Андрій Танасійчук

Для кращого розуміння особи і уряду Єпископа у Церкві, що він виконує згідно з вченням сучасного церковного законодавства, а саме Кодексу Канонів Східних Церков (далі ККСЦ), проголошеного Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у 1990 для усіх Східних Католицьких Церков, необхідно звернутись до витоків історії розвитку церковних структур.

Початок організації Церкви сягає часів Римської імперії, яка складалась з різних географічних територій. Слід зазначити, що структура первинної Церкви, сформована в перші віки існування, у великій мірі продовжує зберігатись і до сьогодні. Також і сучасна церковна термінологія для окреслення та визначення певних церковних одиниць або дій у Церкві взорується на словництві адміністративного поділу східної частини Римської імперії. Римська імперія поділялась на чотири префектури, які, в свою чергу, підрозділялись на дієцезії. Дієцезії охоплювали великі території, які в сучасному розумінні можна прирівняти до території кількох держав. Дієцезії поділялись на ряд провінцій.

Зростаючи, первісна Церква, потребувала відповідної організації і, для цього, запозичила вже існуючий геополітичний поділ цивільної влади. Так, наприклад, на місцевому рівні поодинокі християни спочатку згуртовувались у громади під проводом пресвітера. Громади, число яких сягало близько двадцяти, об’єднувались у більші спільноти під керівництом Єпископа. Тут слід зазначити, що термін episcopos, який походить з грецької мови, у буквальному перекладі означає наглядач: «epi» над «scopos» – глядіти. Тобто, ми бачимо особу Єпископа з особливим урядом наглядати за групою вірних, які проживали в одній досить великій території.

Наступний етап організації діяльності первинної Церкви торкався особи митрополита, осідок якого знаходився в головному провінційному місті, і який об’єднував декілька спільнот очолюваних окремими Єпископами.

Крім митрополита, який голову‑ вав над Єпископами, церковна історія вказує також і на особу Екзарха (не плутати з поняттям Екзарха в сучасному канонічному праві), пізніше перейменованого на архиєпископа. Архиєпископ отримував владу управління над кількома митрополитами, які управляли окремими митрополіями.

Сучасна ситуація

Сьогодні, після довгих років праці і досліджень, Східні Католицькі Церкви отримали єдине церковне право. Це право дозволяє їм ефективніше реалізувати поставлені завдання в різних вимірах щоденного церковного життя, а також дозволяє розбудовувати і модифікувати власні церковні структури. Слід зазначити, що сучасні церковні структури мають дещо інший канонічний вимір і відрізняються від структур минулих часів. Крім того, на них не можна дивитись в світлі церковного права Латинської Церкви (Кодекс Канонічного Права), тому що вони значно відрізняються від латинських церковних структур. Прикладом такої відмінності може бути виконання законодавчої влади в Церкві. Так як Вселенський Архієрей є Найвищим Законодавцем для всієї Католицької Церкви, так для окремої Церкви свого права, включно з Українською Греко-Католицькою Церквою (далі УГКЦ), таким законодавцем, на нижчому рівні, виступає Синод Єпископів патріяршої або верховноархиєпископської Церкви. До складу Синоду входять лишень висвячені Єпископи, які виконують власний уряд в межах території патріяршої або верховно‑ архиєпископської Церкви або поза нею і мають право вирішального голосу. Натомість, цього не можна сказати про національні Єпископські Конференції, які є зібранням владик Латинської Церкви, а східні Єпархи або Екзархи, що знаходяться поза територією власної Церкви свого права, можуть бути запрошеними на ці зібрання, але із дорадчим голосом, хіба що статути Єпископських Конференцій вказують на щось протилежне. Участь східних католицьких Єпископів в Єпископських Конференціях, здебільшого, зосереджується на питаннях душпастирського характеру і змісту, тому що в усіх дисциплінарних питаннях вони керуються власним церковним законодавством, тобто ККСЦ, а також постановами Синоду Єпископів власної Церкви свого права.

Богословське поняття

Окрім історичного походження і юридичного розвитку значення особи і уряду Єпископа, слід підкреслити також і його богословський характер, а саме те, що Єпископи є правними наступниками апостолів, які об’єднані між собою вузлами любові, що виражається через відповідальність за розвиток не тільки своєї Церкви, для якої були поставлені, але також і за всі Церкви. Будучи наслідниками апостолів «(…) від Господа, якому дана всяка власть на небі і на землі, одержують місію навчати всі народи й проповідувати Євангелію всьому сотворінню, щоб усі люди через віру, хрещення та виконування заповідей осягнули спасіння».

Канонічна структура Церкви

Говорячи про сучасну канонічну організацію структур Східних Католицьких Церков, то вони складаються з єпархій і екзархій, над якими поставляють Єпископів, що іменуються, відповідно, Єпархом або Екзархом. Вказані церковні одиниці (єпархія і екзархія) входять до складу однієї Церкви свого права, яка окреслюється спільною богословською, літургічною, дисциплінарною і духовною традицією, як, наприклад, УГКЦ, і виконують своє завдання в межах партіяршої чи верховноархиєпископської Церкви або ж поза нею.

Окремі єпархії об’єднуються або входять до складу одного регіону (провінції), тобто території, яка в канонічному праві отримала назву митрополії. Над таким об’єднанням єпархій або екзархій поставляється митрополит, який згідно з традицією і запровадженою практикою (оскільки канонічного обґрунтування у східному Кодексі немає), називається – архиєпископом, а його єпархія – архиєпархією.

Митрополії, в свою чергу, можуть входити до складу патріяршої або верховноархиєпископської Церкви, яку очолює Патріярх або Верховний Архиєпископ. Визначення Патріярха також бере свої початки в далекому минулому, натомість термін Верховний Архиєпископ є порівняно сучасним, і об’єднує давню традицію з новими церковними обставинами та вимогами сучасності. Як вже було сказано попередньо, архиєпископ у минулому поставлявся над митрополитом. Однак, сьогодні в Церкві латинської традиції цей титул надається також і митрополитам та іншим Єпископам, які не мають підлеглих Єпископів. Тому отже, щоб не плутати понять і чітко вияснити застосування титулу Архиєпископа, поставленого над митрополитами у Східних Католицьких Церквах, правники вирішили впровадити термін Верховного Архиєпископа, що, з одної сторони, сягає початків розвитку структур первинної Церкви, а з другої – відрізняється від сучасної практики церковної юриспруденції і традиції Латинської Церкви. На сьогоднішній день в Католицькій Церкві існують чотири Верховноархиєпископські Церкви: Сиро-Малабарська Церква, Сиро-Маланкарська Церква, Румунська Греко-Католицька Церква і Українська Греко-Католицька Церква.

Загального окреслевши історичне виникнення, розвиток і організацію уряду Єпископа і єпархії в минулому, а також їх віддзеркалення в сучасній Церкві, перейдемо до їх детальнішого представлення і розгляду згідно з канонічним правом для Східних Католицьких Церков.

Єпархіяльний Єпископ

Насамперед потрібно сказати, що церковне право, передбачає дві категорії Єпископів, а саме єпархіяльний Єпископ і титулярний Єпископ. Перша категорія характеризується самою назвою: Єпископ поставлений для управління окремою єпархією. Говорячи про єпархію, слід наголосити, що вона так як і екзархія, є частиною Божого народу, довіреною душпастирській опіці окремого Єпископа, який разом із священнослужителями, співпрацівниками в Христовому винограднику, які належать його юридичній владі, здійснює в цій визначеній Церквою території проголошення Божого Слова і уділення Святих Таїн. Слід також підкреслити важливість єдності в єпархії між вірними християнами, тобто духовенстом, чернецтвом, мирянами і поставленим для них Єпископом. Перебування в єдності з Владикою свідчить про перебування в єдності з Католицькою Церквою.

Важливою характеристикою уряду єпархіяльного Єпископа є те, що він виконує доручену йому владу від власного імені, а не від імені Папи Римського (так як її виконують титулярні Єпископи, напр. Апостольські або Патріярші Екзархи). Тому влада єпархіяльного Єпископа є власною, і у її виконанні він «(…) керує своєю Церквою від першої особи, як заступник і посланець Христа, а не як заступник Папи чи Патріярха». Такий Єпископ носить титул єпархії, для якої був призначений. Далі, його влада є звичайною, тому що виконується через повірений йому уряд над спасінням душ, і, вкінці, безпосередньою, тому що між єпархіальним Єпископом і Вселенським Архиєреєм немає посередників, хоча «(…) його влада підлягає обмеженням, окресленим найвищою владою Церкви заради спільного добра».

Другою вагомою характеристикою уряду єпархіяльного Єпископа є його служіння, яке виражається у трьох сферах церковного життя: виконавчій, законодавчій і судовій. Єпископ може сам виконувати служіння, або ж з допомогою інших осіб, передбачених церковним законодавством. Так, наприклад, виконавчу владу єпархіяльний Єпископ може виконувати через Протосинкела [Генерального Вікарія (вікарій – з лат. «заступник»)], завдання якого охоплює кожну ділянку церковного життя єпархії, або через Синкела (єпископського Вікарія), який призначається для певної частини єпархії або для виконання окремого роду завдань. В деяких випадках він може бути призначений навіть для окремої групи вірних, які не належать до тієї самої Церкви свого права, але для яких його призначено, щоб гарантувати їм отримання Святих Таїн згідно з власним обрядом.

Судову владу єпархіяльний Єпископ виконує особисто або через судового вікарія, який разом з іншими суддями, промотором справедливості, захисником вузла, нотарем, аудиторами, утворюють церковний трибунал єпархії.

Законодавчу владу єпархіяльний Єпископ виконує особисто і не може делегувати її нікому. Тут слід пам’ятати, що єпархіяльний Собор користується лише дорадчим голосом, тому рішення і постанови, прийняті на ньому, отримують силу закону лишень після того, як будуть проголошені окремим декретом єпархіяльного Єпископа.

Що ж торкається категорії титулярних Єпископів, ними є ті владики, які виконують інше повірене їм завдання в Церкві, тобто вони не є єпархіяльними Єпископами, або ж вже перестали ними бути, з огляду на осягнення відповідного віку, а саме 75 років, або ж на стан здоров’я.

Титулярний Єпископ

На відміну від єпархіяльних Єпископів, які призначені для однієї єпархії, титулярні Єпископи характеризуються окремим поділом, відповідно до виконання покладених Церквою завдань. ККСЦ представляє класифікацію титулярних Єпископів, розрізняючи два рівні завдань, а саме завдання Вселенського (світового) або партикулярного (місцевого) масштабу. Розпочнемо з другого рівня – виконання уряду титулярного Єпископа в межах партикулярної Церкви.

Екзарх

Екзархи, в залежності від географічного місця виконання уряду і від церковної влади, яка їх призначила, поділяються на Апостольських і Патріярших чи Верховноархиєпископських. Згідно з канонічним правом, влада управління екзархією, яка, як і єпархія, є частиною Божого народу, окреслена відповідною територією і повірена окремому пастирю, Екзарху, який прирівнюється до влади єпархіяльного Єпископа. Екзарх може виконувати її від імені особи, яка його призначила, або від власного імені, але цей останній чинник повинен бути чітко вказаний під час заснування або зміни екзархії. Тому, отже, в Східних Католицьких Церквах існують Апостольські Екзархії і Патріярші/ Верховноархиєпископські екзархії. УГКЦ налічує три Апостольські Екзархії, розташовані поза територією головного осідку Патріярха/ Верховного-Архиєпископа: екзархія у Великобританії, у Німеччині і у Франції. Також існують три Патріярші/Верховноархиєпископські екзархії, утворені в Україні: Донецько-Харківський екзархат, створений 11 січня 2002 року, Одесько-Кримський екзархат, заснований 28 липня 2003 року і Луцький езархат, який розпочав свою діяльність 15 січня 2008 року.

Єпископ-помічник

Єпископ-помічник є титулярним Єпископом, який призначається для допомоги єпархіяльному Єпископу у виконанні душпастирських oбов’язків. Призначення Єпископа-помічника зумовлене, в першу чергу, душпастирськими потребами єпархії і відбувається на прохання єпархіяльного Єпископа. В єпархії може бути один або й більше Єпископів-помічників. У виконанні свого уряду в єпархії Єпископ-помічник діє від імені єпархіяльного Єпископа і йому підпорядковується у владі управління. Обсяг завдань може охоплювати усі справи Єпархії, а також включати додаткові уповноваження з огляду на певні обставини.

Єпископ коад’ютор

До титулярних Єпископів належить також Єпископ-коад’ютор. Так як і Єпископ-помічник, Єпископ-коад’ютор призначається для допомоги єпархіяльному Єпископу у виконанні довірених йому завдань. Права і обов’язки Єпископа-коад’ютора регулюються східним Кодексом і завданнями, вказаними в грамоті призначення. Вагома різниця між Єпископом-помічником і Єпископом-коад’ютором полягає в тому, що Єпископ-коад’ютор у випадку вакантності єпархії автоматично успадковує право управління нею.

Єпископи патріяршої курії

Патріярх або Верховний Архиєпископ, згідно зі східним католицьким законодавством, має право старатися мати Єпископів патріяршої курії, які допомагають йому. Ці Єпископи виконують різні функції, доручені Блаженішим, і відповідають за певні відділи й напрямки діяльності патріяршої курії. Кількість Владик паріяршої курії не повинна перевищувати трьох. Ці Єпископи належать до категорії титулярних Єпископів, але не утотожнюються з Єпископами-помічниками єпархії, ані з «Генеральними Вікаріями» для усієї патріяршої Церкви.

Титул вислуженого Єпископа

Так, як вже згадувалось вище, у Церкві можуть бути й такі Єпископи, які через осягнення приписаного правом віку або через інші обставини перестають виконувати oбов’язки єпархіяльного Єпископа. У такій ситуації вони переходять до категорії титулярних Єпископів з титулом вислуженого Єпископа єпархії.

Інші види титулярних Єпископів

Ми розглянули визначення і уряд титулярного Єпископа, задіяного в житті партикулярної (місцевої) Церкви. Однак, є ще категорія титулярних Єпископів, які, на відміну від попередніх, виконують уряд на рівні Вселенської Церкви. Тобто, мова йде про тих Єпископів, які виконують завдання, повірені безпосередньо Римським Архієреєм в межах Римської Курії або при окремій Церкві свого права чи в окремій державі.

Обов’язки і права Єпископа

Права і обов’язки єпархіяльного Єпископа, передбачені у церковному законодавстві для всіх Східних Католицьких Церков, пов’язані з уділюванням Святих Таїн, пропо‑ відуванням Божого Слова, а також управлінням (адмініструванням) єпархією.

Виконання уряду і влади єпархіяльного Єпископа стосується усіх вірних християн, тобто духовенства, чернецтва і мирян.

Одним із головних завдань єпархіяльного Єпископа є душпастриська опіка усіма повіреними йому вірними християнами. Під виразом вірні християни розуміємо усіх вірних католиків, які є членами тієї ж Церкви свого права, що і Єпископ, а також тих вірних християн, які через різні обставини оселилися на території єпархії, але не мають власних душпастирів.

Адміністративні обов’язки єпархіяльного Єпископа виражаються здебільшого стосовно духовенства, яке священнодіє під його владою у єпархії. Так, наприклад, серед таких обов’язків згадується завдання охороняти церковну єдність усієї Церкви, запорукою якої є вірне дотримання церковної дисципліни з боку духовенства та усіх інших вірних християн, які перебувають на його території. Крім того, Найвищий Законодавець, яким є Святіший Отець, вказує, що проявом порядку і єдності в Церкві, а в нашому випадку мова йде про єпархію на чолі з єпархіяльним Єпископом, також є вірне дотримання літургійних норм власної Церкви свого права при уділюванні вірним Святих Таїн, а та‑ кож вірного переказування навчання Церкви щодо проповідування Слова Божого.

Іншою ознакою адміністративного управління єпархіяльного Єпископа є канонічна візитація, тобто відвідування і перевірка осіб, церковних інституцій і майна Церкви, які знаходяться в межах його єпархії. Такі відвідини відрізняються від звичайної душпастирської візитації, тому що під час канонічної візитації відбувається перевірка церковного майна, парафіяльних книг (хрещення, вінчання, померлих, а також книг приписаних партикулярним правом і книг економічного характеру, наприклад, інвентару церковних речей парафії тощо), а також чистоти церковного посуду і речей, які вживаються до богослужінь. Канонічна візитація повинна передбачати також зустрічі з різними товариствами та організаціями, які діють в межах парафії. Об’єктом таких відвідин можуть бути й інші юридичні церковні особи (чернечі доми, садочки, школи, семінарії, які діють від імені Церкви, і перевірка катехитичного навчання.

Окрім дисциплінарних доручень зі сторони Церкви, єпархіяльний Єпископ виконує також і ряд завдань літургійного і освячуючого характеру, а саме він повинен дбати про зростання святости вірних, яке відбувається через активну участь у Святих Таїнах. До цих завдань належить також часте відправляння Божественної Літургії за народ довіреної йому єпархії. Єпархіальний Єпископ виступає захисником обряду власної Церкви свого права, який виражається у літургійній, дисциплінарній, богословській і духовній спадщині.

Щодо обов’язків навчального характеру то вони виражаються, в першу чергу, у проповідуванні Слова Божого. Тому що «(…) єпископи є проповідниками віри, що приводять до Христа нових учнів, та справжні вчителі, тобто обдаровані властю Христовою, що проповідують порученому собі народові віру, для прийняття та примінення обичаїв, пояснюючи її в освітленні Святого Духа, виймаючи з скарбниці Об’явлення нове і старе, роблять її плідною та захоронюють чуйно своє стадо від помилок, що загрожують йому». Це завдання включає також організацію духовних вправ, тобто реколекцій для вірних, підтримку різних ініціятив зі сторони вірних єпархії, діла апостоляту. Крім того, єпархіальному Єпископу належить обов’язок огортати любов’ю неохрещених осіб і старатись, щоб вони змогли прийти до пізнання Христової науки. Єпархіяльний Єпископ є відповідальним за правильне катехитичне навчання, яке проводиться в його єпархії.

Закінчення

Переглянувши основні поняття і твердження про Єпископа, можемо підсумувати, що обрання на цей уряд в Церкві, а також служіння довіреній йому пастві потребують постійної допомоги Святого Духа. Наказ, даний Єпископам щодо провадження інших до Бога через виконання різних видів служіння в Церкві, знаходить свої богословські коріння в навчанні ІІ Ватиканського Собору. Власне в декреті про пастирський уряд Єпископів підкреслюється велике значення такого служіння, тому що походить воно від задумів самого Спасителя, який: «(…) дав апостолам та їх наслідникам доручення і власть, щоб навчали всі народи й освячували людей у правді, й пасли їх. Тому Єпископи, через Святого Духа, який був їм даний, стали правдивими й автентичними Вчителями віри, Архиєреями і Пастирями».

о. д-р. Андрій Танасійчук, доктор канонічного права, професор Папського Східного Інституту в Римі та Факультету Канонічного Права св. Пія X у Венеції