якість парафіяльного і пасторального життя в Західній Європі. Проте СЕР – дуже впорядкована організація з міцною внутрішньою дисципліною. Це, мабуть, дивує нас, східних європейців, чи не найбільше, зрештою, як і їхнє поважне ставлення до власної діяльності та місії. Вони дуже щиро і відповідально ставляться до закликів Церкви, до вивчення документів (зокрема енциклік) Церкви, до впровадження цього в щоденне життя.

Учасники руху – ті, що визнають себе переконаними християнами, є побожними в здоровому розумінні слова і живуть євангельськими правдами щодень, чого зовсім не скажеш про українців, а може, й ширше коло жителів Східної Європи, вражених лукавством комунізму. Вони вважають себе причетними до щоденного життя Церкви і відчувають персональну відповідальність за це. Вони дуже серйозно й докладно обговорюють проблеми Церкви, суспільства, прагнучи вияснити для себе шляхи покращення ситуації, щоб потім реально змінювати її. Вони чесні зі собою, і коли справи йдуть погано, це не «загортається у папірець». Таке їхнє ставлення до справи нам, українцям (не хочу говорити за всіх східних європейців), іноді видається наївним. Може, так воно і є. Проте не забуваймо, що слово «наївний» означає «недосвідчений», а західні європейці в цьому випадку цілком наївні, оскільки не мають досвіду життя в глибоко аморальному та лукавому суспільстві.

Тут варто зауважити, що зустріч двох політичних культур на платформі СЕР є зустріччю західної культури чесного обговорення проблеми і східної (посткомуністичної) імітаційної культури.

Ніхто з українців не сприймає серйозно й до кінця жодну політико-філософську дискусію, а тим більше не візьме її до впровадження в реальне життя. Це наслідок радянської минувшини. 

Як бачиться ситуація з СЕР зараз? Далеко не секрет, що церква в Західній Європі занепадає. Про це відверто говорили і на колоквіумі у Львові. Згадаймо оптимістичний вислів з 1960-х років, коли започатковувався рух: «Якщо наші людські і пастирські проблеми в Європі, яка поступово організовується у спільноту, схожі, то стає очевиднішою абсурдність окремих і ізольованих національних дій у пасторальній праці». Тобто тут мовиться про висхідний рух і розбудову. Однак прозвучало песимістичне зауваження Пола Целєнера на колоквіумі у Львові 2019 року про гнітючу ситуацію в Європі, яка перебуває під гнітом страху.

СЕР старіє. І це та сама правда, як і з іншими міжнародними мирянськими організаціями, як-от UNUM OMNES чи «Католицька акція». Далі: внутрішня атмосфера в СЕР дуже тепла, родинна й життєлюбна, незважаючи на поважний вік членів. Проте молодь неохоче поповнює його ряди, і це загальна тенденція сучасного світу, що потребує окремого аналізу. 

Може, саме тому західне крило СЕР покладає великі надії на Східну Європу і, зокрема, Україну, оскільки ми «там» доволі активні та прокреаційні (до речі, одним з віцепрезидентів СЕР є Уляна Щурко, професорка Львівської національної академії мистецтв). У західних європейців після колоквіуму у Львові склалося про Україну дуже позитивне враження. 

Проте моє особисте пояснення цього феномену дещо інакше. Україна, як завжди, вибивається з логічного ряду подій. Для прикладу, колоквіум у Румунії теж був гарний і насичений, але й там відчувалася виразна втома суспільства, хоча історично Церква має там міцні позиції. Що стосується України, то в нас присутній специфічний тонус, обумовлений, на мою думку, особливістю історичного розвитку на фронтирній території. Цей тонус задає неймовірно високий рівень горизонтальних зв’язків у суспільстві, що дає змогу обходитися без держави у багатьох суспільних відносинах та гострих ситуаціях, а отже, породжує певний скепсис у суспільстві щодо доцільності державних структур. Ця активність є частиною української ментальності, що створює наш неймовірний феномен солідарності, який ми зараз спостерігаємо. Солідарність є одним із вимірів християнської ментальності. Вона має бути присутня в кожній парафії.

Але парафія в Західній Церкві відрізняється від парафії у Східній. Про це дискутували на СЕР ще в 1996 році. Спільного знаменника тоді не знайшли і прийняли ситуацію такою, як вона є. В розумінні Західної Церкви (особливо це бачиться в Німеччині) парафія – це насамперед соціально-харитативна структура, яка на додачу фінансується державою із залученням найманих працівників. Ну і, звісно, Літургія, церковні практики та родинність при парафіяльному будиночку щонеділі тощо.

В Україні парафія – це передусім місце щонедільної молитовної зустрічі (зрештою, це характерно для Східної Церкви в цілому). Натомість соціально-харитативний вимір у цьому випадку забезпечується саме тісним горизонтальним зв’язком, просоченим християнською ментальністю, який створює солідарність у парафії. Історично в часи відносної незалежності України, коли формувалося питомо українське суспільство (скажімо, в часи Козаччини), приділялася велика увага милосердю та опіці над вдовами й сиротами. При конкретній потребі священник оголосить про проблему після Літургії, і її будуть вирішувати саме горизонтальними зв’язками. 

Мабуть, це видно збоку, а західні наші брати і сестри сприймають таку самооновлювану структуру як свіжий струмінь у зарегульованому церковному житті у Європі. 

Чи може Україна якось оживити затухання, на що, мабуть, сподіваються в СЕР? Влити нову кров? Сумнівно. Україна не зможе інтегруватися в організм, породжений західною ментальністю. Ми мислимо інакше та діємо інакше. Ми можемо лише ділитися власним баченням і власним досвідом. Отак, як зараз ми це робимо, воюючи зі злом та облудою і виявляючи неймовірну хоробрість та стійкість. І, можливо, саме це буде тим свіжим струменем, який пожвавить життя руху або стане поштовхом до позитивних змін у цілому. Можливо, це щось запліднить у Європі…

Чи може Україна взяти щось для себе? Так, без сумніву. Передусім, і це мені дуже сподобалося, мовиться про радикально чесне ставлення до сповідування християнства, прагнення пізнавати Божі правди і жити ними щодня, старання покращувати життя навколо, тобто бути автентичними християнами.

Мені сподобалося докладне планування проєктів СЕР і відповідальність за взяті зобов’язання. Це на противагу анархічній українській душі. Нам не забракло б більше самодисципліни і поваги до закону. Також мені сподобалося бути при пошуку шляхів подальшого розвитку СЕР, бо це окрема дуже цікава і повчальна історія. Це історія довіри до Святого Духа. Коротко розповім про це наостанок. 

Отже, після завершення колоквіуму, який унаслідок пандемії відбувся у Румунії аж у 2023 році, настала певна пауза. Де і коли проводити наступний? Це була виразна криза, оскільки країни Старої Європи не виявляли ініціативи приймати колоквіум, а Східна Європа вже вичерпала свій ресурс: із трьох країн Східної Європи дві вже приймали колоквіум, а Угорщина самоусунулася.

Тоді після низки консультацій було ухвалене рішення зібратися у форматі CER-CE (президія разом із представниками країн) для обговорення питання існування самого СЕР. Та це не мало бути просто обговорення. Вирішено було пройти так званим «Шляхом розпізнавання» за методом «Розмови в Дусі», який приписують святому Ігнатію Лойолі. Це духовні вправи для спільного апостольського розпізнавання, відомі в католицькому світі як Esdac (Exercices Spirituels pour un Discernement Apostolique en Commun) – Духовні вправи для спільного апостольського розпізнавання. Esdac черпає натхнення з традиції Духовних вправ святого Ігнатія та спирається на розробки гуманітарних наук і групової динаміки. Esdac служить будь-якій групі (спільнотам, парам, монахиням, робочим групам, парафіям тощо), яка шукає єдності, примирення між своїми членами, знаходить або відновлює свою ідентичність, покликання та місію в світі, слухає та співпрацює з дією Божого Духа.

Для такої праці були запрошені два фасилітатори з Бельгії. Праця тривала протягом двох сесій: спершу в Гільдесгаймі (Німеччина), а потім на Мальті. Формат статті не дозволяє глибоко зануритись у цей метод. Можу лише зауважити, що праця вимагала від кожного з нас глибокого духовного напруження на декількох етапах, що згодом дозволило наприкінці другої сесії викристалізувати дуже несподівані висновки, яких, як видалося, ніхто не прогнозував і не сподівався. 

Другу сесію на Мальті всі члени групи розпочали у виразно мінорному настрої, без особливого ентузіазму, бо виходу не бачили. Виглядало, що всі наперед були готові якщо не до поразки, то до виразної подальшої стагнації, бо нікому не хотілося визнавати… таки поразку і кінець СЕР. Проте дискусія набула несподіваної динаміки. Минуло три дні, а рішення все не було. Наші фасилітатори розводили руками, кажучи, що така складна група їм ще не траплялася. На четвертий, останній день, коли вся дискусія мала завершитися до обіду, ми востаннє зібралися на розмову… І, як тепер кажуть, пішла жара. Під час дискусії трапилося кілька несподіваних поворотів, і в підсумку була знайдена відповідь, знайдений сенс продовження. Для мене це було майже чудом. Усі направду були вражені і схвильовані.

І насамкінець трохи містики. Коли ми приїхали на Мальту, погода була нестійка і дещо вітряна, але спокійна. Всі дискусії відбувалися на критій терасі готелю на одинадцятому поверсі. Під час тієї останньої розмови вітер розгулявся не на жарт, під його поривами покрівля так гуркотіла, що іноді доводилося цей гуркіт перекрикувати. То був не ураган, але майже. Ураган ззовні, ураган усередині. Але коли дійшли згоди, зненацька буревій вщух і запанувала цілковита тиша та спокій. Чи це не знак? Воно мені нагадало старозавітну історію з пророком Іллею після бурі. Святий Дух віє, де хоче…

А СЕР продовжує працювати. Наступний колоквіум відбудеться в бельгійському Ґенті у 2027 році.

Олексій Манько, член Фонду святого Володимира і національний представник від України в СЕР

Поділитися: