Анатолій Бабинський

Екуменізм і внутрішня єдність

В останніх двох числах часопису «Патріярхат» (№4-5, 2009) відбувся обмін думками між представниками Української Греко-Католицької Церкви та єпископом Української Православної Церкви Київського Патріархату Євстратієм (Зорею) стосовно перспективи екуменічного діалогу між греко-католиками та православними, нащадками Київської Церкви. Позиція православного ієрарха, звичайно, не відображає всього спектру думок щодо греко-католиків, оскільки він представляє тільки частину українського православ’я, однак, його точку зору можна вважати есенцією «києвоцентричного» голосу православного середовища України, в тому числі й представників УПЦ МП, (позиція ж промосковської частини православ’я в Україні нам давно відома). Аналіз поглядів греко-католицьких богословів черговий раз засвідчує, що в лоні УГКЦ немає одностайності стосовно того якою повинна бути її екуменічна позиція.

Щоправда така роздвоєність (не обов’язково в негативному значенні) присутня вже у Концепції Екуменічної позиції нашої Церкви (2000 р.), і зводиться, головно, до бажання віднайти єдність із православними братами не втративши єдності з Римським Апостольським Престолом. Аналогічне бачення закладене в основу пропозиції Блаженнішого Патріарха Любомира про відновлення сопричастя у Київській Церкві, без втрати зв’язку з еклезіальними центрами в юрисдикції яких знаходиться на сьогодні та чи інша Церква. Таким чином, греко-католики перебувають в ситуації, коли вони змушені звертати свої діалогові ініціативи у два боки — в бік Римського Престолу та в бік православних. У той час як римо-католики і православні дивляться тільки в напрямку одне одного. Ця ситуація створює напруження в самій УГКЦ, оскільки в ній існують групи, які по-різному бачать, на чому слід більше зосередитись в екуменічних ініціативах. Так, для прикладу, одна частина вважає, що греко-католикам потрібно цілковито покластись на офіційний католицько-православний діалог і їм нема що додати до тих думок, які в ньому звучать. Водночас, у цьому випадку дехто підтримує позицію католиків, а дехто — православних. Інша частина притримується думки, що нам не можна чекати, поки будуть з’ясовані всі питання порядку денного офіційного діалогу, а необхідно самостійно шукати шляхів досягнення єдності. Існує й така група людей, і вона доволі значна, яка негативно ставиться до самої ідеї єдності із православними. Таким чином, попри дуже «екуменічну» Екуменічну Концепцію, на ментальному рівні віруючих, священиків, богословів і єпископів вона (концепція) розпадається на частини, які часом суперечать одна одній. Також варто додати, що саме ця «зовнішня» орієнтація провокує внутрішні конфлікти на обрядовому і богословському ґрунті.

Я свідомий надмірної схематичності такої конструкції, однак переконаний, що рано чи пізно нам доведеться щиро відповісти на ті питання, які породжені цими позиціями. Так зокрема, чи готовою буде наша Церква до можливого досягнення згоди православними і католиками у питанні першості Єпископа Риму? А це спільне рішення стовідсотково не співпаде з тією моделлю відносин Східних Церков із Римським Престолом, у якій перебуває на сьогодні УГКЦ. Або, наприклад, під час вебконференції, організованої Релігійною Інформаційною Службою України, о. Іван Дацько, який бере участь у засіданнях католицько-православної комісії, на запитання автора цих рядків, яким буде місце УГКЦ у Вселенській Церкві у випадку відновлення єдності між Католицькою і Православною Церквою, відповів: «Ми будемо помісною Українською Церквою у повному сопричасті зі всіма іншими помісними Церквами Вселенської Церкви. Обряд, дисципліна, літургійний устрій, духовність, богослов’я будуть східними, православними і католицькими». Однак така відповідь провокує низку запитань, зокрема чи не повинні ми вже сьогодні окреслювати (і втілювати) модель цієї «помісної Церкви» перед Римським Престолом і відстоювати, разом із православними, автономію Східних Церков по відношенню до Риму? Така позиція потребує неабиякої консолідації внутрішніх сил, а особливо — діалогу вище згаданих груп, які по-різному бачать місію і навіть майбутнє нашої Церкви, адже в лоні УГКЦ є люди, які бачать її майбутнє як органічної частини Римської Церкви і чути не хочуть про єдиний з православними духовний та юридичний центр.

Перелік можна продовжувати, одначе в нашій Церкві ці питання вважаються дражливими і ми воліємо радше говорити про екуменізм у суспільній та соціальній сферах. Схожу позицію займає і частина православних. Але чи без прагнення єдності у Тілі й Крові Христа наш екуменізм буде щирим і правдивим? Впевнений, що ні. Ми повинні бути готовими до конкретних дій, а не тільки гарних декларацій.

На жаль, мусимо констатувати, що сьогодні «екуменічного руху» потребує сама Греко-Католицька Церква, бо без внутрішньої єдності годі шукати єдності і розмовляти про єдність з іншими. Без спільного бачення своєї місії та майбутнього, а відповідно теперішніх кроків, ми справді будемо «каменем спотикання» (як нас часто називають і православні, і католики) в екуменічному діалозі.

Анатолій Бабинський

Колонка редактора

На горі Афон, у Греції, є монастир, що зветься Есфигмену в якому, у свій час, прийняв постриг засновник руського монашества преподобний Антоній Печерський. А в XIV столітті його настоятелем був святий Григорій Палама. У 1965 році монахи цього монастиря розірвали єдність із Вселенським Патріархом Афінагором, який спільно з Папою Павлом VI проголосив недійсними анафеми східних і західних християн 1054 року. З того часу над монастирем майорить чорний прапор із написом «Православ’я або смерть», що став провідним гаслом православного радикального зилотства. Основною причиною таких дій есфигменських монахів став екуменічний рух, який розпочався на початку ХХ століття, а після зняття вже згаданих анафем почав набирати швидших обертів. Головно це стосується діалогу між Католицькою та Православною Церквами.

Отож, Православ’я або смерть? Мені видається, що тут закладена глибока помилка, оскільки екуменічний діалог це «уділ живих». Там, на небі, панує «довершений екуменізм», бо як писав православний Київський митрополит Платон (Городецький): «Наші конфесійні перегородки до Бога не доходять». Коли Царство Боже є поміж нами, то цих ширм немає і тут на землі. Якщо бунтівні монахи думають, що зможуть мати в Небі своє «афонське гетто», то, думаю, вони будуть розчаровані.

Проте, як свідчать дослідники, на заваді екуменічному рухові стали не тільки есфигменці та їх прихильники, а й політична ситуація у світі після ІІ Світової війни. Поділ світу між Заходом та Радянським Союзом штучно й насильницьки приховав і деякі церковні проблеми, а саме існування Східних Церков у єдності з Римським Престолом. Вихід греко-католиків Східної Європи з підпілля наприкінці ХХ століття, виявив певну залежність екуменічного діалогу від тоталітарного режиму. Чи не було це очищенням самого ж екуменічного руху? Переконаний, що так. Не може бути щирого і плідного діалогу християн, коли під боком дехто зі співбратів терпить переслідування. І сьогодні деякі учасники вважають, що ситуація «невидимого» існування греко-католиків є сприятливішою для екуменічного руху. Однак чи буде такий діалог справжнім? Про це читайте статтю російського греко-католика Павла Парфентьєва.

Цей номер присвячено екуменічному рухові ще й тому, що у жовтні відбулось чергове засідання православно-католицької комісії, яке цього разу проходило на Кіпрі під галас прихильників есфигменських монахів. Сторони так і не дійшли згоди стосовно першості Римського єпископа та вирішили зустрітись через рік.

Остання сторінка обкладинки цього журналу – приклад досконалого «екуменізму» де вже нема вимог та ультиматумів, вдаваної доброзичливості, а тільки єдине бажання бути одним у Христі.

Р.S. Прошу також вибачення у наших дорогих читачів за значну затримку із виходом цього номера. Наступні числа ви отримуватимете вчасно.

Літо: патріарший сезон

Вже другий рік поспіль влітку Українську землю стрясають візити глав Православних Церков. І хоч цьогоріч в Україну завітав тільки один Патріарх, міжконфесійне напруження досягло своєї критичної точки за останніх кілька років. А зміст послань, які залишив українцям Патріарх Московський, ще довго буде провокувати дискусії у суспільстві. 5 серпня 2009 року в стінах Українського Католицького Університету відбувся семінар за участю доктора Зенона Когута з Канадського інституту українських студій, організований Інститутом Історії Церкви. Учасники семінару обмінялись думками щодо сучасного релігійного життя в Україні через призму візиту Патріарха Кирила. Нижче подаємо короткі тези думок, які звучали на цій зустрічі.

Професор Зенон Когут:

Ця подорож має певні політичні цілі. Є розроблена певна політична програма: по-перше, ціллю було закріпити тезу, що Московська Патріархія є корінною для України на всій її території. І всім показати, що Патріарх може всюди їздити, як глава цієї Церкви, і українці повинні його приймати як главу своєї Церкви. Ще однією ціллю була політична складова, передвиборча. Можливо, щоб показати кандидатам, що з Московським Патріархатом треба рахуватись. Не знаю, які це матиме впливи. Можливо, і позитивні, і негативні. Головно Патріарх відвідав регіони, де позиції Московського Патріархату є сильними, а також ті, де є сильною українська ідентичність. І цікаво, яка буде реакція? Чи там паства буде задоволена візитом, чи згіршена.

Необхідно пам’ятати, що проект Московської Патріархії в Україні – це частина великого проекту спільноти східних слов’ян, тому треба не забувати, що успіх цього проекту буде кінцем і української державності, і нації.

Тарас Антошевський, директор РІСУ:

Під час візиту були чітко проголошені ідеї, так званої, східнослов’янської православної цивілізації. Колись Патріарх любив говорити просто про православну цивілізацію, але Румунія, Болгарія, Греція, якщо не в ЄС, то рухаються туди, тому залишаються тільки східнослов’янські народи. Наступна ідея — це бажання створити певну завісу, показати, що все зло є на Заході, а східнослов’янська цивілізація має захистити наші народи від цього зла.

Також Глава РПЦ говорив часом справді образливі для українців речі, коли стверджував, що українці і росіяни — це один народ. Також звучали фрази на кшталт: «Ну ви ж пам’ятаєте Радянський Союз, як там добре було». Патріарх нагородив в Україні представників войовничого, проімперського крила в УПЦ (МП): Васілія Анісімова, колишнього прес-секретаря, а нині голову неіснуючої пресслужби УПЦ, а також одіозного історика Петра Толочка. На засіданні ж Синоду РПЦ в Києві до складу Богословської комісії Російської Церкви був введений Аркадій Малєр — людина відверто шовіністичних поглядів.

Важливою політичною складовою візиту стало те, що значну частину часу Патріарха супроводжував Віктор Янукович. Люди могли бачити, що Глава РПЦ його підтримує. Але були моменти, коли керівництво РПЦ розуміло, що їх позиції не настільки сильні. За словами очевидців, навіть на Донбас довелось привозити автобусами людей з Росії, щоб забезпечити масовість.

Мирослав Маринович, президент Інституту Релігії і Суспільства:

Для мене найважливіше, як вплине цей візит на проукраїнський сегмент УПЦ (МП). За рік до візиту ми спостерігали дуже потужні зміни в УПЦ, а саме утвердження проукраїнських сил. Було зрозуміло, що Патріарх буде це ламати. Інше питання — наскільки йому це вдасться. Перший варіант — що українська сторона змушена буде відступити і надовго. Інший варіант — що там буде поглиблення розколу між частиною Агафангела та Августина і цією проукраїнською групою. Це той випадок, коли небажаний візит може призвести до бажаних результатів. Тобто, консолідації не тільки російської, але й української частини УПЦ. Ми також повинні розуміти, що візит нового Патріарха має такий ефект, який був від появи динамічного Горбачова після цілої низки напівживих генсеків. Глава РПЦ говорить зрозумілою, чіткою мовою, без «пташиної» церковності. Для проросійського сегменту нашого суспільства це може мати тонізуючий ефект.

Олег Турій, президент Інституту Історії Церкви:

Його риторика щодо загальноцерковних чи суспільних проблем, особливо кризових явищ, є слушною. Але тут ми бачимо старі трюки радянської системи, які успадковані Московською Патріархією. Тобто, говоряться правильні речі про загрози глобалізації, про недоліки споживацького суспільства, але всі ці негативні явища є за «канонічною територією». Про власну ситуацію, де такі загрози також є, не було сказано й слова. Гарні, загальні гасла звучать і вони є сприйнятливі, але, очевидно, боротися з ними Московський Патріархат хоче на території, скажімо так, Католицької Церкви і протестантських громад, а не на своїй власній. Цей трюк відомий, і те, що дехто сприймає ці слова, то тільки через те, що не знає цю вже дуже стару пісню.

Друга річ, яка мене дивує як історика: з одного боку є зрозумілі основні ідеологічні тези про Русь і «восточнославянскую цивилизацию». Однак коли Патріарха запитували про відокремлення Московської митрополії від Київської, чи про проголошення Московського Патріархату, то дивує просто невігластво цієї людини. Він допускає відверті неточності, говорячи, що автокефалію отримала в 1448 році ціла Київська митрополія. Він ні слова не говорить про те, хто дав цю автокефалію, хто був на соборі 1448 року. Всі ці речі побудовані на чистій софістиці. Постулюються фрази так, якби вони мали так бути, хоча для цього немає жодних історичних аргументів.

Ще один важливий аспект пов’язаний із відзначенням у Європі двох дат: 20-ліття падіння Берлінського муру і початку ІІ Світової війни. Звичайно, прямої реакції на це не було, але були зроблені спроби. Патріарх говорив про Радянський Союз як про переможця, озвучував тези на кшталт: «Так було добре, ми звикли так жити і по інерції рухаємось далі…, ніхто не міг подумати, що виникне дві держави». А далі Патріарх почав говорити, що Гітлер поганий, а Сталін також не дуже добрий, але не можна порівнювати фашизм і сталінізм. Фашизм — це однозначно погано, а сталінізм — не зовсім. Заклики Патріарха не переписувати історію — це та сама риторика, що лунає з офіційної Москви, яка тепер через свою Думу буде встановлювати історичну правду. Але сам глава РПЦ відверто займається фальсифікацією. Це є, власне, та радянська риторика, яка накладена на конфесійну позицію.

Анатолій Бабинський, редактор часопису «Патріярхат»:

Особисто я вважаю, що першочерговим своїм завданням Патріарх Кирило ставив «наведення порядку» в Українській Православній Церкві. Останнім часом процеси, які відбувалися в УПЦ, а саме консолідація проукраїнських сил та створення в суспільстві певного проукраїнського іміджу, надали багатьом людям оптимізму щодо можливості уконституювання на базі УПЦ (МП) автокефальної Церкви.

Самостійне звернення Митрополита Володимира до Глав Помісних Церков з проханням сприяти вирішенню проблем українського Православ’я певним чином могло обрізати Московському Патріархату важелі впливу та контролю української ситуації. У випадку скликання Всеправославного Собору щодо України, Москва вже не буде мати на ньому привілею персонально вершити долями православних українців. Тому цей візит — це один з перших кроків до обмеження самостійності УПЦ (МП), і ми ще побачимо подальші кроки.

Під час візиту в Україну Патріарха Кирила часто супроводжував митрополит Одеський Агафангел. Його антиукраїнські позиції відомі. А на фоні важкого стану здоров’я Митрополита Володимира зрозуміло, яким критеріям повинен відповідати майбутній Предстоятель УПЦ (МП).

Підготував Анатолій Бабинський

Колонка редактора

ХХ століття для українського народу – це час особливих перемог і поразок. Як правило, всі вони зосереджені навколо єдинобажаного століттями змісту – «свобода». Сьогодні, дістаючи зі скрині української історії радісні та печальні моменти, ми часом схильні перетворювати наш світський святочний рік на свого роду церковні цикли зі своїми пасхальними та страсними тижнями. Святкові урочистості з нагоди Дня Незалежності змінюються днями жалоби за жертвами Геноциду 1932-33 років, а після відзначення дати проголошення Четвертого Універсалу Центральною Радою ми з сумом їдемо в Крути.

У нашій церковній історії таких метаморфоз не менше. Що об’єднує всі наші святкування, так це те, що ми швидко забуваємо справжній зміст цих дат. Святкування незалежності на сьогодні нічим не відрізняється від наших колишніх свят «залежності» – військовим парадом на головній площі країни та такими ж помпезними промовами державних мужів.

І як писала нещодавно Мар’яна Карапінка, ми навіть вітаємо один одного радянським «з наступаючим!». Мені дуже не хочеться, щоб подібне відбулося з нашими церковними ювілеями. Не хочеться, щоб урочисті академії замінили живу пам’ять про події минулого.

Обкладинка цього числа це початок 40-літньої катакомбної історії УГКЦ. Не здивуюсь, якщо колись стане відомо, що саме так холоднокровно, потягуючи файку, «вождь народів» розчерком пера намагався знищити цілу Церкву. Єдине, що вже зараз відомо, так це те, що його співрозмовник згодом звітував «о проделаной работе по разложению униатской церкви».

Задня обкладинка номеру – це кінець цієї історії. Нащадки Сталіна і Хрущова вже не мали такої «залізної руки», і їх відповідь на сміливу телеграму голови Комітету захисту УГКЦ Івана Геля – це скоріше агонія, аніж владна відповідь.

Метою цього ювілейного числа було представлення якомога ширшого спектру думок (наскільки це дозволяє об’єм часопису) про події минулого століття у житті УГКЦ. Водночас автори звертали свої погляди і вперед, а саме на те, з чим зіткнулась наша Церква після виходу із підпілля, і чи здатна вона реагувати на ті виклики, які принесла із собою свобода як державна, так і релігійна. Серед цих текстів є короткі роздуми православного священика. Це не стандартні думки для його середовища, однак для мене вони були особливо цінними, оскільки саме такі слова діалогу відкривають нам двері в наступну епоху для Церков Київської традиції.

Наша Церква, розкидана по всьому світу, має унікальну можливість підготуватися до зустрічі із певними викликами сьогодення. Ми маємо, свого роду, «шпигунів» у західному секуляризованому світі, який щораз більше засвоює Україну. Досвід Церкви в діаспорі повинен бути для нас особливо цінним для кращого розуміння сучасності.

А свідчення підпільного духовенства і мирян повинні стати для нас тим орієнтиром, який не даватиме скотитись нашому християнському життю на узбіччя номіналізму.

Круглий стіл: «Катакомбна Церква»

13 травня 2009 року з ініціативи Інституту релігієзнавства – філії Львівського музею історії релігії відбулась зустріч науковців та активістів процесу легалізації УГКЦ, присвячена 20-літтю виходу греко-католиків із підпілля. Стислі тези доповідей, які звучали того дня, публікуємо нижче.

Світлана Гуркіна, викладач кафедри церковної історії УКУ «Постать єпископа в катакомбній Церкві»

За час перебування УГКЦ у підпіллі було висвячено 17 єпископів та чотирьох титулярних єпископів. Також ми можемо говорити про те, що в підпіллі існували свої загальні тенденції: По-перше, частково вдалося зберегти довоєнний поділ Галицької митрополії. По-друге, в період підпілля змінились повноваження владик та їхнє місце в суспільстві. І дуже часто про їхнє існування і діяльність свідчила тільки поява нових, молодих душпастирів, що дуже підтримувало на дусі мирян. У період катакомбної Церкви звичайно не могло бути й мови про інституційне виконання архієрейського служіння: написання спільних пастирських листів, послань, проведення візитацій чи скликання соборів. Інколи відбувались малі «соборчики» або реколекції, на які збиралося духовенство часами разом із єпископами. До першочергових обов’язків правлячих підпільних єпископів належали: сам факт їхнього існування, а саме: забезпечення тяглості та збереження апостольського спадкоємства, поповнення монаших чинів та опіки жіночими монашими згромадженнями, організація та опіка над підпільними семінаріями і рукоположення нових ієреїв, координація Душпастирської праці духовенства та контроль їхньої діяльності, підтримка зв’язку з Апостольським Престолом, по можливості залагодження внутрішніх конфліктів і збереження єдності катакомбної Церкви.

о. Віталій Дуткевич, синкел у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ

Ми дуже сильно завдячуємо виходу Української Греко-Католицької Церкви із підпілля нашим мирянам. Не знаю, як би без них виглядала наша Церква сьогодні. Можливо, вона була б подібна до того стану, який має Греко-Католицька Церква в Румунії. На 1948 рік ГКЦ в Румунії нараховувала 2 мільйони вірних, а після виходу із підпілля лише двісті тисяч. Це одна-десята. Церква в Румунії не мала такого національного забарвлення, як в нас в Україні. І цим ми завдячуємо нашим активним мирянам. Велика частина духовенства була залякана. Якщо б не миряни, ми б дуже «блідо» виглядали. Звичайно, були активні священики і владики, але вони складали дуже невеликий відсоток. Папа Іван Павло II у своїй відомій Енцикліці, присвячені мирянам, говорить, що миряни в Церкві не можуть бути без роботи. Щоб ми, священики, могли успішно виконувати свою місію, ми потребуємо співпраці мирян.

Тарас Бублик, молодший науковий співробітник ПЦ УКУ, «Відношення радянської влади до греко-католиків у 1988-1989 роках»

Коли готувалась поїздка Михайла Горбачова до Ватикану, яка відбулась 1 грудня 1989 року, 28 листопада була видана Заява Ради у справах релігії, у якій йшлося про те, що греко-католики отримують право на реєстрацію. Це робилося насамперед для того, щоб радянське керівництво могло позірно продемонструвати для заходу свободу віросповідання в СРСР. Однак подальші дослідження показали, що ця Заява була насправді останньою спробою зупинити процес легалізації УГКЦ. Використовуючи певні бюрократичні можливості та інші чинники, влада намагалася призупинити і контролювати цей процес. Одним із пунктів Заяви було те, що греко-католики повинні повернути державі ті храми, які вони займали нелегально або ті, які були проголошені греко-католицькими. А саму реєстрацію необхідно було проводити шляхом голосування на парафіях православних і греко-католиків. У відповідь Комітет захисту УГКЦ видав звернення, в якому негативно оцінив цю Заяву, оскільки вона не говорила про ті основні вимоги, які висувалися греко-католиками: визнання незаконності псевдо-собору 1946 року та надання УГКЦ компенсації, як моральної, так і матеріальної. Але глава УГКЦ, який на той час перебував у Римі, закликав у своєму зверненні максимально використати те, що дозволила влада. А саме, щоб греко-католики не боялися визнавати себе такими і чим швидше реєстрували свої громади.

Анатолій Бабинський, докторант інституту філософії НАН України, «Наслідки підпілля УГКЦ. Богословський аспект»

Богослов’я, яке заповнило теологічний вакуум після виходу УГКЦ із підпілля, було богослов’ям мучеництва. Воно сягає своїм корінням у часи раннього християнства, в часи переслідування християн з боку римської влади. Климент Олександрійський писав, що «Христос був розіп’ятий на хресті не для задоволення Церкви, а для її поступання мученицьким шляхом; вони об’єднані в часі, у Дусі та в Божому Слові для відданого служіння i самопожертви». Вихід із підпілля та подальші роки відновлення діяльності УГКЦ супроводжувалися лейтмотивом, що УГКЦ – це Церква мучеників і, що сьогоденний розвиток – це плід їх мученицької крові за віру: «Кров мучеників – насіння Церкви». Кульмінацією стала беатифікація в червні 2001 року Папою Іваном Павлом II, під час його візиту в Україну, 28 священномучеників УГКЦ.

Важливим елементом, який варто виділити серед наслідків підпілля, є втрата спільнот в УГКЦ. Тут буде доцільною паралель із ранньою Церквою. На час, коли вона отримала легальний статус в Римській імперії, припадає затирання євхаристійного спільнотного виміру Церкви. В Церкві все більше стає «номінальних християн». У період підпілля мало місце справжнє спільнотне життя Церкви, де вірні збиралсь для спільного святкування Євхаристії та формували справжню євхаристійну громаду. Натомість, у сучасних умовах причасники в наших храмах рідко коли особисто знайомі із тим, хто поруч йде до Причастя.

Іван Гель, екс-голова Комітету захисту УКЦ, «Комітет захисту УКЦ в боротьбі за легалізацію Греко-Католицької Церкви»

В середині 1988 року, під кінець літа, у Львові було проведено нараду ЦК КПУ за участі представників КДБ, на якій піднімалося питання про боротьбу із «уніатством» у Західних областях України, як загрозою існуванню Радянській владі. На ній була представлена концепція боротьби з Українською Греко-Католицькою Церквою, яку підготував завідувач відділом атеїзму в Інституті суспільних наук Євген Гринів та Музей Атеїзму у Львові. Серед основних завдань, які мали сприяти справі боротьби з УГКЦ, на першому місці стояло створення Української автономної Православної Церкви. Також ставилось завдання негайно сформувати «двадцятки», до яких мали увійти голови сільрад, агрономи колгоспів (у сусідньому селі навіть парторг увійшов до неї), і передати їм закриті храми, щоб не допустити захоплення їх греко-католиками. Четвертим пунктом було вирішено, будь-якою ціною зберегти православні громади в селі Прилбичі, де народився Митрополит Андрей де народився Митрополит Андрей Шептицький та в селі Заздрість, де народився Патріарх Йосиф Сліпий, а також в Грушеві, Зарваниці та Почаєві. В усіх районних структурах партії відбулися аналогічні наради і почалось формування цих «двадцяток». Бо в Москві і Києві вважали, що греко-католиків у Галичині залишилось: «200 стареньких бабусь і 7-10 священиків». Тоді ми почали збирати підписи на захист УГКЦ, організовувати масові заходи та прес-конференції для західних ЗМІ.

о. Андрій Михалейко, директор ІІЦ УКУ, «Легалізація УГКЦ у контексті міжцерковних взаємин між Католицькою і Православними Церквами»

Зміни в Східній Європі серйозно вплинули не тільки на внутрішне церковне життя в новоутворених державах, але і на міжнародні міжцерковні взаємини між Католицькою і Православною Цервами. Діалог між православними і католиками, як це виявилося після 1989 року, був занадто залежний від існуючого геополітичного становища в світі на початок 70-80-х років, та частково від зусиль так званої «Східної політики Ватикану». Тому зараз необхідно пройти період адаптації до нових реалій, в яких Східні Католицькі Церкви не є лише маргінальним явищем і об’єктом дискусії між Православною і Католицькою Церквами, а є повноправним суб’єктом міжцерковних взаємин. Лише тоді міжконфесійний діалог зможе набрати нових якісних і продуктивних форм.

Підготувала Світлана Ярошенко

Про виклики та завдання

Вступне слово нового редактора

Перше завдання: свідчити Христа

Розпочинати роботу на посаді головного редактора часопису із майже півстолітньою історією з одного боку легко, а з іншого надзвичайно важко. Легко тому, що маю колосальну підтримку в особі колишнього редактора Петра Дідули, а також невтомної голови Патріархального товариства у США пані Роми Гайди та членів Редакційної ради журналу. Та й що тут казати, переймаю «все готове»: сформована концепція, налагоджена співпраця з авторами, часопис має своє «лице» в Україні та поза її межами. Говорячи сучасною мовою, «Патріярхат» – це вже «бренд».

Чому важко? Насамперед, як і в кожній довголітній спільній справі, маю особливе завдання не схибити та не розпорошити напрацьоване за ці роки. Та ще більш особливе завдання – відчувати, куди надалі скеровувати цей корабель.

Степан Процик, Василь Пасічняк, Микола Галів та Петро Дідула. В цьому списку я наймолодший. Але не це головне. Я належу вже до іншого покоління. Всі мої попередники належать до покоління «підпільного». Це не означає, що всі вони перебували в греко-католицькому підпіллі. В підпіллі перебувала Церква. Я ж прийшов до Церкви вже у час, коли вона вийшла із катакомб та розпочала налагоджувати своє вільне життя. Мабуть, єдиним моїм «підпільним» досвідом було вивчення «Отченашу» з потертого аркуша, який дала мені мати приблизно в шість років.

Отож, у чому важкість? Досьогоднішнє богослов’я Української Греко- Католицької Церкви, яке панувало від часу виходу з підпілля, я наважуся назвати «пост-підпільним». Поки що нічого не замінило його, проте ми вже маємо поважне число молодих богословів, які покликані, за словами Патріарха Любомира, «творити богослов’я помісної Церкви».

Підпілля було важким періодом у житті УГКЦ, однак катакомбне становище має і свої переваги: в його умовах чітко видно межу між «добром і злом». Не пам’ятаю, хто сказав, що ідеальними умовами існування Церкви є помірні переслідування. І справді так, переслідування згуртовували та спонукали до істинного життя і смерті в Ісусі Христі перших християн, так само і греко-католиків ХХ століття. Але потім настала «легалізація».

Свобода є цінною, і ми отримали її дорогою ціною, однак вона ставить і свої виклики. ВідбуваєтьСя розмиття цінностей, межа між «добром і злом» стає ледь помітною. З’являється номіналізм.

Щорічний ватиканський довідник «Annuario Pontificio» за 2009 рік подає інформацію, за якою греко-католиків в Україні налічується майже чотири мільйони, однак, попри свою молодість, я не маю такого оптимістичного бачення.

В таких умовах найпершим завданням часопису я бачу допомогу провідникам нашої Церкви свідчити про справжню нашу ціль — бути учнями Христовими. Як часом говорить пані Рома Гайда, нашим завданням не є бути «суперкатоликами» чи «суперправославними», ми повинні бути суперхристиянами!

Доростати до Патріархату

Перечитуючи перше число «українського» «Патріярхату», видане сім років тому, бачу, що багато з того часу змінилося. Окрім поступу в розбудові організаційних структур УГКЦ, відбулось і ширше усвідомлення самої ідеї Патріархату. Ще більше змін можна побачити, якщо подивитися з ще дальшої перспективи, з часу проголошення цієї ідеї Патріархом Йосипом та заснування часопису, який сьогодні переймаю, і який, безперечно, значною мірою позитивно сприяв цьому поступові.

Не буду тут вкотре пригадувати, якими є завдання журналу в цьому напрямку. Вони незмінні від часу заснування, змінюються тільки обставини та виклики, які постають на шляху.

Патріархат, для мене, це насамперед єдність. У нашій Церкві сьогодні точиться багато суперечок між так званими «восточниками» і «латинниками». Я не належу до жодної з двох сторін. Навпаки, будь-яку діяльність, що ставила б під загрозу єдність УГКЦ, вважаю вкрай негативною. Центром об’єднання для обох сторін повинен бути Глава УГКЦ разом із єпископатом. І не так важливо, чи він є Патріархом, чи Верховним Архієпископом. Хоча особисто вважаю, що із «сорочки» Верховного Архієпископства ми вже виросли. Водночас бачу, що патріарша «сорочка» нам ще велика. Одним із майданчиків, де ми можемо з’ясовувати (звичайно, на теоретичному рівні) ті прогалини, які залишились в нашому зростанні, є «Патріярхат».

Окрім єдності внутрішньої, не можна забувати, що ми покликані стреміти до єдності у вселенському вимірі. Наша Церква ще не зовсім відійшла від постпідпільного богослов’я. На мою думку, це часто стоїть на перешкоді нашим екуменічним ініціативам. Ми вийшли з підпілля, коли надворі вже була нова ера — ера екуменізму. І тепер нашим обов’язком є стати учасниками цього процесу. Однак в ньому ми не повинні переставати бути собою. Для наших православних братів ми повинні подати свідчення, що плекати східну традицію, жити в ній і бути в сопричасті з Єпископом Риму не становить суперечності. Братам римо-католикам ми повинні показати, як бачить церковну єдність християнський Схід, щоб пришвидшити сопричастя всіх.

Тому ще одним своїм завданням на посаді головного редактора я бачу розвиток на сторінках часопису діалог між християнами.

Перше число: починаємо з найменшого

Патріархат — це єдність. Апостол Павло у своєму Посланні до коринтян (11,18) пише такі слова: «Коли ви збираєтесь в Церкву», що буквально означає, «коли ви складаєте Церкву». Ми є Церквою, коли ми перебуваємо в єдності.

Але Церква й Патріархат розпочинаються з парафії. Сучасний грецький філософ Христос Яннарас пише: «Сьогодні, більш ніж будь-коли в історії, наше особисте існування повинне зосереджуватись на місцевій спільноті. Правда Церкви, реальність спасіння, перемога над гріхом і смертю, подолання ірраціональності в житті й історії – для нас, православних, все це приходить з місцевої парафії, де є актуалізація Тіла Христового, Царства Отця, Сина і Святого Духа. /…/ Поза парафіяльним життям все це є абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом. Але на парафії воно дістає історичне втілення, реальну надію і динамічну реалізацію».

Зрозуміло, що без єдності парафії ми не будемо мати єдності Церкви, не будемо Патріархатом. Але ця єдність повинна бути не просто юридичною, а такою, що будується на сопричасті. Єдність парафії — це єдність усіх в одній Євхаристії. Водночас також це єдність спільноти. Своє християнство людина повинна переживати на парафії, в спільноті, інакше вона цього не переживатиме взагалі. Чи, як пише Христос Яннарас, поза парафією християнство є «абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом».

Від наявності справжніх християнських парафіяльних спільнот залежить, чи будемо ми мати справжню помісну спільноту — Патріархат.

Тому темою першого числа, з якого почав свою роботу, я обрав тезу «Парафія в житті Церкви».

Завершальне слово

Сьогодні тираж часопису зростає, але не так, як би цього хотілося. Останнім часом люди відвикають читати пресу, а ще більше — передплачувати її. В таких умовах нам все важче стає знаходити можливості розповсюджувати журнал. Я звертаюсь до єпископів, священиків і мирян з проханням допомоги у цій важливій справі. Водночас заохочую всіх вірних нашої Церкви бути активними в обговоренні статей та проблем, які порушуватимуться на сторінках журналу. Для цього ми з колегами будемо розвивати електронну версію «Патріярхату».

На завершення хочу щиро подякувати всім, хто впроваджував мене до початку праці над часописом, насамперед: Петрові Дідулі, Ромі Гайді, Богданові Трояновському, Лесі Крип’якевич і всім членам Редакційної ради. Сподіваюсь на Вашу подальшу підтримку.

З Богом!

Анатолій Бабинський

Помісність УГКЦ як вона є

(Продовження. Початок читайте в попередньому числі «Патріярхату»)

— На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?

— Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями — єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова, почнуть співпрацювати.

Друге питання, яке Ви порушили, — це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» — у значенні не українського походження. Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською — геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли з України — духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці — англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могли це сказати чужою мовою.

І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це — наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути.

Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами. Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли — порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома.

Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо-саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…

Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.

— Ваше Блаженство, як стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви?

— Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат? Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат — це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку, хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили, й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.

У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви — це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат — це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».

— Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?

— Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхнього боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя — це ключ. І нашим завданням,
завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, — це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого — життя у власній традиції.

Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.

— Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованомусвіті Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємовідповідь на цей аргумент?

— Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра — Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.

Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.

Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.

Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.

Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.

Тому сильний центр це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.

— Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?

— Бачите, треба бути свідомими кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.

Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої.

Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допомагає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої

Розмовляли Анатолій Бабинський та Петро Дідула

Уроки єдності

Проблема двох розколів, які за часом свого існування є майже ровесниками – лефевристів у Західній
Церкві та розділення в Українському Православ’ї – останнім часом займає левову частку на шпальтах
українських релігійних видань. З початку 2009 року в обох випадках у діалог було влито чергову порцію
свіжої крові, що значною мірою пожвавило спілкування між опонентами.

Після зняття екскомуніки з чотирьох єпископів-традиціоналістів, Папа Римський виступив із зверненням до католицьких єпископів світу, яке, на мою думку, ще більше сприятиме процесу відновлення єдності традиціоналістів із Римо-Католицькою Церквою, аніж попередня його дія. Якщо перед цим Папа одноосібно простягнув руку лефевристам, то тепер він у непрямий спосіб попрохав усіх вірних і насамперед духовенство простягнути свої руки відділеним братам. Знаковим є також те, що в центр поняття єдності Церкви Римський Понтифік ставить не доктринальну однодумність, не єрархічну дисципліну, а прагнення сповняти головний обов’язок Церкви (і його, як першого її єпископа) – приводити людей до Бога – Бога, який говорить через Біблію.

Відновлення цього фундаментального і першочергового завдання, яке за декілька століть церковного тріумфу було відсунуте десь на інший план, а його місце зайняли радше ідеологічні чи політичні інтереси, спричинене насамперед нинішнім станом суспільства. На ті виклики, які сьогодні стоять перед Церквою, їй все важче й важче реагувати, будучи розділеною. Далекоглядна позиція глави Католицької Церкви мотивує його шукати спільних знаменників не тільки в середовищі християн, а навіть і в мусульманському світі. Адже виклики сучасності стоять не тільки перед християнами, а перед віруючими взагалі. «Людство втрачає свої орієнтири, і руйнівні наслідки цього процесу стають все більш очевидними», – пише Венедикт XVI.

На перший погляд здається, для чого такий глобальний контекст, коли йдеться про кількатисячну групу віруючих, які відділились від більш ніж мільярдної спільноти? Однак на це питання Папа дає відповідь словами апостола Павла: «Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе! Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5, 14-15).

В цей сам час в нашій країні триває чергова фаза діалогу (поки що неофіційного) між представниками Київського та Московського Патріархатів. На початку березня глава УПЦ КП розіслав усім єпископам Української Православної Церкви, Вселенському Патріарху Варфоломею та главам Помісних Православних Церков «Лист з приводу хрещення».

В ньому гострій критиці була піддана практика повторного перехрещування в Московському Патріархаті вже раніше охрещених в УПЦ КП. Офіційної відповіді поки ще немає, а тільки скупе повідомлення від прес-секретаря Блаженнішого Володимира (Сабодана) протоерея Георгія Коваленка, в якому чіткої відповіді ми не почули. А зрештою, на це годі було сподіватись. Адже чільники УПЦ (МП) сьогодні постали перед дилемою: визнати хрещення – тоді доведеться вести діалог і про інші таїнства, не визнати – це потягне за собою низку старих казусів. Наприклад, існують випадки, коли священнослужитель з Київського Патріархату, який забажав розвестись із дружиною, йде із «покаянням» в Московський Патріархат, де його приймають «з чистого аркуша»: неодруженого, без свячень… Бо таїнства ж не дійсні… І він починає все спочатку.

Ця ситуація сильно нагадує вже апостола Павла: цитовані слова «Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного!».

«Не можна бути байдужим до 491 священика, 215 семінаристів та тисяч вірних», – звертається Папа Венедикт ХѴІ до єпископів РКЦ. В «православному» розколі, що триває в Україні, відмовлено у спілкуванні більш ніж 4 тисячам священнослужителям та мільйонам віруючих.

Анатолій Бабинський

Помісність УГКЦ як вона є

Інтерв’ю з Патріархом Любомиром започатковуємо ceрію публікацій про розбудову помісності та становлення патріарших структур Церкви. Буде в цій історії своя фабула, свої герої та антигерої, але не буде розв’язки. Ціль публікації, щоб кожен з нас пробував знайти цю розв’язку у своїй родині, своїй парохії, у середовищі свого служіння.

Від редакції

Ледь не на кожній прес-конференції, в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з’являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з’ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв’ю Патріарх Любомир з’ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.

– Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?

– Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали, з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?

Знову ж таки, «помісна Церква» це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає Церкви, які є не тільки прив’язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об’єднаною для даної групи. Усе це разом взяте і називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко. В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.

– В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?

– Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев’ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Штати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в’яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об’єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.

Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об’єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення синоду, які будуть служити об’єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.

– Чи було щось подібне в історії УГКЦ?

– Це щось нове для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у ХVІІІ ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об’єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов’язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, категоріями патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.

– Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?

– Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. I зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.

– На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?

– Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку ХХ ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.

– Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.

– Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об’єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ’ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі, більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений.

Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Вселенський Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов’язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.

Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.

– На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили римо-католики, православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?

– Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.

Сопричастя – це форма єдності, де респектується специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латнізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити поняття сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться церковній єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.

– Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?

– Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східніх Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на Близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацьованого богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов’я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов’я то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим.

Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. 1 ми кожного року з’їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і стараємося пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторонни, також могли цю нашу традицію представляти іншим, зокрема латинянам.

– Протягом ХХ століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?

– Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відвідне становище також і в богослов’ї.

Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося.

Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати. Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.

– Яка розв’язка сьогодні?

– Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.

Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.

(продовження інтерв’ю читайте в наступному числі)

Розмовляли Анатолій Бабинський та Петро Дідула

Українські Церкви говорять про єдність

Дайджест ЗМІ

За останні кілька місяців український медіальний простір не був надто скупий на огляд подій релігійного життя в нашій країні. Серед тем, які займали левову частку інформаційних матеріалів, були статті, присвячені тривалому протистоянню розділених частин Київської Церкви.

«Український тиждень» надрукував інтерв’ю з Патріархом УПЦ КП Філаретом, в якому він виклав своє бачення майбутнього для Українського Православ’я, а також розповів деталі минулорічних переговорів із Константинопольським Патріархатом. Зокрема глава УПЦ КП зазначив наступне: «В нас і у Вселенського патріарха була різна мета. Наша – увійти на короткий термін до Константинопольського патріархату і вийти звідти автокефальною церквою. Його – зробити Київський патріархат частиною Константинопольської церкви й таким чином зміцнити її. А автокефалію нам дати в майбутньому, коли – невідомо. Та нам немає різниці – бути в Московському патріархаті чи в Константинопольському. Тобто вийшли з одного ярма, потрапили в інше.

Газета «Дзеркало тижня» надрукувала статтю протоерея УПЦ (МП) Петра Зуєва, в якій він виклав своє бачення перспективи для своєї Церкви за патріаршества Кирила Гундяєва. Говорячи про можливість подолання розколу в Україні, протоєрей зазначив: «Новий патріарх буде, безперечно, динамічнішим, а отже, і впливовішим, ніж покійний Олексій ІІ. Його слова дослухатимуться і в Росії, і в Україні. Проте гадати, що чотири з половиною тисячі парафій УПЦ-КП та УАПЦ можуть приєднатися до УПЦ тільки завдяки харизмі патріарха Кирила i митрополита Володимира, було б наївно. Новому патріарху разом з єпископатом УПЦ рано чи пізно доведеться запропонувати реальну модель улікування розколу».

Патріарх Любомир в інтерв’ю Донецькому порталу «Остров» на запитання стосовно церковної єдності в Україні відповів: «Я вже кількох православних наших братів питав: скажіть, що значить «православний»? Щиро скажу: ніхто з них не зумів мені остаточно відповісти. Я даю своє зрозуміння. Православний для мене це не є конфесійно православний, це не є людина, яка не є в єдності з Апостольським Престолом. Для мене православний – це той, хто притримується візантійської літургійної духовної традиції. І під цим оглядом так, ми також вважаємо себе православними. Те, що ми перебуваємо в сопричасті з Римським Апостольським Престолом, не робить нас частиною латинської традиції. Ми є в со-при-час-ті. Це не значить, що ми є тотожні. Ми дуже різні – маємо різне богослов’я, різну духовну традицію, різну літургійну традицію, але маємо певні елементи, які ми вважаємо основними, де ми є об’єднані».

Підготував Анатолій Бабинський

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

2(508)2025

Час ставати сильнішими

Анатолій Бабинський

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку