Марія Слєпченко

Про музику перших століть християнства можемо говорити вкрай мало, адже ні археологічні свідчення, ні письмові джерела не дають достатньо матеріалу для бодай віддаленого уявлення про неї. Через ці прогалини виникають питання: чи не відмовилися християни від музики цілком? Чи, відмежувавшись від юдейської традиції й рішуче відкинувши язичництво в усіх його проявах, не відкинули й саму музику?

Ні, музики не відкинули!

По-перше, свідчить про це Новий Завіт: пісню Величання співає Богородиця у Євангелії від Луки (Лк 1,46-55), а за нею Захарія у своєму кантику пророкує про прихід Месії (Лк 1, 68-79). Співає Симеон, тримаючи на руках Сповнення обітниці (Лк 2, 29-32), а пастухи в полі чують спів великого хору ангелів: «Слава на висотах Богові, і на землі мир, у людях благовоління!» (Лк 2, 13-14).

Дуже важливою є згадка в Євангелії про те, що сам Христос зі своїми учнями після Тайної Вечері співає, звершуючи пасхальний обряд за юдейською традицією: «І проспівавши хвалу, вийшли на гору оливну» (Мт 26, 30; Мк 14, 26).

Про спів апостолів у в’язниці згадують Діяння (Діян 16,25), Про духовний спів згадує апостол Павло (Кол 3, 16; Еф 5,19), а увінчує весь Новий Завіт пісня переможців над звіром у книзі Одкровення: «І співають пісню Мойсея, раба Божого, і пісню Агнця, кажучи: Великі й чудові діла Твої, Господи Боже Вседержителю…» (Одкр 15,3).

Християнські автори перших століть висловлюються про музику, наголошуючи, що вона має ангельське походження, нав’язуючи до об’явлення ангелів пастухам, а також до видінь пророків, зокрема Ісаї (Іс 6).

Згадка про богослужбовий спів є вже у Юстина-мученика:

«Отож, ми – не безбожники, бо благочестиво поклоняємося Будівничому усього і так, як навчені, говоримо, що Він не потребує крови, узливання і кадіння, і наскільки можемо прославляємо Його словом молитви і благодарення за все, що нам було дано. Ми прийняли, що єдина честь, гідна Його – не спалювати вогнем те, що Він дав нам на поживу, але ділитися один з одним і з потребуючими. 2. А Йому, будучи вдячними, ми навчені через Слово проводити процесії і возсилати гимни за те, що ми сотворені, і за все, що забезпечує наш достаток, за різні роди творінь і за зміни пір року, а також возсилати прохання, щоб ми знову жили в нетлінності через віру в Нього» (Перша апологія, XIII 1).

Проте в отців Церкви є чітке розуміння подвійності музики: вона може прославляти Бога, а може служити розвагам і ставати засобом ідолопоклонства. Музику потрібно «навернути», «євангелізувати», щоб вона могла служити для прослави Бога.

Климент Александрійський пояснює: «Музика є благородним мистецтвом, але вона повинна служити для звеличення Бога, а не для розваги» (Stromata), а Оріген надає музиці здатності допомагати в духовному зростанні, як це робили давньогрецькі філософи у вченні про етос музики: «Музика може допомогти нам у досягненні духовного просвітлення, якщо вона використовується належним чином» (De Proncipiis).

По-друге, християнська Церква від початку промовляє мовою літургії, що природно містить у собі музику. В давнину будь-які промови, читання текстів і молитви (які завжди виголошувалися вголос, бо люди не читали мовчки) нагадували сучасний речитатив, тобто мелологос чи співослов’я. Такий спосіб виголошення текстів зберігся в усіх обрядах, хоч і відрізняється залежно від традиції.

Величезний вплив на мелодику має сама мова: латина, грека, гебрайська чи арабська відрізняються кількістю складів, голосних літер і ритмікою. Своє слово тут каже й темперамент народу, що формується під впливом клімату та довколишньої природи.

По-третє, перші християнські, спільноти, які були розкидані по всій Римській імперії, розвивалися в різних культурних контекстах, що й вплинуло на обрядове різноманіття. Бо ж обряд – це не лише зовнішня форма богопочитання. Обряд проростає із духу й ментальності етносу, в якому він твориться, що приймає на свій спосіб Слово Євангелія, тому кожен обряд у своїй унікальності є літургійним виразом Втілення Сина Божого. Поєднує в собі божественне натхнення і живу віру, яка говорить мовою культури.

Музика ранніх християн, отже, існувала й була різноманітною. А оскільки формування християнських обрядів значною мірою залежало від юдейської діаспори, є підстави вважати, що перші християни успадкували музику з традиційних юдейських співів, які лунали вдома або в синагозі. Втім про те, якою була ця музика й молитва, відомо дуже мало.

Тим часом варто пам’ятати, що перші християни часто жили в атмосфері мучеництва: рішення йти за Христом нерідко означало готовність прийняти смерть будь-якої миті. Однак вражаючим для мене особисто є те, що ранньохристиянське мистецтво уникає надмірної емоційності в змалюванні страждань. Перші збережені зображення в катакомбах прості, світлі й лаконічні у виразі, адже іконографічний канон іще не склався, а розвинена елліністична техніка свідомо відкидалася. Так відбулося справжнє «перезавантаження» мистецтва: воно мусило пройти через «пасху» – через смерть, щоби воскреснути й заговорити, переосмисливши мову античності. Подібні процеси охопили й богослов’я та, без сумніву, християнську музику, яка від самого початку була і залишається невід’ємною частиною літургії.

Якою ж була ця ранньохристиянська музика, чи використовували християни інструменти, чи була вона монодійною, а чи поліфонічною?

Чи використовували перші християни музичні інструменти

Однозначної відповіді на це питання нема. Не можемо з певністю сказати, чи в синагозі часів Ісуса взагалі співали і грали на інструментах: сучасна синагога активно їх використовує, проте вона розвивалася інакше, ніж первісна християнська громада, і немає історичних свідчень про інструменти в ті часи. До 70 року діяв храмовий культ у Єрусалимі, де інструменти справді використовували. Якщо християни щось і перейняли, то, напевно, лише побутовий спосіб підсилення голосу. Йозеф Ратцінґер у своїй праці «Дух Літургії» зауважує, що в Західній Церкві інструменти від початку сприймали позитивно, хоча й не в такому масштабі, як нині.

Натомість східні отці Церкви радикально відкидали інструменти, а також хроматичні лади. Музика в церкві мала бути акапельною й діатонічною. Причиною була тісна асоціація інструментів із язичницькими культами, особливо тими, що були пов’язані з діонісійськими обрядами і, на думку античних греків, пробуджували в людині тваринні пристрасті, спричиняючи духовну деградацію.

В античній традиції інструменти, пов’язані зі шляхетним культом Аполлона, зазвичай застосовували для гри в унісон із голосом або для підтримки інтервалами (неповними співзвуччями). До наших днів дійшло дуже мало нотних прикладів античної музики, що піддалися розшифруванню. Найвідоміші з них гімн Аполлону з Дельф (одноголосна мелодія в супроводі струнного інструмента, який, імовірно, міг бути багатоголосним) та епітафія Сейкілоса – теж одноголосна мелодія з унісонним інструментальним супроводом.

Це вказує на те, що музична культура, в якій зароджувалося християнство, була розвиненою та різноманітною, однак перевагу мав одноголосний спів. Інструменти, як правило, дублювали голос в унісон, хоча багатоголосся вже було відоме. Така сама ситуація спостерігалася і в юдейській (храмовій) літургії: зазвичай звучав одноголосний спів із супроводом численних інструментів, які, найімовірніше, повторювали ту саму мелодію. Хоча певні форми багатоголосся існували, але поговоримо про це згодом.

Із усього цього випливає, що інструменти в ранньохристиянських богослужіннях могли використовувати, але в контексті дублювання мелодії. Утім це залежало від місцевої практики. Отці Александрійської школи були проти такого супроводу, вважаючи, що людський голос як нерукотворний інструмент перевершує всі рукотворні і єдиний здатний поєднатися зі Словом – головним у літургії. Зрештою, увесь Схід відкинув інструменти, хоча, як це не парадоксально, орган – нинішній символ західного обряду – прийшов саме з Візантії, де його використовували на світських імператорських церемоніях.

Чи було багатоголосся в ранній Церкві

У нашому звичному розумінні поліфонії – ні. Передусім варто уточнити терміни: «поліфонія» – тільки один із видів багатоголосної музики, де відбувається одночасне поєднання декількох самостійних мелодій, які можуть звучати цілком добре й окремо. Поєднати їх непросто, проте при вдалому накладанні виникає відчуття цілісності. Недоліком поліфонії є те, що накладання мелодій призводить й до накладання слів, які не звучать одночасно у всіх голосах, тому в слухача може виникнути плутанина: про що ж вони співають? Така поліфонія з’явилася лише на початку ІІ тисячоліття в західному середовищі, тож у попередні тисячу років християнство її не знало.

Однак спів паралельними інтервалами (у терцію, в квінту чи навіть цілими тризвуками, які з давніх часів практикують у Вірменській та Грузинській Церквах) не вважається поліфонією в класичному розумінні. Такий тип багатоголосся називають «второю» або гомофонією.

Ще одним явищем багатоголосся є використання вісону в монодійному співі. Монодійний спів ніколи не був спонтанним набором звуків, але базувався на античних тетрахордових ладах, а кожен лад має свій основний тон – опору. Пізніше у функційній гармонії його назвуть тонікою. У ладовій музиці ще нема функційності, але вже є її зачатки, тому можна сміливо назвати тримання основних тонів, як опори для монодійного співу, яким є ісон, певним видом гармонії. Хоча гармонія є наукою про поєднання акордів між собою та їх взаємодію, тобто тривимірністю музики, ісон я б назвала двовимірним прекурсором гармонії. Це можна прирівняти до малюнка: мелодія монодії – наче лінія, а ісон надає загального забарвлення контуру мелодії, хоча не надає об’єму та світлотіні. Тому монодія, співана з ісоном, нагадує двовимірність ікони.

Монодія з ісоном стала провісницею поліфонії – природним розвитком, а не занепадом, як інколи стверджують у Росії. Тож чи існувало багатоголосся в ранній Церкві? Можна припустити, що так. Ісон був відомий не лише в християнстві, а й у різних культурах як допоміжний засіб під час співу. До речі, деякі найпростіші інструменти на кшталт дудочок чи примітивного органа могли слугувати функцією ісону в супроводі вокалу.

Також природна розрізненість голосів – коли разом співають чоловіки і жінки, баси і тенори, діти і старші люди – вже народжують інтервал. До того ж у різних людей є різна здатність до інтонування, тому природно міг виникати спів у різні інтервали. Проте в античні часи ідеальний унісон вважався вершиною хорової майстерності й заповітним ідеалом. А для ранньої Церкви такий спів символізував єдність сердець та умів у спільноті, яка молиться, та й узагалі єдність усієї Церкви. Тому, попри однозначну наявність багатоголосся в різних формах, перші християни віддавали перевагу одноголоссю. Хоча така ідеальна єдність не завжди була досяжною.

с. Марія Слєпченко

Щоб зрозуміти сутність літургійної, сакральної музики, мусимо поглянути на джерела її походження: з одного боку, з біблійної історії ізраїльського народу, а з другого – з античної філософії. Старий Завіт у книзі псалмів закликає нас «співати розумно» (Psallite sapienter). Це наче заклик поєднання свідомого і несвідомого, духовного і тілесного. Старий Завіт забезпечив цю уважність до Слова і його передачі. Та це слово є словом співаним. Ми видобуваємо слово через фізичне зусилля тіла, таким чином слово отримує втілення, звук. Спів є інтенсивним способом втілення слова, а музика – носієм слова.

Так це було і в давньогрецькій «високій культурі», де виголошене слово було співане, а спів певним чином підпорядковувався Слову. Співаним був епос (вірші Гомера співав Гіппарх, син Пізістрата), співаним був театр – протагоніст у грецьких трагедіях послуговувався співаним монологом, який базувався на мелопеї, тобто мовленнєвому музикуванні, яке в поєднанні з акомпанементом інструмента творив те, що називається «співом слова», – «мело-логос». Говорячи конкретніше, античний театр виглядав як поєднання слова, співу і ритмізованого руху. Співав хор, якому товаришував звук авлоса (подвійної флейти), та ритмічні удари сандаль авлетів, які мали спеціальні накладки, щоб вибивати ритм і впорядковувати рух хору. Діалог протагоніста і хору, танець і експресія музикантів своїм центром мали слово. Це воно диктувало кількість складів, акцентуацію, ритмічність. Це воно диктувало смислові наголоси і вчило спільного буття свідомого й несвідомого.

Для греків театр не був розвагою. На містянах лежав спільний обов’язок в організації театру. Це було спільне діло, спільний подвиг. Це було те, що називалося «літургія». Причина такого серйозного ставлення до театру і до музики полягає в тому, як давньогрецька філософія розуміла значення музики.

Музика в давньогрецькій філософії

Відомим теоретиком музики був Піфагор, котрий запропонував, а точніше вирахував, те, що в теорії музики називається «Велика завершена система» (Megale teleios systema), яка складається з тетрахордів (на відміну від сучасної гами, що складена з октав), а видозміни тонових і півтонових співвідношень у тетрахордах формують різні види ладів у межах цієї системи.

Піфагор навчав, що музична система ладів є математичною і співвідноситься на глибокому рівні з принципами цілого існування всесвіту. На основі вчення Піфагора Платон вважав, що гармонія поєднання звуків у системі є власне схемою побудови космосу.

Тому в античному світі вважалося, що глибокий зв’язок музики з принципами існування всього всесвіту міг допомогти й окремій людині бути в єдності, в звучанні зі всесвітом, а музика володіє здатністю «гармонізувати людську душу». За переданням сам Піфагор грав або наспівував ладові комбінації звуків своїм учням, коли хотів їх налаштувати на відповідний настрій. Піфагор надавав звуковим (числовим) пропорціям терапевтичного значення, отже, відповідним звуковим ладом лікувалися душевні або тілесні недуги. Пізніші мислителі розробили цілу систему «етичного» значення ладів: теорію про те, як який лад впливає на людину. Наприклад, лідійський налаштовував на навчання, дорійський – на відвагу у військовій справі. Тому вчення про етос у давніх греків розповідає про те, що музика має виховну роль. У грецькій трагедії музика доводить до катарсису, тобто очищення, творить справжню цілісну, пов’язану зі всесвітом людину.

Антична людина вірила, що може злитися з гармонією космосу через відповідну гру. Наче може стати новою людиною, увійшовши в нову гру з окресленими правилами. Тому й танець, особливо хоровий, сприймався як терапевтична гармонізаційна гра, де рух тіла у відповідному порядку (за чи проти годинникової стрілки), темп і розмір ходи, жести і кроки мали допомогти узгодити себе з рухом небесних тіл, а значить з усім світом та самим собою.

Тому в грецькій філософії поняття «музика» не вживалося до всього, що ми тепер відносимо до широкого світу музики. «Musiki» – цей термін асоціювався з культом Аполлона та музами і міг стосуватися багатьох сфер життя людини, як-от наука, поезія, співаний епос, гра на інструментах, але тільки тих, які вважали шляхетними. Зазвичай це були струнні інструменти, під супровід яких звучав одноголосний спів: ліра, кіфара, формінкс.

Натомість багато з того, що ми сьогодні називаємо музикою, античні філософи такої назви не удостоювали. Наприклад, спів і гра на музичних інструментах, притаманні культу Діонісія – бога веселощів, природи та вина. Культові дії супроводжувалися святкуваннями збору врожаю з пиятикою та оргіями. Вважалося, що музика, яку використовують, святкуючи культ Діонісія, є грубою, дикою та агресивною, пробуджує в людях тваринні пристрасті. У деяких містах Стародавньої Греції, зокрема в Спарті, були заборонені лади та інструменти, які використовували в культі Діонісія. Така музика була голосна й ритмічна. Її творили ударні інструменти та духові, які вважали «низькими». Філософи навчали, що таке звучання пробуджує в людині тварину.

Хаос і впорядкованість: протистояння

Отже, ті два начала музики, в основі якої є слово (логогенічний) і в основі якої лежить пристрасть чи емоція (патогенічний), завжди присутні в культурі та формують людину. Так було завжди в історії: була висока музика і музика низька, було мистецтво і попкультура. Завжди цікаво проаналізувати їхню взаємодію та розвиток (чи занепад) у різних епохах.

Можливо, через це в перших століттях узаконеного християнства виникло рішуче відкинення інструментальної музики в літургії як прояву язичництва. В цей час християни руйнували язичницькі храми, скульптури та розписи. Це торкнулося й усього, що в обрядовості нагадувало язичницькі ритуали, зокрема й музики. Проте як в християнську іконографію, так і в літургійну музику з грецької культури проникло дуже багато чого. Християни практично стали послідовниками та спадкоємцями високої античної музики, особливо в питаннях теорії та техніки.

Але як конкретно звучало це поєднання і якою була музика християн? Кожен обряд формувався в конкретній апостольській спільноті й великий вплив на його вигляд мали традиції, виплекані в кожній місцевій юдейській діаспорі, де передусім укорінювалося християнство. Тому для того, щоб зрозуміти, як звучало первісне християнство, варто заглибитися в традицію єврейського синагогального співу. Але цього недостатньо, по-перше, тому що вимагає ґрунтовних студій, позаяк сучасний юдаїзм дуже сильно відійшов від того, як звучав у перших століттях по Різдві Христовому. А по-друге, тому що не всюди юдейська традиція мала однаково сильний вплив. Були й спільноти, які поставали з охрещених язичників, і тоді вони вносили свою «народну» культуру, зокрема різні інтонації, мелодику. В часи еллінізму та Пізньої Римської імперії, попри мішанину різних народів, панувала якась, так би мовити, мейнстримна музика, яка була популярна і користувалася здобутками вже дуже розвиненої піфагорійської теорії.

З’ясувати, як елліністична спадщина була прийнята й осмислена в ранньому християнстві є нашою метою в продовженні цієї статті, яка має вийти в одному з наступних чисел «Патріярхату».

с. Марія Слєпченко