Анатолій Бабинський

Як Церква прийшла до соціального питання?

Католицька Церква – така, якою вона є тепер, як то кажуть, з неба не впала. Попри поступове розгортання догматичного вчення, щораз глибше осмислення і поглиблення правд віри вона тим більше еволюціонувала в питаннях другого порядку, які не стосуються напряму фундаментальних істин віри. Соціальне питання як частина морального вчення Церкви, оскільки воно пов’язане із людською діяльністю в світі та соціумі, так само мало в Церкві свою еволюцію. Не йдеться про фундаментальні основи чи богословські засади соціального вчення, в центрі уваги якого завжди буде Богом дарована людська гідність та спільне благо, а радше про поглиблення підходів та відповідей на виклики часу у світлі Євангелія. Цілком зрозуміло, що середньовіччя і техногенний вік продукують цілком відмінні проблеми в соціальній сфері. Інформаційне суспільство, в якому ми зараз живемо, має інші виклики, аніж суспільство індустріальне. Шукаючи відповіді на ті питання, які ставить світ, Церква також зазнавала змін. А по-іншому й бути не могло.

Бурхливе ХІХ століття

Щоб уявити собі, як стрімко змінювалась ситуація довкола Церкви і як сама Церква реагувала на ці зміни, варто застановитися бодай над одним фактом: починаючи з 1800 року аж до періоду понтифікату святого Івана Павла II на Апостольському престолі змінилося 13 пап, які написали близько 300 енциклік. З них майже половина була присвячена економіці, політиці та новим ідеологіям, питанням влади і держави. Нема надто великої потреби заглиблюватись у всі зміни, які відбулися в ХІХ столітті, бо вони більш-менш відомі усім: революційні рухи, індустріалізація, розпад традиційного суспільства, поява нових ідеологій, у тому числі комуністичної… Без перебільшення можна сказати, що Європою трясло. Але змінювалась не лише політична, економічна, філософська чи суспільна сфера. Змінювалась Церква, особливо інститут папства. Те папство, яке є сьогодні, сформувалося саме в XIX столітті, Адже тепер для нас є звичним бачити папу, який діє не як політичний гравець, а як вселенський моральний авторитет. Проте завжди так не було: папська держава існувала на мапі Європи майже ціле тисячоліття і зникла лише з об’єднанням Італії в 1870 році. У вигляді маленької держави Ватикан вона постала щойно в 1929 році унаслідок підписання Латеранських угод з італійським урядом. Але зникнення з мапи світу політичного утворення у вигляді папської держави лише сучасникам здавалося катастрофою, оскільки згодом воно обернулося благом, і завдяки цьому нині ми маємо іншу якість інституту папства.

Церква і держава

Доктор Рассел Гіттінджер, член Папської академії соціальних наук, звертає увагу на те, що ситуація ХІХ століття, звісно, не виникла у герметичній атмосфері. Тут варто повернутися до Французької революції, після якої Європою вже трясло безперестанку. Католицькою Церквою трясло не менше. Причиною стало те, що з ХѴ століття Католицька Церква фактично делегувала частину своїх повноважень європейським політичним гравцям. У Іспанії чи Франції, у Австрії світська влада мала особливе право – ius patronatus, яке дозволяло їй на свій розсуд призначати єпископів. Ці права були делеговані папами, проте самі світські правителі вважали їх власними. В середині XIX століття Папа міг вільно призначати єпископів лише в п’яти країнах світу, чотири з яких були протестантськими Але доки монархи залишалися бодай формально католиками, з такою ситуацією ще якось мирилися, бо завдяки добрим відносинам із, наприклад, Іспанією можна було відправляти місіонерів у Новий світ. Проте зміна політичних режимів загрожувала тим, що керівництво місцевих церковних спільнот у Європі могло перейти в руки людей, які навіть формально не були католиками. Саме така ситуація склалась у Франції, де після революції нова влада намагалася зберегти ті самі привілеї щодо керівництва Церквою, які мали монархи. Відносини між Апостольським престолом і монархами визначали й відносини Церкви та суспільств. Допоки Церква мала справу з католицькими монархами, суспільства не виступали в цих взаєминах окремим агентом. Назагал можна сказати, що Церкві не було діла до соціального чи суспільного питання – воно було полишене на християнську совість правителя, який і був єдиним партнером церковного керівництва. Однак зі зрозумілих причин ситуація змінюється з політичними пертурбаціями. Коли політична верхівка вже не є дружньою до Церкви, остання відкриває для себе нового партнера – суспільство. А відкривши для себе цього нового партнера, вона змушена так чи інакше шукати відповідну мову, якою з ним говоритиме, та серйозніше застановитись над тим, з якими проблемами цей новий партнер стикається у своєму повсякденні: в сім’ї, на роботі, на дозвіллі. Унікальною з цього огляду є становище Української Греко-Католицької Церкви, яка через бездержавність русинів практично завжди мала перед собою обох агентів і «чужу» світську владу, і «своє» суспільство.

Велике «розлучення»

Згадуючи XIX століття, варто звернути увагу на ще один важливий момент: не меншим викликом для Церкви, аніж зміна політичних режимів у Європі, виявився націоналізм, який міг розірвати її (Церкву) на шматки. Зрештою, Католицька Церква ніколи не розглядала ситуацію так, немовби це вона існує у державах, радше це вони існують у ній. Оскільки для неї залишалась живою ідея Christendom’y, тобто єдиного європейського Християнського простору, який лише формально поділений на різноманітні політичні утворення. Проте політичні лідери з часом щораз більше не погоджувалися з таким поглядом. Тому П’єр Манан у своїй «Інтелектуальній історії лібералізму» чітко говорить, що ця історія (лібералізму), по суті, може бути зведена до відвойовування влади в державі світськими елітами від церковних. Що ж було робити в тій ситуації, коли нові політичні еліти європейських країн уже не були надто лояльними до Церкви, тож, відповідно, покладатись на них у справі християнського виховання суспільств Церква вже не могла? До того ж політичні еліти, які часто були націоналістичними, намагалися обмежити будь-які зовнішні впливи на суспільства, в тому числі й на «національні» Церкви. Вихід залишався один. І хоч він видавався багатьом катастрофою, його результат для Церкви був позитивним. А полягав він у відділенні Церкви від держави. Щоб могти й далі взаємодіяти з європейськими суспільствами та не залежати від примх чи вподобань політичних еліт, Католицька Церква мусила стати незалежною, тобто повинно було відбутися відділення Церкви від держави. Перші нотки цього нового курсу з’явилися в 1864 році, коли Папа Пій IX видав доволі контроверсійний документ під назвою Syllabus errorum, у якому засудив велику кількість явищ XIX століття. Спробу відділення Церкви від держав одразу помітили в тогочасних урядах. Саме тому один із фаворитів Пія ІХ Луїджі Більо, який допомагав йому писати Syllabus, не мав шансів стати папою в 1878 році, оскільки світські володарі, маючи право вето (ще один промовистий факт, як сильно Церква потрапила в залежність від світської влади!), під час обрання папи готові були ним (вето) скористатися. Згодом Папа скликав Перший Ватиканський Собор, і на нього показово не запросили представників світської влади. Там же проголосили догмат про папську непомильність у питаннях віри і моралі, метою якого було утвердити моральний і віровчительний авторитет папи без обмежень політичними кордонами.

Соціальне питання

Саме з «розлученням» Церкви і держави з’явився простір для соціальної доктрини Церкви. І це, до речі, чи не ключова причина, чому соціальна доктрина так і не змогла розвинутись у країнах, де домінує Православна Церква і де такого «розлучення» не відбулося. Раніше Церква не мала потреби, чи не бачила її, безпосередньо впливати на суспільства, серед яких вона діяла, а радше вибудовувала стосунки з монархами та світською владою загалом. Головне, щоби правитель був католиком, і тоді згрубша все, що «під ним», буде «католицьким» (чи «православним», як можемо спостерігати на прикладі деяких сучасних суспільств). Проте коли Церква засумнівалася в католицькості цих правителів (це, власне, й була умова, чому не запросили на Перший Ватиканський Собор світських представників; представники Церкви аргументували це тим, що на цей день важко чітко сказати, що той чи той світський діяч є католиком), то проголосила свій моральний і віровчительний авторитет, який не має кордонів і який поза впливом світського уряду. Понад те, як мовиться в Соціальній доктрині Церкви, коли світське право суперечить моральному вченню Церкви, католик повинен слухатися вчення церковного. Тож замість дуалістичної системи «Церква держава» з’явився трикутник «Церква-суспільство-держава», в якому однаково і Церква, і держава вже почали конкурувати в діалозі із суспільством. Для державних мужів відділення Церкви від держави однозначно було створенням «паралельної влади». Звісно, тут не могло обійтися без конфлікту, який відчуваємо донині.

Ці історичні питання особливо цікаво розглядати в сьогоднішній Україні, оскільки відповідь на запитання про те, чи має право віра впливати на влаштування життя у нашій державі, не для всіх очевидна. Ми вже стали свідками кількох дискусій, яких виникатиме щораз більше.

Лев XIII

Папа Лев ХІІІ (Джоакіно-Вінченцо Печчі) народився 2 березня 1810 року в межах папської держави, прожив фактично ціле буремне XIX століття і помер у 1903 році. В молоді роки він був службовцем папської держави, проте займався й соціальними питаннями (банківський сектор, школи, лікарні, фермерські кооперативи). З 1843-го був у Брюсселі, приїздив до Англії, де мав змогу на власні очі бачити життя нового суспільного класу – найманих робітників, цього витвору індустріальної ери. Мав нагоду спостерігати і за самим процесом індустріалізації, за тим, як вона змінює атмосферу і ландшафти міст, соціальний устрій та побут людей. У 1846 році став єпископом Перуджі, а з 1877-го – кардиналом-камерленго. В 1878 році відбувся конклав, на якому Луїджі Більо не став папою. А от Лева XIII папою обрали, щоправда, як «тимчасового». Проте він дожив аж до 93 років. Його понтифікат був надзвичайно продуктивний: Лев ХІІІ написав 110 енциклік (для порівняння, Пій IX – 66). Саме він зробив енцикліки такими, якими знаємо їх сьогодні: як пристосований до конкретної ситуації чи виклику виклад доктрини Церкви. Лев XIII дуже цікавився тодішніми здобутками, особливо способами передачі інформації, розуміючи, що медіа – це потужний засіб. А оскільки фактично не покидав Ватикану на знак протесту проти приєднання папсаьких земель до Італії (через що пап цього періоду називають «в’язні Ватикану»), то ці нові комунікації стали потужним засобом донесення інформації до різних куточків світу. Лев XIII чітко розумів низку речей, які стали профетичними на майбутнє – аж донині: Церква не може зв’язуватись із політичними режимами, вона повинна мати свій власний моральний авторитет у суспільстві без трансляції його каналами влади. І що дуже важливо, цей Папа розумів, що в тому випадку Церква повинна вийти на «ринок ідей» із власним інтелектуальним продуктом. А оскільки мова суспільної дискусії є філософською, то необхідно було відродити в Церкві саме цю ділянку. За основу була взята філософія Томи Аквінського.

Соціальна доктрина

Лев ХІІІ написав першу соціальну енцикліку Rerum novarum («Нові речі»). В ній він розмірковує над такими темами, як приватна власність, гідна заробітна плата, робітничі спілки тощо. Це сталося в 1891 році, тобто 125 літ тому, але вона дотепер залишається відправною точкою для всіх подальших розмірковувань в цій сфері церковного вчення. А сфері церковного вчення. А документи його наступників часто подають саме як продовження справи Папи Лева ХІІІ. Такими є, наприклад, енцикліки Папи Пія XI Quadragesimo цикліки Папи Пія XI Quadragesimo Anno (1931 р.) чи святого Івана Павла II Centesimus Annus (1991 р. ). У Галичині енцикліка Папи Лева ХІІІ була дуже швидко контекстуалізована праведним Андреєм Шептицьким, який у 1904 році написав послання «О квестії соціяльній», в якому розмірковує над багатьма гострими соціальними питаннями, що турбували галицький люд, та які, наприклад, були чудово змальовані Іваном Франком у його «Бориславі…». Зрештою, немає нічого нового під сонцем, і його послання в багатьох моментах залишається актуальним донині. Варто звернути увагу бодай на один із абзаців, щоб зрозуміти це: «Контракт о працю такий: робітник обов’язуєся віддати працьодавцеви свої услуги за умовлену заплату. Робітник бере на себе обов’язок своєю працею, своїми відомостями, і силою, і своїм часом принести працьодавцеви той хосен, якого му потреба в єго продукції. Працьодавець же обов’язуєся за роботу дати справедливе умовлене винадгородженнє. Робітник, віддаючи працю, віддає неначе частку свого віку, віддає одну днину, котра безпроволочно минає, а его до смерти зближає, віддає свої сили і своє здоровлє, як би частку свого існовання, на услуги, котрі ті сили і то здоровлє зуживають в части так, що через корм і спаннє вертають, але і так, що з часом із віком они справді зуживаються. Природне право справедливости висше і святіше від всякої умови жадає про те, щоби була захована рівність між працею а заплатою, то є між тим, що робітник працьодавцеви а тим, що той робітникови дає».

Чи цих слів не зрозуміє теперішній українець?! Звільнившись із обіймів держави, Католицька Церква випрацювала доволі детальне соціальне вчення, яке не є програмою для урядів, а радше сумою принципів, необхідних для розвитку та підтримки справедливого суспільного ладу (базованого на принципах спільного блага, солідарності та субсидіарності) і держави, в центрі якої є не вона сама, а гідність людини. Яка є непорушною точкою, а не «даром» держави чи продуктом суспільної домовленості, оскільки її «гарантом» є Бог. В мить, коли ця гідність людини починає розглядатися як подарунок держави чи продукт суспільного договору, її фундамент стає надто крихким, залежним від політичних віянь чи суспільних примх.

У нинішній Україні після того, як ціною крові був відстояний фундаментальний принцип і відправна точка побудови будь-якого суспільного ладу – людська гідність, надваж- ливим залишається перехід до інших принципів улаштування суспільного буття: спільного блага, якому протистоїть людський егоїзм, солідарності, яка руйнується відчуженням і негативним соціальним капіталом, та субсидіарності, якій протистоїть пострадянський патерналізм та надмірно централізована влада.

Анатолій Бабинський – головний редактор журналу «Патріярхат», докторант з церковної історії, співробітник Інституту релігії і суспільства УКУ

Колонка редактора

На перший погляд може здатись, що Церква не мала б мати великого діла до соціальних питань, оскільки більше турбується про речі не матеріальні, а духовні. Часом можна навіть почути таку думку: що гірше буде «тут», то краще буде «там». Однак такий погляд хибний. Людська гідність, як Божий дар, є в центрі уваги вчення Церкви про суспільство. Тож такі умови життя чи праці людей, які принижують цю гідність, засуджуються Церквою. Господь покликав людину до щасливого буття, яке неможливе без свободи. Тому убозтво має духовну цінність лише тоді, коли стає свідомим вільним вибором людини. Коли ж воно не є вільним вибором людини, а наслідком несправедливого суспільного устрою, тобто наслідком гріха чи діяльності цілих структур гріха, то воно, що ще гірше, може навіть ставати його джерелом.

Нещодавно я був у Кенії – країні в екваторіальній Африці. В її столиці Найробі є найбільші нетрі африканського континенту, в яких проживає понад мільйон осіб. Більшість із них не мали свободи вибору, перед ними не було опції піти мешкати в нормальне житло чи купити квиток на літак у Європу, чи поселитися в тих обшарпаних хижках, де про гідні умови життя людини не може навіть мовитися. Тому не варто очікувати того, що таке існування провадитиме людину до тієї щасливої повноти життя, якої хоче Господь. Їхнє убозтво не є добровільним, це наслідок несправедливого суспільно-економічного устрою. Адже в окремих районах міста можна пройтися вулицями не гіршими за ті, що є у США. В Україні я не зустрічав аж такого великого контрасту між двома екстремами, але й тут розрив між надто багатими та бідними разючий. Оприлюднення електронних декларацій щодо статків найвищими посадовцями нашої держави шокувало майже всіх тих, що віддали свій голос за цих людей, обираючи їх на служіння громаді, спільному благові.

Я, звісно, не закликаю до побудови нової комуністичної утопії. З погляду соціальної доктрини Церкви йдеться радше про такий суспільний і економічний устрій, в якому кожному громадянинові повинні бути доступні можливості для того, аби він міг заробити собі та своїй сім’ї на гідне життя. Про це йдеться вже у першій соціальній енцикліці Папи Лева XIII Rerum novarum та першому соціальному посланні Митрополита Андрея Шептицького «О квестії соціальній». Тому блюзнірськими виглядають пожертви бізнесменів на ті ж таки храми, в той час як на їхніх підприємствах люди отримують мізерну зарплату, якої не вистачає на прожиття. Безперечно, в Святому Письмі знайдеться чимало гострих слів на адресу багатих і багатства. Екстреми завжди супроводжуються патологіями. Нинішня безперервна гонитва за прибутками за будь-яку ціну лише помножує той хворий егоїзм і відсутність взаємної поваги, які, як ракові пухлини, роз’їдають наше суспільство. І тут не йдеться лише про можновладців… Гідність людини та суспільне здоров’я вимагають «золотої середини», про яку читаємо в Книзі Приповідок: «Двох речей прошу я в тебе; не відмов мені їх, доки не умру я: неправду та брехливе слово віддали від мене; не давай мені ані злиднів, ані багатства, подай мені лиш достатнього хліба, щоб я, наситившись, тебе не зрікся, та не сказав: “Хто Господь?” – або, збіднівши, не став красти та не безчестив імени Бога мого» (Прип. 30,7-9).

Анатолій Бабинський

Колонка редактора

50 років тому, в 1965-ому, у США утворилися перші осередки Патріархального руху, а вже через дев’ять років, у 1974-ому, такі спільноти існували по цілому вільному світі, тому було створене Українське Патріярхальне Світове Об’єднання. Сьогодні масштаби Українського патріархального товариства значно менші. Проте ідейний імпульс залишається відчутним і його можна зустріти далеко поза формальними межами самого товариства.

Можна сказати, що багато з тих ідей, які відстоювали «патріархальники», стали нині ідеями цілої Церкви. Коли гортаєш сторінки часопису «Патріярхат», бачиш, як сам рух еволюціонував, як з кожним роком не лише діяв, але й по-новому усвідомлював себе. В ширшій історії УГКЦ ХХ століття Патріархальний рух виглядав потужною мирянською ініціативою і у свій спосіб долучився до творення того обличчя Церкви, яке ми бачимо тепер.

На жаль, імпульс цього руху не передався в Україну, хоча журнал, заснований товариством у 1967-ому, з 2002 року видається у Львові. Причин, через які в Україні не постав повноцінний осередок, мабуть, багато. Я не знаю всіх, проте головною з них, очевидно, була неготовність мирянського середовища в незалежній Україні 90-их років до підхоплення ідей Патріархального товариства.

Слід щиро визнати, що в багатьох випадках ці ідеї були не надто зрозумілі людям, які на десятки років опинилися поза загальнокатолицьким контекстом. І сьогодні мало хто з вірних УГКЦ здатний відповісти на запитання, що таке Другий Ватиканський Собор, а тим паче, що таке Декрет Orientalium ecclesiarum, який був одним із основоположних документів для діяльності руху.

Однак історія Патріархального руху може нас багато чого навчити. Найперше – це колосальний приклад небайдужості. Можна багато критикувати ті чи ті дії представників руху, проте чого в них не забереш, то це щирої пасіонарності, яка в будь-якому разі краща від пасивності та збайдужіння. Власне з небайдужості виростає бажання брати на себе відповідальність. Серед «патріархальників» було і є маса людей, які присвятили Церкві левову частку свого життя, сил і матеріальних ресурсів. Не вистачить місця пригадати тут усіх їх, проте складаю щиру подяку всім знаним і призабутим діячам Українського патріархального руху!

Ваші старання дали сильний імпульс цілій Церкві, який буде ще довго відчутним у різних сферах її існування. Рух є й прикладом самопізнання, оскільки щораз глибше намагався зрозуміти свою природу, роль мирян у Церкві, а також прикладом, як вірні пізнають богослов’я своєї Церкви. Це також варто наслідувати в сучасному контексті розвитку суспільства і тих викликів, які постають перед ним. Тож вітаю усіх із цим п’ятдесятилітнім ювілеєм мирянського пробудження!

Наостанок хочу виправити одну тривалу несправедливість: річ у тім, що на обкладинці журналу і в 1995 (No12) році, і в 2015-ому (No4) був портрет праведного Митрополита Андрея Шептицького, проте без вказання автора цього рисунка – Альфреда Козака. Від імені редакції прошу вибачення в родини бл. п. А. Козака за цей подвійний недогляд.

Анатолій Бабинський

Від Патріархального руху до Світового християнського конгресу

Український патріархальний рух, який цього року відсвяткував своє 50-ліття, діяв головно за межами України. Але зрозуміло, що вже на перших етапах виходу УГКЦ з підпілля «патріархальники» включились у процес відбудови та відродження Церкви в Україні. Надавав наснаги і той факт, що однією з головних перепон на шляху офіційного проголошення понтифіком патріаршого статусу УГКЦ було саме «екзильне» положення її глави. Оскільки провід Церкви перебував поза матірною територією Церкви, тому «бодай у цьому часі, – писав у 1971 році Папа Павло VI, – патріарший статус не міг бути проголошений». Але з поверненням глави УГКЦ в Україну ситуація змінилася. Змінилася й ситуація в мирянському середовищі. Ті, що витривали підпілля, активні миряни, почали контактувати з представниками мирянського середовища діаспори. Ці контакти ніколи остаточно не вигасали, але значно пожвавішали саме напередодні виходу Церкви із катакомб.

«Одного разу до нас прийшов Роман Фіголь і привів молодого чоловіка із США. Сказав, що нам треба познайомитись. Це був Борис Ґудзяк. Хоч це було ще небезпечно, бо за будинком нашим стежили. Тому обережним треба було бути і йому, і нам. Ми його навчили, як до нас потрапляти через сад, як їхати трамваєм, де виходити, повертатись назад і знову їхати у потрібному напрямку. Це був 1988 рік. Ідеєю цього молодого чоловіка був збір свідчень і споминів церковного підпілля», – пригадує ті часи Леся Крип’якевич, донька підпільного греко-католицького священика Артемія Цегельського, дружина Романа Крип’якевича (1925 – 1999 рр. ), науковця і активного громадського діяча, одна із засновників та керівників Фонду святого Володимира у Львові.

Пізніше представники українського мирянства почали відвідувати західні країни та знайомитись із життям Церкви в діаспорі, а учасники Патріархального руху частіше приїздити в Україну.

В 1990 році у Львові відбувся з’їзд організації «Українська молодь – Христові», який пригадував учасникам однойменний захід, організований Митрополитом Шептицьким у 1933 році. Для допомоги в його організації прибуло багато волонтерів з Канади, США, навіть Австралії. Участь у з’їзді взяло понад 40 тисяч молодих людей. «Це був такий буремний час, що про саму ідею Патріархального руху ми не особливо думали. Але коли ми готували з’їзд УМХ, у 1990 році в Україну приїхав Василь Колодчин, тогочасний голова УПСО. І так я з ним познайомилась. Потім ми багато справ робили разом. Він дав чимало корисних порад під час підготовки того з’їзду. Колодчин, власне, й розповів мені більше про сам Патріархальний рух. А ближче я пізнала їх, коли вперше поїхала до Канади і США після того з’їзду в Україні», – веде далі Леся Крип’якевич.

На початку 90-их в мирянському середовищі України нуртувала досить цікава ініціатива – створення власної політичної сили, яка базувала б свою діяльність на основі соціального вчення Церкви і водночас відстоювала позицію Церкви в політичному процесі. Варто пригадати, що такі ідеї існували ще в довоєнний час. Митрополит Сильвестр Сембратович був ініціатором Католицького русько-народного союзу, Митрополит Андрей Шептицький прагнув створити Український католицький союз, який повинен був стати понадпартійним об’єднанням представників різних політичних сил, прихильних до суспільних ідей Церкви, а єпископ Станиславівський блаженний Григорій Хомишин створив у межах своєї єпархії Українську католицьку народну партію. Проте, зі слів Лесі Крип’якевич, ініціатива 90-их років не увінчалася значним успіхом: «Отець Іван Дацько висунув ідею, що нам вартувало б мати у Верховній Раді своє «католицьке лобі», тобто підкинув ідею створення Християнсько-демократичної партії на зразок тієї, що діє в Німеччині. Він дав мені адресу в Мюнхені для контактів, щоб ми могли налагодити зв’язки і здобути досвід, бо там існує добра модель такої партії, яку заклав Конрад Аденауер. Проте ця ідея так і не була реалізована. Я була на установчих зборах і пригадую, як організатори заявили, що отримали благословення владики Володимира Стернюка, який, однак, захворів і не міг бути. Я знала, що він здоровий і в перерві поїхала до нього. Владика особисто сказав, що не давав такого благословення. Коли я повернулася, всі вже курили біля великої пальми в холі і гасили недопалки об неї. Цей обман і та пальма мені сильно врізалися в пам’ять. Та Християнсько-демократична партія згодом занепала, розкололась на кілька різних партій і ідея врешті-решт була змарнована».

Інтенсивність церковного життя сприяла тому, що вже у 1991 році серед представників мирянства як України, так і діаспори почала визрівати думка про створення структури, яка була б координаційним і комунікаційним органом для всіх мирянських організацій Греко-Католицької Церкви. В «Обіжнику Українського патріархального світового об’єднання» за грудень 1991 року читаємо: «Президія УПСО пропонує, щоб на з’їзді (йдеться про заплановану на 25 – 26 серпня 1992 року зустріч у Львові. – Ред.) змінити назву з УПСО на Світове об’єднання мирян (СОМ), Світова федерація українських мирян (СФУМ) або інакше. Головною ціллю нової структури мирян повинна й надалі бути боротьба за визнання Апостольською Столицею Українського Патріархату. Нова структура повинна об’єднати всі мирянські організації в Україні, Польщі і на поселеннях». Серпнева зустріч 1992 року у Львові таки відбулася. На ній було прийнято рішення утворити Світовий християнський конгрес, метою якого було стати координаційним центром для всіх мирянських організацій УГКЦ. Леся Крип’якевич розповідає, що «тут, в Україні, вже діяло кілька мирянських організацій: Марійське товариство «Милосердя», Українська греко-католицька спілка ім. Андрея Шептицького, яку очолювала Ганна Мороз, Клуб греко-католицької інтелігенції, де були лише чоловіки, Братство святого Володимира, яке об’єднувало молодих чоловіків, котрі працювали на виробництвах і заводах. Після з’їзду 1990-го року відновилася організація «Українська молодь – Христові» (УМХ). Було заснований і Клуб студентської католицької молоді. Зі США приїздила Рома Гайда і прагнула відновити «Обнову». З нею я познайомилась ще у Америці, коли відвідувала там різні наші осередки. Рома Гайда мала прагнення, щоби українські миряни були присутні в міжнародних католицьких організаціях, таких як Pax Romana. Своє привітання учасникам конгресу надіслав і архимандрит Любомир Гузар, який на той час ще жив у монастирі «Студіон» поблизу Риму: «Бажаю багато успіхів на конгресі. Будьте реалістами у ваших рішеннях і плянуваннях, а завзятими діячами у сповнюванні їх. Нехай Господь вас всіх благословить!»

Серед тем, які запланували організатори установчої сесії Світового конгресу мирян, було надзвичайно багато різноманітних питань: подолання наслідків атеїстичного виховання, відносини з іншими конфесіями в Україні, відродження християнської культури, формація мирян, зв’язки між «материком» і діаспорою та багато інших. А в самому конгресі, який мав назву «За християнську Україну» взяли участь відомі громадські діячі та науковці: голова Патріархального світового об’єднання Василь Колодчин, Василь Маркусь, Рома Гайда, Дмитро Степовик, Михайло Димид, отець Іван Музичка, Михайло Косів, Микола Галів, отець Іван Дацько та інші. Свою доповідь надіслав архимандрит Любомир Гузар, який, зокрема, писав: «Після Другого Ватиканського Собору повернулась у Церкві свідомість, що миряни в Церкві це не тільки споживачі, але співтворці церковного життя. Це ж таке самозрозуміле в наших часах».

Пані Леся Крип’якевич так пригадує ті події: «Організацією установчої сесії Світового християнського конгресу займалися ми – УМХ. Навіть придумали структуру того конгресу. Це були дуже романтичні ідеї. Це мав бути координуючий об’єднавчий орган для всіх наших мирянських рухів України та діаспори. Михайло Косів, який став співголовою цього конгресу, вже був на той час депутатом Верховної Ради, головою комісії з питань культури і духовності. Він інформував нас про те, що відбувається в країні. Другим співголовою став очільник Світового патріархального товариства Василь Колодчин. Він інформував нас про те, що відбувається в світі, зокрема в Римі. У 1994 році у Львові відбулася чергова зустріч конгресу. Головним завданням була визначена підготовка до Патріаршого Собору УГКЦ 1996 року».

«Світовий християнський конгрес робив багато доброї праці: ми займалися активною підготовкою до Собору 1996 року, зверталися з пропозиціями та ініціативами до Риму (зокрема, щоби підтвердили сан єпископів владикам Любомирові Гузару та Іванові Хомі), писали до уряду України, президента про реабілітацію УГКЦ, до єпископату і польської інтелігенції в справі руйнації церковної спадщини, про створення і функціонування церковних медіа. Ми висували пропозицію, щоби миряни були присутні на синодах УГКЦ. Ну і, звичайно, писали листи до різних ватиканських інстанцій у справах визнання патріархату, заохочували це робити всіх мирян. Навіть брали участь у вирішенні конфліктних ситуацій в різних парафіях, щоби примиряти людей, часом різних конфесій. Багато людей із Заходу формували наш світогляд в той час і не давали нам зійти на якусь бічну дорогу. Для мене такою школою було листування з отцем Іваном Гриньохом та Любомиром Гузаром», – запевняє Леся Крип’якевич. На жаль, ідеї, покладені в основу конгресу, не були реалізовані. Не в останню чергу через відхід від справ активних людей, які тим жили, а також через незрілість самого мирянського середовища. З часом структура почала існувати лише у формальному вигляді і не провадила жодної діяльності. Проте, вважає Леся Крип’якевич, і Світовий християнський конгрес, і Рада мирян потрібні й сьогодні: «Мирянські організації – це важлива складова церковної структури, тому потрібно їх розвивати. Вони стануть доброю основою для цілого церковного організму. Не сприяючи розбудові мирянських рухів, зведемо УГКЦ до зовнішнього фасаду».

Підготував Анатолій Бабинський

Колонка редактора

Грецьке словосполучення καθολικὴ Ἐκκλησία, яке зустрічаємо в Символі віри, говорить нам про одну з якостей Церкви – її католичність (чи часом можна почути – кафоличність). Слов’янські перекладачі, а згодом і українські, вирішили не переносити його з грецької в чистому вигляді – як «католицька Церква», а переклали –«соборна Церква»: «Вірую в святу, соборну і апостольську Церкву…»

Цікавим є й те, що в грецькій традиції головний храм монастиря чи монастирського комплексу називають кафоліконом (чи католіконом), а в нас такі храми зазвичай називають соборами. Наскільки я можу судити, слово «соборний» у старослов’янській мові мало дещо ширше значення, аніж воно має в українській, і позначало щось таке, що є загальним для всіх, що стосується всіх, що охоплює всіх. У такому розумінні воно справді відповідає грецькому терміну «католицький». Проте, не знаю свідомо чи ні, слов’янські перекладачі вказали на ще одну рису Церкви, а саме на важливість колегіальності для її внутрішнього життя. У Східних Церквах, для яких синодальний устрій є вагомою якістю внутрішнього устрою, ця колегіальність завше була тим, що варто відстоювати й оберігати.

Можемо пригадати важливий приклад з історії УГКЦ ХХ століття, коли Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий намагався всіма силами відродити синодальний устрій Церкви, часто в запеклій боротьбі з Римською курією. Лише за понтифікату Івана Павла ІІ і за його особистого сприяння цю справу вдалося залагодити. Нині не лише в Східних Церквах, але й у всій Вселенській Церкві тема колегіальності стає щораз популярнішою. Цей процес розпочався у ХХ столітті, а його кульмінацією став Другий Ватиканський Собор, по завершенні якого Папа Павло VI створив Синод єпископів Католицької Церкви. І в останні два роки ми можемо спостерігати за перебігом синоду з питань сім’ї в сучасному світі.

Папа Франциск ще більше розширив можливості колегіальності у Вселенській Церкві, встановивши Раду кардиналів, яка складається з восьми осіб. Цей новий орган, як і Синод єпископів, покликаний допомагати Єпископові Риму виконувати його уряд Вселенського Архиєрея. Для УГКЦ тема синодів чи соборів не є чимось екстраординарним. Упродовж історії, звичайно, були періоди, коли ця колегіальність занедбувалася, але сьогодні без неї нашу Церкву важко собі уявити. Зрештою, сам акт відновлення єдності нашої Церкви з Римом мав синодальний характер і був результатом соборної діяльності років, що передували рішенню Берестейської унії 1596 року. Цей рік для нашої Церкви був без перебільшення роком соборності. Спершу зустрічі проводили на єпархіальному рівні, а наприкінці літа відбулася VI сесія Патріаршого Собору, після якого одразу ж скликали великий Синод єпископів з цілого світу. Патріарший Собор також зібрав людей звідусіль (те, що його учасники представляли 57 країн, свідчить багато про що). А сама зустріч стількох представників з різних місцевостей і культур, відкритих на дію Духа, може принести неабиякі плоди. Чи так буде – побачимо згодом.

Анатолій Бабинський

Молитовне життя має бути частиною реального життя вірних

Нещодавно у видавництві Українського Католицького Університету побачила світ нова книга присвячена літургійному богослов’ю. Її автор, заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, о. д-р Василь Рудейко. Книга є цікавою з багатьох оглядів, але перш за все тому, що літургійна молитва, це та царина навколо якої зосереджено більшість часу вірних, який можна було б назвати «практичним виявом церковності». Пропонуємо читачам коротку розмову з автором, яка обов’язково буде цікавою як священикам так і вірним, як фахівцям так і тим, хто просто цікавиться богослужінням Церкви.

Останній підручник з літургійного богослов’я в Україні вийшов ще перед Другою світовою війною. Тому просто необхідно було написати нове актуальне видання. В ньому я намагався не просто вузько брати власну літургійну традицію, викласти її, але хотів поставити нашу літургійну традицію в ширший традиційний контекст. Згадую літургійні родини, які існують, розвиток самого поняття «літургіка», «літургійне богослов’я» тощо. З того огляду підручник теж є новаторським, бо те, що робилося дотепер, висвітлювало лиш одну традицію. Звичайно, ніхто раніше не показував, що є ще римо-католицька традиція, вірменська, а для Львова, приміром, важливо їх теж відобразити, рівночасно показуючи унікальність нашої традиції поряд із іншими.

Думаю, що підручник у принципі є новим, бо не пам’ятаю, щоб у нас виходили праці, які складались би із серії наукових статей. Він виглядає побудованим за системою підручника, але насправді це наукові статті до конкретних тем, читаючи які, студент втягуватиметься в культуру наукової роботи, бачитиме, що стаття поділена на підрозділи, що існує таке поняття, як посилання, що є й ширша література, є просто культура наукового висловлювання, не така, як у звичних підручниках, де ми бачимо просто підсумок теми і список літератури. Саме це є інноваційним. На Заході вже є багато прикладів такого типу підручників, а в нас вони ще не традиція.

Я цілеспрямовано працював над тим, щоби підручник не став «енциклопедією знань з літургійного богослов’я». Він радше має на меті започаткувати дискусію, яка оперуватиме не поняттями магічності (бо в більшості випадків у нас так стається). В літургійних дискусіях ми скочуємося до алегорично-символічного магізму, нібито священик робить щось таке, внаслідок чого стається чудо, або до рубрицистики, мовляв, якщо ми не дотримуємося того і того припису, то літургія недійсна, що теж є певним магізмом. Моїм завданням було до одинадцяти тем, розглянутих у підручнику, просто накреслити загальні схеми, подати літературу, показати, що уже в цьому напрямку напрацьоване, над чим ще можна глибше працювати і започаткувати ширшу дискусію. Звичайно, цей текст є більш академічного, університетського рівня. Хоча я намагався писати його так, аби середньостатистичний священик міг його прочитати і зацікавитися конкретною тематикою, чи навіть вірні могли побачити, що в житті Церкви існує така ділянка, що вона важлива, що хтось працює над нею, проводить якісь дослідження, дискусії тощо.

З іншого боку, я всі свої наукові праці писав у перспективі майбутньої літургійної реформи, бо так само, як у Римо-Католицькій Церкві, візантійська Церква потребує суттєвої літургійної реформи: дещо застаріло, дещо не розвинулося. Маємо статус-кво літургійної традиції XVI століття зі святої гори Афон, і її не можна вповні застосувати на звичайній парохії чи в дитячому садку, в якому звершують богослужіння. Багато аспектів літургійного, молитовного життя в нас не передбачені, наприклад, чин хрещення малої дитини, бо той, який маємо, розрахований на дорослих. Чи також чин похорону людини, яка вчинила самогубство. З іншого боку, багато що вже втратило свою актуальність, як, наприклад, чин закривання дверей або моління за оглашенних. Дещо рудиментувалось у внутріклерикальні обряди – як чин поцілунку миру чи діалог сослужіння перед анафорою. Маємо багато викликів сьогодення, на які треба відповідати з молитовної точки зору.

Є кілька основних ділянок, які докладніше розглянуті в підручнику. Перше – це змінність і незмінність богослужбової традиції, інша ділянка – євхаристійна монокультура. На Заході це вже відчули і починають чинити цьому спротив. А в нас ще насолоджуються постватиканським «вибухом»: запрошенням людей до причастя і наголошенням на тому, що Євхаристія – це найважливіше богослужіння. Проте вже зараз можна побачити, що ми зайшли у безвихідь, наші вірні не знають інших богослужінь, окрім служби Божої. Саме євхаристійне богослужіння зі святкового перетворилося на буденне, яке людина швиденько сповняє, за аналогією ранкового вмивання лиця. Вивітрюється благоговіння (швидкі щоденні літургії без належного приготування до них). Не можна цю рівновагу між євхаристійним та всією рештою молитовного життя Церкви порушувати. Чин хрещення не має звужуватись до лише маленької групки родичів, адже це подія для всієї церковної спільноти. Так само і з Вечірнею та Утренею. Церква розвинула їх саме як щоденні богослужіння поряд зі святочною Євхаристією – вінцем молитовного життя Церкви, а вони стали в нас ознакою святкового богослужіння поряд зі швидкою буденною Євхаристією. Наше молитовне життя поставлене з ніг на голову. Це власне ті два моменти, на яких акцентовано в книжці. Літургійна традиція мусить бути змінною і пристосовуватися до пастирських потреб життя Церкви, інакше вона буде традицією, паралельною до реального життя, а не його есхатологічним сповненням. Молитовне життя має бути частиною реального життя вірних, підтримкою, а не якимось традиційним пережитком.

Підготував Анатолій Бабинський

***

Нещодавно у видавництві УКУ побачила світ книга доктора богослов’я отця Василя Рудейка «Христос посеред нас».

Книга задумана автором як підручник. На її сторінках читач знайде стислий систематичний виклад основних тем, які впроваджують в окремі літургійні предмети, такі як літургійний день, літургійний рік, таїнства. Найбільш корисною вона буде для студентів богослов’я, котрі починають вивчення літургіки. Книгу цю можна трактувати і як збірник наукових тематичних статей з літургіки. Отож, читач залюбки може звернутися до окремого розділу, який викликає найбільше зацікавлення. Таким чином книжка є цілком доступною і відкритою для широкого загалу науковців: богословів, церковних істориків, мистецтвознавців та релігієзнавців.

Поява книги є добрим сигналом серед українського академічного богословського кола. Це свідчення відродження і пожвавлення наукового інтересу до дослідження літургійної традиції. Підручник є першим у своєму роді після виходу УГКЦ з підпілля. Актуальність і потрібність подібних наукових досліджень не викликає сумніву, адже сьогодні наша Церква переживає нову хвилю становлення літургійної свідомості. Цілком природно виникають важливі, часом навіть досить гострі питання на зразок: до яких джерел повертатися? В якому напрямку розвиватися далі? Намагатися давати відповіді на такі глобальні питання без врахування солідних богословських досліджень було б щонайменше необачно. Власне таку нішу, на мою думку, почала заповнювати книжна новинка, про яку мовиться.

В заголовку книги – фраза, яка є традиційною формою літургійного привітання: «Христос посеред нас». Така харизматична назва книги одразу ж звертає увагу читача на живе літургійне дійство, запрошує його до участі в богослужінні та богопізнанні. І це не пафос чи перебільшення. Лейтмотивом книги є заохочення (або краще сказати – запрошення) читача до подальшого самостійного пізнання літургійного богослов’я Церков візантійської традиції. Автор хоче лиш дати правильний ключ до цієї багатої скарбниці.

Гортаючи сторінки книги, розумієш, що авторові найбільше йшлося про наближення літургіки до читача, відродження літургійної свідомості як у академічному середовищі, так і серед церковного люду загалом. Літургіка – це жива й актуальна богословська наука, що може і повинна розвиватися. Саме тому стиль тексту доволі легкий для читання, хоча й оснащений солідним науковим апаратом. У примітках допитливий читач знайде для себе чимало важливих літургійних джерел і цінних монографій англійською, німецькою та російською мовами.

Перед автором нової книги з літургіки постає доволі складна методологічна вимога: як писати про традиційні, відомі, добре знані речі? На яких аспектах наголошувати, а які залишати в категорії другорядних? З цією вимогою отець Василь Рудейко справляється досить успішно. Значна частина тексту (передовсім перші розділи) присвячена джерелам та історично-богословським поясненням виникнення і розвитку літургії, що створює солідну наукову базу для наступних розділів книги. Тут ідеться про основні літургійні елементи сучасної візантійської традиції, як-от літургійні кола та обряди, символіка храму, священного одягу. Наголос зроблений на огляд жанрів візантійської піснетворчості: тропаря, стихири, кондака і канону.

Особливим елементом, який виводить книгу за рамки підручника, надаючи їй «статусу» монографії, є критичне осмислення літургійної традиції та спроба пропозиції її реформування. Це, однак, і найбільш дискусійний момент книги. Критичні вставки, з одного боку, дуже оживляють текст і, безперечно, мають свою цінність, проте вони є одночасно й слабким моментом, бо залишають читача дещо розгубленим, спантеличеним. Літургійна традиція в свідомості багатьох церковних людей є одним з найбільш авторитетних і священних виявів життя Церкви. Тому, піддаючи критиці певні невідповідні, на думку дослідника, явища, варто було б одразу ж пропонувати достойну альтернативу. Однак я впевнений, що саме такі творчі задуми автора народять наступні його книги.

Так чи інакше, текст підручника спонукає читача шукати відповіді на питання, надихає до подальших досліджень багатої літургійної традиції Церкви. Залишається висловити сподівання, що поява книги стане поштовхом до нових авторських робіт з літургіки і в науковому, і в популярному стилях.

Максим Тимо

Колонка редактора

Впродовж останнього року на сторінках «Патріярхату» ми частували читачів цікавими фактами з життя праведного Андрея Шептицького: Шептицький і греко-католики Маньчжурії, Митрополит Андрей і Близький Схід, паломництво галичан на Святу Землю 1906 року… Метою цього було відійти від «плакатного» Шептицького і показати хоча б трошки його багатогранність. Бо видається, що й на 150-ий рік з дня народження Митрополит залишається малознаним для широкого загалу. Звісно, є певне уявлення про нього і про його діяльність, але майже невідомими є різноманітні подробиці його життя, які якраз і дають змогу зрозуміти цю велику людину, відчути її щонайкраще.

Подарунком на цей рік стала книга «Митрополит Андрей Шептицький» Кирила Королевського (о. Жан Франсуа Жозеф Шарон), яка побачила світ у видавництві «Свічадо». Можете вважати це рекламою, але, на моє щире переконання, це та книга, яку повинен прочитати кожен, хто цікавиться українською християнською (і не лише християнською) культурою. Уже мовчу про греко-католиків, українців загалом і галичан зокрема. Коли читаєш цю книжку, складається враження, що серце автора б’ється в унісон із серцем головного героя. Її варто читати не лише заради знання історії, але й заради сьогодення. Щоб зрозуміти краще нинішній час, треба добре розуміти і робити висновки з минулого. Про Шептицького і про сьогодення говорити дуже легко. Бо коли читаєш його праці, то видається, що нічого не змінилося з того часу, коли він їх писав: зовнішня агресія, політичні чвари, спалах бездумного радикалізму, суспільна дезорієнтація, моральна деградація, необхідність оновлення церковного життя, соціальне питання…

Соціальне вчення, зі слів відомого українського протестантського богослова і філософа Михайла Черенкова, є сьогодні theologia prima. І знову Шептицький… Соціальне питання було серед пріоритетних у його «програмі». Він поставив його на такий рівень, якого поки що не зміг сягнути жоден український християнський діяч чи мислитель. Ця тема не вибуває з пріоритетів цілої Вселенської Церкви ось уже півтора століття. І Папа Франциск, якому присвячена одна зі статей цього номера, уже вкотре підсилив його своїми палкими виступами та заявами. Це без перебільшення є одним із ключових питань, бо стосується нашого співжиття у межах суспільств чи суспільства. Воно стосується отого важливого – «люби ближнього, як самого себе». Чим є суспільство? Лише суспільним договором чи чимось більшим? Може, людська спільнота – суспільство, як і сім’я, має глибший вимір у задумі Божому, аніж взаємовигідне партнерство? Ці питання вже тепер гостро постали перед українським суспільством, яке не має доброї і тривалої традиції міркувань над ними і сьогодні перебуває в дезорієнтованому стані щодо того, куди, властиво, йти. Воно інтуїтивно намацує цей шлях, без попереднього обмірковування та випрацювання необхідних ідей. Шептицький – це той автор, без якого такі роздуми не зможуть обійтись. І наостанок: Папа Франциск підписав декрет, який підсумував один із останніх етапів проголошення святим нашого Митрополита. Для нас усіх це черговий заклик посилити молитви за прославу. Вже скоро…

Анатолій Бабинський

Колонка редактора

Кажуть, що коли смерть кількох військових не викликає широкого резонансу в ЗМІ і суспільстві загалом, а голосно обговорюють вже десятки чи сотні загиблих, то війна справді почалась… Протягом останніх півроку наш больовий поріг поступово підвищувався. Смерті Сергія Нігояна та Михайла Жизневського під час подій на вулиці Грушевського 22 січня відразу стали шоком для цілої країни. Їхні імена були у всіх на устах. Тепер ми можемо хіба що переказувати один одному сухі цифри. Ми вже не запам’ятовуємо імен наших героїв… Зрештою, війна забрала вже скільки життів, що одній людині годі запам’ятати їх. Мій розум намагається осягнути сенс всього цього, але не може…

Ця безглузда м’ясорубка, у яку втягнули наш народ, не має під собою жодних тверезих аргументів. Навіть якщо зважити на вимоги представників крайніх проросійських поглядів жителів сходу, то все одно неможливо збагнути, навіщо було влаштовувати цю криваву бійню. Але, вочевидь, ці вимоги є тільки завісою. Режисерам цього диявольського спектаклю ішлося про інше – про повний демонтаж української державності й суверенітету. Пазл складається тільки тоді, коли глянемо на ці події з іншого кута. Україна переживає зараз те, що колись пережили інші держави, які вирвались з радянських лап. Мимоволі згадуються інші регіони – Абхазія, Осетія, Придністров’я, які так само постраждали через постімперські амбіції Москви. З невеликими нюансами на частині нашої території розіграли таку саму партію. І агресору байдуже, що він переступив через цілу систему міжнародних відносин і договорів.

Щоправда, Католицька Церква на Другому Ватиканському Соборі, немов відчуваючи, що майбутні війни будуть саме такі – замасковані, гібридні, попереджала світову спільноту про їх небезпеку. «Складність сьогоднішнього стану і заплутаності міжнародних відносин дає можливість затягувати замасковані війни, використовуючи нові методи, підступні і руйнівні. В багатьох обставинах як новий спосіб воєнних дій використовуються терористичні акти», – писали соборові отці в Пастирській конституції «Церква в сучасному світі». І далі: «мішенями терористичних атак стають не воєнні об’єкти в умовах оголошеної війни, а місця, де точиться повсякденне життя» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 513). Ницість і підступність такої війни очевидна. Західний світ немов не почув цієї перестороги. Увірувавши в фукуямівський «кінець історії», гадав, що економіка врятує від війни. Проте «кінець історії» не настав, ідеології не пішли зі світової арени, принаймні у Східній Європі. Тому такими марними виглядають спроби нинішніх західних політиків говорити прагматичною мовою зі стороною, яка живе ідеологією, а не принципами. Ідеологія може виправдати будь-яку брехню, будь-яке насильство, а раціональні аргументи для неї – несерйозна розмова. Я не маю сумніву, що з Божою поміччю ми вийдемо з цієї ситуації і здобудемо те, чого прагнемо, – країну в якій шанують людську гідність і в якій діє закон. Можливо, із втратами, яких би нам не хотілося… Попереду ще дуже багато роботи, але ця перемога матиме для нас глибокий сенс і вартість. Головне не забували імен тих, хто заплатив найвищу ціну, щоб ми пішли уперед!

Колонка редактора

Один із випадків, який трапився під час травневих виборів до Київради, безумовно стане своєрідним маркером для українських соціологів релігії та тих, хто вивчає секулярні процеси в нашому суспільстві. Маю на увазі конфлікт між активістом ЛГБТ (рух на підтримку сексуальних меншин) Богданом Глобою та молодою партією «Демократичний альянс». Пан Богдан подав заяву про членство у ДемАльянсі, в чому йому було відмовлено на підставі того, що це партія християнсько-демократична, а ідеї, які пропагує в суспільстві Богдан Глоба, суперечать ідеям, які відстоює партія. Внаслідок цієї ситуації «Демократичний альянс» здобув як нових прихильників, так і нових ворогів, у тому числі серед колишніх симпатиків. Одні казали, що нарешті в Україні з’явилася партія, яка має певні принципи, а саме християнські, і готова їх відстоювати, інші звинуватили демальянсівців у «неєвропейськості», «нетолеранції” та «недемократичності». Так наче не християнство зробило Європу Європою.

Жодним чином не агітую за «Демократичний альянс», бо, зрештою, це ще надто молода політична сила в українському політикумі, щоб робити з її діяльності бодай якісь висновки. Проте ця ситуація показала не менш цікаві тенденції з погляду соціології релігії. Чи можуть українські християни брати участь в політичному процесі? Це питання, на мою думку, щойно з’явилось на порядку денному. І якщо раніше «християнськість» України сприймалася як щось само собою зрозуміле, то останнім часом все частіше ставиться під сумнів. Не лише тому, що «християнськість» ця бутафорна (християнські принципи співжиття не імплементовані в повсякденне життя українця, а обмежуються «паскою-ковбаскою»), але й тому, що все більше українських громадян наполягають на радикальнішому розмежуванні релігійного та суспільного дискурсів. Політичні сили, які раніше декларували свою від‑ даність християнським ідеалам, так і не змогли показати, чим кардинально відрізняються від наскрізь корумпованого українського політикуму. І на цьому тлі конфлікт між паном Глобою та ДемАльянсом виявив, що частина суспільства вважає присутність християнських ідей в політичній програмі партії пережитком минулого.

Водночас цей випадок показав, що в суспільстві є серйозний запит на помірковано-консервативну політичну силу, якій не будуть чужими християнські цінності за умови, що для членів партії ті цінності не залишаться на рівні декларації, популізму. Звісно, Церква як інституція не може брати участі в політичному процесі, однак супроти вірних не існує таких застережень – навпаки, вони мають покликання нести християнство в ті сфери, де працюють, зокрема й у політику. Чи можуть українські християни спільно з іншими людьми доброї волі оздоровити український політикум? Переконаний, що можуть, але якщо спершу стануть справжніми християнами і житимуть автентичним християнським життям. Тоді їм справді буде що дати українському суспільству як на державному, так і на локаль‑ ному рівнях.

Колонка редактора

Коли рівно п’ять років тому мені випала честь очолити редакцію «Патріярхату», в мене виникли змішані почуття. Перше питання: журнал має довгу історію, яка розпочалась за 13 років до мого народження, то чи зможу я її достойно продовжити? Відповідь давати не мені – це зможе зробити лише хтось з дальшої перспективи, ніж та, у якій є я. Друге питання, яке мене турбувало, це питання не так продовження традиції, як погляду в майбутнє. Існування журналу має сенс лише тоді, коли ми не просто відтворюємо вже сформовану традицію, дивимось у минуле, але й запитуємо себе, яким він повинен бути. Відповідаючи на це запитання, необхідно було постійно вдивлятись у «знаки часу».

Церква, як і суспільство, постійно змінюється: постають нові виклики і завдання. Той, хто взяв до рук цей номер, можливо, запитає себе: чому «Патріярхат» в останніх трьох номерах зробив такий значний поворот у бік суспільних питань і менше приділяє уваги властивим йому темам церковного життя? Тут я повернусь до початку своїх роздумів і зверну увагу читачів на гасло журналу – «За єдність Церкви й народу», що міститься на обкладинці. У мене особисто воно протягом п’яти років викликало кілька запитань. Оскільки я не був у числі тих, хто створював часопис в 1967 році, то розумів його лише в контексті усталеної традиції і данини минувшині. І щойно з початком буремних подій в Україні у листопаді минулого року я почав розуміти його сенс і важливість в нинішній ситуації. Якщо з єдністю Церкви все більш-менш зрозуміло, то що означає єдність народу? Впродовж останнього півріччя ми всі, хто живе в Україні та поза її межами, але всім серцем вболіває за неї, знову гостро відчули необхідність суспільного єднання, солідарності. Це моє невеличке особисте прозріння стосовно місії журналу, прописаної в його мотто, спонукало дещо змістити «приціл» тематики у бік суспільної. Однією з таких тем, які на сьогодні надзвичайно актуальні, є тема цінностей. Цінності – це те, що може об’єднувати і розколювати суспільство. Цінності – це те, що рухає суспільство вперед або ж відкидає назад. Цінності – це те, що визначає наше теперішнє, а ще більше майбутнє. Саме тому ми вирішили винести цю тему на обкладинку. В цьому номері ви не знайдете готових відповідей. Але точно зможете поставити собі низку важливих запитань: якими є мої цінності? Що визначає мою поведінку? Безперечно, увага всіх читачів журналу нині також прикута до подій, які розгортаються на сході України. Заноситься на те, що ті проблеми, які там проявились, супроводжуватимуть нас ще не один рік. Вирішення їх – справа не одного місяця чи навіть року, але позитивний результат, на мою думку, лежить великою мірою у діалозі щодо того, яким ми бачимо наше майбутнє, які цінності стануть рушійною силою для досягнення злагоди. Одну з провідних ролей в цьому процесі можуть і повинні відіграти християни різних конфесій, представлених в Україні. А «Патріярхат» зі свого боку і в цьому номері, і в наступних намагатиметься сприяти кращому розумінню тих процесів, пам’ятаючи своє гасло – «За єдність Церкви й народу».

Рубрики

Свіжий номер

1(507)2025

Час ставати сильнішими

Анатолій Бабинський

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку