Оксана Жеплинська

У вступному слові до каталогу-альбому виставки «Український портрет ХVI–XVIII століть», яка відбулася в Києві у 2005 році, письменник Павло Мовчан, оцінюючи давнє українське портретне малярство, наголосив на його неперервному зв’язку з прийдешніми поколіннями. Роздумуючи над портретами минулого, Мовчан запросив нас поглянути на давній портрет з відстані часу крізь вікно історії, яку творили колись наші предки і яку сьогодні творимо ми. Він, зокрема, писав: «Уважніше вдивімося в ці лики, не відводьмо очей і за ними побачимо великий час наших пращурів, отже, і нас самих в складках вічності». 

Давній портрет завжди залишатиметься актуальним. У будь-яку епоху він привертатиме до себе увагу не лише як твір мистецтва, а й як історичний документ, що доносить інформацію про постаті минулого, час, в якому вони жили, ідеали, яким служили. Зокрема, старовинний український ієрархічний портрет, що зберігся в музеях, надаватиме цінний матеріал у вивченні та пізнанні історії нашої Церкви, її визначних представників.

У галереї давнього портрету, що входить до збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, серед зображень греко-католицького духовенства належне місце займають портрети Йосифа (Івана) Шумлянського (1644–1708) – єпископа Львівського, Галицького і Кам’янець-Подільського (1667–1708), а також Юрія (Гавриїла) Винницького (1660–1713) – єпископа Перемиського (1700–1713) і Митрополита Київського та всієї Русі (1710–1713). Репродукції цих портретів сьогодні зустрічаємо в публікаціях та інтернет-виданнях, позаяк вони є поодинокими зображеннями, з яких можемо скласти уявлення про зовнішній вигляд того чи того владики. Водночас мало хто знає, що ці пам’ятки входять до колекції НМЛ і потрапили сюди завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому – основникові й меценату музею.

Портрети Йосифа Шумлянського

НМЛ володіє трьома портретами Йосифа Шумлянського, виконаними у різний час різними художниками, які зверталися до образу єпископа. Як неординарна особистість в історії України та української Церкви Йосиф Шумлянський прославився не лише церковною, а й військовою і дипломатичною діяльністю. Тому, звісно, не міг не зацікавити художників, як також істориків, які присвятили йому чимало досліджень.

У монашестві Йосиф, а в хрещенні Іван Шумлянський (1644–1708), єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський (1667–1708), адміністратор Київської митрополії в межах Речі Посполитої (1675, 1679–1700), адміністратор Луцько-Острозької єпархії (1694–1695), походив з українського шляхетського роду Шумлянських герба «Корчак», перші згадки про який сягають ХV століття. Предок єпископа Марко Шумлянський володів дідичними селами Великими і Малими Шумлянами та декількома селами поблизу Галича, а також містом Косів. Там він мав копальню солі, що давала значні прибутки, і завдяки їм Марко Шумлянський 1584 року збудував церкву Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі, яку пізніше реставрував владика Йосиф Шумлянський та звів навколо неї оборонні мури. 

Йосиф (Іван) Шумлянський розпочав свою діяльність з військової кар’єри, отримавши перше бойове хрещення 1660 року в битві під містом Чуднів, що за 40 кілометрів від Житомира, а 1683 року прославився у Віденській битві, в якій Османська імперія зазнала поразки. Спершу Шумлянський провадив політичну діяльність: був приятелем короля Яна Собеського, підтримував стосунки з гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Мазепою.

7 березня 1677 року єпископ приватно прийняв унію з Римом, бо вільно проголосити її ще не міг: у єпархії були люди, які погрожували закликати московського царя… Як владика приділяв велику увагу справі підвищення культурного рівня духовенства, а через нього й усього народу. Першим звернув увагу на проблеми сільських священників. 1680 року видав завдяки унівській друкарні підручник із богослов’я руської Церкви «Зерцало для споглядання і кращого розуміння Святого Письма», в якому описав основи віри й церковну дисципліну. Згодом налагодив книгодрукування при катедральному соборі Святого Юра у Львові, де побачили світ «Метрика» (1686) та «Ірмологіон» (1700). 

У 1700 році на єпархіальному Соборі в церкві Святого Юра у Львові Йосиф Шумлянський офіційно проголосив у Львівській єпархії унію, тобто єдність з Апостольською Столицею. За час його єпископства в єпархії відбулися масштабні церковні реформи, спрямовані на модернізацію її організаційної структури. Владика мав літературний хист. Однією з найвідоміших його літературних праць є поетична дума про битву під Віднем, написана 1686 року тогочасною українською книжною мовою. Помер Йосиф Шумлянський 27 липня 1708 року і був похований при Святоюрському соборі у Львові.

Найбільш раннім щодо часу виконання серед портретів єпископа Йосифа Шумлянського в збірці НМЛ – вочевидь, прижиттєвим зображенням – є портрет, переданий до музею Митрополитом Андреєм Шептицьким з Митрополичої консисторії у Львові в 1912 році (НМЛ-13150, Ж-43; полотно, олія, 77×60). Ця робота відзначається майстерністю виконання та влучною характеристикою образу. Невідомий автор акцентує увагу на обличчі портретованого, яке пластично моделює світлотінню, вміло підкреслюючи індивідуальні портретні риси та особливості вдачі єпископа: енергійність, цілеспрямованість, розум, освіченість.

На портреті Йосиф Шумлянський змальований на нейтральному тлі, обличчям до глядача, у невимушеній поставі до пояса, в єпископському вбранні. Його голова в легкому повороті вправо прикрита єпископською шапочкою, під якою заховане темне волосся. Чоло архиєрея відкрите, високе. Довга борода акуратно підстрижена. Погляд проникливий, зосереджений. Блакитні ризи з позолоченими скрижалями мантії та червоними акцентами облямівок і коштовним хрестом на грудях гармонійно поєднані зі світло-вохристою карнацією обличчя і темно-вохристим тлом. Попри індивідуальність образу, портрет має урочисто-парадний характер.

На звороті описаного портрета, на полотні посередині, коричневою фарбою невиразно накреслений єпископський герб, символи якого важко ідентифікувати, під гербом зроблений напис «Єпископъ Лвôвскїй / Іосифъ Шумляньскїй / 1667–1708». Правдоподібно, що його зроблено пізніше, оскільки в ньому присутній рік смерті владики. Ми ж схильні вважати, що портрет намальований орієнтовно в останній чверті ХVІІ – на початку ХVІІІ століття, коли Йосип Шумлянський перебував у розквіті сил. Таким він, зрештою, і переданий на портреті. Важливо зазначити, що зображення належить до найкращих відомих сьогодні збережених образів владики.

Ще один портрет Йосифа Шумлянського, який посідає НМЛ (НМЛ-6975, Ж-15; полотно, олія, 72×58,5), виконаний у площинній манері, характерній для локальної традиції, що побутувала в середовищі місцевих майстрів. Портрет має більш узагальнений характер. Очевидно, був призначений для увіковічення пам’яті особи портретованого. На полотні владика змальований уже в зрілому віці, на що, зокрема, вказує сивина, яка проглядається у темному волоссі та бороді. Напевно, портрет був створений уже після смерті єпископа. В написі чорною фарбою під гербом Йосифа Шумлянського в лівому верхньому куті читаємо «Jozef z Wielkich Szumlan / Szumlański / Biskup Lwowski, Halickii / Kamieńca Podolskiego, Metropo- / lii Kijowskiej i Biskupstwa Łuckie- / go Administrator, Archimandryta / Pieczarski. Piastował godność / Biskupią Lat 42, pszeżywszy / od urodzenia swego Lat 64 / pszeniosł się do wieczności / R. 1708. Mies. Lipca Dn 16» – Переклад: «Йосиф із Великих Шумлян Шумлянський, єпископ Львівський, Галицький, Камʼянець-Подільський, адміністратор Київської митрополії та Луцького єпископства, Печерський архимандрит. Ніс гідність єпископа 42 роки, проживши від свого народження 64 роки, пішов до вічності 1708 р. дня 16 липня». З огляду на цей напис та вік владики на портреті можемо орієнтовно датувати пам’ятку початком ХVІІІ століття, хоча напис цей міг бути зроблений пізніше, як це часом траплялося в пам’ятках давнього портретного малярства. 

На цьому портреті невідомий автор звикло малює владику до пояса, у легкому повороті вправо. Одягнений єпископ у червоно-пурпурові з блакитними скрижалями ризи (з плином часу фарба стала світлішою. – Авт.), які прикриває чорний чернечий каптур. Довге хвилясте волосся зачесане на проділ і прикрите єпископською шапочкою. Однак погляд, звернений на глядача, вже не такий жвавий, а навпаки, хоч і виразний, проте більш умиротворений, спокійний.

У цій своїй роботі невідомий автор детально промалював не лише одяг та обличчя Йосифа Шумлянського, а й герб, носієм якого той був. Це щит, що складається з п’яти полів: у першому полі – «Корчак» (у цьому випадку відсутнє вгорі зображення собаки в чаші. – Авт.), у другому – «Сас», у третьому – «Стшемя», в четвертому – «Цьолек», у п’ятому – «Корчак». Вгорі герба – єпископська митра, жезл та посох. Дослідник єпископської геральдики Устим Хаварівський зауважує, що це був власний знак владики Йосифа Шумлянського, задокументований 1688 року, що використовувався ним без змін пізніше.

Проаналізований портрет надійшов до музею 1910 року з Митрополичої консисторії у Львові та належить до перших надходжень, які згодом склали збірку давнього портретного малярства НМЛ.

Іконографія цього портрета аналогічна до іншого зображення Йосифа Шумлянського, яке зберігалося у василіянському монастирі Святого Онуфрія у Львові і 1888 року було представлене на археологічно-бібліографічній виставці, організованій Ставропігійським інститутом. Однак місцеперебування цієї пам’ятки тепер невідоме. З каталогу виставки дізнаємося, що в нижній частині цього портрета була цинкова таблиця, знята з труни єпископа, на ній – напис кирилицею: «Йосип Шумлянський, єпископ Львівський, Галицький, Кам’янця Подільського, адміністратор митрополії Київської, архімандрит Печерський, управляв єпископською столицею 42 роки, жив літ 64. Помер р. 1708». Цей напис, за винятком окремих слів, збігається з написом, зробленим на портреті, що зберігається у НМЛ. Отже, автору музейного портрета, як бачимо, було відоме зображення Йосифа Шумлянського з Онуфріївського монастиря. Зрештою, воно й послужило йому зразком для власного твору. Музейний портрет фактично повторює зображення єпископа з Онуфріївського монастиря. Єдине, що його автор переносить текст напису, який був на цинковій пластині, вставляє у тло живописного портрета і додає герб владики.

Цікаво, що репродукований у каталозі виставки 1888 року портрет із Онуфріївського монастиря став зразком для створення портрета єпископа художнику Дмитрові Якимовичу (ДФ-1615; полотно, олія, 76,5×55), який упродовж 1920–1930-х років створив портретну галерею церковних діячів для Львівської духовної семінарії Святого Духа. Зображення владики пензля Якимовича повністю повторює зображення єпископа на втраченому портреті з Онуфріївського монастиря. Єдине, що художник додає до напису «IOSEPHUS SZUMLANSKI Eppus Leopolic» роки єпископства владики: 1667–1708. А про час виконання портрета та місце побутування памʼятки довідуємося з напису та наклейки на звороті твору: «Коп. Д. Якимович / Льва 1930» та «432 / Гр. кат. Духовної / Семінарії».

Портрети Йосифа Шумлянського, маючи аналогічну іконографію, ще раз доводять, що часто одна й та сама пам’ятка могла слугувати художникам або ж замовникам взірцем для копій, тільки її мистецьке виконання залежало від професійності майстра.

Портрети Юрія Винницького

Сучасником єпископа Йосифа Шумлянського був Юрій (Гавриїл) Винницький (1660–1713) – єпископ Перемиський (1700–1713), адміністратор Мукачівської єпархії (1707–1710), адміністратор Київської митрополії (1708–1710), Львівської єпархії (1708–1710), адміністратор Володимирсько-Берестейської єпархії (1708–1711), Митрополит Київський і всієї Русі (1710–1713). 

Народився він у Перемишлі. Походив зі шляхетського роду Винницьких, з якого вийшли владики Антоній (Олександр) Винницький (1600–1679) – Перемиський єпископ і Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси (1676–1679), а також Інокентій (Іван) Винницький (1654–1700) – єпископ Перемиський, Самбірський і Сяноцький (1691–1700). Юрій Винницький продовжував справу свого старшого брата Інокентія Винницького, який 26 березня 1681 року у Варшаві підписав разом із Львівським єпископом Йосифом Шумлянським таємну декларацію про єдність із Римом згідно з постановами Берестейської унії.

Юрій Винницький працював над розвитком унійної Церкви, захищав права греко-католицького духовенства від переслідувань. 1704 року виклопотав у короля звільнення духовних осіб від військових повинностей. У 1710 році вислав протест до Риму проти практики деяких латинських єпископів перетягувати вірних у латинський обряд. Владика дбав про освіту духовенства, працював над заснуванням Перемиської греко-католицької семінарії, на побудову якої 1712 року дав 40 тисяч злотих. 

1713 року Юрій Винницький відбув капітулу у Вільнюсі, але після повернення захворів і помер у селі Страшевичі на Старосамбірщині, де колись була резиденція перемиських єпископів. Похований 22 вересня 1713 року в крипті монастиря отців-василіян у Лаврові біля Старого Самбора. У цій чернечій обителі здавна була родинна усипальниця Винницьких. Після себе залишив «Записник Юрія Винницького з 1706 року», з якого можемо дізнатися про окремі моменти життя єпископа та його оточення.

Донині у фондах НМЛ зберігся лиш один портрет Юрія Винницького пензля невідомого художника початку ХVІІІ століття (НМЛ-5496, Ж-7; полотно, олія, 65,5х53), який у 1909 році передав до музею Митрополит Андрей Шептицький.

Для створення цього портрета єпископа невідомий автор послуговувався звиклою композиційною схемою: погрудне зображення владики подане на три чверті вправо, на нейтральному тлі, пожвавленому гербом. Погляд єпископа звернений до глядача. Владика в блакитній рясі (хітоні), поверх якої бачимо сріблисто-блакитну мантію. Голову і плечі прикриває чернечий каптур.

На портреті відсутні вкладні тексти про заслуги портретованого. Єдине, що вказує на представника роду Винницьких, це герб «Сас» у лівому верхньому куті (на синьому тлі щита – стріла вістрям догори, під нею – півмісяць кінцями догори, від стріли по боках дві шестипроменеві зірки, нижні промені яких зливаються з кінцями півмісяця; над щитом – митра, обабіч митри – жезл та архієпископський хрест).

Цікаву інформацію подає «Географічний словник Королівства Польського та інших слов’янських теренів», виданий наприкінці ХІХ століття, де в статті про село Лаврів, що поблизу Старого Самбора на Львівщині, згадані чотири портрети представників родини Винницьких: Петра, Інокентія, Юрія і Антонія в церкві Лаврівського монастиря. На них тільки Петро був зображений у шляхетському одязі, а троє інших – як духовні особи (в чернечому вбранні) і як владики (з пасторським посохом). Донині зберігся тільки один із цих портретів. Тепер він у приватній колекції. Це зображення єпископа відповідає опису портретів із Лаврова, вміщеного в згаданому словнику. Однак хто конкретно з владик Винницьких зображений на ньому, важко встановити. Не знаємо й автентичних розмірів твору, оскільки, портрет був обрізаний. Теперішні власники оповідають історію пам’ятки, яка потрапила до них від одного з мешканців Лаврова. Зокрема, вони розповіли, що місцевий чоловік знайшов цей портрет на горищі старої курної хати, де 20 років тому робив порядок, а його дідусь свого часу оповідав йому, що цей портрет був більший (владика зображений у повний зріст). Проте зображення обрізали, «бо треба було чимось закрити вікно у хаті». На щастя, портрет потратив у добрі руки: теперішні власники передали його на реставрацію фахівцям, врятувавши від знищення.

Окрім портрета митрополита Юрія Винницького зі збірки НМЛ та приватної колекції, доречно згадати про ще два портрети владики, які колись перебували в єпископських палатах у Перемишлі, а нині зберігаються в Музеї Перемиської землі та заслуговують на ширшу увагу дослідників.

Загалом, оцінюючи збережену спадщину давнього портретного малярства, розуміємо, наскільки вона цінна для теперішнього і прийдешніх поколінь. Усвідомлюємо, яку важливу роль відіграли ті чи ті особистості, змальовані на давніх портретах, зокрема представники церковної влади, кожен із яких був творцем частини історії нашої Церкви, мав місію, ввірену йому Богом, насамперед у збереженні нашої національної ідентичності в непростому світі. Зрештою, до цього кожен із нас нині покликаний так, як колись наші славні предки.

Оксана Жеплинська

Частина ІІ: Лев (Людовік) і Атанасій (Андрій) Шептицькі.

Лев Шептицький (1717–1779 рр.)

Єпископ Лев Шептицький (світське ім’я Людовік), як і попередники його роду, відіграв важливу роль в історії розбудови Української Греко-Католицької Церкви, збереженні української ідентичності та піднесенні освіти й культури рідного краю.

Народився майбутній владика 23 серпня 1717 року в родинному селі Шептичі на Самбірщині. Навчався в Папській колегії отців-театинів у Львові, відтак у Римі. Належав до Василіянського чину Святого Йосафата. 1742 року прийняв священничі свячення. 1743-го, згідно з рішенням Дубенської капітули, став архимандритом у селі Мильча на Волині (тепер Дубенський район Рівненської області). 9 березня 1747 року після смерті єпископа Львівського та митрополита Київського Атанасія (Антонія) Шептицького був іменований єпископом Львівським, Галицьким та Кам’янець-Подільським. Як владика значно спричинився до розвитку тих об’єднаних єпархій, які очолював. Зокрема, наслідуючи свого попередника, спрямовував зусилля на розвиток церковного і парафіяльного життя. При катедрах у Крилосі, Галичі та Кам’янці-Подільському створив капітули, а при катедральній церкві Вознесіння Богородиці в Крилосі ще й збудував резиденцію.

1764 року Лев Шептицький завершив будівництво катедрального собору Святого Юра у Львові, яке в 1744-му розпочав Атанасій Шептицький на місці старої церкви, а також розібрав дерев’яну резиденцію львівських єпископів і звів кам’яну, що збереглася донині. Після прилучення Галичини до Австрійської монархії владика порушив низку важливих проблем, що стосувалися не лише життя Церкви, але й загалом долі українського народу в Галичині та поза нею. Зокрема, Лев Шептицький домігся того, щоби цісарева Марія-Тереза 1774 року видала указ про рівноправність латинського та візантійсько-слов’янського обрядів у Австрійській монархії, надала унійній Церкві офіційну назву «Греко-Католицька» та зрівняла греко-католицьке духовенство в правах із латинським.

Владика також дбав про освіту духовенства. Завдяки його старанням в 1774 році у Відні був відкритий «Барбареум» – греко-католицька духовна семінарія для навчання священників Австрійської монархії. Ба більше, єпископ підготував заснування Генеральної семінарії у Львові, яка була відкрита вже після його смерті в 1783 році.

До великих заслуг Лева Шептицького належить його праця, спрямована на відновлення Галицької митрополії. Це питання він сам, а також за посередництва своєї довіреної особи у Відні – каноніка Івана Ґудза не раз порушував перед Марією-Терезою.

У 1762 році митрополит Київський Филип Володкович номінував Лева Шептицького своїм коад’ютором із правом наступництва. Після смерті Филипа Володковича 1778 року Лев Шептицький прийняв управління митрополією, але в сані митрополита прослужив лише рік.

Помер Лев Шептицький 13 травня 1779 року в митрополичому маєтку в Радомишлі на Житомирщині. За заслуги був нагороджений орденами Святого Станіслава (1767 р.) та Білого Орла (1775 р.).

Порівняно з кількістю портретів львівських єпископів Варлаама й Атанасія Шептицьких портретів Лева Шептицького в колекції НМЛ збереглося трохи більше. Музей володіє шістьма портретами владики, які походять із другої половини ХVІІІ століття, та однією копією, яку виконав художник Дмитро Якимович 1929 року з портрета Лева Шептицького авторства Луки Долинського, що зберігався в митрополичих палатах греко-католицьких єпископів у Львові, а нині перебуває в НМЛ (НДФ-1633; полотно, олія, 75,5×53). Це засвідчує авторський напис на звороті портрета-копії «Лев Шептицкий Копіював з портретів, находячихся в мит. палаті у Львові в р. 1929 Д. Якимович».

Серед шести давніх зображень Лева Шептицького три виконані відомими галицькими малярами кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття Євстахієм (Остапом) Білявським (1740 – 1804 рр.) і Лукою Долинським (близько 1745 – 1824 рр.), ще три – невідомими художниками. Деякі з цих портретів намальовані за життя владики, деякі після його смерті.

Найбільш раннім щодо часу виконання є прижиттєвий портрет Лева Шептицького в єпископських ризах анонімного маляра, який можемо орієнтовно датувати 1750-ми – 1760-ми роками (НМЛ-6976, Ж-16; полотно, олія, 74,5×58). На ньому владика зображений іще без нагород, на відміну від усіх інших портретів єпископа зі збірки НМЛ, створених після 1760 року. Цей портрет вирізняється майстерністю виконання, яка проявляється в моделюванні форми та вмінні оперувати кольором. Це не лише один із найцінніших портретів львівських єпископів у музейній збірці поряд із портретом Атанасія Шептицького, що походить із села Вощанці, а й у спадщині львівського портретного малярства другої половини ХVІІІ століття, що належить анонімним майстрам. Пам’ятка надійшла до музею 1910 року і є типом єрархічного погрудного портрета, на якому духовна особа зображена на нейтральному тлі в майже фронтальній, із легким поворотом вправо поставі без додаткових атрибутів влади. Єдине, що вказує на становище моделі в суспільстві – це одяг: ряса, підперезана поясом, а поверх неї – єпископська мантія й василіянський каптур, єпископська шапочка на голові та хрест на грудях.

Існує близький за іконографією до музейного портрета Лева Шептицького 1750 – 1760 років офорт із зображенням владики авторства гравера Івана Филиповича 1855 року (папір, офорт, 15×8,6), про який згадує дослідник Володимир Александрович у альбомі-каталозі виставки «Український портрет ХVІ – ХVІІІ століть», що відбулася в Національному художньому музеї України у Києві в 2005 році. Навколо зображення владики (№436 у виданні) по овалу на офорті можна прочитати напис латиною «Лев Шептицький, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський».

Майстерністю виконання та напрочуд урочистою піднесеністю образу серед зображень Лева Шептицького в музейній збірці вирізняється портрет, автором якого є провідний львівський маляр кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття Лука Долинський (НМЛ-42214, Ж-1118; полотно, олія, 100×81). Портрет цей має виразно репрезентативний характер. Припускаємо, що він був намальований з нагоди сходження єпископа Лева Шептицького на митрополичий престол або ж відразу після смерті для увіковічення пам’яті.

Митрополит зображений до колін, стоячи, злегка повернутим управо, біля робочого стола. Крім єпископських риз, на його становище в суспільстві вказує митра, що лежить на столі, вкладний текст про заслуги та герб. Книжка, яку єрарх тримає в руці, та розкладені на столі аркуші вказують на його освіченість. Тло збагачене бароковою завісою, яка надає образу ще більшої врочистості. Художник вміло оперує формою: ніжними світлотіньовими переходами пластично ліпить обличчя, руки та одяг. У моделюванні єпископських риз Лука Долинський використовує світло-сіру колірну гаму з вкрапленнями червоного й золотого, які гармонійно поєднує з брунатними тонами драперії, митри, книжки та рожево-вохристою карнацією обличчя.

Зображення митрополита Лева Шептицького належить до нечисленних збережених творів портретного доробку Луки Долинського, який, як відомо, створив велику портретну галерею представників духовенства Української Греко-Католицької Церкви останньої чверті ХVІІІ – початку ХІХ століття. Через це портрет особливо цінний у мистецькій спадщині художника й тогочасному українському портретному малярстві.

Важливими історичними й мистецькими пам’ятками цієї доби в збірці НМЛ є також два портрети митрополита Лева Шептицького, виконані відомим львівським малярем, сучасником Луки Долинського, Євстахієм (Остапом) Білявським. Один із них датований 1780 роком, другий – 1793-м. Як видно, обидва портрети створені після смерті владики.

Портрет Лева Шептицького 1780 року є найбільш ранньою щодо часу виконання збереженою пам’яткою серед портретів художника (НМЛ-6902, Ж-11; полотно, олія, 66,5×52). Твір надійшов до музею 1910 року з села Вощанці разом із портретом Атанасія (Антонія) Шептицького, про який згадувалося в першій частині цієї статті. Порівнюючи його з портретом владики Лева Шептицького 1750 – 1760 років анонімного автора з музейної колекції, розуміємо, що на портреті 1780 року зображена людина, яка недавно відійшла у вічність. Виконуючи портрет через рік після смерті митрополита, Євстахій Білявський прагнув досягти того, щоби портретований випромінював спокій та умиротворення. Зобразив старшого віку достойника, який гідно дивиться у вічі прийдешніх поколінь.

Художник намалював портрет, дотримуючись традицій цехового малярства, представником якого був, незважаючи на освіту, здобуту в академії Святого Луки в Римі. Створюючи образ, автор послуговувався площинною манерою написання і використав спокійні локальні фарби, віддаючи перевагу сіро-синім тонам. Поясне зображення портретованого, злегка повернуте вліво, займає майже всю площину полотна. Постать владики подана на нейтральному тлі з фрагментами розхиленої завіси. Значна увага зосереджена на одязі, де важливим акцентом є детально виписані нагороди. Незважаючи на те, що це парадний портрет, йому притаманний доволі камерний настрій. Простота і щирість образу, майстерність виконання дають підстави зачислити пам’ятку до кращих портретних зображень творчого доробку Євстахія Білявського.

Іконографія портрета Лева Шептицького 1780 року авторства Євстахія Білявського є близькою до іншого портрета владики зі збірки НМЛ, що походить із села Кулачківці (НМЛ-11974, Ж-39; полотно, олія, 77×56). Не виключено, що цей портрет був одним зі зразків, який послужив Білявському для створення портрета владики або ж навпаки. Портрет виконаний наприкінці 1760-х – на початку 1770-х років. На це вказує Орден Святого Станіслава, якого владика був удостоєний 1767 року і з яким зображений на портреті.

Інша манера виконання й відмінне трактування образу моделі характерні для портрета Лева Шептицького авторства Євстахія Білявського 1793 року (НМЛ-6977, Ж-17; полотно, олія, 45×29,5). Незважаючи на малий формат портрета, зображення це більш офіційне. Художник звикло приділяє значну увагу змалюванню єпископських риз, нагород, однак, віддаючи данину моді, єпископську шапочку замінює перукою. Зіставляючи портрет із зображенням Лева Шептицького авторства Луки Долинського, можна припустити, що Білявський використав останній твір як зразок до свого портрета. На це вказує іконографія та подібність колориту обох пам’яток. Однак відмінність між ними простежується лише в тому, що Євстахій Білявський використовує нейтральне тло, не збагачуючи його атрибутами влади, як це робить Лука Долинський. Правдоподібно, що Євстахій Білявський виконав портрет на замовлення митрополичої консисторії Греко-Католицької Церкви у Львові, звідки той надійшов до музею в 1910 році.

У 1951 році зі збірок монастиря отців-студитів до НМЛ потрапив ще один портрет Лева Шептицького, на якому владика зображений з Орденом Святого Станіслава, тому можемо датувати його 1767 – 1775 роками (НМЛ-36049, Ж-772; полотно, олія, 63×48,5). 1775-го єпископ був удостоєний Ордена Білого Орла, і з цього часу його малювали вже з цією найвищою відзнакою. Беручи до уваги цей факт, можна вважати, що портрет Лева Шептицького зі збірки отців-студитів є прижиттєвим зображенням єпископа.

Ще один портрет Лева Шептицького в сані єпископа зберігається тепер у Львівському історичному музеї (Ж-44; полотно, олія; 107×80). Свого часу цей портрет був переданий із костелу бернардинів у Львові в депозит до Національного музею імені короля Яна ІІІ у Львові; з 1929 року ввійшов до збірки Історичного музею Львова, а з 1940-го, коли відбулося реформування львівських музеїв радянською владою, став власністю Львівського історичного музею. Портрет належить анонімному маляру ХVІІІ століття. Владика традиційно зображений у єпископських ризах на нейтральному темному тлі. Напис, що ідентифікує особу єпископа, та його герб закомпоновані в нижній частині твору.

Атанасій (Андрій) Шептицький (1723–1779 рр.)

Сучасником митрополита Лева Шептицького, молодшим від нього всього на шість років, був Атанасій (Андрій) Шептицький – єпископ Перемиський.

Атанасій у чернецтві, а в хрещенні Андрій, 1740 року вступив до Василіянського чину, ставши ченцем Унівської лаври Успіння Пресвятої Богородиці. В березні 1744 року Київський митрополит Атанасій Шептицький вділив йому дияконські свячення, а в березні 1748-го в Римі він отримав священничі свячення.

Після повернення на батьківщину в 1753 році Атанасія (Андрія) Шептицького призначили Канівським архимандритом в Україні. 19 вересня 1762 року після смерті свого попередника Онуфрія Шумлянського він був обраний Перемиським, Самбірським і Сяноцьким єпископом.

Атанасій (Андрій) Шептицький був владикою, який очолював свою єпархію у часи переходу її з-під влади Польщі під владу Австрії (1772 р.). Владика клопотав перед новою владою про будівництво катедрального собору в Перемишлі, проте за свого правління зміг побудувати лише дзвіницю.

Ще однією заслугою Атанасія (Андрія) Шептицького як представника роду Шептицьких є те, що він придбав село Прилбичі на Яворівщині, яке з другої половини ХVІІІ століття стало родинним маєтком Шептицьких. На єпископській катедрі Атанасій Шептицький пробув 17 років, помер у віці 56 років 9 червня 1779 року в селі Страшевичі на Самбірщині. Його останки покояться в крипті церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Самборі.

Про те, як виглядав єпископ Атанасій (Андрій) Шептицький, можемо судити з портрета невідомого художника першої третини ХХ століття, який зберігається у НМЛ (НМЛ-60983, Ж-2186; полотно, олія, 75,5×56). Портрет належав до галереї єрархів Української Греко-Католицької Церкви, створеної різними художниками,зокрема й невідомими, для Львівської духовної семінарії Святого Духа у 1920-х – 1930-х роках. Як і інші полотна цієї групи, портрет владики намальований за традиційною композиційною схемою: поясне зображення на нейтральному темному тлі з гербом у верхньому куті та написом про ідентифікацію особи. На портреті владика зображений у реверенді, поверх якої – василіянський каптур, із хрестом на грудях та єпископською шапочкою на голові. Одяг владики має брунатні відтінки з акцентами червоного кольору ґудзиків на реверенді й облямівки на каптурі. Обличчя благородне, погляд відкритий, енергійний.

Окрім портрета Атанасія (Андрія) Шептицького з НМЛ, в літературі згадуються інші його зображення. Зокрема, дослідники згадують про портрет єпископа, який зберігається в музеї Перемиської землі; портрет авторства отця Панасінського з Холма; портрет, який перебував у митрополичих палатах на Святоюрській горі у Львові; портрет, який перебував у єпископських палатах в Перемишлі.

Загалом збережені портрети єпископів та митрополитів, які походять з роду Шептицьких, є важливими історичними і культурними артефактами нашого минулого. Вони є цінними документальними пам’ятками, які розповідають про славний рід Шептицьких, про заслуги його визначних представників у історії України та Української Греко-Католицької Церкви. Також ці полотна є свідченням великої любові й поваги вірних до своїх пастирів, які ревно трудилися для добра народу та його духовного розвитку.

Оксана Жеплинська

Давній світський портрет – самобутнє явище української національної спадщини. Як самостійний жанр малярства він поширився на українських землях наприкінці ХVІ століття і залишався провідним до кінця ХVІІІ. У процесі розвитку набув характерних художньо-образних та іконографічно-стилістичних особливостей.

Портрети виконували як професійні художники, які орієнтувалися на європейську традицію зі світлотіньовим та об’ємним моделюванням форми, так і місцеві майстри, які виробили свою площинну манеру письма з графічним окресленням форм, локальним колоритом, обмеженим тлом із родовими гербами та написами з ідентифікацією особи. Рівень виконання портрета залежав від професійних здібностей художника, а також уподобань замовника.

Упродовж століть основним завданням давнього портрету було увіковічення заслуг портретованих перед обличчям суспільства. Портретували насамперед визначних представників соціальних станів: королів, імператорів, магнатів, шляхту, урядовців, міщан, духовенство.

Якщо розглядати єрархічний портрет у спадщині давнього українського портретного малярства, то можна зауважити, що тут основну групу становлять портрети представників духовенства, які не лише доклалися до розвитку релігійного життя того чи того регіону, а й відіграли важливу роль у національно-культурному відродженні.

Про давній єрархічний портрет та його поширення на теренах Галичини можемо судити на прикладі мистецьких збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (далі – НМЛ), в якому зосереджена одна з найбільших таких збірок. Ця колекція дійшла до нашого часу завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому, засновникові музею, і першому директорові установи Іларіону Свєнціцькому.

Важливе місце в музейній збірці портретів єрархів ХVІІІ століття посідають зображення владик, що походять із роду Шептицьких. Серед них Варлаам (Василій) Шептицький – єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський (1710–1715 рр.), Атанасій (Антоній) Шептицький – єпископ Львівський Галицький і Кам’янець-Подільський (1715–1746 рр.), митрополит Київський і всієї Русі (1729–1746 рр.), Лев (Людовик) Шептицький, двоюрідний брат єпископа Атанасія, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець-Подільський (1749–1779 рр.), митрополит Київський і всієї Русі (1778–1779 рр.), Атанасій (Андрій) Шептицький – єпископ Перемиський (1762–1779 рр.). Кожен із них був шанований серед українського народу й залишив помітний слід в історії Української Греко-Католицької Церкви ХVІІІ століття.

Традиція малювати портрети представників вищих щаблів суспільства була надзвичайно популярною серед шляхетських родів. Що більше таких зображень у маєтках знатних людей, то давнішим і славнішим був той або той рід. Не винятком став і рід Шептицьких. Саме портрети Шептицьких-владик, їхнє життя як приклад служіння рідному народові, як згадував Митрополит Андрей Шептицький, мали особливий вплив у виборі його майбутнього. Якось у дитинстві Роман (світське ім’я Митрополита) не міг заснути та зайшов до кабінету батька. Тут при полум’ї свічки з портретів, мов живі, дивилися на нього очі його предків. Здавалося, запрошували хлопця йти шляхом, який обрали самі. Вже тоді майбутній Митрополит добре знав, що він, як і попередники, котрі належали до його роду, служитиме українській Церкві й українському народові. На жаль, ми не знаємо, які портрети висіли тоді в кабінеті батька Митрополита, але якими були владики, можемо судити з портретів, що зберігаються сьогодні в НМЛ. А в музеї є зображення майже всіх єпископів і митрополитів, котрі вийшли з роду Шептицьких.

Частина І: Варлаам (Василій) та Атанасій (Антоній) Шептицькі

Варлаам (Василій) Шептицький (1647–1715 рр.)

Першим Львівським єпископом у славному роді Шептицьких був Варлаам (Василій) Шептицький, який народився в селі Вощанці біля Шептичів на Самбірщині, що віддавна належало до володінь Шептицьких. У віці 17 років він прийняв чернечий постриг у Скиті Манявському, що поблизу Богородчан, де отримав ім’я Варлаам (1664 р.). Згодом перейшов до Унівської Святоуспенської лаври, з якою пов’язав майже 50 років свого свідомого життя. 26 лютого 1668 року був обраний настоятелем Унівського монастиря та його довголітнім архимандритом.

Пастирській діяльності Варлаама Шептицького присвячене наукове дослідження історика Церкви Ігоря Скочиляса, яке ґрунтовно розкриває чималі заслуги владики у відбудові й розвитку монастиря¹. Варлаам Шептицький всіляко опікувався духовним зростом ченців. За його архимандритства збільшилася монастирська книгозбірня, розширилися контакти монастиря з іншими обителями й церковними інституціями Київської митрополії, набули популярності відпусти на празник Успіння Пресвятої Богородиці, а всередині монастирського комплексу в 1672 році збудували дерев’яну церкву Вознесіння Господнього. Варлаам Шептицький відновив економічний потенціал лаври, його заходами монастир обвели чотирикутним у плані муром з баштами, в’їзною брамою, високим земляним валом і глибоким ровом, котрі мали захищати обитель від татарських набігів. Архимандрит відновив і діяльність Унівського видавничого осередку; друкарня лаври під його опікою діяла впродовж 1669–1700 років, спеціалізуючись на проповідницькій і навчальній літературі та катехизмах.

Варлаам Шептицький разом із єпископом Йосифом Шумлянським працював над переходом Львівської єпархії до Унійної Церкви. В 1681 році разом з іншими представниками вищого духовенства єпархії він таємно присягнув на вірність Апостольській столиці в Римі. 1694 року на Соборі у Львові обстоював прийняття унії, а 1700 року оголосив відновлення єдності з Римським престолом, підписав акт церковної унії й надалі багато працював над її утвердженням на теренах Галичини і Поділля, зокрема його східної частини – Брацлавщини.

28 липня 1708 року унівський архимандрит склав у Львові католицьке Ісповідання віри. 15 червня 1710 року відбулася хіротонія Варлаама Шептицького на Святоюрську катедру. Як зазначив Ігор Скочиляс у своєму дослідженні про владику, наймасштабнішими адміністративними заходами в роки архиєрейського служіння Варлаама Шептицького були Унівський монаший собор 1711 року та зібрання представників «усіх братств» і «вищого духовенства», що відбулося 10 вересня 1712 року в соборі Святого Юра. На зібранні розглядали способи здобуття міщанами – вірними Унійної Церкви – тих самих прав, які мали інші «нації» Львова, передусім римо-католики. В 1713 році владика Варлаам Шептицький зрікся архимандрії на користь свого племінника Атанасія (Антонія) Шептицького, номінувавши його водночас своїм коад’ютором.

Помер владика 5 квітня 1715 року в Уневі. Похований у Львові в крипті собору Святого Юра.

На жаль, прижиттєвих портретів єпископа Варлаама Шептицького у НМЛ не збереглося. Музей володіє тільки копією давнього портрета владики, яку виконав для Львівської духовної семінарії Святого Духа художник Дмитро Якимович у 1930 році (НМЛ-60979, Ж-2182; полотно, олія, 74,5х55). Портрет цей позначений умовним трактуванням образу, намальований за традиційною композиційною схемою. Зображення владики поясне, постать повернена на три чверті вправо, на нейтральному тлі, оживленим угорі ліворуч гербом та праворуч написом імені й титулу портретованого. Одягнений владика в єпископські ризи та василіянський чернечий каптур. Попри узагальнену портретну характеристику моделі, портрет є важливою мистецькою пам’яткою, яка дає сучасному глядачеві уявлення про те, який вигляд мав владика.

НМЛ-60979, Ж-2182. Дмитро Якимович. Портрет Варлаама (Василя) Шептицького, 1930 р.

Портрет авторства Дмитра Якимовича аналогічний до оригінального давнього портрета Варлаама Шептицького, про який довідуємося з фотографії, опублікованої в Звіті експонатів Археологічно-бібліографічної виставки Ставропігійського інституту у Львові 1888 року². Зі світлини видно, що давній портрет єпископа намальований професійніше, аніж портрет авторства Дмитра Якимовича. На давньому портреті владика зображений поколінно, біля нього – митра, у правій руці він тримає Євангеліє, у лівій – єпископський жезл як символ пастирської влади. Натомість Дмитро Якимович спростив композицію, обмежившись подачею поясної постаті єпископа та уникаючи додаткових атрибутів.

Окрім музейного портрета, в літературі відомі інші портрети Варлаама Шептицького. Зокрема, Ігор Скочиляс пише, що в середині 1930-х років була низка портретів єпископа, серед яких зображення владики авторства отця Панасінського з Холма в Підгорецькому замку, Святоюрській катедрі, в збірці Греко-католицької митрополичої капітули у Львові. Існував і дереворит, надрукований в одному  з «руських» видань, та гравюра в родинній збірці Шептицьких у Прилбичах.

Атанасій (Антоній) Шептицький (1686–1746 рр.)

Наступником Варлаама Шептицького на єпископському престолі став його племінник Атанасій (Антоній) Шептицький. У НМЛ зберігаються два прижиттєві портрети цього Львівського єпископа, згодом митрополита Київського і всієї Русі. Вони є найдавнішими за часом виконання в музейній колекції єрархічних портретів представників родини Шептицьких.

Атанасій Шептицький (хресне ім’я Антоній) народився 1686 року в селі Вощанці, як і єпископ Варлаам Шептицький. У 17 років вступив до новіціяту в Унівському монастирі. У 20 років (1706 р.) прийняв чернецтво з ім’ям Атанасій, у 24 роки (1710 р.) отримав священничі свячення в Унівському монастирі. 1713 року був іменований архимандритом монастиря і водночас помічником єпископа Львівської, Галицької та Кам’янець-Подільської єпархії. 13 вересня 1715 року митрополит Лев Кішка вділив Атанасію Шептицькому єпископські свячення. Далі склалося так, що після смерті свого святителя-митрополита 18 серпня 1729 року Атанасій Шептицький став наступним Київським митрополитом.

Упродовж своєї єпископської діяльності владика зробив багато для розвитку Унійної Церкви загалом і Львівської єпархії зокрема. Він добре розумів дух часу й обставини, серед яких опинилася Церква, тож усіляко працював над її розвоєм. Цього єрарха можна сміливо назвати будівничим і реформатором Церкви. 1720 року єпископ став співорганізатором, активним учасником, а згодом і промотором впровадження постанов Замойського Собору, які визначали організаційні засади інституційного й духовного життя Львівської єпархії впродовж наступних століть. Єпископ дбав про освіту духовенства, утримував власним коштом чотирьох кандидатів до священства у Папській колегії у Львові. А ще займався піднесенням рівня релігійного життя поміж вірними, захищав духовенство та селян від шляхтичів і магнатів, які обкладали його податками. При львівській катедрі Святого Юра заснував братство Святого Прокопія для мужчин і братство Пречистої Діви Марії Теребовлянської³ для жінок. 1732 року єпископ відновив друкарню в Уневі й друкував там нові, виправлені згідно з постановами Замойського собору богослужбові книги. Він також домігся утворення на Дубенській капітулі 1743 року єдиного «Руського чину святого Василія Великого», що сприяло піднесенню василіянського шкільництва й книгодрукування, а відтак привело Чин до його першої «золотої доби» в розвитку. Єрарх боровся проти переходів вірних східного обряду на латинський, виклопотавши для цього в Папи Климента ІІ буллу, яка забороняла такі переходи.

За час унівського архимандритства Атанасія Шептицького майстри наново розписали монастирський храм Успіння Пресвятої Богородиці, а 1730 року встановили там новий іконостас. Обитель зажила слави великого прочанського центру, куди, особливо на храмовий празник, з’їжджалися тисячі паломників. Цьому сприяла й коронація чудотворної Унівської ікони Богородиці, яку здійснив сам Атанасій Шептицький уже як митрополит.

За Атанасія Шептицького було розпочате будівництво теперішнього собору Святого Юра у Львові. Впродовж 1743–1744 років на його розпорядження розбирали стару катедру й починали будівництво нової за проєктом Бернарда Меретина. Наприкінці життя Атанасій Шептицький заповів кошти на будову цього собору й заснування духовної семінарії у Львові. 1734 року він також фундував у рідних Вощанцях будівництво церкви Воздвиження Чесного Хреста і дзвіниці. Помер єпископ 12 грудня 1746 року у Львові. Похований у крипті собору Святого Юра.

Два портрети Атанасія (Антонія) Шептицького зі збірки НМЛ датовані другою чвертю ХVІІІ століття. Вони належать невідомим тогочасним майстрам, один із яких орієнтувався на місцеву традицію виконання, другий – на європейську.

Одне з цих зображень Атанасія Шептицького добре відоме кожному, хто цікавиться давнім українським портретним малярством (НМЛ-6901, Ж-10; полотно, олія, 73х55,5). Цей портрет надійшов до музею 1910 року з митрополичої консисторії Греко-Католицької Церкви у Львові. Перед тим перебував у церкві Воздвиження Чесного Хреста у Вощанцях.

Портрет цей вирізняється високим професійним рівнем виконання та гуманістичним підходом у створенні образу владики. Художник змальовує Атанасія Шептицького як гідного достойника Церкви, коли той трудився над її розвоєм. У зображенні митрополита основна увага зосереджена на пластичному моделюванні обличчя, передаванні індивідуальних портретних рис, натомість узагальнено поданий одяг єрарха. Аналізована пам’ятка є однією з найцінніших у збереженій спадщині давнього українського портретного малярства.

Близькою за іконографією до цього портрета є гравюра із зображенням єпископа, яку виконав у середині ХVІІІ століття львівський друкар та гравер Іван Филипович. Вона зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника (Г-36745; папір, мідьорит, 30,1х20,5) та походить із колекції Яна Гвалберта Павліковського з Медики, що поблизу Перемишля. З цієї ж колекції в бібліотеці є ще одна гравюра Івана Филиповича із зображенням Атанасія Шептицького, виконана у зв’язку зі смертю митрополита (ІV-Ст 33352; папір, мідьорит, 13,6х11,5, 27,7х17,1).

Ще один портрет Атанасія Шептицького зі збірки НМЛ, створений місцевим малярем, є парадним, урочистим. На ньому владика зображений біля стола в єпископських ризах, митрі, з хрестом та жезлом у руках і гербом (НМЛ-59960/10, Ж-2141; полотно, олія; 102х105). Попри репрезентативність образу, невідомий художник зумів підкреслити розум, благородність, цілеспрямованість, жертовність духовного провідника, який дбав про ввірену йому паству.

Портрет зі збірки НМЛ доповнює галерею відомих парадних зображень владики, що походять з Волині, де Атанасій Шептицький змальований в єпископських ризах, з атрибутами духовної влади у повний зріст біля стола. Один із цих портретів зберігається у Волинському краєзнавчому музеї (1720–1740-ві роки; Ж-24; полотно, олія, 240х120) (до 1940 року перебував в Олицькому замку Радзивіллів (тепер Луцький район Волинської області), другий колись зберігався в Жидичинському монастирі, а тепер відомий за фотографією з історичного опису Луцька Адама Войнича 1922 року.

До портретної галереї зображень Атанасія (Антонія) Шептицького у колекції НМЛ належить і копія, зроблена художником Дмитром Якимовичем у 1930 році з давнього портрета владики, що зберігався в митрополичих палатах собору Святого Юра у Львові, про що свідчить авторський напис на звороті портрета-копії: Митрополит Атаназій Шептицький, Копіював з портретів находячихся в Митрополичі палаті у Львові в р. 1930 Дмитро Якимович (НМЛ-60988, Ж-2191; полотно, олія 75,5х55). Де сьогодні можна побачити оригінал цього портрета і чи зберігся він узагалі, невідомо. Про пам’ятку можемо судити лише з фотографії Звіту експонатів Археологічно-бібліографічної виставки Ставропігійського інституту у Львові 1888 року, де цей портрет був представлений.

Втраченим вважається ще один портрет Атанасія Шептицького, який з 1923 року зберігався у НМЛ (НМЛ-22734; полотно, олія, 180х89) і був подарований інституції Михайлом Черкавським. На жаль, у 1952 році його вилучили в спецфонд, як і інші мистецькі пам’ятки, котрі радянська влада вважала «націоналістично шкідливими», та знищили.

Із портретів Атанасія (Антонія) Шептицького з-поза збірок НМЛ важливо згадати зображення владики, які посідають Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького (середина ХVІІІ ст., Ж-476; полотно, олія, 100х83) та Львівський музей історії релігії (1728 р., Ж-251; полотно, олія, 128,5х73,5). Перший колись перебував у власності церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці в селі Вовків (тепер Львівський район Львівської області), другий цінний тим, що належить до найдавніших збережених портретів єпископа, який мистецтвознавці датують 1728 роком, коли Атанасія Шептицького номінували адміністратором Київської митрополії. Портрет є панегіриком і виконаний з нагоди цієї визначної події в духовному житті єпископа. Композиція портрета розгорнута: вгорі у овалі міститься погрудне зображення молодого владики, під портретом – малюнок катедрального собору, на місці якого Атанасій Шептицький у 1744 році розпочав будівництво теперішнього.

Оксана Жеплинська