За короткий час – протягом п’ятнадцяти років – заробітчанська еміграція з України поширилася по всіх державах теперішньої Європейської Спільноти, а також у Росії, Ізраїлі, на Американському континенті, в Австралії.
За нашими підрахунками, загальна кількість українців, що виїхали на заробітки до інших країн, становить близько 4,5 млн осіб, з яких у ЄС перебуває близько 1 млн 700 тис., понад 2 млн – у РФ. У США – близько 500 000 тис. трудових мігрантів з України. Наразі не маємо даних про кількість у країнах Латинської Америки, Азії та Австралії. Проте, припускаємо, це число щонайменше на порядок нижче за відповідне в ЄС.
Автори вибіркового дослідження домогосподарств України об’єднали країни виїзду українців у групи за географічним положенням, статусом країни у світі (враховуючи рівень економічного розвитку, членство в міждержавних союзах), особливостями розвитку міждержавних зв’язків з Україною – і виокремили за цими ознаками 7 великих регіонів. «Першу групу складають Російська Федерація та інші країни СНД, які акумулюють майже половину українських трудових мігрантів. Польщу та Італію слід виділити як окремі регіони, у четверту групу варто об’єднати Чеську Республіку, Словаччину та Угорщину, п’яту формують Португалія та Іспанія. Ці п’ять географічних напрямків, – зазначають автори дослідження, – є основними для українських заробітчан. Інші країничлени ЄС, Швейцарія, Норвегія, а також країни Північної Америки складають шосту групу («країни Заходу»). Щодо країн південної частини колишньої Югославії, а також Мальти, то їх доцільно разом з Ізраїлем та країнами, що розвиваються (у т. ч. Туреччиною й Кіпром), об’єднати у групу «країни Півдня»».
Крім цього, дослідники об’єднують усі регіони України за показниками участі й трудовій міграції у сім міграційно цілісних географічних районів. На першому місці – Закарпатський район із найвищим рівнем участі населення у трудовій міграції з її основними напрямами – Чеська Республіка, Угорщина та Словаччина. Це пояснюється факторами географічної близькості, етнічними особливостями регіону (тут мешкає основна частина угорців і словаків), історичних зв’язків (Закарпаття у різні часи входило до складу Угорщини і Чехословаччини). Разом з тим, цей район характеризується найбільшим, порівняно з двома іншими районами, які повністю розташовані у межах Західної України, рівнем орієнтації на РФ. Далі йде Буковинський район, вихідці з якого працюють у країнах «Старої Європи» (понад 50% – в Італії). Високий рівень орієнтації на Італію пояснюється тим, що в Чернівецькій області найвища частка романомовного населення (румунів та молдован), чимало етнічних українців мають знайомих у Румунії та Молдові, мешканці яких почали раніше за українців активно мігрувати до Італії. Третю позицію посідає Галицько-Волинський район зі значно вищим, порівняно з іншими, рівнем орієнтації на Польщу і підвищеним – на Португалію, Іспанію, Італію при відносно низькому рівні орієнтації на країни СНД. Район забезпечує чверть усього обсягу українського заробітчанства, близько ¾ усіх мігрантів до Польщі, половину – до Португалії та Іспанії й третину – до Італії. На четвертій позиції – Західно-Центральний район (охоплює Вінницьку, Рівненську, Хмельницьку та Черкаську області). У РФ та країнах СНД працює близько половини мігрантів.
П’яте місце посідає Східно-Центальний район, до якого автори дослідження віднесли Дніпропетровську, Донецьку, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Полтавську, Сумську, Харківську, Чернігівську області та м. Київ. Якщо попередні райони мали вищий або загальнодержавний рівень участі населення працездатного віку в трудовій міграціяї, то тут він помітно нижчий. Район характеризує переважна орієнтація на РФ (у півтора рази вища, ніж у середньому по країні). На шостій сходинці опинився Південний район (АР Крим, Миколаївська, Херсонська та Одеська області). Загалом тут рівень участі у трудовій міграціяї трохи вищий, ніж у Східно-Центральному районі, але помітно нижчий ніж в інших п’яти районах. Порівняно з попереднім районом не так різко виражена орієнтація на РФ, натомість вищою є орієнтація на країни ЄС. Фіксується найвищий по Україні рівень орієтації на країни Півдня, де, згідно з даними медикодемографічного обстеження населення України 2007 р., найвищий ризик стати потерпілим від торгівлі людьми. І, нарешті, сьому позицію посів Луганський район, що характеризується середньою за мірками України загалом і високою щодо попередніх двох районів інтенсивністю трудової міграції, різко вираженою орієнтацією на трудові поїздки до РФ.
Загалом зберігається позитивна динаміка міграції з України (тобто перевага виїздів над поверненнями).
Як і в попередні періоди економічної міграції, серед українців, що виїжджають у західному напрямі, домінують вихідці з західних областей, проте зростає частка представників центру, сходу й півдня України, тоді як серед емігрантів до Росії дві третини походять із центральних та південносхідних областей.
Автори дослідження зазначають, що структура розподілу мігрантів за професійними групами у країнах перебування характеризується надзвичайно низькою часткою професіоналів, фахівців, технічних службовців (6,0%) та значною часткою – представників робітничих професій, «з яких майже третину становлять найпростіші професії».
У ході наших опитувань близько 80% українців декларують намір повернутися на Батьківщину. Однак, приблизно той самий відсоток серед них не можуть з певністю сказати, коли це відбудеться. Мігранти з 512-літнім стажем пригадують, що наміри повернутися за рікдва вони декларували, як тільки приїхали в цю країну, однак залишаються тут і досі, пояснюючи це необхідністю вирішувати матеріальні потреби своїх рідних в Україні.
Спорідненість культур Східної та Західної Європи сприяє швидкій інтеграції українських мігрантів у суспільства країн перебування. Закриття кордонів для мігрантів зі Східної Європи спонукають їх надалі залишатися в ЄС і не повертатися додому.
Результати соціологічних досліджень, проведених у рамках проекту за допомогою т. зв. якісних методів (поглиблені інтерв’ю і фокус-групові дискусії з мігрантами у семи країнах ЄС) дали нам змогу сформулювати парадигму «трьох поколінь», яка пояснює динаміку сучасної української економічної міграції. Ці покоління заробітчан, що перебувають нині в об’єднаній Європі, відрізняються між собою не тільки віком, а, передовсім, «простором соціального співбуття», у яких проходить їхня житєдіяльність.
До першого покоління належать, зазвичай, найстарші мігранти віком від 50 до 60 років з міграційним ста‑ жем від 7 до 12 років, які виїхали на заробітки, щоб поліпшити матеріальне становище родини і повернутися на батьківщину. І попри відтермінування, вони повернуться. Їхнє тимчасове, хоч і тривале, відлучення є лише «доповненням» до життя в Україні.
Друге покоління складають переважно мігранти середнього віку (3645 років), які також залишили родини на батьківщині чи, навіть возз’єднавшись з ними у країні перебування, мають батьків, родичів в Україні. Соціальне планування цієї категорії людей, в яке входять придбання житла, навчання дітей, забезпечення батьків, також спрямоване в Україну. Проте самі вони вже перебувають між «тут» і «там», тобто між Україною і державою перебування. У ній вони залишаються чужинцями, охоче приїжджають додому, проте не знаходять для себе там місця.
Добре описує представників «другого покоління» українських мігрантів іспанський журналіст Габріель Пернау на сторінках центральної іспанської газети «Ла Вангуардія» за підсумками подорожі з іспанського міста Мурсія до Києва. Він здійснив її автобусом разом із українськими мігрантами, і, вона, за його словами, є найдовшою мандрівкою по Європі за допомогою регулярних автобусних ліній. «Усі чоловіки та жінки, що супроводжували нас у цій подорожі, для себе вирішили, що на сьогодні їхньою домівкою є південь Європи. Тут живеться добре, і поки ситуація в Україні не зміниться на краще, вони бажають продовжувати жити цим життям: Україна є для них на сьогодні втраченим раєм. Хоча всі вони і прагнуть одного дня повернутися додому назавжди», – пише журналіст.
І, нарешті, «третє покоління», яке ми називаємо передовою або молодою міграцією, репрезентована переважно молодими людьми віком до 30 років. Характерна риса представників цієї групи – відповідність їхнього простору співбуття глобальному суспільству. Гадаємо, їх можна зустріти в усіх країнах ЄС, проте окремою соціальною групою це покоління вияскравилося для нас в Ірландії.
Фундаментальна історична від‑ мінність нинішнього українського заробітчанства від міграції попередніх епох полягає у зміні соціального простору, в якому відбувається самовизначення українського заробітчанина. Попри нарікання більшості респондентів наших поглиблених інтерв’ю на безвихідь, що привела їх до виїзду, усе ж акцентування ними на низькому рівні прибутків (а, не, скажімо, на безробітті) вказує, що виїзд насправді був однією з альтернатив соціального вибору в межах «простору співбуття» потенційного мігранта.
Праця на еміграції одного з членів родини стала важливим компо‑ нентом соціального розвитку українського суспільства в умовах глобалізації, на що вказує взаємозв’язок самооцінки добробуту домогосподарств та джерел надходження матеріальної допомоги у 2007 р. за даними загальнонаціонального ви‑ біркового дослідження: серед господарств, які вважали себе заможними (а такими серед 1 329,8 тис. визнали себе 19,3 тис.) майже три чверті отримували матеріальну допомогу зза кордону від близьких родичів (чоловіка, дружини, дітей), тоді як у домогосподарствах із середнім, нижче середнього рівнем добробуту і в тих, що визнали себе бідними, ця частка була суттєво меншою.
Cпіввідношення рівня добробуту домогосподарств і наданої грошової допомоги дозволяє розглядати зарібкову міграцію щодо родини не як «уходництво», тимчасове відлучення, а як визначальний чинник формування нового простору співбуття, а відтак і соціального самовизначення родини.
Результати наших досліджень засвідчують виникнення значної кількості громадських організацій українських мігрантів у державах їх наймасовішого перебування, окрім Росії. Деякі з них стають важливим чинником у взаєминах українців із владою та суспільством країн, що приймають а також зворотного впливу заробітчан на українське суспільство.
Душпастирські осередки УГКЦ у країнах ЄС, яким охоче надає храмові приміщення Римо-Католицька Церква виступають не тільки як релігійні спільноти, а й як центри спілкування і взаємодопомоги, національно-культурного життя мігрантів. Членами громад УГКЦ стають не лише традиційні греко католики, а й представники інших конфесій, мігранти, які на батьківщині не ходили до церкви чи взагалі не були християнами, а також окремі громадяни країн перебування. Формування емігрантських церковних громад, як і діяльність церковних організацій країн перебування у сфері опіки над іммігрантами слугують прикладами поєднання соціальної гомогенності (у даному разі – етнонаціональних спільнот, на ґрунті яких постають церковні громади – емігрантські чи країни перебування) і первинності природних прав людини незалежно від походження, соціального та правового статусу іммігранта. Вивчений нами в країнах перебування українських мігрантів церковний досвід такого поєднання закладає моральні підвалини цивілізації глобалізованого суспільства, визначальним для яких буде принцип гідності людини. Поєднання гомогенності спільнот і діалогу культур на основі первинних, природних прав людини може лягти в основу формування моделі міграційної політики, що враховуватиме національні інтереси окремих держав і розвиток міжнародного режиму прав людини.
Глобальні міграційні переміщення, частиною яких – це українське заробітчанство, показник і чинник спілкування та формування соціальних ідентичностей, що не спираються на традиційні соціокультурні середовища. Таким чином, сама міграція стає важливим претекстом формування концепції місійної діяльності Вселенської Церкви у ХХІ столітті. І це стосується фундаментального еклезіологічного питання самовизначення й функціонування первинних церковних спільнот в умовах глобалізованого супільства; з іншого боку, глобальна міграція ставить питання про наближення до спільної концепції місійної діяльності Вселенської Церкви на перетині тіснішої взаємодії національних Церков та екуменічного діалогу.
Ігор Марков, завідувач сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НН України, координатор проектів дослідження сучасної української трудової міграції в країнах перебування МБФ Карітас України