Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором

Леся Храплива-Щур

Давнi скарби – наново вiдкритi

Рецензія на книгу доктора Лідії Коць-Григорчук «Дипінті українських середньовічних ікон» (видавництво «Літопис», Львів, 2011)

У руках рецензентки – нова книга, видана надзвичайно солідно і бездоганно навіть з естетичного погляду. Це заключний плід довголітньої та справді «по‑бенедиктинськи» сумлінної наукової праці відомої сучасної української вченої, знавця чималої кількості мовознавчих і споріднених ділянок українознавства, професора Українського національного університету ім. І. Франка у Львові д‑ра Лідії Коць‑Григорчук. Вона ж – колишня студентка і вірна послідовниця відомого львівського мистецтвознавця, директора Національного музею ім. А. Шептицького д‑ра Іларіона Свєнціцького та близька співпрацівниця його дочки д‑ра Віри Іларіонівни – теж визначного мистецтвознавця, зокрема, в ділянці нашого сакрального мистецтва.

Лідія Коць-Григорчук була вірною сподвижницею діяльності та особистою приятелькою внучки Івана Франка Зиновії, як теж починала свою наукову працю під опікою відомого філолога д-ра Лукії Гумецької. А ще закріплювала пам’ять проф. Івана Крип’якевича, Івана Ковалика, Всеволода Ганцова і багатьох інших визначних постатей української науки в численних згадках та розвідках, щоб зберегти пам’ять про їхній доробок у свідомості послідовників.

Відіграла авторка визначну роль й у створенні унікального «Атласу української мови» (Київ, 1988), створивши ряд карт діалектів Західної України. Її робота в цій ділянці була піонерською і заслужила особливої уваги та визнання навіть у такого авторитета українського мовознавства, як Юрій Шерех. Відомі й інші численні наукові праці д-ра Коць-Григорчук з ділянок нашого мово- та діалектознавства.

Лідія Коць-Григорчук

У рецензованій книзі матеріал зорганізований чітко, професійно, доцільно, з широким науковим апаратом (примітки, пояснення скорочень, іменний покажчик, бібліографія використаних джерел). Окрім текстів, у книзі є альбом (а це практично половина цілої праці) світлин описуваних ікон та написів на них, незвичайно дбайливо сформованих і старанно анотованих.

Тема праці вимагала від автора безумовно широких знань та орієнтації в численних ділянках – не лише мовознавства з широким розгалуженням його спеціальностей, а й історій нашого народу, його Церков, та й узагалі духовного життя, а ще географії, мистецтвознавства, церковних і богослужебних книг, релігійних течій і проблем тогочасної України та суміжних земель. У такій комплексній іпостасі ця праця справді «синкретична», вимагає від автора дуже широкого, всебічного знання. Така ширина горизонтів досі маловідома навіть у нашому науковому світі. Мабуть, сама назва опрацьовуваного предмета – дипінті, тобто написів на стародавніх іконах, декому не надто звична.

Саме ці написи довгий час були залишені без уваги в нашому мистецтвознавчому світі через переважаюче визначення ікон як допоміжних засобів богослужіння або суто мистецьких цінностей. Та й дослідження їх було утруднене через, не раз, нерозуміння вартості, недостатню консервацію та пошкодження об’єктів студій «зубом часу». Однак саме в цьому матеріалі Ліда Коць-Григорчук виявила нове, невисихаюче джерело відомостей про наше середньовічне культурне, образотворче життя, постаті творів і місця постання творів, а не менше і про розвиток мови, письменства, навіть форм письма, вживаних на нашій землі.

Уважливий автора підхід до предмета студій дає нові можливості про‑ стежити за ранніми процесами проникнення української живої мови у прадавню церковнослов’янську. Дослідження підтверджує широке поширення письменності в тогочасній Україні (для кого ж були вміщені численні дипінті на іконах сільських церков?!). Книга дає багато цінної інформації для пізнання наших духовних джерел давніх століть.

Всі ці аспекти розглядаються в ній на тлі тодішніх складних історичних культурних та релігійних відносин. Бо ж Україна в середньовіччі, як і нині, стояла на перехресті особливо інтенсивних різних, навіть чужинних впливів – таких як винахід друку, реформація, нові течії у європейських філософії та мистецтві, посилені зв’язки зі східними балканськими чи західнохристиянськими традиціями, культурний, а також значний політичний тиск сусідів чи недругів-наїзників. Усе це залишало сліди на ментальності, а відтак – на творчості нашого народу, і вимагає точного наукового огляду.

Довголітні студії авторки, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», проваджені на основі дослідження написів на стародавніх іконах у численних львівських та інших, навіть іноземних музеях і церквах, дали їй можливість пізнання потрібних для студій матеріалів «de visu» (візуально, безпосередньо). Ці знахідки, підкріплені відомостями з численних доступних джерел, дали передбачувані плоди.

У багатій бібліографії цього видання подані статті з українських, польських, російських, англомовних джерел, а в бібліографіях інших видань д-ра Коць-Григорчук (як, наприклад, «Лінгвістично-географічне дослідження українського діалектичного простору», вид. Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Львів, 2002) – і німецькі, білоруські, чеські, словацькі, французькі.

Такі широкі горизонти знання дали авторці й далекосяжні можливості порівняння та узгодження різноманітних і багатосторонніх інформацій, поглядів і завершення цих здобутків добре обґрунтованими логічними висновками. Авторка вміло та переконливо полемізує з дотогочасними знавцями цієї широкої теми. Наприклад, виводить початки українського друкарства від діяльності не відомого досі першодрукаря в Україні – місцевого Степана Дропана, який працював майже за століття до появи «виходця з Москви» Івана Федорова, як про це твердять досі усталені міти.

Не менш вміло розвиває д-р Лідія Коць-Григорчук і теорію польської дослідниці Яніни Клосінської про «карпатський (національно невизначений) ареал» тогочасного мистецтва. Львівська дослідниця включає поняття «ареал» в територію суто українського творчого процесу.

В українській науці така книга із широким підходом до нової багатогранної теми є справді новиною, знаковою подією. Слід згадати, що довголітні дослідження матеріалів, переважно релігійної тематики, авторці доводилося проводити у вкрай несприятливих обставинах панування совєтського атеїстичного режиму, на неурядовій, добровільній, часто «підпільній» базі, без потрібної точної техніки для відчитання та виготовлення світлин експонатів чи навіть при нестачі необхідного освітлення.

До речі, наукова робота авторки проходила ще й із перервами двох хвиль переслідувань режимом, у тому числі ув’язнення її в концтаборах Мордовії (у 1950 році після шести років заслання її визнали невинною) та звільнення з роботи із позбавленням можливості публікуватися в Україні під час нової хвилі переслідувань дисидентів після 1972 року.

Не можна замовчати й того, що ні минулі, ні сучасний режим у вільній Україні не старалися допомагати науковій діяльності авторки, як і взагалі інтелектуальній еліті народу.

Все, включаючи й нову рецензовану книгу, було створене і видане в цей час не лише самостійною копіткою працею висококласних українських науковців чи літераторів. У книжці авторка сумлінно називає із вдячністю імена всіх тих, хто підтримував її довголітню працю морально, відповідними порадами, чи й матеріальними причинками до появи книжки на світ. Список вийшов доволі довгий, а це безсумнівний доказ того, що чимала частина нашої громади таки зацікавлена у рості нашої культурної спадщини не тільки в Краю, але й у всій «глобальній» Україні. А таке поняття сьогодні вже справді не лише наша «далека утопія», а жива творча дійсність.

Не можна заперечити й того, що в розвитку самосвідомості нації відіграють роль не раз і голосні, хоча подекуди й поверхові фрази. Але тільки виважене підмурування таких голосних кличів солідними науковими дослідженнями дає їм повноту сил правди і має бажаний беззастережний вплив на світогляд громадянства усіх інтелектуальних рівнів, включно із найвищими та найбільш впливовими.

І в тому є ще одна непроминаюча вартість рецензованої книги. Бо її поява – це ще один вияв нашої глибинної сили духа, який не занепадає за жодних обставин. Така книга дає скріплення нашої самовпевненості у невичерпних життєвих, етично-релігійних та інтелектуальних енергіях і потенціях, закладених у генах нашого етносу. Вітаємо з радістю шановну Авторку з новою книжкою, справді визначною у нашому науковому світі, і дай нам Боже ще багато таких праць!

Леся Храплива-Щур

Пам’яті Василя Колодчина

Минає п’ять років від смерті Мужа Праведного перед Богом і людьми — і оце справді достойна
нагода згадати Його «незлим тихим словом», підсумовуючи життєвий доробок у пам’ять майбутнім поколінням.

Василь Колодчин народився у 1926 році у селі Голгочі, що на Золотому Поділлі у Підгаєччині (Тернопільщина), під польською окупацією, два роки після смерті Ольги Басараб, три роки перед повстанням Організації Українських Націоналістів. Це немаловажлива згадка у його біографії. Було тихо на поверхні польського напущеного «моцарства», але вже чутно було, як «дрижить підземний гук» всенародного зриву, як називав цю добу її визначний учасник Зиновій Книш. Вірність законам Творця, Який сотворив і призначив нас бути українцями — була хлібо насущним достойної родини Василя Колодчина. За цю вірність та український націоналізм заплатив батько Василя життям — розстріляний більшовицькими катами у 1940 році. Загинув, залишаючи синові повсякчасний приклад і заповіт.

Зовсім ще юний Василь пішов вірно вказаним шляхом. Тринадцятилітнім підлітком вступив у ряди Юнацтва ОУН. У роки «перших совєтів» — у такому юному, і, здавалось би, безжурному віці виконував відповідальні завдання станичного й районового провідника Юнацтва ОУН. Зі зворушенням переповідав він упродовж всього свого життя як чудом Божим врятувався від німецького розстрілу, відбуваючи в УПА старшинський вишкіл «Олені 2» в Карпатах у 1944 році. Мабуть саме це чудо надихнуло його на таку беззастережну вірність Творцеві й Церкві аж до останнього подиху.

Зрештою, не оминув таки ув’язнення у німецькому концтаборі. На еміграції у Німеччині неповнолітній самотній сирота не піддався бентежливим непевним настроям повоєнного часу. Послідовно здобув середню освіту, а згодом вищу професійну — хіміка-дослідника високого класу (з численними власними патентами). А це вже після виїзду за океан до американського Детройту.

Ані час, відданий наполегливим студіям, ані труднощі у зв’язку із пошуком гідного місця у професійному житті нової країни, не перешкоджали Василеві Колодчину у ревному виконанні його заповітних обов’язків: служити Батьківським ідеалам: чи в Німеччині, чи в Америці. Працював також усюди, де пульсувало українське життя, де творилися українські зорганізовані громади та їх надбудови, де єдналися в одну живу й творчу українську світову діаспору — аж до сьогоднішньої, зовсім уже реальної, «глобальної України».

Не покидав діяльності в Юнацтві ОУН, був ініціативним передовим членом патріотичних організацій молоді: «Пласту», «Спілки Української Молоді» та академічного католицького Товариства «Обнова». З часом та набутим досвідом у громадській праці займав різні провідні пости чи не в усіх сферах життя українського Детройту і далеко поза ним: у суспільному секторі («Самопоміч»), політичному (Метрополітальний Відділ Українського Конгресового Комітету Америки, секретаріат СКВУ). Свого часу був заступником міністра інформації в екзильному уряді УНР. Працював і в сфері кооперативно-фінансовій. («Провидіння», Український Народній Союз), брав участь у численних принагідних комітетах громадських святкувань чи проектів будівництв.

Незабуваючи ніколи «Батьківської хати», пам’ятаючи слова Маркіяна Шашкевича, що «любов до Батьківщини починається від прив’язання до родинної оселі», Василь Колодчин був теж ініціатором і головою «Головного Комітету Підгайчан» та редактором кількох дуже цікавих та вартісних із суспільного й науково-краєзнавчого погляду «Збірників Підгаєччини».

Василь Колодчин мав добрі журналістські здібності, що відобразилися у численних статтях на громадські теми, спеціалізувався також у радіомовленні. З 1955 року надзвичайно вміло провадив у Детройті дуже популярну щотижневу радіопрограму «Пісня України». Варто зазначити, що цю програму й досі продовжують на високому рівні вести син Василя Колодчина Роман та його достойна дружина Ліда, що з сім’ї Індра, помічниця, сподвижниця усіх його задумів та визначна членкиня «Союзу Українок Америки». Зважаючи на різноманітні обов’язки Василь Колодчин працював у професійних організаціях — українських та американських — зокрема в Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка.

Щоб окреслити повністю усі досягнення Покійного, треба монографії, на яку Він, зрештою, вповні заслуговує!

Та найбільшим подвигом життя Василя Колодчина, найвищою його заслугою була діяльність у мирян-
ському русі УГКЦ, який виник і бурхливо розвивався по всіх осередках нашої діаспори з прибуттям в 1963 році у «вільний світ» харизматичного Ісповідника, Патріарха Кир Йосифа Сліпого. Василь Колодчин брав активну участь у всіх діях та задумах динамічного Глави нашої Церкви: чи то у створеному ним «Товаристві св. Софії», де був членом дирекції, чи у Патріархальних Товариствах з їх вивершенню Українському Патріархальному Світовому Об’єднанні. Це ж Об’єднання він і очолив після смерті свого визначного Попередника, д-ра Богдана Лончини.

І все ж таки, важко перечислити усі його старання як Голови УПСО щодо створення та визнання Києво-Галицького Патріярхату УГКЦ: численні збори, конференції вірних, дипломатичні поїздки до Риму та по осередках Українських Патріархальних Товариств, включаючи навіть Австралію. Природно, що коли відкрилася дорога у вільну Україну, Василь Колодчин не переставав їздити туди, беручи участь у численних аудієнціях та Соборах, докладаючи всіх старань щоби відновити на рідних землях нашу Церкву і її мирянський рух. У 1992 році у Львові він зорганізував історичний Конгрес Української Католицької Церкви в Україні. Сприяв віднові організації «Українська Молодь Христові», виявляв чималі дипломатичні здібності: невпинно стукав до дверей верховних очільників Католицької Церкви у Римі та владних мужів незалежної України (президента Леоніда Кравчука) із проханнями про офіційне визнання прав помісности нашої Церкви. Досить згадати сто тисяч підписів мирян під проханням у цьому ж намірі, зібраних УПСО та офіційно переданих Святішому Отцеві Івану Павлові ІІ у 1987 році.

Перша високоемоційна хвиля мирського руху поволі стихала під впливом нових обставин. Церква вийшла з підпілля, повернулася на свою матірну територію і разом з тим стала перед обличчям нових проблем, які супроводжували процес відродження. Поза тим значна частина сподівань відносно помісности УГКЦ таки була здійснена, хоч і без офіційного підтвердження: діє постійний Єпископський Синод — Кир Йосифа та трьох його наступників: Кир Мирослава Івана, Кир Любомира і Кир Святослава. Народ і все священство їх поминає і поважає як Патріархів. Одначе УПСО під головуванням Василя Колодчина безустанно використовувало кожну нагоду, щоб пригадати церковним католицьким властям про наші оправдані змагання. Та час і зміни обставин почали вимагали вимагали інших засобів діяльності, тим більше, що природнім порядком ставали перед Найвищим Суддею представники покоління бурхливого першого підйому Патріархального Руху. Офіційно УПСО припинило гідно свою діяльність виходом у світ широкого історико-документального збірника, який залишиться вічною пам’яткою про усильні змагання українського мирянства за свої релігійно-національні права. Ініціював видання цього твору та довгі роки його готував до друку невтомний Голова УПСО Василь Колодчин, та, на жаль, вже не побачив його появи.

А які ж були особисті риси характеру Покійного Борця за Велику Справу?

Зрівноважений, завжди спокійний, організований серед надміру своїх різноманітних завдань, зворушливо совісний у виконанні кожного із них. Нагороджений за свою муравлину працю численними почестями й відзнаками, але завжди скромний і доступний, привітний до людей, з постійною добродушною усмішкою та легким гумором…

Василь Колодчин заслужив у своїй християнській покірливості на ім’я Великого Мужа. Бо такими Мужами будується Церква, нарід і його, дай Боже, справді вільна й боговгодна, майбутня християнська Україна! Його Вона ніколи не забуде!

Леся Храплива-Щур

Володимир Короленко про ліквідовану Церкву

«У нелегкий час відродилася наша Державність…» Ці слова Четвертого універсалу неначе висять над нами важким пророцтвом від початку дев’ятдесятих років. І сьогодні, в метушні втішних та смутних вісток про долю й недолю нашого державобудівництва, ми часто не завважуємо, скільки позитиву маємо, як у нас відбувається те, що ще недавно було тільки «побожним бажанням» кожного щирого українця.

Погляньмо, як оживилася й розвивається ідея об’єднання всіх українських Церков святоволодимирівського хрещення в одну помісну Українську Церкву. Чуємо-бо щораз більше про взаємну пошану й допомогу Церков, про спільні молитовні виступи й звернення до вірних. А на місцевому рівні бачимо численні спільні моління, прилюдні виступи представників усіх наших Церков, які влаштовуються за ініціативою та волею народу. І не може бути по-іншому. Це ж ідея ще Митрополита Київського Петра Могили, яка воскресла в часи визвольних змагань і яку опісля поширював Митрополит Андрей Шептицький. Це ідея великого Митрополита-мученика Василя Липківського, Митрополита Мстислава Скрипника, Патріарха- Ісповідника Йосифа Сліпого.

У такій позитивній атмосфері видається дуже доцільним шукати схожих думок і в давніших, історичних уже поглядах на цю велику й справді важливу справу. Серед прабатьківських джерел натрапляємо на історично-літературознавчу працю, цікаву й сьогодні своєю тематикою і генезою. Це магістерська праця Івана Мухина, емеритованого голови Департаменту спеціальної книгозбірні Слов’янського відділу при Манітобському університеті у Вінніпегу (Канада), відомого громадського діяча й публіциста. Він опрацював тему ставлення російсько-українського письменника Володимира Короленка (1853-1921) до справи ліквідації царським московським режимом Унії з Римом в середині та наприкінці ХІХ століття.

Доля судила Короленкові народитися сином польки, шляхтянки, римо-католички та батька з козацького старшинського роду, але, відповідно до тодішніх обставин, вірного чиновника судді царського московського режиму. Проте був він людиною чесною й толерантною до трьох віровизнань: римо-католицького, православного й греко-католицького.

Народився Володимир Короленко у Житомирі на Волині й прожив велику частину свого життя в Україні. […] Він щиро шанував творчість Тараса Шевченка й тільки в пізніші роки захопили його модні тоді в Росії інтернаціональні та соціальні питання. Водночас він підтримував постійні зв’язки з такими визначними українцями як Сергій Єфремов, Павло Житецький, Христина Алчевська чи Олександер Лотоцький. Хоч не писав українською, бо вважав, що не знає цієї мови на рівні літературної творчості, проте, будучи вродженим гуманістом, мав відвагу вродженим гуманістом, мав відвагу у своїх творах боронити справу всіх покривджених, зокрема національних меншин у московській «тюрмі народів». […] Приділив він, сам православний, особливу увагу й українській унійній Церкві та її вірним, яких кривдили й жорстоко переслідували як царсько-московський уряд, так і офіційне державне православ’я.

… Як відомо, від часів Берестейської унії 1596 року аж до розподілу Польщі (1771-1795) вся Правобережна Україна, Білорусь та Литва визнавали злуку з Апостольським Престолом, залишаючись православними у своїх обрядах та правах. Оскільки ж у Російській імперії ще від часів цариці Катерини визнавали тільки державне православ’я, царський уряд спільно з Московською Церквою застосовував особливо жорстокі засоби задля «возз’єднання» з цією Церквою «уніятів» Литви, Білорусі, а також Правобережної України у 1839-40-х роках і на Холмщині та Підляшші в половині 1860-х років. Як доводять документи, це «возз’єднання» не було добровільним, хоч саме таким
його офіційно представляли.

Унія була релігією народу на цих землях вже більше ніж два століття, стала в його очах традиційною та благочесною, а водночас була й національною ознакою для кількох поколінь. Тому й царські переслідування натрапляли на особливо сильний спротив «упорствующих уніятов». …Не хотіли вони приймати за ніяких умов ні московського «цареслав’я», ні чужого їм польського римо-католицизму… Оцим і зворушила доля тодішніх жертв царського режиму чутливу душу Короленка: І він присвятив їм немалу частину своїх літературних набутків. Серед них — такі глибоко трагічні шедеври, як «В поганому товаристві» (про поневіряння бездомних «упорствующих уніятов» на рідній землі), «Государеві візники» (про долю уніятів, засланих на Сибір на найважчі й найпринизливіші роботи), «Без язика» (про поневіряння уніята-емігранта в Америці).

Та ж турбота про вселюдську справедливість була підґрунтям статей Короленка «Про заслання Митрополита Шептицького» (після окупації Галичини московськими військами 1914 року) та особливо вичерпного й відважного, як на ті часи, його трактату «Віра батьків», який надрукували аж 1916 року в Петербурзі…

Саме цей твір ожив через більш ніж півстоліття після смерті автора та кошмарів двох всесвітніх воєн. Звернув на нього увагу діаспорянин, православний український патріот Іван Мухин, який обрав темою своєї магістерської праці саме дослідження творів Короленка, пов’язаних із переслідуванням Унії у царській Росії. З допомогою дружини Галини зібрав він багато матеріалу до цієї теми, опрацював його надзвичайно старанно і об’єктивно. Під заголовком «За віру батьків» ця магістерська праця, яку критики оцінювали на рівні докторської, з’явилася 1976 року як перше видання американської філії Українського Католицького Університету в Римі, за благословення Патріарха УГКЦ Кир Йосифа Сліпого, під редакцією та зі вступною статтею голови Філії проф. Василя Маркуся. […] У додатку — переклади українською мовою Короленкових творів «Віра батьків» та «Ув’язнення Митрополита Шептицького» як дуже доцільне доповнення для кращого розуміння згадуваних у праці подій, а також стаття співробітника В. Короленка Сергія Мельгунова «Історія возз’єднання уніятів в Росії». Переклади з російської мови здійснив сам І. Мухін, докладаючи особливих зусиль, щоби «передати не лиш зміст, але й підтекст-духа цих писань».

Праця зорганізована професійно й сумлінно, з обширними примітками до кожного розділу… У книжку входить бібліографія творів і видань В. Короленка — оригінальних і в перекладах українською англійською мовами, список праць різних авторів про творчість В. Короленка, а також окремий перелік його творів на українську тематику взагалі…

Не диво, що така сумлінна та об’єктивна праця отримала низку дуже схвальних рецензій: проф. В. Жили в журналі «Поступ», ред. Миколи Галіва в «Патріярхаті», П. Баб’яка, д-ра М. Мандрика тощо. Як ми вже згадували, сьогоднішні обставини особливо сприяють тому, щоб цією книжкою знов зацікавилися і наші й, по змозі, чужо- земні церковні та культурні, а то й політичні кола. За 32 роки від першої появи невеликий її наклад вже давно розійшовся, переважно по університетах. Але події у нашому церковному й громадському житті вимагають, щоб цю цінну працю перевидати та зробити наново вагомим голосом, переконливим стимулом до ще наполегливіших змагань за порозумінння й зближення Церков святоволодимирового хрещення в одній, нарешті соборній Державі!