Любомир Гузар

Любомир Гузар про журналістів

Журналісти-католики не є апологетами і не мусять боронити Церкву в кожному аспекті. Вони є апологетами правди, мають служити правді. Журналісти-католики мають бути добрими про‑ фесіоналами. Це означає не лише добре написати чи зробити гарний репортаж, але старатися вчити церковну і всесвітню історію. Немає нічого нового під сонцем, і те, що ми переживаємо зараз в Україні, вже було, і історія це зафіксувала. Якщо журналісти хочуть представляти певну ситуацію – як, де, коли, чому щось сталося і що це означає – то мусять бути обізнані глибше, а для цього необхідно над собою працювати: вивчати мистецтво, літературу, особливо класичну. Тоді написані твори досі актуальні, адже людська природа не міняється, і щоб її розуміти, треба знати, що вже було. Крім технічних навиків, журналістові треба мати ширину і глибину знання. Пам’ятаючи, який вплив на життя суспільства має преса, журналісти повинні не лише представляти правду, але й бути мудрими, а це здатність бачити широко, так, як це бачить Бог. Щоб пізнати проблеми в широкому контексті, треба мати мудрість, яку ми набуваємо, вивчаючи минуле, мистецтво, літературу – усі здобутки людського духа. Усі події, що відбуваються довкола, треба бачити очима мудрої людини, розуміти контекст, і представити його читачам і глядачам в такий спосіб, щоб вони задумувалися. Не варто ділити людей на інтелігенцію і «селюхів», треба шанувати читача – писати для всіх людей, і хай кожен сприймає як хоче. Треба вміти говорити правду – це не лише розум чи здібність – це християнська чеснота. Мета не в тому, щоб просто сказати правду, а важливо застановити і поправити. Сказати, що хтось дурний і тим образити – це не штука, а сказати, щоб дурний захотів стати мудрим – це штука. Журналісти повинні не лише повідомити, а й пояснити, допомогти. Тут має бути второпність – це чеснота, яка допомагає нам досягнути мети в найкращий можливий спосіб. Ваша мета – допомогти людям, а як це робити, то це треба вирішити. Те, що ви вирішили об’єднатися – дуже добре. Ви творите громаду, а це практична громадянська клітина, і ви можете багато зробити, працюючи спільно. Сьогодні зібрані люди одного покрою – журналісти – але треба старатися відчути спільність з усіма людьми – з тими, про кого і для кого пишете, на підставі віри, знання, людяності і мудрості. Адже цій громаді ви служите. Я зараз говорю до кількох десятків, а ви сягаєте тисяч людей – треба пам’ятати про людей і бути солідарними з ними. Не бути осторонь, а бути духовно і практично з ними. Це творить громадянське суспільство, до якого ми стремимо.

Блаженніший Любомир

Блаженніший Любомир: поради на майбутнє

Моя перша порада – дуже важливо для нашої Церкви сьогодні є вдержати внутрішню єдність нашої Церкви. Як я вже згадав перед тим, ми є в Україні, ми є в Західній Європі, екзархати, ми є митрополії в Північній Америці, ми є в Південній Америці , ми є в Австралії. І там є Митрополії, єпархії, екзархати. Ми є розсіяні по цілому світу, але щоби бути собою, щоби могти служити якнайкраще своїм людям, щоби могти допомагати, може, і комусь другому, над цим треба застановлятися. І застановлятися, як зберегти свою єдність, як зберегти свою ідентичність, щоби коли я поїду в Бразилію, чи поїду до Канади, щоби там не почувався як чужинець, але беручи під увагу, що та ситуація, яка там є канадська, а там є бразилійська, а тут є українська, щоби всюди ми, кожний з нас, почувався вдома в Церкві і бачив тих людей, що в Церкві, тих жінок і мужчин, як своїх сестер і братів. Мені здається, це є надзвичайно важлива річ. Вірніше одна з речей.

Друга з речей, щоби ми зберегли бути Церквою. Це надзвичайно важливо,щоби не піддаватися тим спокусам , шукати впливів, шукати чисельності зовнішніх таких прикрас, але щоби ми були Церквою. Наше КРЕДО, наш клич сьогодні є святість об’єднаної Церкви. Це є головний клич. Крім того, хочу Вам сказати, бо це є важне, і тому, як я згадав вже перед тим, маю таке довір’я до Синоду. Синод – то всі наші єпископи. Ми працюємо тепер як Синод, вже від двох років. Стараємося уточнити візію нашої Церкви за 10-20-30 років, якою ми би хотіли бачити нашу Церкву за 10-20-30-ть років – Церквою, але якою? А друга річ, над чим ми застановляємося як Синод, які засоби, які пріоритети, щоби цю візію здійснити. Але найважливіше є – бути Церквою!

З прес-конференції в Українському домі 10 лютого 2011 року

Проголошення вірним

Української Греко-Католицької Церкви 2010 року Божого
Роком християнського покликання
з особливим наголосом на покликанні
до богопосвяченого життя

Всесвітлішому та всечеснішому духовенству,
преподобним братам і сестрам у чернечому житті,
дорогим братам і сестрам у Христі – мирянам Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі у Христі!

Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви на своєму останньому засіданні, яке відбулося у грудні 2009 року, постановив присвятити 2010 рік темі християнського покликання з особливим наголосом на покликанні до богопосвяченого життя. Це стало логічним продовженням тем попередніх років. Зокрема, 2008 рік був присвячений розглядові християнського покликання взагалі. Ми пояснювали вірним нашої Церкви, що кожна людина одержує від Господа покликання, певне завдання, яке має здійснити у своєму житті. Особливим чином це стосується людей, які втілені в Ісуса Христа, у святу Церкву через святе таїнство Хрещення. Відтак, у 2009 році, який щойно закінчився, ми звернули особливу увагу на одну частину вірних нашої Церкви – священиків. Їхнє покликання полягає у тому, щоб служити Божому людові, святій Церкві. Священнослужителі – це група осіб, яку можна легко описати за допомогою статистичних даних і докладно ви‑ вчити різні аспекти її життя.

Упродовж 2010 року хочемо звернути особливу увагу на інших членів святої Церкви, тих, кого називаємо монахами й монахинями, ченцями й черницями чи, взагалі, богопосвяченими особами. Це люди, які приймають особливий стан, складаючи обіти чи одержуючи схиму або добровільно гуртуючись для спільних зусиль присвятити себе Богові. Власне ця риса посвячення Богові є характеристикою тих членів святої Церкви, до яких хочемо особливо звернутися і про яких хочемо якнайбільше розповісти всім нашим вірним. Тут слід зазначити, що до цієї частини Церкви можуть належати й миряни.

Наступного року заплановано звернути увагу на покликання мирян, які становлять переважну більшість Церкви, так би мовити, є властивим церковним тілом. Для цих людей характерні також особливі покликання, на які треба звернути увагу, і маємо намір це зробити. Як завдаток такого майбутнього плану вже готується послання про мирян і їхнє місце у Вселенській Церкві.

Як вже було згадано, у нашій мові є багато назв людей, які особливим чином посвятилися служінню Богові. Це, наприклад, монахи й монахині, ченці й черниці, іноки та інокині тощо. Останніми роками загальновживаною стала назва «богопосвячені особи». Відразу треба звернути увагу, що ця сучасна назва не є точною. Бо її можна застосувати не тільки до людей, що є монахами або ченцями, а й до поодиноких осіб, які бажають в особливий спосіб посвятити себе Богові. Можливо, більш зрозумілим для загалу було б називати їх «люди, які живуть за законом». Адже вони через якийсь публічний акт – схиму, обіт чи обітницю, складені перед компетентною церковною владою, – зобов’язуються укладати своє життя згідно з певним правилом, потвердженим і благословенним святою Церквою. Ці богопосвячені особи живуть у монастирях, чинах, згромадженнях, світських інститутах, товариствах мирян, згуртованих на зразок чернечого життя. Вони становлять групу людей, яку візуально можна розпізнати, часто навіть за їх особливим одягом.

Принагідно хочу нагадати, що у 2011 році відбудеться у Бразилії Патріарший Собор Української Греко-Католицької Церкви, присвячений богопосвяченому законному життю. У ньому візьмуть участь єпископи та представники духовенства, богопосвячених осіб і мирян. Отже, вся Церква через своїх делегатів застановлятиметься над проблемами, пов’язаними з цією групою людей. Ми сподіваємося, що цей Собор пожвавить життя наших богопосвячених членів Церкви. А своєрідною підготовкою до цього заходу буде слугувати цей 2010 рік, під час якого ми усі повинні краще зрозуміти суть їхнього стану та місце у святій Церкві.

Богопосвячених людей, які живуть за законом, можна розпізнати не тільки за їхнім одягом, а й за способом життя, навіть якщо вони гуртуються у світських інститутах. Хоча багато з них, як всі інші члени людської спільноти, крім ієромонахів, працюють у лікарнях, школах, дитячих садках чи будинках для людей похилого віку й повинні виконувати свої обов’язки професійно та сумлінно, однак для них характерні дві прикмети, які відрізняють їх від загалу працівників. Перша ознака – у їхньому житті велике місце посідає молитва, спільнотна та особиста, якій вони при‑ свячують багато уваги й значну частину свого часу. А друга – богопосвячені люди живуть і працюють не поодиноко, а у спільнотах. Слід наголосити, що ця друга прикмета є дуже важлива, бо вона не тільки сприяє ефективнішій діяльності, а насамперед є засобом формування людського характеру. Ніщо так не удосконалює, не ушляхетнює особу, як співжиття з іншими людьми, бо кожній людині належить дати певне місце і прийняти її такою, якою вона є. Це велика школа духовного поступу.

Здавалося б, такий спосіб життя суттєво не відрізняється від родинного життя, бо добра родина й спільно молиться, і живе у спільноті. Насправді, хоча є багато аспектів родинного життя, які включені в життя монастирів і чернечих домів, проте між ними є велика різниця. Люди, які бажають посвятити себе Богові, які відчувають покликання бути членами монастиря, чину чи згромадження, приймають три євангельські ради: досмертну чистоту, добровільну убогість та досконалий послух – їх звичайно не знаходимо у подружньому чи родинному житті. По-перше, богопосвячені особи відмовляються від подружжя, не тому що воно недобре чи грішне, а тому що бажають цілковито посвятитися Богові, не приймаючи загального, природного способу спілкування між людьми. По-друге, вони зрікаються посілості і надмірного використання земних благ, стараючись вести скромний спосіб життя, вживаючи тільки те, що справді потрібне для існування і для здійснення свого специфічного заняття. Третьої прикмети не видно, так би мовити, неозброєним оком, але це дуже важливий аспект у житті богопосвяченої людини – вона відрікається від власної волі, вирішуючи жити згідно із правилом, а також піддаватися чинній волі іншої людини, свого настоятеля чи наставника. Цей аспект, можливо, найважче реалізувати, бо вільна воля – це інтимна і основна частина нашої людської природи. Намагаючись краще зрозуміти, хто є ці богопосвячені люди, які живуть і працюють серед нас, треба зважати на такі різні прикмети їхнього стану.

Упродовж року, який розпочинається, ми старатимемося не тільки пояснювати загалу наших вірних, що таке життя у монашому чи чернечому стані, а й заохочувати всіх богопосвячених осіб більш інтенсивно працювати і виконувати своє покликання. Бо це покликання є великим даром для них і для всієї нашої Церкви.

Разом з тим ми, всі вірні нашої Церкви, повинні особливо подякувати Богові за те, що Він кличе з нашої спільноти чоловіків і жінок до такого богопосвяченого законного життя. Праця цих людей є дуже важливою для нашого народу, але ще більше важливою є їхня молитва, якою вони освячують свою працю. А працюючи, богопосвячені особи освячують свою спільноту, бо їхня робота є не тільки виконанням професійних обов’язків, а й виявом любові до ближнього. Це є та характерна риса, за яку ми повинні бути дуже вдячними тим членам нашої церковної спільноти.

Цього року важливо також звернути увагу на важливість Господнього запрошення чоловіків і жінок, вірних нашої Церкви, до богопосвяченого законного життя. Інколи ми цим легковажимо, не звертаємо уваги на таке покликання. Однак ще гірше, коли ми йому протидіємо. Це найчастіше трапляється з боку батьків чи інших членів родини, які протестують проти того, щоб хлопець чи дівчина вступили до богопосвяченої спільноти. Тому хочемо заохотити всю нашу спільноту підтримувати та розвивати ці покликання. Водночас запрошуємо душпастирів, щоб часто проповідували про красу богопосвяченого життя, щоб кожен, хто відчуває таке покликання, міг його здійснити, розраховуючи на підтримку інших членів церковної спільноти.

Підсумовуючи вищесказане, хочемо наголосити, що нашою метою упродовж цього року є за допомогою різних заходів і програм поглибити розуміння вірних нашої Церкви щодо суті монашого життя, а також заохотити тих, хто вже пішов шляхом богопосвяченого життя, з більшою ревністю ним жити. Щоб ці заходи і загалом цей рік були для нашої Церкви справді благословенними, розпоряджаємося, щоб під час Святої Літургії, у сугубій ектенії, додавати прохання: «Ще молимося за спільноти богопосвяченого життя: монастирі, чини, згромадження, світські інститути та за їхнє святе покликання». Без молитви цей рік не буде успішним. Тому, тільки-но почуєте це прохання, відповідай‑ те на нього з глибини серця, щоб була для всіх нас велика із цього користь. Нехай милостивий Господь благословить нас своїми покликаннями, а ми, зі свого боку, вшануймо ці Божі дари і дякуймо Богові, випрошуймо у Нього, щоб ця сторінка із нашого церковного життя була якнайкраще записана у цьому 2010 році.

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви + ЛЮБОМИР

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 1 січня 2010 року

Помісність УГКЦ як вона є

(Продовження. Початок читайте в попередньому числі «Патріярхату»)

— На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?

— Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями — єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова, почнуть співпрацювати.

Друге питання, яке Ви порушили, — це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» — у значенні не українського походження. Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською — геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли з України — духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці — англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могли це сказати чужою мовою.

І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це — наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути.

Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами. Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли — порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома.

Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо-саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…

Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.

— Ваше Блаженство, як стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви?

— Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат? Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат — це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку, хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили, й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.

У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви — це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат — це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».

— Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?

— Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхнього боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя — це ключ. І нашим завданням,
завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, — це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого — життя у власній традиції.

Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.

— Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованомусвіті Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємовідповідь на цей аргумент?

— Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра — Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.

Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.

Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.

Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.

Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.

Тому сильний центр це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.

— Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?

— Бачите, треба бути свідомими кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.

Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої.

Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допомагає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої

Розмовляли Анатолій Бабинський та Петро Дідула

«Ваше завдання – творити богослов’я помісної Церкви»

Фрагмент виступу Патріарха Любомира під час його зустрічі з викладачами та аспірантами кафедри богослов’я Українського Католицького Університету

Колосальне завдання стоїть перед вами. Як ви знаєте, вже десятиліттями, а якщо глибше глянути в історію, то й століттями, в нас є бажання бачити нашу Церкву в патріархальному устрої. Ми маємо на це всі підстави, але щиро вам скажу, я не думаю, що ми вже зробили все для того, щоб повністю відповідати вимогам Церкви щодо такої форми самобутнього устрою. У чому ж річ?

У 23 розділі Lumen Gentium, соборової конституції про Церкву, говориться про помісні Церкви. І там сказано про те, що дає підставу Церкві бути помісною – це Літургія, єрархія, духовність, а також власна богословська думка. І мені здається, що власне цього нам бракує. Ми не маємо свого солідно випрацьованого богослов’я. І це завдання для вас: випрацювати богословську думку, яка була б справдідзеркалом нашої душі – з одного боку, науково бездоганною, з іншого – справді нашою. Кажу це після багатьох років змагання за наш патріарший устрій, за визнання його для нашої Церкви. Щораз більше я розумію, як нам це потрібно. Це не завдання для загалу, а насамперед для спеціалістів, таких, якими є ви. Це не означає, що богословська думка мусить нас відокремлювати від інших. Вона повинна бути глибока і своя, має бути своїм внеском у розуміння богословської традиції, свого духовного богословського «я».

Суть нашого богослов’я бути собою. То дуже складне завдання. І я тішуся, що ви над цим починаєте працювати. В нашій історії було дуже мало оригінальних богословів, яких би представники інших Церков радо цитували, було мало богослов’я як справжнього внеску в розвиток духовної історії цілого світу, розуміння всього сотворіння в дуже специфічний спосіб. Вам як богословам треба глибоко задуматися, хто ми є, яка наша богословська ідентичність. Пригадаймо собі слова з послання Митрополита Андрея «Наближаються часи» (1906 р.), в якому він говорить про екуменічне завдання Церкви. Між іншим, він каже: «Коли хтось із вас щось напише, то воно повинно бути так простудійоване і так продумане глибоко, щоб щойно за сто років міг хтось щось до цього додати». Тут, бачите, Митрополит Андрей поставив дуже високо планку для нашої праці. Тому, прошу вас, пишіть, працюйте, пишіть солідні речі, пам’ятаючи, що сказав Митрополит Шептицький.

3 Божою поміччю маємо оцей університет, цей факультет і вас, людей, які показали, що можуть працювати на справді науковому рівні. Таке завдання є почесним. Це справді служіння своїй Церкві.

Помісність УГКЦ як вона є

Інтерв’ю з Патріархом Любомиром започатковуємо ceрію публікацій про розбудову помісності та становлення патріарших структур Церкви. Буде в цій історії своя фабула, свої герої та антигерої, але не буде розв’язки. Ціль публікації, щоб кожен з нас пробував знайти цю розв’язку у своїй родині, своїй парохії, у середовищі свого служіння.

Від редакції

Ледь не на кожній прес-конференції, в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з’являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з’ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв’ю Патріарх Любомир з’ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.

– Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?

– Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали, з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?

Знову ж таки, «помісна Церква» це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає Церкви, які є не тільки прив’язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об’єднаною для даної групи. Усе це разом взяте і називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко. В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.

– В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?

– Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев’ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Штати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в’яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об’єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.

Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об’єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення синоду, які будуть служити об’єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.

– Чи було щось подібне в історії УГКЦ?

– Це щось нове для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у ХVІІІ ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об’єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов’язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, категоріями патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.

– Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?

– Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. I зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.

– На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?

– Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку ХХ ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.

– Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.

– Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об’єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ’ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі, більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений.

Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Вселенський Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов’язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.

Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.

– На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили римо-католики, православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?

– Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.

Сопричастя – це форма єдності, де респектується специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латнізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити поняття сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться церковній єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.

– Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?

– Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східніх Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на Близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацьованого богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов’я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов’я то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим.

Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. 1 ми кожного року з’їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і стараємося пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторонни, також могли цю нашу традицію представляти іншим, зокрема латинянам.

– Протягом ХХ століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?

– Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відвідне становище також і в богослов’ї.

Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося.

Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати. Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.

– Яка розв’язка сьогодні?

– Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.

Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.

(продовження інтерв’ю читайте в наступному числі)

Розмовляли Анатолій Бабинський та Петро Дідула

«Поручаймо Господеві наші потреби»

Привітання Блаженнішого Любомира на Різдво ГНІХ 2009 року

Високопреосвященним і Преосвященним владикам,
Всесвітлішим і Високопреподобним отцям,

Преподобним ченцям і черницям,

Дорогим у Христі сестрам і братам мирянам
Мир і Боже благословення!

Дорогі у Христі, через кілька днів ми будемо святкувати Різдво Господа нашого Ісуса Христа, надзвичайно важливу подію для кожного і кожної з нас, для наших родин, для громад, для народу, для Церкви і для всього людства. Ця подія настільки важлива, що ми навіть ділимо історію людства на роки до народження Ісуса Христа та після Його народження. І робимо це не принагідно чи випадково, а на підставі глибокого усвідомлення, що світ до Його приходу на землю сильно відрізнявся від світу, який настав після Його приходу. Так само і з життям кожного і кожної з нас. Коли ми втілюємося в Ісуса Христа через святе таїнство Хрещення, пізнаємо Його і зустрінемося з Ним, наше життя набуває іншого, нового, кращого вигляду. Пізнати, зрозуміти, відчути ту близькість Бога до нас та можливість нашої близькості до Господа – це річ, яка цілковито змінює наше уявлення про людське життя, наше відчуття самих себе, власного життя і життя людства загалом.

Вітаючи вас із святим празником, який от-от настане, сердечно бажаю кожному із вас, як і собі самому, щоб у ці святі дні ми могли наблизитися до Господа Бога, від крити своє серце до Його любові, прийняти Його, зрозуміти, що Він перший полюбив нас і що зміст нашого життя – відповісти на Його любов своєю любов’ю, любов’ю до Нього та до всіх своїх ближніх.

Цю любов Бога і любов ближніх ми можемо дуже гарно здійснювати в ситуації, яка склалася останніми роками. Уже вчетверте багато громадян України покидають рідну землю і їдуть за кордон шукати кращого життя. Згадую про це, дорогі у Христі, бо ця Неділя святих отців, остання перед Різдвом, у нашій Церкві є Днем емігранта. За задумом священного Синоду єпископів нашої Церкви, цього дня ми маємо звернути свою увагу на тих, хто поїхав з рідної землі, але ще не вирішив, чи повертатися додому, чи осісти у країні свого теперішнього перебування.

Питання еміграції є актуальним не тільки для самих емігрантів, а й для всього нашого народу і передусім для нашої Церкви. Воно стосується кожного з нас, бо навіть сьогодні третина вірних нашої Церкви – це або емігранти, або діти чи внуки емігрантів, давніх вихідців з України. Та, крім того, з нагоди празника Різдва, слід згадати, що й сам Ісус Христос був у такій ситуації, що ще малою дитиною мусив покинути країну свого народження і емігрувати разом із Марією і Йосипом.

У зв’язку з цим хочу наголосити ось на чому. Всі ми – ті, що в Україні, I ті, що недавно виїхали, і ті, що вже довго живуть на поселеннях, розвинувши наші церковні й суспільні структури, є одним народом і однією Церквою. І я прошу сьогодні усіх вас, дорогі у Христі, щоб ви молилися одне за одного, або радше, щоб кожен молився за всіх. І стараймося любити одне одного, тобто бажати одне одному добра, намагатися розуміти інших, поручати Господеві наші потреби, і в міру своїх можливостей одне одному допомагати.

Дорогі у Христі, зі святим празником Різдва Христового сердечно вітаю усіх вас і щиро бажаю многих Божих благодатей.

Христос рождається!

+ ЛЮБОМИР

«Відновлювати хресні обітниці».

Звернення Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, з нагоди празника Христового Воскресіння.

Дорогі у Христі!

Всемилосердний Бог-Отець обдаровує нас знову нагодою святкувати світлий празник Воскресіння свого Єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Великдень — це найбільше свято в цілому році, і не дивно, бо в ньому перестає для нас бути грізною і страшною смерть те, що заперечує все життя. Своєю смертю на хресті Ісус Христос остаточно подолав смерть і звільнив нас від страху перед нею.

Ми, що з Божої благодати вже віримо в Христове воскресіння, віримо також, що через святу тайну Хрещення ми за дією Святого Духа втілені в Ісуса Христа, як каже апостол Павло у листі до Римлян: «Ми поховані з ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим. 6, 4-5).

Свято, в якому знову переживаємо смерть і славне воскресіння Ісуса Христа, називаємо також Пасхою. Цим словом у Старому Завіті визначали «перехід», а конкретніше — перехід від єгипетської неволі до общяної землі. У Новому Завіті — це перехід від смерти до нового життя, який заради нас довершив Ісус Христос. Завдяки Христовому воскресінню нам відкрилася можливість брати участь у новому житті без страху перед смертю і без страху перед усяким насиллям, яке нам хочуть завдати могутні цього світу, — брати у часть у житті з Богом, остаточно, у вічному житті. Ось чому Великдень, празник Христового Воскресіння, це найбільш радісне свято цілого року.

Згадуємо про тісний зв’язок між воскресінням Христа та нашим хрещенням у зв’язку з запланованим на цей рік урочистим відзначення 1020-ліття хрещення Київської Руси. Ювілейні святкування, передбачені Указом Президента України, включають різного роду наукові, культурні, побутові заходи, в яких ми як спадкоємці хрещення святого рівноапостольного князя Володимира і як громадяни самостійної держави будемо брати участь, щоб глибше пізнати і зрозуміти своє минуле. Адже це хрещення, крім самозрозумілих духовних цінностей, принесло дуже поважні політичні, економічні, всенародні здобутки. Дар хрещення, яким християнство стало державною релігією Київської Руси, мав також глибокі і тривалі наслідки у розвитку культури нашого народу. Християнська релігія, хоч не є одиноким чинником формування нашої культури, однак, напевно, настільки домінантним, що Україну можна називати християнською державою. Ми не соромимося, не заперечуємо християнських коренів нашої тотожности, але щоб належно прийняти цю спадщину, ми повинні більше вдумаватися у вартості, якими живе наш народ. Отже, цього року, у час відзначення 1020-ліття хрещення України, в обставинах викристалізування нашої народної ідентичности, самобутности Київської Церкви та українського народу висвітлення і обміркування цих, так би мовити, зовнішніх вартостей є дуже корисним.

Однак для нас, віруючих християн, надзвичайно важливо пригадати собі основну причину святкування, яка є не земною чи зовнішньою. У зв’язку з вшануванням пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира вже минулого року ми доручали вірним нашої Церкви відновлюватити хресні обітниці, повторюючи ту частину літургійного чину, якою оглашенні готуються до прийняття святої тайни Хрещення, тобто урочистого відречення від сатани і всіх його діл та свідомого з’єднання з Ісусом Христом і поклоніння Йому. Цей обряд належить повторювати щороку цього року в неділю, 27 липня, щоб таким чином дійти до самих джерел святкування хрещення Київської Руси, яке, як вже згадано, було не тільки політичним чи культурним актом, але насамперед і понад усе з’єднанням нашого народу в тих особах, що були готові прийняти Божий дар релігійного визнання.

Нехай цьогорічний Великдень з усім своїм неперевершеним релігійним багатством і відтак тією святоволодимирською заявою нашої приналежности до Христа стане актом щорічного відродження нашого бажання в будь-яку мить в особистому, сімейному, громадському, державному, а передусім церковному житті з’єднуватися з Господом нашим Ісусом Христом та жити згідно з Його спасенною наукою.

Із глибини серця усім вам і собі самому бажаю, щоб з нагоди цьогорічних святкувань ми сповнилися Божою благодаттю від воскреслого Христа на богоугодне свідчення і служіння Йому та на одержання від нього справжньої духовної радости.

Благословення Господнє на вас!

ЛЮБОМИР

Ad Limina Apostolorum

Від заперечення до ствердження помісности Церкви

Рома Гайда: Візити “ad limina” у Ватикані єпископами Східних Церков є певного роду дивовижою і роблять враження поновної субординації помісної Церкви. Хіба не достатньо, щоби Священний Синод зложив одноразову візиту з новообраним Патріярхом, щоб заявити вірність Христовій науці та Сопричастя з Намісником св. Петра?

Візити «ad limina» є нововведенням у Кодексі Канонів для Східних Церков. Цього не було раніше. З цього приводу я розмовляла з єпископом Мелхітської Церкви у США Ніколас Самра. Його попередник у Америці Владика Тавіль (1970-1989) ніколи не їздив складати візити «ad limina». На його переконання, попередні єпископи цього також не робили. Звітувати про стан єпархій єпископи Східних Католицьких Церков повинні на Синодах своїх Церков, які є єдиним правним чинником, що покликаний вносити поправки у служіння Церкви. З огляду на це, виникає питання, чи справді належить Патріярхові та його Синодові представляти стан церковного життя Церкви sui juris Намісникові святого Петра? На мою думку, в цьому акті відбувається ніби роздроблення цілісної Церкви sui juris на окремі єпархії, а це ставить під сумнів еклезіологію Церков-Сестер, запрошує людські амбіції взяти верх над дійсністю, і врешті-решт, вказує Східній Церкві на її ще не зрілий стан. Нещодавно римо-католицький єпикоп Мар’ян Бучек ствердив, що в Україні є тільки одна Католицька Церква, але два обряди. Але таке твердження заперечує еклезіологію Сестер-Церков та Сопричастя.

О. д-р Михайло Димид: Доки Східні Католицькі Церкви не стануть направду «sui juris», до того часу вони будуь приналежні до «ius romanum», а це значить, що вони прямо підпорядковуватимуться Римському Архиєреєві в усіх справах їхньої єпископської діяльности. В такій системі Синоди Єпископів — це лише спосіб привчати єпископів до колегіяльної діяльности. На тих єпископів, які, скажімо, відмовилися б виконувати спільне синодальне рішення, Синод не має реального впливу. Все поки що виконується лише після явного знаку із «центру». Ця «явність» не означає, що про всі справи повинні знати всі церковні чини, як от пресвітери чи миряни. Для цього і служить гідність «кардинала», яку надають навіть главам Східних Церков.

Це глибока рана на тілі Східних Католицьких Церков, які й далі залишаються не певними своєї легітимности. Замість того, щоб ще більше укріпляти свою церковність через реальне сопричастя з Римським Архиєреєм, ці Церкви й далі живуть вірою, що за свою церковність вони завдячують Римському Престолові, тим самим заперечуючи не тільки свою історію, а й буття як помісно-автокефальних Церков, які народилися до поділу Церкви на конфесії.

Термін «Церкви-Сестри» насправді не може стосуватися взаємин Римської Церкви й УГКЦ. Правильно вважають і православні, і римо-католики, що УГКЦ не є «католицьким православ’ям», як писав митр. Андрей, а римо-католицизм у православних шатах. Щоб УГКЦ, наприклад, могла претендувати бути Церквою-Сестрою, для цього вона повинна бути помісною, мати своє опрацьоване помісне право, своє богослов’я, главу із Синодом, які будуть говорити й писати правду про свою історію, очистять рани свого серця, зрозуміють трагедію свого буття й на таких основах виховають свій народ. Але виглядає, що цього ще не станеться в нашому поколінні: самі греко-католики занадто слабші, щоб це осягнути, а ніхто їх так не любить, щоб це зробити замість них.

Про те, що УГКЦ є частиною Римо-Католицької чи Католицької Церкви, говорить не лише єпископ Мар’ян Бучек, але можна це саме чути, хоч дещо по-іншому, від глави УГКЦ Любомира. Наприклад, у офіційному діялозі між Римо-Католицькою і Православними Церквами беруть участь три східні католицькі єрархи, які є членами римо-католицької делегації і цей свій статус не можуть змінити й у теперішніх обставинах.

Так само про УГКЦ думають і римські, й московські богослови.

Коли греко-католицькі богослови, а за ними також єрархи та журналісти почнуть називати УГКЦ Православною в сопричасті з Церквою Риму — це буде початок (хоч важкий) повернення до витоків соборности і своєправности. Таке йменування буде згідне з тим, що постановили соборно і своєправно Берестейські єпископи від імени Київської Церкви 1594 року в Сокалі і 1595 року в Бересті і що згодом було знехтувано або й зовсім перекручено посттридентійською Церквою Риму.

Важко, з одного боку, бути прохачем у Римо-Католицької Церкви (наприклад, щоб фінансувати свою безгосподарність. Бо що то за гонорова церковна громада, яка не може скласти на свої потреби десятину), а з другої сторони, вимагати від них не втручатися у внутрішні справи УГКЦ.

Потрібно повертатися, як це зробив Патріярх Любомир, до поняття Київської Церкви як самодостатньої у благодаті Церкви, яка спасала своїх вірних у всі часи, незалежно від її внутрішнього розподілу чи підпорядкування Константинополеві, Римові чи Москві. Це він (Патріярх Любомир) написав у пророчому посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах» 13 квітня 2004 року. Тут Патріярх Любомир виявився гідним послідовником еклезіологічної візії і митрополита Андрея, і митрополита Петра Могили.

Діялог — це одна з форм існування Церкви, і якщо ми є Церквою, яка сама себе шанує, то будемо діялогувати з усіма. Коли пишу про діялог, не думаю про те, що називається «ad limina apostolorum» — до порогів апостолів; такий візит у випадку УГКЦ просто не повинен відбуватися в такій формі, в якій він нині передбачається, як звіт з діяльности за попередній період часу. Щодо єпископів офіційного подвійного підпорядкування, якими є єпископи УГКЦ поза Україною, і які прямо підлягають Римській юрисдикції, важко від них вимагати не звітувати перед своїми прямими зверхниками, якими не є власні «обрядові» єрархи (Патріярх чи Синод), а Папа Римський, який діє через свої управління. Щодо єпископів матірної території Церкви, то вони можуть їхати як делегація до Риму, але не для звіту, а для налагодження контаків і обміну корисною інформацією між двома великими Церквами — Римською і Київською. Але це зможе статися лише тоді, коли єпископи будуть переконані у своїй Київській ідентичності.

До Риму на зустріч із Римським Архиєреєм мають їхати всі єпископи, але це має бути так само вірогідним щодо візиту до інших моральних і християнських авторитетів світу і на Заході, і на Сході. Для нас — це Царгород, Москва, Єрусалим, Бейрут, і т. д., хоч як це нам могло б не подобатись.

Щодо східних єпископів прямого римо-католицького підпорядкування, то питання вкрай важке. Чому Римський Архиєрей, який має безмежне християнське довір’я до патріярхів Східних Католицьких Церков, вносить юрисдикційно поділ між єрархами так званих матірної території і діяспори? Поки що багато питань залишаються без відповідей для того, щоб нам у покорі працювати для досягнення волі Божої в Церкві.

Щоб зрозуміти, в який спосіб розвивається життя Церкви. Патріярх Любомир про цьогорічний візит «Ad limina Apostolorum».

«Можна, безумовно, дивитися на візит “Ad limina Apostolorum” як на звітування чи “відчитування”». Але, використовуючи такі терміни, ми дуже неточно описуємо суть візиту і зміст проведених розмов. Бо не йдеться про звичайне інформування: що зроблено, а що не зроблено. Мета — зрозуміти, в якому напрямку, в який спосіб розвивається життя Церкви. Тобто йдеться не тільки про перечислення певних статистичних даних, а й про аналіз стану та накреслення перспектив розвитку», — сказав Блаженніший Любомир, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, у інтерв’ю для «Радіо Воскресіння», розповідаючи про візит греко-католицьких єпископів з України до Ватикану під назвою «Ad limina Apostolorum». Цей візит відбувався від 28 січня до 2 лютого 2008 року.

При цьому Глава УГКЦ додав: «Можна дивитись на візит Ad limina в дуже сухий, адміністративний спосіб і говорити, що його головна мета це звітування, а можна розуміти, що його важливість у тому, щоб на підставі конкретної об’єктивної, проаналізованої інформації, спільно з відповідно до цього підготовленими працівниками Апостольської Столиці, які дивляться немовби ззовні, застановитися над станом своєї Церкви».

Також в інтерв’ю Блаженніший Любомир розповів, що цей візит і колись, і сьогодні має дуже виразний паломницький характер.

«Учасники візиту передусім стараються помолитися на гробах святих апостолів і відслужити Святі Літургії в чотирьох римських базиліках. Окрім того, єпископи служать Літургію у своїй церкві в Римі. В нас це є Прокатедральний собор Святої Софії, який спорудив святої пам’яті Патріярх Йосиф. Так що передусім потрібно бачити молитовний аспект, а відтак адміністративний», — пояснив Предстоятель УГКЦ.

Різдву твоєму поклоняємось, Владико!

Послання Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, на Різдво 2008 року

Дорогі у Христі, непомітно, але дуже швидко наближаються Різдвяні свята. І як це звичайно буває, ми починаємо замислюватися, як і де ці свята проведемо: в колі сім’ї чи в колі ширшої родини, вдома чи, можливо, в якомусь відпочинковому місці. А дехто, мабуть, із великим болем думає про ці свята, бо чи то з причини професійного заняття, навчання або військової служби, чи через працю, яку мусить сповняти далеко від рідної землі, щоб забезпечити родину, буде змушений святкувати їх далеко від рідної оселі і парафії. Друге ж, про що запитуємо себе, — це як прикрасимо домівку, що поставимо на святковий стіл, чим обдаруємо наших ближніх? І зайняті такими думками, ми доживемо до Різдвяних свят; вони, як і кожного року, минуть, і все забудеться.

Однак спитаймо себе: чи можуть такі великі свята, як Різдво, Богоявлення бути для нас лише швидко проминаючою подією? Чи не повинні ми в ці дні задуматись над справжнім змістом святкового часу, замислитись, чому, власне, це свято є для нас таким значущим? Думаю, якщо ми подумаємо над цим, то і це Різдво, і всі наступні, які Господь Бог благословить нам пережити, стануть порою, яка змінюватиме наше життя, робитиме його іншим – глибшим.

Під час Святого Різдва ми згадуємо не тільки про те, що десь там у далекій стороні народилася дитина. Бо ж Дитя, яке народилося у Вифлеємі 2000 років тому, це не звичайна дитина, це — Воплочений Божий Син, який приймає людську природу і стає вповні людиною. А що це означає для нас? А те, що Бог приходить до нас, Він хоче стати одним із нас, щоб, як кажуть Святі Отці, піднести нас, надати нашому життю остаточної цілі, вказати нам мету нашого існування. Воплочення Божого Сина нагадує нам, що ми створені, що ми покликані навіки бути з Богом, бути з нашим Сотворителем, нашим Небесним Отцем. У цьому полягає найдивовижніша таємниця Різдва, найзахопливіша благовість, яку приносить цей великий празник. Саме над цим нам варто замислюватись постійно, а особливо — у різдвяний час.

Коли ось так собі подумаємо, то все те, про що ми піклувались у передріздвяний період місце нашого святкування, коло учасників, страви – стане другорядним, несуттєвим, минучим, що практично не залишить сліду в нашому житті. У світлі того, чим насправді є для нас Різдво, всі наші земні, побутові думки, хоч і мають право на існування, все одно отримають належне їм місце в нашому мисленні і поведінці, а саме: вони являться як щось, на що ми звертаємо нашу увагу мимохідь, не роблячи їх змістом тих днів, хвилин, у які ми переживаємо воплочення Єдинородного Сина Божого. Бо ж чи не є це час, коли ми зустрічаємо нашого Творця, коли Бог, який вступив у людську історію, знову стає присутнім для вас, для мене, для всіх нас?

Ми були створені Богом, аби бути завжди з Ним, бути завжди щасливими. Але через нашу неміч ми збилися з того шляху, почали ходити навмання своїми стежками, іноді навіть намагаючись заступити Бога, жити без Нього, будувати свій людський «рай». Ми щораз більше віддалялися від Нього, але Він, який призначив нас до чогось вищого, тривалішого, милосердиться над нами і довершує своїм приходом остаточний акт нашого створення. Прийнявши людську природу, Воплочений Бог дуже виразно скеровує наше життя, наше існування до справжньої цілі, що для неї ми призначені.

Дорогі у Христі брати і сестри, з цілого серця хочу привітати всіх Вас із цим наступаючим великим святом Різдва Христового. Усіх Вас, де б Ви не були, бо ми — силою різних обставин — розкидані сьогодні по цілому світі, по різних континентах. Нехай для всіх нас цей празник буде часом глибокої призадуми, коли ми відчуємо Божу любов, яка стукає до наших сердець. А коли ми відчуємо її, тоді подивимося на все довкола іншими очима. Ми будемо поводитися вже не як оті швидко проминаючі істоти, але як діти Божі, покликані і призначені до вічного щастя. Нехай цьогорічне свято буде для всіх нас годиною справжньої духовної радости, бо саме через нього Господь пригадує нам істинну мету нашого життя та передає нам Своє світло і благодать.

Христос рождається!

+ Любомир

********

З Різдвом Христовим і Новим Роком!

Блаженнішому Патріярхові Любомирові, єрархам і духовенству Української Католицької Церкви, нашим шановним кульпортерам, представникам та читачам журналу «Патріярхат» складаємо найщиріші побажання. Веселих свят Різдва Христового і щасливого Нового року!

Редакція й адміністрація журналу «Патріярхат»

Рубрики

Свіжий номер

2(508)2025

Час ставати сильнішими

Любомир Гузар

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку