Рубрики

Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором

Любомир Гузар

Про cобор без емоцій

На святкуванні з нагоди освячення собору Святої Софії в Римі один італійський міністр сказав: «Ви збудували церкву, яка залишиться окрасою Риму». Вічне місто люб’язно прийняло святиню чужинців на своїй території… Чим стане греко-католицький собор Воскресіння Христового в Києві, наскільки часто погляд «своїх» і «чужих» буде до нього звернений, чи вважатиметься окрасою столиці України?

Ось питання, відповідь на які дадуть прийдешні покоління. Про собор, який довший час шукав «свого» місця біля берегів Дніпра, про храм, який відіграє одну з ключових ролей у становленні патріархату УГКЦ, якого однозгідно прагнули всі владики УГКЦ, та про власні відчуття після довершення освячення говоримо з Блаженнішим Любомиром (Гузаром).

Блаженніший владико Любомире, факт освячення вже залишився, так би мовити, за плечима. Що ви відчували, коли прочани роз’їхалися по домівках і затих святковий гамір?

Я дуже радий. Я не є людиною, яка дуже емоційно переживає різні події чи впадає в ейфорію, ні. Але, з іншого боку, так цілком спокійно, без емоцій: я дуже радий, що успішно завершився надзвичайно важливий для нашої Церкви проект. І тому дуже задоволений, що, Богу дякувати, ми дійшли до того пункту, коли собор повноцінно діє, бо, знаєте, собор як храм мусить бути освячений. Не в будові полягає суть собору, а в посвяченні, що це є богопосвячений будинок, в якому сходимося, щоби Богові приносити честь і славу, а з другого боку – щоби сходитися на спільну молитву. Тепер при Божій помочі з великим спізненням, бо ми надіялися скоріше то все скінчити, але не вдалося, цей момент відбувся, і я дуже,  дуже з того задоволений і радий.

А чи могли б ви сказати, що це був основний проект у вашому служінні?

Ні, ні, далеко ні, бо основним проектом є люди. Хоча цей проект важливий, абсолютно важливий, бо сповнений символіки, духовного напрацювання. Остаточно собор у житті Церкви від самих початків, як і будь-який храм, це дуже важливий момент. І якщо хтось сумнівається в цьому, то нехай собі пригадає, що діялося, коли комуністи прийшли до влади. Перше, що вони робили, – нищили собори, храми. Хтось собі казав: «То й що? То просто будинки». Ні, це більше, ніж просто будинки. Храм – то святе місце! І вони розуміли в свій комуністичний безбожницький спосіб, як важним для них, для їхніх цілей є не дати людям збиратися в храмі, не дати людям молитися Богові спільно. Я даю такий особливий аргумент, що ті, хто є безбожниками, ворогами Божими, ворогами Церкви, дуже добре розуміли, яка важливість храму. Для нас, людей віруючих, які за Божої помочі мають храм чи збудували храм, це щось надзвичайно важливе.

В певному часі у вас виникла думка: час будувати. Що було спонукою і приводом, які давали вам певність того, що треба братися до роботи?

Бачите, не я почав цього. Будову собору в Києві почав приготовляти мій попередник Блаженніший Мирослав-Іван (Любачівський). Він, коли повернувся в Україну у 1991 році, майже відразу почав робити заходи, щоби могти збудувати храм у Києві. Були різні спроби. Ці перші спроби не були вдалими…

Місто було готове дати земельну ділянку там, де сьогодні є храм святого Василія Великого і монастир, але ця ділянка була замала і невигідна для будівництва собору. Здається, то був 1996 рік. Тодішній мер міста пан Омельченко запитав, чи ми були б готові прийняти земельну ділянку на лівому березі Дніпра. Обов’язки екзарха на той час виконував владика Михаїл (Колтун). Тоді ми були разом із ним у пана Омельченка. Ми сказали «так». Попередньо надана ділянка мала забагато проблем: треба було виселяти людей, бо не була достатньо широкою. Але пізніше екзархом призначили владику Василя (Медвіта), який зробив дуже велику роботу і з великим зусиллям подбав про те, щоби ми отримали ту  ділянку, де тепер стоїть собор. Я дуже за це вдячний владиці Василю.

Чи були якісь перешкоди, які могли завадити тому, щоби собор постав?

Я ніколи не відчував цього. Була ясна ціль відносно того, що ми планували, на що збирали гроші, що людям пропонували. Не було ніякого сумніву щодо того, бути чи не бути соборові.

Можливо, в середовищі церковної єрархії були сумніви, вагання щодо того, будувати чи не будувати собор у столиці?

Ні, не було. Єпископи були раді, що така справа робиться, і я не відчув жодного застереження щодо будівництва собору, радше навпаки – без помочі владик ми взагалі не могли б далеко рушити. З іншого боку, коли все починалося, воно виглядало далеко простіше, навіть фінансово, бо ціни на матеріали і тому подібне були більш доступними, а з бігом часу прийшли деякі труднощі. Але не стояло питання, завершимо чи ні. Ми знали, що раніше чи пізніше це будівництво закінчиться. Сьогодні собор як будинок, призначений для молитви, готовий і посвячений. Тепер ще знадобиться не один рік, допоки буде абсолютно все зроблене. Розписи займуть багато часу. Є ще різні адміністративні справи, які також заберуть час. Не можемо себе обманювати: за два-три місяці все не буде зроблене. Та найголовніше те, що освячення престолу Божого здійснене, і це основний та найважливіший акт.

Блаженніший владико, яке тепер місце займають собор святого Юра у Львові і собор святої Софії в Римі, які свого часу були зведені як головні храми?

Львівський Юр залишається кафедральним храмом Львівської архиєпархії і кафедрою митрополита. Римська Софія була тим храмом, що об’єднував людей, котрі жили поза Україною в тих часах, коли вона була поза зв’язком із Заходом. Українці діаспори мали оту Святу Софію. Пригадую, як на освячення собору в 1969 році приїхало сім тисяч людей (в самій Італії тоді жило дуже мало українців) переважно з Північної Америки, Південної, з Англії, Німеччини та інших європейських країн, але це були люди «з-поза». Римська Свята Софія об’єднала всіх тих «з-поза» і такою залишиться. Крім того, це наш храм у Римі. Після освячення собору на концерті з нагоди тієї події один італійський міністр сказав: «Ви збудували церкву, яка залишиться окрасою Риму». Вона й справді гарна, представляє в Римі нашу присутність, є так званою титулярною церквою українських кардиналів – покійного Блаженнішого Мирослава і моя. Кожен кардинал має свою титулярну церкву в Римі. Для нас, які походимо з України, Святіший Отець вже два рази давав Святу Софію, щоб закцентувати присутність України в Римі.

Як мені видається, освячення собору відбулося, ви поклали його на поличку завершених проектів та готові дивитися вперед. Що далі?..

Пам’ятайте, що я вже вислужений єпископ. Інакше на справи дивиться Блаженніший Святослав, інші, молодші владики. Вони дивляться у майбутнє, а я вже радію з того, що зроблене, і тішуся тим, що ще робиться, розвивається. Я вже не є тим, хто рухає справи. Я не хочу вдавати, бо на те ми вибрали нового, молодшого Блаженнішого, згодом будуть інші, Церква буде рости. Наші владики досить молоді, це люди, перед якими багато часу. Вони будуть нести вперед життя нашої Церкви. А я, як в родині дідусь, тішуся, що є люди зацікавлені, здібні йти вперед.

Що ще наша Церква може зробити для патріархату тепер? Маємо патріарший собор, збирається Синод, є Катехизм, що ще потрібне?

В Церкві завжди є місце для удосконалення. Ті, хто є її членами, – владики, священики, монахи, миряни завжди мають місце для удосконалення, і Церква повинна над цим працювати. Патріархат – не ціль, а засіб, практично адміністративний. Це єдність Церкви. В Україні люди є в різних областях, поза Україною, в різних країнах, на різних континентах. Що їх тримає разом? Мусять мати відчуття і старатися працювати разом. Думати один про одного. Ми, ті що в Україні, не повинні забувати про потреби тих, що живуть у Америці, Бразилії чи в Італії. А вони не повинні забувати, що походять з України, що тут є їхній духовний центр, та рідна земля, з якої вони вийшли. Патріархат – це практичне здійснення в адміністративній формі єдності Церкви.

І собор тут посідає одну з ключових ролей…

…Бо є символом, оскільки стоїть в центрі тої землі, де наша Церква народилася, – в Києві. Ми хочемо плекати свідомість тієї єдності. І той, хто живе далеко звідси, за тисячі кілометрів, повинен бути свідомий того, що приходить сюди до своєї Церкви. Собор є символом єдності. На посвяченні були люди з багатьох різних країн, але вони почувалися тут як удома, в своїй Церкві.

Розмовляла Тетяна Шпайхер

Любомир Гузар про журналістів

Журналісти-католики не є апологетами і не мусять боронити Церкву в кожному аспекті. Вони є апологетами правди, мають служити правді. Журналісти-католики мають бути добрими про‑ фесіоналами. Це означає не лише добре написати чи зробити гарний репортаж, але старатися вчити церковну і всесвітню історію. Немає нічого нового під сонцем, і те, що ми переживаємо зараз в Україні, вже було, і історія це зафіксувала. Якщо журналісти хочуть представляти певну ситуацію – як, де, коли, чому щось сталося і що це означає – то мусять бути обізнані глибше, а для цього необхідно над собою працювати: вивчати мистецтво, літературу, особливо класичну. Тоді написані твори досі актуальні, адже людська природа не міняється, і щоб її розуміти, треба знати, що вже було. Крім технічних навиків, журналістові треба мати ширину і глибину знання. Пам’ятаючи, який вплив на життя суспільства має преса, журналісти повинні не лише представляти правду, але й бути мудрими, а це здатність бачити широко, так, як це бачить Бог. Щоб пізнати проблеми в широкому контексті, треба мати мудрість, яку ми набуваємо, вивчаючи минуле, мистецтво, літературу – усі здобутки людського духа. Усі події, що відбуваються довкола, треба бачити очима мудрої людини, розуміти контекст, і представити його читачам і глядачам в такий спосіб, щоб вони задумувалися. Не варто ділити людей на інтелігенцію і «селюхів», треба шанувати читача – писати для всіх людей, і хай кожен сприймає як хоче. Треба вміти говорити правду – це не лише розум чи здібність – це християнська чеснота. Мета не в тому, щоб просто сказати правду, а важливо застановити і поправити. Сказати, що хтось дурний і тим образити – це не штука, а сказати, щоб дурний захотів стати мудрим – це штука. Журналісти повинні не лише повідомити, а й пояснити, допомогти. Тут має бути второпність – це чеснота, яка допомагає нам досягнути мети в найкращий можливий спосіб. Ваша мета – допомогти людям, а як це робити, то це треба вирішити. Те, що ви вирішили об’єднатися – дуже добре. Ви творите громаду, а це практична громадянська клітина, і ви можете багато зробити, працюючи спільно. Сьогодні зібрані люди одного покрою – журналісти – але треба старатися відчути спільність з усіма людьми – з тими, про кого і для кого пишете, на підставі віри, знання, людяності і мудрості. Адже цій громаді ви служите. Я зараз говорю до кількох десятків, а ви сягаєте тисяч людей – треба пам’ятати про людей і бути солідарними з ними. Не бути осторонь, а бути духовно і практично з ними. Це творить громадянське суспільство, до якого ми стремимо.

Блаженніший Любомир

Чого ми очікуємо від нового глави УГКЦ?

Перед тим, як писати цей нарис, я довго міркував над тезами, що їх на мою думку, важливо виділити як головні завдання чи виклики, які постають перед УГКЦ з боку сучасного суспільства, самої УГКЦ і її структур за межами України, з боку Вселенської Церкви, з боку Православних Церков тощо. Я хотів окреслити той спектр питань, що їх всі ці умовні сторони поклали б на стіл новому Патріархові. Водночас, багато людей ставить певні вимоги і до особи самого Глави Церкви. У мене вийшла доволі непогана картина, але надто пласка. Тоді я вирішив пошукати в численних публікаціях, що на цю тему говорять активні представники Церкви, експерти, громадські діячі, журналісти. Після збору цитат переді мною постала доволі ґрунтовний і об’ємний образ. Тому, залишаючись із Вами тільки гідом-редактором, пропоную зазирнути через вікно нашого Предстоятеля і побачити те, що зараз бачить він перед собою: які вимоги стоять до нього самого, та які завдання та виклики стоять перед Церквою, яку він нещодавно очолив.

Особа предстоятеля

Тарас Тимо (богослов, викладач УКУ)

Глава Церкви повинен об’єднувати і надихати. Його адміністрування — це запалювання інших людей, спрямування їх до добрих справ і управління їхньою енергією і талантами. В минулому Церкви є багато моментів, коли єпископ виступає як «владика», майже феодальний можновладець, що керує владною рукою. Іноді тверде слово теж необхідне, однак здебільшого людину набагато краще переконує лагідність, свідчення доброти і особистий приклад. Тим більше, що в сьогоднішньому суспільстві зв’язок людини з ієрархічними структурами Церкви доволі хиткий. Авторитарні методи не будуватимуть Церкву, а навпаки — як це іноді бачимо на Заході, провокуватимуть непотрібні поділи, демарші та опозицію, які не приносять користі нікому. Апостол Павло, наставляючи майбутніх провідників Церкви, навчав, що єпископ мусить насамперед показати себе як «добрий управитель власного дому» (1 Тим. 3,4-5), що в сучасних англійських перекладах так і звучить — a good manager. В іншому місці серед головних дарів Святого Духа апостол згадує дар управління або ж керівництва (1 Кор. 12,28). Церква має величезні завдання в суспільстві, як і надзвичайний кредит довіри і потенціал творити добрі справи. Це відбувається в середовищі, де більшість державних і громадських інституцій не діють чи втратили довіру.

Мирослав Маринович (політв’язень, президент Інституту релігії і суспільства УКУ)

Сила Церкви як структури — не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі свята.

Українська Греко-Католицька Церква

Тарас Тимо

Природні особисті обмеження перетворюються у благословення і силу, якщо людина відкривається до допомоги Божої і співпраці з іншими людьми, довіряє, делегує, організовує команду однодумців і сподвижників. Залучення до співпраці в різних сферах інших членів Церкви єпископів, священиків, монашества, вірних — в сотні разів помножує силу дії і обсяг зробленого. І найважливіше: воно виявляє справжню природу Церкви, її спільнотність і єдність всіх її членів, хоч в кожного своє служіння і свої таланти.

Тарас Антошевський (директор Релігійно-інформаційної служби України)

Залишається актуальним питання визнання патріархату УГКЦ. Фактично вся ця Церква молиться під час Літургій за Блаженнішого Патріарха, його визнають в Україні в інших конфесіях, але він не визнаний офіційно Апостольською Столицею. Ми чудово розуміємо, що це не внутрішньокатолицька проблема. Але вірних УГКЦ ображає, що у Ватикані більше прислуховуються до поглядів РПЦ ніж до бажання самих вірних-католиків. Владика Святослав вже у першому своєму виступі називає себе Патріархом, тобто батьком для пастви УГКЦ, і заявляє, що має намір про цю справу говорити з Папою Римським.

Блаженіший Любомир (Гузар)

Дуже важливо сьогодні є вдержати внутрішню єдність нашої Церкви. Як я вже згадав перед тим, ми є в Україні, ми є в Західній Європі (екзархати), ми є митрополії в Північній Америці, ми є в Південній Америці, ми є в Австралії. І там є митрополії, єпархії, екзархати. Ми є розсіяні по цілому світу, але щоби бути собою, щоби могти служити якнайкраще своїм людям, щоби могти допомагати, може, і комусь другому, над цим треба застановлятися. І застановлятися, як зберегти свою єдність, як зберегти свою ідентичність. Щоби коли я поїду в Бразилію, чи поїду до Канади, щоби там не почувався як чужинець, але беручи під увагу, що та ситуація, яка там є канадська, а там є бразилійська, а тут є українська — щоби всюди ми, кожний з нас, почувався вдома в Церкві й бачив тих людей, що в Церкві, тих жінок і мужчин, як своїх сестер і братів. Мені здається, це є надзвичайно важлива річ. Точніше одна з речей.

Друга з речей — щоби ми зберегли бути Церквою. Це надзвичайно важливо, щоби не піддаватися тим спокусам, шукати впливів, шукати чисельності, зовнішніх таких прикрас, але щоби ми були Церквою. Наше КРЕДО, наш клич сьогодні є святість об’єднаної Церкви. Це є головний клич. Крім того, хочу Вам сказати, бо це є важне, і тому, як Я згадав вже перед тим, маю таке довір’я до Синоду. Синод — то всі наші єпископи. Ми працюємо тепер як Синод, вже від двох років. Стараємося уточнити візію нашої Церкви за 10-20-30 років: якою ми би хотіли бачити нашу Церкву за 10-20-30 років — Церквою, але якою? А друга річ, над чим ми застановляємося як Синод: які засоби, які пріоритети, щоби цю візію здійснити. Але найважливіше є — бути Церквою.

Церква поза межами Україні

Мирослав Маринович

Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати свою внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ — це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.

Отець Борис Гудзяк (ректор Українського католицького університету)

Виклик, над яким інтенсивно працював Блаженніший Любомир і до якого покликаний кожен архієрей, особливо Верховний Архієрей Папа Римський, — це зберігання єдності. Єдності єпархій в Україні, екзархатів і душпастриських станиць, які є в десятках країн на п’яти континентах. Але досвід показує, що Господь в близьким до тих, хто не відвертається від викликів історії. І ми можемо бути певними, що так і буде в майбутньому.

Тарас Антошевський

Багато говорять про необхідність активнішої душпастирської діяльності в діаспорі та на півдні й сході України. В діаспорі існують проблеми з секуляризацією і асиміляцією, а відтак зменшенням пастви УГКЦ. Натомість на українських територіях поза Галичиною греко-католики часто зіштовхуються з перешкодами у діяльності. І нерідко однією з таких проблем є брак душпастирів, поруч із зовнішніми перешкодами.

Рома Гайда (голова Українського Патріархального Товариства в США)

На сьогодні потребам освіти й духовної формації семінаристів нашої Церкви відповідає тільки Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького в Канаді. Це єдина інституція Північної Америки, яка спеціалізується на східній духовності та душпастирюванні. Здобуття ґрунтовної освіти в Інституті ім. Шептицького може стати конкретним початком консолідації людських та економічних ресурсів, без чого не вийдемо з нашої кризи. Занедбання цього є чи не найпершою причиною втрати довіри до церковного проводу нашої Церкви в Америці.

Багато наших священиків лише відправляють Літургії і виголошують проповіді, а це не може замінити активну катехизацію, тому ця тема вимагає особливої уваги. Наше духовенство — це не лише ті, хто емігрував з України та інших країн, а й ті, хто народився в Америці. Всі вони є випускниками різних інституцій і культур. Серед кожної з тих груп є віддані й працьовиті, а навіть подиву гідні душпастирі. Але є й менш активні, менш освічені, які бояться піти між людей і не підтримують добрих починань нашої Церкви.

Досвід вчить, що, відсилаючи наречених на передшлюбні науки до Латинської Церкви, ми відсилаємо їх назавжди, якщо не тепер, то з поповненням сім’ї. Якщо цінність і значення подружжя подані їм з позиції науки Латинської Церкви, тоді стає недоречним належати до парафії, де священик не знає як, не вміє і не може виконати душпастирських зобов’язань щодо них.

Для виправлення ситуації потрібні спільні семінари, навчальні посібники про приготування до Таїнств у нашій традиції, для чого добре було б залучити катехитів і зацікавлених мирян. В інформаційному просторі ситуацію суттєво поліпшить єпархіальна преса через короткі й змістовні статті про духовність києво-візантійської традиції, рецензії на східнодуховну літературу тощо.

Логіка синергії є важливим компонентом розвитку. Коли в єпархіях та парафіях укладають плани реколекцій і конференцій, то слід відповісти на основне питання: їхня ціль Євангелізувати та поглиблювати знання для духовного оновлення УКЦ чи це робиться знову на користь духовної асиміляції? Особливої уваги від владик, духовенства, монашества та мирян потребує катехизація. Треба знати, чого навчають катехити, наскільки вони знають східне богослов’я, якими матеріалами користуються. Для підвищення рівня знань із богослов’я та еклезіології серед широкого загалу вірних можна було б навести у приклад когось із духовенства, монашества чи мирян, заохотити до участі в конференціях і семінарах провідних богословів. Наприклад, у Студійних днях Інституту ім. Шептицького, семінарах Стемфордської єпархії св. Василія, неофіційних екуменічних конференціях Orientale Lumen тощо. Синергія усіх цих чинників спрацьовує на духовне оновлення нашої Церкви.

Іванна Рижан (журналіст видань «Наш Собор» та «ДивенСвіт»)

Я думаю, що до завдань для нашої Церкви сьогодні належать, зокрема, питання організації душпастирського служіння там, де немає структур нашої Церкви, питання визнання статусу трудового мігранта тут, в Україні. Також освіта майбутніх місіонерів, зокрема знання мов, яке передбачає служіння за кордоном українським громадам.

Церква і суспільство

Отець Борис Ґудзяк

Гадаю, один з найбільший викликів для Церкви, її провідників — пошук мови для постмодерного секуляризованого суспільства, в якому традиційні вартості, наприклад, вартість сім’ї далеко не очевидні великому відсоткові населення. Світ за останні п’ятдесят років змінився більше, ніж за попередні п’ятсот, і темпи змін в різних сферах випереджають іноді спроможність адаптуватися. Це в жодному разі не фаталістична оцінка ситуації і не вислів розпачу. Навпаки. Як на мене, наше розуміння християнського ідеалу через гоніння і свідчення мучеників водночас очистилося і отримало новий приклад. Мені здається, що майбутнє УГКЦ близько пов’язане з її недавнім минулим, з досвідом сповідників віри й мучеників, які зуміли, будучи фактично безсилими, побороти радянську систему. Вона кане в забуття, а їхнє свідчення піднімається на п’єдестал. Чому? Тому що воно правдиве, життєдайне. Треба вміти черпати з цього джерела та знаходити той кухоль, який українець ХХІ століття візьме в свої руки і зуміє випити до дна.

Мирослав Маринович

Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, — тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзм — бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині спиратися на Євангеліє. Коли довкола все очищати тоне в фарисействі від скверни. І понад усе молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.

Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир. Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними.

Тарас Тимо

Відкритість. Ця риса завжди була необхідною передумовою для руху вперед, прогресу, а також адекватної реакції на зміни в зовнішньому світі… Це відкритість до нових форм суспільної свідомості й суспільних процесів, культури, науки, мистецтва за одночасної вірності відвічним цінностям Євангелія. Відкритість до реальних людей навколо, їхніх потреб і відчуттів. Це відкритість до масиву нових проблем, які треба вирішити, нових завдань і цілей, які треба поставити, нових можливостей творити добро, якого ніхто інший замість тебе не зробить. Врешті-решт, це відкритість до самого Євангелія, яке є ширшим і глибшим за будь-яке людське осягнення, будь-яку «доктрину», «кодекс канонів» чи обряди… Ще один важливий вимір відкритості не обмежуватися уявною «внутрішньоцерковною» діяльністю, не звужувати свого горизонту клерикальними категоріями.

Церква і держава

Арсеній Яценюк (народний депутат України, кандидат в Президенти України 2010 р.)

Голос і позиція Церкви має бути чітка щодо державотворчого процесу, незалежності, змін в суспільстві, які дехто називає реформами. Хоча, найважливіше для Церкви — це зміни людини, її духовності й плекання духовних цінностей.

Мирослав Маринович

Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився? Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен її промах на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого я люблю, тому докоряю й караю того».

Тарас Антошевський

До зовнішніх викликів передусім необхідно віднести державно- конфесійні взаємини і діалог з іншими конфесіями. В Україні погіршився стан релігійної свободи. За рік керівництва Президента В. Януковича стало зрозуміло, що він однозначно симпатизує лише УПЦ (МП) і не знайшов часу, щоби зустрітися з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Він не був зобов’язаний, але це вже стало традицією в Україні, що керівництво держави намагається почути думку цієї Ради, яка виражає інтереси майже 90% віруючих України різних релігій.

УГКЦ за останнє десятиліття стала одним з рупорів цієї Ради. Блаженніший Любомир неодноразово публічно виступав з ініціативами щодо покращення стосунків, а також з критикою порушень у цій сфеpi. Владика здобув великий авторитет як суспільний моральний арбітр. Від його наступника очікують продовження цієї громадської активності. На тлі погіршення державно-конфесійних взаємин наступним викликом є стан міжконфесійних стосунків. Як пам’ятаємо, у 2002-2004 рр. була подібна ситуація, і саме зближення Церков стало антитезою тискові влади на них. Сьогодні ситуація, можливо, навіть гірша у стосунках конфесій з владою, але міжконфесійний діалог на набагато кращому рівні. І УГКЦ досі відігравала в ньому одну з провідних ролей.

УГКЦ і Православна Церква

Мирослав Маринович

Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.

Митрополит Володимир (Сабодан), Глава УПЦ МП

Надіюсь, що між УПЦ та УГКЦ за часи Вашого керівництва будуть вибудовуватися добрі і конструктивні стосунки, відійде у минуле складний період в наших взаєминах, і ми разом протистоятимемо проявам агресивного секуляризму в нашій країні.

Патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко)

Ваші попередники, владики Андрей (Шептицький), Йосип (Сліпий), Любомир (Гузар), визнавали потребу й необхідність порозуміння в Україні між православними та греко-католиками, утверджували українську ідентичність Греко-Католицької Церкви. Сподіваюся, що в період Вашого керівництва в УГКЦ набудуть свого подальшого розвитку позитивні досягнення попередніх часів. Зараз перед християнами в Україні з новою силою постають виклики занепаду суспільної моралі, руйнування традиційних сімейних цінностей, наступу агресивного секуляризму, поширення споживацтва й бездуховності. Дати на ці виклики належну відповідь, засновану на традиційних для українського народу християнських духовних, моральних, культурних цінностях — поле для співпраці Київського Патріархату і УГКЦ. Основи цієї співпраці було закладено в попередні роки, тому сподіваюся на її плідне продовження.

З повідомлення прес-служби УАПЦ

Ми, звичайно, не віримо у нашу швидку догматичну єдність чи єдність у сопричасті з Римським папським Престолом. Однак, ХХІ століття — це час розквіту секулярного світу з його лукавими цінностями, та прихованим і відвертим атеїзмом. От у цьому векторі ми не лише можемо працювати спільно, але як справжні послідовники Христові повинні це робити обов’язково. В УАПЦ сподіваються, що принцип «служачи Церкві заради майбутнього, будемо враховувати і не допускати помилок минулого» буде спільним міжцерковним гаслом та певним практичним дороговказом у розбудові Церкви Христової в Україні, утвердженні державної незалежності й покращенні духовного та морального рівня нашого народу.

Підготував Анатолій Бабинський

У статті використано матеріали: «Радіо Свобода», РІСУ, Zaxid.net, «Патріярхат», «Автокефалія»

Блаженніший Любомир: поради на майбутнє

Моя перша порада – дуже важливо для нашої Церкви сьогодні є вдержати внутрішню єдність нашої Церкви. Як я вже згадав перед тим, ми є в Україні, ми є в Західній Європі, екзархати, ми є митрополії в Північній Америці, ми є в Південній Америці , ми є в Австралії. І там є Митрополії, єпархії, екзархати. Ми є розсіяні по цілому світу, але щоби бути собою, щоби могти служити якнайкраще своїм людям, щоби могти допомагати, може, і комусь другому, над цим треба застановлятися. І застановлятися, як зберегти свою єдність, як зберегти свою ідентичність, щоби коли я поїду в Бразилію, чи поїду до Канади, щоби там не почувався як чужинець, але беручи під увагу, що та ситуація, яка там є канадська, а там є бразилійська, а тут є українська, щоби всюди ми, кожний з нас, почувався вдома в Церкві і бачив тих людей, що в Церкві, тих жінок і мужчин, як своїх сестер і братів. Мені здається, це є надзвичайно важлива річ. Вірніше одна з речей.

Друга з речей, щоби ми зберегли бути Церквою. Це надзвичайно важливо,щоби не піддаватися тим спокусам , шукати впливів, шукати чисельності зовнішніх таких прикрас, але щоби ми були Церквою. Наше КРЕДО, наш клич сьогодні є святість об’єднаної Церкви. Це є головний клич. Крім того, хочу Вам сказати, бо це є важне, і тому, як я згадав вже перед тим, маю таке довір’я до Синоду. Синод – то всі наші єпископи. Ми працюємо тепер як Синод, вже від двох років. Стараємося уточнити візію нашої Церкви за 10-20-30 років, якою ми би хотіли бачити нашу Церкву за 10-20-30-ть років – Церквою, але якою? А друга річ, над чим ми застановляємося як Синод, які засоби, які пріоритети, щоби цю візію здійснити. Але найважливіше є – бути Церквою!

З прес-конференції в Українському домі 10 лютого 2011 року

Проголошення вірним

Української Греко-Католицької Церкви 2010 року Божого
Роком християнського покликання
з особливим наголосом на покликанні
до богопосвяченого життя

Всесвітлішому та всечеснішому духовенству,
преподобним братам і сестрам у чернечому житті,
дорогим братам і сестрам у Христі – мирянам Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі у Христі!

Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви на своєму останньому засіданні, яке відбулося у грудні 2009 року, постановив присвятити 2010 рік темі християнського покликання з особливим наголосом на покликанні до богопосвяченого життя. Це стало логічним продовженням тем попередніх років. Зокрема, 2008 рік був присвячений розглядові християнського покликання взагалі. Ми пояснювали вірним нашої Церкви, що кожна людина одержує від Господа покликання, певне завдання, яке має здійснити у своєму житті. Особливим чином це стосується людей, які втілені в Ісуса Христа, у святу Церкву через святе таїнство Хрещення. Відтак, у 2009 році, який щойно закінчився, ми звернули особливу увагу на одну частину вірних нашої Церкви – священиків. Їхнє покликання полягає у тому, щоб служити Божому людові, святій Церкві. Священнослужителі – це група осіб, яку можна легко описати за допомогою статистичних даних і докладно ви‑ вчити різні аспекти її життя.

Упродовж 2010 року хочемо звернути особливу увагу на інших членів святої Церкви, тих, кого називаємо монахами й монахинями, ченцями й черницями чи, взагалі, богопосвяченими особами. Це люди, які приймають особливий стан, складаючи обіти чи одержуючи схиму або добровільно гуртуючись для спільних зусиль присвятити себе Богові. Власне ця риса посвячення Богові є характеристикою тих членів святої Церкви, до яких хочемо особливо звернутися і про яких хочемо якнайбільше розповісти всім нашим вірним. Тут слід зазначити, що до цієї частини Церкви можуть належати й миряни.

Наступного року заплановано звернути увагу на покликання мирян, які становлять переважну більшість Церкви, так би мовити, є властивим церковним тілом. Для цих людей характерні також особливі покликання, на які треба звернути увагу, і маємо намір це зробити. Як завдаток такого майбутнього плану вже готується послання про мирян і їхнє місце у Вселенській Церкві.

Як вже було згадано, у нашій мові є багато назв людей, які особливим чином посвятилися служінню Богові. Це, наприклад, монахи й монахині, ченці й черниці, іноки та інокині тощо. Останніми роками загальновживаною стала назва «богопосвячені особи». Відразу треба звернути увагу, що ця сучасна назва не є точною. Бо її можна застосувати не тільки до людей, що є монахами або ченцями, а й до поодиноких осіб, які бажають в особливий спосіб посвятити себе Богові. Можливо, більш зрозумілим для загалу було б називати їх «люди, які живуть за законом». Адже вони через якийсь публічний акт – схиму, обіт чи обітницю, складені перед компетентною церковною владою, – зобов’язуються укладати своє життя згідно з певним правилом, потвердженим і благословенним святою Церквою. Ці богопосвячені особи живуть у монастирях, чинах, згромадженнях, світських інститутах, товариствах мирян, згуртованих на зразок чернечого життя. Вони становлять групу людей, яку візуально можна розпізнати, часто навіть за їх особливим одягом.

Принагідно хочу нагадати, що у 2011 році відбудеться у Бразилії Патріарший Собор Української Греко-Католицької Церкви, присвячений богопосвяченому законному життю. У ньому візьмуть участь єпископи та представники духовенства, богопосвячених осіб і мирян. Отже, вся Церква через своїх делегатів застановлятиметься над проблемами, пов’язаними з цією групою людей. Ми сподіваємося, що цей Собор пожвавить життя наших богопосвячених членів Церкви. А своєрідною підготовкою до цього заходу буде слугувати цей 2010 рік, під час якого ми усі повинні краще зрозуміти суть їхнього стану та місце у святій Церкві.

Богопосвячених людей, які живуть за законом, можна розпізнати не тільки за їхнім одягом, а й за способом життя, навіть якщо вони гуртуються у світських інститутах. Хоча багато з них, як всі інші члени людської спільноти, крім ієромонахів, працюють у лікарнях, школах, дитячих садках чи будинках для людей похилого віку й повинні виконувати свої обов’язки професійно та сумлінно, однак для них характерні дві прикмети, які відрізняють їх від загалу працівників. Перша ознака – у їхньому житті велике місце посідає молитва, спільнотна та особиста, якій вони при‑ свячують багато уваги й значну частину свого часу. А друга – богопосвячені люди живуть і працюють не поодиноко, а у спільнотах. Слід наголосити, що ця друга прикмета є дуже важлива, бо вона не тільки сприяє ефективнішій діяльності, а насамперед є засобом формування людського характеру. Ніщо так не удосконалює, не ушляхетнює особу, як співжиття з іншими людьми, бо кожній людині належить дати певне місце і прийняти її такою, якою вона є. Це велика школа духовного поступу.

Здавалося б, такий спосіб життя суттєво не відрізняється від родинного життя, бо добра родина й спільно молиться, і живе у спільноті. Насправді, хоча є багато аспектів родинного життя, які включені в життя монастирів і чернечих домів, проте між ними є велика різниця. Люди, які бажають посвятити себе Богові, які відчувають покликання бути членами монастиря, чину чи згромадження, приймають три євангельські ради: досмертну чистоту, добровільну убогість та досконалий послух – їх звичайно не знаходимо у подружньому чи родинному житті. По-перше, богопосвячені особи відмовляються від подружжя, не тому що воно недобре чи грішне, а тому що бажають цілковито посвятитися Богові, не приймаючи загального, природного способу спілкування між людьми. По-друге, вони зрікаються посілості і надмірного використання земних благ, стараючись вести скромний спосіб життя, вживаючи тільки те, що справді потрібне для існування і для здійснення свого специфічного заняття. Третьої прикмети не видно, так би мовити, неозброєним оком, але це дуже важливий аспект у житті богопосвяченої людини – вона відрікається від власної волі, вирішуючи жити згідно із правилом, а також піддаватися чинній волі іншої людини, свого настоятеля чи наставника. Цей аспект, можливо, найважче реалізувати, бо вільна воля – це інтимна і основна частина нашої людської природи. Намагаючись краще зрозуміти, хто є ці богопосвячені люди, які живуть і працюють серед нас, треба зважати на такі різні прикмети їхнього стану.

Упродовж року, який розпочинається, ми старатимемося не тільки пояснювати загалу наших вірних, що таке життя у монашому чи чернечому стані, а й заохочувати всіх богопосвячених осіб більш інтенсивно працювати і виконувати своє покликання. Бо це покликання є великим даром для них і для всієї нашої Церкви.

Разом з тим ми, всі вірні нашої Церкви, повинні особливо подякувати Богові за те, що Він кличе з нашої спільноти чоловіків і жінок до такого богопосвяченого законного життя. Праця цих людей є дуже важливою для нашого народу, але ще більше важливою є їхня молитва, якою вони освячують свою працю. А працюючи, богопосвячені особи освячують свою спільноту, бо їхня робота є не тільки виконанням професійних обов’язків, а й виявом любові до ближнього. Це є та характерна риса, за яку ми повинні бути дуже вдячними тим членам нашої церковної спільноти.

Цього року важливо також звернути увагу на важливість Господнього запрошення чоловіків і жінок, вірних нашої Церкви, до богопосвяченого законного життя. Інколи ми цим легковажимо, не звертаємо уваги на таке покликання. Однак ще гірше, коли ми йому протидіємо. Це найчастіше трапляється з боку батьків чи інших членів родини, які протестують проти того, щоб хлопець чи дівчина вступили до богопосвяченої спільноти. Тому хочемо заохотити всю нашу спільноту підтримувати та розвивати ці покликання. Водночас запрошуємо душпастирів, щоб часто проповідували про красу богопосвяченого життя, щоб кожен, хто відчуває таке покликання, міг його здійснити, розраховуючи на підтримку інших членів церковної спільноти.

Підсумовуючи вищесказане, хочемо наголосити, що нашою метою упродовж цього року є за допомогою різних заходів і програм поглибити розуміння вірних нашої Церкви щодо суті монашого життя, а також заохотити тих, хто вже пішов шляхом богопосвяченого життя, з більшою ревністю ним жити. Щоб ці заходи і загалом цей рік були для нашої Церкви справді благословенними, розпоряджаємося, щоб під час Святої Літургії, у сугубій ектенії, додавати прохання: «Ще молимося за спільноти богопосвяченого життя: монастирі, чини, згромадження, світські інститути та за їхнє святе покликання». Без молитви цей рік не буде успішним. Тому, тільки-но почуєте це прохання, відповідай‑ те на нього з глибини серця, щоб була для всіх нас велика із цього користь. Нехай милостивий Господь благословить нас своїми покликаннями, а ми, зі свого боку, вшануймо ці Божі дари і дякуймо Богові, випрошуймо у Нього, щоб ця сторінка із нашого церковного життя була якнайкраще записана у цьому 2010 році.

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви + ЛЮБОМИР

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 1 січня 2010 року

Помісність УГКЦ як вона є

(Продовження. Початок читайте в попередньому числі «Патріярхату»)

— На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?

— Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями — єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова, почнуть співпрацювати.

Друге питання, яке Ви порушили, — це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» — у значенні не українського походження. Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською — геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли з України — духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці — англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могли це сказати чужою мовою.

І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це — наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути.

Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами. Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли — порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома.

Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо-саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…

Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.

— Ваше Блаженство, як стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви?

— Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат? Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат — це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку, хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили, й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.

У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви — це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат — це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».

— Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?

— Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхнього боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя — це ключ. І нашим завданням,
завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, — це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого — життя у власній традиції.

Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.

— Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованомусвіті Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємовідповідь на цей аргумент?

— Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра — Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.

Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.

Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.

Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.

Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.

Тому сильний центр це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.

— Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?

— Бачите, треба бути свідомими кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.

Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої.

Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допомагає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої

Розмовляли Анатолій Бабинський та Петро Дідула

«Ваше завдання – творити богослов’я помісної Церкви»

Фрагмент виступу Патріарха Любомира під час його зустрічі з викладачами та аспірантами кафедри богослов’я Українського Католицького Університету

Колосальне завдання стоїть перед вами. Як ви знаєте, вже десятиліттями, а якщо глибше глянути в історію, то й століттями, в нас є бажання бачити нашу Церкву в патріархальному устрої. Ми маємо на це всі підстави, але щиро вам скажу, я не думаю, що ми вже зробили все для того, щоб повністю відповідати вимогам Церкви щодо такої форми самобутнього устрою. У чому ж річ?

У 23 розділі Lumen Gentium, соборової конституції про Церкву, говориться про помісні Церкви. І там сказано про те, що дає підставу Церкві бути помісною – це Літургія, єрархія, духовність, а також власна богословська думка. І мені здається, що власне цього нам бракує. Ми не маємо свого солідно випрацьованого богослов’я. І це завдання для вас: випрацювати богословську думку, яка була б справдідзеркалом нашої душі – з одного боку, науково бездоганною, з іншого – справді нашою. Кажу це після багатьох років змагання за наш патріарший устрій, за визнання його для нашої Церкви. Щораз більше я розумію, як нам це потрібно. Це не завдання для загалу, а насамперед для спеціалістів, таких, якими є ви. Це не означає, що богословська думка мусить нас відокремлювати від інших. Вона повинна бути глибока і своя, має бути своїм внеском у розуміння богословської традиції, свого духовного богословського «я».

Суть нашого богослов’я бути собою. То дуже складне завдання. І я тішуся, що ви над цим починаєте працювати. В нашій історії було дуже мало оригінальних богословів, яких би представники інших Церков радо цитували, було мало богослов’я як справжнього внеску в розвиток духовної історії цілого світу, розуміння всього сотворіння в дуже специфічний спосіб. Вам як богословам треба глибоко задуматися, хто ми є, яка наша богословська ідентичність. Пригадаймо собі слова з послання Митрополита Андрея «Наближаються часи» (1906 р.), в якому він говорить про екуменічне завдання Церкви. Між іншим, він каже: «Коли хтось із вас щось напише, то воно повинно бути так простудійоване і так продумане глибоко, щоб щойно за сто років міг хтось щось до цього додати». Тут, бачите, Митрополит Андрей поставив дуже високо планку для нашої праці. Тому, прошу вас, пишіть, працюйте, пишіть солідні речі, пам’ятаючи, що сказав Митрополит Шептицький.

3 Божою поміччю маємо оцей університет, цей факультет і вас, людей, які показали, що можуть працювати на справді науковому рівні. Таке завдання є почесним. Це справді служіння своїй Церкві.

Помісність УГКЦ як вона є

Інтерв’ю з Патріархом Любомиром започатковуємо ceрію публікацій про розбудову помісності та становлення патріарших структур Церкви. Буде в цій історії своя фабула, свої герої та антигерої, але не буде розв’язки. Ціль публікації, щоб кожен з нас пробував знайти цю розв’язку у своїй родині, своїй парохії, у середовищі свого служіння.

Від редакції

Ледь не на кожній прес-конференції, в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з’являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з’ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв’ю Патріарх Любомир з’ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.

– Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?

– Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали, з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?

Знову ж таки, «помісна Церква» це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає Церкви, які є не тільки прив’язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об’єднаною для даної групи. Усе це разом взяте і називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко. В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.

– В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?

– Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев’ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Штати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в’яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об’єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.

Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об’єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення синоду, які будуть служити об’єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.

– Чи було щось подібне в історії УГКЦ?

– Це щось нове для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у ХVІІІ ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об’єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов’язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, категоріями патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.

– Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?

– Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. I зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.

– На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?

– Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку ХХ ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.

– Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.

– Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об’єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ’ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі, більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений.

Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Вселенський Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов’язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.

Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.

– На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили римо-католики, православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?

– Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.

Сопричастя – це форма єдності, де респектується специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латнізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити поняття сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться церковній єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.

– Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?

– Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східніх Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на Близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацьованого богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов’я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов’я то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим.

Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. 1 ми кожного року з’їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і стараємося пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторонни, також могли цю нашу традицію представляти іншим, зокрема латинянам.

– Протягом ХХ століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?

– Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відвідне становище також і в богослов’ї.

Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося.

Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати. Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.

– Яка розв’язка сьогодні?

– Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.

Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.

(продовження інтерв’ю читайте в наступному числі)

Розмовляли Анатолій Бабинський та Петро Дідула

«Поручаймо Господеві наші потреби»

Привітання Блаженнішого Любомира на Різдво ГНІХ 2009 року

Високопреосвященним і Преосвященним владикам,
Всесвітлішим і Високопреподобним отцям,

Преподобним ченцям і черницям,

Дорогим у Христі сестрам і братам мирянам
Мир і Боже благословення!

Дорогі у Христі, через кілька днів ми будемо святкувати Різдво Господа нашого Ісуса Христа, надзвичайно важливу подію для кожного і кожної з нас, для наших родин, для громад, для народу, для Церкви і для всього людства. Ця подія настільки важлива, що ми навіть ділимо історію людства на роки до народження Ісуса Христа та після Його народження. І робимо це не принагідно чи випадково, а на підставі глибокого усвідомлення, що світ до Його приходу на землю сильно відрізнявся від світу, який настав після Його приходу. Так само і з життям кожного і кожної з нас. Коли ми втілюємося в Ісуса Христа через святе таїнство Хрещення, пізнаємо Його і зустрінемося з Ним, наше життя набуває іншого, нового, кращого вигляду. Пізнати, зрозуміти, відчути ту близькість Бога до нас та можливість нашої близькості до Господа – це річ, яка цілковито змінює наше уявлення про людське життя, наше відчуття самих себе, власного життя і життя людства загалом.

Вітаючи вас із святим празником, який от-от настане, сердечно бажаю кожному із вас, як і собі самому, щоб у ці святі дні ми могли наблизитися до Господа Бога, від крити своє серце до Його любові, прийняти Його, зрозуміти, що Він перший полюбив нас і що зміст нашого життя – відповісти на Його любов своєю любов’ю, любов’ю до Нього та до всіх своїх ближніх.

Цю любов Бога і любов ближніх ми можемо дуже гарно здійснювати в ситуації, яка склалася останніми роками. Уже вчетверте багато громадян України покидають рідну землю і їдуть за кордон шукати кращого життя. Згадую про це, дорогі у Христі, бо ця Неділя святих отців, остання перед Різдвом, у нашій Церкві є Днем емігранта. За задумом священного Синоду єпископів нашої Церкви, цього дня ми маємо звернути свою увагу на тих, хто поїхав з рідної землі, але ще не вирішив, чи повертатися додому, чи осісти у країні свого теперішнього перебування.

Питання еміграції є актуальним не тільки для самих емігрантів, а й для всього нашого народу і передусім для нашої Церкви. Воно стосується кожного з нас, бо навіть сьогодні третина вірних нашої Церкви – це або емігранти, або діти чи внуки емігрантів, давніх вихідців з України. Та, крім того, з нагоди празника Різдва, слід згадати, що й сам Ісус Христос був у такій ситуації, що ще малою дитиною мусив покинути країну свого народження і емігрувати разом із Марією і Йосипом.

У зв’язку з цим хочу наголосити ось на чому. Всі ми – ті, що в Україні, I ті, що недавно виїхали, і ті, що вже довго живуть на поселеннях, розвинувши наші церковні й суспільні структури, є одним народом і однією Церквою. І я прошу сьогодні усіх вас, дорогі у Христі, щоб ви молилися одне за одного, або радше, щоб кожен молився за всіх. І стараймося любити одне одного, тобто бажати одне одному добра, намагатися розуміти інших, поручати Господеві наші потреби, і в міру своїх можливостей одне одному допомагати.

Дорогі у Христі, зі святим празником Різдва Христового сердечно вітаю усіх вас і щиро бажаю многих Божих благодатей.

Христос рождається!

+ ЛЮБОМИР

1020-ліття Хрещення Київської Русі

Звернення Блаженнішого Патріарха Любомира

Цього року ми відзначаємо 1020-ту річницю Хрещення Київської Русі. І хоч це не цілком кругла дата, варто звернути на неї увагу. Урочисті святкування, присвячені тисячоліттю хрещення, у 1988 році відбувалися в Москві, бо так було вигідно окупантам України. Сьогодні, коли ми є господарями власної землі, можемо розпоряджатися нашим часом. Таку знаменну подію, як Хрещення Київської Русі, треба було відзначати вже десять років тому, але, можливо, ще тоді ми були не зовсім до того готові. Тепер, думаємо, настав слушний час.

Хрещення, яке було обов’язковим для тодішньої держави, хоч, цілком природно, не було всюди здійснене одночасно, спонукає нас призадуматися. Передусім ми повинні у цей ювілейний рік усвідомити, що офіційне державне хрещення — це не початок християнства на території України. Християнство було знаним в Україні майже від його початків і поширювалося через своїх і чужоземних торговців та подорожніх. Цікавим для нас є розповідь — загальновідома як легенда, але, можливо, не цілком позбавлена історичних підстав — про перебування святого апостола Андрія на київських горах. Сьогодні важко науково довести достовірність тих відвідин, однак факт, що щось таке закарбувалося у свідомості наших предків, правдоподібно, ще далеко перед офіційним прийняттям християнства, не може бути випадковістю.

Часто, представляючи історичний розвиток нашого народу, твердять, немовби християнство стало причиною утворення Київської держави. Радше навпаки, вже існуюча Київська держава стала великою і сильною, бо прийняла християнство. Християнство, з одного боку, стало чинником, який надав цій державі особливого характеру, свідченням чого, для прикладу, була відсутність смертної кари у законодавстві та властивої для поганських часів геополітичної агресії. А з другого боку — завдяки прийняттю християнської віри Київська Русь могла нав’язати широкі безпосередні стосунки з усіма державами Європи, свідченням чого є подружні зв’язки дітей князя Ярослава в різних кутках тодішньої Європи. Сьогодні можемо сміливо стверджувати: Київська Русь, як і її прямий спадкоємець — Українська держава — є європейською державою не тільки тому, що знаходиться на цьому європейському географічному континенті, а головно тому, що досить високою мірою, незважаючи на татарські та комуністичні лихоліття, зберегла християнські вартості, які характеризують насамперед духовну, а вже потім політичну культуру Європи.

Офіційне християнство, яке свідомо плекали найвизначніші державні провідники упродовж століть, ґрунтовно просякло нашу культуру. Виключити християнство — означає зруйнувати нашу культуру дощенту. Таку мету ставив перед собою комуністичний режим, намагаючись досягти її через переписування на свій лад наших літературних творів, руйнування надбань архітектури та іконописного мистецтва тощо. Він завдав глибоких ран, але не вирвав Бога з людських сердець. Сьогодні нашим великим завданням є відбудувати наші храми, належно їх розписати, очистити художні твори всіх родів від безбожницької зматеріалізованої халтури.

Немає найменшого сумніву, що християнство було домінантною релігією у формуванні культури нашого народу, однак упродовж першого тисячоліття християнської ери вже також існували відомі на території сучасної України інші монотеїстичні релігії. І сьогодні наша держава не є суто християнською, але це не означає, що святкування 1020-ї річниці прийняття християнства як офіційної державної релігії є святом
лише для нас, християн. Прибічники інших світових релігій мають радіти разом з нами, бо для кожної щиро віруючої людини сам факт, що народ вірує, тішиться своєю вірою та сумлінно і послідовно старається бути релігійним, є достатньою підставою поділяти загальну радість.

Україна сьогодні є багатоконфесійною. Однак це не є свідченням її безбожництва. Різні щодо часу та наміру соціологічні опитування, проведені професійними організаціями, подають відрадну інформацію, що незважаючи на жахливі роки комуністичного режиму, в народі збереглася пам’ять про Бога і про Христа. Так, для прикладу, цього року понад чотири п’ятих населення України заявили, що для них Великдень свято, а не просто вихідні.

Знаючи, що далеко не всі громадяни України належать до християнських Церков, ми повинні звернути увагу на таку заяву і дуже серйозно застановитися, як тим людям, які не належать до організованих релігійних кіл, повніше представити Божу науку. Саме ювілейний рік, щоб він не обмежився тільки святкуванням, має спонукати християнські Церкви до цієї важливої справи. Бо останніми десятиліттями в Україні з’явилося багато релігійних новоутворень, які, відповідаючи на ту чи іншу релігійну потребу людини, притягують її до себе, однак не здатні людину вповні задовольнити. Натомість християнство є не відповіддю на поодинокі потреби людського життя, а цілісною релігією, яка охоплює всі види людського життя і не повинна бути представлена фрагментарно. Тому християнські Церкви повинні звернути на це особливу увагу, й усім тим, хто зберіг лише поверхово, може, навіть тільки через якісь зовнішні звичаї пам’ять про Христа, представити Його та Його науку в повноті, щоб допомогти їм знову відкрити для себе релігійну сторінку людського існування. Ювілейний 1020-й рік є для цього чудовою нагодою.

Такі надзвичайно важливі аспекти життя нашого народу, як державна політика, наука, мистецтво — все те, що творить культуру, не може бути єдиною темою роздумів упродовж цього ювілейного року. Підставою святкувань є наші зрілі, свідомі, задіяні у практичному житті релігійні переконання. Якщо ми про це не пам’ятатимемо, то всі важливі аспекти особистого, родинного, суспільного, а особливо державного життя можуть втратити свою життєдайну цінність або стати іграшками геополітики.

Відзначення Хрещення Київської Русі повинно нагадати нам про ще один дуже важливий аспект, який здійснюється в нашому житті, коли ми щиро і глибоко приймаємо правди християнської релігії, а саме про свободу духа. Всякі тоталітарні режими впродовж віків поборювали християнство, бо вони боялися свободи. Щось подібне властиве й усім псевдорелігіям, які сковують дух людини, позбавляючи її можливості свобідно, зріло перевірити свій зміст.

Типовою ознакою спотвореної релігійності є почуття страху. Багато з нас ще дуже чітко пам’ятає імперію, яка володіла мільйонами людей, занурюючи їх у почуття без надійного страху. Впродовж століть також різного роду псевдорелігійні рухи або навіть неправильно зрозуміла правдива релігія старалися контролювати своїх прибічників через це негативне почуття і в такий спосіб нібито вести їх до Небесного Царства. Таке часто трапляється ще й сьогодні у спільнотах, які видають себе за релігійні, але полонять своїх членів страхом. Тому, якщо хочемо цього року бачити християнську релігію в усій її красі, треба через її правильне розуміння подолати всякі форми страху, якими різні сили хотіли б ув’язнити дух нашого народу.

Жодний свідомий громадянин України не сміє оспорювати важливості Хрещення, здійсненого за дорученням святого рівноапостольного князя Володимира для Київської Русі та сьогоднішньої України. Ми знаємо, що наші предки цю знаменну подію відзначали дуже урочисто в міру своїх можливостей і обставин щоп’ятдесят років, бо добре усвідомлювали всебічне значення цього акту. Однак ми, розуміючи зміст і властиве значення акту більше ніж тисячолітньої давнини, повинні відзначати його щороку, і то не тільки зовнішньою помпезністю, а й нашим щоденним життям. Не можна допустити, щоб воно було забруднене політичними міркуваннями чи розрахунками. Ми мусимо втримати його принаймні на тому духовному та релігійному рівні, з яким Хрещення відбувалося 1020 років тому і намагатися з року в рік на підставі того, що сталося з нашим народом за часів святого князя Володимира, робити щорічне святкування дедалі святішим, як належить справжнім його спадкоємцям не тільки за тілом, а й передусім за духом.

Дорогі у Христі, вітаймо ініціативу урочистого святкування Хрещення Київської Русі. Це саме Боже провидіння нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого народу та всієї нашої держави найважливіше бути з Богом. Не проґавмо цієї важливої нагоди. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим. Гляньмо на всіх людей очима віри. Пам’ятаймо, що це наші брати і сестри у Господі, хоч би ким вони були, і треба врахувати їхні права та шанувати їхню гідність як Божих дітей. Виявляймо до них свою зичливість. Святий рівноапостольний князь Володимир за якимсь особливим натхненням із неба поставив нас на шлях, що веде до Бога. Нехай ніщо з цього шляху нас не зіб’є. Відречімося від сатани та всіх його діл. З’єднаймося з Христом та поклонімося Йому.

Любомир Гузар

Рубрики



    Використання матеріалів журналу «Патріярхат» дозволяється за умови обов'язкового посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на журнал «Патріярхат».

    © Патріярхат, 2004-2025