Мар’яна Карапінка

Довіру можна відбудувати, якщо Церква діятиме послідовно

Продовжуючи тему сексуального насильства в Церкві, розпочату Анастасією Рябчук у попередньому номері журналу, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з отцем Гансом Цольнером – німецьким єзуїтом, богословом і психологом. Він викладає в Папському григоріанському університеті і є провідним експертом у питаннях сексуального зловживання проти дітей у Церкві: очолює Центр захисту дітей при університеті та є членом Папської комісії у справах захисту неповнолітніх. Він відомий своїми радикальними висловлюваннями, що Церква має реагувати на випадки зловживань щодо дітей швидше і чіткіше та віддано захищати жертв насильства.

– Багато людей в середовищі нашої Церкви говорять про те, що, можливо, не варто надмірно зосереджуватися, адже в Українській Греко-Католицькій Церкві немає публічних зафіксованих випадків насильства щодо дітей. Чому важливо діяти наперед?

– На мою думку, це важливо вже з тієї причини, що сам Ісус нас закликав захищати дітей. Якщо в УГКЦ все гаразд, то, мабуть, не треба нічого змінювати. Однак якщо ви в цьому не впевнені, а ніхто не може бути впевненим, то краще щось робити наперед.

У багатьох країнах, наприклад, у Німеччині, люди були впевнені, що це чужа проблема, яка нас не торкнеться. У нас немає випадків – це проблема Північної Америки чи Ірландії. Ми так думали аж до того часу, поки не зрозуміли, що це і наша проблема. Бо немає країн чи культур, у яких відсутнє насильство над неповнолітніми. Це є всюди і це загальновідомо! У деяких країнах воно може бути менш поширене, але можемо не сумніватися, що цей феномен є у всіх країнах та контекстах і у всіх Церквах.

Єдиний вихід, який Церкви мають, це вирішити, чи діяти самим до того, як вибухне скандал, чи чекати, поки щось станеться, і діяти під тиском преси та громадськості.

– В країнах так званого східного блоку ми не чуємо новин про скандали. Чому так? Люди намагаються не говорити про це чи є інші причини?

– Частково причина може полягати у тому, що люди в Східній та Центральній Європі через сором чи культурну стриманість не звикли говорити про сексуальність та нездорову поведінку в цій сфері. Церкви – і Католицька, і Православні – теж про це мало говорять. У колишніх комуністичних країнах існує культура замовчування: люди нечасто говорять про те, що їх турбує. До того ж панує недовіра до поліції та судової системи, нема віри в те, що справа буде вирішена справедливо. Тому є менше звернень і природні сумніви, чи взагалі можна про це говорити. Така стриманість присутня в багатьох країнах, але в Східній та Центральній Європі особливо яскраво виражена.

– Тобто в нашій частині світу ця «біла пляма» ще біліша?

– Можна і так сказати. Але зараз це швидко змінюється.

– Чому про сексуальні злочини в Церкві заговорили саме зараз, хоча більшість випадків відбулися кілька десятків років тому?

– По-перше, люди зараз стали чутливішими до автентичності та вірогідності того, що проповідують у Церкві, відповідності між тим, що Церква навчає, і тим, як вона живе. Якщо порівнювати зі сприйняттям людей кілька десятків років тому, це стало критично важливо. Тому люди набагато легше критикують навіть авторитети чи владу, що було неможливо раніше. По-друге, розвиток суспільства приніс покращення стану, в якому перебувають діти. У Європі вже не практикують дитячу працю і не використовують дітей-солдатів, діти не помирають з голоду. Тому сфера, до якої люди стали дуже чутливими, це безпека дітей, протидія насильству, зокрема сексуальному. В Церкві завжди були випадки насильства, і це не зовсім новий феномен. Уже на початку IV століття про це говорив Синод у Іспанії. Є багато ранніх свідчень, що ця проблема існувала завжди і що Церква з нею стикалася. Та й законодавство завжди було дуже суворим.

Що призводить до зловживання? Люди, які публічно присягали жити в стані целібату, не можуть собі з ним дати ради, не можуть знайти допомоги, тому починають шукати простого виходу, «компенсації». Це може бути алкоголь, відеоігри, порнографія чи сексуальне надужиття з дорослим або неповнолітнім. У церковному контексті ми переважно не говоримо про складні патології – радше про зловживання осіб, що не могли дати собі ради з бажанням прийняття та близькості. Вони цього не отримують у звичайному житті, тому шукають і знаходять у зловживанні та насильстві – сексуальних стосунках із неповнолітніми.

– Щоб виростити дитину, потрібне ціле село, і щоб образити дитину, потрібне ціле село. Питання сексуального надужиття над неповнолітніми часто трактують досить єрархічно: що робить чи не робить єпископ і церковна влада? А як щодо парафіяльного життя? Що можна зробити на парафіяльному рівні, щоб захистити дітей і неповнолітніх?

– Кожна людина мусить розуміти, що на своєму місці вона може багато зробити, аби середовище для дітей у Церкві стало безпечним. Не треба бути священником, лікарем чи психологом, позиція не мусить бути високою. Якщо ви бачите, що дитина поводиться по-іншому, стала надто сором’язливою і дуже сумною, колись була довірливою, а тепер закритою, якщо ви бачите дорослого, який постійно підозріло крутиться біля дитини, і у вас виникає думка, що відбувається щось неправильне… Кожен може зробити багато для захисту дитини від насильства, відкривши очі та вуха, не будучи параноїком, але уважним. Бо й раніше (у час, коли було найбільше випадків) люди щось бачили, щось чули, щось відчували, але нічого не робили, бо їм здавалося, що не треба пхати носа не в свої справи, або ж не могли повірити, що цей священнослужитель чинить щось недобре. Я не кажу, що ми маємо впадати у крайність і підозрювати всіх у всьому, але коли є конкретні доведені факти, які показують, що коїться щось недобре, тоді треба говорити з людьми, які можуть щось змінити. Але справді кожен може долучитися!

– Ви розмовляли з багатьма священнослужителями, які чинили сексуальне насильство над неповнолітніми. Чи вони каються, чи розуміють, скільки зла наробили, а чи частіше виправдовують себе?

– Кожен злочинець – інший, у кожної жертви – своя історія. На жаль, і це мене вражає: багато з них не каються, намагаються применшувати, пояснювати чи навіть заперечувати те, що сталося. Це справді розчаровує, бо якщо людина робить зле і кається, усвідомлює – це по-іншому. Але, на жаль, типові злочинці, з якими мені доводилося говорити не лише в Церкві (але прикро, що в Церкві також), просто заперечують те, що вони зробили…

– Чи можливо створити щось таке, як Комісія правди і справедливості в Південній Африці, яка займалася питанням після апартеїду, щоби справу з насильством над дітьми вирішувати цілісно, а не в окремих випадках?

– Є намагання створити спеціальні комісії, як це, наприклад, зробила Єпископська конференція Австрії, щоб отримувати і вислуховувати скарги жертв, а тоді пропонувати єпископам спосіб компенсації цим жертвам. Це досить добре спрацювало. Багато жертв пройшли через цей процес і були певною мірою задоволені. Хоча це, по суті, не є примиренням, бо примирення і прощення залежить винятково від жертви. Жертва може знайти в собі силу пробачити, але її неможливо до цього змусити. Жертві завжди треба залишати право сказати: «Ні, я не можу пробачити».

– Ви кажете, що дивним чином з процесу осмислення шкоди, яку завдає Церкві сексуальне зловживання, виключені богослови. Цим питанням займаються каноністи, фінансисти, часом психологи. Як Церква повинна залучати богословів?

– Найперше богослови теж мають слухати жертв, прислухатися до реальності світу. Церковний світ сьогодні включає цей аспект. Богослови повинні розмірковувати над реальністю і ставити питання, де в цьому Бог. Який богословський зміст того, що ми зараз переживаємо? Як я можу говорити з жертвами зловживань про спасіння, відкуплення, яке розуміння прощення злочинця? Який образ Бога Отця?

Це глибокі богословські питання, і я не бачу, щоб хтось намагався їх ставити. Отже, треба прислухатися до реальності, передусім реальності жертв. Ця реальність має бути включена в програми, навчальні курси, семінари, майстер-класи. Вони не мають бути чимось окремим чи зовнішнім, а частиною звичайної богословської думки. Зараз ми над цим працюємо із богословськими факультетами в Німеччині. Наприклад, запитуємо себе, як справа сексуального зловживання щодо дітей у Церкві впливає на систематичне богослов’я, моральне богослов’я, етику, як це впливає на наше пасторальне планування. Це не питання, яке треба делегувати одному відділові. Треба сформувати сам спосіб мислення, бо таким чином ми як Церква серйозно сприймаємо проблему і за наказом Христа хочемо зробити Церкву безпечним і справедливим місцем.

– У багатьох католицьких країнах ця довіра настільки зруйнована, що сотні тисяч відійшли від Церкви… Як гадаєте, скільки часу займе її відновлення?

– Довіру, яка формувалася століттями, у деяких частинах світу зруйновано повністю. Особисто я вірю, що довіра може зрости впродовж наступних кількох років, якщо будуть послідовні дії , якщо люди зможуть побачити і переконатися, що те, що говорять єпископи чи церковні провідники, відбувається насправді. Якщо будуть непослідовності та розбіжності між словами та діями, довіра знову падатиме. Я завжди кажу, що цей виклик є поколіннєвим: нам потрібне покоління, яке працювало б послідовно і справді гоїло рани. Лише тоді зможемо сказати: «Так, довіра зростає, бо ми діяли відповідно».

– У викритті сексуальних надуживань не останню роль відіграють журналісти. Саме вони часом потрапляють у немилість. Як журналістам відповідно та відповідально трактувати цю тему?

– Коли ви як журналіст виконали свою роботу: провели розслідування і маєте докази (навіть якщо це коїться на найвищому рівні в Церкві або це дуже відомі люди), то не має значення – ваше завдання бути співпрацівником правди! Ісус казав, що правда зробить нас вільними, тому журналісти мають прийняти і поширювати правду. Сам Папа Франциск сказав про це журналістам: ви робите свою роботу, і ми вам за це вдячні.

Мусимо визнати, що в багатьох країнах Церква не почала б діяти, якби не було тиску громадськості, до якого доклалися журналісти. Я мав нагоду працювати з багатьма, і це переважно чесні люди. Так, вони критичні, вони ставлять неприємні запитання, але вони не злі і не намагаються обманути. Звичайно, є вороги Церкви, які її ненавидять і вигадують справи, але їх зовсім мало. Журналісти намагаються писати переважно правду, і нам теж треба її знати.

– Вам доводиться мати справу з дуже складними речами, що відбуваються в Церкві. Як ви собі радите, щоб їх опрацьовувати?

– Я йду на прогулянку перед сном – і звільняю мозок, йду до каплиці – і вивільняю своє серце, покладаюся на те, що багато людей молиться за мене. За мене моляться жертви. Тому відчуваю, що не несу цей тягар сам, є багато людей, які зі мною його ділять.

Розмовляла Мар’яна Карапінка

2013-й: підсумки без підсумків

Підсумки 2013 року насправді не є підсумками, бо основні питання залишилися відкритими – Євромайдан стоїть у центрі Києва в оточенні височезних барикад, а тому це своєрідна каталогізація того,що відбулося. З відкритим закінченням. Як для суспільства, так і для Церков…

Рік масових акцій – від «Вставай, Україно!» через врадіївський бунт до Євромайдану

В 2011 році журнал Time назвав Людиною року безіменного протестувальника – це відгук на події Арабської весни і руху Occupy. В 2013 році це стало справедливим і щодо України: Людиною року в ній мав би стати український протестувальник.

Рік, що минув, увійде в історію України як рік масових акцій протесту. Наймасовішим з них став Євромайдан – народний спротив, що переріс із демонстрацій проти зміни курсу уряду щодо євроінтеграції та підписання Угоди про асоціацію з ЄС (документ мав бути підписаний під час Вільнюського саміту 28-29 листопада) у масові протести проти чинної влади.

Одним з найгучніших протестів 2013 року був виступ проти свавілля міліції в с. Врадіївка

Євромайдан називають найбільшим народним піднесенням, якого мало хто очікував, хоча протестні настрої були стабільно високими і в 2012, і в 2013 роках. До кінця листопада мало хто вірив, що на вулиці вийдуть мільйони людей. Євромайдан «готували» невдалі Податковий та Мовний майдани, локальні громадянські ініціативи, наприклад, кількатижневе утримування Гостинного двору – пам’ятки архітектури в Києві – проти незаконного будівництва (так звана «Гостинна Республiка»), акція опозиції «Вставай, Україно!», що розпочалася навесні, але не мала особливого успіху, врадіївський бунт (після жорстокого зґвалтування, вчиненого міліціонерами, жителі смт Врадіївка розпочали похід на Київ, метою якого була відправка міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка у відставку). Всі ці акції спротиву, часом не надто успішні, суперечливі, організовані дуже різними середовищами, стали своєрідною репетицією Євромайдану, який об’єднав їх усіх.

Хронологія подій відома: 21 листопада – рішення Кабміну про призупинення процесу підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, вихід перших протестувальників у Львові та Києві; 28-29 листопада – на Вільнюському саміті Україна нічого не підписує; ніч з п’ятниці на суботу, 30 листопада – силовий розгін молодих людей на майдані Незалежності, жорстоке побиття десятків мирних протестувальників, частина яких сховалася у Михайлівському соборі; 1 грудня – мільйонне віче на майдані Незалежності (з того часу віча відбуваються щонеділі), захоплення приміщення Київської міської державної адміністрації, блокування урядового кварталу; 10 – 11 грудня – зачистка урядового кварталу, спроба силової зачистки Майдану. Від середини грудня Майдан укріплений барикадами в межах, збережених після штурму 11 грудня, нових спроб розгону не було. Активісти проводять загальні віча і точкові акції, наприклад, навідуються до резиденції Президента України, будинків посадовців. Влада чинить тиск на окремих активістів. Жорстоко побили журналістку Тетяну Чорновол, відому завдяки розслідуванням економічних надуживань влади.

Створені Штаб національного спротиву, Всеукраїнське об’єднання «Майдан» та його локальні гілки. Під час написання матеріалу важко говорити про здобутки Євромайдану, адже поки що жодну з його вимог не виконали. Експерти кажуть, що 2014 рік буде для нас роком затяжної боротьби, адже вибори Президента мають відбутися 29 березня 2015-го. Хоча зміни можуть статися і раніше або ж, навпаки, відбудеться згортання свобод. Проте народне піднесення вже показало здатність українців до самоорганізації, мирного спротиву, об’єднання. Навіть незважаючи на політичні розбіжності, поки що в спільній боротьбі лідери, середовища і звичайні протестувальники тримаються разом. Українці вже укотре (після Помаранчевої революції) довели, що можуть виходити на вулиці заради цінностей і принципів. Зараз часто можна чути, що події Євромайдану увійдуть в історію України як визвольна боротьба 1991 – 201? років. Як було зазначено в одному з коментарів, у 1991 році Україна здобула незалежність і зараз утверджує свою свободу.

Події Євромайдану показали не лише вміння українців об’єднуватися, але й силу українських Церков, які майже монолітно (у середовищі Української Православної Церкви чути різні голоси, але деякі протестантські конфесії через різні причини є обережнішими у своїх висловлюваннях) виступили на підтримку народного руху. Варто зазначити, що спочатку українські Церкви не були надто заангажовані у події Євромайдану. Навіть лунали скарги священиків, що організатори народних віч у Киві та Львові не допускають їх до сцени, хоча багато хто з них брав участь у протестних акціях приватно. Перший тиждень Майдану більше нагадував ситуацію Болотної площі в Москві: протестували студенти, журналісти, представники середнього класу – переважно доволі секуляризовані. Хоча Блаженніший Святослав Шевчук підтримав подію з перших днів. «Хочу висловити свою солідарність з молоддю, з нашими громадянами, які справді не є байдужими до долі своєї країни і активно маніфестують свою громадянську позицію», – заявив він 24 листопада.

Але події 30 листопада дозволили (чи змусили) Церкви зайняти активнішу, іноді навіть виглядало, що провідну позицію. Найгостріше на собі це відчула Українська Православна Церква Київського Патріархату, Михайлівський собор якої дав прихисток сотням мітингувальників, які тікали від кийків «беркутівців» у ніч розгону Євромайдану, а його дзвони сповіщали про атаку на Майдан 11 грудня. Для багатьох став символічним той факт, що востаннє дзвони Михайлівського Золотоверхого так били тоді, коли на Київ напали татари, які стояли біля Лядських воріт (саме там зараз майдан Незалежності).

1 грудня на Майдані виступив Блаженніший Любомир Гузар, 4 грудня там поставили молитовну каплицю, а зранку 11 грудня на майдані Незалежності молилися владики Постійного Синоду УГКЦ.

Їх присутність була сприйнята багатьма як інституційна підтримка Майдану з боку УГКЦ, а тому, можливо, лише вона у перші дні 2014 року отримала лист-попередження від Міністерства культури України, якому формально підпорядковуються українські релігійні організації, про можливе припинення діяль‑ ності релігійних організацій на під‑ ставі їх активності на майдані Незалежності. Лист Мінкульту, оприлюднений главою УГКЦ, викликав величезне обурення не лише серед вірних, але й серед багатьох політиків, громадських лідерів, широких верств суспільства.

Вже на початку нового року конкретний вияв Церкви-захисниці отримала й Полтавсько-Харківська єпархія УАПЦ, очолювала владикою Ігорем Ісіченком. Саме її храм у Харкові став місцем зустрічі активістів зі всієї України (Форум Євромайданів), адже їм відмовляли в усіх залах міста, а попередньо замовлений виявився «замінованим». Цей храм зазнав атаки з боку противників Євромайдану. Штовханина перед дверима церкви… У одного з нападників пізніше знайшли ніж… Уже вкотре захист Церкви виявився захистом громадянських прав і свобод…

Євромайдан триває, а тому ще не вичерпані можливості заангажування Церков. Проте, як не раз заявляв Блаженніший Святослав, у трикутнику «влада – опозиція – громадянське суспільство» Церква однозначно й відкрито стала частиною останнього. Події, які відбулися в грудні 2013 року та в перші дні 2014-го це доводять, з’явилося відчуття, що ця роль посилюватиметься і ситуація вимагатиме від Церков ще сильніших громадянських позицій.

ЄС чи Митний союз?

Вибух народного спротиву після зміни євроінтеграційного курсу України, Євромайдан і спроби його силового розгону, дії силовиків, тиск на активістів та інші події грудня 2013 року докорінно змінили тональність та інтенсивність розмови. Увесь 2013 рік супроводжувався дискусією щодо можливого підписання Угоди про асоціацію України з ЄС, і українське релігійне середовище було частиною цієї суспільної дискусії. Питання можливої поступової євроінтеграції викликало в суспільстві глибшу розмову про цивілізаційний вибір між Сходом і Заходом, тобто між Митним союзом та ЄС. Символічною крапкою в цій дискусії з боку Церков стало звернення з приводу євроінтеграції представників Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, оприлюднене 30 вересня, яке підсумувало низку зустрічей українських релігійних лідерів та представників ЄС, що відбувалися в 2013 році. Цим документом релігійні діячі підтверджували свою підтримку європейського вибору України. «Зараз Україна стоїть перед вибором шляху свого подаль‑ шого розвитку. На нашу думку, майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів», – йдеться у зверненні, підписаному всіма членами ВРЦІРО. На закиди про те, що, мовляв, ЄС становить загрозу християнським цінностям (дозвіл евтаназії та одностатевих шлюбів) представники Церков сказали, що Україна братиме у Європи тільки найкраще. «Цілком зрозміло, що сучасна об’єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін або виправлення так само, як і наш власний український дім. Традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати. Знаємо, що в цій справі у Європі в нас є багато однодумців, з якими ми готові об’єднати зусилля!» – наголосили вони, проте з огляду на обставини на невизначений час ці плани відкладені.

Що стосується Митного союзу, то з критикою такого партнерства України відкрито виступили патріархи Святослав (УГКЦ) і Філарет (УПЦ (КП)): «…коли йдеться про Митний союз, то питання стоїть значно ширше. Мова не тільки про економічну інтеграцію, а входження України в євроазійський політичний, міжнаціональний і культурний простір. Тому українець мусить себе запитати: «Я усвідомлюю себе українцем чи азіатом?» Відповідно до відповіді й потрібно будувати історичну перспективу», – зазначив Блаженніший Святослав у інтерв’ю газеті «День» в січні минулого року. Через рік ситуація ще більше ускладнилася, що дало право Патріархові Філарету заявити: «В 2014 році найбільшою небезпекою для України стане входження у Митний союз. Яким чином цього не допустити? Як народ стоїть сьогодні на Майдані, так і повинен стояти до кінця. Він переможе. Якщо суспільство чогось не хоче, його силою довго не втримаєш».

1025-ліття Хрещення Русі

Розмовами про цивілізаційний вибір України були позначені й святкування 1025-ліття Хрещення Русі. Зрештою, це і був цивілізаційний вибір. Проте в коментарях щодо цих святкувань паралелі простежуються надто часто.

Економічне партнерство з Росією (Митний союз) для багатьох нерозривно пов’язане з концепцією цивілізаційною, яку прийнято називати «Русскім міром», репетицією та демонстрацією якого назвали святкування річниці Хрещення на державному рівні. В центрі цієї події опинилися Патріарх Кіріл і президент Росії Владімір Путін, а Предстоятель УПЦ Володимир і президент України Віктор Янукович як господарі були невиразними на їхньому тлі. Ще менше почувалися учасниками свята прості вірні, які через заходи безпеки, пов’язані з візитом почесних гостей, були змушені терпіти невигоди і були відсунуті аж на третій план.

Патріарх Філарет на противагу УПЦ влаштував «народне святкування», за яке отримав набагато кращі відгуки медіа і новий транш кредиту довіри з боку вірних.

УГКЦ вирішила не вступати у боротьбу патріархів. І хоча брала участь у державних торжествах (радикальніше налаштовані вважали, що цього не варто було робити), власні святкування об’єднала з іншою цивілізаційною подією – символічним поверненням до Києва та патріаршим собором Воскресіння Христового на лівому березі Дніпра як історичним символом та надією на майбутнє з місією на сході України.

Річниці Волинської трагедії та Голодомору

Минулий рік був позначений іншими важливими зверненнями до історичних подій, щоправда, не таких славних і однозначних. Маю на увазі сумну річницю Волинської трагедії, яку українці називають братовбивчою війною, а поляки різнею. Проте, як виявилося, основна лінія поділу в її сприйнятті не на українсько-польському кордоні. Невдалою виявилася спроба УГКЦ та РКЦ в Україні зробити спільну заяву з приводу трагічних подій часів Другої світової війни, анонсовану ще на початку минулого року. Був розроблений проект спільної заяви, основне послання якого зводилося до фрази «пробачаємо і просимо вибачення». Проте єпископатам не вдалося досягти погодження: римо-католики напо‑ лягали на формулі «перепрошуємо і просимо вибачення», чого не прийняли греко-католики. «Ми запропонували формулювання «ми прощаємо і просимо прощення», однак Архиєпископ Moкшицький не погодився з цим і запропонував формулювання «перепрошуємо і просимо вибачення». Результатом такого формулювання стало б одностороннє вибачення українців, незважаючи на те, що поляки також мають деякі провини перед нами», – пояснив Блаженніший Святослав. Тому Синод єпископів Києво-Га‑ лицького Верховного архиєпископ‑ ства УГКЦ оприлюднив свою позицію окремо – закликав українців і поляків пробачити одні одним Волинську трагедію, аби будувати відносини в дусі примирення.

Патріарх Філарет також закликав українців і поляків до взаємного прощення трагедії 1943 року. Важливим локальним міжконфесійним кроком стала спільна заява Волинської ради Церков, які досягли компромісу і написали спільне звернення. Голоси Церков і громадських лідерів були квазіофіційними, бо Віктор Янукович для вшанування жертв трагедії на Волинь не приїхав, хоча його польський колега Броніслав Коморовський там був…

Варто зазначити що польський єпископат РКЦ і єпископи УГКЦ написали спільну заяву, і Блаженніший Святослав під час панахиди в грекокатолицькій церкві отців-василіян у Варшаві вибачився від імені греко-католиків за злочини на Волині в 1943–1944 роках. З огляду на внутрішньоукраїнські труднощі з приводу спільних заяв справедливим залишається твердження, що, крім порозуміння та примирення із сусідами, ми гостро потребуємо примирення між собою. Річниця Волинської трагедії такою нагодою не стала…

Глава УГКЦ Святослав Шевчук та Голова єпископату Польщі архиєпископ Юзеф Міхалік зустрілись для підписання спільної заяви з приводу Волинської трагедії

Торік українці відзначали й іншу трагічну дату – 80-ліття Голодомору. Це, до речі, один із небагатьох чинників, який не ділить нас за релігійними і регіональними ознаками або політичними уподобаннями. Недарма історик Ярослав Грицак не раз казав: герої розділяють, а жертви об’єднують.

До вшанування жертв Голодомору приєднався і Папа Франциск. «Вітаю українську спільноту, яка спогадує 80-ту річницю Голодомору, «великого голоду», викликаного радянським режимом, який спричинив мільйони жертв», – сказав він під час урочистої меси на закінчення Року віри.

До речі, про Папу Франциска. Журнал Time назвав його Людиною року – 2013. Крім того, слова понтифіка зробили його причетним до подій в українському суспільстві. Уривок з апостольського листа Evangelie Gaudium є аргументом захисту Патріарха Святослава щодо участі священиків у Майдані: «Душпастир має мати «запах своїх овечок». Це означає, що він повинен увібрати життя людей, яким покликаний служити. Теперішній Папа, ще будучи простим священнослужителем Хорхе-Маріо Бергольйо у Аргентині, не раз служив месу в найбідніших кварталах Буенос-Айреса просто серед вулиці, щоби показати солідарність з народом.

Читаючи ці слова понтифіка, варто замислитися над тим, як повинен виглядати нині священик нашої Церкви, яким запахом має бути просякнутий, коли його вірні просякнуті запахом вогнів Майдану. Чи має право сьогодні Українська Церква відступити?..

Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України

Церква і суспільство у 2012 році: вибори, FEMEN і футбол

Черговий «кінець світу», що викликав серед українців більше жартів, аніж страху, не настав. Тому спробуємо підбити підсумки того, яким був рік, що минув, для Церков і суспільства. Він був непростим через підготовку та проведення парламентських виборів, складну політичну ситуацію, ухвалення закону про мови, що ще більше розколов країну, був сповнений багатьох інших подій, на які Церкви змушені були реагувати.

Випробування виборами

Вибори (президентські, парламентські чи місцеві) – це завжди випробування для політикуму, суспільства, а також для українських Церков. Адже за даними багатьох соціологічних опитувань Церква є майже єдиним соціальним інститутом з позитивним балансом довіри українців, тому її голос підтримки надзвичайно цінний. Саме за цю довіру, а отже, і вплив, боролися політичні партії та окремі кандидати під час виборів до Верховної Ради України, що відбулися в жовтні.

Зважаючи на загальне розчарування та зниження громадянської активності, представники Церков одноголосно закликали українців прийти на вибори.

Глава УГКЦ Патріарх Святослав не раз виразно висловлювався щодо заборони священикам брати участь у передвиборчій агітації. Про невтручання в політику та виборчий процес заявили й глави інших українських Церков. Але на їхньому рівні зберігався нейтралітет. Як зазначив релігієзнавець В. Єленський, на перших осіб багатьох Церков під час виборчої кампанії чинили тиск, та вони поводились достойно.

Однак з огляду на те, що 225 депутатів обирали в мажоритарних округах, на місцях виникла запекла боротьба. Чимало кандидатів проявили незвичну передвиборчу щедрість. Пожертви на храми, на побудову та відновлення церков, каплиць, організація прощ для священиків – так намагалися підкупити виборців деякі з них. І саме тут ще раз виявилося слабке місце церковної структури, яка протягом років незалежності не виробила стратегії поведінки та чітких правил. Багато священнослужителів, приймаючи пожертви, ставали заручниками ситуації, адже, дякуючи за дар, агітували – свідомо чи несвідомо. Парафіяни гостро реагували на такі випадки агітації, інтернет ряснів обговореннями і відеодоказами. Саме це обурення вірних спонукало Патріарха Святослава під час одного з інтерв’ю доволі гостро відреагувати. «Це не може нас не турбувати. Коли я переглядав ролики, в яких священики показово за щось дякують певному кандидатові, то мені було соромно і за депутатів, котрі вдаються до таких дешевих трюків, і за духівництво, що на таке піддається. За це буде потрібно каятися і перепрошувати Господа Бога та наших виборців», – зазначив він у інтерв’ю каналу TVІ.

Але серйозних санкцій проти священиків, що відкрито агітували, не було: зокрема на Львівщині кільком оголосили «догану». Під час наступних виборів Церкви повинні розробити більш дієву схему поведінки, бо слабкість на місцях ослаблює довіру вірних в цілому. Наприклад, багато експертів зазначали, що кандидати, яких гаряче підтримували священики, не здобули перемоги.

Листи до Президента. Без відповіді

Доволі складним був 2012 рік і щодо державно-церковних відносин. Вони чимось нагадували танго: крок вперед, два назад. Хоча кроків назад з боку В. Януковича було більше. Все почалося із зустрічі членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій із Президентом України, заради якої вона скасувала свій візит до Брюсселя, де була запланована зустріч із головою Європейської Ради та іншими високопосадовцями. Під час цієї зустрічі В. Янукович говорив про Євро-2012, літаки, стан української економіки, реформи, про свої соціальні ініціативи, зовнішню політику держави, а також про справи релігійні. Гарант запевняв, що випадково зірвав візит церковників до Брюсселя. Ця зустріч виглядала підготовленою поспіхом і породила більше запитань, аніж дала відповідей. Багато експертів казали, вона виглядала як знущання і демонстрація влади, адже Президент не сказав нічого важливого чи значущого, що було б легітимною причиною перенесення давно запланованого візиту. Ця зустріч була відповіддю на клопотання глав Церков про помилування Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. В. Янукович пояснив, що «Тимошенко ув’язнена законно» і пообіцяв розглянути це питання, проте і Тимошенко, і Луценко й далі перебувають за гратами.

Також безрезультатним був заклик Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до народних депутатів не вносити на розгляд парламенту законопроект «Про засади державної мовної політики», а також прохання до Президента України ветувати цей закон. Керівники конфесій просили «не підписувати вибухонебезпечний мовний законопроект №9073, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для справжнього повноцінного розгляду та вироблення збалансованого рішення». Із закликами не ділити країну та не роздмухувати конфлікту зверталися і Блаженніший Любомир Гузар, і представники Українського католицького університету, і активісти ініціативи «Першого грудня», і багато інших, проте закон таки був підписаний та набув чинності 10 серпня 2012 року. Черговим кроком назад, з точки зору багатьох експертів, є промульгація закону №10221, який запроваджує резонансні зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Закон ускладнює реєстрацію релігійних організацій: тепер для того, щоб набути статусу юридичної особи, необхідно зареєструвати статут релігійної організації (в Мінкультури чи обласних держадміністраціях) та саму релігійну організацію в органах Укрдержреєстру. Це неузгоджені, заплутані процедури. Крім того, цей закон дає право контролю діяльності релігійних організацій прокуратурі, Міністерству культури, іншим міністерствам та відомствам, місцевим державним адміністраціям, повертаючи нас до радянського минулого, коли всі релігійні організації перебували під тотальним контролем.

Члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, Нарада представників християнських Церков України, а також правозахисники, громадські активісти та науковці закликали В. Януковича не підписувати змін до закону про свободу совісті, які не були узгоджені з релігійною спільнотою. Експерт Г. Друзенко назвав це підписання відвертим ляпасом, закликав Церкви долати «внутрішній сервілізм» і вчитися нав’язувати владі свій «розпорядок денний».

Єдиного часткового компромісу між Президентом і Церквами вдалося досягти у справі біометричних паспортів. Ці паспорти є вимогою Європейського Союзу і суттєво спрощують певні візові процедури. Проте Церкви виступили проти такого нововведення. З проханням ветувати закон про біометричні паспорти до Президента звернувся навіть Глава УПЦ (МП) Митрополит Володимир. Президент закону не ветував, але до нього були внесені зміни, суть яких полягала в тому, що вірні мають право відмовитися від внесення своєї інформації до безконтактного електронного носія.

Варто наголосити, що релігійні громади протестували проти ідеї запровадження біометричних паспортів не так із релігійних мотивів (печатка Антихриста), як із політичних. Відмова від цієї форми реєстрації є частиною політичного протесту і виявом недовіри до держави. Ці нотки звучали в більшості висловлювань представників Церков.

Моральні контроверсії

Питання абортів та гомосексуалізму, як правило, дуже дражливі для суспільства, незважаючи на рівень релігійності. І будь-які дискусії на ці теми переростають у баталії. Цього року українське суспільство зачепило з двох боків майже одночасно. Спочатку з’явилося звернення від імені єпископату Української Греко-Католицької Церкви та РимоКатолицької Церкви в Україні до Верховної Ради України із закликом змінити законодавство і заборонити в Україні аборти. Звернення це викликало обурення з боку деяких жіночих організацій, а також популізм деяких політиків. Приміром, депутат від БЮТ А. Шкіль у березні 2012-го зареєстрував законопроект, що забороняє аборт за бажанням жінки. Ця ініціатива була сприйнята неоднозначно, обговорення тривали протягом весни, а потім почалися парламентські перегони… Тепер Андрій Шкіль не є депутатом Верховної Ради, проте цей законопроект та ініціатива можуть стати козирем у руках політиків під час наступних політичних криз.

Закон про заборону пропаганди гомосексуалізму був ухвалений в першому читанні Верховною Радою України 17 жовтня. Норми цього закону передбачають запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду гомосексуалізму. Ухвалення такого закону в християнському середовищі, особливо у протестантських церквах, було сприйняте як перемога. Однак деякі експерти зазначають, що закон, ухвалений за тиждень до виборів, міг бути й передвиборчою технологією, яка допомогла здобути голоси консервативно налаштованих виборців. Європейський Союз, багато міжнародних правозахисних організацій висловили негативне його сприйняття.

На даному етапі важко дати оцінку об’єднанню влади і Церков на основі консервативних цінностей. Церква завжди дотримуватиметься цих цінностей, бо це частина її навчання, а чи влада лише використовує Церкву, чи приймає її цінності, покаже час. Зараз в українському суспільстві такий тандем сприймається негативно.

Феномен FEMEN

Минулий рік запам’ятався Європі та Україні скандальними, епатажними акціями дівчат із FEMEN. Більшість із них мала навколорелігійний характер. Представниці руху доволі оригінально вирішили підтримати російський панк-гурт Pussy Riot, учасниць якого затримали після панк-молебню в храмі Христа-Спасителя у Москві. Варто сказати, що молебень цей мав політичний, а не релігійний підтекст, тому антирелігійні дії FEMEN сприймаються як безпідставний піар.

26 липня в аеропорту Києва під час візиту глави РПЦ Патріарха Кирила до України напівоголена активістка FEMEN з написом «Kill Kirill» на спині вигукувала: «Ізыди, сатана!» в бік Патріарха, за що отримала 15 діб арешту.

Pussy Riot, представниця руху FEMEN бензопилою спиляла Хрест, встановлений у Києві як знак пам’яті жертв політичних репресій. Абсолютно абсурдний жест, який викликав обурення не лише з боку Церков, але й людей, що не асоціюють себе із релігією.

Міжнародну «славу» рухові при‑ несла акція в Парижі, де його ак‑ тивісток побили учасники демон‑ страції проти одностатевих шлюбів. Колоритні фото облетіли всі світові агенції.

Цікаво, що жодна з українських феміністичних організацій не пов’язує себе із FEMEN. Досі не відоме й дже‑ рело фінансування його акцій.

Футбол

Проявом позитиву для багатьох українців у 2012 році став Євро‑ пейський чемпіонат із футболу, що відбувся в Україні та Польщі. Цей місяць був важливим не так для політики, бізнесу чи спорту, як для міжнародного іміджу нашої дер‑ жави, який після піднесення в часі Помаранчевої революції ставав що‑ раз гіршим. Голландські, шведські та німецькі фани, які танцювали й спі‑ вали на вулицях українських міст, стали символом відкритості, яку протягом місяця досвідчили україн‑ ці. УГКЦ також долучилася до про‑ ведення Євро-2012, організувавши кілька «християнських фан-зон», що привернули увагу медіа.

Таким видався минулий рік, якщо дивитися на нього крізь при‑ зму Церкви та суспільства. А якщо сприймати все у житті як подарунок або урок, то він був радше низкою уроків, які і Церкви, і суспільство мали б вивчити.

Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України

ЄВРО 2012: не лише футбол

Протягом червня Україна жила футболом. На другий план відійшли політичні суперечки та економічні проблеми. Зараз спеціалісти підраховують кількість туристів, фінансові здобутки і втрати, оцінюють політичні та моральні дивіденди, а жителі приймаючих міст сумують за святом футболу, яке впродовж місяця тривало на їхніх вулицях, за відкритими, життєрадісними португальськими, шведськими, голландськими, німецькими фанами, за особливою атмосферою, яку подарувало їм Євро-2012.

Підготовка: звинувачення у расизмі та заклики до толерантності

Україна разом із Польщею отримала право приймати Євро-2012 у 2007 році ще за президентства Віктора Ющенка та Леха Качинського. Впродовж п’яти років будували стадіони, аеропорти, готелі, ремонтували дороги, реформували транспортні системи, кілька піар-компаній працювали над створенням позитивного іміджу країни. Саме з останнім, а не з капітальним будівництвом та реформами були пов’язані найбільш резонансні матеріали у західних медіа – хворі на СНІД повії, знищення безпритульних собак, жадібність українських готельєрів і таксистів, вибухи у Дніпропетровську і найважливіше – згортання демократії в країні.

Одним із найскладніших викликів було звинувачення України та Польщі у расизмі. Програма ВВС «Панорама» 28 травня вийшла під назвою «Стадіони ненависті», де були показані кадри, як футбольні фани відверто демонструють нацистські привітання і ображають чорношкірих. Колишній капітан збірної Англії Сол Кемпбел настійливо радив англійським фанам не їхати на Євро-2012. На цьому тлі особливого звучання набули звернення Патріарха Святослава Шевчука та Митрополита Володимира Сабодана. Вони закликали до привітності і толерантності. «Ці події, які ми будемо переживати, є доброю нагодою, щоби дати можливість ознайомитися нашим гостям з глибиною духовності нашої країни і цього міста. А Львів – місто високої культури, глибокої духовності, справжньої християнської моралі», – зазначив Патріарх Святослав. Митрополит Володимир також застеріг від негативних емоцій та агресії. «Спортивні змагання завжди супроводжуються багатьма емоціями. Але серед них не має бути агресії до суперників та їхніх вболівальників, національного розрізнення… це передусім гра, яка не повинна стати приводом до жорстокості та прояву руйнівної сили, а приводом до терпеливості, честі, мужності у переживаннях поразок і шляхетності у перемогах» –сказав Глава УПЦ (МП).

До вияву шляхетності сердець закликали і польські єпископи у зверненні «Wystapmy w «dobrych zawodach» («Виступимо у «доброму бою»), в якому наголошували на повазі до фанів інших команд: «Приймаймо їх доброзичливо, від криймося на їхній запал, ділімо з ними надії та радощі, поразки та смуток, налагоджуймо добрі стосунки. Спільне шляхетне вболівання, ентузіазм, емоції нехай будуть спортивними і виражатимуть не лише радість і підтримку власної команди, але й повагу до супротивника». Важливо зазначити, що всі звернення, застереження і заходи безпеки стали дієвими. Бійку зчинили лише польські та російські вболівальники. Була невелика сутичка й у Львові – знову ж таки, з ініціативи росіян. За прояви расизму три федерації футболу – Росії, Іспанії та Хорватії – були оштрафовані (Російська федерація взагалі стала рекордсменом серед штрафників).

Церковні вболівальники: Бог на стадіоні

Окрім багатотисячних фан-зон у Києві, Харкові, Львові та Донецьку, дві невеличкі фан-зони привернули особливу увагу медіа. У Вишгороді священик УГКЦ облаштував фан- зону. в підвалі храму, сказавши, що це ще одна можливість привернення людей. «Люди старшого покоління розповідають своїм дітям і онукам, які до церкви ходять не так часто. Це для них можливість «зайвий раз» прийти до церкви і побачити, що храм – це нічого страшного, а священик така ж людина, як вони», – сказав він у коментарі телеканалу 1+1. Християнську фан-зону відкрили й монахи-редемптористи у Львові на території монастиря святого Альфонса. Перед початком матчів за участі збірної України там відправляли молебні до Христа Чоловіколюбця.

До багатьох церковних діячів журналісти зверталися із запитаннями, за кого вони вболівають і чи моляться за перемогу своєї збірної. Найважче довелося Папі Бенедикту XVI перед матчем Італія-Німеччина. Будучи справжнім дипломатом, він сказав, що його серце розриватиметься між двома командами. А після гри висловив жаль з приводу програшу німецької збірної та привітав італійську з перемогою.

Митрополит Кракова кардинал Станіслав Дзівіш, активний блогер, написав, що Блаженний Кароль Войтила вберіг ворота польської збірної від пенальті під час поєдинку з Грецією. «Коли мені сказали, що Пшемислав Титонь відбиватиме пенальті, то в серці і в молитві підтримував його з усіх сил. В дусі дякував Святому Отцеві, бо глибоко вірю, що він допоміг у цьому моменті». Ці слова журналісти часто протиставляли коментареві Патріарха Філарета, який сказав, що під час поєдинків фани «впадають у гріховний стан і піддаються масовому психозу», порівняв їх із мавпами, чим запам’ятався закордонним медіа. Крім того, він зазначив, що не дивиться матчі та не вболіває за українську збірну.

Блаженіший Любомир Гузар у своїй колонці в «Українській правді» також звернувся до питання молитви. «Залишається запитання: чи можна згадувати Бога, коли дивимося спортивні змагання? Думаю, що так. Звичайно, не як гравця, а тим паче не як своєрідного «небесного вболівальника». Спортивні змагання взагалі, а особливо такої ваги, як Євро-2012, – це не тільки радісне святкування і велика забава. Це своєрідне дзеркало буття. Рідко коли за інших обставин люди мають нагоду побачити себе такими, якими є насправді. А бачать саме завдяки тому, що Бог також є на стадіоні. Тому мудрі люди не забувають про Нього і там. Він єдиний, дивлячись у серце всіх учасників змагань, бачить, наскільки кожний спортсмен є людиною. Адже треба пам’ятати, що спорт виховує людей, вчить їх сягати краси та величі людської природи» – сказав він.

Саме такою великою грою ми мали змогу насолоджуватися протягом місяця, незважаючи на те, що українська збірна так і не вийшла з групи. Частково розвіяні страшні міфи, задоволені шведські фани з плакатами «We love Kiev», співи португальців і німців на площі Ринок у Львові додаватимуть бонусів іміджу України. Але, можливо, найважливіше не те, що європейці відкрили для себе Україну (хоча 300 000 туристів –найбільша кількість за часи незалежності), а те, що українці побачили європейців у себе вдома – веселих, галасливих, відкритих, які не дали надприбутків ресторанам і готелям, проте створили святкову атмосферу і заразили нею українців.

На жаль, наш парламент не дозволив насолодитися післясмаком єврочемпіонату: через два дні після офіційного завершення був ухвалений закон про регіональні мови, який остаточно нівелював відчуття свята футболу на вулицях і повернув життя українців у звичне русло протестів та боротьби.

Мар’яна Карапінка

Церква і українське суспільство: версія 2011 року

Підбивати підсумки такого і насиченого для українського суспільства та Церков року, яким став 2011-й, непросто. Але ще складніше у цих підсумках зберігати частку оптимізму, адже всі експерти і опитування вказують на те, що 2011 рік був важким для України, і лише 4% українців назвали його вдалим. Трендами року, за результатами експертного опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, називають згортання демократії та посилення авторита‑ ризму. Найбільш значущою подією 2011-го став судовий процес над екс-прем’єром Юлією Тимошенко, який був каталізатором, причиною і тлом інших суспільних процесів.

Для світу цей рік ознаменувався протестами: від «арабської весни» до мітингів у Росії. Недарма «Time» назвав людиною року безіменного протестувальника. Ці тенденції не оминули й нашу державу – в 2011 році зросла протестна активність українців, які після розчарувань Помаранчевою революцією стали доволі інертними. І на відміну від сусідньої Росії, де основну частку протестувальників становив середній клас, в Україні цього року мітингували найбільш незахищені верстви населення – пенсіонери, ветерани війни в Афганістані, ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС, фермери, яких об’єднували не політичні гасла, а соціальні вимоги. Найяскравішу картинку протестів створили донецькі пенсіонери, які прийшли до облдержадміністрації з… вилами. Деякі експерти вважають, що в 2012 році протести частішатимуть, і Україна опиниться на порозі соціальної революції.

Українські Церкви, незважаючи на те, що кожна з них мала свої внутрішні справи, були доволі активними в суспільному житті держави. Традиційно «опозиційними» стали УГКЦ і УПЦ (КП), та вони виступали партнерами у різних молитовних акціях, наприклад, разом вшанували героїв Крут та відзначили День Соборності України. Варто згадати і спільне звернення УПЦ (МП), УПЦ (КП) та УГКЦ з нагоди 20-річчя референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Воно стало важливим не лише тому, що це перше таке звернення, але й тому, що воно викликало відповідний резонанс у суспільстві. Пропонуючи роз’єднаним політичними розбіжностями українцям об’єднатися навколо духовних ідеалів любові, справедливості та взаємодопомоги, ієрархи здобули підтримку українських суспільних авторитетів, які 13 грудня оголосили про створення Ініціативної групи «1 грудня», що започаткувала Національний «круглий стіл», який має стати новим суспільним інститутом вираження суверенної волі громадянського суспільства. Це звернення та ініціатива стали знаком надії та добрим закінченням 2011-го, який для багатьох українців став роком зневіри.

А тепер дозвольте детальніше розглянути соціальну активність Української Греко-Католицької Церкви, яка не лише реагувала на суспільні події, але й, що важливо, ініціювала деякі обговорення.

Рік двох Патріархів

Для нашої Церкви цей рік ознаменувався резигнацією Блаженнішого Любомира та вступом на патріарший престол нового глави – Святослава Шевчука. Ця важлива для Церкви подія привернула увагу громадськості та відкрила нові можливості для соціальної активності УГКЦ, дала відповіді на питання та виклики, які стояли перед українським суспільством. Обидва Патріархи були дуже активними в оцінках подій суспільного життя. Не варто порівнювати їхні звернення і коментарі, бо в кожного свій стиль та завдання. Проте багато експертів зауважили, що Блаженніший Любомир, не обтяжений офіційною посадою та позицією, дозволяв собі коментувати доволі сміливо і гостро. Така соціальна позиція була логічним продовженням його десятирічного слу‑ жіння. Адже, як зазначив Мирослав Маринович, «за час патріаршества Кир Любомира Церква, що в попередні комуністичні десятиліття ви‑ мушено була «Церквою мовчазною», нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос».

Від Патріарха Святослава Шевчука суспільство чекало такої ж активної позиції, яка була в його попередника. Якщо порівнювати його звернення з оцінками Владики Гузара, новий Глава Церкви говорив «обережніше», з усією відповідальністю душпастиря, проте не залишив жодної значної події в суспільно-політичному житті без власної оцінки чи коментаря.

Критика дій влади

2011-й був роком політичного напруження в суспільстві, найяскравішими подіями якого стали арешт та засудження лідера опозиції Юлії Тимошенко і тримання в слідчому ізоляторі іншого опозиційного політика – екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

Не вдаючись до оцінки цих політиків, ієрархи УГКЦ не раз заявляли про неприпустимість «вибіркового правосуддя». Патріарх Святослав Шевчук назвав нинішній стан судочинства однією з найглибших виразок нашої держави. Питанню справедливого судочинства було частково присвячене і його звернення з нагоди 20-річчя проголошення незалежності України, адже вперше за роки незалежності Україна святкувала, коли лідер опозиції перебував у в’язниці. «Наша держава стане справедливою лише тоді, коли метою її урядування буде служіння на благо всіх її громадян і кожної особи зокрема. У такій державі шанують гідність людини й забезпечують належні умови для зростання кожного члена цьо‑ го суспільства як вільної особистості, сотвореної на Божий образ. Йдеться про справедливість, яка за своєю суттю не є каральною чи репресивною. Це справедливість, що визволяє та спасає. Вона вимагає від кожного з нас поважати іншу особу незалежно від її походження, політичного чи релігійного переконання», – сказав, звертаючись до влади і пересічних українців, Блаженніший Святослав.

Колишній предстоятель УГКЦ Любомир Гузар, коментуючи цю ситуацію, заявив, що переслідування опозиційних політиків переконує людей, що справедливості не існує.

Щодо справи Тимошенко висловився і ректорат Українського католицького університету: «Своїми діями влада заганяє громадян у безвихідь та ізолює нашу державу на міжнародній арені як від Сходу, так і від Заходу. Ув’язнення лідерів опозиції, неадекватне застосування сили та нехтування конституційними правами і свободами – все це вказує на те, що ситуація в країні за‑грожує зловісною трансформацією в бік авторитаризму».

Справа Тимошенко була темою не лише поодиноких висловлювань ієрархів чи інших авторитетних установ, але й офіційного звернення єпископату УГКЦ до влади. У листі до Президента України Синод єпископів УГКЦ виразно наголошує на необхідності реформ у судовій системі та припиненні судових процесів з політичних мотивів. «Тривожить нас рівно ж політика щодо дотримання прав і свобод в українському суспільстві, зокрема в частині судочинства, бо вона робить нашій державі негативний імідж на міжнародному рівні, а в українське суспільство приносить непевність і тривогу. Аналітики всередині країни та за кордоном все частіше звертають увагу на вибіркове застосування закону, що дає їм підстави говорити про політичні переслідування опонентів» – йдеться у листі, на який єпископи не отримали жодної, навіть публічної відповіді. Печерський, а згодом і Апеляційний суд таки визнали винною Юлію Тимошенко…

Критика стосувалася не лише суду над Тимошенко. Владика Любомир Гузар гостро висловився у одному з інтерв’ю і щодо спроб влади контролювати Церкву: «Той, хто проповідує правду й свободу, завжди небезпечний для влади, яка хоче все контролювати. І тому на загал я сказав би, що ставлення (держави до Церкви. – Ред.) непогане, хоча влада хотіла контролювати Церкви. І до сьогодні те саме робить – хоче контролювати Церкви, бо боїться. І це цілком природно. Якби була свобода, правда і справедливість, про яку го‑ ворить Церква, то ми б інакше виглядали». Однією з таких спроб чинити тиск було намагання ВО «Свобода», яке тепер має більшість у міськраді Львова, позбавити пільг при оренді землі Український католицький університет. Неформальною причиною цього вважають гострі висловлювання проректора згаданого університету Мирослава Мариновича щодо деяких дій цієї партії.

З критикою влади виступив і секретар Синоду УГКЦ владика Богдан (Дзюрах) під час протестів «чорно‑ бильців» і «афганців». Він закликав Віктора Януковича та уряд України виконати обов’язок держави перед ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС та учасниками бойових дій в Афганістані. Проте цього заклику також не почули. В грудні Конституційний Суд України залишив право за урядом затверджувати розмір соціальних виплат відповідно до фінансових можливостей держави.

Визначні дати: дискусія щодо історичної пам’яті

Розділені історичною долею і пам’яттю українці досі болісно сприймають визначні дати – не можуть їх об’єднати ні перемоги, ні жертви. Майже всі святкування супроводжуються дискусіями та гострими суперечками. Цього року найбільш конфліктною темою стало відзначення річниці перемоги у Другій світовій війні через рішення Верховної Ради вивісити червоні прапори перемоги. Блаженніший Святослав Шевчук розкритикував таке рішення парламенту, бо воно спровокувало конфлікт. «Зокрема, саме тому, що такого типу символіка пов’язана з тоталітарними особами. Як на мене, можна шукати здоровіші розв’язки, аби об’єднати українське суспільство, нікого не зневажаючи», – сказав він. Незважаючи на протести і звернення, конфлікту уникнути не вдалося. Особливо гострим він був у Львові, де відбулися сутички між ВО «Свобода» і ветеранами, представниками Комуністичної партії України, «Родины» та «Русского единства».

Після подій у Львові зі зверненням виступили єпископи Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, заявивши про відповідальність влади за суспільне напруження і протистояння та закликавши до збереження миру: «Ми, діти Церкви, покликані бути миротворцями у світі і проголошувати Євангеліє миру, прощення та милосердя. Церква Христова, яка за своєю природою є носієм миру воскреслого Христа, ніколи не поблагословить злоби й ненависті, хоч би в які патріотичні, політичні чи ідеологічні шати вони були вдягнуті».

УГКЦ закликала всі конфесії вшанувати молитвою жертви комунізму та нацизму 22 червня – у день нападу Німеччини на СРСР, коли, зі слів Блаженнішого Святослава, «розпочалося смертельне зіткнення двох людиноненависницьких ідеологій – фашизму та комунізму». Цю тему продовжив Владика Любомир, наголосивши в інтерв’ю «Українській правді» на тому, що перемога у Другій світовій війні не означала кінця лихоліття для українського народу, бо один нелюдський режим був замінений іншим. Таке зрівнювання в злі фашизму і комунізму нормальне для всього світу, проте ще дуже важко сприймається в Україні, де Другу світову війну звикли називати Великою Вітчизняною, а 9 Травня – нашою Перемогою.

У подібному ключі була зроблена заява Блаженнішого Святослава Шевчука щодо Голодомору, який він назвав випробовуванням найдешевшої в світі зброї масового знищення і закликав до зцілення пам’яті, щоби в майбутньому не допустити подібного удару від жодної іншої людиноненависницької ідеології.

Владика Гузар взяв на себе сміливість прокоментувати річницю Помаранчевої революції і, згадавши свою національну гордість у той час, зазначив, що справа Помаранчевої революції не пропала і дух її не загинув. Таке позитивне повідомлення було необхідне, адже тепер експерти частіше почали говорити про поразки «помаранчевої команди», аніж про здобутки та значення тих подій. Коментуючи ці та інші події, ієрархи УГКЦ більшою мірою перебувають у західноукраїнському трактуванні історії, проте дуже яскраво демонструють «соборницький» дух, який є справді важливим для розділеної України.

Відповідь на соціальні виклики

2011 рік був багатим і на цікаві соціальні ініціативи. Наприклад, УГКЦ ініціювала у Всесвітній день пам’яті жертв ДТП панахиди за всіма загиблими в дорожньо-транспортних пригодах та ще раз наголосила на важливості дотримання правил дорожнього руху.

Декан філософсько-богословського факультету УКУ, член-кореспондент Папської Академії «Pro Vita» отець-доктор Ігор Бойко взяв участь у парламентських слуханнях «Про стан суспільної моралі в Україні», приділивши велику увагу питанням життя і здоров’я людини, пошануванню її гідності та фундаментальних прав.

Крім того, Церква порушила й питання тверезості. З такою місією священнослужителі та психологи відвідали більш ніж 150 населених пунктів, дали понад 200 консультацій, а 96 залежних та співзалежних людей пройшли реабілітацію за методом духовної терапії у трьох консультативно-просвітницьких центрах, які діють у Львові, Тернополі та Стрию. Також були організовані табори тверезості для молоді.

Ще однією важливою темою стала екологія, наприклад у Івано-Франківську провели екологічну ініціативу «Зелений Великдень: екологічне навернення задля воскресіння довкілля» та духовно-екологічну велопрощу в День Творця. А Бюро Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ із питань екології закликало припинити вирубування лісів, адже саме це стало причиною екологічного лиха та частих повеней.

Рік був насиченим для політикуму, суспільства і Церков. 2012-й обіцяє бути не менш напруженим та цікавим, адже попереду – парламентські вибори, футбольний чемпіонат, продовження «газових війн» та «євромрій», які принесуть нові виклики для суспільства та нові можливості реагування для Церкви. Хотілося б ще більше проактивності – не лише реакцій та оцінок подій. Дуже важливо знати, що із суспільством не так, а ще важливіше знати, як чинити далі.

Мар’яна Карапінка

Рубрики

Свіжий номер

1(507)2025

Час ставати сильнішими

Мар’яна Карапінка

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку