Свіжий номер

2(508)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором

Данило Стаценко

Перенесення редакції «Патріярхату» в Україну у 2002 році

Часопис «Патріярхат» існує та розвивається вже протягом 57 років, з яких в Україні видається 22 рік. Це чи не єдиний аналітичний журнал Української Греко-Католицької Церкви, який, до речі, не має фінансової підтримки з боку офіційних церковних структур. «Патріярхат» – ініціатива мирян. Але як часопису вдалося успішно перенести свою діяльність із Нью-Йорка до Львова? Кому спала на думку ця ідея? І хто вони – перші працівники львівської редакції журналу? Прочитавши цю статтю, дізнаєтеся відповіді.

Патріярхальний рух і його криза

Звільнення Йосифа Сліпого з радянської неволі в 1963 році оживило та сколихнуло українську діаспору. В своєму виступі на Другому Ватиканському Соборі митрополит запропонував створити патріярхат Української Католицької Церкви. Ця пропозиція не зустріла розуміння у Ватикані та серед частини єпископату, зате знайшла відгук у серцях українців. Упродовж кількох наступних років у діаспорі виникла мережа патріярхальних товариств, які підтримували погляди Глави УГКЦ. 

Квартальний бюлетень «За Патріярхат» почало видавати Українське Патріярхальне товариство в США (УПТ) в травні 1967 року. В 1977-му журнал перейменували на «Патріярхат». Він став виходити щомісячно, а до видання долучилось Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО), яке об’єднало більшість патріярхальних товариств.

Метою УПСО й УПТ була не просто боротьба за патріярхальний устрій УГКЦ, а й розвиток мирянського руху, християнсько-релігійної культури та екуменічної думки. Перебудова, вихід УГКЦ з підпілля, поява незалежної України дали патріярхальному руху більше можливостей. Тож патріярхальні товариства зосередилися на розвитку релігійно життя безпосередньо в Україні.

Ресурсів було замало для того, щоби глобально вплинути на ситуацію, але локально члени патріярхального руху зі своїм багатим досвідом мали відчутні успіхи. У вересні 1990 року УПТ й УПСО допомогли в організації молодіжної зустрічі «Українська молодь – Христові». Між діаспорою та українськими мирянами налагодилося активне спілкування, яке переросло у взаємні візити, але масштабний проєкт щодо об’єднання вірних УГКЦ в діаспорі й на батьківщині у єдину структуру втілити не вдалося. 

У серпні 1992 року УПСО стало співтворцем Світового Християнського Конгресу (СХК), який мав координувати всі мирянські організації УГКЦ. Однак конгрес не зміг виконати це завдання. Причинами були нерозвиненість мирянських організацій, відсутність підтримки з боку офіційних структур Церкви та брак лідерів, готових очолити конгрес. Діаспорному патріярхальному руху не вдалося знайти великої кількості прихильників у посткомуністичній Україні. Як визнав голова УПСО і співголова СХК Василь Колодчин, «наша діяспора, гаряче прагнучи змін на Батьківщині, не зуміла їх, одначе, передбачити ні приготуватися до них».

У міру зміни поколінь патріярхальний рух почав разюче слабнути і за кордоном. Він був дітищем третьої хвилі української еміграції, тож наприкінці XX століття багато учасників руху мали близько 70 років. Вони вже не могли активно займатися суспільно-релігійними справами. Діячі патріярхального руху поступово віддалилися й від процесів, які розгорталися на Заході, а реалії пострадянської України розуміли ще менше. Найбільшою тодішньою слабкістю руху стала нездатність «патріярхальників» знайти спільну мову з молоддю. Внаслідок цього чимало малих патріярхальних осередків УПТ взагалі зникло. Водночас сильними сторонами «патріярхальників» були працьовитість, терпеливість і здатність тверезо оцінювати свої сили. Завдяки цьому УПТ вдалося зберегти часопис «Патріярхат».

Від Америки до Львова

Для УПТ й УПСО видання «Патріярхату» мало велике значення. Це був чи не єдиний часопис, що прицільно займався висвітленням церковного життя УГКЦ в діаспорі. Після проголошення незалежності України примірники журналу почали пересилати й на батьківщину. Отже, в Україні ще на початку 1990-х сформувалося коло постійних читачів часопису.

Існування й поширення «Патріярхату» було можливе завдяки передплатникам і пожертвам людей доброї волі на пресовий фонд часопису. Осередки УПТ регулярно проводили збірки на видання. І навіть коли можливості патріярхального руху суттєво знизилися, часопису приділяли увагу. Протягом 1997–2000 років ведення і розвиток «Патріярхату» був важливою темою обговорень на засіданнях та з’їздах делегатів патріярхальних товариств.

Першим про перенесення редакції в Україну публічно заговорив головний редактор журналу Микола Галів. На засіданні УПТ в Нью-Йорку 13 грудня 1997 року він заявив, що шукає можливості для перенесення редакції часопису в Україну. Мотивував це необхідністю збереження видання.

На засіданні крайової управи 28 серпня 1999 року Галів знову заговорив про перенесення редакції. Також він запропонував перетворити «Патріярхат» з місячника на двомісячник. Причинами останньої пропозиції були різке скорочення надходжень до пресового фонду та проблеми в роботі редакції. Володимир Пушкар, який багато років був адміністратором журналу, через старість не міг продовжувати роботу. В ході дискусії було досягнуте компромісне рішення. Протягом 2000 року журнал залишався місячником, а в 2001-му став двомісячником. Двомісячником він є й тепер.

У 2001 році між головним редактором «Патріярхату» та провідними членами УПТ почалася тривала дискусія. Микола Галів прагнув, лишаючись на посаді головного редактора, зробити перенесення часопису в Україну поетапним, поступово залучаючи авторів з України. Натомість лідери патріярхального руху вважали, що в Україні має бути створена нова редакція: швидко і за відносно короткий час. Після доволі бурхливих дебатів процес відбувся саме за другим сценарієм.

Наприкінці 2001 року УПТ й УПСО самотужки знайшли людей для випуску часопису і вирішили, що число «Патріярхату» за березень і квітень 2002 року вийде вже у Львові. Про це Миколу Галіва повідомили листом від 6 грудня 2001 року. Однак відповідний номер був виданий ще діаспорною редакцією. 

Затримка виникла через відсутність наступника. Охочі продовжити видання «Патріярхату» в Україні були, але місце головного редактора лишалося вакантним. Врешті-решт очолити редакцію запропонували журналісту Петрові Дідулі. Останній мав досвід роботи в релігійній пресі, закінчив бакалаврат Львівської богословської академії та був знайомий з багатьма представниками патріярхального руху. Однак для самого Дідули така пропозиція стала несподіванкою. 

«Для мене перший момент, коли ця думка прозвучала, був легким шоком і холодним душем. Взагалі я спочатку думав, що люди жартують. Пробував віджартовуватися, але коли це повторювалося другий, третій і четвертий рази дзвінками зі спробами зустрічі, то я розумів, що це справді не жарт», – згадував потім редактор.

Спочатку Петро Дідула не бажав бути головним редактором. Однак побачивши, що за ідеєю перенесення стоїть сформована команда, погодився. Отож число «Патріярхату»  за травень і червень 2002 року стало першим, виданим в Україні.

Працівники, автори та читачі

Львівська редколегія складалася з 11 осіб. Крім того, була чітко виділена посада літературного редактора. Ці обов’язки спочатку виконувала Ганна Дидик-Меуш. Зі старого складу редколегії залишилися тільки двоє людей: Василь Никифорук та Леонід Рудницький. Водночас більшу частину редколегії й надалі становили діаспорці. Микола Когут проживав у Бельгії. Василь Никифорук, Василь Колодчин, Рома Гайда, Леонід Рудницький перебували в США, Леся Храплива-Щур проживала в Канаді. Членами редколегії, які мешкали в Україні, були головний редактор Петро Дідула, Богдан Трояновський, Іван Паславський, Ігор Матушевський та Леся Крип’якевич. Наприкінці 2002 року членом редакції «Патріярхату» став Мирослав Маринович, а в травні 2003-го редколегію покинув Іван Паславський. Восени 2004-го обов’язки літературного редактора перебрала на себе Люба Маринович.

Із переїздом редакції змінилися й основні дописувачі «Патріярхату», поглибилися зв’язки між редколегією та Львівською богословською академією (ЛБА). Значна частина нових авторів була саме із середовища академії. В першому львівському числі часопису свої статті опублікували віцеректор Мирослав Маринович, духівник ЛБА отець Ігор Пецюх та викладач ЛБА Віктор Жуковський. Спільну публікацію підготували Юрій Підлісний та Ігор Леньо з Інституту родини та подружнього життя ЛБА. Коли в червні 2002 року ЛБА трансформувалася в Український католицький університет, співпраця не припинилася. Редакція «Патріярхату» висвітлила на сторінках журналу інавгурацію УКУ, а кількість викладачів УКУ, які писали статті для часопису, тільки зростала. Мала місце співпраця з працівниками Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ), заснованої Інститутом релігії та суспільства УКУ. В «Патріярхаті» побачили світ статті керівника досліджень РІСУ Тараса Гринчишина й директора РІСУ Тараса Антошевського. Також для журналу почав писати знавець церковного мистецтва Марко Філевич.

Водночас деякі підходи часопису після перенесення редакції в Україну залишилися незмінними. Попередній редактор «Патріярхату» Микола Галів шукав авторів не тільки серед греко-католицького середовища. Петро Дідула теж бачив «Патріярхат» як видання, відкрите до інших Церков. Завдяки цьому в журналі продовжували публікувати інтерв’ю з на той час архиєпископом УАПЦ Ігорем Ісіченком та публіцистом Євгеном Сверстюком. Пізніше почали виходити друком публікації православного богослова Юрія Чорноморця.

Основна маса читачів часопису після його перенесення з діаспори була із Львівської області. Проте журнал розповсюджували в центрі й на сході України. Невелике коло читачів «Патріярхату» було на Луганщині, поодинокі читачі з Донецької та Полтавської областей. У Києві журнал передплачували члени Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України. Варто зазначити, що люди зі східних областей України в листах до редакції часто нарікали на певну замкнутість УГКЦ, брак підтримки поодиноких місіонерів з боку церковних структур чи вороже ставлення до греко-католиків з боку РПЦ і місцевої влади.

Отже, діаспорі поступово вдалося передати естафету працівникам в Україні. Водночас навіть через багато років після перенесення редакції до Львова діячі діаспори відігравали й відіграють ключову роль у розвитку «Патріярхату». Завдяки постійним зусиллям багатьох осіб журналу вдалося знайти свою нішу й читача. І якщо ви дочитали аж до цього місця, напевне є одним із них. За що вам дякуємо!

Данило Стаценко

УГКЦ у Полтаві: мир, війна, волонтерство та капеланство

Інтерв’ю з отцем Максимом Кролевським

У січневому інтерв’ю для «Патріярхату» (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/vchytysia-liubovi-vazhko/) митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір високо оцінив діяльність греко-католицьких священників Полтави – батька Юрія та сина Максима Кролевських. На жаль, того ж місяця полтавську греко-католицьку громаду спіткало лихо: в ніч із 13 на 14 січня в її єдиному храмі спалахнула пожежа. Будівля стала непридатною для богослужінь, частину церковного майна було втрачено. «Патріярхат» узяв інтерв’ю в отця Максима Кролевського, щоб розпитати про наслідки цієї пожежі. Крім того, священник розповів про УГКЦ на Полтавщині та про своє капеланське служіння.

– Отче, коротко розкажіть про історію парафії Святої Трійці УГКЦ в Полтаві.

– У 1998 році в селищі Білики Кобеляцького району була заснована перша парафія нашої Церкви в Полтавській області. В Полтаві тоді проживало чимало греко-католиків, але переважна більшість із них вже досить міцно вкоренилася на православних і римо-католицьких парафіях, де вони доклали багато своєї праці. Ці парафії стали для них рідними. Тому пошуки вірних УГКЦ, які ще не знайшли свою Церкву в Полтаві, були тривалими й непростими. Все ж таки у 2003 році парафія була зареєстрована. Ми мали 10 осіб, необхідних для державної реєстрації, але… це були 10 осіб, необхідних для державної реєстрації і тільки. На літургії були присутні фізично четверо-п’ятеро людей. Три роки отець Юрій доїздив до них із Біликів і лише в 2006-му остаточно переїхав до Полтави. Весь цей час ми служили в храмі римо-католиків. Людей у нас трішки додалося, але небагато. Ми тричі намагалися просити земельну ділянку в міської влади, бо закон гарантував нам це. Але марно: нам не просто відмовляли, нас проводили через кола погоджень, отримання дозволів, виготовлення проєктів тощо. Ми витрачали на все це свій час, кошти, здоров’я, а потім чергова надія на отримання землі вмирала у кабінетах міськради.

Два роки ми молилися в маленькій кімнатці, що належала родині парафіян, відтак п’ять років у приміщенні, яке орендували в міської влади і в яке вклали багато ресурсів. Лише в 2012 році Блаженніший Святослав знайшов нам жертводавця, і ми змогли придбати земельну ділянку на околиці міста. Вже через пів року на ній постала каплиця.

Незважаючи на труднощі, парафія зростала і розвивалася, може, не так кількісно, як якісно. Знаковим було те, що люди додавалися цілими родинами, разом із дітьми, тому праця з дітьми стала важливим елементом. Це і катехизація в недільній школі, і дитячі та молодіжні літні табори, і садочок вихідного дня для найменших. Також багато років волонтери парафії працювали в реабілітаційному центрі для дітей із порушеннями центральної нервової системи. Були відкриті дві відомчі каплиці в межах міста (лікарняна і поліцейська), котрими опікується наша парафія.

Коли кількісно парафія трохи зросла, ми задумалися над тим, щоб об’єднати людей навколо якихось конкретних справ. Так з’явилися чоловіча братерська спільнота «Лицарі Колумба», жіноча «Ліга греко-католицьких жінок», молодіжна «Українська Молодь – Христові», а також «Матері в молитві». Чоловіки займалися благодійними справами, жіноча спільнота влаштовувала благодійні ярмарки, плела шкарпетки, шила білизну для військових тощо.

Парафіяни заснували благодійний фонд «Всесвіт», керівником котрого є парох отець Юрій. Із 2014 року силами фонду надавалася й надається гуманітарна допомога лікарням і госпіталям, а також жителям прифронтових територій.

– Січнева пожежа знищила церковні меблі, частину майна та ікон. Де проводять богослужіння тепер? Чи вдалося вам щось відновити, як, наприклад, вишитий іконостас, про який ви згадували в інтерв’ю Суспільному?

– На жаль, пожежа знищила майже все. Неушкодженими залишилися Святі Тайни, вишита Плащаниця і кілька ікон. Переважна більшість ікон із вишитого іконостаса пошкоджені, вони не згоріли, але втратили природні кольори. Плануємо його відновити для майбутнього нижнього храму, позаяк ці ікони вишиті руками вже покійної тепер парафіянки Катерини Якименко, активної учасниці підпільної Церкви.

Наслідки пожежі

– А як пережили парафіяни пожежу в храмі? Наскільки важким випробуванням вона стала для вашої громади?

– Пожежа сталася пізно ввечері. Отець Юрій після восьмої години зачинив храм і поїхав до себе. То якраз перед неділею було, в суботу.

До цього храму ми справді доклали дуже багато зусиль, щоб його гарно оформити, всі богослужбові речі – чаші, ризи та вже згаданий вишитий іконостас… Не дуже солодко було. Я думав, де далі збирати людей. Це ж зима, просто неба не будеш звершувати богослужінь.

Напевно, найбільшим ударом це стало для дружини отця Юрія пані Валентини. Вона справді на парафії як другий сотрудник. Намагається і всі свята організовувати, і дітей, і катехизацію провадити. Але нічого, ми потім усвідомили, що, по-перше, все в Божих руках, а по-друге, можливо, це для нас буде додатковим імпульсом. Ми й так мали будувати новий храм. Однак планували його звести без підвального приміщення. Зараз уже плануємо з підвальним приміщенням, щоб можна було якнайскоріше зайти всередину, а потім зводити стіни основного храму.

Із часом ми зрозуміли: в цьому, що сталося, так само є якесь Боже провидіння. Скажу так, що основним фундаментальним чинником для мене є не стіни і навіть не сам храм. Головними є звичайні люди, які до тебе приходять. Ми можемо втратити якусь будівлю, можемо втратити якісь стіни, але, не допусти Господи, щоб ми втрачали людей, бо це найбільша цінність, яку ми маємо! Знаєте, ті люди збиралися і приходили до храму протягом 20-ти років. Тому вони для нас є великим джерелом натхнення, джерелом любові та джерелом такої перспективи, що перед нами є дуже багато справ, які ми повинні зреалізувати якнайкраще. Принаймні тут, у Полтаві, де перебуваємо.

Серед наших парафіян, напевно, вже поза 20 родин військовослужбовців різних родів військ. Є навіть так, що і тато, і мама в армії, а дітей виховують бабусі. На початку повномасштабної агресії багато наших чоловіків перевезли своїх дружин і дітей чи то в Галичину, чи за кордон. Однак майже всі вони вже повернулися. Можливо, ще одна-дві-три родини живуть у Галичині чи за кордоном. Але вони так само планують повертатися до Полтави, бо насправді дуже й дуже сумують за рідною місцевістю.

– Чи отримала ваша парафія допомогу від когось у будові нового храму?

– Завдяки допомозі небайдужих людей – священників і монахинь, наших парафіян вже вдалося надбати богослужбові ризи, церковні меблі, ікони тощо, а також гроші для початку будівництва нового храму. Зараз богослужіння звершують у будинку священника, де перший поверх повністю слугує для потреб парафії: катехизації, проведення таборів, трапез і надання допомоги людям у потребі.

– Попри всі негаразди, ваша парафія не опускає рук. Навіть після пожежі ви не перестаєте волонтерити, передавати автівки на фронт. Розкажіть, будь ласка, про волонтерський рух усередині вашої громади.

– Ми почали активно волонтерити на межі 2012–2013 років. Але перед нашою парафією у 2014-му постали воєнні виклики. Якщо хтось пригадує часи десятилітньої давності, наш військовий, який ішов на фронтові будні, навіть не мав чим день прохарчуватися. Не мовилося про засоби захисту, як-от шолом чи бронежилет, а про звичайну військову форму чи взуття для того, щоб ефективно виконувати бойові завдання на сході.

Звичайно, наші парафіяни, зокрема чоловіки, почали активно – хто скільки може – долучатися до фронтової реальності, в яку потрапила наша країна. Дійсно, насамперед ми намагалися забезпечити людей із числа наших полтавських парафіян, які взяли до рук зброю та пішли воювати. Але так само в кожного були якісь знайомі поза громадою. Друзі нашої парафії постійно надсилали прохання допомогти в подоланні викликів, які поставали перед справою захисту нашої країни. У 2015 році ми офіційно заснували осередок ордену «Лицарі Колумба». До нього одразу ввійшло 30 чоловіків. Відтак ми ефективніше, вже як організація, могли виконувати завдання, які накреслювали.

Полтавський осередок «Лицарів Колумба»

Перед початком великої війни волонтерства як такого вже не було. Адже якщо мовилося про якісь кошти, то було дуже й дуже важко щось назбирати. Та ми змогли придбати один пікап, один позашляховик і два дрони Mavic 2 Zoom, які тоді були найефективнішими. Я в той час був капеланом у десантно-штурмових військах. У Полтаві стояла наша оперативно-тактична група. Хлопці з розвідки завдяки засобам, які ми придбали, змогли боронити місто Суми. Хлопці, які тоді залишилися живі, приїжджали до нашої парафії та розказували, що якби не ті автомобілі й два дрони, вони не змогли б протистояти ворогу, який просто йшов ордою. Один позашляховик був тонований, і перші кілька днів широкомасштабної агресії вони їздили у військовій формі попри колони російських військ і надавали нашим військам інформацію, звідки вони заходять. Десь навіть було перехоплення російських військ, що не були в змозі зрозуміти, де перебувають, не усвідомлювали, що до Сум не долізуть, бо всюди отримували адекватну відповідь. Вже потім, за кілька днів, російські військові зрозуміли, що на тій машині пересуваються українські військові, і почали за нашими полювати, обстрілювати їх. Але кілька днів повномасштабної агресії наші справді змогли ефективно протистояти навалі російських окупаційних військ. Тому ми направду щиро раді, що завдяки засобам, на які збирали по копійці, ми змогли також спричинитися до того, що Суми боронилися, що росіяни не змогли до Полтави зайти.

Звісно, після 24 лютого ми, українці, включилися в боротьбу, з хати кожен віддавав усе, що мав, бо бачив, яка ситуація, як окупують нашу Україну. Тому й полегшилася закупівля автівок чи тих же дронів, інших потрібних засобів, зокрема для розвідників, глушників, тепловізорів, якоїсь оптики для ефективної роботи наших армійців. Але вже треба було думати про логістику. Треба було думати, як закуповувати автівки, як їх найскоріше перевозити, бо чоловіків перестали випускати за кордон. Дуже часто ми просили жінок, які можуть переходити кордон, щоб вони перевозили ці автівки в Україну. Відтак ми перебирали машини, робили мінімальний технічний ремонт і віддавали туди, де вони були необхідні. Не скажу, що транспорт на вагу золота, але без доброї автівки воювати ефективно неможливо.

– Розкажіть, будь ласка, про свій досвід роботи капеланом.

– До червня 2014 року я був священнослужителем у Донецьку. Далі треба було виїжджати з міста. Одна особа, яка належала до СБУ і добре до мене ставилася, сказала, що я та ще кілька священників є в чорних розстрільних списках. Не знаю чому, можливо, через те, що ми ходили з тими священниками на Євромайдан у Донецьку. Ми там нічого такого не робили, але починали Майдан із молитви та закінчували молитвою.

Покинувши місто, я звернувся в Департамент військового капеланства, бо усвідомлював, що в такий непростий час маю щось для своєї країни зробити. Якби я не був священником, то долучився б до якихось добровольчих з’єднань. Взяв би до рук зброю і пішов воювати. А оскільки права брати до рук зброї я не мав, то думав, що найбільше міг би допомогти як капелан. Моя капеланська робота цього десятилітнього періоду тривала по-різному. Я був не тільки священнослужителем, часом доводилося бути кухарем, водієм, евакуювати поранених із поля бою. Часом був медиком настільки, наскільки міг. Мусив виконувати будь-які завдання для того, щоби допомогти хлопцям і врятувати людські життя.

Не раз мене хтось запитував: «Скільки військовослужбовців приходить до вас на Святу літургію?» На що я відповідав: «По-різному буває. Якщо ми в Полтаві, то може бути більше, а якщо на позиціях, то не знаю, бо хлопці розкидані. Коли прийшов Ісус Христос у цей світ, Він же ж одразу не служив літургію. Він ходив, спілкувався. Наскільки він міг спричинитися до того, щоби справді дати відповіді на життєво важливі питання, які стояли перед людьми, щоб вони відчули мету і зміст свого життя».

Я намагався робити щось подібне. Звичайно, за цей час когось охрестив, багатьох висповідав. Можливо, когось привів до Бога. Але моє основне завдання полягало в тому, щоб та армійська спільнота, якою я опікувався, справді була родиною, такою, знаєте, сім’єю. Це й згладжування якихось конфліктів, які існують у різних структурах, у різних спільнотах. Це й намагання зробити так, щоб люди могли одне на одного подивитися з християнською любов’ю, вміти зрозуміти одне одного. Від того дуже багато залежить. Якщо якийсь підрозділ справді співпереживає, де хлопці з любов’ю ставляться один до одного, підставляють плече, то такий підрозділ може ефективніше виконувати завдання, які перед ним ставить військове керівництво. Якщо ж там розруха, конфлікти, то, звичайно, люди не зовсім ефективні. В їхніх головах рояться абсолютно інші думки, які заважають виконувати роботу. Власне кажучи, берегти своє життя.

Тому я намагався завжди бути таким собі… сірим кардиналом, людиною, яка справді може допомогти з армійської спільноти зробити бойовий колектив. Бойову спільноту, яка буде побудована на взаємодопомозі, увазі та любові, на християнських цінностях. Наскільки міг, настільки мені це вдавалося. Можливо, не все виходило. Скажу, що дуже багато і сам навчився від військових: стійкості, бадьорості, незламності. Адже я проста людина зі страхами, фобіями і багатьма іншими речами, які заважають орієнтуватися в різних ділянках життя.

Коли ти на парафії, це зовсім інше середовище для священника. Чому? Тому що тут, у принципі, гуртуються люди однієї віри, духовної ментальності, ті, яких, може, виховували на християнських цінностях змалечку. А коли заходиш в армійське середовище, то там дуже часто є люди різних ідеологій, різних віросповідань, різних політичних поглядів. Є й атеїсти, є ті, що розмовляють російською, не лише українською. І ти всіх цих людей маєш зібрати докупи, щоб вони стали справжньою армійською родиною. Це досить непросте завдання.

Мені здається, що покликання до священства – це щось унікальне. Не кожен може бути священником. Бути військовим капеланом – покликання у квадраті. Часом треба пройти через смирення, починаючи від військового керівництва, яке не до кінця розуміє, що ти тут робиш, можливо, навіть думає, що я йому заважаю, оскільки виконую якусь «свою» роботу. Так, робота капелана для багатьох є непомітною. Її, знаєте, можна порівняти з працею хатньої господині: весь час нібито прибирає, варить їсти, а потім знову все з’їдене й порозкидане. Не видно, що жінка цілий день працювала. Так само й тут.

Як капелан ти працюєш із людьми, змінюєш їхню свідомість. Даєш їм певні дороговкази, які справді можуть послужити в житті, навіть у виконанні бойового завдання. Мені не доводилося вступати в конфлікт із військовим керівництвом. Пригадую, як один командир частини сказав: «Ще трішки, і вони вам на голову вилізуть». А насправді я просив про нормальні речі: про внутрішню ротацію з роти, щоби по двоє, по троє чоловіків їхали додому. Одні повертаються – другі їдуть. Бо я бачу, як утома деморалізує, починає внутрішньо зжирати хлопців, від чого ті починають вигоряти. Тож такі речі треба робити, без того ніяк.

Знаєте, так, як бійці відкриваються капелану, здається, не відкриваються ні військовослужбовцям із морально-психологічного забезпечення, ні психологу. Є речі, про які вони до кінця не розповідають навіть своїм жінкам, бо хочуть, щоб ті менше переживали. Ось вони мені це все й виговорюють. Звісно, капелан має їх потішити, обняти, вселити того християнського життєвого оптимізму, щоб рухатися далі.

– Кілька місяців тому «Патріярхат» узяв інтерв’ю в Полтавського митрополита ПЦУ Федора. Він тепло відгукувався про вас і вашого батька отця Юрія Кролевського. Якими є відносини між УГКЦ та ПЦУ в Полтаві зараз?

– Із владикою Полтавським Федором ми недавно мали спілкування. Знаєте, я побажав би, щоб таких єпископів було більше. Владику Федора я вважаю одним із найкращих, найактивніших православних єпископів в Україні. Справді, наші відносини дуже теплі. Навіть більше, ми з 2014 року маємо спільну державну каплицю, де почергово звершуємо богослужіння. Пригадую, як у нас згорів храм, то він зателефонував до отця Юрія і захотів йому подарувати богослужбові ризи. Отець Юрій почав відмовлятися, але владика все одно прислав свого помічника. Подарував ручний хрест гарної роботи та новесенькі богослужбові ризи. Дай Боже, щоби такі добрі, приятельські стосунки були всюди, у всіх областях між греко-католиками та православними! Це великий приклад для наслідування.

Подарунки від Полтавського митрополита ПЦУ Федора для церкви Святої Трійці

Розмовляв Данило Стаценко