Критичний погляд на Orientalium Ecclesiarum (Декрет про Східні Церкви Другого Ватиканського Собору)
У 2012 році минуло п’ятдесят років від початку найважливішої події ХХ століття в християнському світі – скликання Другого Ватиканського Собору. Чимало недавніх конференцій і публікацій були присвячені цій події: що доброго зроблено та які проблеми залишаються невирішеними. Для східних католиків такий перегляд результатів Собору мав би починатись із соборового Декрету про Східні Церкви, Orientalium Ecclesiarum. Тож у цій статті я аналізуватиму досягнення цього документа, його слабкі сторони та основні проблеми, що існують нині (особливо для УГКЦ), а також те, в якому напрямку ми можемо рухатись далі.
Досягнення і проблеми Церкви Sui Iuris
Документ починається з того, що східних католиків не слід сприймати через категорію «обряду» – так ніби ми є ідентичними з римо-католиками в усьому, окрім літургійного ритуалу. Замість цього до східних католиків слід застосовувати категорію «окремих Церков», відповідальних за свої внутрішні справи. Це власне те, що зазвичай розуміється під канонічним терміном «Церкви sui iuris», який наголошує на рівності Східної і Римо-Католицької Церков: «ці Церкви мають однакову гідність, так що жодна з них не перевершує іншу… користуються одними й тими ж правами… включаючи завдання проповіді Євангелія в усьому світі» (Пар. 3).
Це були дуже позитивні зрушення, хоча будь-який східнокатолицький богослов, оцінюючи їх тепер, у 2013 році, скаже: багато що з написаного в Декреті залишається нереалізованим. Східних католиків у багатьох, якщо не більшості, країнах світу й донині сприймають як бідних родичів, якщо не громадян другого сорту порівняно з католиками латинської традиції. Найбільш яскравим свідченням цього (і це тривало протягом останнього століття) є нерозумне й необґрунтоване правило, що забороняє східним католикам висвячувати на священиків одружених чоловіків у Північній Америці. В той час як навіть Латинська Церква відкрито, не роблячи з цього проблеми, висвячує колишніх англіканців та лютеран на пресвітерів. Тому не існує причин, чому одружений чоловік може бути рукоположений на священика УГКЦ, скажімо, у Львові, але не в Піттсбурзі чи Торонто. Це просто нерозумно.
Патріархати
В Декреті про Східні Церкви ідеться й про східні патріархати (Пар. 7-11). В цілому це позитивна подія, хоча православні оглядачі Собору (головним чином отець Олександр Шмеман) зазначали, що патріаршество було відчитане через грубу папську лінзу й таким чином було спотворене. Нещодавно я висвітлив це питання у своїй книзі «Православ’я і Римське папство» (Orthodoxy and the Roman Papacy, University of Notre Dame Press, 2011). Тут ми маємо чимало невиконаних завдань і багато роботи. Українські католики добре знають, що поняття «патріарх» і «патріархат» часто розглядають як іграшки, що залежать від «римської примхи», волі Папи надати УГКЦ статус патріархату чи не надати. (Чому, власне, останнє слово за ним? Він ніколи не мав такої прерогативи в першому тисячолітті!) Навіть тих патріархатів, що вже існують, наприклад, Мелхітський або Маронітський, часто належно не вшановують – вони підлягають дріб’язковій опіці чиновників Римської курії. Один із викликів, що стоять перед патріархами, «верховними архиєпископами» та іншими східними католицькими предстоятелями, полягає у цілковитому сповненні постанов Другого Ватиканського Собору: східнокатолицькі патріархати повинні вважатись абсолютно самоврядними Церквами, де б вони не були, не тільки на «батьківщині», а й у всьому світі. Вони мають свободу не лише в своїй літургійній дисципліні, але й у всіх інших стародавніх та поважних практиках, в тому числі мають право висвячувати одружених чоловіків. Патріархи повинні бути набагато стійкішими у своєму спротиві втручанню Риму в їхнє життя, аби показати Східній Православній Церкві, що можна бути «східними», але в той же час перебувати у цілковитому сопричасті з Римом, не будучи керованими ним. Продовжуючи тему патріархатів, варто зазначити, що Собор так і не розглянув докладно одне з питань, а саме те, що Рим сам по собі є Патріархатом і повинен діяти як такий. Соборова доктрина про «колегіальність» (соборність), опрацьована в Документі про Церкву, Lumen Gentium, залишається слаборозвиненою, невиконаним заповітом. Папа Павло VI намагався (але безуспішно і досить мляво) повернути Римську Церкву до патріархального управління шляхом відновлення Синоду єпископів Римської Церкви. Проблема, однак, полягає у тому, що будь-який Синод в прямому розумінні цього слова повинен мати законодавчу й виборчу владу. Але нинішній Синод не має таких повноважень – це виключно консультативний, дорадчий орган. Аналізуючи такий стан справ, митрополит УГКЦ в Канаді Максим Германюк свого часу назвав римські Синоди «міжнародними студійними днями католицького єпископату», зазначивши, що єпископи лише без кінця говорять, та не можуть діяти, бо не мають влади на відміну від Курії, яка, на думку митрополита, є реальною проблемою Церкви (ці слова Мак‑ сим Германюк сказав незадовго до своєї смерті під час лекції в Інституті східнохристиянських студій ім. А. Шептицького в Оттаві). Курія часто перешкоджає східним католикам бути справді Церквами «sui iuris» («свого права»), і така ситуація, як казав архиєпископ Української Православної Церкви в США Всеволод Майданський, є великим «скандалом» для православних. «Скандалом» у світлі богослов’я апостола Павла, де «skandalon» – це «камінь спотикання».
Літургія
Однією з проблем у житті українських греко-католиків з часів Берестейської унії була проблема «латинізації», заснована на переконанні, що тільки латинські літургійні практики є добрими, а східні практики повинні наслідувати латинські – аж до витіснення або придушення своїх власних. Таким чином сповідальниці, хресні дороги, вервиці, перше причастя дітей та інші частини латинської літургійної традиції неорганічно ввійшли у практику Східних Церков. Дозвольте пояснити: ні вервиці, ні хресні дороги чи статуї не є поганими. Вони – прекрасна частина латинської традиції, але не вкорінені в східну. Проблема полягає не в практиках як таких, а в тому, що вони були використані з метою витіснення рідних, традиційних і поважних східних практик без вагомої на те причини. Другий Ватиканський Собор закликав до зворотного процесу, тобто до усунення латинських практик та відновлення традицій християнського Сходу таким чином, що східні католицькі богослужіння повинні були стати майже ідентичними православним богослужінням. Багато східних католицьких парафій прийняли це близько до серця, і ми бачимо великий прогрес. Проте ще належить зробити чимало. Розглянемо кілька прикладів:
• у багатьох наших парафіях в суботу ввечері ще звершують літургію, в той час як мала б відправлятись вечірня;
• навряд чи у всіх парафіях напередодні свят служать вечірню або утреню в день свята;
• нашим парафіям бракує відправ, які містили б повний цикл, наприклад, Великопісних богослужінь: чин Всепрощення на вечірні, канон святого Андрея Критського та літургію Передосвячених дарів. (Автор тут має на увазі головно досвід діаспори, бо в Україні ситуація інша – прим. перекладача).
Собор також наполягає на відновленні первісної практики християнської ініціації, яка включає Хрещення, Миропомазання і Євхаристію, що має богословські підстави. Більшість східних като‑ ликів зробили це, на щастя. Проте Захід все ще бореться з цим. Така традиція є свідченням ранньої та неподіленої Церкви і існувала на Заході принаймні до ХІІІ століття. Крім того, цей документ закликає визначити спільну дату святкуван‑ ня Воскресіння Христового (Пар. 20). Цього року Пасха за григоріанською пасхалією припала на 31 березня, а за юліанською – на 5 травня. Ця тема була порушена на багатьох конференціях, що від‑ бувалися після Другого Ватиканського Собору і закликали до погодження спільної дати Великодня. Католики, протестанти, православні, які брали участь у них за останні півстоліття, щоразу говорили про це, але питання так і залишається невирішеним. Всі учасники конференцій повернулися додому, і нічого не змінилося. Прикро. Якщо ми не можемо домовитися навіть про єдину дату святкування Великодня, то чи можемо сподіватися на те, що досягнемо порозуміння в чомусь іншому?! Але, як ми знаємо, насправді йдеться не про календар, а про «ідентичність». Надто багато східних християн, особливо православних, визначають свою ідентичність від супротивного – «ким я не є»: я православний, що означає – я не католик, і я не хочу бути схожим на католиків аж до календаря, який використовую (або не використовую). Ця проблема, на жаль, має місце і в УГКЦ, де на сусідніх парафіях послуговуються різними календарями. (Тут автор знову ж таки говорить про досвід Північної Америки – прим. перекладача). Дозвольте мені запропонувати рішення, озвучене моїм другом, румунським теологом отцем Раду Бордіяну на конференції, що відбулась у березні 2012-го в Університеті Лойола Меримаунт (Loyola Marymount University): щоб усі християни погодились святкувати Пасху в третю неділю квітня. Ось просте вирішення такої простої проблеми, що так довго розділяє християн.
Таїнства
Заключна частина Декрету стосується деяких літургійно-сакра‑ ментальних питань, які водночас є екуменічними та еклезіологічни‑ми. Документ дозволяє сопричастя у таїнствах (Communicatio in sacris) із православними в деяких випадках. Особливо це стосується таїнств Покаяння, Євхаристії та Єлеопома‑ зання. Православні християни можуть приймати ці таїнства від католицьких священиків, а католики, своєю чергою, можуть приймати їх від православних священиків, якщо цього вимагають обставини. При цьому необхідно зазначити, що католики відкритіші в цьому питанні, аніж більшість православних, які переважно відмовляють у будь-яких таїнствах тим, хто не є православним. Проте бувають і винятки. Наприклад один, добре відомий в УГКЦ: отець Лев Жилле – духовний син Митрополита Андрея Шептицького. (Детальнішу інформацію про це можна почерпнути з книги, яку я написав разом із отцем Петром Галадзою, Unité en Division: les Lettres de Lev Gillet (‹‹un moine de l’ Église d’Orient») à Andrei Cheptytsky 1921-1929 [Paris, 2009].). Той факт, що католики і православні, як правило, не мають сопричастя у Євхаристії (а якщо таке й трапляється, то дуже рідко і тільки на місцевому рівні), залишається найбільшою проблемою. Іншими словами, проблема полягає у тому, що жоден католицький і православний єпископ, Папа чи Патріарх не можуть разом звершувати Євхаристію. Під час інтронізації Папи Франциска були присутні Константинопольський Патріарх та інші православні єрархи, але вони не співслужили й не причащались, що надзвичайно сумно, невиправдано… Чому ми не можемо звершувати Євхаристію разом? Чому не перебуваємо в цілковитому сопричасті один з одним? Це серйозне питання. В 1965 році, наприкінці Другого Ватиканського Собору, Папа Павло VI і Патріарх Атенагор анулювали взаємні відлучення, кинуті їхніми попередниками один на одного. Офіційно з тих пір ми більше не перебуваємо в розколі одні з одними й не відлучені від сопричастя. Проте реальність інша. Проте, чи існує якась «напів’єдність»? Як ми можемо не бути відлученими одні від одних і не святкувати Євхаристію разом? Я, звичайно, глибоко усвідомлюю стандартну відповідь: ми повинні віднайти єдність віри, перш ніж ми зможемо це зробити. А останній виклик єдності – це папство (я про це пишу в своїй книзі). Проте щораз більше схиляюся до двох речей: по-перше, ідея, що ми повинні перебувати в абсолютній згоді щодо доктрини, цілковитої єдності у розумінні догматів, є штучною, неісторичною, абсолютно недоречним стандартом. Ніхто в першому тисячолітті, і можливо, впродовж більшої частини другого, не міг подумати, що необхідним є ще якийсь стандарт єдності, аніж спільне читання Нікео-Царгородського символу віри. Якщо православні та католицькі єпископи можуть зробити це (а вони можуть), то що ще потрібно? Навіщо вимагати більше? Навіщо зводити штучні й завищені перешкоди, якщо не неможливі, на шляху до єдності? Чи ми не ті, про кого написано в Діяннях апостолів: «твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви» (Дії 7, 51)? Вимагаючи більшої узгодженості для досягнення єдності, аніж це було в ранній Церкві, чи не схожі ми на апостолів у їхніх дебатах про обрізання? І чим ті дебати скінчилися? Апостольський Собор ухвалив мудре рішення. І рішення це висувало мінімальні вимоги «Подобалось бо Святому Духові й нам ніякого більше не складати на вас тягаря, крім цього необхідного» (Дії 15,28). Чому ж ми не можемо вчинити так само?
Куди йдемо?
Але якщо наші єрархи не хочуть рухатись швидше та впевненіше до єдності, то настав час для людей, щоб зробити це. Через п’ятдесят років після Другого Ватиканського Собору треба починати діяти як одна Церква, доки повністю не станемо однією Церквою. І найкращий спосіб зробити це – Євхаристія. За останні п’ять років я змінив свою думку про євхаристійне сопричастя: тепер я твердо переконаний, що ми можемо і повинні це зробити. Вище я вказав на так звану традиційну позицію більшості католиків і православних – що ми не можемо разом святкувати Євхаристію, доки кожен пункт доктринальних розбіжностей не буде погоджений. Я більше так не думаю, і люди, що змінили мій погляд, як це не дивно, були православними. Це Лев Жилле, Олів’є Клеман, Антуан Аржаковський, Девід Бентлі Гарт, Нікос Ніссіотіс, вірменський Католікос Кілікії Арам та Майкл Плекон. Я назвав цих православних мислителів, тому що знаю: деякі православні того, хто виступає за сопричастя з католиками, відразу ж підозрюють у папізмі або у «пан-єресі екуменізму», як люблять говорити неосвічені фанатики. Мені здається, що найкращим способом визнання роботи, виконаної на Другому Ватиканському Соборі, як і тої, яку ще належить виконати, є якнайширше та якнайчастіше застосування «ліку безсмертя», що зцілює всі рани, – Євхаристії. Тож давайте спільно звершувати Євхаристію! А тим, хто питатиме нас перед Чашею: «Ви католик чи православний?», відповімо подвійним «так» мого Doktorvater (керівник докторської дисертації – прим. перекладача), митрофорного протопресвітера Андрія Чировського.
д-р Адам ДеВілль