Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ігор Пецюх

Як проповідувати, щоб почули?

Оскільки проповідь – це не просто публічний виступ на релігійну тему, хотів би свої роздуми про проповідь і про сприйняття проповіді почати з ширшого еклезіологічного контексту: глянути більше на природу Церкви, на те, чим є Церква. В класичних підручниках з еклезіології завжди наголошувалося на боголюдській природі Церкви, на тому, що це не лише суспільна інституція. Часто для цього опису боголюдської природи Церкви використовували термінологію Халкідонського Собору, костра в прямому сенсі стосується безпосередньо Ісуса, про дві природи і одну особу, про цю незмішаність, незлитність, але й неподільність двох природ: Божої та людської в особі Ісуса Христа.

Оскільки Церква є тілом Христовим, якоюсь мірою, за аналогією можемо говорити про це взаємопроникнення Божої та людської природи, Божого та людського елементів і в самій Церкві. Воно теж буде стосуватися всього, що діється в Церкві, зокрема й проповідництва. Це виражається в боголюдській природі слова проповіді, котре є водночас словом людини і словом Божим. Нехай усвідомлення цього буде для нас таким тлом, на якому ми аналізуватимемо, шукатимемо якихось кращих рішень. Врешті-решт, оцінюватимемо ефективність церковного проповідування.

Свого часу я навчався в Дрогобицькому педагогічному інституті. Мені донині в пам’яті застрягло одне твердження, яке я міг би застосувати також до проповідництва. Викладач із педагогіки тоді говорив нам про те, що наші учні адекватно зрозуміють поданий нами матеріал на 20%. Решту, 80%, або не зрозуміють, або зрозуміють неправильно. Я ніколи не перевіряв цієї статистики, але, маючи деколи зворотний зв’язок після своїх проповідей чи навчань, стикаюся з таким дивним розумінням моїх слів, що ці 20% мені видаються оптимістичним прогнозом.

І це ставить питання про наше слухання. Євангеліє вказує: «Вважайте як слухаєте» (Лк. 8,18). І тут я не хочу кидати камінь у город мирян, мовляв, вони не слухають або ж слухають неуважно. Ця проблема стосується передовсім духовенства. Деколи мені здається, що здатність слухання як такого дуже різко знижується разом із отриманням диплома семінарійної освіти і взагалі пропадає з моменту рукоположення. Це знову ж таки не підтверджена жодними дослідженнями теза, а тільки моє суб’єктивне спостереження. Бути служителем, бути тим, котрий проповідує, котрий звертається до інших зі словом, і самому не втратити здатності слухати – це дар. Не скажу, що це якийсь надприродний дар, але це таки талант, який можна закопати, а можна розвинути.

Чому нам складно слухати? Тому що ми накладаємо певні фільтри на те, що чуємо. Я ці «фільтри» розбив на кілька, важливих, як на мене,  груп.

Три «фільтри» слухання проповіді

Першу групу я назвав би «фільтр інтелектуальної матриці». Припустимо, я в своїй голові маю якісь переконання, погляди і твердження, які приймаю за істину. І тоді, слухаючи іншого, шукаю в тому, що він говорить, підтвердження того, що знаю, у що вірю, у чому переконаний. І якщо чую щось, що мені не пасує, не відповідає моїм поглядам, то автоматично відключаюся. Навіть не включаю якогось внутрішнього бунту. Просто не чую те, що мені не пасує, а чую лиш те, що мені пасує, з чим вже заздалегідь погоджуюся. І що більше буде того, що мені пасує, того, що я почую від того, хто до мене промовляє, то більше буду задоволений, то вищу оцінку зможу поставити тому проповіднику, промовцю чи людині, котра до мене промовляє. «Як мудро він сказав. Справді, це ось так і так, і так». Теза «як мудро він сказав» – це немов би потвердження того, що я сам не дурний, я теж у це вірю, я теж це знаю, я теж у цьому переконаний. І от я почув від когось іншого потвердження моїх поглядів, і це мовби ще стороннє потвердження моєї особистої мудрості. Можемо сказати, що таке сприйняття слова, скерованого до мене, є побічним ефектом людської гордині чи людського обмеження. Це правда. Але навіть якщо я свідомо хочу боротися проти гордині чи бути людиною, відкритою до інших, цей механізм пошуку своїх поглядів у тезах людини, котра до мене промовляє, так глибоко «зашитий», що треба дуже великого зусилля, аби його позбутися чи хоча б звернути увагу на ті тези, які не пасують до моїх переконань, світогляду і всього того, у що я вірю, щоби їх автоматично не усувати з поля зору.

Ще один фільтр – це «фільтр певного утилітаризму». Тобто я хочу почути від проповідника щось, що зможу використати за іншої нагоди. Цей фільтр особливо стосується священників, які слухають проповідь іншого священника. Я сам нерідко думаю про те, що можу використати чиїсь думки в майбутньому, коли буду проповідувати на цю саму тему, читати цей фрагмент Євангелії: «О, треба запам’ятати цей зворот, бо мені він сподобався. Якщо я його використаю, додам якийсь жарт чи інший приклад, це сподобається моїм слухачам». Але тоді слово, котре я слухаю, не стосується мого життя, мого серця, моїх життєвих рішень, а тільки якогось абстрактного майбутнього, коли я проповідуватиму комусь іншому.

Два описані фільтри очевидно збіднюють наше слухання, інструменталізують його. А проте ще дозволяють нам якось слухати. Натомість є ще один фільтр, що особливо стосується саме церковних проповідей. Це фільтр, який я умовно окреслив би фразою: «А що нового ти можеш мені сказати?» або «Я й так знаю, що ти мені скажеш».

Приходячи до храму, ми дуже часто знаємо, що скаже священник. Суть навіть не в тому, що він говорить за тією самою схемою, бо євангельські фрагменти повторюються з року в рік. Священник, не маючи якогось великого інтелектуального багажу, просто говорить, повторює завчені фрази з року в рік при нагоді того чи іншого свята. Але це правда остільки, оскільки вона передбачає лише людський вимір нашого проповідування.

Бо насправді теза про те, що до храму ми приходимо для того, щоб нам сказали, що треба бути хорошими, що треба всіх любити, бути добрими, прощати, бути щедрими, врешті-решт, любити Бога і ближніх – це теза моралізаторського підходу до віри.

Бо насправді теза про те, що до храму ми приходимо для того, щоб нам сказали, що треба бути хорошими, що треба всіх любити, бути добрими, прощати, бути щедрими, врешті-решт, любити Бога і ближніх – це теза моралізаторського підходу до віри. Такий підхід дуже збіднює наше спілкування з Богом, зводить його до меж закону і спонукає до правильної поведінки. Класична практика довоєнних галицьких сіл, коли чоловіки в часі проповіді виходили на перекур, служить доказом древності цієї традиції, що «тут ми нічого не втратимо, нічого не пропустимо, нічого нового він нам не скаже».

Чи живе проповідник проповіддю?

Отже, проповідь (гомілія), як і все, що робиться в Церкві, має боголюдський характер. Думаючи про божественну підтримку, про міць Божого слова, не варто нехтувати тим, щоб готуватися, продумувати проповідь. Комусь треба виписати тези, комусь написати цілий текст того, що будеш говорити. Нас у семінарії завжди вчили, щоби з одного боку мати перед собою текст, а з другого бути вільним від тексту. Оцінки з гомілетики в семінарії ставили на основі того, який ти текст написав і як його потім переконливо передав своїм слухачам, не заглядаючи весь час у нього, тримаючи зоровий контакт зі своїми слухачами. Це технічна сторона людського виміру проповідування. Врешті, такі вказівки останніми роками звучать від Папи Франциска: проповідь не повинна перевищувати восьми хвилин. Вони теж виходять із розуміння людського виміру проповідування. Адже ми промовляємо до людей, які дуже часто не спроможні зосередити увагу на довший час. Папа радить, що проповідь має бути короткою: хай у ній буде один образ, одна думка і одна емоція.

Я розумію, що прагнення понтифіка випливає, як мені здається, з милосердя до людей. Часами, коли я слухаю якихось своїх співбратів у священстві, я би теж дуже хотів, щоби та чи інша проповідь закінчилася щонайскоріше. Але я далекий від того, щоби з цього робити універсальне правило. Стежачи за собою, бачу, як мене деколи захоплюють довгі наративи. Я можу слухати годинні лекції тих викладачів, котрі мені цікаві та в стані вести мене від тези до тези, від твердження до твердження, переплітаючи ці тези якимись життєвими історіями з власного прикладу й досвіду. І тут не мовиться лише про час. Або навіть не так про час, як про те, чи той, котрий говорить певні речі, тим усім живе, чи він над тим роздумує, чи він є свідком того всього, про що сам говорить.

Три критерії проповідників

Для мене прикладом позитивного проповідування залишається зразок апостольської проповіді. Це біблійний фундамент, на котрому можна будувати далі. Як будувати, як довго проповідувати, як технічно цю проповідь конструювати, які образи вживати – це вже питання техніки. Натомість основою для мене є те, якими проповідниками, по суті, були апостоли. Цю їхню сутність окреслюю трьома критеріями.

Отже, щоби бути проповідником Божого слова, треба: по-перше, бути посланим, по-друге, йти без нічого, по-третє, бути свідком.

Категорія «післанництва» в житті апостолів була такою виразною й очевидною. Ісус каже їм: «Ідіть проповідуйте». В Євангеліях читаємо про два послання: спершу на внутрішню місію, до самих ізраїльтян, згодом, після Воскресіння – до всіх народів. Лука говорить про те, що посланих було 72, тобто ширше гроно апостолів. Ісус їх посилає, і в тому післанництві Він вказує на те, щоб не брали зі собою нічого. Суть не в тому, щоб зараз розуміти це дослівно як заборону запасних речей, але як запрошення покладатися на Боже провидіння. На того Бога, який буде мене супроводжувати в процесі проповідування. Це докладніше розглянемо пізніше, а зараз вернімося до першої умови – бути посланим.

Цей критерій післанництва в sensu stricto (стислому розумінні. – Ред.) виконують ті, що послані, наприклад, єпископом як висвячені служителі, або ж ті, що отримали канонічну місію. Маючи богословську освіту, вони покликані й послані навчати, проповідувати в той чи інший спосіб. Але я дивився б на цю категорію ширше, не лише через критерій наявності документа про освіту й канонічну місію. Категорія післанництва – це категорія належності до спільноти. Це усвідомлення того, що те, що я роблю і говорю, те, що горить у моєму серці, – не моя приватна ініціатива, не лише моє особисте бажання. Очевидно, що воно містить особисте бажання, але це усвідомлення того, що я включений у ширший контекст християнської спільноти, яка мене посилає навіть тоді, коли я сам зголошуюся. Наприклад, щоби провести якесь навчання чи християнський табір, дати свідчення всередині своєї спільноти. Вони це приймають, потверджують, дають мені мандат. Вони – це спільнота разом зі своєю головою (пресвітером, який очолює цю громаду).

Моє післанництво і завдання проповідування будується на факті мого хрещення. Вже як охрещений я беру участь в пророчому, царському й священничому служінні Ісуса Христа. Про це говорять церковні документи. Отже, сам факт хрещення вказує на те, що я покликаний бути пророком. Формально можемо сказати, що папірцем, котрий потверджує право і навіть обов’язок мого проповідництва, є свідоцтво про хрещення. Але ж мова не про папірці, а про те, що насправді я є частиною спільноти не лише в категоріях того, що так психологічно відчуваю, і не тому, що так воно є, бо я юридично належу до парафії та єпархії. Питання в тому, чи справді за мною стоять реальні люди, які моляться за мене і моє служіння як пресвітера, катехита чи мирянина, активного мирянина, лідера або проповідника в тій чи іншій формі, якоїсь євангелізаційної школи, наприклад.

Післанництво ніколи не може бути тільки моєю особистою ініціативою, бо, мовляв, мені так хочеться. Тоді є спокуса просто знайти місце, де я можу себе реалізувати, де на мене всі звертатимуть увагу, що я такий хороший, мудрий, маю ораторські здібності, та й усі будуть захоплюватися моїми словами. Насправді це вже перший крок до неуспіху, поразки, до того, що ця «місія» не принесе тих плодів, котрі могли б бути.

Друга умова – йти без нічого – є складною з огляду на те, що її можна трактувати дуже поверхово. Боюся, що багато хто розуміє цю тезу як «іти на проповідь без жодної заготовки. Мовляв, от що Бог дасть, яке натхнення прийде, те й говоритиму». Я вже згадував, що до проповіді завжди варто готуватися якнайкраще, робити все так, ніби все залежить від наших зусиль.

Це класична порада духовного життя робити все так, ніби все залежить від нас, і молитися так, ніби все залежить тільки від Господа Бога. Це поєднання наших зусиль і Божої благодаті, що дає нам синергію боголюдської співпраці. І ця співпраця приносить тоді належні плоди.

Отже, йти без нічого – це не про відсутність підготовки, не про відсутність освіти і не про відсутність технічних засобів для проповідування.

Євангельська вбогість у виході на проповідь передусім пов’язана з тим, щоб залишати слухачів вільними прийняти це слово або відкинути, послухати або розвернутися й піти геть.

Євангельська вбогість у виході на проповідь передусім пов’язана з тим, щоб залишати слухачів вільними прийняти це слово або відкинути, послухати або розвернутися й піти геть. На перешкоді цій євангельській убогості можуть бути очевидні факти, як те, що церковний єрарх, якийсь відомий проповідник, автор біблійних книжок, харизматичний священник, знаменитий лідер може чинити тиск своїм авторитетом і сковувати слухачів так, що вони будуть почуватися немовби зобов’язаними прийняти те, що проповідник говорить. Очевидно, це зобов’язання послухати може бути дуже поверховим. Часто воно виражене у певних формах чемності щодо проповідника і не гарантує відкритості серця. Водночас я теж розумію, що ХХІ століття зі всіма процесами лаїцизації, антиклерикалізму сприяє тому, що той, хто виходить на проповідь, хоч ким він є і яке його місце в єрархії, який його авторитет в клерикальному середовищі, дуже часто наражений на скептицизм слухачів. Ці люди ще прийшли сьогодні до храму, але слухають критично. Апріорний скептицизм може бути однією з форм «фільтра», про які я вже розповідав, але може бути здоровою відсутністю якогось побожного благоговіння перед людиною в рясі. Він не сприймає все, що скаже ця людина, як істину в останній інстанції. Репрезентант цього скептицизму має відкрите й критичне мислення. Той, хто виходить з Божим словом до такої людини, насправді має більше шансів достукатися до її серця, душі – того найглибшого місця, де відбувається зустріч людини з Господом Богом, аніж до тієї поверхово побожної особи, котра накладає на себе всі ті «фільтри», про які я згадував. Іти без нічого – це, власне, йти зі свідомістю того, що твоє слово може бути відкинуте, неприйняте, що ти можеш зіткнутися зі стіною, що тебе не мусять приймати з широкими обіймами і слухати з відкритим ротом.

І, врешті, третя умова – йти як свідок – є в певному сенсі найскладнішою. Бо немає жодного зовнішнього способу переконати інших у тому, що ти дійсно є свідком того, про що говориш, окрім власного життя. Цей критерій найкраще реалізується в ситуації, коли ти проповідуєш до середовища і людей, які знають, як ти живеш, мають з тобою особистий контакт. Але ми теж розуміємо, що дуже часто наша проповідь торкається тих людей, які чують наші слова вперше, зокрема під час проповіді в соцмережах і на Youtube. У таких випадках насправді постає дуже знеособлена проповідь. Як, проповідуючи в інтернеті, говорити про те, що інші мусять мати до мене довіру на основі того, що бачать, що я тим живу, про що говорю? Тут воно не працює. Тут ми входимо в якусь дуже суб’єктивну площину оцінки або суб’єктивну площину довір’я до проповідника, котрого особисто не знаємо. З оперуванням цим критерієм кожен має свій особистий досвід.

Я особисто знаю небагатьох проповідників, слухання яких у мене народжує оце довір’я, і в мене серце відкривається на те, що вони говорять. Слухаю не лише вухами, а шукаю сигналів, що все сказане вони перепускають через власне життя, власний досвід. Теоретично я би й сам таким хотів бути, але як це мені вдається, нехай оцінюють інші. З другого боку, знаю таких, у проповідях яких з формального погляду годі знайти якісь недоліки. Там усе по-богословськи правильно, усе вибудуване згідно з правилами риторики, і цей проповідник навіть тримає увагу своїх слухачів. Але десь, чи то через очі, чи через міміку, чи через якісь мимовільні жести, у моєму серці народжується сумнів, і я не довіряю тому, що говорить цей проповідник, бракує мені цього елемента свідчення.

Висновки

Отже, одного боку, нам варто враховувати всі поради, техніки і, зрештою, обставини слухачів, які нас слухають, яким складно зосередитися. Але навіть якщо ми будемо використовувати все й робити все правильно, а восьмихвилинну проповідь будувати за принципом «один образ, одна думка, одна емоція», то можемо не осягнути результату. Подібно до того, як учили мене в педагогічному інституті, що люди з усього сказаного винесуть, можливо, 20% і що воно не змінюватиме їхнього життя, не торкатиметься їхнього серця. Водночас варто, застосовуючи це наше знання про проповідування, духовно готуватися до проповіді. А цією духовною підготовкою є ціле наше життя. Це не лише якась особлива молитва перед читанням Святого Письма, перед підготуванням до проповіді. На те, в який спосіб, як ми говоритимемо, впливає все наше життя.

На шляху кожного проповідника будуть і ті, котрі чигатимуть, «як би його піймати на слові», і ті, котрих Томаш Галік називає шукачами (seekers), – люди в духовному пошуку. Для тих людей кожне слово, сказане від серця, Бог може використати на добро, щоби притягнути таку людину до Себе. Вірю, що Господь дозволяє почути кожному, хто відкритий, те, що йому на цей час найбільш потрібне. Це дозволяє мені не опускати рук і не бути фрустрованим у пропорції 20 на 80.

Ігор Пецюх, священник УГКЦ, Деканат душпастирських справ УКУ

Якщо моє християнство залишає байдужими інших людей, то чи воно істинне?

Багато хто з нас, чуючи термін «нова євангелізація», відразу ставить запитання: а що не так зі старою? Невже до цього часу Церква проповідувала «не так» чи «не те»? Для чого потрібна саме нова євангелізація? На ці та інші запитання відповідає духівник Українського католицького університету о. Ігор Пецюх.

Навіщо нам нова євангелізація?

Я б почав здалеку, з опису проблеми. Для нинішньої Європи і для пострадянської України характерне одне явище – це розділ між вірою та життям. Колись людина отримувала таїнство хрещення в дитинстві і зростала в атмосфері віри. Дорослі навколо такої дитини жили по-християнськи. І навіть якщо не все в них виходило по-євангельськи, вони знали, що згрішили. Гріх називався гріхом, але були й виразні зразки чеснотливого життя, котрі всі оцінювали позитивно. Людина виростала в такому суспільстві і для неї було природним ухвалювати життєві рішення, вмотивовані вірою. Можна назвати це традиційним суспільством, християнським суспільством. Я не є спеціалістом, аби точно сказати, коли воно закінчилося у Європі. Дехто вважає, що край цьому поклала Велика французька революція. Одне певне, що у нас в Галичині крах такого християнського суспільства відбувся набагато пізніше. Радянське суспільство взагалі відсунуло віру, і виховувалося ціле покоління людей, які, хоч і були охрещені, не вміли, не знали, як жити згідно з вірою, робити свій життєвий вибір, який був би мотивований вірою. (Я не кажу зараз про феномен підпілля.)

Дивлячись на багатьох сучасних українців, можемо умовно поділити їх на тих, які ходять в неділю до храму, і тих, які не ходять. Проте в кризових ситуаціях, як-от фінансова скрута чи родинний конфлікт, і перші, і другі часто реагують однаково. Наприклад, у випадку сімейних труднощів і ті, і ті будуть готові до розлучення. Стоячи перед вибором – дати чи не дати хабара, і одні, і другі керуватимуться найперше критерієм ефективності такого кроку, а не моральними принципами. Таким чином у щоденному житті багато тих, хто називає себе християнином, не відрізняються від атеїстів чи поган. На вулиці, на ринку, в офісі їхнє християнство жодним чином не виявляється. Але факт того, що ми є охрещеними, що ходимо до храму, повинен впливати на те, що ми робимо в житті. А як цього досягти? Мусить в мені бути оте щось! Євангеліє вживає образи «солі» та «світла». Іншими словами, Божа благодать мусить впливати на моє життя таким чином, щоби воно відрізнялося від життя інших людей. Саме для цього й потрібна нова євангелізація. Євангелізація у класичному розумінні – це запалення вогню Ісуса Христа у тих людях, які його ще не знають, а нова євангелізація спрямована на тих, які вже щось знають, щось чули про Христа, можуть іншим щось про Нього розповісти, знають молитви, але їхнє життя не просякнуте Богом. І річ тут навіть не у радянській спадщині. Вже виросло покоління, яке Союзу не пам’ятає, але поводиться, як його батьки. І нова євангелізація мала б виправити цю ситуацію. Якщо моє християнство залишає байдужими інших людей, то чи воно істинне? Справжній християнин або викликає спротив, або запалює інших своїм життям. Іншого шляху нема! Так було з першими християнами і, як це не парадоксально, нині ситуація по‑ вторюється: християни знову стають меншістю в морі поганства. Чи ми нині зможемо залишитись незвітрілою сіллю та некіптявим світлом?..

«Фольклорне християнство»

Нашу українську релігійність я часто називаю «фольклорним християнством». Завжди перед святами журналісти телефонують із різними запитаннями: як правильно приготувати Святу вечерю і з чого починати споживання страв? Що має бути у пасхальному кошику? В чому зберігати Йорданську воду? Де покласти свячене зілля… У дотриманні традицій вони, та й інші люди, бачать сенс християнства. Традиції є чимось добрим, але другорядним, бо вони не змінюють людину зсередини. Християнство – це не клуб любителів хорового співу чи колекціонерів посвячених речей (образків, зілля, води, тощо). Ми в Галичині пишаємося тим, що дбаємо про збереження традицій, запрошуємо гостей з інших регіонів України подивитись, як святкуємо. Але за іншими параметрами, такими як рівень злочинності, корупції в судочинстві, освіті й медицині, не дуже відрізняємося від інших. Виявляється, традиції традиціями, а життя життям… Наведу ще один приклад такого розмежування або й домінації життєвих реалій над принципами. Є такий грецький термін «калокагатія» (καλοκαγαθία) – гармонійне поєднання краси і добра: усе, що добре, не може бути потворне. А тепер гляньмо на наші храми під кутом естетики – штучні квіти, мерехтливі ліхтарики, сумнівної якості розписи, не кажучи вже про спів… Але ж увійти до храму означає зануритися в іншу дійсність, торкнутися неба на землі. Там мусить панувати гармонія і краса – якщо хочемо, аби наші храми справляли на сьогоднішню людину враження не менше, аніж Свята Софія Константинопольська на послів князя Володимира. Але якщо нашим пріоритетом буде дешево «прикрасити» святиню або ж «втиснути» літургію святого Йоана Золотоустого у 40-хвилинний формат, то ми ризикуємо тим, що релігійна «попса» може повністю витіснити небо

«Середовище віри»

Нині немає «середовища віри». Я вже казав, що у традиційному християнському суспільстві було зрозуміло, що є добром, а що ним не є. Це суспільство теж не було ідеальним, але допомагала категорія покаяння – усвідомлення відхилення від морального закону, прагнення направити життя. Такого суспільства вже давно немає – панує моральна дезорієнтація, люди часто не розрізняють, де добро, а де зло… Припустімо, я є особою, яка розуміє, що не може бути роздвоєння між вірою і життям. Я намагаюся жити цілісно, щоб моя віра пронизувала всі мої рішення. Але якщо я не бачу, як та віра пронизує життя моїх батьків, сусідів, друзів, то почуваюся самотнім. Фактично, навіть якщо слово Боже й залишається для мене орієнтиром, то зроджується сумнів у можливості його втілення в моєму житті. Я бачу людей, які приходять до храму, виходять із нього, а в побуті не живуть згідно з тими настановами, які почули від священика. Я бачу батьків, котрі посилають дітей до храму, на катехизацію, наказують молитися, але для них бути «кимось» у суспільстві, мати добру зарплату, стабільне матеріальне становище важливіше, аніж виконувати Божі заповіді… Раз на тиждень я чую Євангеліє, а решту днів тижня – антиєвангеліє. Власне такого «бомбардування» антиєвангелієм не було в минулих поколіннях. Нині людину з усіх боків атакує моральна дезорієнтація. Отож, нова євангелізація завжди буде пов’язана зі створенням такого середовища, спільнот, де християнин зможе неанонімно зустрітися з іншим християнином. Йдеться про середовище, в якому люди хочуть свою віру переживати глибше на всіх рівнях життя і ділитися нею з іншими, ділитися своїми труднощами і досвідом перемог у духовному житті. В спільноті всі знають одне одного. Тепер «похід» до храму відбувається за класичним сценарієм: прийшов, відстояв і пішов. Кожен перебуває у своїх стосунках із Богом сам по собі. Якщо ти приходиш до храму на ту саму годину, стоїш завжди на тому самому місці, через якийсь час починаєш упізнавати людей, що стоять поруч. І коли ви перетинаєтесь, приміром, на ринку, зустрічаєтесь поглядами, постає питання: вітатися чи не вітатися? Чи це можна назвати стосунками між членами однієї громади?..

Пріоритет родини

Першим середовищем, де я вчуся вірити, є моя сім’я. Там ми є собою, там ми не анонімні, там ми отримуємо перший досвід любові і того несприйняття, котре ранить найбільше. Християнську родину ми називаємо «домашньою Церквою». І то не лише гарні слова, а втілення Божого слова, сказаного ще у Старому Завіті: «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці. Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них, сидівши в хаті й ідучи в дорогу…» Саме в сім’ї від батька до дітей відбувається передавання віри. Батьки передають те слово, яке носять у своєму серці. А яким словом жили наші батьки? Чи не тому віра в наших громадах така слабка, що багато дітей ніколи не бачили свого батька на молитві, що тим словом, яким жили наші сім’ї, було аж ніяк не біблійне слово… Ми розбудовуємо мережу парафіяльних катехитичних шкіл. І добре робимо. Але не слід забувати, що церковна катехизація дітей може бути лише до‑ помогою, надбудовою до того фундаменту віри, який закладається в сім’ї. Це батьки вчать дитину розпізнавати голос Божий, уможливлюють їй цю індивідуальну зустріч із Христом, яку називаємо євангелізацією… А якщо ці фундаменти не були закладені, то… дивись початок статті.

З чого почати?

Люди спрагнені Слова. Вони готові їхати в інший кінець міста, на іншу парафію, щоби почути слово доброї проповіді. У міру того як кількість таких потребуючих зростатиме, важливо, аби вони не мовчали, а приходили до священика і пропонували: зорганізуйте біблійний гурток, бо нам замало п’ятнадцятихвилинної проповіді, ми хочемо більше. Нині, після двадцяти років свободи Церкви, вже виростає покоління, яке може озвучити ці потреби. Я довідався, що на сайті Комісії мирян УГКЦ у рубриці «Пошук» відвідувачі найчастіше вписували слово «реколекції». Люди потребують зустрічі зі Словом. Потребують не так красномовності у проповіді, як слова, перепущеного через серце, слова, котре змінює. Потребують духовної краси, естетики в храмі, яка зачепить за душу. З храму, в якому це зустрічаємо, виходимо з відчуттям: Бог мене знайшов, Бог дав відповіді на мої питання через слова священика. Виходимо запалені тим вогнем, який не дає змоги скласти руки і зупинитись в переконанні, що ми вже все зробили…

«Господи, дякуємо Тобі, що в на‑ шій Церкві не так погано, як у інших конфесіях…» – таку спокусу порівнювати себе з іншими вже було колись належно оцінено на сторінках Нового Завіту. Тільки вогонь «творчого неспокою», духовна спрага і голод Божої правди можуть рухати справу вперед. У ідеалі такою громадою спрагнених мала б бути ціла Церква, але дійсність показує, що все починається від горстки тих, кому «більше від усіх треба». І частіше це починається знизу, а не згори…

Підготував Анатолій Бабинський

Єпископ – батько для своєї єпархії

Нехай усі шанують диякона як Ісуса Христа, а також Єпископа який є образом Отця, і пресвітерів, як божий сенат і як раду апостолів, без них не можна говорити про Церкву.

Св. Ігнатій Антіохійський

Шукаючи матеріал до статті про єпископське служіння, всюди натрапляв на класичне повязання із апостолами, та з особою Єдиного Архиєрея. Дійсно єпископ, як священнослужитель діє в особі Христа-Голови. Всі мої подальші роздуми не хочуть підважити цього катихизмового твердження, але є спробою розвинути інтуїцію Св. Ігнатія Богоносця, в котрій він пов’язує служіння єпископа з першою Особою Пресвятої Тройці. Я свідомий, що мої думки можуть виходити поза класичний дискурс на цю тему, і не вписуватися в методологічні рамки богословської статті. Не заперечую й того, що цей напрямок пошуку зумовлений фактом мого пресвітерства, й того, що сам стоячи перед престолом дію in persona Christi. Тому твердження про Архиєрея, як про τύπος τοΰ Πατρός здалося мені таким, що може й мені самому і іншим відкрити ще одну грань єпископського служіння.

Думаючи про Бога Отця постають в першу чергу Старозавітні образи грізної особи. В Новому Завіті, Ісус із Назарету, будучи сам іконою Отця, хоче привідкрити перед нами образ Доброго Батька. Ці дві про‑ тилежності на загал рідко створюють гармонійну картину, або точніше сказати – нам рідко вкладаються у гармонійний образ. Але від того, що нам це тяжко поєднати не міняється факт, що саме таким є наш Бог – справедливим та милосердним водночас, грізним та люблячим в однаковій мірі. Тому говорячи про служіння єпископа дозвольте, що зосереджу свою увагу не на класичних завданнях архієрея: освячувати, навчати та керувати, але на його служінні для Божої справедливості, та для Божого милосердя.

Перш ніж ми детальніше зупинимося на цих двох завданнях, я б хотів спершу застерегти, що не будемо тут аналізувати єпископські декрети під кутом справедливості (милосердя), або доводити справедливість (молосердність) адміністративних актів єпархіальної курії. Не тому, що вони такими не є, але тому, що хочемо в цих роздумах піти глибше і дальше. Щоб пояснити, про що мені йдеться я скористаюсь початком листу до Римлян Апостола Павла. Текст о. І. Хоменка: «Павло, слуга Христа Ісуса, покликаний апостол, вибраний для Євангелії Божої…» Цей сам початок у перекладі І. Огієнка: «Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої…» Павло представляється Римській громаді, говорить найваж‑ ливіші речі про себе. Він є покликаним апостолом, він є вибраним… Я не випадково навів два переклади, котрі різняться словом «звіщання». Текст І. Огієнка подає це слово курсивом, а це означає, що його немає в оригінальному тексті. Його додав перекладач для кращого зрозуміння. Не заперечуючи правомірності таких вставок, хочу зауважити, що оригінальний текст передбачає не лише функціональну, але й екзистенціальну інтерпретацію. Павло вибраний не лише до того, щоб проповідувати Добру Новину, але й до того, щоб ця Добра Новина зреалізувалася в його особистому житті. Ба більше, без цього особистого пережиття Євангелії, Павло не зміг би бути її проповідником.

Вертаючись до теми справедливості та милосердя в служінні єпископа, хочу вести роздумування не про функції єпископа, але про значення особистого пережиття Божої справедливості, та Божого милосердя в житті Пастиря. Без цього духовного досвіду складно буде на практиці цю справедливість і милосердя проявляти…

Батьківська справедливість

Коли говоримо про біблійний образ справедливого Бога, то він майже завжди буде виступати в контексті людської несправедливості, а часто буде пов’язаний з таким поняттям як «гнів Божий». Вже згаданий лист до Римлян говорить, що «гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей…» (Рим 1,18) Категорія Божого гніву, таким чином, не відноситься лише до ікономії Старого Завіту, але знаходить своє відзеркалення й у євангельських текстах (Див. Мт 3,7н; Мт 3,10-12; Мт 11,20-24; Мт13,30; тощо) Не йдеться, очевидно, про якесь чисто юридичне розуміння справедливості, але вписаний цей гнів у арсенал Божих заходів для спасіння людини. Бо якщо на зорі людства мало місце гріхопадіння (Бут 3) то Бог не міг залишитися байдужим до цього факту, або зробити вигляд, що нічого не сталося. Бог мусів викорінити зло яке народилося, і оце «мусів», це не що інше, як примус любові Бога до людини. Бог не міг поступити інакше і не проявити свого гніву, бо безмежно любить людину, і хоче, щоб відродити спотворені гріхом стосунки Творця до свого творіння. Парадоксальним, з нашої людської точки зору є саме те, що Бог оцю помсту гріха реалізує у своєму Синові, Воплоченому Слові. Ісус із Назарету бере на себе все, що звязане із наслідками гріха і переживає це в своїй історії у своєму тілі, щоб об’явити і показати яким є життя з Богом, а чим закінчується життя без Бога чи поза Богом. Все це відкривається перед нами на сторінках Євангелії. Лист до Римлян представляє перед людиною дві перспективи: або жити поза Христом і Євангелієм – в постійному страсі перед лицем Божого гніву, або жити у Христі – дякуючи за Його Сина, в котрому Божий гнів вже є зреалізований. Було би однак спрощенням представляти Христа, як своєрідний «громовідвід» за яким грішна людина може сховатися від Божого гніву і далі собі потихеньку грішити. Педагогія Божої справедливості веде нас далі. Вернімося до старозавітніх образів. В історії вибраного народу Божа справедливість має своє глибоке повязання із категорією союзу. Бог укладає з народом договір, а народ дуже скоро про нього забуває і зраджує Бога. Божий гнів це реакція на відкинену любов. Ця реакція тим більш вибухова, чим більшим є прагнення обдарувати людей благодатною любов’ю. Тому в біблійній історії повторюється одна й таж схема: Бог приходить до свого вибраного чи вибраних у полум’ї гніву, щоб очистити людину до пийняття цієї безоплатної, односторонньої, безумовної любові – тобто, щоб зробити людину своїм сином, котрий живе з Ним і в Ньому. Вертаючись в цьому світлі до теми єпископського служіння, варто подивитися на Архиєрея, як на служителя Божої справедливсті. Він вибраний для Божої справедливості, тобто для того, щоб це таїнство справедлитвості насамперед було зреалізоване в його особі. Він, як і Син буде часто зранений Отцівським гнівом за гріхи Церкви, за невірність мирян, за недбалість пресвітерів. І це інша ноша, ніж відповідальність посадовця за провини підлеглих. Вона є результатом Божого союзу, а не делегованих повноважень. Вона іконічно явиться у Євхаристійній Літургії, коли здійснюється освячення дарів, а зокрема чаші. Ісус виразно говорить, що це є чаша Нового Завіту – нового Союзу людини з Богом. А у біблійному розумінні чаша дуже часто була символом Божого гніву, зреалізованої Божої справедливості. Але тепер, те, що колись було символом Божого гніву, у Ісусі Христі стає прощенням і відкупленням. Тому єпископ, як предстоятель Євхаристійного зібрання, може з благодаренням підносити цю чашу, і разом з псальмопівцем казати: «цінна в очах Господніх, смерть його вірних» (Пс 116,15). Тільки з цієї перспекти‑ ви можна не ображатись але навіть бути вдячним, за антиклерикальну риторику українських ЗМІ, чи антицерковні кроки державної влади, за вбивчу байдужість «успішних» і за революційні гасла невдоволених вірних під стінами консисторії.

Батьківська любов

Кожен хто діткнув таїнства Божого гніву, як результату людських гріхів та Божої справедливості, ін‑ туїтивно розуміє, що на цьому Добра Новина не закінчується. Бог виходить нам на зустріч із таїнством своєї любові, таїнствм, котре може повністю перезавантажити наші стосунки із Богом і з ближнім. Тут йдеться про абсолютну зміну нашого світосприймання, нашої ментальності, корте Біблія часто утотожнює з новим народженням. Це не просто правильна поведінка згідна з моральним кодексом воцерковленої особи. Так живучи можна вправляти свою силу волі і мати підстави для самозадоволення. Але апостол Павло говорить, що така дорога веде в тупик, бо жодна людина не може хвалитися перед Богом.

В листі апостола Павла до Римлян, до якого ми постійно повертаємо, автор говорить про те, що Бог полюбив нас не тому, що ми були слухняними і добрими, навіть не тому що ми його творіння (хоч цей мотив присутній у Його любові). Він свою любов проявив тоді, коли вибрав нас як грішників, прийняв у своїм Сині, коли ми ще були його ворогами. Ми заслужили на гнів, але Отець свій гнів пержив у Сині, щоб нас піднести до гідності синівства. Такою є любов Отця – видати Сина за не-синів. Досвід такої любові може мене преобразити, звільнити від рабства стараху до свободи дітей Божих, щоб так як і Отець не боятися віддати своє за не своїх.

У Воплоченні Бог віддав себе в руки людей, щоб ті могли висловити свій стосунок до Нього. І люди скористалися цим. Вірніше використали цей момент, момент слабкості Бога. А Він дав можливість використати себе, бо це належить до природи Божої любові. В Ісусі Христі ми зробили з Богом те, що хотіли. Ісус сам про це говорить, спочатку маючи на увазі Івана Хрестителя, а потім і себе самого. Таїнство віддавання Себе в руки людям Бог повторює кожного разу в Євхаристійній жертві. Він знову стає беззахисним перед нашою свободою. Якщо Архиєрей має бути іконою Отця – нехай просить в Бога благодаті віддавати найсокровенніше, а й себе самого, в руки непередбачуваних людей…

Бог своєю любов’ю огортає не лише тих, хто заблукав і запутався в тенетах гріха, але й тих хто виразно стає проти нього. Яскравим, під тим оглядом, є опис розп’яття Ісуса Христа, котрий знаходимо в євангелії від св. Марка: Бачивши ж сотник, що стояв проти нього, що так віддав духа, сказав: «Чоловік цей справді був Син Божий. » Стояв він навпроти не тому, що його там завело співчуття, а тому, що як Римський сотник він мав обов’язок бути проти цього бунтаря. А своє визнання віри він здійснив не тому, що бачив як сонце померкло, земля затряслася, скелі порозпадалися і гроби відкрилися (Мт 27,52-53), але тому що бачив як віддав духа Розпятий. Бачимо, що Господь у своєму милосердю шукає своєю любов’ю також тих, хто обду‑ рений дияволом прагне стати антибогом. Бог у Христі сходить з висоти свого маєстату, щоб стати лицем в лице з анти-христом (яким є кожний грішник). У цьому протистоянні, чисто по-людськи, Бог програє, щоб врятувати те, що здавалося б вже за‑ гинуло15.

Коли Архиєрей в Євхаритійному приношенні возносить Дари за всіх і за все а потім приймає ці Дари до свого серця – то тим самим потверджує і своє прагнення самому стати євхаристією, хлібом що ламається для всіх (своїх і чужих) і за все… Дивлячись на те, як лікуються наші внутрішньо-церковні язви, як зцілюються розколи, як розв’язуються конфлікти молюся Богові за дар євхаристійних Архипастирів. Молюся за Владик в котрих ікона люблячого Отця буде просвічувати через парчу риз, в котрих абсурдність Божої любові перемагатиме здоровий глузд канонічної дисципліни без страху за власний авторитет. Молюся не тому, що таких навколо себе зовсім не бачу, але тому, що святості в нашому земному житті завжди буде замало.

Я свідомий, що у темі «Єпископство – ікона Отця» залишилося багато несказаного, а те що сказано, можна б було зробити інакше і краще. Ба більше, всі ці думки, в тій чи іншій мірі, можна віднести до кожного охрещеного, як певний виклик євангельського радикалізму. Але навіть якщо й так, то тим більше хочеться бачити втілення цього виклику в інших, щоб додати охоти собі не втікати з цього шляху. А якщо тим іншим є той хто предстоїть, хто веде і показує дорогу, то тим легшим може бути сам шлях.

о. Ігор Пецюх, духівник УКУ

Весна Церкви

Нові рухи і спільноти: чи бути їм в УГКЦ?

За ствердною на це запитання відповіддю автора статті – десятилітній досвід його життя у спільноті неокатехуменату.

Віднайдено досвідом Римо-Католицької Церкви

Пригадалася мені подія чотирьохрічної давности – Світовий конгрес церковних рухів та нових II: спільнот. Якраз у перший рік приготування до Великого ювілею, у рік Святого Духа. На заключній зустрічі до учасників Конгресу звернувся Іван Павло ІІ: “…Церкві, яка, на думку Отців, є місцем, “де розцвітає Дух” (ККЦ 749), Потішитель подарував за наших днів, разом з ІІ Ватиканським Собором, нову П’ятдесятницю, пробуджуючи в ній новий і несподіваний динамізм. Кожна інтервенція Святого Духа є дивовижною. Дух спричинює події, які дивують новизною, радикально міняють людей та історію. На тому полягав незабутній досвід Вселенського Ватиканського Собору, коли то Церква, ведена Святим Духом, відкрила, що вимір харизматичний є одним із її конститутивних вимірів”.

Саме це відкриття харизматичного виміру дало початок – до і після Собору – особливому розвитку церковних рухів та нових спільнот (L’Osservatore Romano 7- 8/98).

У Римо-Католицькій Церкві ці рухи перестали вже бути аж так новими, адже присутні вони в церковній дійсності тридцять або й більше років. Упродовж цього часу виникали і виникають труднощі, пов’язані з діяльністю рухів. Але мало хто вже сумнівається в тому, що вони проникнуті силою Святого Духа. Три десятки років – це не мало. Це був час випробування їхньої вірности Церкві, укріплення, дозрівання. Віднова у Святому Дусі (харизматики), Неокатехуменат, Фоколярі, Віра і Світло, Comunione e Liberatione, засновані в Франції спільноти Блаженств чи Еммануїл кожна із цих спільнот має окреме покликання, свою харизму, але всі проникнуті готовністю голосити Євангеліє, виконувати його у своєму житті.

Характерним є спільнотний вимір рухів. Члени більшости із них своє життя, особливо літургійне, переживають у малих групах, проходять глибоку формацію, рух спільнота не є ціль сама в собі, творить спільноту спільнот. Але важливішим є пошук інтегрального християнства, пошук Церкви, відданої Євангелії.

Відчути подих… вселенськости

Це все на Заході, а що у нас? Коли ми є членами Вселенської Церкви, повинні відчути цей свіжий подих Святого Духа… Є люди, які його відчули, а приклад спільноти “Віри і Світла” в Україні. Це, можливо, перша ластівка, але ще не весна Церкви…

Безперечно, дивовижним ділом Господа було відродження нашої Церкви, але минуло десять років – і помінялися обставини нашого життя, з великою силою зачіпають нас прояви суспільної діяльности, всілякі труднощі випробовують віру.

Переглядаючи останнім часом різні інтерв’ю Блаженнішого Любомира, дійшов висновку, що Глава нашої Церкви дуже делікатно й обережно, але послідовно хоче вивести нас із фальшивої ейфорії на тему духовного стану УГКЦ.

Ми звикли думати категоріями загниваючого, тобто безбожного, Заходу та нашого духовного багатства. Для доказу часто наводять факт велелюддя у храмах: у нас, мовляв, вони повні, тоді як “там” вони порожні.

Після виходу УГКЦ з підпілля було закцентовано на катехизації дітей. Серед усіх традиційних Церков пострадянського простору в нашій Церкві це питання поставлено чи не найкраще. Тут дійсно похвала заслужена. Проте, з іншого боку, гляньмо на ефективність самої катехизи. Поза формаційним уроком у недільній школі дитину бомбардують зовсім інші, часто далекі від євангельських, життєві приклади, зокрема з боку її батьків. Стаємо перед потребою формування цілої сім’ї, а не лише наймолодшого покоління. Солідна та ґрунтовна катехиза для дорослих, яка б уводила їх у глибини християнства та вчила на практиці жити за Євангелієм це, на мою думку, найголовніша проблема, що постала перед нашою Церквою.,

Здається, що розуміння цієї проблеми існує і в середовищі самих мирян, бо лунають голоси незадоволення “душпастирством треб”, моральним обличчям духовенства та рівнем веденої душпастирської праці. Можна сказати, що маємо таке духовенство, яке відповідає рівню християнської свідомости наших родин, звідки те духовенство походить. Коло замикається… Як же тоді формувати наші родини в умовах пострадянської дійсности?

Я наголошую саме на потребі формування як цілісному процесі духовного зросту, який закладає фундаментальне навернення від поганського способу думання до життя за євангельськими вартостями, життя за Нагірною проповіддю. Якщо, однак, катехизацію дітей покладено на розгалужену та добре зорганізовану сітку шкільних учителів етики та парафіяльних катехитів, то хто ж повинен формувати дорослих? Не потрібно бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: однієї недільної проповіді замало. Парафія в силу свого анонімного характеру не може сповняти сьогодні тієї ролі формаційного осередку, де кожен чується потрібним та захищеним, де один одному є підпорою у труднощах та пересторогою перед загрозами. Але навіть якщо деякі сільські парафії через свою нечисельність не мають цього міського ґанджу, то, однак, відсутність чіткої та послідовної Євангелизаційної програми часто зводить нанівець душпастирські зусилля у праці з родинами.

“Не наше” за суттю чи за зовнішніми ознаками?

Раз у раз з’являються у пресі, зокрема релігійній, критичні статті на тему духовного стану нашої Церкви. Їх автори можуть мати різну мотивацію. Але здається мені, що дедалі частіше критикують нас люди небайдужі, спраглі християнського автентизму та істинного добра для Церкви. Нерідко це люди, котрі вже побували в інших церковних середовищах, у спільнотах чи релігійних рухах. Їм притаманне сильне прагнення духовного пошуку. І все це дає підстави сподівати ся, що їхні, часами й болючі, слова, несуть у собі потенціял добра і любови. Водночас тим людям часто самим бракує духовного досвіду: Тоді, буває, натрапляємо на т. зв. синдром неофіта: “дайте мені волю, і я наверну цілий світ, вилікую всі духовні хвороби”. Це переконання є, безперечно, щирим, але, на жаль, короткозорим та нетривким.

Наведу такий приклад. Людина зіткнулася з певною церковною дійсністю і захопилася нею. Часто такий досвід є поверховим та короткотривалим, але дуже інтенсивним. Частина людей після цього зневірюється у значенні та вартости свого попереднього духовного досвіду і вирішує змінити свою церковну приналежність. Але не це тема наших роздумів. Я б хотів порушити тут питання тієї категорії людей, для котрих знайомство з іншими не є приводом до відходу від своєї, матірньої Церкви, а навпаки, даром і завданням від Бога, котрий вони хочуть донести до своїх собратів. Із цього моменту починаються проблеми, бо ці їхні співбрати, а вірніше, ті, що “пасуть” матірню отару, не дуже прагнуть такого оновлення. Найголовніший аргумент зводиться до того, що “це все не наше”. Хоч як би ксенофобно це не виглядало, не слід ним легковажити. Церква, котра після довгих років поневірянь врешті починає жити повноцінним еклезіальним життям, повинна стерегти свою тотожність. Тому-то пошук власних коренів, очищення від невиправданих чужинецьких впливів не є марнуванням часу. Проте, з іншого боку, пошуки та охорона власної східнохристиянської тотожности не виключає розумного взаємозбагачення. “Чистий” візантійський обряд – це ідея фікс. Для її реалізації нам слід було би відкинути Літургію Напередосвячених Дарів, яку написав Папа Римський. А чи є східною Єрусалимська Літургія св. Якова, адже вона в стількох моментах нагадує сьогоднішню латинську Месу?

Тому-то аргумент оборонців тотожности, що харизматики, неокатехуменат чи якийсь інший рух “це не наше”, вимагає маленького уточнення: “це не виглядає на наше”. Мусимо зважити, чи воно наше”. Мусимо зважити, чи воно дійсно чуже нам за суттю, чи, може, просто незвичне за своїми зовнішніми проявами.

Із десятилітнього досвіду

Маючи десятилітній досвід Неокатехуменальної Дороги, можу запропонувати на ваш розгляд фундаментальні основи цього руху. Сама назва вказує, що цей рух нав’язує до практики ранньохристиянського катехуменату – приготування огла шенних до прийняття Тайни Хрищення. Додаток “нео” стосується в основному людей, уже в дитинстві охрищених, але котрі усвідомлюють необхідність дати розвиток цій Божій благодаті, щоб принести відповідні євангельські плоди.

Формація відштовхується від трьох основних вартостей: Євхаристія, Боже Слово та спільнота, тобто братерські взаємини.

Євхаристію трактують передовсім як Пасхальне таїнство. Усвідомлення її радісного та воскресного виміру допомагає звільнятися від юридичного розуміння недільного обов’язку” чи від побожного призвичаєння, але, збуджуючи глибшу мотивацію, приходити на Боже- ственну Літургію як на святковий бенкет, де кожного особисто запросив Господь на Свою Трапезу. Про зовнішне оформлення Євхаристії (спів, читання, прислуга) дбають звичайно члени спільноти.

Екзистенціяльне відчитування змісту Святого Писання допомагає кожному членові спільноти зустрітися віч-на-віч із живим та дієвим Словом (Пор. Євр. 4,12), яке може давати світло, скріплювати в труднощах та демаскувати гріхи, Співвіднесення прочитаного та почутого Божого слова зі своїм щоденним життям допомагає краще бачити свій фактичний духовний стан, пронизувати християнськими вартостями нашу буденність. Регулярні біблійні зустрічі з вивченням конкретних старо- та новозавітніх тем допомагають кожному краще орієнтуватися у змісті Святих Книг та служать солідною противагою різноманітним сектантським місіонерам.

Щодо спільнотного виміру неокатехуменату, то варто, насамперед, ще раз наголосити, що в сьогоднішньому постмодерному світі з його пріоритетним налаштуванням на споживацтво людина часто чується загубленою та недооціненою. Церковні громади, зокрема в містах, через свій масовий характер не надають необхідної підтримки та родинного тепла. Здається, що саме цей фактор, а не доктринальні розходження, найчастіше спонукають людей полишати свої матірні традиційні віросповідання та шукати психологічного захисту та емоційного тепла в новопротестантських групах. У неокатехуменальних спільнотах чимало робиться для збудування родинного співжиття між братами та сестрами. Регулярні зустрічі в малих групах для приготування богослуження, спільні виїздні дні духовної віднови, щонедільна Євхаристія та Літургія Слова середтижня це нагоди бути разом та краще пізнавати один одного. Характерним є також і те, що священик, який служить спільноті, є водночас її членом і бере участь у всіх формаційних зустрічах. Це допомагає ламати стереотип поділу Церкви на недоступний клир і паству.

Для мене особисто зустріч із Неокатехуменальною Дорогою була і буде великим даром від Господа. Я свідомий того, як і тих труднощів які стоять на шляху реалізації такої формації в нашій Церкві. Немає-бо у мене (і не тільки у мене) сумнівів щодо потреби малих спільнот у нашій Церкві: спільнот, які були би місцем формування правдиво зрілих християн, які би свідчили, що любов між різними людьми можлива; спільнот, з яких виходили би миряни, готові працювати на добро Церкви, служити вбогим, йти до найслабших; спільнот, які давали би Церкві святі родини, давали би покликання до священства і мо- нашества, такі овочі мають рухи на Заході.

Важливо шукати свою тотожність, не впадаючи в неосмислений консерватизм. Адже Господь напевно прагне розвитку і нашої Церкви, а нема розвитку без нового (Од., 21,5). Сьогодні трудно цьому вірити, але у III-IV ст. новим і для багатьох неоднозначним було монашество…

о. Ігор Пецюх – духівник ЛБА, докторант кафедри догматичного богослов’я Люблінського католицького університету.