Михайло Шелудько

Питання так званих пізніх покликань до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві порушувалося неодноразово, стаючи не лише темою частих приватних розмов вірян, а й предметом обговорень на різноманітних конференціях, з’їздах як на місцевому, так і на загальноукраїнському рівнях. Ба навіть більше: кілька єпископських синодів знову і знову поверталися до цієї проблеми, намагаючись визначитись, що робити з пізніми покликаннями та чи потрібні вони Церкві взагалі. Розглядали питання створення окремої семінарії для одружених кандидатів. Але чи то через нестачу коштів, чи через брак волі всі ці засідання так і закінчилися нічим. Роки минають, а хура й досі там…

Чи існує пізнє покликання?

Як із богословської, так і з біблійно-історичної точок зору термін «пізнє покликання» мусив би вважатися оксюмороном – дивним і безпідставним комбінуванням двох аж ніяк не дотичних слів. Адже покликання як таке не може бути пізнім – воно або є, або його нема. Христос кличе людину до служіння саме тоді, коли вважає за потрібне, не дивлячись на вік свого учня і життєві обставини, в яких той перебуває. Отже якщо Христос покликав когось до священства, Церква має перед своїм Господом зобов’язання це покликання здійснити, навіть якщо десь-колись такого не практикували. І якщо Церква цього завдання не виконає, Господь з неї спитає…

Варто згадати якості пресвітера, які перелічує в одному зі своїх послань апостол Павло (до речі, також покликаний нібито пізно). Кандидат у пресвітери, з його слів, мусить бути однієї жінки чоловік, чесний, тверезий, гостинний, здібний навчати, не грошолюб, який виховав своїх дітей у Господі, має добрі рекомендації від «зовнішніх» і добре дбає про свою родину. «Бо хто не вміє рядити власним домом, як буде дбати про Церкву Божу? » (1 Тим 3:5). Зрозуміло, що всі ці якості може мати лише людина зріла, сімейна, а отже, апології та пояснень потребують радше ранні покликання до священства недосвідчених у житейських справах юнаків, аніж випробуваних сім’єю та часом зрілих чоловіків.

Саме слово presbyteros у перекладі з грецької означає «старійшина», тобто доросла, авторитетна людина, яка вже чогось досягла у житті і може, спираючись на власний досвід, навчати інших.

Чи були в історії Церкви пізні покликання?

Господь Бог не раз кликав до служіння немолодих сімейних чоловіків, починаючи з Авраама та Мойсея і закінчуючи апостолами та святими отцями всіх часів. Вони яскраво й наочно показали, яким може бути служіння пізніх покликань. Тож, перед тим як розмірковувати про доцільність прийняття одружених та зрілих осіб до семінарії, згадаймо цих достойників.

Почнімо із самого Ісуса Христа, якого в нинішніх реаліях можна віднести до осіб пізнього покликання. Від відмови до вступу у семінарію і свячень його міг би урятувати хіба що неодружений стан. Іншими прикладами знакових пізніх покликань є життя і служіння святого Августина, святого Амвросія Медіоланського (зрілий та неодружений, він був покликаний до єпископства), Ігнатія Лойоли, святителя Петра Могили, а також Іпатія Потія та Мелетія Смотрицького. Ближчими до нашого часу є єпископ і лікар Лука Войно-Ясенецький, митрополит Антоній Сурожський, Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Микола Афанасьєв. Це люди, без яких важко собі уявити православне богослов’я ХХ століття. Але майже всі вони навряд чи стали б такими «продуктивними» богословами, якби свого часу їх не рукоположили на пресвітерів.

Чи потрібні Церкві пізні покликання?

Навіть якщо все у церковному житті було б ідеально розвинуте, всі «вакансії» зайняті, не існувало браку покликань, то й тоді не можна було б гордувати тими, кого Христос хотів задіяти в тому чи тому служінні.

Насправді зараз ситуація у світі така, що в більшості країн охочих стати священиками і цілком присвятити себе служінню Церкві щороку меншає – секуляризація і десакралізація роблять свою справу. І така тенденція лише посилюватиметься. В Україні ми це також відчуваємо, об’єктивних чинників, які могли б найближчим часом щось кардинально змінити, поки не видно…

Незважаючи на чималу кількість семінаристів, які щороку завершують студії в шести українських семінаріях, у центрі, на сході та півдні України й далі не вистачає священиків, бо більшість випускників категорично не хочуть туди йти: парафіян мало, пожертв обмаль, храмів переважно немає, а ще час до часу в мас-медіа з’являються прикрі повідомлення про вороже ставлення до греко-католиків православних братів.

Цю ситуацію цілком (чи бодай частково) можна було б покращити завдяки зрілим кандидатам до священства, які походять з тих теренів, знають ментальність тамтешніх жителів і свідомі того, що їх чекає.

Переваги пізніх покликань

Як не дивно, пізні покликання мають чимало переваг над ранніми. По-перше це, як уже загадувалося, дозволяє висвячувати досвідчених та морально зрілих людей, котрі здобули певну репутацію в спільноті, показали себе добрими християнами, господарями та сім’янинами. Вони не були відірвані від суспільства, знають, чим воно дихає, можуть промовляти до людей, що поза Церквою зрозумілою їм мовою. В часи витіснення християнства на маргінес повсякденного життя такі здібності украй важливі.

По-друге, зрілі люди, окрім духовної, здобудуть ще й світську освіту. Вивчатимуть різні «секулярні» науки, опанують якийсь фах, що, знову ж таки, допоможе їм бути більш зрозумілими для оточення, надасть їхнім словам і порадам більшої ваги в суспільстві. У російській Церкві нині багато священиків, які мають кандидатські, навіть докторські ступені в таких науках, як історія, філологія, фізика, медицина, що дозволяє їм, вже як людям ученим, авторитетно говорити про правдивість християнського віровчення та його цінності. Здобути таку освіту вже діючому священику практично неможливо.

По-третє, перевагою пізніх покликань до священства у багатьох випадках є досягнутий кандидатами матеріальний добробут, дорослі діти, наявність автомобіля, власного житла і т. д., що значно зменшить навантаження на парафіяльний та єпархіальний бюджети. Комусь це може здатися несуттєвим, але в умовах надзвичайно обмежених фінансових ресурсів парафій у південних та центрально-східних областях України навіть незначне скорочення витрат дуже бажане, корисне.

І нарешті, взяття на служіння кандидата з того регіону, в якому він потім буде священиком, не лише забезпечить йому більшу довіру та розуміння тамтешніх жителів, а й переконає місцевого єрарха у його лояльності та вірності своєму екзархату чи єпархії.

Якою мусить бути формація

Семінарійна формація пізніх покликань не може бути такою ж, як ранніх. Сімейних людей негоже на тривалий час розлучати з родиною, тому для таких кандидатів треба створити належні умови і адаптовану навчальну програму.

В Українській Православній Церкві семінарії мають заочні відділення, на яких одружені чоловіки, майбутні священики, можуть здобути пасторально-богословську освіту, не покидаючи своїх сімей надовго. Звичайно, це ускладнює поглиблене вивчення програми, але за наявності бажання і хисту здатне забезпечити мінімально необхідний рівень підготовки.

Що стосується греко-католицьких семінарій Америки і Канади, то за останні десятиліття майже всі покликання до священства осіб, які у них навчаються, можна вважати пізніми. Там майже ніхто не йде вчитися на священика одразу ж після закінчення школи, тому тамтешні єпископи подбали про можливість вступу і навчання зрілих та одружених кандидатів. У деяких семінаріях є гуртожитки для сімейних, а в деяких одружені студенти разом із родинами мешкають у винайнятих квартирах неподалік і щодня приходять на студії.

В Україні навчальна інфраструктура для осіб пізніх покликань частково наявна. При УКУ вже не один рік успішно діє Катехитично-педагогічний інститут, в якому заочно здобувають якісну богословсько-пасторальну освіту катехити. На першому етапі кандидатів до священства цілком можна було б скеровувати сюди, а потім додавати ще рік спеціального семінарійного вишколу, протягом якого студенти добирали б специфічні священицькі студії та практикувалися. Це було б успішним поєднанням як закордонного греко-католицького, так і вітчизняного православного досвіду і вже найближчим часом без особливих додаткових витрат і труднощів створило б умови для реалізації Христових покликань до служіння його Церкві.

Богу дякувати, тепер наша Церква має чимало як ранніх, так і пізніх покликань до священичого служіння. І якщо про перші ми подбали, то другі занедбали. Такий стан речей не можна вважати прийнятним, бо він не відповідає Господній волі. І якщо ми негайно не вирішимо цієї проблеми, то вже у недалекому майбутньому втратимо як перших, так і других. Матимемо таку ж ситуацію, як у Північній Америці: чудові семінарії з чудовими викладачами стоять напівпорожні, чекають «нової ери» – ери, яка може ніколи не настати. . .

Михайло Шелудько

Незважаючи на те, що історія Греко-Католицької Церкви в Одесі нараховує вже дев’ять десятиліть, активний розвиток місії тут почався з часу освячення невеликого двоповерхового будинку, купленого і переобладнаного під церкву у 2005 році. Саме після освячення цього будинку під храм святого апостола Андрія Первозванного Блаженнішим Патріархом Любомиром у грудні того ж року Греко-Католицька Церква в Одесі почала помітно зростати. Природно, що основою громади стали вихідці з Галичини, які волею долі опинилися в «Південній Пальмірі». Саме на пошук і задоволення духовних потреб таких «етнічних» греко-католиків й була скерована пастирська увага священиків, а з 2003 року — року заснування Одесько-Кримського екзархату — і увага екзарха Василя (Івасюка). За словами владики Василя, головне завдання місії УГКЦ в Одесі він вбачає у будівництві «храмів у людських душах». Саме цій настанові підпорядковані дії місцевих душпастирів — отців Володимира Ждана, Ігоря Тараса та Олександра Смеречинського.

Специфіка місіонерства в Одесі

Менталітет і, відповідно, духовність одеситів значно відрізняються від духовності та менталітету мешканців інших міст України. Історично тут склався досить специфічний місцевий колорит, який виявляється й у ставленні місцевих жителів до релігії та Бога взагалі. Південне виснажливе сонце, морське повітря, порт, нарешті, ринок «7-й кілометр» — все це переплелося в душі кожного одесита не менш вигадливо, ніж сплітаються в крові гени різних народів, що населяють сьогодні територію Одещини. У результаті тут проживають емоційні й товариські люди, які вміють домовлятися, які знають собі ціну і скептичні у ставленні до організованого суспільно-релігійного життя.

Незважаючи на те, що в Одесі представлені найрізноманітніші релігійні течії, Церкви і секти, чисельність активних віруючих, у порівнянні з іншими містами, не є значною. І мусульманин, і буддист, і кришнаїт, потрапляючи до Одеси, швидко втрачає свій «місіонерський запал». Люди тут відкриті та приємні у спілкуванні, але організувати та задіяти їх у будь-яких довгострокових акціях неймовірно складно. Одеське повітря просочене відпочинком і кожен, хто потрапляє сюди, в тому числі місіонер, швидко усвідомлює свою нездатність підтримувати одеситів у стані мобілізації протягом тривалого часу. Подібного впливу зазнали на собі й галицькі греко-католики, які з дитинства були навчені щонеділі брати участь у Літургії. З більш ніж 10-ти тисяч одеських греко-католиків, а саме таку цифру наводять соцопитування, тільки кілька сот щонеділі бувають на богослужіннях у храмі УГКЦ і, щонайбільше тисяча, відвідують храм хоча б раз протягом року.

Схожу картину спостерігаємо і в православних: з 80% номінальних православних міста тільки 3-4% ведуть упорядковане духовне життя. Значна частина з тих 80% взагалі ніколи в житті не сповідалися і не приймали Святе Причастя. Цікавим є факт, що 25% одеситів ще не визначилися у своїй прихильності до тієї чи іншої Церкви. Все це красномовно свідчить про те, що місійне поле в Одесі є доволі широким. А індиферентність одеської вдачі й громадська пасивність визначають і форму місії: не чекати, поки люди самі прийдуть, а йти до людей. Саме так чинять протестанти, тому й не дивно що за даними Держкомнац‑ релігій кількість протестантських громад в Одесі можна порівняти з кількістю православних парафій.

Колишні протестанти

Вартою особливої уваги є група колишніх протестантів, які приєдналися до УГКЦ у період з 2005 по 2009 рік. Хоч ця група й не дуже чисельна, — трохи більше десяти осіб, — вона стала активною діючою силою парафії. Саме ці люди організували один з церковних хорів і чисельно увійшли до складу другого. Вихідці з протестантських спільнот розпочали інтернет-служіння, потім щотижневий Біблійний клуб, видання парафіяльної газети. Все це помітно пожвавило парафіяльне життя. Звісно, звиклим до активної місіонерської діяльності екс-протестантам було непросто влитися в розмірений устрій життя традиційної Церкви, але потроху було знайдено взаєморозуміння і всі, хто хотів, знайшли собі особисте служіння.

На жаль, хрещені в дитинстві «етнічні» греко-католики не надто цікавляться вивченням Святого Письма. Біблійний клуб, який збирається по суботах вже третій рік поспіль, відвідують, за рідкісним винятком, тільки колишні протестанти та запрошені ними гості з інших Церков, етнічні ж галичани особливого інтересу до вивчення Святого Письма не виявляють і подібного роду спілкування.

Редемптористи в Одесі

Ще одним етапом розвитку греко-католицької місії в Одесі став приїзд до міста отців-редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя) на чолі з протоігуменом о. Василем Іванівим. Провівши кілька реколекцій для одеситів, отець-протоігумен просто закохав у свій Чин місцевих жителів. Такого місцева земля ще не бачила: ченці, які служать людям, співають пісні під гітару, працюють з неповносправними і в будинках для людей похилого віку – все це ламає стереотипи про чернецтво і підкорює серця. Від редемптористів віє апостольським духом, раннім євангельським християнством, що для православно-протестантської Одеси є вкрай важливим свідченням.

Бог являє чуда

Місію в Одесі творять не тільки і не стільки люди, скільки Сам Господь. У житті багатьох новонавернених відбувалися чудеса, завдяки яким вони ставали греко-католиками. Хтось приходив спонукуваний перстом Божим, що явно проявлявся у всіх навколишніх обставинах, когось надихали пророчі сновидіння, але найяскравішим випадком стало чудо, явлене Пресвятою Богородицею одній протестантці.

Будучи добре «підкованою» у знанні Біблії, вона не сприймала традиційної Церкви з її хрещенням немов‑ лят, іконопочитанням і шануванням Діви Марії. На зустрічах Біблійного клубу жінка гаряче опонувала священикам та парафіянам, її позиція була непохитною. Проте сталося так, що після 16 років подружнього життя і безуспішних спроб завагітніти, вона, за порадою священиків, помолилася до Божої Матері… і зачала дитину. Богословські аргументи її не переконували, а ось диво, явлене Пресвятою Богородицею, переконало. Свою доньку Марію відразу після народженню вона охрестила вже як парафіянка УГКЦ.

Відносини з громадськістю

Важливою складовою одеської східно-католицької місійної діяльності є зв’язки з громадськістю та всілякі соціально значимі ініціативи. Зокрема, такі заходи як Соціальний тиждень, екуменічні молебні і засідання міжконфесійного Одеського богословського товариства, спільні наукові конференції, проведені в Одеському національному університеті, круглі столи та семінари на тему протидії торгівлі людьми та епідемії СНІДу, духовно-патріотичні зустрічі з військовими моряками — все це створює сприятливий фон для подальшої проповіді Христа одеситам.

Плоди такої діяльності можна було побачити під час нещодавнього приїзду Блаженнішого Патріарха Любомира до Одеси, коли десятки місцевих ЗМІ позитивно, правдиво і докладно висвітлювали цей візит, а міська влада дякувала Патріархові за активне соціальне служіння УГКЦ в Одесі.

Інтернет-місіонерство

Як провадити місію не маючи нормального храму? Непогану ідею місіонерства вдалося реалізувати активістам Свято-Андріївської парафії в мережі Інтернет. Зіткнувшись з тим, що російською мовою греко-католицька література і проповідь взагалі практично недоступні, вони почали збирати у Мережі те, що вже було опубліковано, а також перекладати з української, сканувати книги та статті й подавати новини УГКЦ російською мовою.

Спочатку портал www.сerkva.od.ua розглядався швидше як онлайн-бібліотека, але з часом новини сайту також зайняли важливу нішу в українському релігійному Інтернеті. Слід зазначити, що цільовою аудиторією засновники сайту перш за все бачили людей, які не належать до традиційних Церков, але насправді виявилося, що портал є більш потрібний саме греко-католикам, які становлять близько 45% аудиторії та православним (35% аудиторії сайту).

Для російськомовного православного греко-католицтво — справжня terra incognita. Слово «уніати» через антикатолицьку пропаганду РПЦ відоме багатьом, але якими є насправді греко-католики знають лише одиниці. Метою місійного порталу не було приєднання православних до унії, а радше ознайомлення їх з духовно-богословським досвідом та надбанням їхніх найближчих братів, які, після відновлення єдності з Римською Апостольською Столицею, не втратили ані свого православ’я, ані своєї русько-візантійської тисячолітньої традиції.

З іншого боку, важливо було захистити Греко-Католицьку Церкву від неправдивих звинувачень та наклепів, зокрема стосовно, ніби то існуючого в УГКЦ, українського націоналістичного шовінізму, який приписують нам деякі публіцисти та офіційні особи Московської Церкви. Сам факт створення сайту російською мовою вже був сприйнятий позитивно навіть найрадикальнішими серед місцевих православних. Поміркована позиція екзарха Василя і його відстороненість від усіляких політичних змагань також далися взнаки, і, принаймні, звинувачення у нацизмі в бік УГКЦ на Одещині перестали лунати. Не важко спрогнозувати, що подальший розвиток УГКЦ в Одесі буде тільки збільшувати частку російськомовних вірних, які віднаходять для себе апостольську традицію саме тут.

Погляд у майбутнє

Яким є майбутнє УГКЦ в Одесі у ХХІ столітті? Все залежить від того, які завдання перед собою Церква поставить, і як вона буде реалізовувати ті завдання, які перед нею ставитиме Бог. Чи буде УГКЦ й надалі позиціонувати себе як Церква українців, чи радше як Церква в Україні?

В Одесі від відповіді на це питання залежить практично все. Адже, незважаючи на 60% етнічних українців, власне українські національні цінності тут не є популярними, на національних традиціях тут не побудуєш успішної діяльності. УГКЦ має усвідомити свою католицькість також і в етнічно-культурному аспекті, а не тільки богословському. Проблеми, спадщина і сподівання всіх народів і культурно-ментальних спільнот, які населяють Одесу, повинні знаходити своє місце в серці одеської громади УГКЦ, і тоді, ставши місцевим людям рідною і зрозумілою, Церква заслужено розділить з ними їхнє майбутнє, яким би воно не виявилося.

Михайло Шелудько