Божественна Літургія візантійського обряду в нинішній її редакції містить три частини: Проскомидію, тобто приготування Святих Дарів, Літургію Слова і Літургію жертви. І якщо перша частина зазвичай схована від більшості загалу, то Літургія Слова мала б бути якнайзрозумілішою для всіх учасників Служби Божої. Адже чи може взагалі бути зрозумілим сучасне християнське богослужіння без зміщення акцентів власне на його біблійний вимір із усвідомленням того, що Святе Письмо – це живе Слово Боже, яке проявляє себе в християнських богослужіннях і цілком звернене до їх учасників?
Питання риторичне, бо без розуміння ролі текстів як Старого, так і Нового Завітів Божественна Літургія та й, зрештою, інші богослужіння ризикують стати якимись нерозбірливими символічними чинами, перестаючи бути дієвими. Цей біблійний вимір, на жаль, досі закритий перед більшістю християн, які часто не задумуються, що літургійні відправи глибоко закорінені саме в текстах Богом натхнених книг і, навпаки, деякі тексти Святого Письма мають свої корені в Літургії. Це немовби два крила, без яких важко уявити повноцінний «політ» християнського культу. Архітектурна вишуканість храмів, краса церковних обрядів (процесій, кадінь, поклонів, цілувань ікон, облачень священнослужителів тощо), більшість церковних молінь, співів і рецитацій, свята літургійного року – все це втілення біблійних приписів у життя та їх аплікація до сьогодення!
Попри це, більшість мирян, які щонеділі відвідують храм, ігнорують читання Біблії, в кращому разі іноді зрідка заглянувши до неї. Іноді, лише перейшовши до протестантів, вони чи не вперше починають ближче ознайомлюватися зі Святим Письмом (за винятком хіба тих уривків з нього, які їм довелося почути на богослужіннях у храмах). Особливо це стосується Старого Завіту. Мовиться про людей, які мають чималий досвід перебування в одній з «традиційних» спільнот – католицькій або православній.
Чому так відбувається? Одна з причин – це низка структурних проблем, що існують в сучасному візантійському обряді, якого додержують українські греко-католики й православні. Розберемо лиш одну з них – ігнорування Старого Завіту в літургійних читаннях.
Старозавітні читання
Протягом літургійного року візантійського обряду вірні на недільній Літургії чують тільки уривки з Нового Завіту і ніколи не чують уривків зі Старого. Цей факт міг би дивувати, адже Церква декларує важливість Старого Завіту. Вислів святого Августина про єдність обох Завітів, а саме про те, що в Старому Завіті прихований Новий, а в Новому Завіті відкривається Старий, насправді імпліцитно міститься і в думках та висловах багатьох інших авторів. Катехизм Католицької Церкви наголошує на важливості Старого Завіту і його спряженні з Новим, бо це в повноті виявляє Боже об’явлення. На тому наголошують і важливі церковні документи, а також Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха». Це зрозуміло й логічно, адже для кращого розуміння змісту апостольських послань, особливо євангельських наративів (разом із важливими висловами Ісуса Христа й символами книги Одкровення), потрібно мати хоча б елементарні знання Старого Завіту.
Літургійні тексти найбільших церковних свят, покаянні великопостові тексти постають у зовсім іншому світлі тоді, коли ми зіставляємо їх із паралельними текстами Тори, Пророцтв і Писань, адже це підґрунтя Нового Завіту. Без знання Старого Завіту неможливо зрозуміти такий популярний серед людей Великий покаянний канон преподобного Андрія Критського, який побудований здебільшого на старозавітному матеріалі. Є ризик перевтілення цього прекрасного поетичного богослужіння на механічне биття (доземних) поклонів, не вникаючи при цьому в глибину текстів. Саме тропарі цього канону рясніють оповідями зі Святого Письма, переважно старозавітними образами і колоритними прикладами покаяння!
Чому ж тоді в Церкві відсутні читання зі Старого Завіту на Літургії і чи так було завжди?
Історичний екскурс і сьогодення
Один із найвидатніших учених в галузі літургійного богослов’я, багатолітній викладач Папського східного інституту в Римі світлої пам’яті отець Хуан Матеос, ТІ (1917–2003) зазначав, що читання Богонатхнених книг є одним із первісних елементів християнської Літургії1. Візантійська Церква в давнину вміщувала три читання за Літургією: пророче (себто Старозавітне, адже Старий Завіт вважали пророцтвом про Христа), апостольське і Євангельське, так само як Римська, Міланська, Галіканська та Вірменська2…
У VII столітті, стверджує отець Матеос, візантійський цикл читань зазнав значних змін, через які старозавітне читання однієї з книг пророцтв просто щезло. Якщо в «Містагогії» преподобного Максима Ісповідника (VII ст.) воно ще згадане під назвою «закон і пророки» або разом із Апостолом під назвою «божественні читання священних книг», то в коментарі святителя Германа (VIII ст.) пророцтва вже відсутні3.
Нині на Літургії читання Старого Завіту існують лише в ті дні, коли Літургія починається Вечірнею, а це лише кілька випадків у році4. Враховуючи те, що літургійний день починається з вечора, такими днями є Велика П’ятниця, сам Великдень (15 читань)5, навечір’я свят Різдва (8 читань Старого Завіту), Богоявлення (13 читань), Благовіщення (5 читань). Виняток становить Літургія напередосвячених дарів, на якій у контексті катехизацій у Великому пості є щоденні читання з книг Буття і Приповідок. Цих кількох разів у році явно недостатньо для охоплення тем Старого Завіту. Подібною була ситуація і в римському обряді, однак тепер читання Старого Завіту там відновлені. І це той досвід, який ми маємо брати до уваги.
Досвід «реформи» братів римо-католиків (християн римського обряду)
У 1969 році в римському обряді, в межах літургійної реформи Папи Павла VI, відбулося впровадження нових читань на Святій Месі. Це було результатом втілення в життя закликів відомих документів Другого Ватиканського Собору, зокрема Конституції про Святу Літургію Sacrosanctum Concilium. Ці зміни стають немовби новим відкриттям джерела Води живої, адже тексти Святого Письма, і то не лише Нового Завіту, а й Старого, починають бути практично щоденними читаннями. Їх має можливість чути кожен, хто благоговійно бере участь у богослужінні. Слово Боже в Божественній Літургії перестає бути просто символом, стаючи об’явленням самої реальності Божої, починає промовляти до кожного представника зібраного народу, вимагаючи від нього відповіді.
Основними орієнтирами оновлення читання священних текстів на Святій Месі були приписи (пропозиції) Конституції про Святу Літургію, а саме §21, 24 і 25 Конституції про Боже об’явлення6. В них наголошено на тому, щоби скарби Святого Письма зробити доступними для вірних, тобто мирян. У §23 Конституції про Святу Літургію рекомендоване збереження «здорової традиції» – відкриття шляху до законного прогресу, а також міститься вимога ґрунтовних богословських, історичних та пастирських досліджень7.
Трирічний цикл розподілу читань – дуже важливий етап у розвитку цієї реформи, завдяки якому практично вдається вирішити питання того, як прочитати вірним найважливіші частини Святого Письма впродовж установленого періоду. Кожен із цих трьох років позначений латинськими літерами А, В і С. Кожен новий літургійний рік розпочинається в першу неділю Адвенту (передріздвяного періоду).
На урочистих Месах у неділі й свята за уставом мають відбуватися три читання. Перше – з цих уривків Святого Письма, зазвичай зі Старого Завіту. На Великдень, наприклад, його замінює читання з Діянь Апостолів. Друге – з послань Апостолів (Павла, Петра, Якова, Юди та інших). Третє – з Євангелій.
Уривки Старого Завіту в римському лекціонарії складені в такий спосіб, щоб через їх читання можна було представити план Божого спасіння та історію спасіння, яка почалася зі старозавітних об’явлень і далі триває через події та повчання в Новому Завіті. При доборі послань та віршів із псалмів бачимо чіткий принцип вибору як повчальних, так і підбадьорливих фрагментів. Спряження між старозавітними та новозавітними читаннями повніше розкриває зміст і сенс цілого Святого Письма та розкриття Старого Завіту в Новому і збереження (депозиту) Нового в Старому.
Відновлення в римському обряді старозавітних читань на Святій Месі, офіційне введення їх до Месалу, узгодження їх тем із темами читань Нового Завіту є заслугою саме реформи богослужінь, започаткованої Другим Ватиканським Собором, і водночас відповіддю на запити вірних, спраглих Божого Слова. Справедлива критика з боку протестантів стосовно того, що пересічні католики і православні мають дуже слабкі знання Святого Письма, дала позитивні результати, адже Біблія повинна бути відкритою для всіх, а не лише для якоїсь особливої касти. Нині в багатьох спільнотах почалась, окрім літургійної, приватна практика молитовних читань Святого Письма, особливо в малих парафіяльних групах із його обговоренням, роздумуваннями вголос над текстами, дискусією щодо проблемних висловів, обміном власним досвідом тощо.
Незмінність візантійського обряду сьогодні
Невідомо, чи були б якісь зауваги й застереження стосовно впровадження читань зі Старого Завіту в Літургію з боку противників реформ і традиціоналістів? Мабуть, вони були б безпідставними, адже такий крок сприятиме кращому донесенню Слова Божого до народу і проявить вірним зв’язок обох Завітів.
Гнучкість візантійського обряду не повинна створювати необхідності реформи календаря чи літургійного року загалом, як її у свій час спричинила, на думку деяких дослідників, реформа читань у західних християн. Завдяки цій гнучкості можна було б узяти приписи про такі читання в уставі та служебнику і їх список (наприкінці книги – на всі дні церковного року) в червоні дужки. Тобто спочатку зробити їх факультативними, залишаючи обов’язковими лише читання Апостола та Євангелія.
Саме ця гнучкість, я б навіть сказав «еластичність», обряду, ментальність якого на перший погляд може здатися дуже консервативною, насправді виражена в багатьох аспектах. Це й можливість додавання прохань за різні потреби на єктеніях, які зазвичай містяться в додатках до служебників (за хворих, подорожніх, єпископів, присутніх на Соборі чи синоді, за примирення ворогів, за визволення від нашестя чужинців, під час посухи, під час зливи, землетрусу, пошесті й та інше). Це й різноманіття служб (наприклад, маємо кілька варіантів служби багатьом святам і святим). Навіть тексти тропарів відомих святих мали кілька видів у часословах. Також була можливість вибору читань (паремій на Вечірні) та уривків Євангелій святим. У покажчиках до читань Євангелія і Апостола бачимо вибір кількох можливостей різних уривків Святого Письма. Це трапляється не раз під час перегляду календаря. Тому такі читання Старого Завіту могли б спочатку бути введені Ad experimentum: із зазначенням їх наявності в червоних дужках перед прокіменом, тобто як рекомендовані (факультативні). Варто було б поміркувати й про можливість у деяких випадках читати замість Апостола уривок однієї зі старозавітних книг.
Реформа читань на богослужіннях уже відбулася в спільноті монастиря Православної Церкви Америки, про що цікаво розповів у своїй дисертації сербський священник Владімір Вукашинович, зазначивши, що «реформа лекціоная привела до появи двох літургійних років читання Євангелія (А і В) подібно до католиків, у яких існують три літургійні роки (А, В і С): […] в один рік читають одні, а в другий – інші читання, щоб майже всі свідчення Писань про певну подію могли були почутими. Це, на думку братства монастиря, розумний і корисний вибір із рясності богослужбового матеріалу».
Отже, Слово Боже являє присутність Христа, особливо під час богослужінь, через його публічне читання, слухання і сприймання. Необхідно виправити недоліки богослужінь, до чого закликають офіційні церковні документи, які виразно приписують віддавати належну шану цілому Святому Письму. Реформа богослужіння впродовж історії відбувалася не раз. Нині це мало б проявитися у відродженні читань Старого Завіту на Літургії. Саме різні уривки зі Святого Письма з якісним перекладом мали б цілісно сприйматися присутніми в храмі, входити в серця всіх, хто їх слухає, спонукаючи кожну людину до переміни життя, передовсім до читання й зацікавлення Святим Письмом і поза храмовим богослужінням – вдома чи в дорозі.
Ігор Василишин, викладач літургійних наук