Микола Галів

До питання спільних святкувань 1000-річчя Хрещення Руси-України

Порушена проблема належить до найбільше актуальних українських проблем під сучасну пору. Знаємо, що 1000-річчя християнства на Батьківщині не будуть відзначати ні Українська Православна Церква, ні Українська Католицька Церква, бо обидві – фактично зліквідовані. Всі святкування буде переводити за вказівками комуністичних вождів Кремля Московська Православна Церква. Вся древня історія Київської Руси буде приписана Росії. Про те, що так буде, немає найменшого сумніву, і ми на це не матимемо найменьшого впливу. Під цим оглядом не інакше це питання розглядають керівні чинники Російської Православної Церкви усіх юрисдикцій тут, на еміграції. Варто, щоб не тільки православні українці, але також й католики хоч трохи запізнались з підготовкою до святкувань 1000-річчя хрещення Руси-України Російської Православної Церкви, а зокрема з їх літературою з церковною проблематикою, яку видає Семінарія св. Володимира на англійській мові. На жаль, факти в цій літературі далекі від правди. Нещастя в тому, що ми на це мало звертаємо увагу і не бачимо, як полиці різних бібліотек заповнюються російською літературою, у якій місця як для Української Православної Церкви, так і для Української католицької Церкви немає. Беручи до уваги такий загальний стан, ми повинні взятись спільними силами і належно відзначити 1000-річчя християнства в Україні. Це завдання нас всіх. В цьому напрямі ми повинні шукати те, що нас лучить, а не навпаки. Вже був час, щоб припинити всякі антагонізми на церковному полі. На жаль, під тим оглядом деякі православні, як і католики залишились у пелюшках минулого і не спроможні з них вирватись. Звичайно, така ситуація дуже на руку нашому північному сусідові. Чи ми щось робимо в цій справі?

Сьогодні не йдеться про те, хто кращий – православний українець чи католик-українець, бо це тепер не є на часі. Ми про це повинні, хоч на цей час, до святкувань, забути. Нашу увагу ми повинні звернути на те, що українська християнська спадщина Київської Руси-України повністю загарбована північним сусідом – Москвою. Якщо ми цього не бачимо, то це прикро і боляче. Це вже нам показували на американській телевізії, про що була згадка у вересневому числі нашого журнала. Хто хоч пробував у цьому напрямі щось зробити? Маємо завзятих оборонців православ’я, католицтва, різних репрезентантів і амбасадорів, але в обороні християнської спадщини Київської Руси-України, за винятком кількох листів, ніхто більше нічого не зробив. Нашим спільним обов’язком – православних, католиків і євангеликів – є не тільки боронити, але й відвойовувати нашу християнську спадщину. Для цього є добра нагода – святкування ювілею 1000-річчя християнства в Україні. Цю нагоду ми повинні спільно й всебічно використати, себто приготуватись до спільного й гідного відзначення. Це відзначення не повинно полягати тільки на спільних молитвах, академіях, але також на виданні джерельних праць, які мали б говорити правду про християнську Україну. Слід підкреслити, що вже не багато залишилось часу до 1000-річчя хрещення Руси-України – всього п’ять років. На жаль, дотепер нічого конкретного не запляновано, і тим самим, як нам відомо, нічого не робиться. Мабуть, немає ще нічого навіть у пелюшках?

Витяги з двох статей Миколи Галіва: «До питання спільних святкувань 1000-річчя Хрещення Руси-України» (Патріярхат №7-8 (151-152), 1983) та «Наголошуймо 1000-ліття Християнства, а не Православ’я, Католицизм чи Протестантизм» (Патріярхат №10 (154) 1983)

Цього року наш часопис святкує 45-ліття. Дата не зовсім кругла, проте на неї накладається інша подія, яка, безперечно, надає рокові 2012-му ознак ювілейного. Десять років тому редакцію часопису було перенесено до України. Журнал зародився в бурхливі роки після ІІ Ватиканського Собору, коли наша Церква відчула на собі наслідки різних карколомних процесів як зсередини, так і ззовні, що так чи інакше заторкували її буття. Вся історія тих років може бути відчитана сьогодні на сторінках «Патріярхату». В майбутньому не один дослідник історії УГКЦ ХХ століття гортатиме сторінки часопису і не буде розчарований. Минуло вже більш як 20 років з часу виходу УГКЦ з підпілля. 10 років «Патріярхат» існує в нових умовах, з’явились нові автори і теми, розширилась аудиторія читачів… Проте не слід забувати історію, не слід забувати її особливо тоді, коли на якийсь час зупиняємось, щоби повернутися в минуле – до коренів – та подивитися у майбутнє – на мету. Мабуть, для цього й існують ювілеї. А пригадати ті історичні події ми попросили їх безпосереднього учасника. Тому цей номер відкриває стаття довголітнього редактора «Патріярхату» (1977  – 2002 рр.) Миколи Галіва.

Другий Ватиканський Собор Рішення Вселенського ІІ Ватиканського Собору, від початку якого цього року святкуємо 50 літ, сприяли активнішій участі мирян в житті Церкви та причинились до постання Патріархального руху. Соборові отці потвердили, що роль мирянина не обмежується тільки обов’язками, але й включає права та відповідальність за долю Церкви. І Патріархальний рух визначену Собором роль мирян практично здійснював.

Слід наголосити, що Вселенський ІІ Ватиканський Собор був незрівнянно великою подією в історії Христової Церкви, визначив нові шляхи для здійснення Господнього «Щоб усі були одно». Святіший Отець Іван ХХІІІ був людиною великого серця і доброти. Його обрали як «перехідного» понтифіка після смерті Папи Пія ХІІ і за його ініціативи був скликаний Вселенський Собор, який відкрив нову епоху для цілої Христової Церкви, простягнув руку миру і злагоди до діалогу із Православними Церквами і загалом цілому християнському світові.

Відомо, що Латинська Католицька Церква багато століть прожила у взаємному виклятті з Православною. Як великий прихильник Східних Церков наступник Івана ХХІІІ Папа Павло VI нав’язав щирий, у дусі християнської любові діалог з християнськими Церквами, зокрема зі Вселенським Патріархом Атенаґорасом, який, попри усі сподівання, увінчався успіхом. Внаслідок цього і Католицька, і Православна Церкви зняли взаємні анафеми і стали братніми. А два ієрархи – Папа Павло VІ і Патріарх Атенаґорас – із християнською любов’ю та миром обійняли один одного. Цей акт був і є великою подією в житті Христової Церкви. Те, що сотні років було неможливим, стало дійсністю.

Такими були процеси, що супроводжували ІІ Ватиканський Собор, на який були запрошені представники різних християнських Церков. У той самий час на конференції Православних Церков на Родосі Російська Православна Церква вела пропаганду проти участі у згаданому Соборі. Патріарх Атенаґорас мав бажання бути учасником, але через реакцію РПЦ відмовився. Розраховуючи отримати дивіденди, РПЦ таки вислала своїх спостерігачів. Пишу цей вступ про Собор, щоби, з одного боку, підкреслити його потребу і особливе значення у розвитку Христової Церкви, а з другого – показати його наслідки, зокрема ті, що відбились на лоні Української Католицької Церкви.

Стоячи на порозі розповіді про події майже п’ятдесятирічної дав – ності – боротьби мирянського руху за історичні права УГКЦ, доводиться ще раз пережити їх, роздумувати із сьогоднішньої перспективи над минулим. А було воно різним: болючим і драматичним. Певен, що якби нині була така ж ситуація, як п’ятдесят років тому, без найменшого сумніву чинив би так, як колись.

Верховний Архиєпископ Йосиф

Основу Христової Церкви заклав святий апостол Павло. Звичайно, Христова Церква і без його діянь існувала б, але була б іншою. Не задля прослави так можна сказати і про роль Патріарха Йосифа у нашій Церкві. Це не порожні слова – вони оперті на цілу низку незаперечних фактів. Несподівана поява митрополита Києво-Галицького в центрі Вселенської Церкви – у Вічному місті Римі – сколихнула цілий світ. На перших шпальтах світової преси з’явилися інформативні статті про Блаженнішого Йосифа. Заговорили й про нашу катакомбну, «мовчазну» Церкву. До того часу діаспорі не вдавалося досягти нічого подібного.

Маючи підірване здоров’я, Патріарх не збирався відпочивати, як дехто сподівався, а навпаки – розгорнув широку працю: офіційно звернувся до ватиканських дикастерій, щоби ті підтвердили, що Києво-Галицька митрополія в минулому була Верховним Архиєпископством. Ватикан підтвердив це і удостоїв його титулу Верховного Архиєпископа. Це не був привілей, наданий Апостольською столицею, як дехто вважає, а тільки повернення справжнього статусу Києво-Галицькій митрополії. І хоча, згідно з канонічним правом, статус Верховного Архиєпископа прирів – нюється до статусу Патріарха (за винятком того, що перший не має титулу Патріарха), Ватикан, на жаль, не застосовував цього на практиці щодо УКЦ.

Йосиф Сліпий також звернувся у справі назви нашої Церкви, яка до того часу в Україні та в діаспорі мала назву «Греко-Католицька», але у Ватикані фігурувала як “Рутенська“. Блаженніший попросив змінити назву на «Українська Католицька Церква». Так і сталося. І з того часу діаспора зберігає цю назву.

Усе сказане, і не тільки, було предтечею постання мирянського Патріархального руху. Проголошене ІІ Ватиканським Собором те, що миряни мають не лише обов’язки, але й права, тому є співвідповідальними за долю Церкви, дало легальну основу мирянам бути активними у рамках Церкви. З іншого боку, під час Собору звучали думки, що тривалий час Латинська Церква ставилась до Східних Католицьких Церков як мачуха. А оскільки Східні Церкви, відповідно до їхнього устрою, очолюють патріархи, то Собор ствердив: там, де зайде потреба, потрібно утворити нові патріархати.

Блаженніший Йосиф 11 жовтня 1963 року виступив на другій сесії Вселенського Собору. І хоч існувало правило нікому не аплодувати (навіть понтифіку!), коли він увійшов до базиліки святого Петра, дві з половиною тисячі отців Собору привітали його оплесками. Промовляючи до присутніх, Йосип Сліпий сказав: «Вітаю і говорю в імені тих, що сьогодні не можуть промовляти, і в імені мовчазної катакомбної Христової Церкви». І водночас наголосив на питанні надання патріаршої гідності Українській Церкві. Його промову Собор також підтримав оплесками.

Всі ці події стали для наших мирян поштовхом до утворення Комітету за Патріярхат УКЦеркви. Серед ініціаторів був професор Микола Чубатий, який написав статтю «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства», що з’явилася у трьох числах газети “Америка“ починаючи з 5 червня 1964 року. Ідею професора Чубатого підтримав Василь Качмар, запропонувавши для такої цілі створити комітет. До їх почину приєднались: д-р Роман Осінчук, д-р Володимир Пушкар, інженер Володимир Богачевський, професор Богдан Лончина, а з плином часу й багато інших.

Свою працю комітет розпочав зі збирання підписів під петицією-проханням до Папи Павла VІ у справі піднесення УКЦеркви до гідності Патріархату. Наскільки мені відомо, на це прохання не було жодної відповіді з Апостольської столиці, але несподівано зреагувала митрополича канцелярія Філадельфії на чолі з митрополитом Амвросієм Сенишиним – мовляв, канцелярія нікому не давала дозволу на писання листів до Папи. Ця офіційна заява митрополичої канцелярії була незрозумілою. Чому? По-перше, петиція була написана у благородній справі, спокійно і у благальному тоні. Подруге, писати листа до будь-кого, включно із Папою, не потребувало жодного дозволу – це право кожної людини чи організації. Цей факт насторожив не лише комітет, але й мирян, бо вони сподівалися, що ієрархія УКЦ такий почин підтримає. Проте із заяви випливало: канцелярія справи комітету не поділяє.

У тому ж часі Блаженніший Йосиф відзискав історичну обитель нашої Церкви у центрі Рима, при П’яцца Мадонна дей Монті, з церковцею святих Сергія і Вакха. Збудував храм святої Софії та Український католицький університет. Величне відкриття і посвячення Святософійського собору відбулося 26 вересня 1969 року за участі Папи Павла VІ, римських достойників, наших владик, багатьох священиків та мирян. Таким чином завдяки зусиллям Йосифа Сліпого Рим став ближчим для цілої української діаспори.

Синод єпископів УКЦеркви 1969 року в Римі

Одразу ж після освячення храму святої Софії у Римі Блаженніший Йосиф скликав Синод єпископів УКЦ, який розпочався 29 вересня і тривав до 4 жовтня 1969 року. В Синоді взяли участь всі владики, окрім митрополита Амвросія, а також представники священиків і мирян. Цей Синод УКЦ можна назвати «каменонаріжним», оскільки він прийняв Конституцію й УКЦ стала Помісною Церквою, що означає Церква «свого права». Водночас прийняла патріархальний устрій. Було написане і звернення до Папи Павла VІ з проханням про піднесення УКЦ до гідності Патріархату, яке підписали всі присутні владики.

Та згодом виявилось, що двоє з них відкликали свої підписи: Августин Горняк із Англії та Володимир Маланчук із Франції. Вони діяли у згоді з Конгрегацією Східних Церков.

Щоби прояснити ситуацію, варто додати, що ще під час першої сесії Вселенського Собору з’явилася заява українських владик, у якій ішлося про діалог Ватикану з Москвою. Наголошувалось на переслідуванні Церкви у СРСР.

Звичайно, діалог – це найкращий шлях до залагодження спірних чи контроверсійних питань. Проте він шкідливий, коли беруться до уваги проблеми лиш однієї сторони і цілком ігноруються потреби іншої. Так було під час діалогу Ватикан – Москва. На жаль, і нині він не завжди правдивий…

Після цих подій Товариство за патріархальний устрій УКЦ кілька разів ставало на захист Йосифа Сліпого. Зокрема, в грудні 1969 року митрополит Філадельфійський Амвросій (Сенишин) свідомо не запросив на святкування десятиріччя Філадельфійської митрополії УКЦ у США Главу Церкви – Блаженнішого Йосифа. 7 грудня 1500 мирян з різних міст США приїхали до Філадельфії, де провели двогодинну демонстрацію проти дій митрополита Амвросія і Конгрегації Східних Церков, які всіляким чином намагалися довести, що багаторічний в’язень таборів, ісповідник віри Блаженніший Йосиф не має права керувати Церквою. Наступна хвиля протестів почалася після появи на шпальтах газети «Свобода» у березні 1970 року «Заяви Українських Католицьких Єпископів США» до Папи з проханням піднести УКЦ до гідності Патріархату «з тим, що підпис Митрополита Амврозія (Сенишина) в цій справі був долучений письмом до Святішого Отця Папи Павла VІ пізніше, саме 15 травня 1970 р.». Це підтвердила і митрополича канцелярія за підписом Михайла Федоровича. Проте згодом митрополит Максим Германюк на зустрічі СКВУ, що проходила у США 29 січня 1971 року, сказав голові Українського Патріархального Світового Об’єднання і членам Крайової управи, що ні цього листа митрополита Амвросія, ні його копії він ніколи не бачив. Протестувало Патріархальне товариство і під час висвячення єпископів Івана Стаха та Василя Лостена, призначення яких Конгрегація зробила в обхід голови Синоду УКЦ Блаженнішого Йосифа в 1971 році. Ці протести, однак, не стосувалися самих кандидатів – тільки тих заходів, яких уживала Конгрегація Східних Церков.

І таких фактів у нашій історії було чимало. Варто згадати хоча б римську заяву, що з’явилась у італійській газеті «Il Tempo», в якій було написано, що глава УКЦ позбавлений прав, і така посада тимчасово взагалі ліквідовується. Про це були надіслані листи усім єпископам. Але через кільканадцять годин Ватикан заперечив існування цих листів. Подія викликала бурхливу реакцію в італійській пресі, протести Патріархального руху і Товариства священиків св. Андрея… Інколи не завадить пригадати болючі моменти минулого, аби краще бачити сучасне і майбутнє.

Проголошення Блаженнішого Йосифа Патріархом УКЦ

У 1971 році прийшла відповідь Блаженнішому Йосифу від Папи Павла VI про те, що Патріархат УКЦ неможливо наразі проголосити. «Недовго після цього, Ми, коли зважили перед Господом думки отців-кардиналів, хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що – принаймні у теперішньому часі – неможливо здійснити створення Українського патріархату. Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які в сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців», – йшлося у ній.

Блаженніший Йосиф не повірив, що вказані причини були справжніми причинами відмови. За ними крились виключно політичні мотиви. Такою ж була реакція Патріархального руху. Аналізуючи відповідь Папи Павла VІ понад сорокарічної давності, скажу, що оцінка Йосифа Сліпого і нашого руху була цілком правильною. У той час відомий богослов Латинської Церкви єзуїт Джордж А. Мальоні писав: Папа виразно бачив, що піднесення Української Церкви до Патріархату не сподобається радянській владі та очільникам Російської Православної Церкви і стане кінцем діалогу Ватикану і Москви (стаття отця Дж. Мальоні надрукована англійською в журналі «За Патріярхат» у вересні 1971 р.).

Глава УГКЦ прийняв відповідь Папи з великим болем і розчаруванням. Сподівався з боку Ватикану допомоги і зрозуміння, а замість того йому кидали колоди під ноги. Та незалежно від цього Блаженніший Йосиф терпеливо сприймав і ставився з великою лояльністю до Апостольської столиці. Хоч деякі священики і миряни радили йому розірвати стосунки з Римом, Глава УГКЦ не підтримував такої ідеї. Під тим оглядом Патріархальний рух також не підтримував цієї ідеї. Треба сказати незаперечну істину, що УКЦ біля Апостольської столиці зростала інтелектуально і перебувала в колі вільних народів християнського світу. Це цікава і дуже вагома тема, але обсяг статті не дозволяє обговорити її більш детально. Роблю на це лиш натяк, щоби мати все це на увазі. Проте хочу наголосити: зорганізований Патріархальний рух не був проти Апостольської столиці чи Святішого отця особисто, але проти окремих ватиканських чинників, зокрема так званої східної політики «Ostpolitik» Ватикан – Москва.

Блаженніший Йосиф бачив, що УКЦ стала м’ячиком, який копають і заганяють у кут. В цій ситуації миряни просили його прийняти титул патріарха і проголосити УКЦ патріаршою, бо ж відомо, що в минулому поставали патріархати, які були визнані лиш згодом. Йосиф Сліпий тривалий час не давав згоди, але врешті пішов на цей крок, і для цього трапилась добра нагода. Католицька Христова Церква відзначала Святий 1975 рік. З цього приводу відбулась проща українських владик, священиків та мирян до Рима.

1 липня 1975 року в базиліці святого Петра, у головному вівтарі, Блаженніший Йосиф відправив торжественну літургію в сослуженні владик і багатьох священиків, відзначаючи Святий рік. За такої нагоди і сталася історична подія: під час служби на Великому вході отець-доктор Іван Гриньох уперше проголосив: «За Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України!» Довгі роки прохань і бажань мирян, священиків і деяких владик увінчалися успіхом. Блаженніший Йосиф погодився прийняти титул патріарха у центрі вселенського християнства – базиліці святого апостола Петра у Римі!

Вже після смерті Йосифа Сліпого Папа Іван Павло ІІ, звертаючись до владики Мирослава Любачівського і секретаря Східної Конґреґації архиєпископа Мирослава Марусина, сказав: «Покійний боровся за справедливу справу», тож «його треба цінувати, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви».

Правдою є й те, що Апостольська столиця не визнала Патріархату УКЦ, але й не заперечила. Коли ж глянемо нині на відмову Папи Павла VІ піднести УКЦ до гідності Патріархату, коли всі вказані причини давно зникли, як мильна бульбашка, то бачимо, що Ostpolitik триває. Інакше кажучи, тодішні причини не були фактичними. Каменем спотикання стала Москва…

Звичайно, у таких складних обставинах Блаженнішому Йосифу нелегко було діяти. Та він відчував силу мирян, яка була виразно видною під час його візитацій до українських громад у західному світі, де його з ентузіазмом вітали тисячі людей. У Ватикані бачили, як щороку 17 лютого сотні українських паломників приїздили до Вічного міста, щоби скласти доземний уклін і заспівати «Многая літа» Патріархові Йосифу. А римська пошта вже знала, коли уродини кардинала Йосипа Сліпого, бо кожного року того ж місяця надходили тисячі вітальних листів. Незламна постава Блаженнішого Йосифа на засланні, а опісля на волі, у Римі, визначала незмінно патріарший шлях помісної УКЦ. Незважаючи на все пережите, Патріарх залишався лояльним до Святішого отця.

Журнал «Патріярхат»

Паралельно з цими всіма подіями виходив друком і наш журнал. Спершу новонароджений Патріархальний рух не володів жодними ресурсами, щоб мати змогу інформувати про згадані та не згадані факти усіх вірних нашої Церкви. На той час інформацію про розгортання подій навколо УКЦ почали робити з допомогою громадських зібрань і листівок, але цього було замало. У зв’язку з тим за ініціативи Степана Процика, першого редактора, почав виходити (спершу неперіодично) журнал «За Патріярхат», бюлетень Товариства за патріархальний устрій Української Католицької Церкви. Згодом він почав з’являтися квартально, а з 1977 року прийняв назву «Патріярхат» із гаслом «За єдність Церкви і народу». Часопис виходив як місячник аж до 2000 року. З того часу – раз на два місяці. А з травня 2002-го «перебрався» до Львова.

Журнал постійно і докладно інформував про розвиток подій у нашій Церкві. Відповідальні за його випуск свідомо ставили на нього низьку ціну для того, аби був доступним широкому колу читачів. А відколи «Патріярхат» з’явився в Україні, читачі одержували його задарма – за рахунок пожертв діаспори. Журнал здобув повагу і популярність. Його появи чекали. Виходив друком на початку кожного місяця. Для мене, як головного і довголітнього редактора, він був немов дитиною. Ба навіть більше, журнал “Патріярхат“ і в цілому ідея Патріархату нашої Церкви були і залишаються моїм життям.

Микола Галів, Нью-Йорк

На авдієнції у митрополита УПЦ Володимира в Києві

Перебуваючи на святкуваннях першої річниці української незалежности у Києві, я мав нагоду бути на авдієнції у Митрополита УПЦ Владики Володимира (Сабодана) у Києво-Печерській Лаврі. Авдієнція відбулась 18 серпня 1992 р. при допомозі і при участі о. пароха Української Греко-католицької Церкви у Києві Валерія Шкарубського, Студитського Чину. Резиденція Митрополита Володимира знаходиться на терені Києво-Печерської Лаври у Києві.

Я представився Митрополитові Володимирові як редактор журнала «Патріярхат», який є незалежним світським журналом. У журналі друкуються статті на релігійно-церковні теми не тільки мирян, але і священиків та владик. Друкуємо статті не тільки католиків, але також православних та інших конфесій. Журнал «Патріярхат» має відвагу ставити відважно всі проблеми наших Церков, але вони мусять спиратись на правдивих фактах. Нашою силою є правда і тільки правда. Там, де ми помиляємось, маємо відвагу признатись до нашої помилки і за неї вибачитись. «В такому дусі прийшов до Вас, Високопреосвященніший Владико Володимире, щоб по-християнському поздоровити Вас і привітати з Вашим вибором на Митрополита Київського і всієї України Української Православної Церкви». І при цьому висловив стурбованість, що в УПЦеркві стався розкол.

– Високопреосвященніший Владико, чи ви могли б розказати, як це так сталось, що Митрополит Київський Філарет (Денисенко), який стояв так високо на ієрархічній драбині Руської, розумій Російської Православної Церкви, будучи містоблюстителем Патріярха Пімена, що означало потенційний кандидат на патріярха, до чого, якщо не помиляюсь, Митрополит Філарет дуже серйозно готувався. Що було причиною поразки Митрополита Філарета?

Митрополит Володимир: Тут трудно говорити про якусь причину, бо такої не було. На Помісному Соборі Російської Православної Церкви було поставлено трьох кандидатів, а ними були: Митрополит Філарет, я (себто Владика Володимир) і сучасний патріярх. Голосування було таємне, і вийшов патріярхом їх Святість Алексєй. Під тим оглядом все було згідно з канонічними законами.

– Чи це могло бути причиною того, що Митрополит Філарет вийшов з УПЦеркви і приєднався до Української Автокефальної Православної Церкви?

Митрополит Володимир: Ні, це не було і не могло бути причиною. Цей болючий розрив має інше підложжя. 31 березня до 5 квітня 1992 р. відбувся у Москві Архиєрейський Собор Руської Православної Церкви, на якому поставлено багато питань Митрополитові Філа‑ ретові, які стосувались його духовного життя. У висліді цього Митрополит на цьому ж Архиєрейському Соборі перед хрестом і Євангелією дав слово, що скличе Собор українських єпископів у Києві і на ньому складе свою резиґнацію. Коли Митрополит Філарет повернувся до Києва, то відмовився від своєї резигації.

– Чи є можливість, щоб якось цей конфлікт мирно поладнати у дусі – щоб усі були одно?

Митрополит Володимир: Трудно в цій справі щось сказати. Ось бачите, вчора у Луцьку і Рівному відбулись великі демонстрації – автокефелісти намагались захопити катедри УПЦеркви. Це викликало великий неспокій.

Коментуючи вищесказане Владикою Володимиром, я сказав, що маємо до цих питань велике зрозуміння, бо Українська Католицька Церква, яка пройшла важкий страждальний час, переживала і все ще переживає всі ці трагічні моменти неузгодження, але навіть і в цій складній ситуації треба шукати злагоди у християнському дусі. Бачите, Київ має стільки гарних церков, а ось о. Валерій Шкарубський вже біля двох років відправляє Служби Божі під голим небом. Невже немає настільки зрозуміння, щоби у столиці України не знайшлося одної церковці для українців греко-католиків? Де ж тут християнська солідарність?

Митрополит Володимир: Я за тим, щоб о. Валерію було надано церкву у Києві. Я його підтримаю у цьому.

При цьому Високопреосвященніший Володимир виявив зрозуміння і бажання до спільних розмов і зустрічей, бо це шлях, який може мати кращі успіхи, ніж ізоляція.

Дякуючи Високопреосвященнішому Митрополитові Володимирові за уділення часу для спільної розмови, звернувся з одним пекучим питанням:

– Ваше Високопреосвященство, чи можна щось зробити, щоб у Києво-Печерській Лаврі з’явився хоч трохи український дух, бо Київська Лавра є найбільшим осередком російського шовінізму. Чи можна в цьому напрямі щось зробити?

Владика Володимир з розкладеними руками тільки сказав: «Монахи… монахи». На цих словах закінчилась наша розмова.

З такої першої і дуже короткої зустрічі можна зробити один висновок – нам треба зустрічатись, нам треба говорити і взаємно себе пізнавати, це один із шляхів, який веде до того, щоб усі були одно. Слід пам’ятати, що Українська Православна Церква, яка ще недавно називалась Російська Православна Церква, об’єднує багато українців. Слід це все мати на увазі!

Микола Галів

(№1 (265), 1993)

Численна українська громада провела у Божі засвіти довголітнього провідного члена Українського Патріархального товариства Василя Никифорука. Після поопераційних ускладнень він помер в одному зі шпиталів Нью-Йорка 15 вересня 2010 р., на 92 році многотрудного життя. Парох храму св. Юра ігумен Вернард Панчук відправив парастас у похоронному закладі «Яреми» і виголосив тепле прощальне слово, підкреслюючи особливий зв’язок покійного з Церквою, його глибоку віру й активне християнське життя, наголосивши на його відданій праці для Церкви й громади.

Микола Галів говорив про покійного Василя і як його довголітній друг та приятель цілої родини, і як колишній редактор журналу «Патріярхат» – про члена редколегії, управи Приятелів Українського Католицького Університету в Нью-Йорку. Згадав його посвяту патріархальному рухові, працьовитість і відданість нашій Церкві й українській громаді. З поминальним словом виступила й Рома Гайда від імені крайової управи Українського Патріархального товариства у США. Вона прочитала листи співчуття від ректора УКУ о. д-ра Бориса Ґудзяка й чинного заступника голови Українського Патріархального світового об’єднання Олександра Пришляка.

Заупокійну Літургію у храмі св. Юра 18 вересня 2010 р. відправив владика Василь Лостен у співслужінні з отцемпарохом Вернардом Панчуком при співі Анни Бачинської. Владика Василь виголосив зворушливе прощальне слово, підкреслюючи особливі християнські риси покійного та його професіоналізм у готельному бізнесі. Він склав глибокі співчуття дочці Вірі Никифорук Березовській, синові Романові, онукові Адріянові Березовському, усій родині та друзям покійного.

Василь прийшов на світ 3 лис‑ топада 1918 р. у містечку Городенці на Івано Франківщині. У батьків Никифорука було дев’ятеро дітей – три дочки й шестеро синів. Василь був дев’ятою, останньою дити‑ ною. У батьківській хаті отримав дбайливе родинне й релігійне виховання, там йому прищепили любов до своєї Церкви й українського народу. 1938 р. успішно здобув середню освіту. З юнацьких років активно брав участь у громадсько культурному житті, зокрема, долучався до кооперативного руху, діяльності читальні «Просвіти», був членом Юнацтва ОУН. Вибух Другої світової війни, поразка Польщі й прихід нових окупантів – більшовиків – перекреслили його плани на вищі студії. Інший окупант, гітлерівська Німеччина, також не принесла Україні сподіваного.

У рідній Городенці 1943 р. Василь одружився з Зенею Рибчук. Наближення другого приходу совєтської влади на західних українських землях змусило молоде подружжя разом із батьками Зені долучитись до великого виходу з України та податись у невідоме – на Захід. Це був нелегкий шлях. Покидали рідні сторони з побожною надією, що невдовзі повернуться до своєї Городенки. На жаль, події розвивались інакше, ніж вони того бажали.

Життя по таборах не належало до світлих, не знали, що принесе кожний наступний ранок, чи не змусять повертатись на так звану «родіну», чого постійно домагались більшовики.

Вістка про можливість еміграції у заокеанські країни була великою благодаттю – спасенням і водночас перекреслювала надію на повернення на рідні землі. Такою була дійсність. Василь із дружиною Зенею скористалися цією нагодою й емігрували до США. Поселились у Нью-Йорку. І тут, на землі Вашингтона, формували своє подальше життя.

Василь довгі роки працював у готельному бізнесі на різних посадах. Спершу – у відомому ресторані «Горн і Гардат», готелях «Вальдорф Асторія», «Амерікана», а потім – у «Шератон», де отримав посаду менеджера. Своїм менеджерським досвідом чимало допоміг українській громаді. Служив своїми порадами й працею, зокрема, підказував, де і як улаштувати привітальні бенкети Патріарха Йосифа під час його візитацій у США. Слід згадати й про його допомогу та співпрацю при влаштуванні бенкетів для Президентів України Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, а також Міністра оборони Костянтина Морозова.

Подружжя Никифоруків Господь нагородив двома дітьми: Романом Миколою, що народився в Австрії, та дочкою Вірою, яка народилась у Нью-Йорку. Їм дали глибоке родинне і релігійне виховання та високу освіту. Завжди були горді за своїх дітей, які були успішні у своєму житті, а згодом дуже раділи і пишалися онуком Адріяном.

Автора цих рядків із покійним Василем пов’язувала спільна праця в Українському Патріархальному товаристві, зокрема в редакції журналу «Патріярхат». Спочатку він був членом редакції, коректором, згодом став адміністратором журналу. Був також членом крайової управи УПТ, збіркового комітету будови Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві, Приятелів Українського Католицького Університету у Львові, парафіяльної ради храму св. Юра і багатьох інших громадських організацій, брав участь у Патріарших Соборах УКЦ, що відбувались у Львові. За цими тільки натяками була велика неоцінена робота.

Крім професійної праці, яка забезпечувала життя родині, покійний Василь постійно був активний у громадському житті. Він був душею товариства «Городенщина». Завдяки його наполегливій діяльності з’явилась джерелознавча пропам’ятна книга про Городенщину. Він також видавав неперіодичний журнал «Городенщина». Готував книгу про гімназію і визначних осіб рідного краю, але на жаль, не судилось її завершити. Крім цього, був щедрим жертводавцем на різні громадські й церковні цілі. Часто відвідував Україну й ніколи не забував свого родинного гнізда – Городенку.

Як бачимо, покійний Василь тво‑рив книгу свого життя добрими ділами. Перед престолом Всевишнього може спокійно сказати: «Боже мій, дякую Тобі за таланти, якими Ти мене наділив, а я їх багато-багато разів по‑ множив на славу Твою, добро нашої Церкви й українського народу».

Не можна не згадати, що любов, яку покійний передав дочці й синові, не зникла безслідно. Вони увесь час дбали про батька, а в останні хвилини його многотрудного життя постійно перебували поруч із ним, на‑ магались, як тільки було можливо, зменшити його болі.

Коли я відвідував його в шпиталі, Василь був спокійний. Ми розмовляли про патріархальні справи, про проблеми в Україні та США. У нашій розмові я відчув, що він розумів, що відходить у кращі світи, у Божу вічність, де вже немає болів, ні турбот, а життя безконечне.

Тлінні останки покійного Василя поховано на цвинтарі Святого Духа, біля дружини Зені. Після обряду запечатання гробу, який довершив о. Ярослав Костик, пролунали слова «Вічна пам’ять» – і виросла ще одна свіжа могила.

В одному з ресторанів біля цвинтаря відбулись поминки. Глибоко зворушливою несподіванкою були слова дочки Віри, яка щиро дякувала учасникам похорону й прочитала прощальні слова батька, які він писав в останні години свого життя. Він прощався з найближчою родиною тут, у Нью-Йорку, і в Україні, зі своїми подругами й друзями, називаючи їх поіменно. В його словах відчувався спокій і тверезість думки… Син Роман сказав прощальне слово про батька і подякував учасникам похорону англійською.

Дочка Віра й син Роман втратили дорогого й незамінного батька, онук Адріян – любого дідуся, племінниця Марта Пиріг – дорогого вуйка, а українська громада, зокрема патріархальний рух – відданого й працьовитого члена, українського патріота.

Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а пам’ять про нього іде з роду в рід.

Микола Галів

У вересні громада Нью-Йорка прощала світлої пам’яті пана Василя Никифорука, довголітнього адміністратора журналу «Патріярхат», великого добродія нашої Церкви і щирого патріота України. Засилаємо свої молитви до нашого Творця-Життєдавця за упокій душі покійного та складаємо глибокі співчуття дочці Вірі Березовській з сином Адріяном та синові покійного пану Романові з дружиною Дороті, ближчій і дальшій родині в Америці, Україні, Канаді, Австралії та Польщі.

Крайова Управа та Редакція журналу «Патріярхат».

Український Католицький Університет втратив свого унікального дорадника

Помер о. Ричард Джон Нюгауз, одна з видатних постатей американського християнського світу. Разом з політологом, теологом і філософом Джорджем Вейгелем він був лідером мислителів ‘neocon та президентом Інституту релігії та суспільного життя, заснованого в 1990 році за ініціативи журналу «First Things». Його постать, через близькі контакти з екс-президентом Джорджом Бушем молодшим, вважали стрижневою у політиці Білого Дому, особливо в питаннях абортів та евтаназії, народження й усиновлення дітей, заборони на дослідження на ембріонах, клонування.

Отець Річард Нюгауз був не тільки приятелем Українського Католицького Університету, а й дорадником. (Правдоподібно, про це докладніше міг би розказати о. д-р Борис Ґудзяк, який має особливий дар – харизму знаходити приятелів). Причиною тут є, мабуть, сама настанова о. Нюгауза, засновника і редактора журналу The First Things (Перші Речі). Будучи засновником і водночас редактором цього журналу, він ставив перед собою і читачами завдання, щоб у першу чергу дякувати Всевишньому Господу Богу, що нас сотворив, покликав до життя, дякувати за Божі ласки, якими нас нагородив, щоб іти слідами і вченням воскреслого Христа. Саме у цьому ключі треба розглядати прихильність і любов о. Нюгауза до нашої Церкви. Він став приятелем і дорадником УКУ, щоб на згарищах безбожної комуністичої імперії закріплювати Божі правди Воскреслого Христа.

Мабуть, у цьому ж таки розумінні можна пояснити той феномен, що Українську Католицьку Освітну Фундацію у Чікаґо, яка наполегливо й успішно займається збіркою фондів для УКУ, очолюють і керують 34 наші приятелі не українці – римо-католики, американці: проф. Джефрі Вілз, перший президент, адвокат Джон Курі (на жаль, з кінцем 2008 року залишив цей пост), Денієль Шиманські, Нел Анджеєвська, Меттью Рарі та інші.

Ha останньому святочному бенефіс-обіді на потреби УКУ, що відбувся 2-го листопада 2008 р. в Нью-Йорку, був передбачений гість з америкаського римо-католицького світу о. Річард Джон Нюгауз. На жаль, ця його запланована зустріч з українською громадою не відбулася: причина – загострення хвороби.

Провідна америкаська преса, New York Times, The Washington Times, The Wall Street Jurnal, Cahtolic News тa інші на своїх шпальтах надрукували сумну вістку про передчасну смерть о. Річарда Дж. Нюгауза. 8 січня 2009 року він перенісся у Божу вічність на 72 році трудолюбивого життя. Відомий журналіст Нью-Йорк Таймсу Девід Брук у своїй статті In Defense of Death («В обороні смерти») за 13 січня написав, що для Нюгауза смерть не була чужою. Він як молодий пастор опікувався помираючими в госпіталі у Брукліні. Щодня по дві-три особи він відпроваджував у Божі засвіти. В останньому числі свого журнала о. Нюгауз написав про свою смерть: «Будьте певні, у мене нема ані страху помирати, ані бажання відмовитись жити».

Отець Нюгауз прийшов на світ у лютеранській родині, 14 травня 1936 р., у Пемброк, Онтаріо. Батьки Нюгауза мали восьмеро дітей. Батько Річарда був лютеранським пастором. Його слідами пішов Річард. Свою активну участь у політичному житті пастор Нюгауз розпочинав як ліберал. Брав участь у революційному русі д-ра Мартіна Лютера Кінґа. У місті Селма (штат Алабама) він марширував разом з іншими священиками, разом з Мартіном Лютером Кінґом. У 1960 році був пастором Євангелистської Церкви св. Івана на Віліямсбург Бруклин, де його вірними були переважно чорні та іспаномовні, потрапив під арешт за акцію протесту під міським Департаментом Освіти у Нью-Йорку. Тоді вони домагалися інтеграції державних шкіл. Разом з єврейським рабіном Абрагамом Йошуа Гешелем і католицькими священиками виступав проти війни у В’єтнамі. У 1968 році був делегатом на Конвенції у Чікаґо, де підтримав кандидатуру Юджіна Мак-Карті на президента. У 1970-тих роках намагався знаходити спільний знаменник для релігійного та політичного мислення країни. Він долучився до групи консервативного духовенства, яке виступило проти Національної Ради Церков і Світової Ради Церков за лівизну у трактуванні міжнародних ініціатив марксистських урядів.

Згодом пастор Нюгауз відходить від ліберального лютеранства до неоконсервативного крила Римо-Католицької Церкви. Він піддержав кандидатуру Президента Роналда Рейґана, був дорадником президента Буша у справі штучного запліднення і моногамії. Слід підкреслити, що незважаючи по чиїй стороні стояв о. Річард Нюгауз, він завжди був лідером. Він був непересічною індивідуальністю в американському християнському інтелектуальному світі, він був промовцем від Американської Римо-Католицької Церкви під час похорону Папи Івана-Павла II. Журнал «Time» у 2005 р. на своїх сторінках назвав 25 найбільш впливових євангелистів. Незважаючи на те, що о. Нюгауз вже на той час був католиком, його ім’я було у цьому списку.

У 1990 р. після довгих та нелегких років праці у Лютеранській Церкві пастор Нюгауз був прийнятий до Католицької Церкви. Вже через рік Кардинал О’Конор висвятив його на священика. Отець Нюгауз твердив, що причиною його переходу на католицизм не була політика, а суто богословське осмислення. Поруч з тим він підкреслював, що ціллю реформації Мартина Лютера була єдність усієї Христової Церкви. «Я завжди вірив, що Католицька Церква є ви-явом повноти Христової Церкви», – наголошував о. Нюгауз.

Отець Нюгауз написав і видав близько 30 книжок, між ними: The Catholic Moment: The Paradox of the Church in the Postmodern World, Death on a Friday Afternoon: Meditations on the Last Worlds of Jesus From the Cross and As I Lay Dying: Meditations Upon Returning. Поруч слід згадати його відому працю: The Naked Public Squer («Публічна площа без прикриття»), у якій автор розмірковує про американську демократію, яка позбуваєть- ся релігійності та моралі. Ця книж- ка спричинилася до ширшої дискусії щодо ролі релігії у суспільстві, що врешті-решт призвело до росту що врешті-решт призвело до росту християнського консерватизму.

Величаві похорони похорони відбулись відбулись у Римо-Католицькій церкві Непорочного зачаття у Нью-Йорку 12 січня 2009 р. Церква була вщерть заповнена. Серед присутніх були різні представники американського світу. Наступного дня, у вівторок, у чині похорону взяло участь п’ять єпископів, серед яких був Архиєпископ Едвін Ф. О’брайн, єпископ Вільям Френціс Мерфі (наш великий приятель, який пожервував на собор у Києві сто тисяч долярів), понад сто священиків, монахів та монахинь і багато-багато вірних, яких церква не могла помістити. Серед білих священичих сти- харів з єпитрахилями не було видно жалобно-малинових фелонів католиків східного обряду. А це шкода. У наступні дні були виголошені глибоко вдумливі, повні гумору промови про життя Покійного. Слухачі деякі зауваги промовців приймали з усміхом. Коли один з промовців наголосив, що покійний мужньо змагався проти абортів, спонтанні довготривалі оплески підкреслювали сучасні моральні вартості вірних.

Римо-Католиська Церква у США втратила глибоко вдумливого філософа, богослова, борця за християнську справедливість і діяльного Євангельського пастора й католицького душпастира, а Український Католицький Університет свого приятеля і дорадника. Вічна Йому Пам’ять!

Це подія вагомого історичного значення, яка відбувалась від 9 до 15 червня 2008 р. проходила під дуже простеньким, але водночас глибоко гуманним і благородним закликом: «Подбай про ближнього». Програма Екуменічного соціального тижня (ЕСТ) була насичена актуальним змістом внутрішнього, міжконфесійого й інтернаціонально-економічного характеру. Це значить, що серед сучасного політичного хаосу в Україні не затратились, а народжуються й розвиваються загальноморальні і християнські вартості.

Поодинокі особистості такі, як Антуан Аржаковський, та інтелектуальні інституції, як Український Католицький Університет (і не тільки), відкривають нам нові, чи точніше, повертають призабуті вартості морально-соціального життя в дусі подбай про ближнього. Такий пошук у безнадії відкриває нам надію на краще майбутнє.

Названа подія, що бідбулась у княжому городі Львові, була цією щілиною, крізь яку можна було побачити інші виміри міжконфесійного, соціального і економічного життя, основою буття яких було, є і надалі залишиться Боже творіння — людина. Під тим і багатьма іншими аспектами ЕСТ заслуговує на особливу увагу.

Ініціатором, організатором і душею ЕСТ був директор Інституту екуменічних студій УКУ у Львові Антуан Аржаковський, француз російського аристократичного походження. Сама ідея Соціальних тижнів не є новою. У Франції Соціальні тижні відбуваються щороку, починаючи від 1904 р. Соціальні тижні проходять в Італії, Бельгії, Польщі та інших країнах. Діє європейська мережа, яку очолює француз Мішель Камдесю, колишній генеральний секретар Міжнародного валютого фонду. Він став учасником і головним доповідачем у Львові.

Треба радіти, що крім о. Бориса Гудзяка, ректора УКУ, співорганізаторами були: голова Львівської облдержадміністрації — Микола Кміть, посадник Львова — Андрій Садовий, голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник, президент Інституту Екуменічних студій — о. Іван Дацько. У рамках ЕСТ спершу відбулись події локального виміру починаючи з відзначення учасників конкурсу малярства на тему «Подбай про ближнього», виставою Львівського духовного театру «Воскресіння» «Світ прекрасний», фотовиставкою «Соціальне обличчя Львова» і чудовим концертом духовної музики і співу, де були виконавцями камерний симфонічний оркестр Львівської музичної академії ім. М. Лисенка під диригентурою Юрія Бервецького, вокальний ансамбль «Калофонія» під керівництвом о. Тараса Грудовового й інші. Все це проходило на мистецькому рівні у Львові на площі Ринок.

У середу, в пообідніх годинах, у великій сесійній залі міської ради відбувся форум соціальних і релігійних організацій, на якому доповідали Зеня Кушпета і Леся Крип’якевич. У четвер, 12 червня, у ранкових годинах, згідно з планом, учасники відвідали благодійні інституції Львова. Одна група відвідала Львівський обласний єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар’є», який допомагає євреям Львова та області, займається культурно-навчальними програмами. Пізніше був візит до інституції «Лярш-Ковчег». Це міжнародна мережа спільнот, заснована Жаном Ваньє, сьогодні діє в 30 країнах світу і посідає понад 120 станиць. Починаючи з цього року інституція «Лярш-Ковчег» почала діяти в Україні. Члени спільнот проводять життя у праці, дружбі та молитві. Про організацію розповіла Зеня Кушпета.

Автор цих рядків був учасником першої групи. Побачене важко описати, але я радів, що неповносправні особи не забуті і це добре вписувалось у рамки програми ЕСТ.

Друга група учасників відвідала благодійну організацію «Регіональний центр соціальної адаптації», яка займається наданням притулку колишнім в’язням, допомагає жінкам, що потерпають від домашнього насильства і надає допомогу «дітям вулиці». Про цей сектор праці розказав Ігор Гнат. Друга інституція — «Оселя», директор якої Леся Саноцька. Це житлова спільнота колишніх бездомних мешканців міста, які у майстерні лагодять меблі.

У четвер, 12 червня, по обіді, в актовій залі Львівського національного університету ім. Івана Франка, відбулась перша міжнародна сесія, яка проводилась, як і всі інші сесії, трьома мовами: українською, англійською та французькою. Якщо доповідач доповідав англійською, то на великих екранах висвітлювались тексти французькою й українською мовами. Якщо не було приготованих текстів, то доповіді, запитання й відповіді було безпосередньо усно перекладено на дві мови. Це робилося силами УКУ на високому академічному рівні.

Проректор Українського національного університету ім. Івана Франка Марія Зубрицька привітальним словом відкрила сесію і першим до слова привітання попросила посадника міста Львова Андрія Садового, який, вітаючи, сказав, що в історичній перспективі український кооперативний рух має незаперечно великі успіхи. Сьогодні цей рух відновив свою діяльність й успішно розвивається. Від Львівської обласної ради привітав голова Мирослав Сеник. Від УГКЦ від імені Патріарха Любомира вітав митрополит Ігор Возняк, від УПЦ МП — архиєпископ Августин Маркевич, від УАПЦ владика Макарій Мелетич і від Церкви християн віри Євангельської — владика Роман Ляховський.

Надзвичайний посол Франції Жан Поль Везіан подякував ректорові УКУ і директорові Інституту екуменічних студій за надану Франції честь бути учасником соціальних починань у Львові. Між іншим, він сказав, що було б зайвим говорити, що Церква ставить Бога у центр свого вчення, Церква також ставить людину у центр своїх дій, у вимірах її спасіння і соціального становища. Чотири роки тому Україна підтвердила свої демократичні цінності. Серед наших дій в Україні я хотів би згадати «Працю на збереження пам’яті». Україна, як жодна інша країна, має болісну історію. Приєднання, репресії, гноблення, окупація, заперечення людини в її духовному вимірі, навіть у її існуванні… Це особливо точне спостереження посла Франції.

Учасником ЕСТ став також папський нунцій в Україні Іван Юркович. Він привітав присутніх від імені папи Венедикта XVI. Отець д-р Борис Ґудзяк привітав учасників від імені УКУ.

У привітальному слові Даніель Шмід, який говорив від ім. фонду «Бредлі» (США), відзначив багато цікавих і актуально-практичних думок, оспертих на християнські основи. Пригадав, як три роки тому Інститут екуменічних студій влаштував інавгураційну конференцію під назвою: «Дружба як екуменічна цінність». Тоді папський нунцій Архиєпископ Іван Юркович зачитав слова Папи Венедикта XVI: «…ми не можемо спілкуватись з Господом, якщо ми не спілкуємось один з одним…». «Тому, що УКУ активно діє в цьому напрямі, Фундація Бредлі надає відповідну підтримку», — ствердив п. Даніель.

Особливо себе запрезентувала французька група — насамперед це відповідальний за міжнародні зв’язки Соціальних тижнів у Франції Жан-Маррі Брюно і президент Соціальних тижнів Франції, екс-генеральний секретар Міжнародного валютного фонду Мішель Камдесю.

Вони виголосили ґрунтовні доповіді. Перший говорив в історичній перспективі, як поставав, розвивався, діяв і які мав успіхи і труднощі соціальний рух. Спирався на християнські основи, зокрема на енцикліку Rerum novarum, що з’явилась 1981 р. Він наголошував, що Соціальні тижні були проти індустріяльного капіталізму і водночас проти різних форм соціалізму і комунізму.

Мішель Камдесю говорив про Соціальні тижні у площині християнської доктрини від Quadragesimo anno (Пій XI, 1931) до Centesimus annus (Іван-Павло II, 1991). Він згадував енцикліку Папи Лева XIII, яка відкривала очі більшості католикам на соціальні реалії. Це була боротьба насамперед християн за справедливість, часом пліч-о-пліч з іншими політичними і соціальними силами. Упродовж десятиліть Церква та християни не аналізували змін, які відбувались, не приєднувались до боротьби за справедливість, що призвело до втрати робітничого класу. Був час, коли християни ставали членами комуністичної партії, бо не знали її справжньої природи. В цьому відіграв вагому роль Ватиканський Собор II. Церква віддала властиву владу мирянам, наголошуючи, що це їхнє завдання. «Сьогодні боротьба за справедливість набирає нових вимірів, — сказав у своєму слові Мішель Камдесю. — Історія не залишила нам, ані вам зокрема, найменшого перепочинку. Однак бачу, що у важких обставинах у вашій країні та у світі ви прямуєте вперед, а ЕСТ є проривом надії».

У п’ятницю сесія відбулась у конференційній залі УКУ. Її тема: «Український кооперативний рух». Тут було виголошено дві доповіді з діаспори: «Розвиток кооперативного руху в США», яку виголосив автор цих рядків, і «Розвиток кредитних спілок і коперативів у Канаді», яку виголосив Тарас Підзамецький, головний управитель Української кредитної спілки в Торонто. Також на цю тему доповідав Андрій Оленчик, член Державної комісії з урегулювання ринків фінансових послуг. Завідувач кафедри історії та політології Львівської академії Степан Гелей доповідав про вплив УГКЦ на розвиток кооперативного руху в Галичині. Наступна сесія, якою керував президент Інститтуту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович, відбулась у сесійній залі Обласної ради на тему: «Перспективи кооперативного руху в Україні з точки зору публічної політики». Доповідачами були голова Обласної ради Мирослав Сеник, голова Львівської облдержадмістрації Микола Кміть, голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко, депутат ВР Михайло Сирота і начальник управління соціального захисту Львова Наталя Федорович. У доповідях порушено низку актуальних проблем на соціально-економічні теми, в центрі яких були християнські вартості — віра, любов, надія, справедливість…

Продовженням теми християнських вартостей була сесія, що проходила під назвою «Соціальна політика з точки зору українських християнських Церков», нею керував ректор УКУ о. д-р Борис Ґудзяк. У вступі він застановився над історією жорстокості й терору в ХХ ст. які боляче відбились на українському суспільно-релігійному житті. В Україні впродовж ХХ ст. загинуло неприродною смертю приблизно 17 мільйонів осіб. У 1914-1945 роках загинули кожний другий дорослий мужчина і кожна четверта жінка. Серед європейських народів жодна інша нація, крім євреїв, не зазнала таких втрат, як Україна. Згадав повоєнну українську еміграцію у США та формування кредитових спілок, без яких сьогодні важко собі уявити життя української діаспори. Завершуючи своє слово, особливо наголосив на важливості екуменічного діалогу між християнськими конфесіями, на тому, що віра у спасенну дію Господа Бога повинна нас більше об’єднувати, ніж розділяти і побажав хай цей Екуменічний тиждень стане добрим початком плідної співпраці на благо нашого народу.

Далі на цьому форумі промовляли владика Ігор Возняк УГКЦ. владика Андрій Горак УПЦ КП, архиєпископ-коадютор Мєчислав Мокшицький РКЦ, пастор Євангельської Церкви «Осанна» Дмитро Колесник і настоятель Вірменської Апостоської Церкви у Львові Тадеос Геворгян. Це знову цілий спектр прекрасних думок, опертих на християнські засади, які викликали душевну полегшу. Висувались питання пошуку шляхів християнського і соціального порозуміння. І знову поставало питання: чи можливо відразу перейти від протистояння до єдності? Знаємо з власного досвіду, який ми пережили і мабуть ще подекуди переживаємо, що зробити цей остаточний крок доволі важко, але намагатись треба. Підкреслювали Божу заповідь Любові, яка є основою освнов Христової Церкви, бо Бог є Любов. Тільки Любов долає найбільші труднощі у суспільному житті. Ось і цей Екуменічний соціальний тиждень є витоком заповіді Любові.

Суботня сесія відбулась у сесійній залі Львівської міської ради і проходила під кутом пошуку партнерів і коштів для чергового ЕСТ. Сесію проводив Олексій Побурко. Думками на ці теми поділилась француженка Женев’єв Гедан, директор Соціального департаменту Парижа, Джефрі Вилз — сенатор УКУ, і Антуан Сондаг — відповідальний за відділ міжнародних зв’язків Франції.

В пообідні години у приміщеннях Львівської політехніки відбулись п’ять круглих столів, на яких обговорювались такі теми: соціальна робота та екуменічне заанґажування, соціальна політика у Львівській області, християнські підходи до вирішення проблем родини і молоді, а також навколишнього середовища і міжнародна співпраця у сфері соціальної політики. Ведучими і дискутантами були провідні українці, американці, австрійці, бельгійці, французи, поляки, католики, православні, Євангелісти і євреї. Серед дискутантів варто згадати о. проф. Майкла Плекона зі США. Панорама ідей була широка і змістовна, не відхилялася від екуменічних і соціальних проблем.

На завершення в актовій залі Львівської Політехніки зробили підсумки ведучі круглих столів якими керувала Лариса Климанська.

У подячному слові Антуан Аржаковський спершу висловив щиру подяку першій леді Катерині Ющенко, А. Садовому, Я. Сенику М. Кмітю, з якими Інститут екуменічних студій співпрацює. Окрему подяку висловив пані Зубрицькій, Олексію Побурку за дружню співпрацю в організаційному комітеті. «Дякую всім моїм серцем, сказав А. Аржаковський. — Водночас бажаю підкреслити, що без довір’я і дружби о. Бориса Гудзяка я б не міг абсолютно нічого зробити». Може, у словах А. Аржаковського було перебільшення, бо великий успіх Екуменічного соціального тижня, що має глобальне значення, належить, крім названих і неназваних осіб, особливо Антуану Аржаковському, який був душею цієї небуденної події, що нам вказує на наше краще майбутнє, і за це йому також належить велика подяка.

Микола Галів

Логічно, слово подяки належало б надрукувати у числі за січень-лютий, яке мало бути останнім у США під моєю редакцією. Сподівався іншого закінчення, але не вийшло. Властиво, нічого злого в тому, що журнал буде виходити в Україні. До речі, я особисто також шукав людей, які могли б продовжувати не тільки появу, але і редагувати журнал “Патріярхат” в Україні, продовжуючи ідею св. п. Патріярха Йосифа, визнання і утвердження патріяршої гідности Української Католицької Церкви. Цю ідею утверджували мої попередники Степан Процик і Василь Пасічняк, а я продовжував упродовж 25 років. У останньому часі крайова управа Українського Патріярхального Товариства в США вирішила, що число журналу Патріярхат за березень-квітень 2002 р. з’явиться в Україні під новою редакцією. Про це мене було повідомлено листом від 6 грудня 2001 року, але воно з’явилось ще в США під моєю редакцією. Для мене стало незрозумілим, чому перенесення журналу робилось у таємниці від мене? Ніхто мене про це не інформував і не питав моєї поради як редактора! Це історія…

Хай мені буде вільно на цьому місці скласти за 25-річну віддану щиру співпрацю подяку членам Редколегії, поазбучно: Дарії Кузик, Василеві Маркусю, Михайлові Марунчаку, Василеві Никифоруку, Володимирові Пушкару, Леонідові Рудницькому і мистецькому дорадникові Богданові Титлі.

Також щиро дякую за віддану працю у висилці і розповсюдженні журналу: Марії Шумській, Миколі Когутові і всім відданим кольпортерам в Австралії, Англії, Бельгії, Канаді і США. Крім цього, почуваюся до милого обов’язку щиро подякувати моїм дорогим і безкорисним дописувачам: Ользі Борисовій, Івану Гречку, Ользі Гриньків, і о. Михайлу Димиду, Михайлу Косіву, Мирославу Кривому, Богданові Крив’якові, Юрію Левицькому, Мирославу Мариновичу, Богдану Мигалю, о. Івану Музичці, Миколі Мушинці, Івану Паславському, Наді Пастернак, Володимиру Рожку, Дмитру Степовику, Леоніду Тимошенку, Костеві Чавазі і всім тим, що друкувались на сторінках журнала “Патріярхат”.

Окремо висловлюю щиру подяку за дружню співпрацю із друкарнею Компютопрінт Паням Марії Дупляк, Тересі Чергоняк і Людмилі Черненко.

Особливо складаю щиру подяку тим, хто підтримував журнал своїми щедрими пожертвами і всім Читачам.

Усім – щиросердечна подяка. А новій редакції бажаю успішно продовжувати ідеї Патріярха Йосифа – утвердження Патріярхату УКЦеркви – За єдність Церкви і Народу.

Микола Галів