Продовження.
Першу частину читайте в попередньому номері
Імперська ідеологія і православна ідентичність
З того часу як східне християнство стало державним у Візантійській імперії, у цій країні було створено багато блискучих ідеологічних трактатів, які переконливо доводили нероздільність імперії та Церкви (цю нероздільність навіть порівнювали із нероздільністю двох природ у Христі). Після того як Московська держава стала єдиною незалежною православною країною (після падіння Константинополя, 1453 р.), у ній виникла спокуса визнати себе єдиним царством, що зберігає істинну віру, а отже, це царство стає світлом для світу (лозунг «Москва – Третій Рим», від митрополита Зосими або старця Філофея, кінець 15 – початок 16 ст.). Некритичне ставлення до низької моральності суспільного життя держави, нерозуміння того, що мораль суспільства дуже далека від християнського ідеалу, призвели до пихи, автаркії (замкнутості), зарозумілої самодостатності та ксенофобії. Висока централізація державної влади супроводжувалася активним втручаням влади у життя Церкви, фактично вже у 16 ст. бачимо, що влада забезпечила диктат над Церквою. Великий князь навіть призначає ігуменів монастирів, хоча за духом монастирського життя вони мають обиратися братією (як це було в Україні). У ставленні до влади превалювали страх і підлабузництво. Правитель же здійснює контроль завдяки мережі донощиків. Ось ще деякі ілюстрації, залишені спостережливими іноземцями. Впадало у вічі принижене становище жінки, існування ще в 16 ст. (аж до кінця 17-го) інституту рабства (там само, С. Герберштейн). Що стосується приниженого самопочуття жителів Московії щодо влади, то воно було дуже помітним і в 16-му, і в 17-му, і у 18 ст. Нижчі верстви, селяни були повністю безправні перед свавіллям царських слуг. Взагалі, насильство і свавілля верхів призводить до звикання народу до свого рабського становища, навіть схвалення його. Насильство розбещує, і маємо приклад різних сторін цього розбещення – зокрема у лихослів’ї та стосунках між різними статями. Життя московитів супроводжувалося суцільними крадіжками і грабунками. Щодо іноземців та інших народів взагалі ставлення влади породжувало суміш страху, запобігання, зневаги та ненависті. Це проявлялося навіть у ставленні до єдиновірців. Московський Собор 1620 р. повелів перехрещувати не лише католиків, а й православних – т. зв. «обливанців». Православних греків – учителів віри (!) вважали нечистими через спілкування з турками і спеціально ритуально очищали, навіть миропомазували. Книг «литовской печати» – православних, але надрукованих в Білорусії чи в Україні, боялися, їх спалювали. Кого боялися більше: іноземців, тому що вони шпигуни і можуть відкрити страшні таємниці, чи своїх підданих, які у спілкуванні з іншими культурами могли дізнатися щось небажане – судити читачеві. А як таке світосприйняття поєднувалося з християнською православною вірою? Оскільки переважна більшість населення була неосвіченою (навіть не знала «Отче наш»), не розуміла, що читали в храмі, не чула проповіді (якої просто не було), не мала навички тверезого розмірковування на духовні теми, то віра ставала грубоматеріалізованою, вимагала переважно зовнішнього, ритуального благочестя. Звідси й увага до ритуальної чистоти (не можна їсти разом з іновірцем, посуд після нього стає оскверненим; наявність ритуальних тонкощів у подружньому житті), зовнішніх форм та жестів (одягу, поклонів, благословення), беззмістовно суворих постів. У ставленні до влади був характерний (яким він є значною мірою і нині) патерналізм, апатія й покора, що призводили (і призводять) до постійного сподівання на владу і бажання уникнути відповідальності за обставини власного життя. У стосунках влади і Церкви жорсткий контроль з боку влади гасив особисту ініціативу, тому в Церкві не було досвіду соціальної активності церковного народу (на відміну від України, де активно діяли братства), парафіяльної благодійної діяльності, справ взаємодопомоги. Свавілля влади, брак будь-яких прав особистості супроводжувалися відсутністю почуття власної гідності. Розглянувши з різних позицій християнський світогляд московитів, становище Церкви в Московії у цілому в 16 – 18 ст., бачимо, що християнське життя було тут украй деформоване. Повторимо: з одного боку, для церковної та владної верхівок було характерне гордовите усвідомлення своєї переваги над християнством інших країн (бо лише ми маємо істинну віру на чолі з благословенним, миропомазаним царем), а з другого боку, замість християнського ставлення до брата, сестри по вірі – безкрайнє глумління та насильство. Всередині суспільних і церковних інститутів бракувало форм та звичаїв, які виражали б повагу, турботу стосовно ближнього та його гідності. Звичайно, і в такій ситуації знаходилися подвижники та святі. Не будемо мазати суцільною чорною фарбою історію братнього нам народу, тим більше що й у нашій історії вистачає темних плям. Але насправді становище в Росії та в Російській Церкві почало суттєво змінюватися лише з 18 ст., коли, зокрема, в церковну ієрархію стали широко вливатися українці.
Еволюція московського православ’я у 18 і 19 ст.
Поступ європейської цивілізації загалом, поступове розширення відносин з іншими народами сприяли незначному пом’якшенню звичаїв у державі, яка вже ставала Російською імперією. Цьому сприяли два фактори: наповнення церковної, а частково і державної адміністрації вихідцями з України і масове переселення німців та інших іноземців на територію держави. Завдяки першому чинникові московське православ’я стало більш м’яким та відкритим (а вплив українців у 18 ст. був дуже суттєвим – десятки архиєреїв, сотні ігуменів та намісників монастирів і керівників церковних місій, тисячі священиків, переважно випускників Могилянської академії – за все це Російська Церква має бути глибоко вдячна Україні), завдяки другому зменшилася ксенофобія, з’явилася терпимість до «інославних», Росія переймала культуру і організацію життя європейських країн. Великим дивом стала російська християнська культура «золотого», а згодом і «срібного» віків, що була наслідком як доби Просвітництва, так і плодом благодатних молитов і зусиль справжніх православних подвижників. Зауважмо, що в цій культурі, в сенсі осмислення нею російської ідентичності, було два крила. Одне бачило, як йому здавалося, перш за все велич Росії, її месіянську, особливу роль («Умом Россию не обнять… у ней особенная стать»), і засобом для реалізації місії Росії бачили імперську політику. Друге крило вважало найважливішим скарбом не велич держави, а, так би мовити, маленьку людину. І будь-яке вивищення влади та ідеї, в тому числі й імперської пихи над людиною, викривало й протистояло йому. Тому бачимо, з одного боку, месіянство у Пушкіна, Гоголя, Тютчева і Достоєвського (хоча, віддамо належне, геній великих не оминав і маленьку людину), а з другого боку, алергію на імперство у Рилєєва, Лермонтова, Герцена, Толстого і Короленка. І опір цьому імперству з боку названих і неназваних багатьох російських діячів культури – цілком християнська позиція та християнська дія. Ми, українці, таку Росію шануємо і любимо.
Великоросійська ідентичність і Малоросія (Україна)
З 18 століття бачимо суттєву зміну російської ідентичності. Якщо у 16 – 17 ст. переважав ізоляціонізм, то з 18 ст., особливо з 30-х років, коли у змаганні Російської та Османської імперій перша почала явно перемагати, суттєвим чинником зміни ідентичності стала географічна експансія. Імперська ідентичність (тобто бачення – що має бути Росією) претендувала на розширення аж до Пруссії, Середземного моря і Константинополя. Саме Другий Рим став політичною та ідеологічною надметою стосовно молодої імперії. На тлі такого експансіоністського світобачення Малоросія-Україна (що вже була поділена на губернаторства і освоєна включно з Поділлям, Новоросією та Волинню) сприймалася як коштовна серцевина Росії-імперії. Тому стає зрозумілим болісне переживання багатьма росіянами втрати України як частини самих себе. Адже в російській ментальності – своєрідна, але щира любов до України (і нині частково присутнє сентиментально-романтичне ставлення до України, піком якого було прийняття на ура малоросійських повістей Гоголя. Та українець, оцінюючи таку любов, може згадати і влучне спостереження Клайва Льюїса в «Листах до Баламута» – дядько-чорт каже своєму небожеві: наша любов – значить проковтнути того, кого любиш, і зробити своєю часткою, а любов Ворога – так він називає Спасителя – зберігає людину вільною і допомагає вільно йти до Нього). Навіть шановані росіяни – найбільші демократи – готові були згодитися з тим, що Польща, Фінляндія, Прибалтика, навіть Кавказ – це не Росія, але далеко не всі мали мужність прийняти, що й Україна – не Росія. «Російська демократія закінчується на українському питанні»…
Україна і Росія в наш час. Імперський фактор у церковному житті. Підтримка «справжньої Росії» заради самої Росії
Всі основні тренди, напрямки, які формували геополітичні прагнення російської влади та її ідеологію усередині країни в попередні віки, збереглися й донині. Прикро і те, що влада Росії не може змиритися з існуванням поруч незалежної України, використовуючи й далі Російську Церкву як інструмент тиску на Україну. Влада Росії панічно боїться успіху України в побудові альтернативного, не квазіросійського суспільства саме тому, що це стане величезним стимулом для росіян побудувати іншу, не олігархічну і не імперську Росію. Ієрархія РПЦ протягом століть була частиною російського істеблішменту, російської ідеологічної машини. Це не віднімає освіченості, респектабельності, організаторського та ораторського хисту, притаманного ряду її керівників. Але прикро, що стільки енергії та зусиль іде на побудову «Русского міра», причому не в самій Росії з її катастрофічними соціальними проблемами (наркоманія, алкоголізм, злочинність, моральна депресія, яка проявляється в дуже високому рівні самогубств), а поза її межами, у першу чергу в Україні, яка через інформаційну беззахисність, відсутність державної інформаційної політики відстоювання своєї ідентичності стає полем для інформаційної війни, в тому числі й у духовному просторі. Значна частина православних України свято вірять у те, що ідеологеми «Православное единство», «Святая Русь», «Прости, государь, заблудших чад своих» тощо є основними догматами православ’я… Українська Православна Церква (Московського Патріархату) в своїх офіційних документах, звичайно, нічим не підтримує ідеологію «Русского міра» – «Третього Риму». Але не має впевненої, переконливої відповіді цій ідеології, яка, по суті, не має стосунку до християнства. Причина цього – в тому сумному розділенні, яке відбулося у перші роки незалежності. Саме з того часу повелося так, що утвердження альтернативної, неросійської ідентичності (тобто власної, органічної) в українському православ’ї стало справою переважно не визнаних світовою православною спільнотою юрисдикцій, а відстоювання по суті справжніх православних (не імперських чи ксенофобських) цінностей в УПЦ супроводжується звинуваченнями у підтримці автокефалії, «філаретівщині» та іншими страшилками. Тому відстоювання правди в інформаційному просторі УПЦ – справа небагатьох осіб. Можлива українська перспектива. Українське православ’я перебуває в рідкісному, з точки зору історичних аналогій, стані, коли ні влада не може «вистроїти» його, ні суто адміністративними внутрішньоцерковними засобами неможливо досягти слухняної одностайності. Можливо, це вказівка Провидіння щодо перспектив соборності та необхідності приймати одне одного різними? Але наскільки схильні до церковного миру імперські фундаменталісти?
Окреслимо можливі напрямки сприятливого розвитку української церковної ситуації.
Перший – розвиток спільного поля вітчизняної християнської культури. В цьому напрямку вже дещо робиться – проводяться пісенні фестивалі, творчі конкурси тощо. В перспективі, якщо йти шляхом підтримки творчих зусиль церковного народу, в Україні відроджуватиметься багата християнська культура, яка має потужний тисячолітній фундамент. Цінностями, які розвиватимуться у такій культурі є і, сподіваємось, будуть традиційні позитивні риси, властиві українсько‑ му християнському архетипові: життєрадісність, ліризм, м’якість, доброзичливість до іншого (не такого, як сам), м’який гумор та самоіронія. При цьому, на наш погляд, українська російськомовна християнська культура (яка нині вже відрізняється від культури власне Росії) теж може і повинна стати важливою та потрібною частиною всього нашого культурного поля. Дуже добре, якщо проведення таких культурних форумів і різноманітних заходів (конференцій, «круглих столів», толок, вечорів тощо) стане засобом спілкування і зближення усіх християн східного обряду, що належать до різних юрисдикцій. Це будуть прояви тої «м’якої сили», яка твердо протистоятиме чинникам розбрату (зовнішнім і внутрішнім) та вестиме нас до єднання.
Другий напрямок – розвиток самої церковно-політичної ситуації. Уже проголошеною метою для всіх традиційних (східнохристиянських) Церков України є їхня канонічна єдність. Як це розуміє автор, для тих юрисдикцій, що допускають близьке за часом об’єднання з УПЦ, була б важливою декларація з боку Синоду чи Собору УПЦ про можливу перспективу помісності українського канонічного православ’я. Це істотно посприяло б зближенню і, можливо, пришвидшило б переговори щодо об’єднання. До речі, подібні декларації з боку Священноначалія УПЦ не раз звучали у 1990х роках. При цьому авторитети УПЦ, до яких дослуховуватимуться, мали б переконливо пояснити, що можливе «удосконалення канонічного статусу УПЦ» жодним чином не означає відступу від традицій «Святої Русі» (тобто кращого і справді християнського православного, що мало місце протягом 1000 років у руському православ’ї) та православ’я в цілому. Москва не стане далі, інформаційний простір українського православ’я, на 90 відсотків заповнений московськими книгами, фільмами, проповідями, піснеспівами тощо, нікуди не подінеться… Як би не змінювався статус українського православ’я (в канонічних рамках), паломництва з Росії в Україну і навпаки не припиняться (принаймні це багатьом і корисно, і вигідно). Звичайно, нікуди не подінешся від того, що проблема українського православ’я – одна з найголовніших у православ’ї світовому. І її не вирішити ні самим православним України, ні зусиллями РПЦ та Кремля. Для цього потрібен діалог і порозуміння як із Вселенським Патріархом, так і з усією світовою православною спільнотою. Отже від нас багато що залежить. І це накладає на православних українців велику відповідальність, спонукає нас до ревних і дерзновенних молитов та удосконалення нашого християнського життя.
Протоієрей Богдан Огульчанський
(Релігія в Україні/religion.in.ua)