Мирослав Маринович

Передусім щиро і радо вітаю Інститут екуменічних студій УКУ з ювілеєм! Це було непросте двадцятиліття, тому я й дав своєму виступу другу назву – «Досвід життя на фронтирі». Але ви, друзі-екуменісти, зі своїм завданням справилися, а тому сьогодні прийміть заслужені подяки й похвалу.

Від початків до сьогодення

Кожен ювілей спонукає до спогадів, отже, вдамся до них і я. Бо екуменічна діяльність УКУ почалася все-таки не з 2004 року. Вже навіть сама Львівська богословська академія постала як інституція, що була відкритою на екуменічні та міжрелігійні контакти. І, для прикладу, учасниками презентації очоленого мною Інституту релігії та суспільства 1997 року стали, крім Блаженнішого Любомира Гузара і Владики Юліяна Вороновського, Патріарх УАПЦ Димитрій Ярема та єпископ УПЦ Августин Маркевич (щоправда, зазначу в дужках, це його аж ніяк не змінило, він і далі публічно твердив про «релігійну війну на Західній Україні»).

І вже на першій студентській науковій конференції «Стосунки між Церквою і державою: протистояння, “стіна розмежування” чи співпраця?» 1998 року доповідачами були, окрім греко-католиків, питомці Львівської духовної академії УПЦ КП, Колегії Патріарха Мстислава УАПЦ та Київської духовної богословської семінарії Українського союзу євангельських християн-баптистів. І в такій екуменічній традиції в ЛБА/УКУ були проведені чимало екуменічних конференцій, семінарів, круглих столів або презентацій. Бо на доручення Блаженнішого Любомира просвітницькою роботою в ділянці екуменізму відав до 2004 року саме Інститут релігії та суспільства УКУ.

Із усіх тих заходів хочу згадати ще один, явно не найголовніший, але мені особливо пам’ятний – екуменічний семінар для мирян різних українських Церков за участі редакторів регіональної релігійної преси на тему «Нетолерантність на шпальтах релігійної преси» (1999). Він засигналізував нам про важливу зміну в міжцерковному житті України: жорстку конкуренцію Церков почало заступати ще обережне, але вже відчутне партнерство Церков щодо спільних інтересів. А в цьому випадку всі без винятку релігійні громади страждали від непрофесіоналізму й упередженості релігійної преси.

Зрозуміло, що спершу екуменічні контакти всередині України були ще дуже настороженими. Багато змінив досвід співпраці під час Помаранчевої революції. Саме тоді з’явилися спільні заяви із соціально значущих питань, а в історію навіки ввійшли картинки спільного виходу представників різних Церков на головну трибуну Майдану. Учасники протесту звикали до того, що різні Церкви проводили на Майдані свої богослужіння і для всіх знаходилося місце. І як особливий знак Неба саме в рік Помаранчевої революції з’явився на світ Інститут екуменічних студій УКУ, який – ніби досвідчений майстер серфінгу – впевнено осідлав нову екуменічну хвилю.

Ще на зламі 1998 і 1999 років Кир Любомир, тоді ще єпископ-помічник Глави УГКЦ, скликав робочу групу з підготовки документа щодо позиції УГКЦ в екуменічному питанні. Згодом такий документ під назвою «Екуменічна концепція УГКЦ» був затверджений Синодом. Праця над «Концепцією» розпочалася в той момент, коли вже була завершена праця над формулюванням «Концепції богословської освіти в Україні» і тривала активна робота над «Катехитичним правильником УГКЦ». Це відображало прагнення Блаженнішого Любомира переосмислити концептуальні рамки, в яких діяла Церква. Технічну підготовку різних варіантів «Екуменічної концепції» проводили на базі Інституту релігії та суспільства Львівської богословської академії. І я вдячний Інститутові екуменічних студій, що він згодом перейняв естафету й нещодавно провів важливу роботу над осучасненням згаданої «Концепції».

Доробок вашого Інституту дуже потужний, у ньому проявилися плоди праці прекрасного грона фахівців: від засновників – греко-католика отця Івана Дацька і православного доктора Антуана Аржаковського до нинішньої плеяди молодших фахівців. Регулярні наукові конференції та екуменічні зустрічі ставали місцем діалогу і співпраці визнаних авторитетів у ділянці екуменічних студій, що вписувало ваш Інститут і загалом УКУ в мапу світового екуменічного руху.

Інститут має свої особливі традиції. До таких, без сумніву, належить Екуменічний соціальний тиждень, цієї осені уже 17-й. Саме число свідчить, що Екуменічний соціальний тиждень стає щорічною віссю, на яку нанизуються інші проєкти Інституту.

Проте для мене діяльність Інституту екуменічних студій важлива передусім як канал пізнання християнської ойкумени і сприяння їй зрозуміти нас. Адже екуменізм потрібен нам не для того, щоби сподобатися Західній Європі, а передусім як обов’язкова передумова нашого власного національного виживання. Наше давнє мовчання на тлі міжконфесійних конфліктів 1990-х років не робило нас ні зрозумілішими, ні ближчими світові. «Синдром віктимности» прирікав нас на маргінальність і забуття. Тепер – також завдяки Інститутові – ми долучені до того, що ще донедавна вважалося нормою християнського співжиття народів. Причому потенціал України в екуменічній ділянці ще далеко не вичерпаний. Адже ми ще не утвердилися як справжня «лабораторія екуменізму», як прорік святий Іван Павло ІІ, а тому праці для Інституту менше не стане.

І щоб уточнити, яким я бачу найголовніше завдання, яке стоятиме перед Інститутом екуменічних студій УКУ в майбутньому, дозволю собі торкнутися цієї теми.

Про майбутнє екуменізму взагалі

Попри всі гравітаційні збурення, спричинені впливами великої політики, вектор екуменізму незмінно лишається спрямованим у бік християнського порозуміння. Потяг християн до порозуміння й примирення є таки нестримним. Здобутків у екуменічному русі справді багато. Проте сьогодні очевидно, що дух оновлення та примирення, який возніс на вершечок провіденційного прозріння трьох великих людей – Патріарха Атенагора І, святого Папу Івана ХХІІІ і згодом святого Папу Павла VI, нині пригасає.

Причин цього вочевидь багато, зосереджуся лише на одній. У багатьох міжнародних християнських документах можна натрапити на тезу: «Ганебний стан роз’єднаності робить наше свідчення не гідним довіри»¹. Її слушність не викликає жодного сумніву, проте ця теза кочує з одного екуменічного документа в інший і перетворюється на словесний штамп, який прослизає повз увагу християн, не зачіпаючи їхнього сумління. Натомість саме ця теза і є стрижневою, якщо брати до уваги євангелізаційну місію Церкви у ХХІ столітті.

Отож тривога християн із приводу розколу є, вочевидь, недостатньою. Часом виникає враження, що всі Церкви-учасниці екуменічного процесу занадто ревниво стежать одна за одною, вдовольняються досягнутим балансом, захоплюються позиційними переговорами. Надто багато християн усе ще живуть у своєму маленькому відгородженому світі, в якому таки сподіваються вберегтися від тих бід, з якими стикаються їхні конфесійні опоненти. Замість християнської солідарності Церкви світу виявляють конфесійний егоїзм, байдужість, а то й певну приховану зловтіху з приводу труднощів своїх опонентів, які (труднощі) мали б начебто проілюструвати доктринальні похибки відповідної гілки християнства. Цілком очевидно, що цей шлях таки веде у безвихідь.

Ілюстрацію такої відстороненості бачимо сьогодні в деградації Російської Православної Церкви. Реакція християнського світу на появу гібридної політико-церковної доктрини «русского міра», яка стала ідеологічною та мотиваційною платформою для запланованого відродження Російської імперії, є вочевидь недостатньою, я би навіть сказав, скандально кволою.

А ситуація насправді стає одіозною: мало того, що вірні цієї Церкви «стають беззахисними перед демонами російської історії»², на жаль, саме ці демони і стають головними мотиваторами в цій доктрині! До того ж «православна симфонія» в її російському варіанті обертається тотальною інструменталізацією Церкви. І замість дружби як екуменічної цінності ми досвідчили з боку РПЦ схвалення геноцидальної війни проти народу, більшість якого є православними. Отож загроза для християнського світу, що йде від доктрини «русского міра», така велика, що, як я повторював уже не раз, християнська ойкумена мала б спромогтися на спільне рішення, прецедентом якого було в історії християнства соборне засудження єресей аріанства, несторіанства чи іконоборства. Однак станом на кінець 2023 року оприлюднена лиш одна заява³ православних богословів світу від 13 березня 2022 року, під якою на цю пору стоять 342 підписи. Інші конфесії й навіть православні юрисдикції політкоректно мовчать.

Проте сьогодні всі Церкви й християнські конфесії повинні відчути ту саму напругу співвідповідальності, яку відчули захисники обложеного Царгорода напередодні падіння міста. Тільки в цьому випадку слушні слова про «скандал роз’єднаності» наповняться справжньою скрухою й каяттям.

Донедавна в екуменізмі було прийнято зосереджувати увагу головним чином на тому, що об’єднувало християн, тоді як усе, що роз’єднувало, «виносили за дужки». В цьому була сила того етапу екуменізму і водночас його слабкість. Звичайно, можна лише вітати такий підхід, оскільки надто вже ми, християни, звикли вдивлятися в чорне, від чого аж тьмяніє у наших душах і втрачається сама здатність бачити світле. Однак значно більшим викликом для нашого християнського сумління, як і для нашого розуму, є досягнення згоди щодо шляхів подолання міжхристиянських протиріч. А їх чимало.

Готувати майданчик для нового злету

Видається також, що екуменізм на певний час перестав бути дорогою високого милосердя і жертви. Сьогодні цією дорогою рухається прагматизм богословів і церковних чиновників: тверезий, професійний, досвідчений. Відбувається важливий етап уточнення позицій, відточування формулювань, врешті-решт, елементарне знайомство з опонентом, якого давно вже перестали розуміти. Так діє улюблена на Заході «тактика малих кроків». Применшувати значення цього етапу в жодному разі не можна. Так готується стартовий майданчик для нового злету, який має бути старанно підготовлений. Але разом із тим згаданий прагматизм дещо безкрилий. Він занадто добре обізнаний із бар’єрами, щоб вирватися за їхні межі.

Отож новий прорив в екуменічному діалозі здійснить не церковний чиновник, а великий Слуга Церкви, який одного дня знову почує голос Неба. Надихнути його – це справа Святого Духа, але готувати стартовий майданчик для нового злету екуменічного духу – це справа людей. Тому я бажаю Інститутові екуменічних студій УКУ й надалі ефективно виконувати свою гідну місію, бо ж сказано в пророка Ісаї: «Стеліть Господові дорогу у пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові!» (Іс. 40,3).

Редакція висловлює вдячність автору за дозвіл опублікувати текст його промови на урочистій академії «Дружба як екуменічна цінність», яка була виголошена 18 вересня 2024 року з нагоди 20-ліття Інституту екуменічних студій УКУ.

Мирослав Маринович, президент Інституту релігії та суспільства УКУ

З енцикліки Лева ХІІІ Rerum novarum (1891р. ) бере свій початок сучасна католицька соціальна доктрина. Ця енцикліка була революційною на той час і представила вчення Церкви в радикально інший спосіб. Я би дозволив собі навіть метафоричний вислів: з того часу не людина зобов’язана була орієнтуватись на Церкву, а Церква повернулася до людини. Вже через 13 років – з точки зору ритму того часу, майже відразу – Митрополит Шептицький виступає з потужним посланням «О квестії соціальній», у якому розвиває положення енцикліки і пристосовує їх до обставин тогочасної Галичини. На той час енцикліка стала частиною Маґістеріуму, і Шептицький викладає ідеї енцикліки вже як науку Церкви.

Давно зауважено, що далеке ХІХ століття видається нам застиглим, хоча насправді було воно дивовижно буремним. Ось лише перші-ліпші ознаки тодішньої науково-технічної революції: машини, парові двигуни, електрика, залізниці, мореплавання, телефон, телеграф, грамофон, кіно, радіо, перші спроби літати. Людство у своєму розвитку вийшло на вертикальну частину експоненти й почало стрімко змінюватися. З’явилося відчуття, що світ можна до кінця пізнати і легко підкорити. Під цей новий науковий підхід формується новий матеріалістичний світогляд, який ставав до того ж щораз більш атеїстичним. Модними стають соціалістичні ідеї, які, здавалося б, мають відповіді на всі тодішні проблеми. Відтак духовна атмосфера стрімко секуляризувалася, а Церква втрачала вплив і почала видаватись ретроградною. Вона не встигала за швидкими суспільними змінами і займала оборонну позицію, закликаючи лише дотримуватися освяченої часом традиції.

Механізація призвела до концентрації великих людських мас довкола фабрик і заводів. Вони втрачали традиційний уклад життя, жили в жахливих умовах скупчення, норми особистої й суспільної моралі руйнувались. Економічний і політичний лібералізм породив безконтрольну конкуренцію і нестримну експлуатацію робочої сили. В результаті повисло право людей на свободу, справедливість, гідне існування. Масові тілесні й духовні страждання робітників якраз і породили «соціальне питання» – оту «квестію соціальну».

Практично відразу соціальний рух розщепився. Одні вважали, що робітничі проблеми можна вирішити лише економічними (матеріалістичними) методами. Звідси пішли ідеї класової боротьби та профспілок, а інерційний спротив суспільства призвів до радикалізації соціалістичного руху і забарвив Європу у червоний колір. Інші вважали, що вимога поліпшити умови праці й життя робітників є справедливою, а тому цілком християнською. Відтак робітнича проблема має релігійноморальний характер, що відкриває простір для діяльності Церкви. Як скаже в той час Шептицький: «Для того-то і я уважаю за своє право і свій обов’язок забрати голос в тій справі. Се моє право, бо Церкві належиться голос в справах суспільних, а тим більше в тих, де йде о моральність людей. А такою єсть соціальна квестія».

Католицька Церква почала усвідомлювати, що традиція – це не тільки консерватизм, який обмежується реставрацією давніх форм. Традицією Церкви є також пізнавати «знаки часу» та оновлюватися, відкриваючись на дію Святого Духа і творчо реагуючи на виклики часу. Під дією цієї спонуки Лев ХІІІ і пише свою енцикліку Rerum novarum – як сказав згодом Папа Пій ХІІ, «хартію соціальної дієвості християнства».

Український відголос енцикліки

Ми в Радянському Союзі знали, що лише комуністи обстоювали права робітників, і тільки після падіння комунізму дізналися, що ще наприкінці ХІХ століття, зі слів Івана Павла ІІ, «голос Лева ХІІІ відважно пролунав на захист утиснених, бідних, впокорених, тих, хто зазнавав зловживань, і не був нічим іншим, як відлунням голосу Бога, Який оголосив блаженними бідних та спраглих справедливості».

Це були радикально відмінні голоси. Комуністи закликали до класової боротьби і до скинення буржуазії. Тут принцип «нульової суми» аж зашкалював: «буржуазія» мала втратити все – пролетаріат, навпаки, все здобути (теоретично). Натомість головним завданням папської енцикліки було «досягти згоди між робітниками і роботодавцями у питаннях прав та обов’язків». А згода – це завжди «додана вартість», це завжди щось більше, ніж просто сума доданків.

А тепер звернімо наш погляд на українську Галичину, де були свої особливості: (а) австрійська влада не стільки заохочувала індустріальний розвиток, скільки зберігала сільськогосподарський уклад суспільства; (б) українське духовенство поділилося на український і москвофільський сегменти й жорстко конкурувало за сфери впливу; (в) соціалістичні ідеї щораз активніше проникали як з Європи, так і з революційно налаштованих кіл Росії.

Тут не можна не згадати Михайла Драгоманова, який розбудив Галичину і навернув невелику частину галицької молоді у соціалістичну віру. Захопилися цими ідеями, зокрема, два товариші – Іван Франко та Михайло Павлик, які видавали часопис «Народ» і ставали щораз більш знаними в суспільстві, особливо, як Франко, після трьох арештів. Очолив він і Русько-українську радикальну партію, яка вирувала соціалістичними ідеями.

Як реагує тогочасне духовенство? Те, що критично, це зрозуміло. Але коли вчитуєшся у риторику тієї критики, то бачиш, наскільки ретроградною була ота повна опозиція до всіх новітніх віянь. Здається мені, що Галичина невдовзі стала б тереном типового європейського вольтеріанства і цілковитого заперечення Церкви, якби єпископом Станиславівським, а згодом і Митрополитом Львівським не став Андрей Шептицький. З ним у Галичину прийшли ідеї енцикліки Rerum novarum – нова візія служіння Церкви.

Перші ознаки нового мислення проявилися вже в посланні Шептицького «Християнська робота» (1900 р. ):

«Помагайте убожшому не лиш з дня на день, але як можете, так поможіть, щоби він міг з біди двигнути ся та станути на своїх власних ногах. Давайте убожшому спосібність до заробку, – научіть єго, покажіть му, як би він сам міг свою долю поправити».

Сьогодні важко навіть уявити, наскільки революційною для того часу була оця постава Митрополита. Адже тут ішлося не просто про харитативну працю – принести спраглому склянку води. Митрополит говорить про те, як відкрити перед спраглим шлях до цілого озера.

Загалом початок ХХ століття в Галичині ознаменувався цікавими феноменами. 1903 року виходить друком Франкова праця «Що таке поступ?», яка свідчить про значне охолодження автора до соціалістичних ідей:

«Житє в Енґельсовій народнїй державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім поглядї деякі гачки, що будять поважні сумнїви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягаром на житє кождого поодинокого чоловіка. – Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусїла би щезнути, занидїти, бо ануж держава признає її шкідливою, непотрібною. Вихованє, маючи на метї виховувати не свобідних людий, але лише пожиточних членів держави, зробились би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежности, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнїйших полїцийних державах нема і мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

А через рік, у 1904-ому, виходить друком послання Митрополита Андрея «О квестії соціальній». Цікавий був уже сам початок цього послання:

«Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – противно, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним».

Тут мені вчувається відгук Митрополита на тодішні галицькі дискусії про те, що ніякої «квестії соціальної» в Галичині нема, що це все західна «інтрига». Тому в устах Митрополита твердження про прийнятність для церковної ментальності європейської демократичності й людинолюбства було дуже важливим:

«Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лиш право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон».

Шептицький перелічує всі згадані вище суспільні зміни й додає нові елементи:

«А світові капітали, скуплені в руках немногих потентатів світа фінансового, ростуть так, що зачинають неможливим способом тиранізувати людськість. В їх руки переходять поволі всі міжнародні навіть відносини, від них зачинає залежати супокій або війна, від них – існованнє або упадок держав або правительств».

При цьому, на думку Шептицького, в Галичині ситуація навіть гірша, оскільки стан економіки є «невиносимим», політичні ристалища – безконечні, податки – «надмірні й більші, ніж будь-де», а вбогим бракує належної освіти.

Як Шептицький бачив розв’язання соціального питання? Він сформулював цілу низку принципів, з яких я виділю тут, на мою думку, найголовніші:

«Розв’язаннє соціальної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливості і на Христовім законі». І далі: «І в тім-то ріжнимося від людей, що раді би розв’язати соціальну квестію без вигляду на які-небудь принципи етичні і релігійні. Не можемо солідаризуватися з інтересами якої-небудь кляси суспільної, не входимо в союз з жадною партією; при суперечних, однак, інтересах верств багатших і убожших стаємо по стороні убожших, щоби християнською і легальною акцією поліпшити їх долю».

Ще один принцип я хотів би виділити окремо – це заперечення ненависті, що неминуче веде до насильства. Проте не сприймаймо слова Шептицького як просте моралізаторство: мовляв, чоловік на то вчився, щоб говорити побожні речі, тому їх і говорить. Це був час, коли на Галичину одна за одною накочувалися цілі хвилі ненависті: чи то класової, чи то національної. Підставою для прийняття ненависті ставала та чи та ідеологія, тоді як у Шептицького промовляла логіка не ідеологічна, а християнська, з перспективи якої видно було справжні розміри небезпеки:

«Чи то ненависть клясова, чи народна, чи прикрита позорами ревности і патріотизму, чи умотивована правдивими чи мнимими кривдами, все і кожда ненависть єсть нехристиянською, все відводить від Бога і від правди, єсть все правдивим злом і нещастєм, все більше шкодить тому, що ненавидить, хоч несвідомо, як тому, кого ненавидить. Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не поставила і не поставить.

Прапор наш – се прапор любови… Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти».

Мені аж кумедно стає від думки, якими «шкідливими» й «утопічними» виглядали ці формули в очах тогочасних борців за національне чи соціальне визволення народу. Адже перед народом був такий очевидний ворог, такий досяжний – чи то гордовитий поляк, чи то нещадний експлуататор. Ну як можна говорити про любов до нього?! Це ж опортунізм, національна зрада.

А позиція Шептицького фактично поділяє долю євангельського наріжного каменя: її, як і той камінь, спершу відкидають, бо вона виглядає надто вже нереалістичною, а потім, пройшовши цілий етап болю і кривди, переконуються, що те відкинуте було насправді «каменем наріжним».

Все це можна проілюструвати, скажімо, питанням про класову боротьбу. Вона видавалася очевидною і єдиною реалістичною. Під її знаменами піднімалися страйки і спалювалися панські маєтки. Спалахи цієї боротьби вражали уяву й розбурхували кров. Як на цьому тлі можна було сприймати формули Шептицького:

«Церква усмиряє і усуває братню борбу верств суспільних. Она голосить доктрини, котрі в силі крайності рівнати.

Два стани – убожіший і багатший – не суть собі з природи ворожими. Блудним єсть суд, що сама природа пхає їх до завзятої вічної борби… Капітал і праця не стоять в сущній і природній суперечності, борба між ними припадкова – не конечна. Капітал не обійдеся без праці, а праці потреба капіталу. Зі згоди і лучности, так, як в кожній річі, так і тут, слідує порядок і краса; незгода і борба приносить все замішаннє, нелад і упадок.

Віддати кожному то, що єму належиться, кожде єго право пошанувати – се підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви».

Проте придивімося до нинішніх найуспішніших західних демократій – найбільш благоденствують саме ті, які, скуштувавши руйнівної класової боротьби, все ж відкинули її як головний метод боротьби і знайшли спосіб порозуміння між роботодавцями і робітниками. Тоді як нещасні потомки натхненних «класових борців» досі не можуть виборсатися з безпросвітного цивілізаційного багна.

При чому зауважте, що отой начебто наївненький принцип «віддати кожному, що йому належиться» є фактично апологією сучасного нам принципу «доданої вартості», до якого ми сьогодні лише доростаємо. Бо ж свого часу так захопилися очевидністю простого і зрозумілого принципу «нульової суми»: відібрати у багатих і роздати бідним, експропріювати експропріаторів, знищити експлуататорів і залишити на суспільному полі лише «людей праці».

Цікаво, що, обстоюючи права вбогих, Шептицький не ідеалізує їх і не забуває нагадати, що вони також мають певні обов’язки, а багаті – певні права:

«В ім’я Христової любови пригадуємо багатшим їх обов’язки, в ім’я тої любови боронимо прав убогих. З тої любови не закриваємо перед убогими їх обов’язків і шануємо права багатших».

Митрополит Шептицький опонує практично усім доктринальним постулатам тодішніх соціалістів: скасуванню приватної власності й заміні її власністю суспільною, ідеї абсолютної економічної і суспільної рівності всіх людей. На його думку, соціалістична теорія робить ту саму помилку, що й ліберальна:

«Знов не предвиджуєся, що слабші одиниці стануть конечно здобичею сильніших».

Природною для Шептицького є і логіка субсидіарності (одного з засадничих понять пізнішої соціальної доктрини Католицької Церкви), яка в енцикліці Rerum novarum уже окреслена, але ще так не названа:

«Не є справедливо, як це ми вже казали, щоб громадянин і родина були поглинуті Державою. Є справедливим, одначе, щоб залишити для одних та інших стільки незалежності, наскільки це лиш можливо, зберігаючи спільне добро і права інших» (28).

Альтернативою радикальній соціалістичній програмі для Шептицького є програма євангельська:

«Богатшим і працьодавцям пригадує стислий обов’язок ушанувати достоїнство людське і призначеннє до синівства Божого. Заказує обходитися з робітником, як з невільником… Нелюдськостію єсть і мерзенним злочином – надуживати людської праці, а гріхом, що кличе о пімсту до неба, – встримувати робітникові заслужену платню.

Гадаю, що трудно не видіти суспільної донеслости науки, котра, з одної сторони, підносить убогого і матеріяльно, і морально, а з другої – каже кожде єго право свято шанувати, накладає на всіх тяжкий обов’язок ратувати го в крайній біді, навіть з власною великою жертвою».

Важко назвати ще якусь людину в Галичині, окрім Митрополита Шептицького, яка би краще почула і сприйняла слова Лева ХІІІ з Rerum novarum про важливість інституцій:

«Церква працює безпосередньо для добра пролетаріату, творячи і підтримуючи, як тільки це можливо, для полегшення їхнього життя інституції, чим так відзначилася, що викликала подив і прилюдні похвали навіть своїх ворогів… Томуто Церква – спільна мати бідних і багатих, інспіруючи і викликаючи героїзм любові, створила релігійні та інші харитативні товариства та інститути, які не проминули майже жодного роду злиднів, допомагаючи і підтримуючи бідних» (24).

Спершу Митрополит наставляє народ і переконує його (і передусім священиків) братися до роботи:

«Любов на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становиску, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народа, є ліпший патріот, як той, котрий много говорить, а мало творить.

Нехай будучі покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабою є суспільність, що свого промислу не має, слабою є суспільність, в котрій торгують чужинці. Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі, або майже всі, відповідно до свого положення, суть заможні».

Але при цьому він «закочує рукави» й сам. Жоден перелік зробленого Шептицьким не може бути вичерпним, тому кілька наведених мною прикладів – це радше ілюстрації, які лише підтверджують закономірність:

1903 рік – Митрополит Андрей відкриває Народну лічницю, порадню для матерів, дитячі садочки, сиротинці.

1904 рік – своїм архипастирським посланням прямо зобов’язує священиків очолити кооперативні організації на місцях (відтак перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло майже 1500 різних кооперативів).

1905 рік – засновує Національний музей у Львові.

1907 рік – причетний до заснування Краєвого молочарського союзу (Маслосоюзу).

1908 рік – очолює комітет Земельного іпотечного банку, допомагає розбудовувати товариство взаємного страхування «Дністер».

1911 рік – причетний до заснування бойскаутської організації «Пласт» і далі підтримує спортивнопожежні товариства «Сокіл» (1898 р. ) і «Січ» (1900 р. ), які займаються військовою підготовкою молоді, підтримує діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Під патронатом митрополичого ординаріату було створене українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де юнаків навчали комерції, а ще Наукове товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді. Сприяє видавництву журналів для молоді «Наш приятель», «Поступ», «Українське юнацтво».

У 20 – 30-их роках ХХ ст. з благословення Шептицького розвинувся український молодіжний католицький рух, який був складовою частиною загальноєвропейського молодіжного руху, започаткованого за підтримки Папи Пія XI. Першою і найсильнішою організаційною формою цього руху вважається Марійське товариство молоді у Львові, засноване в 1918 році з метою організувати молодь середніх шкіл. У 1930 році було засноване товариство українських студентів-католиків «Обнова». Це товариство ставило перед собою мету поглиблювати католицький світогляд своїх членів, підтримувати товариське життя і вести харитативну діяльність серед членів. «Обнова» брала участь у конгресах католицьких слов’янських організацій студентів – Slavia Catholica, співпрацювала з Pax Romana. Шептицький – засновник свята «Українська молодь – Христові» (УМХ). З досвіду проведення цього свята бере свій початок і така організація молоді, як Католицька акція української молоді «Орли».

Це було справжнє преображення Галичини. Адже ще наприкінці ХІХ століття Михайло Драгоманов вражено писав, наскільки приголомшило його львівське українське панство, що вечорами завзято грало в карти. Через кілька десятиліть душпастирського служіння Митрополита Андрея й оновленого духовенства (і, визнаймо по справедливості, через кілька десятиліть суспільно-політичної активності ОУН) Галичина позбулася своєї аморфності й перетворилася на могутній суспільний організм. Так Господь готував народ до випробувань, що несла йому середина ХХ століття…

Якщо це було можливе тоді – чому неможливе тепер? Але щоб стати спроможним здійснювати таку програму соціальної дії, треба пройнятися філософією Митрополита Шептицького:

«Не зривами одної хвилини, лише беззупинним напруженням і беззупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролити в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей і ненависть ворогів, і брак довіря своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!» (Слово до Української молоді, 1932 р. , 1, с. 361).

Мирослав Маринович

Виступ на науково-практичному семінарі «Андрей Шептицький: «О квестії соціяльній». Повна версія надрукована на Zbruč.eu

Чи є для України шлях до подолання її всеосяжної кризи? Чи виправдана наша надія, і якщо так у чому полягає основа нашого оптимізму? На ці запитання спробував відповісти Блаженніший Любомир, Патріарх Києво-Галицький УГКЦ, у своїй проповіді в день хіротонії владики Йосифа Міляна 18 червня ц. р. Своєю статтею я хотів би виконати просту роль ретранслятора, з допомогою якого ці думки, висловлені у лівобережному патріаршому соборі УГКЦ в Києві, були б почуті людьми доброї волі по обидва боки Дніпра.

Йдеться знову про одвічне українське «Як будувати Рідну Хату?». І річ не в тому, щоб піддати концептуальній ревізії знаменитий однойменний текст Митрополита Андрея Шептицького. Адже він настільки актуальний, що досить змінити стилістику мови, і публікація такого тексту зробила 6 честь не одному сучасному діячеві. Отож ідеться про щораз новіші тлумачення давньої теми, яка спроможна і вознести українця на найвищі рівні ентузіазму, і скинути його на найнижче дно зневіри.

Сьогодні ми явно ближчі до другого стану. Бо заворожено-пасивне споглядання українського суспільства за майже прилюдною змовою двох політичних партій проти конституційних прав народу інакше як паралічем волі та зневірою у власних силах не назвеш. Народ, що перебуває у стані такого відчаю, стає іграшкою суспільно-політичних стихій. То в чому тоді наш порятунок?

Те, що церковний єрарх говоритиме про пріоритет Божого закону, який має лежати в основі всякого державотворення, можна легко передбачити. Сучасний український читач уже звик до цього, а відтак автоматично пропускає цю тезу повз вуха. Мовляв, лікарю логічно говорити про помічну дію ліків, правоохоронцеві — про повагу до Кримінального кодексу тощо. Тоді як ми, прості люди, змушені виборювати собі місце під сонцем, і якщо для цього треба, скажімо, обійти закон, перехилити зайву чарчину чи зважитись на щось аморальне — що ж, таке життя, і нема на то ради.

Але, за Патріархом Любомиром, ідеться не про те, що Божому законові слід коритися тому, що він — Божий, тобто даний нам нашим паном, перед яким ми маємо порабськи схилятися. На жаль, дуже часто саме таким є наше сприйняття, бо «ми бачимо закон як якийсь тягар, якусь перешкоду для нашого діяння». Натомість Патріарх робить висновок, який буде явно несподіваний для людини постмодерної доби: «Закон, а головно Божий закон, — це наше забороло для збереження нашої свободи. Закон не обмежує нашу свободу, а навпаки — її боронить».

Уявляю, яким нонсенсом прозвучить ця думка для так званого «нового українця», який, упиваючись власною безкарністю, буквально розкошує від повсякчасного зневажання всіх можливих законів. Проте досить лише глянути з цієї перспективи на згадану сороміцьку «ширку» («широку коаліцію» БЮТ і ПР), щоб переконатися: планована лукава конституційна реформа була небезпечним посяганням на свободу всього народу. Тому руйнація цього аморального задуму, незалежно від того, якими безпосередніми мотивами вона була викликана, — оберегла нашу свободу.

Неспроможність новітньої політичної еліти побачити наслідки порушення Божого закону просто вражає. Вона помічає лише ті конкретні вигоди, які на цьому шляху отримує, проте впритул не бачить, які — ще більші — вигоди при цьому втрачає. Хто порахував, скільки вигідних контрактів втратила українська економіка через те, що в ній не впроваджено цивілізовані «правила гри»? Хто порахував суто фінансові втрати від того, що в країні не працює поняття честі, а чийсь хабар легко можна перекрити хабаром більшим? Ніщо в нашому житті не множиться так швидко, як зло. І чи так уже треба кожному дочекатися, щоб воно бумерангом вдарило по тобі чи твоїх дітях, аби згадати про закон відплати?

Ні, тут ідеться не про народний варіант цього закону під назвою «Бозя карає». Він узагалі не карає — караємо себе ми. Блаженніший Любомир нагадав класичну християнську тезу: «Господь Бог створив нас вільними. Він краще, ніж усі інші, респектує нашу свободу». Господь ніби каже: «Їдьте лише цією дорогою, яку я перед вами простелив. Якщо ж ви невиправдано звернете вбік, то або виїдете на зустрічну смугу, або звалитесь у кювет. В обох випадках буде біда». Проте що робити, коли свою свободу ми вбачаємо саме в тому, щоб крутнути кермо в недозволеному місці?!

За Патріархом, «Господь Бог немовби сказав: “Дорогий сину, дорога дочко! Хочеш втішатися своєю свободою, вповні бути собою, якнайкраще вшанувати свою власну гідність? Шануй батька і матір, не вбивай, не чужолож, не кради, не свідчи ложно…” Якби ми все це собі вповні усвідомили, наскільки інакшим було б життя нашого народу в Україні!»

Я переконаний, що більшість людей в Україні погодилися б у душі з цим висновком, але взяти його як обов’язкову вимогу щоденної дії їм не до снаги. Заважають зневіра у власних силах і брак міжлюдської солідарності: «Чому це з мене має все початися?». Натомість переважає надія, що «… мене особисто біда якось омине: десь промовчу, десь доплачу, а десь і по лапі дам іншому». Мільйони в нас сьогодні активно засвоюють цю викривлену «науку вижити», без якої, мовляв, пропадемо. І тому непомітно ми підміняємо велике питання «Як будувати Рідну Хату?», поставлене Митрополитом Шептицьким, нашим куценьким «Як будувати свою хатку скраю?»

Що ж, добре: «Господь Бог респектує нашу свободу», а тому ми не почуємо гнівливого гуркоту землі чи остережного голосу з хмари. Проте що підказує нам розум?

Закон множення зла стократ доведений досвідом людства. Безконтрольне й незагнуздане зло множиться нескінченно — як у душі людини, так і в усьому суспільстві. Марно ставити собі за мету позбутися зла: у нашому грішному світі це було б, вочевидь, утопічно. Проте так само марно й утопічно залишати суспільну недугу без нагляду й лікування, сподіваючись, що у мою «хатку скраю» зло не постукає. Сьогодні український суспільний організм пронизаний метастазами морального раку. Чи врятуються буцімто «захищені» клітини, якщо від недуги загине весь організм?

Що можна і треба робити — то це мінімізувати зло, стримуючи його ефективним державним законом, записаним у Конституції, і моральним законом, записаним у людському серці. Іншого шляху немає. Тому прислухаймося до слів, настояних на християнському досвіді, і «не поринаймо у безплідні, а то й безглузді нарікання, очікуючи розв’язок — самі не знаємо від кого». Як свідчить Євангеліє, Господь неодноразово обертав недугу, що на смерть, у недугу, що на славу Божу (пор. Йо. 11:4). Але, щоб це сталося, слід захотіти одужати нам самим.

«Дзеркало тижня» № 26 (754) 11 – 31 липня 2009

Святкування 1020-ї річниці Хрещення Руси-України позначилося двома повенями: однією фізичною – на Прикарпатті й Буковині, другою емоційною — в серцях християн київської традиції. Здавалося, ці три дні щось перевернули в наших душах, і тепер настала пора уяснити, що саме.

Має рацію Константинопольський Патріарх, коли наголошує, що він не є папою Сходу, але його візит в Україну за значенням можна легко прирівняти до візиту Папи Івана Павла II. В обох випадках первоєрархи долали несамовитий спротив Патріарха Московського і водночас ішли назустріч найсміливішим мріям частини українських християн. Той факт, що Патріарх Царгороду, на відміну від Папи, таки отримав формальне запрошення з боку патріаршої Москви, нічого по суті не міняє. Адже Москва його запрошувала не на те святкування. Завдяки Президентові Ющенку, відзначення ювілею принаймні два дні відбувалося не за московським сценарієм, а тому стало святом унезалежнення українського православного духу. І це —найголовніший результат тих ювілейних днів.

Звичайно, чимало православних відчуло розчарування, що, перебуваючи у Києві, Патріарх Константинополя не вирішив проблему канонічності незалежних українських Церков. Це почуття майже ідентичне розчаруванню греко-католиків, що, приїхавши в Україну, Іван Павло II не визнав Патріархату УГКЦ. Обидва розчарування легко зрозуміти, але важко виправдати, бо церковні процеси є надзвичайно інерційними. Інституція, яка понад усе земне цінує традицію, не може (і не повинна) легко пристосовуватися до швидкоплинних політичних конфігурацій.

Тому не поспішаймо дорікати Президентові Ющенку чи єрархам усамостійненого українського православ’я за якісь недоробки. Звичайно ж, вони були. Звичайно ж, зміна наставлення Царгороду мала якісь конкретні причини. Але все це не більш ніж інформаційний шум, про який уже через рік пам’ятатимуть лише фахівці. Довірмося Господньому Провидінню: навіть за цих 17 літ державної незалежності християнство в Україні зазнало таких глибинних трансформацій, що наша нетерплячка може воістину розгнівити Бога. Помісна Київська Церква мусить визріти — тільки за цієї умови вона матиме надійне майбутнє. Отож насправді святкуванням 1020-го ювілею християнства в Україні зроблено черговий і надзвичайно важливий крок саме там, де ця помісність і мусить визріти, тобто в душах і мізках українців.

Два перші дні обличчя Патріарха Варфоломея І аж світилося від внутрішнього осяяння. А коли над Києвом заяяла веселка, то стало зрозуміло, що на цій події воістину спочиває благословення Господнє. Здавалося, впала якась темна завіса, яка відділяла Софію Київську й усю Україну від її славної історії. Натомість третій день вразив похмурістю облич. Як переконалися телеглядачі, спільна літургія біля пам’ятника Володимиру була не літургією любові, а демонстрацією сили. Тут у свої права вступив дух ревнощів, який прагне будь-якою ціною закріпити за собою спірну територію. Суперництво між патріархами Москви й Константинополя стало темою №1 у порядку денному світового християнства і після урочистостей у Києві не припиниться. Зміна геополітичного статус-кво з усією неминучістю передбачає зміну геохристиянського статус-кво. Й Україна є вирішальним чинником для обох.

Візит до Києва був надзвичайно важливим для більшості єрархів світового православ’я. Одне діло — дізнаватися про Україну зі злосливих повідомлень Московського Патріархату, цілком інше — побачити все на власні очі. Розміри держави, маєстат Києва та його церковної історії, рішучість Президента все це закріплювалося в пам’яті через механізм імпринтингу і ще озветься в належний час. Бракувало лише одного — того, що сім років тому вразило ватиканський супровід Івана Павла II, півторамільйонної літургії просто неба, на яку добровільно зійшлися б українські віряни. Розповідають, що саме це в очах ватиканських достойників перетворило УГКЦ з клопітливої діаспорної проблеми в потужну духовну силу, з якою слід рахуватися. Шкода, що цього разу цей шанс було втрачено, і втратила його, до речі, саме та сила, яка й завоювала серця світу через феєрію велелюдного Майдану!

Можна не сумніватися, що контраверсії київських урочистостей викликали велике сум’яття в серцях українських православних, що перебувають у єдності з Московським Патріархатом. Більшість із них по-своєму любить Україну, а тому визначальну вагу для них має канонічність Церкви, а не її вірність російським державницьким інтересам. Проте під час нинішніх святкувань у позиції патріарха Алексія ІІ російські інтереси аж випирали – недарма світ облетіла крилата фраза анонімного православного богослова з повідомлень Asia News, який стверджував, що «на жаль, у православ’ї існують центри, в яких над універсальним духом Христа домінує дух газогонів». Біля пам’ятника Володимирові перед українськими православними увиразнився вибір не між православ’ям і католицизмом, як це було під час візиту Івана Павла II, і не між канонічним та «розкольницьким» православ’ям, а між двома канонічними гілками православ’я. Причому, та гілка, що опонує Москві, є Церквою Царгороду, Церквою-матір’ю для християнського Києва! До якого історичного моменту сумління цих українських православних залишатиметься нечутливим до виразно проросійських мотивацій в позиції патріаршої Москви?

Урочистості завершились, проте інтрига щодо майбутніх кроків Царгородського Патріарха зберігається. Зрозуміло, що постійно чуючи з уст Москви зневажливі коментарі щодо кількості підлеглих Варфоломеєві І парохій, Патріарх не проминатиме нагоди укріпити свої позиції за рахунок України. Проте де межа допустимого ризику, що його може прихильно сприйняти світове православ’я? Недавня екуменічна зустріч у Равенні засвідчила, що позиції Московського Патріархату у православ’ї змінилися: чи не вперше сталося так, що всі православні делегації проголосували проти тієї пропозиції, яку висунули російські посланці. У цій ситуації ні Константинополю, ні Москві не вигідно вдаватися до різких демаршів: першому – щоб не порушити позитивні для нього тенденції, другій – щоб іще більше не ослабити свої позиції. Отже, позиційна боротьба за впливи й далі триватиме. Як твердять оглядачі, багато що покаже осіння всеправославна зустріч у Стамбулі. Цікаво, що, прагнучи укріпити свої позиції, Москва почала домагатися присутності на таких зустрічах її формально самоврядних Церков-союзниць, автономність яких фактично не визнана світом. Йдеться, зокрема, про присутність делегації Української Православної Церкви, що в єдності з Московським Патріархатом. Якщо це справді станеться, то це буде черговий крок до виходу церковного Києва з тіні – дарма що якийсь час він голосуватиме, звичайно ж, за підказкою Москви.

А що з визнанням немосковського Українського православ’я? Сьогодні вже зрозуміло: ще треба буде зачекати. Проте важливо не гаяти даремно час на безплідні скарги, а сприйняти цей факт як прихильність долі, яка цим самим підштовхує всіх до важливих і навіть нагальних кроків.

По-перше, слід внутрішньо консолідувати цю гілку Українського православ’я, загнуздуючи нездорові амбіції окремих лідерів і самодисциплінуючись на всіх рівнях церковної ієрархії. Стриманість і навіть упокорення, що їх виявили єрархи незалежного українського православ’я під час ювілейних урочистостей, засвідчують, що це завдання не є непосильним. Головне – зрозуміти, що для успішного прориву як на політичному шляху до Європи, так і на церковному шляху до помісності треба покінчити з отаманщиною й отією впертою хохляцькою вірою в те, що нам вдасться обдурити увесь світ. Перед православним світом має постати міцна консолідована й об’єднана Церква, яку він не зможе не визнати.

По-друге, слід шукати найрізноманітніших нагод, щоб активно працювати з православними Церквами світу, доносячи до них свої аргументи і стаючи їм зрозумілішими. Ту активність України у міжцерковній сфері, яка передувала відзначенню ювілею, добре було б продовжити. Йдеться не про те, щоб поставити визнання головною метою української Церкви – це вочевидь було б помилкою, а про принцип «під лежачий камінь вода не тече», який треба трактувати серйозно.

Мирослав Маринович

19-21 жовтня цього року у м. Тернополі Федерація українських католицьких студентських та академічних товариств «Обнова» провела свій третій 3’їзд, в рамках якого відбулась конференція «Місія «Обнови»: від покликання до втілення». Участь у конференції взяло близко 150 обновлян з України та з-за кордону. Гостями та доповідачами на конференції були: Блаженніший Любомир, Владики Василій Семенюк та Гліб Лончина, ректор УКУ о. д-р Борис Гудзяк. Публікуємо текст виступу Мирослава Мариновича, президента Інституту Релігії та суспільства УКУ.

********

Кожна людина має свою особливу, визначену Богом місію у житті. Проте ніхто з нас не знає, коли
Господь сформулює для нас Своє найголовніше питання. Ніхто не знає, коли треба буде зробити найголовніший вибір у своєму житті. Це може статися завтра, через місяць чи рік, а може, в оцю власне хвилину. Не знаючи точно години, ми, однак, маємо точно знати головне: кожного разу нашим завданням є робити вибір на користь добра – так, ніби ця мить у нашому житті вирішальна. Формулювання Євангельської місії християнина бути «світлом для світу» (Мт 5:14), «шукати найперше Царства Божого й праведности Його» (Мт 6:33) загалом не викликає в нас заперечень. Але значно важче з утіленням цієї місії в життя.

Миряни і духовенство

Ніде правди діти: сьогодні в мирянському середовищі УГКЦ множиться невдоволення духовенством і його, як кажуть, незадовільним моральним рівнем. Із уст в уста передаються історії про грошолюбство священиків, про порушення ними 6-ї та 7-ї Божих заповідей, про зловживання ними своєю владою та довірою з боку людей. У результаті народ потрапляє у велике згіршення. Що ж, таке трапляється не вперше в історії людства — і, боюсь, не востаннє. Досить зауважити Єзекиїлеве: «Священики її ламають Закона Мого, і зневажають Мої святощі, не розрізняють між святим та несвятим…» (Єз. 22:26). Але що в цьому випадку робити нам, мирянам?

Якщо послухати оті стурбовані голоси, то єдиним виходом із ситуації здається «тверда рука» єпископату. Що ж, певна рація в цьому є: замовчувати і «маринувати» проблему єпископам не слід. Хай буде для всіх нас промовистим прикрий досвід Католицької Церкви у США — досвід тривалого замовчування проблем, який обернувся для неї врешті великими моральними і фінансовими втратами. Тому єпископи мають знати про зловживання з боку священиків і вчасно застосовувати відповідні дисциплінарні стягнення.

Проте чи справді це єдиний засіб впливу? Мені пригадується історія, описана у «Дванадцяти листах о. Андрея Шептицького до матері». В ній оповідається про те, як тоді ще єпископ Шептицький вплинув на одного недбайливого пароха, який не дуже полюбляв служити Вечірню, надаючи перевагу гостинам у сусідніх «отців-собратів». Поїхавши в це село і не заставши пароха, кир Андрей сам відслужив Вечірню, а на зніяковілі вибачення пароха сказав: «Все в порядку, отче парох! Я Вас сьогодні заступив, але вже під час чергових неділь я не матиму часу Вас заступати!» І в цьому листі вкладено в уста Владики Андрея такі слова: «Ти знаєш, Мамо, що вістка про моє «заступство пароха» поширилася блискавкою по цілій єпархії, усюди служили св. Вечірні, а храми Божі є дбайливо доглянені. Але ніякого наказу в цій справі я не проголосив». Цього пароха можна було «викликати на килим» і покарати лише такі засоби впливу і знає наша посттоталітарна ментальність. Але любов дає нагоду преображати людські серця, не травмуючи їх; дає можливість стати опорою людині в їїдуховному зростанні.

А що для мирянина означає оця формула: «любити свого пароха»? Перше, що спадає на думку, це усвідомлення того, що гріхи священика – це продовження гріхів мирянина. В епоху Середньовіччя, реагуючи на докори щодо невідповідної поведінки священиків, єпископ Алеппо цілком слушно зауважив: «А звідки береться духовенство, як не з мирян?» Отже, в тому, кого ми засуджуємо, нам, мирянам, важливо побачити самих себе. А відтак у наших руках є ефективний шлях піднесення морального рівня священиків: зростаймо у праведності самі й ті з нас, що стануть священиками, будуть ipso facto моральнішими!

Друга відповідь на критичні голоси це пересторога перед спокусою бачити в моральному світі духовенства лише чорне. Це неправда, що довкола нас є лише погані священики. Якби було так, Церкву давно б поглинули ворота пекла. Тому цінуймо добрих священиків і говорімо про них. Хай буде належно оцінено нами найменше добро, яке походить із жертви священика. Обдаровуймо їх любов’ю й довірою, робімо ці почуття видимими. Це не тільки справедливо винагородить їх, а й укріпить їхній авторитет у Церкві. Втім, цим ми зможемо досягти навіть більшого. Прислухаймось до слів жемо досягти навіть більшого. Прислухаймось до слів ап. Павла, сказаних про його одноплемінників-юдеїв: «…може як викличу заздрість у своїх за тілом і спасу декого з них» (Рим. 11:14). Отже, шануймо добрих священиків іще й для того, щоб викликати спасенні заздрощі у недбайливих!

І нарешті, третя заввага. Якщо іти за логікою невдоволених, то моральні провини священиків є нездоланною перешкодою до їхнього, мирян, духовного вдосконалення.

Мовляв, доки грішить мій парох, доти я зі своїми гріхами – «в законі». Але хіба не маємо ми перед собою найдосконалішого прикладу — Самого Христа? Чи не є цей приклад перед нами постійно? Навіть найбільший гріх якогось священика, монаха чи єпископа не сміє підважити в наших очах спасенної сили цього найвищого жертовного прикладу. Так уже створений світ, що кожна гілка, хоч як високо вона виросте, мусить рано чи пізно зламатися. Кожен птах, хоч як високо він злетить, мусить час від часу сісти на землю. Так і людська душа, хоч як високо вона зросте у своїй духовності, час від часу слабне й відчайдушно потребує опори. Той, хто не любить грішника, зростає у своїй гордині. Той, хто не любить гріх, співчуваючи грішникові, зростає у своїй праведності. Тому сьогодні, в час тотального морального замішання, миряни і духовенство мають велике завдання любити одне одного, вирозуміло ставлячись до провин одне одного, і зростати своїм духом, маючи за спільний зразок — жертву Воплоченого.

Миряни й устрій Церкви

Друга половина ХХ і початок ХХІ століть позначені в житті нашої Церкви зусиллями, спрямованими на визнання її патріяршого устрою. З точки зору історії, ці 50 років — лише коротка мить; з точки зору людини — це період ледь не всього її життя. Не дивно, що в наших душах поселяється різного виду втома. Одні знеохочуються і стають пасивними. Мовляв, це не наша справа, якось воно буде, там, нагорі, розберуться. Але в цьому випадку патріярхат стає справою лише єрархії, а відтак справою майже приреченою. Бо тоді виглядає, що насправді йдеться лише про гонори єрархії. Інші, будучи неспроможними опанувати своє нетерпіння від тривалого (на їхню думку) невизнання патріярхату, радикально політизують саму проблему. І тоді ми займаємося улюбленою справою слабкодухих — пошуками винних на стороні: у Ватикані, Москві чи Варшаві. Як на мене, попри всі часом справедливі аргументи й резони, обидві форми нашої реакції — і пасивність, і політизація — є неєвангельськими методами вирішення проблеми. Ми маємо собі сказати: «Молімся за патріярхат і нашого Патріярха! Молитва тих, хто переконаний у потрібності патріярхату, буде опорою для наших однодумців і прикладом для всіх інших. Якщо ми сумніваємось у його потрібності, молімся за те, щоб Господь вніс ясність у наші душі. Якщо ми бачимо, що чинимо щось супротивне високому патріяршому статусові, молімся за те, щоб ми всі піднесли вгору свої серця. Але хай не буде поміж нами байдужих!»

Бажаний і єдиноможливий вихід із ситуації — це активізація нашого духовного життя. У пастирському посланні Блаженнішого Любомира від 6 вересня 2004 року Про утвердження патріяршого устрою Української Греко-Католицької Церкви мовиться: «Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви». Чи можемо ми сказати, поклавши руку собі на серце, що це завдання стало доконаним фактом сьогодення? Вочевидь, ні. Звичайно, наша Церква постійно нарощує свій потенціял, у багатьох осередках ентузіясти творять просто дива, але масового й динамічного зрушеннями поки що не досвідчили. А християнський світ не мусить зазирати у писані церковні статути, щоб визначити, який устрій має наша Церква. Якщо ми хочемо, щоб християнська ойкумена вдалася до революційного кроку і у ХХІ столітті визнала новий патріярхат, то наш патріярший статус мають упізнавати з першого погляду з інтенсивности нашого церковного життя, з нашої екуменічної відкритості до Церков-сестер, з нашої вірности євангельським принципам у нашому суспільно-політичному й буденному житті. Поява нового патріярхату має супроводжуватися появою нового слова у богослов’ї та новим піднесенням духу. Народ, який годинами стояв у болоті на зустрічі з Папою Іваном Павлом II, який 17 днів чував на промерзлому Майдані і який жертовно паломничає до Зарваниці чи Унева, таки спроможний це осягти. Але до цього треба духовно дозріти. І для нас надто мало зауважувати, що до визнання патріярхату УГКЦ мають дозріти Ватикан, Москва і Варшава. Значно важливіше для нас усвідомити, що до патріяршого рівня повинні дозріти передусім ми в Україні.

Ще однією важливою зміною в житті нашої Церкви було перенесення її патріяршого осідку до Києва. Не секрет, що багато галичан відчули тривогу за долю Церкви: чи не розчиниться вона у переважно русифікованому та знебоженому середовищі? Чи не зарано переносити нашу святиню у такий непевний світ? Сьогодні, по кількох роках нових реалій, можна зробити несподіваний, але цілком логічний висновок: церковне життя у східних і південних парохіях часом є інтенсивнішим за церковне життя в утверджених галицьких парохіях. Називаю цей висновок логічним, бо такою вже є природа Церкви: в умовах визнаного палацового істеблішменту вона часто в’яне, тоді як в умовах скромних напівпідвальних каплиць — розцвітає. Отож у житті УГКЦ останніх років уже проявився важливий феномен, що свіжою духовністю східних та південних парохій збагачується уся Церква.

Що в такому випадку робити галичанам? Наші успіхи очевидні. Проте так само очевидними є певні загрози. Упродовж майже двох тисячоліть Европа задавала тон у християнському житті. Европейські культурні матриці християнства видавалися християнством як таким, що сповнювало серця европейців великою гордістю. Але від гордості до гордині — один крок, а наслідки цієї заміни разючі. Сьогодні Европа у християнському сенсі щораз більше перетворюється на пустелю, тоді як біля постелі голодного і хворого на СНІД чуває більше Церква Африки, а священичих покликань найбільше в Індії. Ось чим обернулася для Европи її зарозумілість. Хай не станеться так з Галичиною! Ми всі маємо задуматися над тим, що сучасні розкольницькі течії в житті УГКЦ зароджуються саме в Галичині. Чи не є це сигнал, що, помимо прикладів очевидного церковного динамізму, колишня жертовність катакомбної Церкви поволі вигасає, що ми сприймаємо галицьку побожність як аксіому, тоді як насправді її досить часто треба доводити?!

Миряни і преображення світу

Ми живемо в суспільстві, яке не може виборсатися зі своїх проблем. Метафоричний опис нашої реальності, знову ж таки, легко знайти у Біблії: «Несправедливі ростуть, як трава, і цвітуть всі злочинці» (Пс. 91:8). Ми шукали спасенних засобів у президентському устрої та в різних формах парламентаризму, ми покладали надію на Конституцію та Европейський Союз, ми бачили загрози в енергетичній залежності та в розкраданні матеріяльного багатства України. Проте з кожним новим розчаруванням для нас дедалі більше увиразнюється головна причина наших бід: ми намагаємося збудувати новий і надійний дім, маючи у своїх головах креслення дому, який розсипався. Ми намагаємося виплекати щасливе й справедливе життя, хоч духовно і ментально ми все ще прив’язані до світу корупції, лукавства та компромісів із власним сумлінням. Але все це — виразки хворого духу, і саме тут, у духовній площині, лежить головний засіб нашого порятунку.

Висновок про занепад духовності не новий про нього говорить чи не кожен політик. То чому ж так важко нам щось змінити — наприклад, подолати корупцію? Як на мене, причина в тому, що ми чекаємо, щоб це зробив за нас хтось інший — Президент, Парламент, загалом влада. Ми не вміємо почати із самих себе. Я зважуся повторити тут свою пропозицію, за яку я вже був критикований на першій сесії Патріяршого собору УГКЦ. Більшості з нас уже доводилося колись у житті давати хабар, і ми знаємо, що часом спонуки до цього є непереборні. Скажімо, ми без намислу даємо хабар лікарю, якщо від цього залежить порятунок наших близьких. Цей аргумент у нашій душі сильніший за усвідомлення аморальності нашого вчинку. Я пропоную зайти з іншого кінця. Що заважає кожному з нас прийняти рішення не брати хабарів? Така постанова залежить виключно від нас самих. Спробуйте і ви побачите, що цей наївний, здавалося б, і нехитрий метод може насправді зробити чудо!

Ми мусимо прийняти широку програму боротьби із цим злом, яка об’єднає в одному пориві волю єрархії, душпастирську енергію і второпність духовенства та динамічний відгук з боку мирянського руху. Я маю на увазі таку програму, яка за масштабами мала б дорівнятися боротьбі з алкоголізмом, що її розгорнула наша Церква в часи митрополита Сембратовича (дай тільки Боже нам оминути негативних явищ, які її супроводжували).

В ситуаціях, у яких перебувають Україна й більшість інших держав, є одна засаднича різниця. Для країн, які втішаються плодами нинішнього status quo, проблема духовного занепаду є важливою, але не визначальною. Ці країни ще можуть певний час пожинати блага свого геополітичного комфорту. Для України ж — держави, яка підважує несприятливий для неї status quo, — моральне одужання є категоричним імперативом, без якого ми приречені на поразку. Духовне піднесення є насправді єдино можливим шансом нашого виживання! 1 тоді по нас, мирянах УГКЦ, будуть розпізнавати правдивість слів, сказаних Блаженнішим Любомиром 2001 року у присутності Івана Павла II: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові і покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із почесного нашого обов’язку перед усією вселенською Церквою». А вже справа Бога вирішити, чи буде наш духовний приклад вартісним для всього світу.

Проблема патріярхату в ниніш- ньому українському контексті є надзвичайно дражливою. Почати хоча б із того, що в очах української та світової спільноти вона сьогодні значною мірою дискредитована множинністю українських патріярхатів, проголошених у ХХ ст. (УГКЦ, УАПЦ Й УПЦ-КП). Рішення єрархії УАПЦ прислухатися до заповіту спочилого патріярха Димитрія (Яреми) й утриматися на певний час від обрання нового патріярха – загалом дуже похвальне не змогло переважити невтішного для нас висновку, що українські християни не спроможні самостійно навести лад у своїх патріярхальних змаганнях.

Проте у цьому висновку сторонніх від Церкви людей, звичайно ж, враховано далеко не всі аспекти проблеми. Так, проголошення низки українських патріярхатів свідчить не тільки і не стільки про зростання церковних амбіцій (до речі, ніби їх не було при створенні, скажімо, Царгородського чи Московського патріярхатів!), скільки про вихід українських Церков зі стану вимушеного зледеніння й нарощення готовності до виконання важливіших ролей.

Зволікання Ватикану із визнанням патріярхату УГКЦ стало однією з двох хмаринок, що набігли на загалом ясне й безхмарне галицьке небо під час візиту нинішнього Папи в Україну (другим було зволікання з беатифікацією Митрополита Андрея). Донедавна ображеними (цього разу на Царгород) відчували себе й православні українці автокефального статусу, хоч і сьогодні їхнє ставлення до об’єднавчих ініціятив Константинополя ще до кінця не визначене. В обох випадках українці схильні вважати, що Рим і Царгород надають пріоритет передусім політичним міркуванням, що, природно, викликає в українців згіршення і невдоволення. Дуже мало в Україні замислюються над провіденційним значенням такого зволікання. Нижче мені хотілося б зосередитися на трьох аспектах саме цього питання.

Уроки патріярхального руху

Загальноприйнято вважати, що український патріярхальний рух був добрим уроком як для єрархії, так і для самих учасників руху. Єрархія Церкви змушена була врахувати, що частка Тіла Христового, якою є вірні УГКЦ, не живе лише одними канонічними чи адміністративно-єрархічними мотиваціями. Існують ще геохристиянські резони, існують врешті-решт церковні політика й дипломатія, ігнорування яких може суттєво травмувати вірних. Часом здавалося, що vox populi, не будучи втаємниченим у тонкощі статутних параграфів та артикулів, зберігав головні домінанти церковної самосвідомости краще, ніж дехто з єрархів. І цей висновок підтверджують рішення Синодів Єпископів УГКЦ 1990-х років, які узаконили патріярхальний устрій Церкви. Хто зна, чи сталося б це так швидко, якби не енергія патріярхальників, яких запалив і згуртував довкола себе Блаженної пам’яти Патріярх Йосиф Сліпий. За цю велику духовну енергію, за цю невтомність ми сьогодні в Україні повинні скласти нашим достойникам велику пошану і вдячність.

Водночас у патріярхальному русі звучала нота – часом голосніше, часом приглушеніше, яку не можна назвати стисло церковною. Я маю на увазі тональність бунту, в якій було сформульовано чимало патріярхальних домагань. Не можна недобачати, що бунтарство майже виключає можливість досягнення загального консенсусу, оскільки воно є запальним і нетерплячим, а будь-який компроміс видається йому зрадою. У результаті через церковні спільноти (включно з єрархією) проліг болісний розлам, наслідки якого відчуваються в діяспорі й досі. Відповідальність за це несуть і єрархи, які за немилим їм образом бунтарів не побачили слушних еклезіальних аргументів, і самі патріярхальники, які забули, що енергія бунту далеко не завжди має євангельську природу.

Що ж, у кольори бунту забарвлена вся історія України – з усіма славними й печальними його наслідками. Український бунт є другою стадією нашої національної реакції на кривду. Першою є безсловесна покора. Посередні стани для нас не існують, ми на цих регістрах не працюємо. Тобто ми чомусь не вміємо конструктивно дослідити проблему, не впадаючи з самого початку в образу, і шляхом конкретних практичних заходів застерегти свої інтереси. Проілюструю цю дещо схоластичну тезу конкретним прикладом.

Ми досі звично ображаємося на ватиканські чинники, що в загальнокатолицьких документах так мало місця залишено для Східних Церков (тут ідеться не про почесті, а про врахування засадничо іншої природи цих Церков). Однак уже перші спроби дослідити причини цього явища виявляють одну принципово важливу річ: ми не присутні на етапі підготовки цих документів, і то не тому, що нас не запрошують, а тому що ми самі уникаємо своєї участи, бо до неї і в богословському, і в психологічному сенсі не готові. Проте саме ця конкретна марудна робота і є отим спасенним третім шляхом, який не є ні безсловесною покорою, ні бунтом, що трощить будь-які містки до взаєморозуміння.

Отож першою провіденційною підказкою Неба для нас є спонука дуже серйозно взятися за ґрунтовну богословську освіту вірних нашої Церкви.

Патріярша гідність не як вимога, а як зміст життя

Вище ми вже говорили про зростання в церковній свідомості християн київської традиції відчуття що їхні Церкви готові до набуття патріяршої гідности. Першим імпульсом до цього було усвідомлення греко-католиками й автокефальними православними факту великого мучеництва їхніх Церков у більшовицький період – а мучеництво християн віддавна вважається в Церкві найвищим (а тому довершеним) свідченням віри. Проте це усвідомлення має перерости у збереження й осмислення конкретних історичних джерел (що в міру своїх сил робить Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії) та роботу каноністів Церкви щодо відповідно- го оформлення фактів мучеництва як ісповідництва віри (що було за- початковано у час підготовки візи- ту Римського понтифіка в Україну).

Крім того, відроджені українські Церкви щораз більше набирають- ся повноцінної еклезіяльної “пло- ти”. Період викривленого чи “обте- саного” існування, з Божою по- міччю, минає. Присвятивши попе- реднє десятиліття справі відбудови своїх структур, українські Церкви поволі переключають увагу на ви- конання своїх майбутніх ролей. Ця думка виразно прозвучала, зокре- ма, у слові Патріярха УГКЦ Любо- мира (Гузара) під час Святої Літургії у Львові з участю Його Свя- тості Івана Павла II:

“Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснен- ня нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також з почесного нашого обов’язку пе- ред усією вселенською Церквою”.

Звідси випливає друга провіден- ційна підказка – принаймні для ук- раїнських греко-католиків. Як цілком слушно сказано у ре- дакційній статті “Щоб не зрадити ідеї патріярхату”, формулу “нам патріярхат належиться” має бути врешті замінено формулою “втілюймо патріярхат”, живімо згідно з його вимогами, розбудо- вуймо Церкву так, щоб її партіяр- ший устрій вгадувався відразу й не викликав ніяких сумнівів. Це, з од- ного боку, означає, що ті діяспорні осередки нашої Церкви, які досі уникають визнавати патріяршу гідність нашого першоєрарха, мають серйозно застановитися над загальноцерковним і загальнонаціональним значенням їхньої непокори. Тут на марґінесах моєї думки йдеться не про якісь адміністративні заходи примушування, а передусім про переосмислення позиції і добру волю кожної конкретної особи. З іншого боку, це означає, що патріярша гідність Церкви має спиратися не на геополітичні резони, які хоч-не-хоч втягують нас у неєвангельські суперництва а на праведність і святість її вірних.

Церква, яка зуміла поєднати у молитві півтора мільйона паломників, перестає бути “аномалією” Патріярхат, який втілився у церковну свідомість і вчинки вірних, перестає бути fata morgana. Тому я певен, що такий патріярхат буде визнано обов’язково.

Сепаратний характер дотеперішніх патріярхатів

Дискусії про єдиний український (Києво-Галицький) патріярхат у нашому народі ведуться з часів Йосифа Рутського, проте неможливість утілити його в життя стала вже хронічною. Сьогодні українські християни стоять до цієї мети так близько, як ніколи, проте є одна засаднича особливість, яка вочевидь дисонує з надіями наших предків: низка українських патріярхатів XX століття має сепаратний характер. Цей момент принагідно до УГКЦ прекрасно вловив австрієць Ернст К. Суттнер:

“Багато греко-католиків сьогодні бажають піднесення їхньої, об’єднаної з Римом Церкви до рангу патріярхату. Те, що у ХVІІ ст. їхні предки вважали б остаточним подоланням розколу з православними, вони домагаються тепер виключно для своєї конфесії”

Не меншою мірою “сепаратним” мислиться і Київський патріярхат тим самим не можна не зафіксувати втрати українськими християнами того еклезіяльного почуття, яке існувало у них в минулому.

Отож перед українськими хрис- тиянами стоїть сьогодні вирішальне завдання замислитися над значенням і наслідками двох можливих шляхів. Перший із них – це шлях поокремих патріярхатів; і я не готовий сьогодні назвати цей шлях однозначно хибним, оскільки він може бути просто підготовчим. Відчуття що на шляху до бажаної мети можуть бути тимчасові “пристанки”, й спонукають мене підтримувати ідею патріярхату УГКЦ. Проте в цьому випадку нам треба не забувати, що “часткові розв’язки несуть з собою небезпеку нових поділів. Інтересам окремих Церков …надається перевага над благом цілої Церкви, що незмірно утруднює проблему примирення і поєднання”.

Другий шлях – це шлях відродження об’єднавчого духу, який був органічним для київської традиції. Як свого часу відзначав Митрополит Андрей Шептицький, у цьому випадку “об’єднана в майбутньому Церква не була б у традиційному значенні слова ні католицькою, ні православною”. Тут ми знову натрапляємо на віддзеркалення дочірньої природи Київської Церкви – дочірньої щодо Риму (християнського Заходу) і Візантії (християнського Сходу).

Зрозуміло, що ні в Ватикані, ні на Фанарі саме про таке об’єднання поки що не думають. Однак значно важливіше, що про нього втомили- ся думати і в Україні. Нинішня політична невизначеність української держави і слабкі позиції українства призвели до того, що максима об’єднання з православними (а це автоматично означає – з проросійським Сходом України) поволі втрачає свою імперативність. Ми зосереджуємося на тонкощах тактики, втрачаючи магнетизм стратегічної мети. Отож хоч є багато прагматичних пояснень, чому нинішні наші патріярхати не втішаються світовим визнанням, я б не скидав із рахунку ще одне, “ненаукове” пояснення. Здається мені, що хронічна нереалізовуваність наших дотеперішніх сепаратних патріярхальних зусиль є наслідком того, що в Господньому плані ми, українці, покликані до єдности. І в цій нереалізовуваності ми мали б бачити нестільки чиїсь політичні маніпуляції чи злу волю, скільки Господній урок, якого ми ніяк не можемо завчити.

Мирослав Маринович – директор Інституту релігії і суспільства ЛБА, філософ, політолог, правозахисник.