Анатолій Бабинський

Цією статтею завершуємо огляд Східних Католицьких Церков невізантійського обряду. З часу створення рубрики «Східні Церкви» ми розповіли про чотири обрядові родини східних католиків – вірменську, халдейську, александрійську та антіохійську. Останньою в цьому ряді є Ефіопська Католицька Церква, яка належить до александрійської родини і про яку йтиметься цього разу. Крім того, ми ознайомили читачів з історією кількох Церков візантійської традиції – Мелькітської, Російської та Грецької. Про Східні Католицькі Церкви візантійської традиції розповідатимемо й у наступних числах «Патріярхату», бо їх є найбільше. Після завершення загального огляду Церков перейдемо до заглиблення у їх літургічну, аскетичну богословську традицію.

Апостол Пилип і св. Фрументій

У книзі Діянь апостолів є розповідь про хрещення апостолом Пилипом ефіопського євнуха. І хоч іс‑ торики твердять, що йдеться не про територію сучасної Ефіопії, передання приписує першу проповідь християнства саме цьому охрещеному євнуху, який служив у цариці Кандакії.

Першим ефіопським єпископом був святий Фрументій з Тира. Корабель, на якому він плив, зазнав кораблетрощі біля берегів Ефіопії. Вибравшись на берег, Фрументій почав проповідувати Євангеліє. І вже у 330 році завдяки прихильності правителя Аксума християнство стало державною релігією. Близько 347 року Фрументій був рукоположений у єпископи славетним Афанасієм Александрійським. В традиції ефіопського християнства святого Фрументія називають «батьком миру» і «відкривачем світла».

А в 480 році до Ефіопії прибуло «дев’ятеро святих». Згідно з переданням, ці люди були в опозиції до рішень Халкідонського Собору і якийсь час жили серед коптів. Свої богословські погляди вони принесли в Ефіопію, і місцева Аббісинська Церква (ще одна назва Ефіопської Церкви – Авт.) пішла шляхом Коптської, не погодившись з рішеннями Вселенського Собору. З цього часу ефіопи разом із коптами опинились поза католицьким сопричастям. Водночас діяльність «дев’ятьох святих» мала потужний місійний характер і суттєвий вплив на розвиток місцевої чернечої традиції.

Від самого початку Ефіопська Церква була частиною Александрійського Патріархату. Її митрополита і єпископів призначав Александрійський (Коптський) Патріарх. Митрополит, глава Церкви, мав титул «абуна», себто «отець», «папа». Характерною особливістю ефіопського християнства стало дотримання деяких древніх юдейських традицій – таких як шабату (і в суботу, і в неділю існують певні обмеження в їжі, схожі на юдейські – Авт.). За своєю структурою ефіопський храм нагадує юдейський. У «святая святих» зберігається символічний ковчег завіту – табот. Існує версія, що християнство в Ефіопії по‑ чало поширюватися з Палестини. А до того часу тут були осередки юдеїв-прозелітів. Саме тому передання про ефіопського євнуха, який дорогою з Єрусалима додому читав книгу пророка Ісаї, був охрещений апостолом Пилипом і став просвітителем Ефіопії, не є безпідставним. Літургійна традиція ефіопів, незважаючи на спорідненість із коптською, зазнала сирійського впливу і перетворилася на самобутній обряд.

Єдність «не по розуму»

Ще у XIV столітті в Ефіопію прибули католицькі місіонери, а Папа Євген IV у 1439 році надіслав правителю цієї країни листа, запропонувавши Ефіопській Церкві приступити до відновлення католицької єдності в контексті тогочасної Ферраро-Флорентійської унії між Західною Церквою і Церквами Сходу. Але така ініціатива не знайшла підтримки.

Саме на XV століття припав період небаченого розквіту Ефіопської Церкви. У той час вона активно провадила місійну діяльність та розвивала науку. Ситуація змінилась у XVI столітті, коли в 1531 році Ефіопії завдало нищівного удару мусульманське військо Ахмеда Гранга. І хоча мусульмани в країні на той час вже мали свою меншину, християнське населення опинилось у непростих умовах. Правитель Ефіопії звернувся по допомогу до португальців, які тоді перебували в Гоа (південний захід Індії). Завдяки їм натиск ісламських військ вдалося стримати.

Разом із португальцями до Ефіопії прибули єзуїти. Спочатку їх місія не була успішною, хоча після першої зустрічі з «католицьким світом» ефіопи виявили слабке бажання єднання. У 1553 році Хуан Альфонсо де Поланко звернувся до засновника єзуїтів Ігнатія про відрядження до Ефіопії талановитих священиків для місії. Уся ця історія закінчилась тим, що 24 січня 1554 року Папа Юлій III затвердив єзуїта Хуана Нуньєса Баррето першим Патріархом Ефіопської Церкви. Налагодивши тісні зв’язки з місцевою елітою, єзуїти у 1622 році схилили правителя Сусейноса до унії з Римом. У 1623-му єзуїт Альфонсо Мендес став Патріархом Ефіопської Церкви, якого затвердив Папа Григорій XV. Офіційно унія в Ефіопії була проголошена у 1625 році, але тривала недовго – всього 10 років. Причиною чергового розриву єдності стали активні реформи Мендеса, який, не зважаючи на місцеві звичаї і традиції, взявся перекроювати ефіопське християнство з допомогою латинських лекал. Активна, я б сказав, агресивна латинізація (Мендес намагався замінити ефіопський обряд латинським – Авт.) спровокувала громадянську війну в країні. І у 1636 році (імператор Сусейнос помер 1632-го) єзуїтів вигнали з Ефіопії.

Друга спроба єднання

Католики змогли повернутись в країну тільки через 200 років. У 1839-му сюди прибули монахи – лазарити і капуцини. Однак вільно працювати вони змогли тільки після 1889 року, коли правителем Ефіопії став Менелік ІІ. У той час контроль над Еритреєю перебрала Італія, що сприяло активній діяльності католицьких місіонерів та зародженню католицьких ефіопських спільнот. У 1935 році Ефіопія потрапила під владу Італії, що також посилило католицький вплив. А в 1940-му на запрошення імператора Хайле Селассіє до Ефіопії прибули єзуїти з метою заснування першого в країні університету, який існує донині.

Повноцінна церковна структура Ефіопської Католицької Церкви виникла у 1961 році, коли було створено митрополію Адіс-Абеби з двома єпархіями в Асмері та Адіграті. Проте не надто багато ефіопських християн вирішили перебувати в єдності з Римом. Мабуть, не останню роль відіграли сумні події XVI століття, коли тої єдності намагалися досягти шляхом «ламання хребта» помісній Церкві Ефіопії.

У 1993 році Еритрея здобула незалежність, завдяки чому було засновано дві єпархії – в Керені й Баренту. А тепер Ефіопська Католицька Церква має три єпархії в Ефіопії та три в Еритреї. Окрім єпархій, які додержують древнього ефіопського обряду, було створено п’ять апостольських вікаріатів латинського обряду на півдні країни. Церкву очолює митрополит Адіс-Абеби Берганеєсус Д. Сурафіель. Ефіопська Церква налічує 230 тисяч вірних (вірних латинського обряду – 500 000), 207 парафій, 600 священиків та майже 1200 монахинь. Має дві семінарії в Асмері та Керені (Еритрея). Крім того, молодь може навчатися у францисканському інституті філософії і теології в Адіс-Абебі. Існує Папський ефіопський коледж у Римі, заснований Папою Бенедиктом XV у 1919 році.

Ефіопська Католицька Церква підтримує дружні відносини з Ефіопською Православною (Дохалкедонською або Орієнтальною) Церквою, яка охоплює більшість християн країни та отримала автокефалію від Коптської Церкви у 1959 році. Ефіопська Православна Церква, своєю чергою, надала незалежність Еритрейській Церкві у 1993 році. Православна Церква Ефіопії налічує понад 25 мільйонів вірних і 30 000 парафій.

Ефіопські християни можуть похвалитися великою кількістю місце‑ вих традицій, зокрема в архітектурі та іконописі. Вірні дотримуються багатьох постів (миряни – 180 днів у році, духівництво – 250). За легендами, старозавітній ковчег був викрадений і вивезений до Ефіопії, де й зберігається дотепер у храмі Божої Матері Сіонської. Проте ні підтвердити, ні спростувати ці чутки не вдалося нікому, адже монахи до храму не пускають нікого.

Анатолій Бабинський

Халдейська Католицька Церква, як і всі східні Католицькі Церкви, має унікальну традицію та історію. Одна з особливостей цієї Церкви полягає у тому, що в середовищі халдеїв-католиків та ассирійців, з якими вони ділять спільну традицію, можна зустріти людей, які послуговуються мовою Ісуса Христа – арамейською. І хоча з тих часів, коли Спаситель ходив по нашій землі, ця мова зазнала різних змін, приміром, халдо-католики використовують північно-східний неоарамейський діалект, все ж зберігає частковий зв’язок із тою говіркою, що існувала за часів Ісуса Христа. Халдеї-католики нині перебувають у такому ж становищі, що й усі християни на Близькому Сході. Їхня Церква щодня стикається із насильством та переслідуваннями. Тільки у вільному світі халдо-католицькі парафії мають змогу вільно розвиватись.

Рання історія

Згідно з переданням, засновниками Церкви стали апостоли Петро і Тома, котрі проповідували парфянам, а також апостол Мар Аддай, який був серед 72-х Христових учнів. Завдяки йому християнство прийняло древнє Едесське царство. За легендою, цар Едесси Абгар листувався з Ісусом Христом, який прислав йому обрус зі своїм «нерукотворним образом», а його учень Мар Марі організував єпархію в Селевкії-Ктесифоні, столиці Парфії. В середині ІІІ століття християн Церкви Сходу накрила перша хвиля переслідувань, особливо після приходу до влади в Ірані династії Сасанідів. Утиски посилились в середині IV століття. На сьогодні неможливо встановити точний період, коли було засновано формальну структуру Церкви Сходу, як її часто називають. Ймовірно, це відбулось в останніх декадах ІІІ – на початку IV століття, коли центральну кафедру Ктесифона очолював єпископ-патріарх Мар Аггай. В часі переслідувань упродовж 40 років (348 – 388-й) Церква не могла обрати нового предстоятеля. Занепала її богословська школа, що негативно позначилось на майбутньому Церкви. В IV столітті після І Вселенського Собору ассирійський єпископ Яків заснував богословську школу в Нісібісі, яку очолив відомий отець Церкви і його учень Єфрем Сирін. Школа проіснувала до 363 року і була перенесена до Едесси. В 410 році в Селевкії-Ктесифоні відбувся церковний Собор, який прийняв Нікейський Символ Віри та постанови Соборів, які проходили на території Римської імперії. А в 424 році Собор під головуванням Патріарха Мар Дадішо проголосив повну незалежність Церкви Сходу, головно від Патріарха Антіохії, який претендував на юрисдикцію в цьому регіоні. І правдоподібно раніше її мав. Відокремлення від Вселенської Церкви не лише політичними кордонами, але й через проголошення церковної незалежності, занепад богословської освіти, брак контактів з християнською екуменою, а також популярність в середовищі ассирійських богословів ідей Теодора Момпсуесійського та Несторія (як правило, священики Ассирійської Церкви здобували освіту в Едессі, де панувала антиохійська традиція богослов’я, якої додержувались і Теодор, і Несторій – Авт.), котрі перенаголошували на розрізненні двох природ у Христі, після Ефеського собору 431 року спричинили остаточний розрив єдності із Вселенською Церквою. Конфлікт поглибився після того, як багатьох прихильників Несторія вигнали за межі Візантійської імперії і вони оселились у Персії. Наприкінці V століття деякі елементи вчення Несторія стали практично офіційним богослов’ям Ассирійської Церкви. Однак на сьогодні вчені дійшли висновку, що цей розкол стався не лише через богословські розбіжності. З одного боку, протистояння із візантійцями посилювалось політичною відокремленістю Ассирійської Церкви, яка була в Персії, що, своєю чергою, часто воювала з Візантією. З іншого боку, розбіжності значною мірою виникали внаслідок відмінностей у термінології, яку використовували опоненти, та незбігу в грецькій та сирійській мовах певних понять.

Після розколу

Після розриву єдності із Вселенською Церквою Ассирійська Церква розвивалась і далі. Її місії сягали найдальших куточків Сходу. Ассирійці дійшли до Монголії та Китаю, Індії та Індонезії, Сибіру та Тибету, заснували єпархії на території сучасного Узбекистану. У 766 році резиденція Патріарха Церкви була перенесена до Багдада. Незважаючи на те, що Ассирійська Церква розвивалась у здебільшого нехристиянському середовищі, її ізоляція від візантійського та західноєвропейського християнства сприяла тому, що арабські правителі прихильно ставились до неї, а ассирійці активно докладались до розвитку суспільства. Ассирійські християни нерідко посідали визначні місця в соціумі, сприяли розвиткові науки та мистецтва. У 1318 році Церква складалась із 200 єпархій та 30 митрополій. Однак саме на той час припадає і початок її занепаду. Нищівного удару Церкві Сходу завдав Тамерлан, який наприкінці XIV століття майже стер її з лиця землі. Ареал проживання ассирійських християн зменшився до невеличкої гірської території на південному сході Туреччини, північного Ірану й Іраку.

Відновлення єдності

Перші контакти між представниками латинського світу та ассирійцями виникли під час хрестових походів. Вже у ХІІІ столітті відбулось кілька обмінів думками щодо єдності між представниками Римської Церкви та Ассирійської Церкви Сходу. Так у 1235 році домініканець Вільям з Монтферата прибув до Патріарха Сабрішо V з листом від Папи Григорія ІХ. Ассирійський Патріарх виявив свою прихильність щодо єдності з єпископом Риму. В 1304 році Патріарх Ябгалага надіслав до Риму визнання віри та висловив бажання єдності з понтифіком. У 1340 році ассирійський єпископ Нікосії на Кіпрі Ілля теж визнав католицьку віру. Проте унія між ассирійцями Кіпру та Римом офіційно була зафіксована тільки в 1445 році в Буллі Папи Євгенія IV. Контроверсійна подія, що сталася в Ассирійській Церкві у XVІ столітті, в чергове привела частину ассирійців на шлях пошуку єдності з Римом. Патріарх Симон ІІІ Басіді та його наступники запровадили у Церкві єретичний звичай, згідно з яким влада в Ассирій‑ ській Церкві передавалась лише в одній родині – від дядька до племінника. Ця традиція призвела до глибокої кризи в Церкві, коли на патріарший престол обирали зовсім юних спадкоємців. Приміром, після Патріарха Симеона V бар Мами залишився тільки один племінник, якому на той час було 8 років. Цей випадок переповнив чашу терпіння частини єпископів Ассирійської Церкви, котрі, зібравшись у 1552 році на Соборі в Мосулі, обрали Патріархом настоятеля одного з ассирійських монастирів Юанана Сулаку, який після цього подався до Риму, аби відновити єдність Ассирійської Церкви з Римським престолом. На початку 1553 року Папа Юлій ІІІ визнав його Патріархом Халдеїв Симеоном VIII та рукоположив на єпископа 9 квітня 1553 року в базиліці святого Петра. Після повернення з Риму Патріарх Сулака почав впроваджувати реформи в життя Церкви, які, однак, викликали спротив у частини вірних та кліру. Він також рукоположив кількох єпископів для Церкви Сходу, але боротьба між прокатолицькою і антикатолицькою партіями в середовищі ассирійців загострювалася щораз більше. В 1555 році Патріарха Сулаку ув’язнили і стратили представники світської влади. Подальші 200 років стали для ассирійських католиків періодом постійної боротьби за існування. Упродовж цього часу в середовищі ассирійців не вщухали суперечки з приводу існування Церкви – в єдності з Римом чи окремо. Час до часу ассирійські патріархи висилали до Рима визнання католицької віри, проте стабільної єдності не було. Водночас виник розкол у середині самої прокатолицької партії ассирійців – обидві групи прагнули бути в єдності з Римом та конкурували між собою. Лише в 1830 році Папа визнав Йоана Горміздаса єдиним Патріархом Халдеїв з осідком в Мосулі. Група ассирійців, яка не бажала єдності з Римом, продовжила свій шлях ізольовано від усіх християнських конфесій світу і сьогодні існує як Ассирійська Церква Сходу.

ХХ століття

Халдейські католики зазнали значних втрат підчас різанини у Першій світовій війні: загинуло 4 єпископи, багато священиків та монахів, а також понад 70 000 вірних. У 1950 році осідок халдейських патріархів було перенесено назад до Багдада. В 1994 році відбулась історична подія – Папа Іван Павло ІІ та Патріарх Ассирійської Церкви (некатолицької) підписали спільну Декларацію, присвячену христології. Документ відчинив двері до порозуміння між католиками та ассирійцями. І діалог між халдеями-католиками і ассирійцями почав стрімко розвиватись. У 2001 році був підписаний спільний документ, у якому йшлося про взаємне визнання Таїнств та можливість причастя вірних у надзвичайних обставинах (коли поблизу немає відповідного храму), зважаючи на важке становище обох спільнот халдеїв і ассирійців як на батьківщині, так і в діаспорі. Однак у документі зазначалось, що це не означає відновлення повного сопричастя Церков. На сьогоднішній день стосунки між Халдейською Католицькою Церквою та Ассирійською знову погіршились. Через це один із ассирійських єпископів – Бавай Соро вирішив приєднатись до халдеїв-католиків. Нині Халдейська Церква налічує півмільйона вірних та 17 єпископів. Очолює її Мар Емануїл ІІІ Делі, Патріарх Вавилону Халдейського. Існують парафії в Туреччині, Ірані, Іраку, Сирії, Лівані, Єгипті, Канаді, США та Австралії.

Анатолій Бабинський

Історія Сирійської Церкви доволі трагічна. За дві тисячі років вона пережила час піднесення, затяжний період мучеництва, розколи та ізоляцію. Та й нині її доля, як католицької, так і православної частин, залишається украй непевною. Зрештою, як і доля будь-якої християнської спільноти в переважно ісламському регіоні. Незважаючи на важку історію, ця Церква змогла дати імпульс зародженню окремої помісної Церкви в Індії, а її місійна діяльність сягнула теренів Афганістану. Історія християнства на Сході може стати добрим стимулом збереження християнства тут, де живемо ми, у Європі чи в Америці. «Ілюстрація» Сирійської Церкви є прикладом того, як колиска християнства, де кожне друге село можна вважати апостольським престолом, перетворилась на музей християнських руїн просто неба.

Рання історія

Християнство на території сучасної Сирії має беззаперечне апостольське коріння, адже перший престол цієї Церкви – Антіохія – не раз згадується в Новому Завіті. А засну‑ вання єпископської кафедри в Антіохії церковне передання приписує апостолові Петру. Першу згадку про Сирійську Церкву знаходимо в одного з ранніх отців Церкви, чи, як їх ще називають, апостольських отців – святого Ігнатія Антіохійського. Він писав, що християнство дуже інтенсивно поширюється в цьому краї. І саме із Сирії воно прийшло до Едесси та Малої Азії.

Ще у 64 році до Різдва Христового сирійські території були завойовані Помпеєм і стали римською провінцією, поділеною на дві частини. Древні джерела вказують на те, що у 190 році єпископи Тиру і Птолемаїсу (місто у південній частині сирійської провінції) брали участь в Синоді у Палестині. А в 325 році 22 єпископи з південносирійського регіону були присутні на І Вселенському соборі у Нікеї. Християнство на території сучасної Сирії із самого початку відрізнялося від тих традицій в теології, які переважали у Палестині чи в Малій Азії, та було тісно пов’язане з юдейською традицією. Зокрема, ще у ІІ столітті Пасху сирійські християни святкували 14 ніссана – разом із юдеями. Майже одразу після зародження монашества на території Єгипту перші ченці з’явилися і на сирійських землях. Археологічні дані підтверджують поширення на цих територіях стовпництва. В західносирійських горах певний час жили святий Йоан Золотоустий та святий Єронім (автор латинського перекладу Біблії – Вульгати), який, перебуваючи серед відлюдників, вивчав єврейську мову та збирав древні рукописи.

Конфлікт і розкол

У 430 році сирійські (антіохійські) богослови перебували в опозиції до богослов’я святого Кирила Александрійського. В 431 році на Ефеському Соборі вони не стали на його бік, однак уже в 433-му на чолі з єпископом Йоаном Антіохійським підписали акт примирення з александрійськими богословами. Але після Халкедонського Собору 451 року антіохійське християнство розкололось на тих, хто прийняв формулювання Собору, і тих, хто його не прийняв. Останніх назвали монофізитами через те, що вони приймали тільки формулювання про одну природу в Христі, на противагу Халкедонському Собору, який потвердив: Церква вірить, що у Христі є дві природи – Божа і людська.

З погляду сучасних досліджень, конфлікт теологічних шкіл Александрії та Антіохії, що виник на Ефеському Соборі і продовжився на Халкедонському, величезною мірою став «заручником» неузгодженості в термінології (богослов’я сирійців не збігалося з ученням автора монофізитської єресі Євтихія). Однак насильство імператорської влади, з допомогою якого втілювались у життя рішення Соборів (без сумніву, задля досягнення монолітності в імперії) не завжди виштовхувало сирійське християнство за межі загальновізантійського.

До термінологічної неузгодженості додавалась різниця між сирійцями та візантійцями в царині другорядних традицій і літургічних практик. Попри конфлікт, Церква Антіохії балансувала на межі розколу аж до 518 року. Конфлікт між двома християнськими традиціями поглибився після того, як єпископ Едесси Яків Барадай рукоположив для сирійців багато єпископів та священиків, які захищали монофізитизм на противагу офіційному віровченню Візантії. Тому часом сирійських християн називають «яковітами». Ця частина Антіохійської Церкви, яка об’єднала майже 75% вірних регіону, зберегла «західносирійський», або ж антіохійський літургічний обряд і послуговувалась сирійською мовою у богослужіннях.

Під час завоювання Сирії арабами в 633 році сирійські християн підтримали завойовників на відміну від грекомовних мелькітів, які зберігали єдність з Церквою Візантії. Своєю чергою, араби підтримали сирійців та їхню Церкву.

У «вільному плаванні»

Завоювання Сирії арабами закономірно ускладнило життя християн та дещо пригальмувало розвиток Церкви. Проте завершення візантійського панування, з іншого боку, позитивно вплинуло на розвиток наук – теології, історії та філософії. Сирійська Церква розширила свої кордони аж до східних теренів Афганістану. У часи розквіту налічувала 103 єпархії, об’єднані у 20 митрополій. Але розвиток цієї Церкви був перерваний завоюванням Сирії військами Тамерлана, який піддав Церкву жорстокому переслідуванню. У 1393—1404 роках десятки тисяч християн прийняли мученицьку смерть, більшість монастирів і храмів були зруйновані. Таким чином на початку XIVстоліття Сирійська Церква налічувала всього 20 єпархій. Багато тамтешніх християн залишили свою батьківщину і подались до інших країн.

Єдність з Римом

Вже у VIII столітті в Сирійській Церкві виникають рухи за вихід із церковної ізоляції. У 709 році єпископ Муйафаркіну Георгій склав Ісповідання католицької віри, його приклад наслідував єпископ Костянтин, єпископ Харану та його наступник Лев. У ХІ столітті знову кілька сирійських єпископів вступили у єдність з Римом. Подібні випадки зафіксовані у ХІІ та ХІІІ століттях (в 1237 році єдність з Римом визнав Патріарх Ігнатій Дауд). У 1340 році з благословення Папи Бенедикта ХІІ на Кіпрі відбувся провінційний Синод за участі різних єпископів, наприкінці якого сирійські, вірменські та ассирійські єпископи визнали католицьку віру.

Під час хрестових походів спостерігались дружні взаємини між хрестоносцями та сирійськими християнами. Формальне об’єднання відбулось на Ферраро-Флорентійському Соборі у 1444 році за участі Патріарха Сирійської Церкви. 30 листопада був підписаний документ Multa et Admirabilia, проте і цього разу все обмежилося тільки Декларацією. І хоча рух за єдність з Римом існував упродовж всього часу, лише у XVII столітті завдяки місії єзуїтів та капуцинів, яка розпочалась 1626 року, в середовищі Сирійської Церкви сформувалась сильна сиро-католицька група. А після смерті глави Сирійської Церкви у 1662 році сиро-католики змогли обрати поміж себе нового Патріарха – Дениса (Андрея) Акхіджана. Цікаво, що після його смерті було обрано двох Патріархів – дядька і племінника. Один представляв проримську групу, а другий належав до противників єдності з Римом. Католицький Патріарх помер у 1702 році, та нового обрано не було. Турецька Порта підтримала антиримську партію серед сирійців, тому з того часу католики зазнавали переслідувань та діяли нелегально. У 1782 році Синод Сирійської Церкви обрав Патріархом єпископа Михаїла Ярвега (Мар Ігнатій Михаїл ІІІ), який після інтронізації оголосив про свою єдність з єпископом Риму і через це мусив виїхати до Лівану, де заснував семінарію та монастир. Саме від нього йде спадкоємство патріаршої влади в Сирійській Католицькій Церкві донині.

Тільки в 1829 році турки дозволили легальне існування Сирійської Католицької Церкви. Резиденцією Патріарха стало спершу місто Алеппо, а в 1850-му – Мардін. Ці переїзди були пов’язані перш за все із переслідуваннями християн у країні.

Сучасний стан

Під час Першої світової війни сирійські християни – як католики, так і православні (хоча сирійці не належать до сім’ї помісних Пра‑ вославних Церков візантійського обряду, свою Церкву вони називають Сирійською Православною Церквою, а часом – Древньою Православною Церквою) зазнали значних переслідувань з боку турків. Протягом 1915 – 1917 років турки вирізали близько півтора мільйона християнського населення Верхньої Месопотамії. Лише у Мардіні сирійці втратили 96 тисяч вірних. Сирійські католики постраждали від різні чи не найбільше. На початку 20-х років ХХ століття осідок Патріарха перенесли до Бейрута. Тепер сирійська католицька спільнота налічує 158 тисяч вірних. Головні осередки Сирійської Католицької Церкви – в Сирії, Лівані та Іраку. Існують спільноти і в Єгипті, Туреччині, Йорданії та Судані. Діє єпархія у США (Нью-Джерсі) та спільнота у Венесуелі. Церква має 85 парафій, якими опікується 10 єпископів. Офіційний титул Глави Церкви – Сирійський Патріарх Антіохії і всього Сходу. Після інтронізації кожен Патріарх додає до свого титулу ім’я Ігнатій – на спомин про святого Ігнатія Богоносця (Антіохійського). Ця традиція сягає 1293 року і підкреслює приємство антіохійських Патріархів від отця Церкви. Церква має семінарію у монастирі Шарфег у Лівані, яку заснував Патріарх Ігнатій Михаїл ІІІ. Нині Церкву очолює Патріарх Ігнатій Йосиф ІІІ Юнан.

Анатолій Бабинський

Греція, ця країна вповні може відноситись до ареалу євангельської історії. І хоч сам Христос тут не проповідував, після його Воскресіння і Пятидесятниці грецький чи еллінський світ став другим після юдейського світу, середовищем де було проповідуване Євангеліє Ісуса Христа. Із книг Нового Завіту ми дізнаємось, що апостол Павло проповідував колосянам, коринтя нам, галатам, филіпійцям та фесалонікійцям та іншим. По всій території Греції в скорому часі постали спільноти вірних, яким судилось стати християнськими центрами з світовим ім’ям. Не зважаючи на те, що територія сучасної Греції в епоху формування над-митрополичих структур – Патріархатів перебувала в юрисдикції єпископа Рима, все ж культурна і богословська традиція даного регіону скоріше належала християнському Сходу аніж Заходу. З часом, а особливо через зростаюче політичне та культурне відчуження між Римською Церквою та християнським Сходом на чолі з Новим Римом, грецькі території переходять під сильніший вплив єпископа Константинополя. Після падіння єгипетської Александрії у 641 році Тессалоніки, батьківщина святих Кирила і Методія, стали другим за значенням містом у Візантії. А її архієпископ очолював Іллірійський вікаріат Римської Церкви. В ході затяжного конфлікту, який супроводжувався кількома розіривами єдності між Західною і Східною Церквами, єпископ Рима втратив юрисдикцію над грецькими єпископствами. Церковну владу над територією вдалось відновити тільки насильним способом, під час хрестових походів. Так у 1185 році нормани захопили Тессалоніки, а після нападу хрестоносців на Константинополь у 1204 році, наступного року Папа Інокентій ІІІ заснував латинське архієпископство в Атенах. Після повернення греків до Константинополя, візантійці повернули собі владу над територіями, однак у Греції ще залишались колонії західних феодалів, які проіснували тут до падіння Константинополя у 1453 році. Створені під час IV Хрестового походу латинські структури таким чином прийшли в занепад. Під час турецького панування багато талановитих греків шукали можливостей отримати освіту на Заході. Папа Григорій ХІІІ створив у 1576 році спеціальну колегію в Римі для студентів з Греції. Також багато грецьких єпископів, священиків та інтелектуалів вступали в єдність з Римським престолом, часто це було таємно. У 1829 році султан Махмуд ІІ ровів реформу у релігійній сфері, за‑ вдяки, якій стало можливим створити структури для греків-католиків. Це відбулось у 1830 році, коли Папа Григорій XVI створив апостольську делегатуру, а у 1834 році назначив єпископа Сіроського Блансіса, апостольським делегатом. У 1875 році Папа Пій ІХ відновив ієрархію для греків латинського обряду, на чолі з архієпископом Аттіки і Пелопонесу з осідком в Атенах. Проте ще у 1856 році, священик латинського обряду Йоан Гіацинт Ма- рангос заснував в Константинополі невелику громаду греків-католиків, які однак зберігали візантійську традицію. До цієї громади приєдналось два єпископи Константинопольського Патріархату Мелетій Драм- ський і Бенджамін Неапольський. Після того як о. Марангос поїхав до Атен, його працю продовжив о. Полікарп Анастасіадіс. У 1895 році допомагати у розвитку католицько-візантійських громад прибули монахи-асумпціоністи, створені ними дві парафії однак не були надто чисельними. Проте вони також заснували семінарію для греків візанто-католиків. У 1911 році Папа Пій Х заснував у Константинополі ординаріат для греків-католиків візантійської традиції. Першим єпископом став Ісая Пападопулос, а після І Світової війни його змінив єпископ Георгій Клавассі. Після еміграції більшої частини греків з Константинополя (який залишився в руках турків) в Грецію єпископ Калавассі перебрався до Атен, а у 1923 році ординаріат було реорганізовано в апостольський екзархат, який у 1932 році було розділено на Атенський і Константинопольський. Останній очолив єпископ Діонісій Варухас. Незважаючи на недоброзичливе ставлення з боку Православної Церкви Еллади екзархат продовжив свою діяльність. Зокрема було розвинуто працю для бідних, створено школи, а у 1944 році було створено одну з кращих лікарень у Греції «Паммакарісто». На сьогоднішній день стамбульська (Константинополі) громада налічує не більше 50 вірних, якими опікується священик. В Греції Екзархат налічує 2325 вірних, більшість з яких проживає в Атенах. Проте в останні 20 років при кафедральному соборі Святої Трійці в Атенах діє громада східних католиків іракців, які дотримуються халдейського обряду. А також спільноти заробітчан з Румунії і України. На сьогодні Апостольський Екзархат в Атенах очолює відомий кантоніст, член змішаного комітету по діалогу між Католицькою і Православною Церквами архієпископ Димитріос Салахас, який був покликаний на це служіння Папою Бенедиктом XVI у 2008 році.

Підготував А. Б.

Християнство на території сучасного Єгипту почало поширюватись ще в І столітті. За церковним переданням, Александрійська Церква була заснована євангелистом Марком, який мученицьки загинув в Єгипті близько 68 року. Святий Марко також вважається першим єпископом Єгипту, і від нього ведуть свій родовід александрійські патріархи.

Проповідь євангелиста знайшла відгук в серцях не тільки греків та юдеїв, яких на той час багато проживало в Єгипті, а й серед місцевого єгипетського населення, яке греки назвали «коптами». Блаженний Єронім називає апостола Марка засновником найдавнішої християнської катехитичної школи в Александрії. З цієї школи вийшло багато богословів ранньої Церкви, зокрема «батько теології», автор близько 6000 коментарів до Біблії Оріген.

Однак Єгипет славний в християнському світі не тільки своєю наукою, а й своєю пустелею. Саме туди в ІІІ столітті попрямували перші монахи-пустельники, а згодом тут почали формуватись і спільножитні монастирі. Атанасій Великий, Павлоанахорет, Макарій Єгипетський та Пахомій, засновник спільножитніх монастирів, були першими монахами Вселенської Церкви. Окрім богослов’я та монашества, Александрійська Церква розвинула власну традицію іконописання та літургійний обряд, відомий сьогодні як «александрійський» чи «коптський».

Практично всі богословські суперечки раннього християнства були так чи інакше пов’язані з церквою Александрії. Саме тут зародилась перша велика єресь, відома за ім’ям александрійського пресвітера Арія – «аріантво». В Александрії про‑ живав також борець проти цієї єресі Атанасій Великий. Святий Кирило Александрійський, Отець Церкви, який очолив боротьбу проти несторіанства, також був представником Церкви Александрії. Протягом перших віків християнства Александрійський Патріархат, посідав друге місце після Рима в переліку церковних престолів, та постійно намагався довести справедливість такого статусу в суперечках то з Антіохійською Церквою, а згодом із зростаючою Церквою Константинополя. Aле завдяки політиці візантійських імператорів таки поступився цим місцем Царгороду. Цікавим фактом є також те, що в переліку офіційних титулів александрійських патріархів міститься титул «Папи».

Розкол єгипетського християнства

Александрійці брали активну участь у перших Вселенських Соборах. Однак під час Халкедонського собору було засуджено александрійського патріарха Діоскоруса, який захищав монофізитське вчення, вважаючи, що він захищає вчення святого Кирила Александрійського. З цього часу єгипетське християнство перестало існувати як єдине ціле. Хоч великою мірою за розколом між Александрійським Патріархатом і Католицькою Церквою стояли богословські причини, значну роль у цьому конфлікті зіграли політичні фактори протистояння між корінним населенням Єгипту та грецькою за своєю суттю імперією.

Після Халкедону Патріархат розділився. Частина, яка не прийняла постанов собору, з цього часу називається Коптською Церквою та очолюється Патріархом. Інша частина, здебільшого єгипетські греки, отримали свого патріарха, якого призначали з Царгороду та який отримував значну підтримку з боку імператора. Тому ця частина древньої Церкви називалась «мелхіти» або «царські», тобто ті, яких під‑ тримує імператор. У своїй боротьбі проти візантійців копти вважали, що захищають свої законні права і автономію, а також старий порядок структури Церкви, який порушив Константинополь узурпацією вла‑ ди. Конфлікт одразу переріс у свого роду релігійну громадянську війну. Тільки у 567 році імператор Юстин ІІ визнав двох Патріархів Александрії. Коптська Церква, яка також відома як дохалкедонська Церква (разом із Сирійською, Вірменською, Малабарською і Маланскарською Церквами) зберегла александрійський обряд, натомість імперська Церква поступово відходила від древніх традицій, а в ХІІ столітті зовсім його відкинула і ввела візантійський обряд.

У 642 році Єгипет був завойований арабами. Візантійське військо потужно протистояло завойовникам, однак коптське населення не надто підтримувало греків у боротьбі, сподіваючись завдяки арабам позбутись грецького керівництва. Однак після завоювання Єгипту мусульманами з часом християнство в країні (особливо після приходу до влади мамлюків у 1250 році) почало становити меншість.

Контакти з Римом

Римський престіл доклав значних зусиль для єдності Коптської Церкви з наслідниками апостола Петра. Тим паче, що в питанні привілеїв Церков Рим ішов не за політичними ознаками, за якими на Сході найперше місце зайняв Константинополь, а за принципом апостольського походження престолів. Згідно з цим принципом, Александрія посідала друге місце після Рима. Перша спроба віднайти єдність була на Флорентійському соборі у 1442 році, де 4 лютого було підписано документ під назвою Cantate Domino. Однак у самому Єгипті цей документ не знайшов співчуття. Наступна спроба поєднання була на соборі в Мемфісі у 1582 році.

В XVII столітті свою активну місіонерську роботу в Єгипті розпочали францисканці та капуцини, а згодом до них приєднались і єзуїти. В цьому ж столітті відбулось кілька безплідних діалогів між католиками і коптами. Тільки в 1741 році коптський єпископ Єрусалима Амба Атанасій приєднався до Католицької Церкви. Папа Бенедикт XІV призначив його апостольським вікарієм для коптів католиків у Єгипті. Однак згодом єпископ Атанасій повернувся в Коптську Церкву. Незважаючи на це, існування Копт‑ ської Католицької Церкви не припинилось. Вже у 1824 році було створено Коптський Патріархат, який, однак, існував довгий час тільки на папері. У 1829 року турецька влада визнала існування коптів-католиків та дозволила будувати храми. А у 1895 році Папа Лев ХІІІ апостольським листом Christi Domini повторно підтвердив заснування Александрійського Патріархату. Патріархом у 1899 році став Кирило Макарій. Територія Єгипту була поділена на три єпархії: патріарша єпархія нижнього Єгипту (північна частина країни, дельта Нілу), єпархія Гермополіса та єпархія Фів. Патріарша резиденція була розміщена в Каїрі. Наприкінці ХІХ століття в Коптській Католицькій Церкві відбувся Синод, на якому було введено в практику деякі латинські запозичення. В Церкві відбувся конфлікт, через який Патріарх подав у відставку, і до 1947 року керівництво здійснювали апостольські вікарії. Нового Патріарха було обрано тільки у 1947 році. Ним став єпископ Александр Скандар. Інтронізація відбулась 7 березня 1948 р. Після цього територію Патріархату було розділено на нові єпархії. Загалом Церква складається з семи єпархій у Єгипті та 11 парафій у Європі, Америці, Австралії і Кувейті.

Церква сьогодні

Сьогодні Коптська Католицька Церква налічує 165 парафій, понад 160 тисяч вірних у Єгипті та діаспорі. Опікуються Церквою 10 єпископів. Коптська Церква утримує понад 100 початкових та середніх шкіл. Церква має велику лікарню, багато медичних пунктів та госпіталів, а також дитячі будинки. В Церкві на сьогодні немає монастирів, які продовжували древню традицію єгипетського монашества. Існує францисканський монастир, а також три жіночі згромадження: сестри Пресвятого Серця, сестри Ісуса і Марії та Малі сестри Ісуса, які займаються освітньою та харитативною діяльністю. У 2006 році Патріархом коптів-католиків став Антоній Нагіб, народжений у 1935 році. Центр патріархату є в Каїрі.

Слід зазначити, що коптська католицька спільнота досить малочисельна та не в силах у повноті представити коптську традицію у Вселенській Церкві, оскільки багато питомих елементів традиції Церква втратила. Вповні свідчення коптської традиції зможе відбутись тільки тоді, коли відбудеться об’єднання Коптських Патріaрхатів, католицького і до-халкедонського. Сучасна ж Коптська Церква може стати для решти коптів свідком вселенської єдності Церкви. Однак це буде можливим тільки у випадку того, якщо в Римі добре розумітимуть необхідність пошанування незалежності цього східного патріархату та віддання йому належних почестей, відповідно до його древньої традиції.

Анатолій Бабинський