Анатолій Бабинський

Слово «Індія» викликає у пересічного європейця чи американця певні асоціації з екзотикою. А в жителя України – ще й згадку про індійські фільми, які приворожували біля екранів телевізорів і кінотеатрів цілі покоління наших співвітчизників. Індія – це країна, де зібрались під одним дахом всі релігії Сходу й Заходу, а сама вона стала батьківщиною таких великих релігійних феноменів, як індуїзм, буддизм, джайнізм і сикхізм. Це країна з найширшим культурно-мовним спектром у світі. Також Індія посідає друге місце в світі за кількістю населення (1,2 мільярди). В Індії проживає близько 30 мільйонів християн. І хоч на тлі загальної кількості населення країни це невеликий відсоток, їх діяльність є досить помітною. Церква в Індії є не менш розділеною, аніж в Україні. На сьогодні близько шести церковних структур претендують на спадкоємство древньої Церкви святого Томи. Дві з них – католицькі: Сиро-Малабарська і Сиро-Маланкарська Церкви. Продовжуючи рубрику «Східні Церкви», в цьому номері звернемося до історії і сьогодення Сиро-Маланкарської Католицької Церкви Індії.

Початки християнства в Індії

Згідно із церковним переданням, християнство в Індії з‘явилось ще у 52 році нашої ери, коли на її землю із проповіддю Благої вістки ступив святий апостол Тома. Проповідь апостола зосередилась в Кералі, південному регіоні сучасної Індії, і відтоді нащадки перших індійських християн називаються «християнами апостола Томи». Сучасна наука відносить початок християнізації Індії до IV століття. А заснування першої християнської громади приписують Томі Канському, з Едесси, який прибув у Кералу в 345 році. Традиція також свідчить, що ще перед початком VІ століття в Індію прибув халдейський єпископ із Месопотамії, а наступні єпископи Ассирійської Церкви, які опікувались Церквою в Кералі, прищепили індійцям східно-сирійський обряд. З того часу християни святого Томи стали ще й «сирійськими християнами». Однак, індійці не сприйняли повністю традиції Халдейської Церкви, особливо в тих моментах, які не збігалися із вченням Вселенської Церкви. Незвичною залишалась і структура управління в Церкві Індії. Незважаючи на те, що у VIII столітті вона отримала власного Митрополита, реальне керівництво в Церкві, ймовірно, здійснював Архідиякон всієї Індії.

«Португальський» період

Морський шлях до Індії, який відкрив Васко да Гама, забезпечив інтенсивну колонізацію індійського узбережжя португальцями. Разом із колоністами в Індію прибули члени нещодавно створеного католицького Товариства Ісуса (єзуїтів). Одним із перших на індійську землю ступив св. Франциск Ксав’єр («апостол Індій і Японії»), який прибув у Гоа в 1542 році та поклав початок католицькій місії в Індії. Португальці були здивовані, зустрівши тут християн, які стверджували апостольське походження своєї громади. У свою чергу християни св. Томи вітали європейців дуже сердечно. Однак португальці поставились до місцевого населення із підозрою, особливо через те, що ті дотримувалися сирійського обряду, а також вели своє преємство від халдейських християн, які прихилились до несторіанської єресі. Католики дуже швидко почали переформатовувати церковне життя на свій лад. Насамперед було поставлено Архієпископа Гоа і всієї Південної Індії. А в 1599 році Архієпископ Менезес скликав Собор в Удаяьперур, першочерговим завданням якого було виправлення всіх «помилок» в Церкві св. Томи. Легітимність таких дій була сумнівною з тієї причини, що до розгляду цих питань не було запрошено корінних християн і їх главу Архідиякона Гівархвеса. Головним чином «виправлення помилок» було зведено до простої латинізації всього церковного устрою і богослужбового життя християн Індії. Втілювати в життя це було доволі легко, оскільки на той час індійська Церква вже не мала єпископів, а Архідиякон Гіваргхес помер в 1637 році. Боротьбу проти «португальських реформ» очолив його племінник Тома, якого в 1653 році проголосили єпископом, а 12 пресвітерів поклали на нього руки і таким чином рукоположили його на архієрейство. Того ж року, 16 січня більшість індійських християн зібрались біля Кунан-Кросса і заприсяглись більше ніколи не підпорядковуватись Римові. Причиною цього стала недалекоглядна діяльність португальських єзуїтів, про що з жалем пише архімандрит Роберт Тафт (ТІ) у своїй статті «Східнокатолицьке богослов‘я». Та частина індійців, які залишились в єдності із Римським Престолом, продовжили свій розвиток, і сьогодні ця структура відома як Сиро-Малабарська Церква Індії (назва походить від Малабарського узбережжя Керали, де, за переданням, і зійшов на берег св. Тома).

Час пошуків і розпаду

Зважаючи на нелегітимний статус новопоставленого єпископа Томи, індійські християни звернулись із проханням про допомогу до Сирійського (яковітського) Патріарха Антіохії. Патріарх спершу поставив умови: прийняття західносирійського обряду та вчення Сирійської Церкви. Але переговори не дали позитивного результату. Патріарх відмовився рукоположити Тому на архієрея. Нелегітимний єпископ Тома І очолив новоутворену Церкву, і до 1772 року його змінило ще п’ять єпископів. У цьому році Патріарх Антіохії згодився рукоположити індійського єпископа Мар Тому VI (рукоположений з ім’ям Діонісія І). Церква прийняла вчення Сирійської Церкви та західносирійський обряд (замість східносирійського). Однак протягом всього періоду до отримання легітимного єпископа ця група не припиняла спроб віднайти єдність всіх індійських християн та прагнула відновити єдність із Римом. Такі спроби були в 1704 і 1748 роках. На‑ віть після рукоположення Діонісія І, який кілька разів звертався до Рима з проханням про відновлення єдності. Ці змагання продовжили і його наступники Діонісій IV і Діонісій V. Однак всі ці ініціативи залишились безрезультатними.

Відновлення єдності з Римом

Єднальні ініціативи маланкарців (Маланкара – це древня назва штату Керала, колиски індійського християнства) сягнули позитивного результату тільки в ХХ столітті. Але спершу в самій Маланкарській Церкві відбувся розкол. Митрополит Мар Геваргхес попрохав незалежності від Сирійського Патріарха, за що був позбавлений сану. Після чого він заснував у 1912 році незалежний католікосат у Кералі. Таким чином в Індії утворились ще дві Церкви, одна в підпорядкуванні Сирійському Патріархові, інша автокефальна (Маланкарська Православна Церква). Серед автокефального єпископату вирізняв харизматичний Мар Іваніос, який після довгих пошуків побачив вихід із негараздів Маланкарської Церкви у відновлення єдності з Римом. Мар Іваніос відомий тим, що заснував в Індії новий монастир під назвою «Послідовники Христа», які ще називаються вифанійські монахи (отці). Після довгих переговорів з Римським Престолом 20 вересня 1930 року двоє (Мар Іваніос і Мар Теофілос) з п’яти єпископів Маланкарської Церкви відновили повне сопричастя з Католицькою Церквою. Конгрегація Східних Церков проголосила, що для Маланкарської Церкви повинен зберігатись сирійсько-антіохійський обряд (західносирійський), на відміну від Малабарської Церкви, яка використовує сирійсько-халдейський (асирійський чи східносирійський). Також у Маланкарській Церкві скасовувалось одружене священство і запроваджувався обов’язковий целібат. Після відновлення єдності до Католицької Маланкарської Церкви почали приєднуватись тисячі маланкарців, а в 1937 і 1939 роках приєднались ще два єпископи. В 1932 році єпископ Мар Іваніос відвідав Рим, де зустрівся із Папою Пієм XI. Папа проголосив Апостольську Конституцію Christo Pastorum Principi, в якій формально підтвердив поєднання маланкарських єпископів з Католицькою Церквою і заснував архієпископство Трівандруму як центр Маланкарської Церкви.

Подальша історія Церкви позначена стрімким розвитком структур та зростанням кількості вірних. Єписко‑ пи Маланкарської Церкви брали активну участь у ІІ Ватиканському Соборі. Митрополит Мар Грегоріос був постійним членом Синоду Вселенської Церкви як глава Маланкарської Церкви. Він також був президентом Конференції католицьких єпископів Індії з 1988 до 1990 року. В 1986 році Маланкарську Церкву відвідав Папа Іван Павло ІІ. Він, зокрема, благословив наріжний камінь новозаснованої семінарії в Трівандрумі. А 10 лютого 2005 року Папа Бенедикт XVI документом Ab ipso Sancto Thoma підніс Маланкарську Церкву до рангу Верховного Архієпископства.

Церква сьогодні

На сьогодні Маланкарська Церква налічує близько 410 тисяч вірних, 8 єпископів та близько 900 парафій. Парафії Церкви є в США, Канаді та Німеччині. Незважаючи на таку невелику кількість вірних, наступна статистика просто вражає. Малан‑ карська Церква має 362 школи різних профілів та освітніх рівнів, 15 коледжів, 136 дитячих садків, 12 дитячих будинків та 13 будинків для людей похилого віку, 45 лікарень, різного роду майстерні. Маланкарське монашество організоване в кілька орденів і згромаджень. Це Чин послідовників Христа, заснований Мар Іваніосом, який ще називають Вифанійські брати/сестри. Монастирі отримали статус Чину (Ордену) в 1966 році. Чин налічує 132 члени, з них 122 священики, а Сестри послідовниці Христа налічують 835 членкинь. Іншою великою монашою спільнотою є Згромадження дочок Марії (засноване у 1938 році), яке налічує 973 сестри. В Маланкарській Церкві несуть послух також францисканці місіонери, а ще існує унікальний монастир «Курисумалський Ашрам», заснований у 1958 році. Монастир живе за бенедиктинським уставом та провадить діалог із індуїзмом, а також християнізує його аскетичні практики. Очолює Церкву сьогодні Мар Васіліос, обраний у 1988 році.

Анатолій Бабинський

Три роки назад до України прибули мощі святого Шарбеля, арабського святого і чудотворця, який жив в ХІХ столітті у Лівані. Нетлінні мощі цього маловідомого до того в Україні маронітського ієромонаха тепер назавжди залишились в нашій країні. І за словами архієпископа Львівського Ігоря (Возняка): «Він святий не тільки у Лівані, але усього світу й усім, хто до нього звертається, допомагає». Святий Шарбель 47 років провів в монастирях Лівану, з них 23 роки він прожив в схимі. Всі ці роки він присвятив постійній молитві, усамітненню та суворій аскезі. Його життєпис для сучасної людини може виглядати напівказковим, а для тих, хто цікавиться древньою монашою традицією Сходу, він є живим свідченням зразкового подвижництва в недалекому від нас часі. Святий Шарбель справді жив в лоні дуже древньої традиції, ба навіть більше монашество для Маронітської Католицької Церкви – це чи не головна частина її ідентичності. Адже ця помісна Церква Сходу (на сьогодні найбільша Східна Католицька Церква на близькому Сході) постала з маленької монашої спільноти. Про її становлення та сьогодення й розповідає чергова стаття в рубриці «Церкви Сходу».

Святий Марон – духовний батько маронітів

На початку V століття сирійський монах-ереміт Марон оселився поблизу міста Апамеа на березі річки Оронт на півночі Сирії. Товариш святого Йоана Златоуста, святий Марон володів непересічними особистими якостями духовного провідника та невтомного аскета. Тому за короткий час навколо нього зібралась група послідовників, багато з яких згодом прославились своїм святим життям. Після смерті свого наставника, на місці його поховання, ченці заснували монастир в його честь і саме ця спільнота згодом стала основою Маронітської Церкви. Протягом VI століття монахи-мароніти не раз ставали в обороні православної віри (в 517 році монахи направили лист папі Гормізду в якому засвідчували свою твердість у вірі) й за це близько 350 з них було вбито, а також було спалено багато монастирів (маронітська спільнота швидко розрослась, сформувавши союз монастирів). В цей час сирійськомовне населення провінцій почало гуртуватись навколо маронітських монаших центрів. Й на їх релігійне життя вагомий вплив мали суворі чернечі правила та звичаї. З часом в процесі життя християн даного регіону під проводом монахів витворилась своєрідна маронітська «нація», а майбутня Церква зростала на монаших традиціях.

Утворення Маронітського Патріархату

Від самого початку мароніти входили в юрисдикцію Антіохійського Патріарха. Однак після вбивства в 609 році Патріарха Афанасія ІІ престол став вакантний аж до 742 року і титулярні Антиохійські Патріархи проживали в Константинополі. Зважаючи на вакантність престолу монахи-мароніти обрали в 685 році з поміж своїх єпископів Патріарха. Ним став святий Йоан Марон, єпископ Батруна (саме йому приписують створення особливоого маронітського богослужбового обряду, зокрема анафори Св. Йоана Марона). Це спровокувало конфлікт із Візантією, яка визнавала тільки одну державну Церкву і в 694 імперські війська зруйнували головну маронітську обитель та вбили багатьох монахів. Доброзичливі стосунки візантійців і маронітів відновились після завоювання Сирії арабами. Візантійські імператори вбачали в них союзників в боротьбі з завойовниками. Проте в середині VIII століття група маронітів покинули Сирію і оселились в горах Ливану, де вже раніше місцеве населення прийняло маронітську традицію. Там вони сформували свого роду власну державу під проводом духовенства та представників знаті, а Патріархи мали повну владу як в духовних так і світських справах. В такому ізольованому стані від решти світу мароніти прожили до початку хрестових походів. В цей час мароніти остаточно усвідомили себе самостійною церковною спільнотою.

Відновлення єдності з Римом

Самі мароніти свідчать, що вони ніколи не розривали сопричастя з Римським Апостольським престолом. Тільки вимушено не мали тривалий час зв‘язків. В цьому значна доля справедливості, зважаючи на обставини відновлення сопричастя. Мароніти радо вітали перших хрестоносців, які ступили на ліванську землю. Самі хрестоносці були приємно здивовані зустріти тут християн. А в 1180-81 роках в Тріполі відбулось відновлення сопричастя Маронітської Церкви з Римським престолом. Маронітська Церква вперше вступила в контакт із зовнішнім світом, вже як окрема помісна Церква. А Єремія Аль-Амшітті (1199-1230) став першим маронітським Патріархом, який від‑ відав Рим та взяв участь в IV Латеранському соборі 1215 року. З цього часу розпочинається поглиблення зв‘язків Маронітської Церкви з Латинською, однак паралельно з цим життя церковна традиція маронітів починає зазнавати латинізаційних впливів. Після поразки військових кампаній хрестоносців, багато з колишніх лицарів знайшли притулок серед маронітів, за що Папа Олександр IV дякував Патріарху Симону, називаючи його маронітським Патріархом Антіохії.

Під турецькою окупацією

Мамелюки правили в Лівані з 1291 по 1516 року, коли Сирія, Ливан та Єгипт були завойовані Отоманською імперією. Під мамелюками маронітська «нація» втішалась певними правами автономії, а єпископи і патріарх окрім духовного проводу вирішували й внутрішні цивільні справи. В цей час у богослужіння в Маронітській Церкві знову повернуто східну ідентичність, які було частково втрачено в період Хрестових походів. В цей час також зменшується інтенсивність контактів із Римом, які були відновленні тільки під час патріаршества Йоана Аль-Джаї (1404-45). Однак в цей час (в 1445 році) Папа Євгеній IV почав вимагати від маронітів повного зречення власних традицій і цілковитого прийняття латинського обряду. Латинізація продовжувалась і в подальші десятиліття – під час турецького панування Папа Пій IV продовжував в листі до Патріарха Мойсея, наполягати на тому, щоб мароніти вживали латинський обряд, а також поступово обмежував автономію глави Маронітської Церкви. В цей час мароніти також впровадили ряд реформ прийнятих на Триденському соборі, а в 1606 році запровадили Григоріанський календар. Відновлення зв‘язків з Римом мало також і позитивні наслідки. В 1584 році Папа Григорій ХIII заснував в Римі Маронітський колегіум, яким керували єзуїти. Ця інституція зробила значний вклад у вивчення традицій Маронітської Церкви, а також сприяла зростанню освітнього рівня серед маронітського духовенства, яке тут навчалось.

На початок ХVІІІ столітті серед маронітів утворилось дві групи – одна виступала за збереження маронітської ідентичності, інша прихильно ставилась до більшої латинізації. Для подолання протистояння був скликаний Ліванський Собор, який проходив в 1736 впровадив найбільш всеохопну реформу внутрішнього життя Церкви. Основні правила, які були прийняті на Синоді діють по сьогоднішній день.

Попри внутрішні проблеми Церкви, мароніти зазнавали також значних утисків з боку турецьких правителів. Апогей переслідувань припадає на 1860 року, коли після конфлікту між маронітами і друзами протягом трьох днів (9-11 липня) друзи та турецькі військові влаштували «маронітську різанину» під час якої було вбито близько 25 000 християн, спалено 560 храмів та багато шкіл, зруйновано близько 390 маронітських сіл. З метою захисту християнського населення Франція ввела війська на територію Ливану. А після І Світової війни і Сирія і Ливан перейшли під контроль французів. В 1944 році Ливан отримав незалежність.

Сучасний стан Церкви

На сьогодні Маронітська Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою на Близькому Сході. Кількість її вірних перевищує три мільйони. Більше мільйона вірних проживає за кордоном, багато з них покинули Ліван під час громадянської війни в 1975 році. Маронітський Патріархат охоплює єпархії в Сирії, Лівані, Єгипті, на Кипрі, екзархати в Ізраїлі, Палестині і Йорданії. А також єпархії в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Мексиці та Австралії. Резиденція Патріарха з 1790 року знаходиться в місті Бкерке (25 миль від Бейрута). Сьогодні Церкву очолює Патріарх Мар Насрулла Бутрос Сфеїр з титулом Антіохійський і всього Сходу.

Анатолій Бабинський

В останніх двох числах часопису «Патріярхат» (№4-5, 2009) відбувся обмін думками між представниками Української Греко-Католицької Церкви та єпископом Української Православної Церкви Київського Патріархату Євстратієм (Зорею) стосовно перспективи екуменічного діалогу між греко-католиками та православними, нащадками Київської Церкви. Позиція православного ієрарха, звичайно, не відображає всього спектру думок щодо греко-католиків, оскільки він представляє тільки частину українського православ’я, однак, його точку зору можна вважати есенцією «києвоцентричного» голосу православного середовища України, в тому числі й представників УПЦ МП, (позиція ж промосковської частини православ’я в Україні нам давно відома). Аналіз поглядів греко-католицьких богословів черговий раз засвідчує, що в лоні УГКЦ немає одностайності стосовно того якою повинна бути її екуменічна позиція.

Щоправда така роздвоєність (не обов’язково в негативному значенні) присутня вже у Концепції Екуменічної позиції нашої Церкви (2000 р.), і зводиться, головно, до бажання віднайти єдність із православними братами не втративши єдності з Римським Апостольським Престолом. Аналогічне бачення закладене в основу пропозиції Блаженнішого Патріарха Любомира про відновлення сопричастя у Київській Церкві, без втрати зв’язку з еклезіальними центрами в юрисдикції яких знаходиться на сьогодні та чи інша Церква. Таким чином, греко-католики перебувають в ситуації, коли вони змушені звертати свої діалогові ініціативи у два боки — в бік Римського Престолу та в бік православних. У той час як римо-католики і православні дивляться тільки в напрямку одне одного. Ця ситуація створює напруження в самій УГКЦ, оскільки в ній існують групи, які по-різному бачать, на чому слід більше зосередитись в екуменічних ініціативах. Так, для прикладу, одна частина вважає, що греко-католикам потрібно цілковито покластись на офіційний католицько-православний діалог і їм нема що додати до тих думок, які в ньому звучать. Водночас, у цьому випадку дехто підтримує позицію католиків, а дехто — православних. Інша частина притримується думки, що нам не можна чекати, поки будуть з’ясовані всі питання порядку денного офіційного діалогу, а необхідно самостійно шукати шляхів досягнення єдності. Існує й така група людей, і вона доволі значна, яка негативно ставиться до самої ідеї єдності із православними. Таким чином, попри дуже «екуменічну» Екуменічну Концепцію, на ментальному рівні віруючих, священиків, богословів і єпископів вона (концепція) розпадається на частини, які часом суперечать одна одній. Також варто додати, що саме ця «зовнішня» орієнтація провокує внутрішні конфлікти на обрядовому і богословському ґрунті.

Я свідомий надмірної схематичності такої конструкції, однак переконаний, що рано чи пізно нам доведеться щиро відповісти на ті питання, які породжені цими позиціями. Так зокрема, чи готовою буде наша Церква до можливого досягнення згоди православними і католиками у питанні першості Єпископа Риму? А це спільне рішення стовідсотково не співпаде з тією моделлю відносин Східних Церков із Римським Престолом, у якій перебуває на сьогодні УГКЦ. Або, наприклад, під час вебконференції, організованої Релігійною Інформаційною Службою України, о. Іван Дацько, який бере участь у засіданнях католицько-православної комісії, на запитання автора цих рядків, яким буде місце УГКЦ у Вселенській Церкві у випадку відновлення єдності між Католицькою і Православною Церквою, відповів: «Ми будемо помісною Українською Церквою у повному сопричасті зі всіма іншими помісними Церквами Вселенської Церкви. Обряд, дисципліна, літургійний устрій, духовність, богослов’я будуть східними, православними і католицькими». Однак така відповідь провокує низку запитань, зокрема чи не повинні ми вже сьогодні окреслювати (і втілювати) модель цієї «помісної Церкви» перед Римським Престолом і відстоювати, разом із православними, автономію Східних Церков по відношенню до Риму? Така позиція потребує неабиякої консолідації внутрішніх сил, а особливо — діалогу вище згаданих груп, які по-різному бачать місію і навіть майбутнє нашої Церкви, адже в лоні УГКЦ є люди, які бачать її майбутнє як органічної частини Римської Церкви і чути не хочуть про єдиний з православними духовний та юридичний центр.

Перелік можна продовжувати, одначе в нашій Церкві ці питання вважаються дражливими і ми воліємо радше говорити про екуменізм у суспільній та соціальній сферах. Схожу позицію займає і частина православних. Але чи без прагнення єдності у Тілі й Крові Христа наш екуменізм буде щирим і правдивим? Впевнений, що ні. Ми повинні бути готовими до конкретних дій, а не тільки гарних декларацій.

На жаль, мусимо констатувати, що сьогодні «екуменічного руху» потребує сама Греко-Католицька Церква, бо без внутрішньої єдності годі шукати єдності і розмовляти про єдність з іншими. Без спільного бачення своєї місії та майбутнього, а відповідно теперішніх кроків, ми справді будемо «каменем спотикання» (як нас часто називають і православні, і католики) в екуменічному діалозі.

Анатолій Бабинський

ХХ століття для українського народу – це час особливих перемог і поразок. Як правило, всі вони зосереджені навколо єдинобажаного століттями змісту – «свобода». Сьогодні, дістаючи зі скрині української історії радісні та печальні моменти, ми часом схильні перетворювати наш світський святочний рік на свого роду церковні цикли зі своїми пасхальними та страсними тижнями. Святкові урочистості з нагоди Дня Незалежності змінюються днями жалоби за жертвами Геноциду 1932-33 років, а після відзначення дати проголошення Четвертого Універсалу Центральною Радою ми з сумом їдемо в Крути.

У нашій церковній історії таких метаморфоз не менше. Що об’єднує всі наші святкування, так це те, що ми швидко забуваємо справжній зміст цих дат. Святкування незалежності на сьогодні нічим не відрізняється від наших колишніх свят «залежності» – військовим парадом на головній площі країни та такими ж помпезними промовами державних мужів.

І як писала нещодавно Мар’яна Карапінка, ми навіть вітаємо один одного радянським «з наступаючим!». Мені дуже не хочеться, щоб подібне відбулося з нашими церковними ювілеями. Не хочеться, щоб урочисті академії замінили живу пам’ять про події минулого.

Обкладинка цього числа це початок 40-літньої катакомбної історії УГКЦ. Не здивуюсь, якщо колись стане відомо, що саме так холоднокровно, потягуючи файку, «вождь народів» розчерком пера намагався знищити цілу Церкву. Єдине, що вже зараз відомо, так це те, що його співрозмовник згодом звітував «о проделаной работе по разложению униатской церкви».

Задня обкладинка номеру – це кінець цієї історії. Нащадки Сталіна і Хрущова вже не мали такої «залізної руки», і їх відповідь на сміливу телеграму голови Комітету захисту УГКЦ Івана Геля – це скоріше агонія, аніж владна відповідь.

Метою цього ювілейного числа було представлення якомога ширшого спектру думок (наскільки це дозволяє об’єм часопису) про події минулого століття у житті УГКЦ. Водночас автори звертали свої погляди і вперед, а саме на те, з чим зіткнулась наша Церква після виходу із підпілля, і чи здатна вона реагувати на ті виклики, які принесла із собою свобода як державна, так і релігійна. Серед цих текстів є короткі роздуми православного священика. Це не стандартні думки для його середовища, однак для мене вони були особливо цінними, оскільки саме такі слова діалогу відкривають нам двері в наступну епоху для Церков Київської традиції.

Наша Церква, розкидана по всьому світу, має унікальну можливість підготуватися до зустрічі із певними викликами сьогодення. Ми маємо, свого роду, «шпигунів» у західному секуляризованому світі, який щораз більше засвоює Україну. Досвід Церкви в діаспорі повинен бути для нас особливо цінним для кращого розуміння сучасності.

А свідчення підпільного духовенства і мирян повинні стати для нас тим орієнтиром, який не даватиме скотитись нашому християнському життю на узбіччя номіналізму.

Вступне слово нового редактора

Перше завдання: свідчити Христа

Розпочинати роботу на посаді головного редактора часопису із майже півстолітньою історією з одного боку легко, а з іншого надзвичайно важко. Легко тому, що маю колосальну підтримку в особі колишнього редактора Петра Дідули, а також невтомної голови Патріархального товариства у США пані Роми Гайди та членів Редакційної ради журналу. Та й що тут казати, переймаю «все готове»: сформована концепція, налагоджена співпраця з авторами, часопис має своє «лице» в Україні та поза її межами. Говорячи сучасною мовою, «Патріярхат» – це вже «бренд».

Чому важко? Насамперед, як і в кожній довголітній спільній справі, маю особливе завдання не схибити та не розпорошити напрацьоване за ці роки. Та ще більш особливе завдання – відчувати, куди надалі скеровувати цей корабель.

Степан Процик, Василь Пасічняк, Микола Галів та Петро Дідула. В цьому списку я наймолодший. Але не це головне. Я належу вже до іншого покоління. Всі мої попередники належать до покоління «підпільного». Це не означає, що всі вони перебували в греко-католицькому підпіллі. В підпіллі перебувала Церква. Я ж прийшов до Церкви вже у час, коли вона вийшла із катакомб та розпочала налагоджувати своє вільне життя. Мабуть, єдиним моїм «підпільним» досвідом було вивчення «Отченашу» з потертого аркуша, який дала мені мати приблизно в шість років.

Отож, у чому важкість? Досьогоднішнє богослов’я Української Греко- Католицької Церкви, яке панувало від часу виходу з підпілля, я наважуся назвати «пост-підпільним». Поки що нічого не замінило його, проте ми вже маємо поважне число молодих богословів, які покликані, за словами Патріарха Любомира, «творити богослов’я помісної Церкви».

Підпілля було важким періодом у житті УГКЦ, однак катакомбне становище має і свої переваги: в його умовах чітко видно межу між «добром і злом». Не пам’ятаю, хто сказав, що ідеальними умовами існування Церкви є помірні переслідування. І справді так, переслідування згуртовували та спонукали до істинного життя і смерті в Ісусі Христі перших християн, так само і греко-католиків ХХ століття. Але потім настала «легалізація».

Свобода є цінною, і ми отримали її дорогою ціною, однак вона ставить і свої виклики. ВідбуваєтьСя розмиття цінностей, межа між «добром і злом» стає ледь помітною. З’являється номіналізм.

Щорічний ватиканський довідник «Annuario Pontificio» за 2009 рік подає інформацію, за якою греко-католиків в Україні налічується майже чотири мільйони, однак, попри свою молодість, я не маю такого оптимістичного бачення.

В таких умовах найпершим завданням часопису я бачу допомогу провідникам нашої Церкви свідчити про справжню нашу ціль — бути учнями Христовими. Як часом говорить пані Рома Гайда, нашим завданням не є бути «суперкатоликами» чи «суперправославними», ми повинні бути суперхристиянами!

Доростати до Патріархату

Перечитуючи перше число «українського» «Патріярхату», видане сім років тому, бачу, що багато з того часу змінилося. Окрім поступу в розбудові організаційних структур УГКЦ, відбулось і ширше усвідомлення самої ідеї Патріархату. Ще більше змін можна побачити, якщо подивитися з ще дальшої перспективи, з часу проголошення цієї ідеї Патріархом Йосипом та заснування часопису, який сьогодні переймаю, і який, безперечно, значною мірою позитивно сприяв цьому поступові.

Не буду тут вкотре пригадувати, якими є завдання журналу в цьому напрямку. Вони незмінні від часу заснування, змінюються тільки обставини та виклики, які постають на шляху.

Патріархат, для мене, це насамперед єдність. У нашій Церкві сьогодні точиться багато суперечок між так званими «восточниками» і «латинниками». Я не належу до жодної з двох сторін. Навпаки, будь-яку діяльність, що ставила б під загрозу єдність УГКЦ, вважаю вкрай негативною. Центром об’єднання для обох сторін повинен бути Глава УГКЦ разом із єпископатом. І не так важливо, чи він є Патріархом, чи Верховним Архієпископом. Хоча особисто вважаю, що із «сорочки» Верховного Архієпископства ми вже виросли. Водночас бачу, що патріарша «сорочка» нам ще велика. Одним із майданчиків, де ми можемо з’ясовувати (звичайно, на теоретичному рівні) ті прогалини, які залишились в нашому зростанні, є «Патріярхат».

Окрім єдності внутрішньої, не можна забувати, що ми покликані стреміти до єдності у вселенському вимірі. Наша Церква ще не зовсім відійшла від постпідпільного богослов’я. На мою думку, це часто стоїть на перешкоді нашим екуменічним ініціативам. Ми вийшли з підпілля, коли надворі вже була нова ера — ера екуменізму. І тепер нашим обов’язком є стати учасниками цього процесу. Однак в ньому ми не повинні переставати бути собою. Для наших православних братів ми повинні подати свідчення, що плекати східну традицію, жити в ній і бути в сопричасті з Єпископом Риму не становить суперечності. Братам римо-католикам ми повинні показати, як бачить церковну єдність християнський Схід, щоб пришвидшити сопричастя всіх.

Тому ще одним своїм завданням на посаді головного редактора я бачу розвиток на сторінках часопису діалог між християнами.

Перше число: починаємо з найменшого

Патріархат — це єдність. Апостол Павло у своєму Посланні до коринтян (11,18) пише такі слова: «Коли ви збираєтесь в Церкву», що буквально означає, «коли ви складаєте Церкву». Ми є Церквою, коли ми перебуваємо в єдності.

Але Церква й Патріархат розпочинаються з парафії. Сучасний грецький філософ Христос Яннарас пише: «Сьогодні, більш ніж будь-коли в історії, наше особисте існування повинне зосереджуватись на місцевій спільноті. Правда Церкви, реальність спасіння, перемога над гріхом і смертю, подолання ірраціональності в житті й історії – для нас, православних, все це приходить з місцевої парафії, де є актуалізація Тіла Христового, Царства Отця, Сина і Святого Духа. /…/ Поза парафіяльним життям все це є абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом. Але на парафії воно дістає історичне втілення, реальну надію і динамічну реалізацію».

Зрозуміло, що без єдності парафії ми не будемо мати єдності Церкви, не будемо Патріархатом. Але ця єдність повинна бути не просто юридичною, а такою, що будується на сопричасті. Єдність парафії — це єдність усіх в одній Євхаристії. Водночас також це єдність спільноти. Своє християнство людина повинна переживати на парафії, в спільноті, інакше вона цього не переживатиме взагалі. Чи, як пише Христос Яннарас, поза парафією християнство є «абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом».

Від наявності справжніх християнських парафіяльних спільнот залежить, чи будемо ми мати справжню помісну спільноту — Патріархат.

Тому темою першого числа, з якого почав свою роботу, я обрав тезу «Парафія в житті Церкви».

Завершальне слово

Сьогодні тираж часопису зростає, але не так, як би цього хотілося. Останнім часом люди відвикають читати пресу, а ще більше — передплачувати її. В таких умовах нам все важче стає знаходити можливості розповсюджувати журнал. Я звертаюсь до єпископів, священиків і мирян з проханням допомоги у цій важливій справі. Водночас заохочую всіх вірних нашої Церкви бути активними в обговоренні статей та проблем, які порушуватимуться на сторінках журналу. Для цього ми з колегами будемо розвивати електронну версію «Патріярхату».

На завершення хочу щиро подякувати всім, хто впроваджував мене до початку праці над часописом, насамперед: Петрові Дідулі, Ромі Гайді, Богданові Трояновському, Лесі Крип’якевич і всім членам Редакційної ради. Сподіваюсь на Вашу подальшу підтримку.

З Богом!

Анатолій Бабинський