Оксана Шкодзінська

У якийсь момент після знайомства у двох молодих людей народжується взаємна симпатія, яка відтак переростає у щиру закоханість. З часом на її підвалинах розквітає любов – і бажання провести з тим, кого любиш, усе подальше життя. Опісля приходить рішення укласти шлюб, створити сім’ю. І немає людини, яка б не хотіла, щоб її шлюб був щасливим. Тільки, на жаль, часто буває так, що за кілька років, а інколи й місяців, мрія про спільне щастя змінюється бажанням розлучитися. Проте що означає для християнина розлучення, особливо враховуючи те, чим є подружжя? Чому Церква вважає розлучення моральним злом? І чи можна це зло відвернути?

Для християнина подружжя – не просто суспільний інститут, а одне з семи Святих Таїнств. Адже джерелом його, пояснює доктор морального богослов’я, декан філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету о. Ігор Бойко, є освячуюча Божа благодать, яка дає силу виконувати завдання, яке Господь Бог дав чоловікові й жінці – продовжувати людський рід і плекати подружню любов – ще тоді, як сотворив їх і сказав: «Будьте плідні, множтеся, наповняйте землю». «Отож, приймаючи рішення одружитися, молода пара має розуміти ту відповідальність, яка це рішення супроводжує, – наголошує о. Ігор. – Це означає, що хлопець і дівчина дозріли до того, що готові взяти на себе зобов’язання одне перед одним, перед суспільством, перед Богом. Тому що усвідомлюють, що з їхнього подальшого сімейного співжиття постає народження дітей, спільна відповідальність за їхнє виховання, за ділення радості, щастя, успіху чи проблем».

Християнський шлюб – це не просто укладання певного договору на зразок: мені з тобою добре, тому я з тобою і живу; в його основі – взаємна довіра, любов та щирість, благословенні Богом і освячені силою Святого Духа. Зразком єдності в подружжі є вірність, яка існувала в Старому Завіті між Богом та Вибраним народом. Бог був вірним Своєму народові, хоча народ міг зраджувати Бога – через перелюби, через відступництво від віри, через поклоніння божкам. У Новому Завіті Церква вірність пропонує подружнім парам – за прикладом Христа, який вірний Своїй Церкві, Який любить її аж того, що віддає за неї своє життя, і про це як взірець подружньої любові християн говорить апостол Павло. Християнське подружжя чоловіка й жінки укладається свідомо, із взаємної згоди, і ця згода мала би залишатися до кінця їхнього життя. Саме тому при укладанні шлюбу існує подружня присяга.

Коли одружуються двоє людей, які справді люблять одне одного, то таке подружжя Бог щедро благословляє, вважає отець Ігор Бойко. Питання є тільки, наскільки потім це благословення і надалі триває в цьому шлюбі. Щоб його зберегти, подружжю треба багато працювати. Потрібно вчитися спільно брати відповідальність за все, що стається у житті подружжя, вміти приймати іншого таким, яким він є, не творити собі ідеалу, щоб опісля не розчаровуватися у своїх сподіваннях. Адже таке творення ідеалу часто є егоїзмом, нашим намаганням підлаштувати іншу людину під свої потреби й запити. Ця небезпека нерідко породжується переглядами фільмів або читанням книжок, що ідеалізують стосунки. Насправді ж шлюб будується на спільному плеканні любові, відповідальності, даруванні, жертовності, на постійному намаганні думати не лише про себе, а й про другу половинку. Подружжя – це двоє людей, які зростають разом. Кожен із них має свій характер, темперамент, певні уподобання, симпатії тощо. І важливо дбати про те, щоб ці риси характеру, уподобання не перешкоджали іншій людині, важливо не думати лише про те, щоб було добре мені, а й зважати на погляди своєї половинки. Тоді проблему розлучень можна оминути.

«Для мене в душпастирській практиці завжди актуальним є питання: наскільки подружжя докладає зусилля для того, щоб разом вирішити свою проблему? Адже в багатьох випадках це можливо, тільки має бути постійне бажання плекати подружню любов. Великою небезпекою є брак спілкування. Подружня любов – наче квітка, яка росте, розвивається. Якщо її не поливати, то за якийсь час вона загине. Так само і з любов’ю: якщо не буде щоденних маленьких виявів уваги, теплоти, приділення хоча б мінімальної кількості часу для розмов, спілкування, то за якийсь період цей шлюб почне «в’янути», і з’явиться спокуса розлучитися. Саме тому потрібні такі «маленькі деталі» подружнього життя для постійного плекання подружньої любові, як усмішка, добре слово, телефонний дзвінок і багато іншого, і це не є аж так складно чи важко», – каже о. Ігор.

Моральне зло розлучення, розповідає священик, полягає в тому, що люди, які пережили його, залишаються зраненими. Адже навіть живучи разом, вони не змогли полюбити одне одного з усіма позитивами й негативами, чи не змогли побороти власних вад, не знаходили часу одне для одного, можливо, хтось із них навіть зрадив іншого. На загал, розлучення як таке нікому не приносить добра, тим більше, якщо є діти, бо на них це впливає дуже негативно. Статистика свідчить, що найбільша кількість самогубств підлітків в Україні спричинена браком спілкування батьків зі своїми дітьми та розлученнями батьків.

Трапляються, однак, випадки, коли через аморальну поведінку одного з членів подружжя (зловживання алкоголем, подружня невірність, побої тощо) може настати загроза життю чи здоров’ю одного з подругів, загроза фізичному, духовному чи психологічному стану дітей; тоді, напевно, розлучення або іншими словами сепарація може бути навіть виправдане, і про це говорить канонічне право. Церква має дбати про добро своїх вірних, тому коли є небезпека для фізичного чи духовного життя або здоров’я, це дає їй право втрутитися в ситуацію. «Церква намагається зрозуміти ті причини, які штовхають подружжя до розлучення, – каже о. Ігор. – Причини могли виникнути вже тоді, коли подружжя укладалося: приміром, воно укладалося в неправильний спосіб, чи котрийсь із подругів не був до кінця поінформований про певні речі, чи той, з ким одружуємося, не сказав про себе всю правду. Ці причини можуть призвести до так званого уневажнен‑ ня шлюбу. Всі вони чітко прописані в канонічному праві, вони визначають підстави, за якими подружжя визнається недійсним, таким, яке насправді не відбулося як Таїнство. Проте уневажнення не означає розлучення». Рішення ж про сепарацію ухвалюють тоді, коли немає законних підстав уневажнити шлюб, але чоловік і жінка отримують право жити окремо, не укладаючи, проте, нового шлюбу з іншою особою.

Чому ж подружні пари розлучаються? «Мені здається, що основною причиною є брак довіри в подружжі, брак спілкування і спільного прийняття рішень, невміння разом брати відповідальність за все, чим живе сім’я, – каже о. Ігор. – Адже сімейне щастя залежить від обох подругів. Ані психолог, ані священик, ані тато чи мама не побудують для них щасливої сім’ї, не вирішать за них проблем. Дуже часто, коли хлопець із дівчиною зустрічаються, вони люблять захоплюватися одне одним, говорити компліменти. Але прийма‑ ючи рішення про одруження, вони мають разом узгодити, як житимуть далі. Тобто не лише концентрувати увагу одне на одному, а й будувати плани на майбутнє». Є ще й така проблема, що молоді люди сьогодні схильні жити або громадянським шлюбом, або «на віру», пояснюючи це скрутним матеріальним станови‑ щем, відсутністю житла тощо. Але, вважає священик, у цих пар немає взаємних зобов’язань, які беруть на себе ті, хто укладають шлюб. Адже якщо люди дали присягу перед Богом, перед свідками, перед державою, то, відповідно, навіть якщо є якісь негаразди чи непорозуміння, вони прикладатимуть більше зусиль, щоб сім’я не розпалася: у них є той елемент, що їх об’єднує.

Що ж робити тим, хто все-таки опинився перед загрозою розлучення? Насамперед – не опускати руки, не зневірюватися. Шляхом виходу з кризи, який пропонує Церква, є спілкування з духовними людьми, зокрема, зі священиком, щире намагання обох подругів жити з Богом і довіряти Йому у вирішенні проблем. Особливу роль, як зазначає отець Ігор, у цьому випадку мала б відіграти спільна молитва подружжя, молитва одне за одного і за подружню любов, яку вони б не хотіли втратити.

Оксана Шкодзінська

Фундаторкою кафедри богослов’я та кафедри філософії Українського Католицького Університету у Львові стала відома меценатка на українські цілі доктор Марія Фішер-Слиж з Торонта (Канада). Один мільйон американських доларів – таким є дар пані Фішер-Слиж, що його з вдячністю прийняв Університет, який першим на теренах колишньої радянської імперії поєднав у навчанні студентів освітні та християнські цінності.

Доктор Марія Фішер-Слиж належить до тих людей, які живуть Україною, які присвятили себе українській справі, підтримуючи важливі українознавчі проекти морально й мате- ріально. Вона довший час входила до управи Українського Лікарського Товариства Північної Америки (УЛТПА) в Чікаґо, була головою УЛТПА в Торонті, головою Приятелів Українського Історичного Товариства в Торонті, очолює Приятелів Академічної Гімназії у Львові, є членом Наукового Товариства ім. Шевченка, управи Канадського Товариства Приятелів України, Ліги Українських Меценатів у Києві та Фундації Українського Вільного Університету. Добре обізнана з ситуацією в Україні, зокрема щодо корупції, яка панує, здається, у всіх ділянках суспільного життя, пані Фішер-Слиж не могла залишитися осторонь такої справи, як виховання професіоналів за традиціями Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Йосифа Сліпого, що свого часу тяжко працювали для того, щоби на українських землях постала така інституція, як Український Католицький Університет. «Як активний учасник різних громадських організацій доктор Марія Фішер-Слиж розуміє, що такі ініціативи, як УКУ, який Патріарх Йосиф заснував ще в Римі з допомогою її покоління, потребують суттєвої підтримки, каже ректор УКУ о. д-р Борис Ґудзяк. – Тим, що пам’ятали роль Богословської Академії у Львові до війни, які бачили, як Патріарх Йосиф докладав усіх зусиль, щоб розвивати УКУ в Римі, коли там було лише 200 українців, природно було повірити, що для майбутнього Церкви, молоді й науки в Україні Український Католицький Університет є дуже важливим».

Кафедри, які на знак вдячності відтепер носитимуть імена Марії Фішер-Слиж та її чоловіка Рудольфа Фішера, у своїй діяльності відображають загальну місію УКУ – навчати й духовно розвивати провідників народу для служіння в Україні та за її межами в ім’я слави Божої, спільного добра й людської гідності. Університет виконує це завдання, пропонуючи студентам лекції висококваліфікованих викладачів богослов’я, філософії, історії, інших суспільних наук, іноземних мов. Теоретичні знання підкріплено духовними науками, реколекціями, участю в щоденних богослужіннях в університетській каплиці та соціальними ініціативами. Тут, наприклад, діє студентський благодійний фонд «Відлуння», учасники якого опікуються дітьми зі сиротинців, працює Центр духовної підтримки неповносправних «Емаус», є осередок протиабортного руху «Pro life».

Щедрий даток доктора Марії Фішер-Слиж надасть змогу підтримувати інтелектуальну й дослідницьку працю професорів обох кафедр, започатковувати нові навчальні програми, що допомагатимуть вишколю- вати фахових богословів, істориків, соціальних педагогів, катехитів, викладачів християнської етики, несучи всюди, де працюватимуть, світло Христової науки й допомагаючи творити нову Україну. Адже «без посвяти справі виховання Україна не здобуде нічого, – каже д-р Фішер-Слиж. – І саме тому Український Католицький Університет є важливий, бо він своїм завданням має виховати добрих священиків, свідомих українських патріотів, людей чесних, працьовитих, відданих Церкві й народові».

Історично Римський Престол був «першим престолом» давньої християнської Церкви, а Єпископ Риму в першому тисячолітті по Різдві Христовім був «першим між перших» серед п’яти найдавніших християнських патріярхів. Однак на Сході й на Заході цю прерогативу Риму розуміли по-різному. Вперше з часу «великого розколу» 1054 року це офіційно визнали і католики, і православні — в документі під назвою «Еклезіологічні й канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви — церковне сопричастя, соборність і влада у Церкві», який було прийнято під час Х пленарної асамблеї Змішаної міжнародної комісії богословського діялогу між Католицькою та Православними Церквами в Равенні (Італія) й оприлюднено 15 листопада цього року.

Документ, який мас-медіа вже встигли охрестити екуменічною «дорожньою картою» для врегулювання суперечностей між обома християнськими традиціями, розглядає питання потрійного здійснення соборности й влади у Церкві: на місцевому, регіональному та вселенському рівнях. Як можна було сподіватися, найбільше дискусій викликала проблема здійснення влади та її співмірність із соборністю на вселенському рівні.

За документом, головою місцевої Церкви є єпископ, якого ніхто не може замінити, а на регіональному рівні дуже важливим є сопричастя місцевих Церков, собор єпископів яких обирає серед них «першого» (грецькою мовою «protos») для цього регіону. Особливу увагу учасники асамблеї приділили соборності у вселенському вимірі Церкви. «Ті, хто є першими в різних регіонах, разом зі всіма єпископами мають співпрацювати в тому, що стосується всієї Церкви загалом», — говорить документ. Саме головним інструментом єдности Церкви названо церковні собори. Водночас, як розповідає президент Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету о. д-р Іван Дацько, який представляє у Змішаній комісії Українську Греко-Католицьку Церкву, в Равенському документі православним і католицьким богословам вдалося дійти до спільної думки про те, що Вселенський Собор не є інституцією, частоту скликання якого можуть регулювати канони. Він є радше подією, яка з натхнення Святого Духа провадить Церкву так, щоб у ній зароджувалися установи, яких вона потребує і які відповідають її природі. Ця гармонія між Церквою і Соборами є такою глибокою, що навіть після розколу між Сходом і Заходом, який унеможливлював проведення Вселенських Соборів у точному значенні слова обидві Церкви продовжували скликати Собори, коли наставали якісь серйозні кризи. Ці Собори збирали разом єпископів місцевих Церков у сопричасті з Римським Престолом або відповідно, хоч це й розуміли тоді інакше, з Константинопольським Патріярхатом. У Римо-Католицькій Церкві деякі з Соборів, що відбувалися на Заході, вважали Вселенськими. Ця обставина, яка зобов’язувала обидві сторони християнства скликати Собори, властиві кожній з них, сприяла незгодам, які ставали причиною взаємного відчуження. Отож перед Комісією стоїть завдання у подальшій праці відшукати засоби, які дадуть змогу дійти до вселенського консенсусу в цьому питанні.

Документ окремо зазначає, що «перші» мають «визнавати того, хто є першим серед них», однак «перший не може робити нічого без згоди всіх». Таким чином, учасники Комісії впритул наблизилися до питання, яке розколює Вселенську Церкву вже майже тисячу років, — примату (першости) Єпископа Риму у здійсненні влади в Церкві. Воно тісно пов’язане з соборністю, адже наразі незрозуміло, наприклад, хто тепер може скликати Вселенський Собор. У І тисячолітті це робили тільки імператори, а собори II тисячоліття православні не визнають і не вважають вселенськими. Тому темами наступних засідань Змішаної богословської комісії будуть роль Єпископа Риму у Вселенській Церкві в першому й другому тисячоліттях, а також I та II Ватиканські Собори.

Уже сьогодні очевидно, що праця над цими темами буде нелегкою. Яскравим свідченням цього є деякі коментарі єпископа Віденського й Австрійського Іларіона, голови делегації Російської Православної Церкви в Равенні, яка, до того ж, демонстративно покинула засідання Змішаної комісії на самому початку. Делегати РПЦ мотивували це присутністю представників Естонської Апостольської Православної Церкви, яка 1996 року отримала визнання Константинопольського Вселенського Патріярха, першого за честю серед православних патріярхів, і яку не визнає Московський Патріярхат, оскільки та, мовляв, незаконно діє на «канонічній території російського православ’я».

Коментуючи положення Равенського документу в інтерв’ю «Інтерфаксу», єпископ Іларіон уже заявив, що «документ наводить цілу низку сумнівних тверджень, не базованих на історичній правді».

Поряд із цим прийняття документу засвідчує результативність такого формату діялогу між православними й католиками, як Змішана богословська комісія. «У Равенні, як, зрештою, і торік у Бєлграді, видимо відчувалося, що виросло вже нове покоління богословів, які на основі науки Святого Письма, Отців Церкви та її традиції готові шукати шляхів до сопричастя Церков, усвідомлюючи, що цього від нас, християн, вимагає не хто інший, як наш Спаситель Ісус Христос, — наголошує о. д-р Іван Дацько. — Думаю, що не помилюся, якщо скажу, що Равенський документ може стати переломним в історії сучасного екуменічного руху».