Футбольний стадіон «Арена Львів», сотні дуже різних за віком, вбранням, освітою, національністю та навіть кольором шкіри, але завжди усміхнених черниць і ченців… Монахи на сучасному стадіоні – дивне поєднання, але воно промовисте, бо ці люди є частиною нашого суспільства. Вони теж дивляться футбол, навіть грають у нього, вони читають сучасну художню літературу, стежать за новинами, говорять про політику і їздять на Майдан, служать як капелани в зоні АТО і відвідують поранених бійців у госпіталях, виховують сиріт, ходять із молоддю в гори, готують піцу і вареники… моляться. В них дуже багато спільного, навіть якщо вони у різних «човнах», на бортах яких написано або «УГКЦ», або «РКЦ».
Гасло і логотип Асамблеї монашества Греко-Католицької і РимоКатолицької Церков в Україні подають нам образ двох човнів як символу двох великих спільнот богопосвяченого життя в нашій країні, символу човнів, у яких ловили рибу в Генезаретському морі майбутні апостоли Петро, Яків та Іван перед тим, як Христос побачив їх і покликав (пор. Лк. 5,2).
Асамблея стала знаковою подією для Українських Церков, адже це вперше за всю історію країни зустрілися так чисельно і для того, щоби в майбутньому активізувати співпрацю, особи богопосвячені. Ця зустріч відбулася за гарним збігом обставин саме в ті дні, коли у Римі тривав з’їзд молодих ченців і черниць з цілого світу з нагоди Року богопосвячених осіб у Католицькій Церкві.
Альфонса
Навіщо потрібно було скликати цю асамблею? Звісно, причина не одна, але серед найбанальніших – просто зустрітися представникам двох Церков, зустрітися як братам і сестрам, як духовній родині, познайомити богопосвячених осіб одних із одними. Бо це серйозний крок до спільної дії – показати загалові, що монашество є і що його чимало (загальна кількість – близько двох з половиною тисяч на обидві Церкви). На асамблеї була представлена третина чернецтва – 600 осіб. Серйознішими причинами зустрічі була спроба знайти відповіді на виклики сьогодення, які в першу чергу спричинені війною та кризою. Східна і Західна Церкви несуть дещо відмінне культурне, обрядове, ментальне навантаження, у них різний досвід. І власне асамблея є моментом нагадування, що цим досвідом слід ділитися задля ефективнішої праці.
Захід тривав упродовж робочого тижня 14 – 18 вересня 2015 року. Програма складалася з доповідей, роботи в малих групах та свідчень окремих ченців і черниць, які вже мають досвід співпраці з представниками іншої Церкви або праці для Церкви іншої традиції. Слово мали й військові капелани.
На сторінках нашого часопису хочемо вмістити думки декількох учасників асамблеї, які пролунали як доповіді або ж як окремі коментарі для «Патріярхату».
Сестра Наталія Мельник (згромадження Сестер Пресвятої Родини): Наші ради настоятелів чоловічих і жіночих спільнот співпрацюють давно, а з римо-католицькими радами ми почали спільну діяльність з 2012 року, коли Об’єднання вищих настоятелів Європи висловило бажання провести свою чергову асамблею в Україні. Зрозуміло, ми мали б її підготувати. Та через революційні події ця асамблея не відбулася, її перенесли до Албанії, натомість усі приготування до асамблеї Ради вищих настоятелів Європи вилились у співпрацю між чернецтвом обох Католицьких Церков України. Ми побачили, що однозначно маємо багато праці, яку краще виконувати разом. Мовиться і про вишколи зокрема, якщо вони мали б відбуватися у Центральній чи Східній Україні, бо це корисний обмін досвідом та економія коштів.
На самих початках діяльності рад вищих настоятелів УГКЦ не було одразу легко, ми мусили придивитися одні до одних, потоваришувати, зрозуміти, що маємо спільні проблеми. Відтак дозріли до такої ж спільнодії з римо-католиками вже на вищому рівні. Спілкування відкриває перспективи до сопричастя. Пізніше, коли ми почали організовувати спільні вишколи форматорів, то теж не було все легко, бо виникали питання: кого запрошувати? З якої Церкви? Богослужіння в якому обряді звершувати? . . Поза тим часто тепер ходимо в гості одні до одних з нагоди якихось святкувань, що дуже зближує.
Звісно, сьогоднішня асамблея – це зустріч така, дуже загальна, на ній з усіма не перезнайомишся, але вона повинна вилитися у майбутньому в менші, тісніші зустрічі, в локальну співпрацю.
Будь-яке монашество представляє конкретний народ з конкретною історією. І якщо в українців та поляків у минулому було чимало важких конфліктів, то завдані ними рани відлунюють і в серцях богопосвячених осіб. Це маємо подолати! З власного досвіду скажу, що під час другого Майдану я зрозуміла, що я більше християнка, ніж українка, бо на Помаранчевій революції мені йшлося більше про Україну, аніж про християнські цінності. Під час Революції Гідності в першу чергу залежало на тому, щоб люди більше любили одні одних, щоб більше поважали себе навзаєм Нам слід навчитися більше спиратися на Христові цінності, ніж на національні питання, а це виклик у сьогоднішньому світі, як і в нашому контексті, українському. Дуже часто ми про себе високої думки, мовляв, от ми українці, ми кращі, наші боксери перемагають російських, наші футболісти перемогли когось там… Тішитися треба, але при тому обзивати і принижувати інших не можна, бо це не християнська позиція. Тут, на асамблеї, не раз звучало, що мусимо ставати християнами, зокрема, й ми, монахи. І українці, і поляки, і росіяни однаково грішні і однаково потребують спасіння. Любити свій народ, плекати свою культуру потрібно, але воно не має бути вищим від християнства. Патріотизм для нас не може бути нехристиянським, як це сказав якось депутат Олег Березюк. Дуже мені болить, коли дивлюся трансляції з фронту: вояки висловлюються нецензурно, а потім кажуть: «Бог із нами». Це несумісні речі!
Якщо є болючі історичні моменти чи якісь конфлікти теперішнього часу, то про них треба говорити, треба сигналізувати «Мені болить! », але без звинувачення. Тоді інша сторона зрозуміє і, найімовірніше, змінить свою поведінку. Пригадується мені думка нунція Едварда Галліксона на одній із зустрічей про те, що відносини двох наших Церков характеризуються незнанням, заздрістю і байдужістю. Це боляче чути, але так є… Асамблея ж точно руйнує це незнання, послаблює заздрість і усуває байдужість.
Символом асамблеї є два човни у одному морі, як дві Церкви-сестри в одній Україні. Іноді може здаватися, що ці човни заважають один одному, що хтось чиюсь рибу виловлює, що хтось не знає, що на конкретному місці вже риби нема, бо там побував інший човен, а про це не попередили. Ми в одному «морі», мусимо співпрацювати, мусимо навчитися радіти, що хтось інший теж веде людей до Бога, нехай іншою, ніж ми, дорогою. Людей нам усім вистачить, праці усім вистачить.
Отець Йосиф Августин (Товариство Ісуса): Асамблея не повинна бути зустріччю інституцій, а осіб, конкретних осіб. Треба надалі працювати, дивлячись в обличчя конкретної людини.
Всі ми знаємо таке поняття, як «професійне вигорання». Є цілий ряд критеріїв, які свідчать про його наявність. Але, що цікаво, в богопосвячених осіб, котрі часом дуже тяжко працюють, нема навіть натяку на вигорання, якщо вони працюють пристрасно, з ентузіазмом, для Бога… Завдання таких зустрічей, як ця асамблея, – оживити цей запал, ентузіазм.
Не варто занурюватися в історію, яка оголює численні рани, це ні до чого не призведе, бо аналіз, повернення до подій минулого (до чого часто штовхають нас політики) без співчуття, розуміння і милосердя не матиме добрих наслідків і швидкого загоєння. Такі рани можна відкривати лише в присутності Бога. Мусимо остерігатися, щоб не ідеологізувати релігію. Задля цього живою в нас повинна бути пам’ять про те, що Христос помер з любові до людини.
У Польщі в 70-их роках на хвилі післясоборового оновлення в Церкві було зруйновано багато старовинних, мистецької вартості престолів. Шкода… Натомість промовистим є той факт, що монастирі зі строгими правилами тепер навіть у Європі мають покликання на відміну від спільнот, де правила були переглянуті й лібералізовані. Власне Східна Церква, яка плекає вірність своїй традиції, є зараз прикладом того, що не треба лякатися певного радикалізму, не треба лякатися розумного консерватизму, оскільки вони притягують людей.
Монашество нині має бути для світських знаком, що людина здатна нести свій хрест, що людина людині не вовк, що Бог не полишив світ сам на себе. Поряд із тим богопосвячені особи повинні самі навчитися й іншим показати, як слід вести оту внутрішню боротьбу, про яку говорив, скажімо, святий Євагрій Понтійський, бо це боротьба, властива кожній людині, і кожен має знати, як поборювати зло найперше в собі.
Нам не варто розробляти якісь далекоглядні стратегії – треба зрозуміти, чого Бог хоче від нас тут і тепер. У цьому розумінні найголовніше, фундаментальне завдання монашества – не школи і парафії, а свідчення, що Ісус є Син Божий.
Владика Діонісій Ляхович, апостольський візитатор українців Італії, Іспанії та Португалії: Рецепт на «втому Європи», релігійне вихолощення простий: монашество має бути здатним віддавати своє життя за людей точно так само, як на це здатні вояки у зоні АТО.
Таїнство – це не щось закрите для нас, а щось безмежне. Ми не спізнаємо його цілковито, але ми завжди запрошені у нього ввійти і у ньому перебувати: «Перебувайте у моїй любові», – каже Ісус Христос. Кожен покликаний ввійти у таїнство Пресвятої Трійці, бо ми хрестилися в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Між Особами Пресвятої Трійці немає жодних перепон, вони абсолютно відкриті на інших, між ними – постійне давання і приймання. Це таїнство, що є на Небі.
В образі Пресвятої Трійці ми бачимо, що коли діє Отець, тоді діє і Син, і Дух (не кожен зокрема, а всі разом). Це той пункт «Ω», до якого ми маємо прийти. Всі ми маємо до цього стреміти як особа, як спільнота, як сім’я, як парафія, як єпархія, як Церква. Це пристань, до якої ми пливемо серед бурі.
Любов є передумовою єдності! Небо на пекло перетворити дуже легко – закритися в собі.
Найперше завдання богопосвячених осіб – робити видимим діло Пресвятої Трійці, щоб у Церкві ми могли його бачити. Маємо бути «слідами» Бога, знавцями церковного сопричастя і виконавцями, жити цією духовністю. Маємо бути школою сопричастя. Не раз є навпаки, на жаль.
Якось Папа Франциск у приватній розмові сказав, що Європа втомлена народжувати дітей. Брак сопричасності, тобто виходу із себе назустріч іншому, робить богопосвячених осіб «твердими», догматичними, прив’язаними до себе, до свого місця і праці, до своїх думок, тому вони не здатні слухати і дати себе вести Духом Животворним.
Тільки якщо ми повністю відкриті на Святого Духа – зможемо бути пророками. Тоді ми не боятимемося сказати те, що слід сказати будьде і будь-кому, сказати: «Так каже Господь, і кінець! », і не перепрошувати за гостроту…
Чому Ісус йде на Йордан перед своїм виходом на проповідь? Щоби показати, що треба потопити свою «стару» самолюбну людину, з води має вийти нова людина. Щойно по тому відкриється Небо. Тоді, коли побачив Отця і Духа, тоді теж побачив братів і сестер.
Під час літургії слова Ісуса Христа «Прийміть, їжте, це тіло моє, що за вас ламається» ми не повторюємо, а продовжуємо! Це не тільки слова Ісуса, це мої слова! Якщо я не «ламаюся», не «даюся», то я на суд собі правлю Божественну літургію. Якщо моя кров і мій піт не проливається заради іншого, то я беру участь у Євхаристії на суд і осудження! Євхаристію в храмі випереджує євхаристія життя, бо Євхаристія – це не ділення хліба, а служіння один одному, відчуття присутності один одного. Щойно тоді я можу сміло сказати: «Це моє тіло, що за вас ламається; це моя кров, що за вас проливається». Це не єресь. Потвердження маємо в літургії святого Івана Золотоустого, коли в молитві просимо, аби Святий Дух спершу зійшов на нас, а потім на дари і перетворив нас, а потім дари… Тоді ми стаємо Церквою, Тілом Христовим, тоді стає Святе для святих. Святе для святих…
Яким методом маємо досягти сопричастя Пресвятої Трійці? Методом є жертовна любов, боротьба зі злом. У Євангелії Христос нас практично ні до чого не змушує, завжди запрошує, кличе, але тільки кілька разів є «треба», коли треба охреститися, скинути «стару» людину і коли треба йти до Єрусалима, тобто терпіти. Треба хреститися і взяти хрест на себе, а більше нема «треба».
Інший мене стверджує у моїй ідентичності, не я стверджую себе самого. Коли я стверджую свого брата, а він мене, щойно тоді знаємо, хто ми є, які ми є, які маємо дари і обмеження. Саме брат допоможе мені подолати ці обмеження, сказавши про них.
Свобода – це коли я дарую її тобі, а ти мені, і між нами нема жодних бар’єрів, нема колючих дротів. Це християнська свобода, і вона є даром Божим для мене, це мій дар для тебе і твій дар для мене. Ми всі покликані до цієї свободи. Дуже неправильним є твердження, що твоя свобода закінчується там, де починається моя, бо ти поставиш границю далі від себе і ближче до мене, якщо маєш більше сили.
Сопричастя є у родині, коли чоловік відкритий до жінки, а жінка до чоловіка тою самою Божою любов’ю. Тут є нерозривність шлюбу. Це не закон, це сутність Божої любові. Якщо та, інша сторона має проблему, то я піду назустріч, допоможу. Бо сутність Божої любові – жертовність. Сім’я – це одиниця, але вона не може залишатися ізольованою, вона мусить відкритися до парафії, парафія – до єпархії, єпархія – до іншої єпархії, до помісної Церкви, але помісна Церква, хоч і має свою власну ідентичність, не може в ній закритися, вона відкривається до Вселенської Церкви, а та – до цілого світу. Одночасно є ідентичність і є відкритість. Одна одній допомагає.
Ми повинні постійно робити іспит сумління: чи ми здатні причащатися з нашими співбратами, з іншими спільнотами, з іншими Церквами?
брат Лука