Богдан Огульчанський

Продовження.
Першу частину читайте в попередньому номері

Імперська ідеологія і православна ідентичність

З того часу як східне християнство стало державним у Візантійській імперії, у цій країні було створено багато блискучих ідеологічних трактатів, які переконливо доводили нероздільність імперії та Церкви (цю нероздільність навіть порівнювали із нероздільністю двох природ у Христі). Після того як Московська держава стала єдиною незалежною православною країною (після падіння Константинополя, 1453 р.), у ній виникла спокуса визнати себе єдиним царством, що зберігає істинну віру, а отже, це царство стає світлом для світу (лозунг «Москва – Третій Рим», від митрополита Зосими або старця Філофея, кінець 15 – початок 16 ст.). Некритичне ставлення до низької моральності суспільного життя держави, нерозуміння того, що мораль суспільства дуже далека від християнського ідеалу, призвели до пихи, автаркії (замкнутості), зарозумілої самодостатності та ксенофобії. Висока централізація державної влади супроводжувалася активним втручаням влади у життя Церкви, фактично вже у 16 ст. бачимо, що влада забезпечила диктат над Церквою. Великий князь навіть призначає ігуменів монастирів, хоча за духом монастирського життя вони мають обиратися братією (як це було в Україні). У ставленні до влади превалювали страх і підлабузництво. Правитель же здійснює контроль завдяки мережі донощиків. Ось ще деякі ілюстрації, залишені спостережливими іноземцями. Впадало у вічі принижене становище жінки, існування ще в 16 ст. (аж до кінця 17-го) інституту рабства (там само, С. Герберштейн). Що стосується приниженого самопочуття жителів Московії щодо влади, то воно було дуже помітним і в 16-му, і в 17-му, і у 18 ст. Нижчі верстви, селяни були повністю безправні перед свавіллям царських слуг. Взагалі, насильство і свавілля верхів призводить до звикання народу до свого рабського становища, навіть схвалення його. Насильство розбещує, і маємо приклад різних сторін цього розбещення – зокрема у лихослів’ї та стосунках між різними статями. Життя московитів супроводжувалося суцільними крадіжками і грабунками. Щодо іноземців та інших народів взагалі ставлення влади породжувало суміш страху, запобігання, зневаги та ненависті. Це проявлялося навіть у ставленні до єдиновірців. Московський Собор 1620 р. повелів перехрещувати не лише католиків, а й православних – т. зв. «обливанців». Православних греків – учителів віри (!) вважали нечистими через спілкування з турками і спеціально ритуально очищали, навіть миропомазували. Книг «литовской печати» – православних, але надрукованих в Білорусії чи в Україні, боялися, їх спалювали. Кого боялися більше: іноземців, тому що вони шпигуни і можуть відкрити страшні таємниці, чи своїх підданих, які у спілкуванні з іншими культурами могли дізнатися щось небажане – судити читачеві. А як таке світосприйняття поєднувалося з християнською православною вірою? Оскільки переважна більшість населення була неосвіченою (навіть не знала «Отче наш»), не розуміла, що читали в храмі, не чула проповіді (якої просто не було), не мала навички тверезого розмірковування на духовні теми, то віра ставала грубоматеріалізованою, вимагала переважно зовнішнього, ритуального благочестя. Звідси й увага до ритуальної чистоти (не можна їсти разом з іновірцем, посуд після нього стає оскверненим; наявність ритуальних тонкощів у подружньому житті), зовнішніх форм та жестів (одягу, поклонів, благословення), беззмістовно суворих постів. У ставленні до влади був характерний (яким він є значною мірою і нині) патерналізм, апатія й покора, що призводили (і призводять) до постійного сподівання на владу і бажання уникнути відповідальності за обставини власного життя. У стосунках влади і Церкви жорсткий контроль з боку влади гасив особисту ініціативу, тому в Церкві не було досвіду соціальної активності церковного народу (на відміну від України, де активно діяли братства), парафіяльної благодійної діяльності, справ взаємодопомоги. Свавілля влади, брак будь-яких прав особистості супроводжувалися відсутністю почуття власної гідності. Розглянувши з різних позицій християнський світогляд московитів, становище Церкви в Московії у цілому в 16 – 18 ст., бачимо, що християнське життя було тут украй деформоване. Повторимо: з одного боку, для церковної та владної верхівок було характерне гордовите усвідомлення своєї переваги над християнством інших країн (бо лише ми маємо істинну віру на чолі з благословенним, миропомазаним царем), а з другого боку, замість християнського ставлення до брата, сестри по вірі – безкрайнє глумління та насильство. Всередині суспільних і церковних інститутів бракувало форм та звичаїв, які виражали б повагу, турботу стосовно ближнього та його гідності. Звичайно, і в такій ситуації знаходилися подвижники та святі. Не будемо мазати суцільною чорною фарбою історію братнього нам народу, тим більше що й у нашій історії вистачає темних плям. Але насправді становище в Росії та в Російській Церкві почало суттєво змінюватися лише з 18 ст., коли, зокрема, в церковну ієрархію стали широко вливатися українці.

Еволюція московського православ’я у 18 і 19 ст.

Поступ європейської цивілізації загалом, поступове розширення відносин з іншими народами сприяли незначному пом’якшенню звичаїв у державі, яка вже ставала Російською імперією. Цьому сприяли два фактори: наповнення церковної, а частково і державної адміністрації вихідцями з України і масове переселення німців та інших іноземців на територію держави. Завдяки першому чинникові московське православ’я стало більш м’яким та відкритим (а вплив українців у 18 ст. був дуже суттєвим – десятки архиєреїв, сотні ігуменів та намісників монастирів і керівників церковних місій, тисячі священиків, переважно випускників Могилянської академії – за все це Російська Церква має бути глибоко вдячна Україні), завдяки другому зменшилася ксенофобія, з’явилася терпимість до «інославних», Росія переймала культуру і організацію життя європейських країн. Великим дивом стала російська християнська культура «золотого», а згодом і «срібного» віків, що була наслідком як доби Просвітництва, так і плодом благодатних молитов і зусиль справжніх православних подвижників. Зауважмо, що в цій культурі, в сенсі осмислення нею російської ідентичності, було два крила. Одне бачило, як йому здавалося, перш за все велич Росії, її месіянську, особливу роль («Умом Россию не обнять… у ней особенная стать»), і засобом для реалізації місії Росії бачили імперську політику. Друге крило вважало найважливішим скарбом не велич держави, а, так би мовити, маленьку людину. І будь-яке вивищення влади та ідеї, в тому числі й імперської пихи над людиною, викривало й протистояло йому. Тому бачимо, з одного боку, месіянство у Пушкіна, Гоголя, Тютчева і Достоєвського (хоча, віддамо належне, геній великих не оминав і маленьку людину), а з другого боку, алергію на імперство у Рилєєва, Лермонтова, Герцена, Толстого і Короленка. І опір цьому імперству з боку названих і неназваних багатьох російських діячів культури – цілком християнська позиція та християнська дія. Ми, українці, таку Росію шануємо і любимо.

Великоросійська ідентичність і Малоросія (Україна)

З 18 століття бачимо суттєву зміну російської ідентичності. Якщо у 16 – 17 ст. переважав ізоляціонізм, то з 18 ст., особливо з 30-х років, коли у змаганні Російської та Османської імперій перша почала явно перемагати, суттєвим чинником зміни ідентичності стала географічна експансія. Імперська ідентичність (тобто бачення – що має бути Росією) претендувала на розширення аж до Пруссії, Середземного моря і Константинополя. Саме Другий Рим став політичною та ідеологічною надметою стосовно молодої імперії. На тлі такого експансіоністського світобачення Малоросія-Україна (що вже була поділена на губернаторства і освоєна включно з Поділлям, Новоросією та Волинню) сприймалася як коштовна серцевина Росії-імперії. Тому стає зрозумілим болісне переживання багатьма росіянами втрати України як частини самих себе. Адже в російській ментальності – своєрідна, але щира любов до України (і нині частково присутнє сентиментально-романтичне ставлення до України, піком якого було прийняття на ура малоросійських повістей Гоголя. Та українець, оцінюючи таку любов, може згадати і влучне спостереження Клайва Льюїса в «Листах до Баламута» – дядько-чорт каже своєму небожеві: наша любов – значить проковтнути того, кого любиш, і зробити своєю часткою, а любов Ворога – так він називає Спасителя – зберігає людину вільною і допомагає вільно йти до Нього). Навіть шановані росіяни – найбільші демократи – готові були згодитися з тим, що Польща, Фінляндія, Прибалтика, навіть Кавказ – це не Росія, але далеко не всі мали мужність прийняти, що й Україна – не Росія. «Російська демократія закінчується на українському питанні»…

Україна і Росія в наш час. Імперський фактор у церковному житті. Підтримка «справжньої Росії» заради самої Росії

Всі основні тренди, напрямки, які формували геополітичні прагнення російської влади та її ідеологію усередині країни в попередні віки, збереглися й донині. Прикро і те, що влада Росії не може змиритися з існуванням поруч незалежної України, використовуючи й далі Російську Церкву як інструмент тиску на Україну. Влада Росії панічно боїться успіху України в побудові альтернативного, не квазіросійського суспільства саме тому, що це стане величезним стимулом для росіян побудувати іншу, не олігархічну і не імперську Росію. Ієрархія РПЦ протягом століть була частиною російського істеблішменту, російської ідеологічної машини. Це не віднімає освіченості, респектабельності, організаторського та ораторського хисту, притаманного ряду її керівників. Але прикро, що стільки енергії та зусиль іде на побудову «Русского міра», причому не в самій Росії з її катастрофічними соціальними проблемами (наркоманія, алкоголізм, злочинність, моральна депресія, яка проявляється в дуже високому рівні самогубств), а поза її межами, у першу чергу в Україні, яка через інформаційну беззахисність, відсутність державної інформаційної політики відстоювання своєї ідентичності стає полем для інформаційної війни, в тому числі й у духовному просторі. Значна частина православних України свято вірять у те, що ідеологеми «Православное единство», «Святая Русь», «Прости, государь, заблудших чад своих» тощо є основними догматами православ’я… Українська Православна Церква (Московського Патріархату) в своїх офіційних документах, звичайно, нічим не підтримує ідеологію «Русского міра» – «Третього Риму». Але не має впевненої, переконливої відповіді цій ідеології, яка, по суті, не має стосунку до християнства. Причина цього – в тому сумному розділенні, яке відбулося у перші роки незалежності. Саме з того часу повелося так, що утвердження альтернативної, неросійської ідентичності (тобто власної, органічної) в українському православ’ї стало справою переважно не визнаних світовою православною спільнотою юрисдикцій, а відстоювання по суті справжніх православних (не імперських чи ксенофобських) цінностей в УПЦ супроводжується звинуваченнями у підтримці автокефалії, «філаретівщині» та іншими страшилками. Тому відстоювання правди в інформаційному просторі УПЦ – справа небагатьох осіб. Можлива українська перспектива. Українське православ’я перебуває в рідкісному, з точки зору історичних аналогій, стані, коли ні влада не може «вистроїти» його, ні суто адміністративними внутрішньоцерковними засобами неможливо досягти слухняної одностайності. Можливо, це вказівка Провидіння щодо перспектив соборності та необхідності приймати одне одного різними? Але наскільки схильні до церковного миру імперські фундаменталісти?

Окреслимо можливі напрямки сприятливого розвитку української церковної ситуації.

Перший – розвиток спільного поля вітчизняної християнської культури. В цьому напрямку вже дещо робиться – проводяться пісенні фестивалі, творчі конкурси тощо. В перспективі, якщо йти шляхом підтримки творчих зусиль церковного народу, в Україні відроджуватиметься багата християнська культура, яка має потужний тисячолітній фундамент. Цінностями, які розвиватимуться у такій культурі є і, сподіваємось, будуть традиційні позитивні риси, властиві українсько‑ му християнському архетипові: життєрадісність, ліризм, м’якість, доброзичливість до іншого (не такого, як сам), м’який гумор та самоіронія. При цьому, на наш погляд, українська російськомовна християнська культура (яка нині вже відрізняється від культури власне Росії) теж може і повинна стати важливою та потрібною частиною всього нашого культурного поля. Дуже добре, якщо проведення таких культурних форумів і різноманітних заходів (конференцій, «круглих столів», толок, вечорів тощо) стане засобом спілкування і зближення усіх християн східного обряду, що належать до різних юрисдикцій. Це будуть прояви тої «м’якої сили», яка твердо протистоятиме чинникам розбрату (зовнішнім і внутрішнім) та вестиме нас до єднання.

Другий напрямок – розвиток самої церковно-політичної ситуації. Уже проголошеною метою для всіх традиційних (східнохристиянських) Церков України є їхня канонічна єдність. Як це розуміє автор, для тих юрисдикцій, що допускають близьке за часом об’єднання з УПЦ, була б важливою декларація з боку Синоду чи Собору УПЦ про можливу перспективу помісності українського канонічного православ’я. Це істотно посприяло б зближенню і, можливо, пришвидшило б переговори щодо об’єднання. До речі, подібні декларації з боку Священноначалія УПЦ не раз звучали у 1990х роках. При цьому авторитети УПЦ, до яких дослуховуватимуться, мали б переконливо пояснити, що можливе «удосконалення канонічного статусу УПЦ» жодним чином не означає відступу від традицій «Святої Русі» (тобто кращого і справді християнського православного, що мало місце протягом 1000 років у руському православ’ї) та православ’я в цілому. Москва не стане далі, інформаційний простір українського православ’я, на 90 відсотків заповнений московськими книгами, фільмами, проповідями, піснеспівами тощо, нікуди не подінеться… Як би не змінювався статус українського православ’я (в канонічних рамках), паломництва з Росії в Україну і навпаки не припиняться (принаймні це багатьом і корисно, і вигідно). Звичайно, нікуди не подінешся від того, що проблема українського православ’я – одна з найголовніших у православ’ї світовому. І її не вирішити ні самим православним України, ні зусиллями РПЦ та Кремля. Для цього потрібен діалог і порозуміння як із Вселенським Патріархом, так і з усією світовою православною спільнотою. Отже від нас багато що залежить. І це накладає на православних українців велику відповідальність, спонукає нас до ревних і дерзновенних молитов та удосконалення нашого християнського життя.

Протоієрей Богдан Огульчанський

(Релігія в Україні/religion.in.ua)

Стрімкий потік нового двадцять першого століття християнової ери переконує нас, сучасників, у тому, що суспільне життя, уся звілінація в цілому прискорено та незворотньо рухається у певному напрямку. Але хто задає цей напрямок? Орієнтири, які все швидше миготять у такому русі, не є зараз для нас темою обговорення. Ми звернемо увагу на те, що вагони цього «рухомого складу» нашої цивілізації — це різні людські спільноти, які базуються на платформах, що скоріше не національні, а культурно-цивілізаційні. Багажем у цих вагонах є культурні надбання, уявлення, цінності та ідеали, пов’язані з відповідними релігійними традиціями. Але ці цінності та ідеали переплітаються із швидкоплинною реальністю, яка не завжди відповідає омріяним ідеалам. І тоді виникає спокуса знайти очевидного ворога, який, як видається, веде людство в неправильному напрямку. Ми легко це бачимо, згадуючи відповідну риторику відомих лідерів декількох країн.

А що ж Церква? Чи стосується її швидкий хід цивілізації, зміни в суспільній свідомості? Як вона має реагувати на них, принаймні декларувати свою реакцію? Дослідження цієї зміст цієї статті. Звісно, легше говорити про Церкву взагалі, а не в конкретному історичному та географічному вимірі. Але все ж треба навести загальні принципи, виходячи із відомих тез апостола Павла із Послання до Ефесян: 2, 19 – 2, 22.

«Отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові. Ви збудовані на підвалинах апостолів і пророків, з наріжним каменем — самим Ісусом Христом, на якому вся будівля, складаючись злагоджено, зростає у святий храм у Господі, на якому і ви будуєтеся Духом на оселю Божу. 4, 11 – 4, 16.» «І Він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших проповідниками доброї вістки, а тих — пастирами та вчителями, щоб вдосконалити святих для діл служіння, для збудування Христового тіла, доки всі не дійдемо до єдности віри й до пізнання Божого Сина, в мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової. Аби ми не були більше підлітками, які хитаються і захоплюються всяким вітром науки за людською підступністю, за лукавством до хитрого блуду. А істинною любов’ю всі зростали в Того, Який є глава Христос; з Якого все тіло, що складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує приріст на розбудову самого себе в любові».

Отже, зведення, зростання Церкви йде через, по-перше, удосконалення кожного її члена, по-друге, через зміцнення і збагачення союзів, зв’язків між членами. Завдяки удосконаленню зв’язків, що скріплюють, відбувається взаємне збагачення членів, зміцнюється їхній союз з Главою Церкви і змінюється якість взаємного буття-спілкування у любові. Звісно, це ідеальне бачення-побажання. У реальності і спілкування у Церкві, і взаємодія Церкви з навколишнім світом (суттю цього спілкування має бути благовістя і освячення світу) наштовхується на буяючі людські пристрасті, які розділяють і роз’єднують людей, віддаляючи їх від життєдайного Тіла Христового. Тому в усі часи, як від початку, так і в наші дні, разом відбуваються два процеси: зростання Церкви та освячення нею світу; секуляризація світу, його відхід від Церкви через пристрасть, гріховність. Часи, які багато хто з християн сприймає як останні, характерні видимою домінантою згубних пристрастей. У ап. Павла читаємо в посланні до Тимофія (2 Тим 3, 1-5): «Знай же, що в останні дні настануть тяжкі часи. Бо люди будуть самолюбними, грошолюбними, чванливими, гордими, наклепниками, батькам неслухняними, невдячними, нечестивими, недружелюбними, непримиренними, злочинними, розбещеними, жорстокими, недобролюбними, зрадниками, нахабними,… такими, що мають вигляд побожности, але сили її зреклися». Багато чого з описаного ми спостерігаємо як ознаку наших часів. А з іншого боку, коли ті часи не були останніми? Коли в суспільстві не було названих апостолом гріхів?

Отже, пригадаємо дві тенденції: освячення світу через збудування Церкви та її розширення; занепад світу через відхід від життєдайного джерела. Вони мають місце у житті завжди, особливо в наші дні. Як визнання цієї тенденції впливає на наше ставлення до сучасних процесів у суспільстві, які, як може здатися, прямо не пов’язані із Церквою, але суттєво впливають на різні сторони життя? Мабуть, є тенденції, прямо гріховні та негуманні з позиції християнства. Це, наприклад, леґалізація абортів, засилля низькопробної маскультури, соціальне відчуження поколінь та кожної людини зокрема. Це також Феномен споживацтва і пов’язане із ним засилля реклами, коли економіка направлена не на задоволення тих потреб людини, які необхідні для конструктивного, творчого та взаємодавчого (щодо ближнього) життя, а на задоволення примітивних плотських насолод. Найтиражніші видання — жовті таблоїди, найвідвідуваніші сайти — з сороміцькими роликами та зображеннями, найпопулярніше питво — алкоголь та інші напої, що збуджують. Але є і такі феномени сучасної цивілізації, які прямо не показують про абсолютне падіння у прірву гріха. У суспільстві (принаймні, західному, яке, очевидно, є локомотивом усієї цивілізації) у XX, а згодом і у ХХІ столітті, значно більше уваги приділяється до слабших та менш адаптованих. Це пов’язано із тим, щоб вони стали повноцінними членами суспільства. Приклади: виток екологічної культури, турбота про інвалідів, наполегливі зусилля щодо становлення гендерної та расової рівності, заміна дитячих інтернатів на інститут усиновлення тощо. В Європі, принаймні серед членів Євросоюзу, багато робиться для того, щоб загальноевропейська культура була ансамблем рівноправних культур. Виникають розвинені структури громадянського суспільства, які здатні на швидку і впливову солідарну реакцію, коли влада чи її представники зважають на найменш корупційні чи інші неморальні дії.

З того часу, як Інтернет почав перетворюватися на провідний інформаційний простір (в західній цивілізації це вже стало доконаним фактом), дуже значущим став найширший розвиток соціальних мереж. Отже, кожен з мешканців сучасного глобального світу переживає себе як члена різних спільнот, починаючи від родини, навчального закладу, територіяльної громади, громадянства, закінчуючи мережевими спільнотами у Фейсбуці. Вся ця сукупність самовизначень, самоідентифікацій робить людину причетною до певної ідентичності. У ХХІ столітті ці ідентичності стають, як правило, наднаціональними. Так, із певним узагальненням можна говорити про ідентичності, наприклад, північно-американську, латиноамериканську, європейську, загальноросійську (ідентичність «Русского мира») та інші. При цьому, звичайно, національна ідентичність залишається. Вона є більш актуальною для тих народів, які історично нещодавно стали незалежними або переживали загрозу щодо свого існування (тому у Центрально-Східній Европі, на Балканах, в Ірландії патріотизм є завзятішим, ніж у країнах давньої европейської демократії). Ідентичність, як випливає з цього міркування, є те спільне, універсальне, яке об’єднує великі спільноти. З іншого боку, наявність різних альтернативних каналів комунікації, поєднана зі свободою особистості, її відкритістю до мультикультурного світу, надає можливість самоідентифікації не традиційним шляхом (передачею від родини, від попереднього покоління), а через спілкування за інтересами і через реаґування на, так би мовити, потужні інформаційні сигнали. Тому ті держави і корпорації, які зацікавлені у формуванні зручної для себе ідентичності, розуміючи значення ЗМІ для цього, створюють вигідні для себе віртуальні інформаційні реальності, продукують різні інформприводи та міфи. Сформовані так ідентичності можуть бути відносно невинними (готи, толкієністи, рок-фани тощо), але можуть використовуватися і з геополітичною метою. У випадку гострих протистоянь ідентичностей може розгортатися потужна інформаційна війна. У цій війні більш завзятими та вигадливими є, звісно ті держави та режими, які мають значний досвід тоталітарного минулого, не соромляться брехні, цинічно звикли біле називати чорним, тьму — світлом і навпаки.

Різноманітність ідентичностей, Церква і християнська мораль

Великим скарбом, надбанням християнської цивілізації є переживання свободи як власної так і свободи ближнього, що є безумовним даром. Тому християнин-апріорі з повагою ставиться до ближнього, який «не такий, як я». З іншого боку Церква цінує, і вона тим сильна, тяглість, неперервність християнської традиції. Церковні люди, звичайно, переконані, що є універсальні цінності, — цінності Євангеліє, цінності, викристалізувані за дві тисячі років життя Церкви, які не змітаються тимчасовими віяннями. Якщо є цінності, то, отже, має бути і християнська церковна ідентичність. Як можна розуміти, що є «церковна ідентичність»?

Основною відповіддю є, власне, наведені вище слова апостола Павла. Тому в ідеалі моїм братом чи сестрою у Христі може бути людина з іншого краю планети. Якщо ми разом належимо до Церкви, ця людина не тільки ментально, а й душевно, сердечно, має бути ближча мені, ніж, скажімо, мій сусід, який Церкви цурається (хоч він і може декларувати себе «християнином», «православним», як 70% наших співвітчизників). Ми, очевидно, знаємо, що не всі люди, які називають себе, як і автор, православними, є такими одностайними у своїй православній ідентичності, щоб це уберігало їх від суперечок, у першу чергу, на основі різних цивілізаційних платформ, світоглядів, зрештою, національно-культурних ідентичностей. І у автора є підозра, що для більшості із нас саме така власна ідентичність є більш важливою, ніж християнська універсальність. Скажемо відверто, це стосується як прихильників, так би мовити, україноцентричної, так і москвоцентричної ідентичностей. Для того, щоб розгорнути далі наші міркування, запитаємо у себе: а чи були в історії Церкви, у християнських народів такі часи, коли люди, декларуючи себе християнами, ставили свою християнську універсальність значно нижче, ніж етнічну, державну та інші ідентичності? Та скільки завгодно! Кожна людина з певним багажем знань історії наведе в приклад силу війн, які вели католики й православні, католики і протестанти, православні і православні… І, глянувши на нашу частину світової мапи, запитаємо у себе: а що ж було основною причиною конфлікту християн між собою? Відповідь по суті, повторюю, у тому, що ми погані християни (маю на увазі не лише наше покоління, але й наших попередників), і у випадку конфліктів нехристиянські та неморальні цінності переважають над християнськими. Але мало хто з християн визнає те, що він керується найперше не-християнськими цінностями. Тому ті, хто вступає у конфронтацію з братами і сестрами по вірі, доводить, що його мотиви, його правда є істинно християнськими.

Які історичні приклади є найхарактернішими? У плані ідентичності, на наш погляд, основні історичні конфлікти були, коли християнське заступалося національним, коли християнське заступалося імперським. Охарактеризуємо те й інше.

Гіпертрофія національного полягає у тому, що християни з певною національною ідентичністю, культурою, мовою не схильні до стосунків, до відкритості щодо таких християн по вірі, але інших за ідентичністю. Як ілюстрація, стосунки між національними православними громадами в діяспорі, які вже десятиліттями діють у великих мегаполісах Європи та Америки, але належать до різних юрисдикцій та відчужені між собою. Ось приклад, відомий автору. Коли священик однієї з небагатьох мультинаціональних парафій тільки висловив уголос припущення про можливість переходу парафії до іншої юрисдикції (яка менше політично заангажована в цій країні), у сусідній парафії тої ж юрисдикції стали казати парафіянам першої: ви тепер не наші, сюди не заходьте. Ось ще приклад. У православному світі буває таке, коли не толеруються такі ж православні, які хотіли б молитися іншою мовою. У той час, як у інославних богослужіння здійснюється, буває, і чотирма мовами (в різний час відбуваються служби різними мовами), то, наприклад, у православних УПЦ МП центральних та східних областей тривалий час толерується богослужіння та келейні молитви лише церковно-слов’янською у російській вимові, відсікаючи від Церкви значну частину людей з українською ідентичністю. Сподіваємося, що, можливо, згодом ця ситуація зміниться на краще. Гіпертрофія національного, звісно, проявляється і в недоброзичливості, тиску на релігійні та національні меншини у країні або в регіоні. До речі, у сучасній Україні ми бачимо, що у деяких регіонах релігійні меншини, навіть ті, що століттями існують в Україні, роками не можуть отримати землю під будівництво свого храму. Країни з національно вираженою релігійною ідентичністю — це країни переважно Східної та Південно-Східної Европи. Історично вони не були імперіями, але необхідною стадією їхнього становлення та розвитку був пристрасний націоналізм, який сприяв швидшому звільненню від османського іга. Церква часто була причиною до національно-визвольних змагань. До речі, одним із наслідків цього націоналізму є квазі-імперські комплекси Сербської Церкви, яка не може змиритися з неминучою (як наслідок незалежності) автокефалією чорногорців та македонців. Більше сто років тому православні країни Балкан завзято воювали між собою: ми знаємо про конфлікти Сербії і Болгарії (1885 р.), Другу Балканську війну (1913 р.) та інші.

Продовження читайте у наступному номері

Протоієрей Богдан Огульчанський (Релігія в Україні/religion.in.)