Іван Гриньох

Закінчення. Початок читайте в попередньому числі «Патріярхату» (№2 (429) 2012)

Я зумисне дослівно зацитував зо Споминів Блаженнішого Отця Йосифа розповіді про зустріч з Митрополитом Андреєм і про оте питання, що воно таке общеніє святих? Справа тут у психології. Незвичайні переживання в дитячому і молодіжному віці стаються незнищимими і якоюсь мірою визначують дальший шлях мислення людини. Такими були для хлопця і молодого гімназійного абсольвента обі зустрічі з Митрополитом. Вони зв’язали обох на все дальше життя. А питання про «общеніє святих» глибоко врилося в духовне Я Блаженнішого Патріярха. Бо що ж воно таке, оте «общеніє святих»? Це «Спільнота Святих», це «кінонія тон аїон», це богословське окреслення на питання «Що таке Церква », «Яка є істота Церкви? » і особливо – «общеніє святих» чи «спільнота святих» – це «Церква, що є містичним тілом Христа»…

В понятті «спільно святих» вміщається спасенна історія людського роду, єдність людства, єдність Церкви Христової в одному тілі Христа, що його душею є Дух Святий, і єдність між цілим Божим людом, в осередку якого є Євхаристійна жертва – «причастя-спільність кінонія в Тілі і Крові Господній, спільність у вірі». «Кінонія тон аїон» – поняття дуже закорінене у Східній Церкві, в східньохристиянській традиції, в Східній Літургії. Згадати б літургічне «воньмім, Святая Святим – та Аїа тіс Аїїс».

Окресливши себе «в’язнем Христа ради», в першій частині Завіщання, заповівши, щоб ми любили один одного, зупиняється над своїм життям «в’язня по волі» і підкреслює, що «любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є таїнственним тілом Христа, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської родини, любов до рідного Українського народу… визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі».

І вже у цьому формулюванні в стилі східньохристиянської богословії відбивається вирите в душі учня і дальше розвинуте й поглиблене розуміння Церкви «як таїнственного Тіла Христа» «Кінонія тон аїон»…

Вказавши в першій Главі свого Завіщання на те, з чому саме суть поняття «в’язня Христа» в наслідку особистого рішення своєї свобідної волі, отже, «добровільного в’язня», такого, що одержимий ідеєю пізнання, здобування знання, Блаженніший Отець Йосиф кличе нас усіх стати такими ж в’язнями – творити здорову християнську родину, в родині дати основи християнського виховання, бо родина – це «невгасаюче вогнище життя і здоров’я Церкви і Народу». І дальше закликає розбудовувати рідну українську школу! Християнська Родина і Рідна Українська Школа – це, мовить Блаженніший, передумови здорового виховання прийдешніх поколінь.

І вкінці з’ясовує Блаженніший своє служіння Українській Науці і кличе «здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу…»

Вже з цього першого розділу наглядно бачимо, що Покійний Патріярх Йосиф не тільки богослов, мислитель і науковець-теоретик, що осмислює ідеї у сфері абстрактного світу. Осмисливши якусь душу, Він зараз же воплочує її в реальному – дійсному світі. Науковець-мислитель переображується у вчителя-пастиря. Й у висліді постає органічна спільнота, людська громада як справжня «кінонія тон аїон» – «спільнота святих душ»…

Найбільш зворушливою частиною Завіщання, а при цьому найкоротшою – займає вона всього дві сторінки машинопису – вважаю другу Главу, де мова про «В’язня Христа ради», вже не по рішенню своєї волі, але «в’язня по неволі», в’язня, що стається жертвою нелюдського насилля, жертвою брутальної, озвірілої сили ненависника, в’язнякаторжника.

Цей період життя Блаженнішого триває від 1939 р. до 1963 р.

Можемо прийняти, що саме ці роки були найбільш страхітливі, вони були справді шляхом мучеників-святих. Але Покійний в більшості мовчав про всі свої болі-переживання. Він і не радо оповідав про свої терпіння… Цей період повний таїнственности, містики життя на порозі смерти. Блаженніший не бачить себе одного, він бачить «хресний ход» нашої Святої Церкви, а у цьому «хресному ході» він один із сотень тисяч Божого люду… Включився Блаженніший у цей «хресний ход» з хвилиною, коли слуга Божий Андрей Митрополит іменував о. митрата Йосифа Сліпого Екзархом Великої України з початком жовтня 1939 р., а в грудні враз із єпископською хіротонією своїм наступником. . .

Цей драматичний момент, що в свідомості Блаженнішого був покликанням до «хресного ходу», відображує Блаженніший двома євангельськими словами – «гряди по мні» (Йо. 1, 44). В цьому бачить Блаженніший «поклик таємного Голосу Божого взяти на себе хрест з любови до Христа! Взяти хрест і давати свідчення «аж до краю землі».

В хлоп’ячому віці глибоко врізалися в душу Йосипа зустріч з Митрополитом Андреєм і питання про «спільноту святих». На порозі «хресного ходу» нашої Церкви в жовтні 1939 р. з наїздом на Галичину сатанічної влади стається подія, що стане горнилом-досвідченням отієї «спільноти святих». У цій спільноті Митрополит Андрей призначує о. митрата Йосифа Сліпого бути осередньою особою в «громаді святих», бути Екзархом Великої України!

Ця подія залишала незатертий слід на мислі Блаженнішого. Він же ж розумів, що тут здійснюється для багатьох ще сьогодні незрозуміла ідея Митрополита – повернути Києво-Галицькій митрополії і всієї Руси Москвою загарбане місце на Сході Європи, престольне місце східного християнства на просторах України, Білорусії, Росії, Сибіру.

Здійснювати цю велику ідею перебудови цілої церковної ієрархічної структури доручив Митрополит Андрей, користуючися своїми правами, іменованим своїм Екзархам; одним із них був о. митрат Йосиф Сліпий…

Блаженніший Патріярх Йосиф остався вірний цій великій ідеї Митрополита Андрея оновлення цілого євроазійського простору на базі церковного замирення і з’єдинення всіх християн у Вселенській, єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві… Бувши в’язнем-каторжником, він іменував своїх генеральних вікаріїв на різних просторах перебування свого церковного стада.

Нав’язуючи до факту іменування Митрополитом Андреєм чотирьох Екзархів на марґінесі, мушу згадати, що іменування не знайшли в Римській Апостольській столиці ні зрозуміння, ні благословення… Дійшло до прикрої виміни письмами, заклику до відкликання і резиґнації, але всі Екзархи, взявши на себе цей хрест, несли його і вмерли як ісповідники-екзархи довіреного їм стада з нездійсненим видінням оновленої Христової Церкви!

В ідеї Екзархатів міститься проблема важливого еклезіологічного характеру-погодження вселеньскости і помісности, церковної єдности і її багатовидности. Можливо, майбутнім дослідникам вдасться її прослідити, а тим, кого покликав Господь пасти Христове стадо, осмислити і здійснити.

Одне можна з певністю сказати: Блаженніший Патріярх Йосиф жив і трудився, і терпів, і змагався за таке нове, а при цьому таке древнє і східньохристиянське осмислення Христової Церкви.

Неначе символом і видимим знаком своєї віри і свого змагання можуть служити благословенні Блаженнішим Патріярхом Йосифом антимінси. Кожного року зберігав він на них між іншими своїми пастирськими титулами титул «Екзарх Великої України».

Ведення до 1-го тому Творів Кир Йосифа закінчується знаменними словами: «Про цей свій життєвий шлях мовчить Архипастир-ісповідник. Мовчить і світ. А свідком його є тільки Всезнаючий і Всевидючий Бог».

I в Завіщанні, змальовуючи свій шлях «в’язня Христа ради по неволі», Блаженніший не щедрий на довгі розповіді, а з усіх дібраних слів чуються кроки В’язня, вичувається оце несення хреста! «Не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський Край, Полярія, Мордовія, в’язнення ніччю, тайні судилища, знущання й упокорення, катування морення голодом нечестиві судді».

Безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви. Приречена на смерть Церква і приречений на смерть в’язень-каторжник!

А сила в’язня? Вона у свідомості, що «Я не самотній! ». Не самотній, бо з ним цим самим хресним шляхом іде Божий люд, його духовне стадо, цілий Український Народ, весь Божий люд: владики, священики, вірні, батьки і матері, діти, молодь, старці. . .

А вже надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали Страдникові євангельські слова: «Се посилаю вас якоже овци посреді волков…» (Мт. 10,16). Страшна апокаліптична картина являється в цих євангельських словах.

І на фоні цих усіх переживань розкривається в душі Блаженнішого, у його мислі таємниця Христових слів, що воно таке «бути свідками» Христові. Це – ісповідувати Його, не відрікатися Його, нести хрест, бути готовим на муки і смерть! І Блаженніший дякує Господу Богу, що дав йому ласку бути свідком Христові.

Ця частина Завіщання зворушлива. В ній розкривається таїнство хреста, смерти, життя. Це містика хреста! А «в’язень Христа ради» являється перед нами як страдник, містик з виритим на душі таїнственним знаменем хреста. Страдник-ісповідник не тільки його хреста несе на своїх раменах, хрест таїнственно з’єднався з душею страдника…

Зустрічаємося тут з незвичайним феноменом. Раціонально мисляча людина, при цьому глибоко віруюча, мислитель-науковець переображується як в’язень Христа ради в страдника-містика!

В цьому другому періоді свого земного життя, життя в’язня-каторжника, на мислення Блаженнішого поклав свою печать ап. Павло. Можна б сміливо сказати, що Блаженніший, В’язень, зідентифікував себе, свої думки, переживання, працю з життям і працею ап. Павла. Тут, у в’язницях і на засланнях, народилося й окреслювання себе самого «в’язнем Христа ради». Бо і ап. Павло був в’язнем, довгі роки перебував у римській в’язниці, вичікуючи суду, відчував не раз самотність, а водночас жив «общенієм святих»… Писав ап. Павло свої Послання-листи з римської в’язниці (62 рік), писав подібні листи з різних місць свого в’язнення і Блаженніший Патріярх. Відомі, зокрема, чотири т. зв. в’язничні листи-послання ап. Павла. До Єфезян, в якому ап. Павло зве себе в’язнем Христа: «…я, Павло, в’язень Христа Ісуса» (3,1). До Филип’ян – «я у кайданах за Христа» (1,13).

В цьому посланні є вчення про т. зв. умалення Христа, кенозіс, улюблений предмет і Митрополита Андрея, і Блаженнішого Патріярха Йосифа.

До Колосян: «…пам’ятайте про мої кайдани» (4,18). Чи не нагадують ці слова ап. Павла слів у Завіщаню – «…сьогодні я дякую Всевишньо‑ му за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби…»? І в листі до Филимона пише ап. Павло: «Павло, в’язень Христа Ісуса…» (1,1). «Дезміос Хрісту Іїсу»!

Повний драматизму і містичної таїнственности розділ у Завіщанні з зображенням свого «хресного ходу» кінчає Блаженніший Патріярх проханням до свого духовного стада – не тільки на рідній українській землі, але всього українського Божого люду, повсюду, в усіх країнах, на всіх континентах! Бо всі ми, де б не були, його живе стадо. Всі ми творимо собор українських душ, за цей собор українських душ – повсюду – боровся, терпів-страждав, вмирав і оживав покійний Патріярх. Тому з повним правом заповітує нам: будьте свідка‑ ми Христа в Україні і на землях вашого поселення… у в’язницях, в лагерах, в тюрмах. Аж до краю землі… не посороміть землі української… «приклад бо я дав вам»!

о. д-р Іван Гриньох

У 1985 році, рік по смерті Блаженнішого Патріарха Йосифа, його близький соратник отець-доктор Іван Гриньох, виступив в Римі, на засіданні Українського Наукового Богословського Товариства із доповіддю, яку публікуємо нижче. В цій статті отець Іван, розмірковує над рядками Заповіту Патріарха Йосифа. Раніше наш часопис вже друкував роздуми над патріаршим Заповітом авторства наших сучасників, священиків та богословів. З нагоди ювілейного року Йосифа Сліпого пропонуємо нашим читачам думки одного з найближчих колег Патріарха, які раніше ніде не публікувались.

Пребагату спадщину залишив нам покійний Патріарх Йосиф – матеріальну і духовну. Останньою духовною спадщиною, скажу, останнім твором його глибокої мислі є його Заповіт-завіщання, що є, з одного боку, згущеним переданням його глибокої й багатогранної думки та цілого трудолюбивого (аж до ісповідництва включно) життя, з другого боку, отим «хмаровим і огненним стовпом», що про нього мовиться в книзі Ізход: «Господь же йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, щоб проводжати їх у дорозі, а вночі вогненним стовпом, щоб їм просвічувати; так, що вони могли йти і вдень, і вночі…» (Ізх. 13,21).

Минув рік від оприлюднення Завіщання в українській і чужих мовах. Появилися статті й доповіді, присвячені проблемам, заторкненим в Завіщанні. В загальному оцінено цей твір Блаженнішого Патріарха як історичний документ в історичному бутті Української Церкви, незвичайно вагомий своїм змістом.

Бо зміст справді багатий. В ньому і богословія, і еклезіологія, і літургіка, і пасторальна богословія, і історія, і церковне право, і Священне Писання, і християнська містика, що потоками й ріками життя виливається в море апокаліптичного видіння… Блаженніший Патріарх молиться, навчає, тривожиться, терпить, благає, прощає, веде і кличе «Гряди по мні», словом – Блаженніший Патріарх «Благовістить живим і ненародженим».

Щоб спом’янути покійного Патріарха, нашого Отця Церкви благовістителя, в першу річницю його успення і переставлення в життя вічне віддати йому наш поклін вдячности і любови, Українське Наукове Богословське товариство, якого основником, натхненником і довголітнім головою був Покійний, влаштовує оцю Наукову сесію. І нав’язуючи до слів євангеліста Луки (1,1) – «Тому що багато хто брався скласти розпо‑ відь про речі, які сталися між нами, наочними свідками…», я вибрав за тему своєї доповіді саме цей останній твір покійного Патріарха, його Завіщання, правда, не всі його аспекти. Але найосновніше в ньому його богословські й еклезіологічні мислі, щоб усі пізнали «твердість слів» (Лк. 1,4), що їх благовістить нам зі своєї гробниці у храмі Святої Софії навіки спочилий і навіки живий Патріарх Києво-Галицький і всієї Руси!

Вибрав я таку тему й тому, що по‑ кійний Йосиф у своїй психологічній структурі був насамперед науковцем-богословом, мислителем, що в науці, зокрема ж в богословській науці, бачив своє служіння Церкві і народові, в науці бачив він основу міці, сили і повноцінності своєї рідної Церкви і запоруку її востання.

Якраз про науку, здобування знання говорить Покійний такими переконливими словами, що зве себе просто «добровільним в’язнем Христа, коли любов до нього штовхнула мене на шлях здобування знання і посвятитися науковій праці»… І дальше говорить Блаженніший: «Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві… З любови до науки залишився я і далі добровільним в’язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові… В покликання… виразно бачу Божу руку.., радів я, що міг… працювати… як науковець, богословський дослідник найбільшого Таїнства, Троїчного Божого життя й, зокрема, Третьої Божої особи, Духа Святого… Служив я українській – колись так світлій науці, стараючись воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що наука – це один з наріжних каменів-стов‑ пів відродження і сили народу, а бо‑ гословська наука – це євангельський заповіт Христа: «ідіть і навчайте всі народи…» (Мт. 28,19)».

І свій гимн на хвалу науки закінчує світлої пам’яті Патріарх словами: «… немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання жизні».

Щоб зрозуміти багатство і глибину думок Завіщання, коротко накреслю його ґенезу-родження. Блаженніший Патріарх писав його власноручно, робив шкіци, доповнював почавши з року 1970 і закінчив з кінцем 1981 р., підписуючи його напередодні празника Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, дня своєї хіротонії, тайного висвячення на єпископа митрополитом Андреєм, 22 грудня 1939 року. Болісні переживання цих років, про що тут не буду згадувати, залишаючи це майбутнім до‑ слідникам, до глибини ворушили й ранили душу Покійного.

Ціла широка скаля цих переживань схоплена словами й образами в Завіщанні… Коли уважно і вголос читати Завіщання, відчувається музика душі Велетня-Страдника, що змагається зо стрілами лукавого…

Якщо йдеться про побудову-композицію Завіщання в загальному, то впадає у вічі наступне: воно пов’язане з тисячоліттям нашого українського християнства. Двома словами, одним образом, отим «сидячи на санях», на початку й при кінці Завіщання зв’язав світлої пам’яті Патріарх своє життя з життям своєї рідної Церкви і свого українського народу… В образі вичувається динаміка, рух, напруга мислі, скерованої в небесну далечінь, до Бога…

«Сидячи на санях, помислих в душі своєй і похвалих Бога, іже мя сих днев допровади…» (поучення Володимира Мономаха дітям).

Дальшою характеристичною рисою цілого Завіщання є його ієратичний характер. Як годиться Пастиреві і Главі Церкви, Завіщання сповнене цитатами Святого Письма, основою його є Письма Нового Завіту, всі чотири євангелісти. Послання-листи апостола Павла аж до книги Одкровення включно. Це наскрізь зрозуміло, бо словами й образами Святого Письма найкраще передається динаміка й глибина мислі. Блаженніший Патріарх, як це вже згадано, навчає, благовістить!

Благовістить по двох лініях: на канві свого життя – як творчий мислитель-богослов в царині духа і як в’язень Христа ради в царині туземського людського життя.

В царині духа на мисленні Бла‑ женнішого Патріарха чітко вирізьблена печать св. євангеліста Йоана; в царині земного життя вирита на Блаженнішому печать св. апостола Павла… Йоанова печать характеризує мислителя-богослова, Павлова печать різьбить в’язня Христа ради. Обі печаті, вирізьблені на одній живій людині, на Главі і Батькові Української Церкви, сплітаються в одне, передаючи й визнаючи повноту його істоти.

Щоб чіткіше накреслити собі лінії життя Блаженнішого Патріарха і вказати на відблиск його богословської й еклезіологічної мислі, зупинюся на композиції Завіщання. Подібно, як Євангеліє св. Йоанаєвангеліста, Завіщання починається прологом. У пролозі Йоана мова про Слово, Другу Божу Особу у Пресвятій Тройці, про те, що у Слові було життя, про сходження Слова з висот на земні й людські низини – це воплочення й вочеловічення, «енсаркозіс» і «енантропезіс», про повноту благодаті, якої причасниками стали ми всі, земні людські істоти…

У пролозі Йоана мова, коротко кажучи, про «сни сходження Божого Сина».

Пролог у Завіщанні наче перекликається з прологом Йоана-євангеліста. Той, хто зійшов і з’явився між нами, прийнявши людську плоть від Духа Святого і Діви Марії і стався чоловіком, Ісус Христос, цей Ісус Христос прощається зо світом, зо своїми апостолами. Він через хрест і смерть воскресши підніметься і ввійде до Отця Небесного. У пролозі Завіщання мова про прощання зо світом і розходження Ісуса Христа та всі події, розмови, потіхи, обітування послати Святого Духа, які передували ув’язненню Ісуса Христа…

Пролог кінчається закликом-заповітом – не зневірюватися, не тривожитися, вірувати в Бога і любити один одного.

У згущених словах і образах прологу Завіщання Бла‑ женніший Патріарх передав свої богословські мислі, якими жив і які розгортав і досліджував у названих вже богословських працях – Троїчне споконвічне Боже життя, Гайя тріяс, Логос, Дух святий, Дихання жизні, Сходження Святого Духа, Благодать Святого Духа – словом, невичерпна криниця богослов‑ ської мислі.

Композиція Завіщання нагадує у своїй побудові композицію всіх богословських праць Блаженнішого Йосифа. Після Введення слідують Основні глави з підрозділами і вкінці Висновки. В Завіщанні це Епілог.

Блаженніший навчає і благовістить на канві свого життя. Вісімнадцятилітня неволя, страдництво й ісповідництво так міцно просякло цілу істоту Покійного, що він бачить себе на своєму життєвому шляху в’язнем Христа ради.

Та в’язнем можна бути по своїй власній волі, можна бути одержимим якоюсь ідеєю, шуканням істини, змаганням за справедливість, боротьбою за волю… Блаженніший був одержи‑ мий дослідженням найбільшого таїн‑ ства християнської віри, Святої Тройці. Обдарований великими дарами ума старається вникнути в це таїнство й розкрити бодай рубець його таємниці. В цьому періоді життя Блаженніший, вишколений на християнській тоді домінуючій схоластичній філософії, досліджує це таїнство, користуючись методом раціоналістичного дослідника і мислителя, подібно як досліджують природні феномени науковці-дослідники, з тією тільки різницею, що предмет досліду є наскрізь інший. В науковців-дослідників природничих наук предметом досліду є феномен Всесвіту, феномен людини, словом, все приземне. В науковця-дослідника Йосифа Сліпого предметом досліду є надземне, небесне, найбільше таїнство, незглибиме, неосяжне – Бог як динамічне на‑ чало всього видимого і невидимого, Бог у своєму Троїчному бутті.

Для дослідника-науковця такого незглибимого таїнства потрібний, ба й конечний, спекулятивний ум. Господь обдарував цим даром ума Покійного отця Йосифа. Свідчить про це, оцю талановитість, розповідь Блаженнішого Патріарха, записана в його споминах. Розповідь присвячена канонічній візитації Митрополита Андрея Шептицького у Стусові на Поділлі. Хлопчина Йосиф ходив тоді до народної школи, мав добрих катехитів, був уже по першій Святій Сповіді і Причасті… Ось що розповідає Блаженніший Патріарх: «Приїзд митрополита до Струсова зробив величезне враження для всіх, зокрема його висока постать… Пригадую собі, що він був убраний у фіолетну рясу, з пюскою на голові. Дівчата сипали цвіти перед ним, між ними була і моя сестричка Євгенія. Під церквою поставили фотель, і він сповідав людей. Опісля о. Плятон (Карпінський) представив митрополитові учнів, а нас було з кількадесять, і митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав митрополитові на мене, і він запитав мене, «що то є спілкування святих?», на яке я дав вдоволяючи відповідь…»

Як виглядала ця «вдоволяючи відповідь», Покійний Патріарх не згадує в своїх на старості літ писаних споминах. Але з самої розповіді (вказання о. Карпінським на малого учня Йосифа і відповідь на дуже складне питання) свідчить про те, що учень був обдарований бистрим розумом.

Мабуть глибоко врилася в пам’ять малого учня ця перша зустріч з Митрополитом Андреєм і це незвичайне для дитини питання, з яким зустрінувся вже кандидат до Духовної Семінарії у Львові, абсольвент Тернопільської гімназії Йосиф Сліпий другий раз при вступному іспиті у приявности Митро‑ полита Андрея. Ось що розповідає про це Блаженніший Патріарх: «Елекція мала зачатися пополудні, приїхало бодай стокільканадцять кандидатів. На елекції, в салі засідань, в капітульному будинкові сидів митр. Андрей, крилошани: о. Білецький, о. Бачинський і інші, о. віце-ректор Яремко, а викликав і предкладав отець ректор Боцян… Коли мене впровадив отець ректор Боцян, отець віцеректор кивнув головою, щоби я приступив до митрополита. Коли я поцілував його руку, то він спитав мене про деяких заздрістянських священиків, а опісля поставив мені питання: «що то є общеніє святих?». Коли я на нього відповів, то отець рек‑ тор казав мені продовжувати 50-ий псалом від слів «Боже, Боже…». На те митрополит сказав: «ну добре, будеш прийнятий». Я поцілував його руку і пішов. Коротка хвилина робила велике враження. За довгим столом сиділи крилошани з предсідателем ми‑ трополитом, на столі горіли свічки. Митрополит з бородою і в окулярах робив дуже поважне, біблійне вражіння…»

о. д-р Іван Гриньох

(текст подається у авторській редакції)

Продовження читайте в наступному номері.