Олег Гірник

В історії Закарпаття був період, коли здавалось, «що Угорська Русь станеться джерелом, з котрого живуча вода розіллється по цілій Україні-Русі», як писав Іван Франко у статті «І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». Саме такою була епоха єпископа Андрея Бачинського (1732–1809), що стала «золотою добою» Срібної Землі.

У грудні 2008 року, Мукачівська греко-католицька єпархія проголосила 2009 рік ювілейним роком владики Андрея Бачинського (1732–1809), приурочивши його до 200-х роковин його смерті. Одним із найважливіших внесків єпископа Бачинського у загальну освітню культуру РусіУкраїни слід вважати заснування Королівської єпархіяльної семінарії в Ужгороді (1778 р.) та відкриття Учительської семінарії, т. зв. «препарандії», яка готувала греко-католицьких дяковчителів (1794 р.). Єпископ Бачинський домігся від цісарського уряду, щоб разом із передачею у власність Мукачівської єпархії колегіуму оо. Єзуїтів була передана також їхня бібліотека, яка на той час налічувала 1858 томів. Після смерті владики у бібліотеці було вже 9000 томів!

Слід зазначити, що діяльність владики Андрея припала на епоху Просвітництва та секуляризації. Згідно із запровадженим Марією-Терезією положенням «Ratio Educationis» (1777 р.), вся освітня система підпорядковувалась інститутам державної влади. Однак, завдяки мудрій і виваженій дипломатичній тактиці владики вдалось досягти помітних успіхів у розвитку загальної освіти.

Промовистим є факт, що з метою вдосконалення літургійної практики, владика у 1792 році вирядив до Києво-Печерського монастиря двох монахів Чину св. Василія Великого. Андрей Бачинський був автором проекту об’єднання єпархій Закарпаття та Галичини в одну Митрополію. Після відновлення у 1808 році Галицької Митрополії він був у числі перших кандидатів на Митрополита. Отже, його церковна політика була орієнтована на консолідацію Греко-Католицької Церкви, а не на сепаратизм «sui juris».

За період перебування владики Бачинського на єпископській катедрі Закарпаття дало багато видатних діячів, які зробили свій вагомий внесок у розвиток не лише української культури, а й польської та російської зокрема. Першим ректором Генеральної семінарії та Studium Ruthenum у Львові був вихідець із Закарпаття Михайло Щавницький (1754–1819), який дуже спричинився до організації семінарії та її внутрішньої дисципліни: він заснував Studium Ruthenum, запровадив у семінарії тижневі іспити, домігся від австрійського монарха коштів для видачі випускникам семінарії необхідної для душпастиря літератури. За свою принциповість о. Щавницький придбав багато недругів, передовсім серед семінаристів (особливо угорсько-семигородських) та викладацького складу, хоча саме у період його ректорства, Львівська Генеральна семінарія досягнула рекордної кількості студентів – 400 осіб.

До видатних представників низової ланки інтелігенції Закарпаття доби Андрея Бачинського належав Іван Югасевич-Склярський (1741– 1814) – дяковчитель, художникграфік, один із перших фольклористів, автор великої кількості рукописних книг. Відверто кажучи, важко уявити собі сучасного дяка з таким високим рівнем освіченості та широтою зацікавлень!

Одним із яскравих представників золотої доби Мукачівської єпархії був Василь Довгович (1783–1849) – філософ, поет, церковний і громадський діяч. Після навчання в Ужгородській богословській семінарії (1809–1811) душпастирював у селах Довгому, Великі Лучки та м. Мукачеві, де спричинився до будівництва нових хра‑мів. З 1831 року о. Василь Догович – член-кореспондент Угорської АН. До 1832-го пише поезію, переважно латинською мовою. Ймовірно, він є останнім латиномовним поетом РусіУкраїни. Філософський світогляд В. Довгович формував на основі німецького ідеалізму (Кант, Фіхте, Шеллінг), прагнучи створити власну філософську систему. Можна лише уявити, скільки зробив би о. Василь Довгович, якби не конфлікти із церковною верхівкою, постійне будівництво храмів та виснажливе життя на межі крайньої бідності. Траплялося, що він не мав грошей на поштову марку для кореспонденції з Угорською АН.

Поза всяким сумнівом найвидатнішим представником інтелектуальної культури доби Андрея Бачинського слід вважати Петра Лодія (1764–1829), який народив‑ ся у с. Збоях (тепер – Словаччина). З 1782 року Лодій студіює філософію у Львівській Генеральній семінарії. У 1787 році, після першого року теології, викладає логіку, метафізику та моральну філософію на Studium Ruthenum, поєднуючи це з викладан‑ням математики, а іноді й літератури та природознавства. У 1790 році перекладає з німецької другу частину «Елементів критичної філософії» Х. Баумайстера – «Настановления любомудрия нравоучительнаго», яку видає друкарня Львівського Ставропігіону. Показовим є факт, що цю книгу П. Лодій присвятив єпископові Андрею Бачинському.

З 1802 року П. Лодій очолює кафедри філософії та математики Ягеллонського університету в Кракові. У 1804–1819 роках ті самі предмети викладає у Педагогічному інституті Санкт-Петербурга. Після його перетворення на університет П. Лодій – декан філософсько-юридичного факультету (1819–1825), завідувач кафедр теоретичної й практичної філософії (1819–1824) та природного права (1821–1824). До його філософського доробку належать перший підручник з логіки «Логические наставления, руководствующиеся к познанию о различении истинного от ложного» (1815), який тодішня російська цензура визнала політично шкідливим і заборонила. Досі не віднайдено рукописи «Повного курсу філософії» та «Природного права», які були підготовані до друку. Петро Лодій високо цінував філософію і мріяв про державу з «філософом на троні».

Ювілейний рік мукачівського єпископа Андрея Бачинського висуває перед нами проблему інтелектуальної культури не лише Закарпаття, а й цілої України. Творчість о. Василя Довговича, Петра Лодія та дяковчителя Івана Югасевича-Склярського практично недосліджена. Зрештою, і сам владика Андрей Бачинський, попри свої великі заслуги, удостоївся лише тоненької брошурки (див.: Задорожний І. Єпископ Андрій Бачинський в епістолярній спадщині. До 270-річчя від дня народження, Мукачеве – 2002). А може, варто пильніше приглянутись до тих духовних скарбів, які таїть у собі Срібна Земля?…

о. Олег Гірник

«Замойський Синод остаточно відірвав УГКЦ від українського православ’я», так звучить основна теза Миколи Крокоша. Чи справді, з точки зору «історичної ретроспективи», після Замойського синоду між Греко-руськими Церквами: Уніатською та Православною, пролягла прірва? Чи може справжній розрив слід шукати на цілком протилежному – східному боці? Щоб відповісти на ці запитання, для початку слід повернутися в добу святителя Петра Могили та його послідовників.

Святитель Петро Могила та європейська Контрреформація

Діяльність свт. Петра Могили, його літургійна та освітня реформа проклали шлях Контрреформації у православному середовищі Руси-України. Він та його послідовники формували європейські основи українського православ’я, що вирізняло його від православ’я московського штибу.

Могила зробив ставку на Львів та освічених вихованців західноєвропейських, переважно єзуїтських, навчальних закладів: 1632 року, відкриваючи Києво-Могилянський колегіум, на посаду ректора та префекта запрошує львів’ян, випускників замойської та краківської академій: Ісаю Трофимович-Козловського та о. Сильвестра Косова.

Звісно, проєвропейська політика Петра Могили викликала постійні підозри козаків, які, попри неабиякі таланти у воєнній справі, ніколи не відзначалися вмінням стратегічно й далекоглядно мислити. Вони вважали себе «ревними захисниками православія» і в патріотично-хаотичному пориві їхня непогамовна воля спрацьовувала швидше, ніж здоровий глузд. (Про це детальніше у праці Олега Ольжича «Дух руїни»). У свою чергу, Москва використовувала кожну нагоду, щоб виступити в ролі під’юджувача козацького війська. «От неучених попов і казаков велее било негодованіє: на што латинскоє і польское училище заводите, чего дотуду не било, і спаслись. Било хотіли самого Петра Могилу і учитилей до смерти побити, єдва їх уговорили», згадуватиме ректор київської братської школи в 1620-1624 рр., відомий полеміст Касіян Сакович.

Претензійні плани осягнути статус європейського навчального закладу визначили латину як основну мову спілкування Києво-Могилянського колегіуму: латиною відбувались філософські диспути, були написані перші підручники, на кшталт «Disputationis per consonom dispositionem Organi Aristotelictraditae et Roxolanae juventuti Collego Kijovomohilaeano» Йоасафа Кроковського, котрий був відомий також як ревний почитатель Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці та організатор Sodalitas Mariana студентів києво-могилянки.

Кращі здобутки католицької Контрреформації мали вплив і на формування проповідницької культури Києво-Могилянського колегіуму. Підручник з гомілетики «Orator Mohileanus» Йосифа Кононовича-Горбацького написаний на основі Франциска Суареза – одного із чільних представників «другої схоластики» університету в Саламанці та теоретика красномовства.

В інтелектуальному середовищі українського православ’я, на відміну від московського, панував своєрідний мовний космополітизм, помітний навіть у характерному способі іменування полемічних творів: «Opηvoc to jest Lament» (1610) Meлетія Смотрицького, «Елаѵор albo Perspectiwa y obiaśnienie bledow herezyey y zabobonow w Grekoruskiej cerkwi Disunitskiey» (1642) Касіяна Саковича, «AI abo kamień z procy prawdy cerkwie swętey prawoslawney ruskiey» (1643) Евсебія Пімена (справжнім автором вважають Петра Могилу). Одночасно, ніколи не припинялась праця над вдосконаленням старослов’янської мови з поступовим переходом до розмовної української. «Граматики славенскія правильное синтагма» (1618) Мелетія Смотрицького довгий час вважалася найкращою.

Символічно склалась і доля Смотрицького. Спочатку він ревний поборник Унії, головний винуватець заколоту й мученицької смерті Йосафата Кунцевича у боротьбі за Полоцьке архиєпископство. Аби пересвідчитись наочно у правильності вибраного шляху, Смотрицький здійснює мандрівку «православним Сходом», де замість «православного утвержденія» його чекали протестантські ідеї тодішнього Патріарха константинопольського Кирила Лукаріса. Повернувшись із «східних мандрів» Смотрицький розробляє проект остаточного поєднання з уніатами і пише «Apologiu peregrynacyi do krajów wschodnich», в якій обґрунтовує неминучість універсальної Унії. 1628 року на соборі в Городку (Волинь) Смотрицький відверто говорить про переваги латинського богослов’я й підносить питання про об’єднання з уніатами. Цього ж року православний собор у Києві засуджує Смотрицького як відступника і наказує йому власноруч спалити «Apologiu», після чого він опиняється у таборі уніатів. Однак, як зазначає Георгій Флоровський, Петро Могила та Мелетій Смотрицький тоді розійшлись щодо способу дій, але не щодо способу мислення.

В дусі літургійної культури Контрреформації із відповідними рубриками для священика, року 1629 р. Петро Могила укладає Служебник. Укладаючи «Євхологіон альбо Молитвослов ілі Требник» (1646), Могила користувався римським Ритуалом папи Павла V з 1616 р. (Rituale Romanum Pauli V Pontifici Maximi). Звідси у «Требник» потрапили запозичення з латинського обряду.

Разом з Ісаєю Трофимовичем-Козловським, Могила працює над «Великим Православним Катехизисом», що затверджений року 1640 православним собором у Києві. Георгій Флоровський підкреслює, що «Катехизис» був призначений, в першу чергу, для «ясного розмежування із протестантизмом, у зв’язку із виданим в 1633 году „ісповіданієм“ Кирила Лукариса». На його думку «Ісповіданіє православної віри» Петра Могили «набагато більше пов’язано із римо-католицькою літературою, ніж з духовним життям православ’я».

Найрадикальніше відмежовувало київських богословів від московського православія вчення про час трансубстанціації (пресущест­влення) св. Дарів. Архимандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель у книзі «Мир з Богом чоловіку» (1644) чітко зазначає, що трансубстанціація відбувається відразу після виголошення священиком Христових слів встановлення Євхаристії. «Форма Євхаристіи суть Слова: Пріміте, і ядіте, се єст Тіло моє єже за ви ломимое в оставленіє гріхов…», — писатиме Йоанікій Галятовський у «Ключі разумінія» (1659). Схожі думки висловлюватиме і свт. Дмитро Туптало у книгах «О освященії Святих Пречистих Тайн» та «Разсужденіє о пресуществленії Святійшей Євхаристії». Вже після переходу Київської митрополії під московську юрисдикцію (1688) Лазар Баранович боронить правовірність західного вчення про Євхаристію перед московським Патріархом, покликаючись на книги, надруковані у Києво-Печерському монастирі часів Єлисея Плетенецького, Петра Могили, Сильвестра Косова, Інокентія Гізеля. Тут не місце для богословських аналізів давнього «спору про Епіклезу між Сходом і Заходом». Хочу лише наголосити, що у свідомості цілого покоління Києво-Могилянських богословів західне вчення про трансубстанціацію сприймалось як Київська Традиція, що протиставлялась московській.

Мабуть, найвлучнішу характеристику святителя Петра Могили та сформованої ним релігійної культури подав Г. Флоровський: «Могила і його сподвижники були відвертими і рішучими західняками. Вони стреміли об’єднати руських і неруських за єдиною культурною роботою, в єдиній психології і культурі… У нього було багато друзів — це було нове покоління, яке пройшло західну школу, для якого саме Захід, а не Схід був своїм… Догматичних заперечень проти Риму у Могили не було… Для нього існувало тільки питання юрисдикції». У прозахідних симпатіях Флоровського запідозрити важко.

Сформована києво-могилянською елітою проєвропейська релігійна культура була чи не одиноким чинником, що сполучав роз’єднане політичними сферами Правобережжя і Лівобережжя України в єдиний інтелектуально-духовний простір, що добре володів латинською мовою та релігійно-філософською термінологією, вміло використовував запозичення із західного богослов’я для вдосконалення Київської Традиції.

Замойський Синод, у свою чергу, підсумував та впорядкував догматичні та обрядові питання, на які, як з боку уніатів, так і з боку православних Руси-України, існував спільний погляд, за винятком питання про юрисдикцію та Filioque.

«Духовний реґлямент»: оновлення чи безвихідь?

Попри складність стосунків між православними й католиками, на території Речі Посполитої все-таки існувала певна свобода віросповідання і демократичність в обороні релігійних прав, чого не було в Московщині. До Львова свого часу втікатиме «першодрукар» Іван Федоров; у Речі Посполитій знайде притулок князь Андрей Курбський, котрий принципово, лише з латини перекладатиме Отців Церкви. Ідея «прорубати вікно в Європу» поставила перед Петром I завдання негайних церковних та освітніх реформ. Самі ж києво-Могилянські професори наївно повірили у щирість довіреної їм російським царем відповідальної місії. Насправді, єврофільство Петра I мало виключно утилітарний характер, а Україна в його геополітиці була лише донором інтелектуальних та трудових ресурсів. «Європа потрібна нам тільки на кілька десятків років, а після того ми можемо повернутися до неї задом», — писатиме в одному із своїх листів цар Петро І. Відтоді й дотепер у «візантійській поведінці» Росії нічого не змінилось…

У своїх реформаторсько-утилітаристичних планах Петро I робив ставку на протестантську Європу, а католицизм ненавидів, оскільки він становив загрозу проектам побудови абсолютної монархії російського царя. Прибувши, у 1705 році, до Полоцька, Петро I кинувся на пошуки мощей священномученика Йосафата. Не знайшовши їх, у пориві гніву власноручно зарубав шістьох ченців-василіян, повісив і спалив настоятеля монастиря, вийняв із кивоту й порозкидав св. Тайни.

У церковній політиці для Петра І ідеалом була Англіканська Церква. Після смерті московського Патріарха Адріана, наказує не обирати більше главу московської Церкви, призначивши місцеблюстителем київського інтелектуала Стефана Яворського, а справу церковно-освітньої реформи доручає хитрому, підступному лібералу Теофану Прокоповичу. Року 1720 (тобто, тоді ж коли відбувся Синод Замойський!), Петро I затверджує укладений Прокоповичем «Духовний реґлямент» як офіційний законодавчий акт, котрий фактично означав протестантську реформу московської Церкви. На одному із засідань синоду хтось із присутніх наважився поставити перед Петром I запитання про необхідність обрання Патріарха, на що останній, вдаривши себе кулаком в груди, вигукнув: «Ось вам Патріарх!». Згідно «Духовного регламенту» фактичним главою московської Церкви став цар Петро I, а його постійним представником — «оберпрокурор святейшаго синода». Росія, а разом з нею і підвладні їй території України, розірвали із київським православ’ям і фактично пішли шляхом протестантизму, повної секуляризації релігійного життя зовнішньо-церимоніяльної формалізації літургійної практики.

Українське православне духовенство всіляко виступало проти протестантських реформ Петра I та запровадження абсолютної влади російського монарха у Церкві. Стефан Яворський з цією метою пише полемічну працю «Камень віри», беручи за основу «Dasputationes de controversies christianae fidei adversus hujus temporis haereticus» кардинала Белларміна. Зі зрозумілих причин, трактат був надрукований лише після смерті Яворського, у 1728 році. Символом протесту став волинянин Арсеній Мацієвич, митрополит Ростовський, котрий відмовився складати присягу імператриці Єлизаветі Петрівні, мотивуючи це тим, що визнає «верховним суддею» лише Ісуса Христа. Єлизавета, в свою чергу, видає Синодові наказ надавати перевагу «великоросам у призначенні на посади архиєреїв та архимандритів», а Катерина II остаточно усунула всіх українців з церковного проводу. Один із сучасників писатиме тоді: «Как отрадно было слушать великорусскую реч там, где раньше раздавался сильный акцент малороссийскаго наречия».

Від «історичної ретроспективи» до «постхристиянської перспективи»

Автор цих слів далекий від ідеалізації Замойського Синоду і свідомий утисків та несправедливостей, котрих постійно зазнавали українці під владою Речі Посполитої. Взяти хоча б «Проєкт на знищення Руси», що з’явився кілька років перед Замойським Синодом. Однак, якщо зіставити Замойський Синод та «Духовний реґлямент», останній, без сумніву, завдав найбільшої руйнівної шкоди київському християнству. Уніатська Церква, що опинилась під владою Австро-Угорщини, духовно зберегла значно більше спільних рис із православ’ям святителя Петра Могили, ніж московський секуляризований гібрид.

Істерія російських богословів довкола обрядової та богословської «чистоти православ’я», має спільні риси із теорією «чистої раси». Між «істинним православним» та «істинним арійцем» є багато спільного. «Восприятие Божей благодати возможно только при абсолютной чистоте православного сознания. Малейшее отступление от православия создает преграды благодатному стяжанию Св. Духа», — так звучить основна теза борців за ексклюзив у Божій благодаті. Вона активно форсувалась на всіх католицько-православних богословських нарадах, на котрі, зрозуміло, греко-католиків не запрошували. Чи не до цієї категорії належать заклики «очистити Греко-Католицьку Церкву від духу уніатизму»?

Екуменічна риторика Миколи Крокоша дуже нагадує «восточницьку» романтику о. Гавриїла Костельника. Допоки Костельник стояв за своїм «філософським бюрком» у велетенській п’ятикімнатній квартирі на вул. Корняктів, 1 і втішався покровительством митрополита Андрея, він міг ще критикувати унію та прояви латинізації в Греко-Католицькій Церкві. Одначе, після подій 1946 р., коли віч-на-віч зустрівся із реаліями московського православія, в його поглядах раптом зазвучали латинізаторські акорди бл. Григорія Хомишина.

Дискусія

Якщо в часи Замойського Синоду на теренах України панувала певна релігійна монолітність, то на сьогодні в Україні повновладдя релігійного хаосу. Якщо колись визнання себе католиком чи православним означало дотримування певних принципів і звичаїв у повсякденному житті, то тепер фраза «я православний» в багатьох випадках означає причетність до культурної спадщини, а не релігійну ідентичність. Можна собі лише уявити, який хаос запанує в Греко-Католицькій Церкві (в ній і на тепер хаосу достатньо), якщо вона повернеться до «давніх доунійних традицій» і «очистить свій обряд» від поминання в літургії Вселенського Архиєрея, як пропонує Микола Крокош, вважаючи це лише питанням часу.

З точки зору історичної перспективи, ми наближаємося до «постхристиянської» цивілізації, коли кількість представників конфесій зменшуватиметься, але зростатиме якісне обличчя християнства. Замість питати про конфесійну ідентичність, соціологи отримали б дуже несподівані й кардинально протилежні до тепер існуючих результати, поставивши всім українцям лише одне запитання: «Чи готові ви вже сьогодні вмерти за Христа?»… Незабаром можемо опинитись в ситуації (і агресивна культурна та економічна експансія Китаю цьому лише сприяє), коли християн вже не цікавитиме належність окремої громади до західного чи то східного обряду, канонічне підпорядкування, момент пресуществлення св. Дарів, Filioque et cet. Тих, хто вважатиме себе християнами, цікавитимуть лише дві речі: чи читається у цій громаді Слово Боже і чи можна там причаститися Святих і Животворящих Христових Тайн.

Грядущі історичні обставини змусять нас забути про міжконфесійне політиканство і згадати про живий релігійний досвід Христа Розп’ятого і Воскреслого. Це й буде справжній екуменізм без «подвійного дна», без порожніх декларацій католицько-православних комісій та фарисейства «екуменічних грантожерів».

Олег Гірник, священик

Духовний аспект недуги

Довгий час людство жило переконанням, що будь-яка хвороба має не лише психосоматичний характер, але й перебуває у безпосередньому зв’язку з духовними процесами життя окремої людини, народу, країни, планети Земля, Всесвіту. Цей світогляд зустрічаємо у Біблії, він також панував у добу Середньовіччя та Ренесансу. З приходом Просвітництва та позитивістичного світогляду світ людини розкладається на численні автономії науки, мистецтва, культури, моралі, етики, прав людини, що рухаються у напрямку повної незалежності від релігійного світогляду. Такий стан речей, без сумніву, мав свої переваги. Проте, останнім часом, все більше даються в знаки недоліки розбитого на численні автономні уламки некогерентного мультиуніверсуму, що нагадує «королівство кривих дзеркал». Релігія перестала виконувати роль, визначену етимологічним значенням самого слова «релігія» — роль «пов’язування» всіх аспектів людського життя в одне ціле на рівні горизонтальному та вертикальному, розкриваючи значення символіки хреста. Релігія стала автономною сферою приватного життя людини. Що більше, вона перетворилася у «безкоштовний бонус» до поняття «загальна культура». Її обирають не для того, щоби віднайти відповідь на ключові питання людського життя, її просто «додають» до загального списку культурних заходів на кшталт відвідин театру, кіно, арт-галереї. Конфесійне самовизначення декларують для того, аби підсилити забарвлення «ґаліційської», «козацької», «карпато-русинської» чи пак «слов’яно-православної» самоідентичності.

Тому достатньо було з’явитися «тривожній інформації» про стрімке поширення грипу-пневмонії теренами України та інструкціям про «заборону проведення масових заходів», як душа «традиційного вірянина» полегшено зітхнула, викресливши із загального списку передбачених на неділю заходів і «відвідини церкви». Що більше, таке «самовизначення» недільного розпорядку мало й своє «теологічне обґрунтування», оформлене у силогізм: все, що становить потенційну загрозу здоров’ю людини, підпадає під гріх проти 5-ї заповіді; церква, як «масовий захід», під час пандемії потенційно небезпечна, отже, «тікай від гріха подалі». На недільних богослужіннях люду поменшало, а декотрі чернечі спільноти навіть скасували заплановані нічні чування. Проблема грипозна вказує на проблему складнішу — проблему духовну. До цього часу її приховували за статистичними звітами про високий відсоток віруючих в Україні.

Мрії блудного сина-свинопаса

Духовна проблема торкається не лише України, вона має загальноцивілізаційний характер — це проблема людини в цілому. «Людина. Маленька. Самотня. Оголена. Чому маленька? Обладунки середньовічних лицарів замалі навіть для сучасних підлітків… Чому самотня? Навколо гомін, рух, транзисторна метушня. Автомобілі мчать так, наче від когось тікають або когось доганяють. Чому оголена? Кожна особа нині має більше одягу, ніж колись його було на цілу багатодітну сім’ю… Телевізійний екран дав їй можливість увечері побачити усі нещастя, скандали і смішні випадки, що трапилися на цій кулі за день. Вона витворила навколо себе такий багатий світ речей, що більшість з них не уміє застосувати в житті — і не потребує! Вона звільнилась від своїх віковічних релігійних, національних і навіть родинних обов’язків… Вона зібрала речі в мініатюрний рюкзачок і йде кудись без наміру сіяти і без наміру збирати. Яка необмежена свобода відкрилася перед людиною!… Можна говорити і писати усякі слова і пускати їх в Інтернет. Сильних жандармів нема. Залізні принципи не обмежують. Велика віра не зобов’язує», — так охарактеризував Євген Сверстюк сучасну людину (Не мир, а меч, 2009).

Вона переступила поріг Третього тисячоліття, навіть не збагнувши цього, бо в житті людини більше немає «порогів», ні порогу «перед яким треба скидати взуття, бо місце священне…». Сучасна людина — це блудний син, що взяв батьків спадок, і «пішов у світ без порогів», світ «без табу», в якому лиш золочені «тотеми» шаленого прибутку фармацевтичної мафії, «приправлені сіллю» інформаційної істерії. Вони лякають блудного сина статистичними «порогами» епідемії, яка переростає у пандемію.

Блудний син із Христової притчі дійшов до стану свинопаса, який заздрив спокійному достатку свиней. Блудний син Третього тисячоліття не заздрить свиням, він їх боїться. Тому шлунок свій мріє наситити не стручками із свинської гостини, а спасенним «Таміфлю». Його невід’ємним аксесуаром стала медична маска. Чи не задихнеться блудний син Третього тисячоліття випарами тютюново-алкогольно-брутально-лайливого міксу із власного нутра? А може, нарешті, збагне зміст Христових слів: «Слухайте й розумійте! Не те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину». Тоді апостол Петро не зрозумів Христа і попросив: «з’ясуй нам оту притчу». «Та ви також без розуму й досі? — відповів Христос своїм розгубленим учням, — Хіба не розумієте, що все те, що до уст входить, іде до нутра й геть виходить? А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину; із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідоцтво, богохульства. Це осквернює людину, а їсти немитими руками не сквернить людину» (Мт 15, 10–20). З цього часу минуло вже два тисячоліття, а ми нерозумні й досі…

Попередження від Фукуями

«Характерно: розум уже зробив усі висновки, вже й у шкільних підручниках записано, що всі справи стали загальнопланетарними — ми так само, як хвороби. Вони в момент перекидаються через кордон разом із хвороботворним вірусом. Але розум без мудрости не має ні сили, ні відваги. Вік моральної анемії!» — зазначає Є. Сверстюк. Він вказує на американського філософа Френсіса Фукуяму, котрий після відомої статті «Кінець історії?» (1989) вдався до певних уточнень: експерименти над людською природою, спроби подолання людської природи на соціальному ґрунті (комунізм, нацизм) зазнали фіаско.

Невипадково гаслом книги «Великий крах» (1999) Фукуяма обирає цитату Горація: «Можете й вилами гнати природу — повернеться знову, легко долаючи вигадки ваші, пусті, хворобливі». Це звучить як попередження поступові біологічних наук, що загрожує зміною людини, зміною, яка не вдалася на полі соціальної інженерії. Наступна книга Фукуями «Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції» (2002) сповнена конкретних пересторог. Цього разу прологом до книги є цитата Ніцше: «Досить! Приходить час, коли політика матиме інше значення».

Сюжет книги Олдоса Гакслі «О дивовижний новий світ» (1932) — основна інспірація для Фукуями. У ній, майже профетично, описано: вирощування людей поза межами утроби матері; наркотик «сома», що викликає в людини стан щастя та ейфорії; «сенсори», які імітують відчуття за допомогою імплантованих електродів; модифікація поведінки шляхом постійного самонавіювання на рівні надсвідомості, а якщо і це не допомагає — в хід ідуть штучні гормони. В часи Гакслі це виглядало утопією, тепер це вже практично дійсність.

Але основна проблема описаної Гакслі утопії, зазначає Фукуяма — світ, в якому зло стає практично невидиме, адже ніхто в цьому світі не страждає і кожний отримує відповідно до своїх бажань. Творці цього світу збагнули, що шляхом насильства не вдасться досягнути помітного успіху. Доцільніше людей спокушати, ніж змушувати їх до життя в упорядкованому суспільстві. В цьому світі більше не сприймають серйозно релігію, ніхто не заглиблюється в себе, не страждає від кохання без взаємності, не бореться, нікуди не стремить, не опиняється перед складним моральним вибором. Іншими словами, нічого не роблять такого, що ми традиційно вважаємо притаманним людині.

Це світ, в якому люди перестали бути людьми. Так, вони «здорові та щасливі», але це «щасливі раби з рабським щастям». Своєю утопією Гакслі хоче нас переконати, що ми повинні й надалі переживати розчарування, самотність, страждати від недуг і лише тому, що це було властиве людині упродовж всієї історії існування її як біологічного виду.

Фукуяма намагається довести, що Гакслі мав рацію, коли натякав на серйозну небезпеку з боку біотехнології — можливість зміни людської природи і перехід до «постлюдської» фази історії, коли нам скажуть: «Вибачте, але у вас просто померла душа». Він цитує Томаса Джефферсона, який під кінець життя писав: «Загальне поширення світла науки відкрило кожному істину, що люди не народжуються із сідлом на спині, а також не народжуються нечисленні вибрані в чоботях із шпорами, щоб милістю Божою законно їздити на них верхи». Відповідно питання, яке, на думку Фукуями, висуває сучасна біотехнологія, звучатиме так: що буде з політичними правами громадян, якщо справді вдасться вивести дві «породи» людей: одну — із сідлами на спинах, а іншу — зі шпорами на чоботях?

Для нього відповідь очевидна: необхідно використати правову силу держави задля відповідної регламентації біотехнології. Але що, коли сама Держава вдається до послуг не лише політтехнологів, але й біотехнологів?

В історії з епідемією грипу в Україні насторожує факт: після офіційного проголошення епідемії каліфорнійського грипу українські громадяни буквально «вимели» з аптек протизастудні препарати, даючи фармацевтам річний прибуток. Чи не дали вони себе осідлати тим небагатьом в чоботях зі шпорами?

Євген Сверстюк попереджає: «У повітрі часу відчувається тривога: так далі жити не можна. Щось небезпечне в самій основі сучасного світу. Феномен телевізійного образу і газетного заголовка не наповнює життя кров’ю і духом. Десь треба зупинитися, задуматися, щоб обрати іншу дорогу. Бо де тонко — там і рветься»…

Олег Гірник, священик

20-літній пост-підпільний період життя Української Греко-Католицької Церкви майже рівномірно поділився на два десятиліття: між ХХ й XXI століттям, виокремивши в історії УГКЦ ситуацію «post» і «proto».

Post Vaticanum Secundum

Перебуваючи у нелегальному становищі за «залізною завісою», УГКЦ зуміла досить успішно існувати в умовах тоталітарного суспільства. Самі обставини змушували зосередити більше уваги на практичних сторонах духовного життя, відкинувши теоретичні міркування та богословські диспути. Інтелектуальний вишкіл майбутніх священиків відбувався в екстремальних умовах, за скороченою програмою й на основі довоєнних підручників. Більшість вірян жили традиційною побожністю, перечитуючи старі видання «Місіонаря» чи інших католицьких часописів.

За час перебування УГКЦ у підпіллі, у Вселенській Католицькій Церкві сталися грандіозні зміни, відбулася справжня революція – II Ватиканський собор. На момент виходу УГКЦ з підпілля тривала епоха post Vaticanum Secundum, декрети й постанови собору набували практичного втілення в житті католицького світу. Догматична конституція Lumen gentium (Про Церкву), декрети Orientalium ecclesiarum (Про Східні католицькі церкви) внесли суттєві зміни в еклезіологію Католицької Церкви та мали позитивне значення для УГКЦ.

Уже під час засідань II Ватиканського собору з уст Патріарха Йосифа пролунала вимога надання УГКЦ статусу патріархату. Декрет Apostolicam actuositatem (Про апостолят мирян) активізував мирянський рух, в рамках якого зароджується рух «За Патріярхат».

Справжньою несподіванкою стали екуменічні ініціативи Католицької Церкви, подані в декреті Unitatis redintegratio (Про екуменізм): змінилось ставлення до некатолицьких Церков, в першу чергу православних; із церковного обігу вилучено негативний термін «схизматики» із заміною на «нез’єднані брати» (fratelli separati); Католицька Церква визнала дійсними св. Таїнства Православних Церков, відповідно, змінилась концепція спасіння: за Католицькою Церквою і надалі визнавалась повнота спасіння, однак, замість чіткого формулювання extra Ecclesiam Catholicam nulla salus (за межами Католицької Церкви немає спасіння), з’явилось більш загальне — «за межами Церкви немає спасіння». (Варто пригадати, що переконання «за межами Католицької Церкви немає спасіння» для більшості мучеників було вагомою підставою непорушно триматися своєї Церкви в часі репресій, адже відпасти від неї фактично означало зрадити Христа і засудити себе на вічне прокляття). Декларація про релігійну свободу Dignitatis humanae наголосила на праві вільного вибору та гідності голосу сумління в релігійних питаннях.

Екуменічні ініціативи Католицької Церкви не зупинились на рівні декретів. Упродовж 1990-1993 рр. з’явилися напрацювання спільних богословських комісій Католицької й Православних Церков (т. зв. Фрайзінґські та Баламандські документи), котрі засуджували «уніатизм» як метод досягнення церковної єдності.

Для УГКЦ питання, що їх обговорювали католицько-православні комісії, були надто складними, тому вона в них не особливо вникала. Зате знову актуальними стали довоєнні суперечки між «латинниками» й «восточниками». Цього разу прихильники «восточницького» руху отримали значну перевагу – на їхньому боці постанови II Ватиканського Собору. Священики з діаспори, перші випускники закордонних католицьких богословських закладів й новостворених єпархіяльних семінарій, намагалися втілити ідеї ІІ Ватиканського Собору бодай на літургійному рівні шляхом боротьби з «пережитками латинізації». Однак значну частину вірян це мало цікавило. В 90-х роках можна було почути банальне запитання: «Чи ми даремно терпіли в підпіллі, аби тепер стоячи приступати до св. Причастя?», не кажучи про суперечки щодо вживання слова «православний» у Божественній Літургії, що тривають дотепер.

Але й «восточництво» не було таке вже безпроблемне. З об’єктивних причин (мовної, географічної), головним джерелом для глибшого пізнання греко-католиками східного християнства стає російська православна література. Книга «Откровенные рассказы странника», твори Феофана Затворніка та Ігнатія Брянчянінова становлять основу аскетичної літератури греко-католицьких монаших згромаджень, а питомці семінарій та студенти Українського Католицького Університету черпають свої знання про християнський Схід із творів Маєндорфа, Шмемана, Керна. Видавництво «Свічадо» перекладає грецьку аскетичну літературу на кшталт Никодима Святогорця та Івана Лествичника, з російської мови. Продукція санкт-петербурзької фірми «Софріно» щедро прикрашає греко-католицькі храми та сільські каплиці. Перехід колишньої сестри-василіянки Софії Сеник та сестри-студитки Венедикти Щурат-Глухої (тепер матушка Варвара) у московський табір не став несподіванкою, радше закономірністю.

Post-модернізм

Ейфорія, що супроводжувала вихід УГКЦ з підпілля, зустрілася з психологічним кліматом Європи, чию свідомість струсонув смерч постмодерної деконструкції. Колись християнська Європа все частіше нагадує «звітрілу сіль»: паломницькі центри й відпустові місця виконують роль атракційних пропозицій для туристів, перестаючи бути місцем молитви, а релігійні обряди в історичних храмах — видовищні вистави, предмет досліджень культурологів-антропологів.

На момент виходу УГКЦ з підпілля в середовищі Католицької Церкви почали з’являтись скептичні оцінки ІІ Ватиканського Собору та перші ознаки неоконсерватизму.

Постмодерн та постіндустріальне інформаційне суспільство сформували світогляд, в якому: на одному рівні світ все тісніше пов’язується в одне ціле завдяки розгорнутій інформаційній мережі, на іншому – він розпадається; з одного боку наголошується право кожного бути відмінним від інших, з другого –відчайдушні пошуки ідентичності через надмірний індивідуалізм, що руйнує основні соціокультурні матриці.

Світ більше не сприймається як «універсум», а радше як «мультіверсум», в якому панує «поліонтологізм» – право кожного мати свою істину. На такому підґрунті сформувалась «постмодерна духовність» з її феміністичною, екологічною складовою та головним постулатом: Бог не особа, а всепроникаюча «енергія», «позитивна вібрація», «космічна свідомість», шляхи Його пізнання різні, але мета одна — «розчинитись у безмежному океані божественного».

Постмодерна «духовність» починає квітнути і на ринку постатеїстичної Східної Європи під виглядом нової, синкретичної релігії New Age, створюючи потужну конкуренцію християнству. Для Греко-Католицької Церкви легшим неприятелем був атеїзм новітньої ідеології, який заперечував Бога в простий і категоричний спосіб, аніж нові релігійні рухи, що, почасти, користають з християнської спадщини, реінтерпретуючи її на свій нехристиянський лад. Довгоочікувана свобода, якою втішалась післяпідпільна УГКЦ, перетворюється на справжнє випробування. Блаженніший Любомир (тоді ще архимандрит Студитів), слухаючи оповіді про героїчне підпілля, із скептичним усміхом зазначив: «Чи не виявиться свобода для нас, греко-католиків, страшнішою та жорстокішою від підпілля!?..».

ХХІ століття – «status proto»

Апокаліптичного сценарію, якого так побоювався весь світ у зв’язку з настанням другого тисячоліття, не сталося. Довгоочікуваний візит Святішого Отця Івана-Павла II в Україну влітку 2001 р. додав УГКЦ оптимізму. Як і після виходу з підпілля, вона знову була в центрі уваги, адже Папа проголосив блаженними цілу когорту мучеників, що постраждали за вірність Католицькій Церкві в часах повоєнних більшовицьких репресій. Однак не бракувало й розчарувань: у списку блаженних не було слуги Божого Митрополита Андрея; Папа не надав УГКЦ статусу патріархату.

Все активніше на міжцерковному ґрунті звучатимуть думки про Греко-Католицьку Церкву як про перешкоду в екуменічному діалозі між Католицькою та Православними Церквами. Особливо виразними вони будуть після аудієнції в Папи Івана Павла II членів синоду УГКЦ влітку 2004, на якій Блаженніший Любомир знову висунув питання про надання його Церкві статусу Патріархату. Не бракувало радикальних закликів проголосити патріархат самостійно, без згоди Риму, як це радив о. Роберт Тафт, SJ.

Світ змінився, за нових обставин міняється і роль УГКЦ. Наступні рядки є лише спробоюспрогнозувати певні моменти, які, можливо, будуть важливими для УГКЦ в майбутньому.

1. Екуменічний діалог. На міжцерковному рівні все частіше можна почути закиди, що екуменічний діалог практично тупцює на місці. Питання про можливість «Євхаристійного співслужіння Церков Київської традиції при збереженні їх юрисдикційної залежності» на теперішньому етапі є надто складним, в першу чергу через те, що українські Церкви ще не готові абстрагуватися від політичних питань. Про це свідчить і недавній візит Московського Патріарха Кирила та заяви Київського Патріархату про політичну мету цих відвідин.

Непроста релігійна ситуація, зокрема стрімке поширення деструктивних культів та сект на території України, забезпечуване українським ліберальним законом про реєстрацію релігійних громад та об’єднань, спонукатиме Церкви Київської традиції зосередитися на більш конкретних питаннях у сфері міжцерковних відносин. Вони змушені будуть вести діалог і узгоджувати свої дії, аби дати відсіч тоталітарним сектам. УГКЦ може взяти на себе ініціативу в організації міжцерковних комісій щодо протистояння деструктивним культам та в організації спільних реабілітаційних центрів для потерпілих від маніпуляцій свідомістю з боку тоталітарних сект.

Наступним питанням, навколо якого можливий плідний екуменічний діалог, є Голодомор 32-33 pp. «Упродовж минулих річниць великого Голодомору (1932-33 рр.) в Україні ще ніхто не замислювався над питанням, яке зазвичай ставлять щодо такого роду трагедій «Чому Бог дозволив цьому трапитися?» Це давня богословська проблематика, в якій розглядається існування зла у відношенні до справедливого Бога», – зазначає Андрій Сороковський у статті «Виховання мирян для постзахідного християнства» (Патріярхат, число 1, 2009). Сороковський має два пояснення небажання українців розглядати Голодомор з точки зору теодицеї: перше українці сприйняли Голодомор як Божу волю, друге – українці взагалі не цікавляться питаннями філософського та богословського характеру. Про Голодомор, осмислення якого може стати шансом для об’єднання українського християнства», також було згадано у статті «Ecclesia irredenta: «криза і реформи» (Патріярхат, число 2, 2009). Обговорення її на веб-порталах часописів Патріярхат та Credo підтвердили, що українці справді не цікавляться питаннями філософсько-богословського характеру, адже коментарі зосередилась виключно на темі «будівельної істерії», а про осмислення великого Голодомору –жодного слова. УГКЦ має великий шанс, не обмежуватись лише спільними молебнями та панахидами у день відзначення чергової річниці, а виступити ініціатором міжцерковного богословського обговорення Голодомору. Чи скористається ним?..

2. «Тінь кесаря». Одна з проблем, якою «традиційно хворіють» Православні Церкви, це втручання «влади кесаря» у внутрішнє життя Церкви. Український поет Євген Маланюк¹, живучи на еміграції в Нью-Йорку, через відсутність української Церкви вчащав на молитву до англіканського храму. Йому імпонувала молитовна атмосфера, але повсякчас непокоїла думка «про якусь подібність англіканства до православ’я». Він, як поет, інтуїтивно відчував відсутність безпосереднього і цілковитого відношення до Неба, наче між Церквою і Небом стоїть якийсь елемент «побутовості», що, на його думку, «прикметний для православ’я і такий невластивий для католицтва». На думку Маланюка, це «тінь кесаря», що віддавна лягла і на православ’я, і на англіканство.

Інколи православні предстоятелі добровільно пропонують державі чи окремій політичній силі послуги «іміджмейкерів» в обмін на «щедрі бенефіції». Маємо приклад участі Московського патріархату в передвиборчій агітації за Януковича у 2004 р. А обрання Кирила Патріархом журналісти прокоментували так: «Московський Патріархат очолив не молільник, а менеджер». Відвідини Кирилом України лише підтвердили: справа порятунку російської імперії для нього важливіша, ніж християнське порозуміння. Український церковний досвід показує хибність такого шляху: рабське бажання вислужитися перед Петром І зупинило розвиток філософської й богословської думки Києво-Могилянської академії, представники якої, попри високу європейську ерудованість, практично не залишили після себе визначних творів, безславно розчинившись у російському морі. Жодні аргументи, на кшталт «гуманних бажань порятувати греко-католицьке духовенство», не реабілітують львівського філософа о. Гавриїла Костельника: він не загинув в атентаті 1948 року, а вчинив самогубство у 1946, коли схилився перед «тінню кесаря» Сталіна.

Отож, у сегменті стосунків з державою, УГКЦ виконуватиме дуже важливу роль серед Церков Київської традиції. Єдність з Апостольським престолом оберігатиме її від можливості переступити небезпечну межу втручання в політичні ігри та міжнаціональні конфлікти. Її ставлення до влади в Україні буде толерантним, однак воно різнитиметься від позиції Церков Київського чи Московського Патріархатів.

3. Католицький неоромантизм. Поява тих чи інших сект у середовищі окремої Церкви дає можливість прогнозувати майбутні духовні процеси у її лоні. Якщо раніше секти атакували УГКЦ ззовні, то починаючи з другої декади ювілейного 20-ліття вони виникають всередині Церкви. Такими є секти «підгорецьких» та «вірний останок» («тернопільські співуни»). Вони здобувають своїх адептів за рахунок проповіді повернення до «старих традицій та вірності Вселенському Архиєреєві».

Згадані феномени дають підстави прогнозувати, що «восточницький романтизм» та «екуменічний оптимізм», що панували на початках відродження УГКЦ, поволі затихатимуть. Цьому сприяє й агресивна церковно-національна політика Московського Патріархату, а також і політичний хаос в Україні. Знову актуалізується радикальний клич «Геть від Москви!» як в міжнародних, так і в міжцерковних стосунках. Позбавлене політичної еліти, українське суспільство шукатиме свого опертя в теократичному Ватикані, черпатиме натхнення в «католицькому неоромантизмі». Після появи скандальної книги і фільму «Код да Вінчі», «католицький неоромантизм» відчутний у духовному кліматі Європи і проявляється у зростанні попиту на середньовічну історію, філософію, готику та «мертві мови» (латину, греку та церковнослов’янську). «Код да Вінчі», попри всі намагання скомпрометувати християнство, зробив велику послугу Католицькій Церкві. «Католицький неоромантизм» викличе у середовищі УГКЦ нову хвилю зацікавлення та переосмислення традицій, котрі раніше трактувалися як наслідок «латинізації».

4. Соціальний аспект. Можна безконечно займатися пошуками «нової еклезіологічної ідентичності», організовувати міжцерковні богословські комісії «з проблем діяльності тоталітарних сект», дискутувати про «єдину дату Пасхи», та без соціальної та харитативної складової все це залишиться на рівні романтизму. Дарма підносити питання про богословське осмислення великого Голодомору, якщо не робити конкретних кроків у напрямку протидії геноциду українського народу, свідками якого ми є сьогодні. Перш ніж надавати простір своїх святинь для політичного самопіару (як це було у випадку нещодавнього виступу Віктора Ющенка у Зарваниці), слід поставити кожному заявленому кандидату в президенти запитання: що вони думають про теперішній геноцид українців, про продаж жінок і дітей з України в сексуальне рабство, про загальне зубожіння та соціальну несправедливість, про їхнє ставлення до абортів та евтаназії?! Однак це можливо лише у випадку, коли Церква докладатиме максимальних зусиль у соціальній та харитативній діяльності.

Одразу після виходу з підпілля, від представників греко-католицьких монаших чинів та згромаджень частенько чулися обіцянки про будівництво соціальних центрів: сиротинців, старечих будинків, студентських гуртожитків, однак виросли лише п’ятизіркові монастирі-готелі, ченців, заангажованих в харитативній праці, перелічити можна на пальцях. Ігнорування соціальної несправедливості на державному рівні неминуче веде до протестів, революцій. Про це попереджають соціальні енцикліки Католицької Церкви. Якщо ж Церква не зважатиме на соціальні проблеми, після «Вервиці визволення» (саме так називається книга бразилійських авторів, видана цьогоріч Івано-Франківським видавництвом «Апостол») може з’явитись і «Теологія визволення»…

Олег Гірник, священик

Вступ

Нещодавно зафіксовано факт розповсюдження по греко-католицьких громадах CD з аудіозаписами «звернень» невідомої особи жіночої статі, що говорить в ім’я Богородиці з претензією на статус об’явлень. До CD додана листівка англійською мовою з таким текстом: «Thorny Wreath. Greek Catholic Holy Church» (Терновий вінок. Греко-Католицька Свята Церква). Мова йде про добре сплановану акцію-проект, адже дві невідомі особи вручали CD священикам, монахам і монахиням, об’їжджаючи парафіяльні будинки та монастирі, й дехто з духовенства навіть захоплено сприйняв це.

Ознайомлення з аудіоматеріалом та інформацією веб-сайту свідчить, що за лаштунками патетичних закликів до навернення, вірності Святішому Отцю, відновлення почитання Серця Христового та Непорочного Серця Марії приховує своє обличчя звичайна секта, що виникла в середовищі Греко-Католицької Церкви. Оскільки на веб-сайті та в аудіозверненнях вжито фразу «вірний останок», використовуватимемо її як назву нової секти.

Релігійно-культурний контекст

Для духовного життя Церкви однаково небезпечними є вияви і радикального фундаменталізму, й лібералізму. Одначе найпідступнішою вважається форма лібералізму, що приховує своє справжнє обличчя за атрибутами традиціоналізму.

Історично так склалося, що в Греко-Католицькій Церкві образи Серця Христового та Непорочного Серця Марії, як і пов’язані з ними духовні практики, сприймаються як невід’ємна складова традиції. Важко уявити помешкання вірян греко-католиків, і не лише Закарпаття, а й цілої Західної України, без цих образів. Зрештою, життя катакомбної Церкви часів СССР теж було сповнене духовності, що виросла з культу Серця Христового та Непорочного Серця Марії. Ці образи навівають ностальгію за досвідом життя греко-католицького підпілля, коли з особливою силою відчувалось, що «врата пекельні» Церкву не здолають.

Та останні 25 років внесли кардинальні зміни в соціально-культурну атмосферу людства, за яких онтологічна проблематика духовного життя людини перемістилася у площину аналізу візуальних зображень. Медіатеоретики та теоретики культури називають цей процес «іконічним поворотом», що характеризується переходом від вербальних способів комунікації до візуальних.

На духовному житті Церкви він позначився і позитивно, й негативно. Позитивно, оскільки по-новому реінтерпретується значення ікони як невід’ємної складової духовного життя. І сам факт впровадження терміну «іконічний поворот» в середовище теоретиків медіа та сучасної культури свідчить про те, що закарбовані в іконі християнські цінності поширилися далеко за межі традиційного богослов’я ікони. Ікона стала самостійно виконувати місію нової євангелізації в середовищі, недоступному для священиків, богословів, проповідників.

З іншого боку, виробництво та поширення візуальної продукції, сягнувши в наших часах небувалих масштабів, вносить негативні тенденції в духовне життя. Надмірне навантаження зорових рецепторів викликає їхню гіпертрофію, відповідно атрофуючи слухові рецептори, а разом з тим і раціональні здібності людини. Християнство ж, передовсім, це релігія Слова, де віра ex audi (лат. від слухання), тому найголовніша заповідь починається словами «Слухай, Ізраїлю…». Для язичництва, на відміну від юдео-християнського світогляду, визначальною є віра у видимі зображення-ідоли. Звідси походить радикальне заперечення з боку протестантизму використання в релігійному культі ікон та образів. Лише католицизм і православ’я спромоглися гармонізувати та доктринально поєднати в літургії Слово й Ікону (Образ).

Однак сучасний процес трансформації культури, який на всіх рівнях послідовно пригнічує природну здатність до слухання (використання МР3-плеєрів, постійне звучання низькоякісної попсової музики в публічних місцях), формує у вірян-католиків (православних також) ментальність некритичного сприйняття всього, що з’являється з традиційними для Католицької Церкви символами. «В останніх роках технологічна революція комунікацій створила цілком новий стан. Легкість і швидкість у спілкуванні між людьми — одна з причин, чому New Age зміг привернути увагу осіб усіх вікових категорій та різного рівня освіти, вводячи в оману численних послідовників Христа, котрі навіть не підозрюють, з чим насправді мають справу. Очевидно, Інтернет найбільше впливає на молодь, що вважає його надійним, привабливим засобом отримання інформації. Насправді ж він часто є носієм непорозумінь стосовно багатьох релігій: не все, що подається в мережі під маркою «християнське» або «католицьке», відображає точне вчення Католицької Церкви», — зазначено в документі Апостольської Столиці Gesù Cristo portatore dell’acqua viva. Una riflesione cristiana sul New Age (Vatican, 2003).

І справді, для багатьох вірян греко-католиків щоб сприйняти щось як правовірне, католицьке, достатньо побачити на обкладинці книги чи на веб-сторінці зображення Серця Христового або Непорочного Серця Марії. І, власне, на таку некритичну, розгублену, хитку у вірі публіку розраховують автори сайту «Терновий вінець».

Аналіз вчення секти

У християнській традиції терміном «секта» окреслюється «рух, відданий єретичному віруванню, а нерідко також ритуалам і практикам, які відхилялися від узвичаєних релігійних процедур. На практиці християнська секта часто відкидала літургійний церемоніал і потребу в послугах священиків». Аналіз матеріалу, опублікованого на сайті «Терновий вінець», переконливо засвідчив: справу маємо з релігійним феноменом — сектою.

а) Спотворення Літургії

У розділі «Тайна Вечеря. Служба Божа» читаємо опис своєрідного квазілітургійного обряду, що відбувається «на невеликому столику в кімнаті», не у храмі. Найважливішим елементом «столика» є три посудини:

• посудина у вигляді невеличкої тарілочки для частичок (хлібні проскурки);
• посудина у вигляді невисокої широкої чаші для вина;
• посудина у вигляді чаші для свяченої води.

«Всі учасники Тайної Вечері розміщуються за віком від найстаршого до наймолодшого (дідусь, бабуся, тато, мама, діти, внуки) колом біля столика-Святого Престолу». Священика у цьому «дійстві» немає. Натомість «з учасників Тайної Вечері вибирається провідник», він же ж «вголос промовляє намір Святої Літургії і жертвує Святий Жертівник, Святе Причастя Богові в Полум’ї Любові Непорочного Серця Марії, через душі, терплячі в Чистилищі».

«Свята сповідь» у цьому театрі виглядає так: «Кожний учасник Тайної Вечері перед образом Божого Милосердя зі склоненою головою щиросердечно розкаюється з усіх гріхів свого життя безпосередньо перед Богом (sic!) через Полум’я Любові Непорочного Серця Марії». Під час «обряду» невідомо яким чином хліб і вино мали би «перетворюватись» у Тіло і Кров Ісуса Христа, а свячена вода — на «Святі Сльози Пречистої Діви Марії, Матері Божої».

б) Догматичні єресі

Однією з характерних особливостей сект, що вийшли з християнського середовища, є радикальне наголошення на окремій догматичній істині. У випадку «нашої» секти, маємо справу із повним спотворенням догми про Пресвяту Богородицю. В розділі «Святі молитви» натрапляємо на Символ увірування, датований 16 вересня 2007 р., що є карикатурою прийнятого у Церкві Символа Віри. Замість «Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя» читаємо: «Вірую в Єдину Марію, Матір Божу, Обручницю Духа Святого…». Замість «Вірую в Ісуса Христа, що вознісся на небо і сів праворуч Отця», читаємо: «І вознеслася разом з тілом і душею на небеса, і у славі рівна Пресвятій Трійці і Трон Її коло Сина її, Сама ж була вічною». Найцікавіше закінчення «увірування»: «Дожидаю Нової Ери і життя будучого віку. Амінь».

Традиційна ж молитва «Під твою милість прибігаєм» закінчується словами: «молитвами нашими в скорботах не погорди, але від бід ізбавляй нас, Єдиносуща, Несотворена, і Благословенна».

Ідучи за класифікацією сект, «Вірний останок» можемо віднести до категорії «псевдохристиянських», куди зараховують свідків Єгови, мормонів та російських богородичників, тобто тих, котрі спотворюють або цілковито відкидають вчення про Пресвяту Трійцю. Так само за лаштунками «Вірного останку» чітко простежується ідейна матриця New Age: наголошення божественності жіночого начала та застосування терміну Нова Ера у «символі увірування».

в) На кого уповає «Вірний останок»?

Опубліковані на сайті найдавніші «об’явлення» датовані 2003 роком. Саме на цей час припадає пік «об’явлень» в урочищі Джублик на Закарпатті. На пов’язаність із Закарпаттям вказує також і заклик «візіонерки» вчити дітей вітатися так, як вчить «Матінка Божа Закарпатська» (див. «Послання Марії в 19.00 м. Тернопіль біля джерельця парк «Відродження» у розділі «Об’явлення з Тернополя»). «Об’явлення» 9-річній дівчинці Юлі з містечка Лішня на Дрогобиччині (див. розділ «Об’явлення з Лішні») теж припадає на 2003 рік. Отож «об’явлення» в урочищі Джублик знайшли своє плідне тло передовсім і наразі в Галичині, де створюються своєрідні «філіали Джублика», та й прочан найчисленніше в Джублик прибуває саме з Галичини.

Щодо аудіозаписів двох «звернень» із 2008 року, то в них чітко простежується вплив сентиментально-сльозливої літератури на кшталт «Останнє попередження», «Година прославлення Непорочного Серця Марії Болісної» тощо, яку розповсюджують на стихійних ринках, організованих переважно перед греко-католицькими церквами. (У Львові такий ринок роками існує перед церквою св. Андрія). Літературу штибу «la Crimosa» розпродають повсякчас у «церковних лавках» на відпустових, церковно-празникових місцях. Іноді на брошурах вказана назва видавництва «Добра книжка», та в більшості жодних вихідних даних немає, не кажучи вже про imprimatur. Зазвичай, вони дешевші від видань «Свічада», а за змістом доступніші широкому загалу вірян, рівень релігійної культури яких, на превеликий жаль, від часу легалізації Греко-Католицької Церкви практично не змінився.

Прослідковуємо в аудіозверненнях і впливи відомого італійського священика Стефано Гобі, чиї одкровення були опубліковані у книзі «Марія – священикам, своїм найдорожчим синам». І тому віряни (не виняток і священики), котрі черпають своє натхнення в сентиментально-сльозливій, апокаліптичній «духовності», є потенційними кандидатами до «Вірного останку». У них сформована сповнена страху фанатична ментальність, закрита до будь-якої раціональної аргументації. «Зішли на нас, Батьку, Страх Твого Божого Гніву (sic!) у наші затверділі й незворушні Твоєю Божою Добротою Серця» – це прохання з молитви, яким закінчується «свята вервичка» до Божого милосердя.

«Догматичні» знання наших вірних назагал побудовані на обряді, що сприймають візуально, без заглиблення (вслухання) у зміст. Зміна обрядових практик часто рівноцінна зміні віри. Не орієнтуючись в документах ІІ Ватиканського Собору та маючи совєтський психологічно-ментальний багаж недовіри до всього, віряни вважають, що зміни в Церкві здійснюються без відома Святішого Отця. Це підступно використовує «тернопільська візіонерка», закликаючи до «святого послуху Папі», водночас засуджуючи «ієрарха України» у привласненні «слави Папи». (Це вже до болю знане з досвіду з «підгорецькими»). Вона карою лякає кожного, хто «занедбує» старі практики, з істеричним закликом покинути «той східний обряд». Маніпулюючи ім’ям Богородиці, «голос з диску» секту Свідків Єгови ставить на один щабель із Православною Церквою, обіцяючи пекельний вогонь.

Цілком можливо, що утворенню секти посприяли часті поїздки наших вірян і духовенства у Меджугор’є (Međugorje). Вірю, багатьом вони послужили для поглиблення віри. Та значний відсоток не зацікавлений плодами віри, лише «релігійним менеджментом», «сакральним бізнесом» (в цьому і священики не виняток). Віряни, котрі часто туди «курсують», бачать себе «обраними», «особливими апостолами» та величають себе «меджугорцями», демонструючи показову побожність, зухвалість, навіть всеможливість, духовні ж особи пропонують організовувати адорації на зразок Меджугор’я. Від натхненних «прочан-меджугорців» можна почути вислови на кшталт: «Єрусалим – голова християнства, та серце – Меджугор’є».

г) Маніпуляція свідомості

«Хочеш заробити гроші – вигадай свою релігію», – ці слова належать Рону Хабарту, засновнику секти саєнтології (наукології). Щедрі пожертви прочан у Джублику та Меджугор’ї заохотили до створення «центру об’явлень» у Тернополі. «Отець Небесний у великому гніві на людей, якщо у скорому часі не навернуться, загине половина світу, буде хвороба, плач, горе, пропадуть усі зароблені гроші» («об’явлення» з Тернополя від 13.06.2003). Далі йде заклик «Покиньте все матеріальне!» та прохання молитися за людей України, бо вони «дуже скупі», що вказує на типові сектантські методики маніпуляції свідомістю.

Очевидною є фінансова підтримка у проект-секті «Вірний останок» з боку бізнесових кіл, в гіршому випадку – політичних сил. І не тому, що хтось із бізнесменів чи політиків переймається «гнівом Отця Небесного»; натомість, сподівання покладаються на те, що «об’явлення вкажуть» на «богообраного кандидата в президенти»…

д) Секстантський ексклюзивізм

«Секти схильні стверджувати, що вони володіють монополією на повну релігійну істину, яка недоступна іншим». І це не просто «релігійна істина», це істина, «об’явлена безпосередньо від Бога». Очевидячки, Нової Ери дочекаються лише ті, хто сліпо підкорюються цій «істині» – «Вірний останок». «Всі вірні нашої Святої Церкви постановили у своєму серці проводити Тайну Вечерю на колінах», – написано в «інструкціях» до Тайної Вечері.

«Greek Catholic Holy Church» (Греко-Католицька Свята Церква) – це напис на інформаційних листівках секти з бажанням всіляко підкреслити винятковість, ексклюзивне право на святість перед лицем інших християнських Церков, зокрема й Греко-Католицької Церкви в Україні та за її межами.

о. Олег Гірник

Економічна криза як нагода для очищення

Економічні кризи, газові війни, грошові реформи вносять корективи в духовне життя світу, України, в духовне життя й УГКЦ, змушуючи: по-перше – до критичного аналізу пройденого шляху за період незалежності; по-друге – до визначення пріоритетів духовної діяльності.

Оглядаючись на діяльність УГКЦ за період незалежності, головною помилкою варто назвати «будівельну істерію» – необґрунтоване та неконтрольоване будівництво храмів. У місцях конфлікту з православними громадами, де не вдавалось полагодити почергові богослужіння, будували нові церкви. Саме таких необдуманих кроків очікували від УГКЦ провокатори іноземних спецслужб: закріпити на матеріальному рівні поділ в громадах, які історично були греко-католицькими. На превеликий жаль, духовенству УГКЦ забракло здорового глузду, аби зрозуміти: виховане при сталінізмі старше покоління неможливо змінити; усі сили необхідно спрямувати на порятунок молоді, створюючи для них пасторальні центри. І це найкраща альтернатива у майновому конфлікті з православними громадами.

Після виходу з підпілля соціальна складова Церкви з об’єктивних причин дуже змінилася: по-перше, було винищено майже всю духовну еліту та інтелігенцію; по-друге, комуністична ідеологія трактувала інтелігенцію як непотріб-прошарок й успішно сформувала тип-стандарт простака-пролетарія, споживацько-паразитуючого мутанта, для якого культура, духовність рівнозначні серпу й молоту.

Отож організацією відновлення греко-католицьких громад займалась переважно робітничо-селянська верства українського суспільства, котра швидко пристосувалась до нових реалій «постсовєтської ринкової економіки». Комерційні поїздки до колишньої Югославії, Польщі, Угорщини, торгівля кольоровими металами збанкрутілих підприємств, торгівля іконами, книгами та літургійним начинням з пограбованих церков сформували нову верству «узаконених злодіїв торгашів», котра себе гордо називає «business-еліта» і яка, на жаль, формує тепер стратегію «духовного» та «культурного» життя УГКЦ. Спритні «душпастирі-прораби» швидко «вичислили» слабке місце «business-еліти», «нових українців» –закиди сумління від накраденого провокують механізм психологічної компенсації, вимагаючи матеріальної пожертви «на храм», «на празникове застілля», «на прощу в Люрд-Рим-Єрусалим», «духовну віднову в Меджугорії».

«Будівельна істерія» зацементувала духовне життя громад, замурувала кадрову політику Церкви, молодіжну стратегію. Значний відсоток молоді відійшов у секти, не дочекавшись пасторальних центрів, остаточно розчарувався у «вірі своїх батьків», правдивість якої утверджувалась у суперечках за храми. Інша частина молоді вдалася за «духовним проводом» до попсових літераторів (Андрухович, Забужко, Сняданко, Жадан…), котрі, за влучним визначенням Дм. Стуса, починаючи з другої половини 80-их років, перевдяглись у «короткі штанці розважальної літератури, а часами зовсім ходили без них», займаючись «дослідженням польового сексу» та «колекціонуючи пристрасті». Молодий поет Андрій Любка кількома рядками влучно опише духовний стан та «релігійний досвід» молодого покоління:

«Ну і... , якщо цю партію програно, немає 

Втрачених і знайдених поколінь, є 

Лікеро-горілчані заводи, є гори вбитих

Нікотином коней, є століття абортів і 

Гомосексуальних батюшок московського Патріархату, 

жоден месія не витягне нас із 

Цього лайна...» 

Водночас частина духовної інтелігенції, «прибульці» з діаспори, добре влаштувавшись, не дуже поспішала міняти духовний клімат у Церкві. Складається враження, що такий стан справ їх влаштовує, більше переймаючись тим, щоб світло їхньої «духовної слави» не зблідло поряд з новим поколінням. Отож здібні до формування духовної культури були відсторонені та ізольовані від активного життя УГКЦ. Вони не влаштовували також і тих, хто успішно поєднав своє священиче покликання з посадою «будівельного прораба» та «друга business-еліти». Відтак, найбільшу загрозу нові духовні паростки становили для категорії колишніх працівників райкомів, обкомів комсомолу, різного роду «торгових ревізорів» та випускників православних семінарій Загорська, Пітера, Одеси, які напрочуд швидко, яко «новонавернені конвертити», піднялися по висхідній церковної єрархії та адміністрації, вносячи свій попередній досвід у життя Церкви. Довголітній в’язень таборів о. Йосип Годунько висловлював побоювання щодо поповнення духовного проводу УГКЦ за рахунок «пролетаріату», «простаків», «комсомольців» та «пастухів» (а не пастирів), на жаль, побоювання таки справдились!

Отже, цілком зрозуміло, чому статистично найбільша Церква серед Східних католицьких Церков досі не має патріархату, і таки замало говорити: «Нас багато!». Антіохія, Александрія, Рим не потребували доказувати свій статус патріархату, бо поняття «патріархат» – у першу чергу випливає з культурної традиції, себто, першорядним не є канонічний устрій, а наявність самобутньої філософсько-богословської школи. УГКЦ фізично вийшла з підпілля, однак і понині перебуває в підпіллі духовно, її канонічний статус ecclesia irredenta (з лат: невизволена церква), «німа церква», яка не може звільнитись від комплексу меншовартості, тому й не може проявити свій творчий потенціал. Проблема з визнанням патріархату вирішиться, як тільки в УГКЦ виникне сучасна філософсько-богословська школа, яку творитимуть самобутні, оригінальні автори, котрих перекладатимуть іншими мовами.

Однак повернімось до пріоритетів, стратегії в час кризи. Якщо криза в державі створює проблеми, то в Церкві вона їх вирішує. Всі проблеми можна звести до наступних: фантазм духовного відродження та релігійна культура.

Фантазм національного та духовного відродження

Криза дає можливість побачити «Хто є хто». Криза – це деконструкція системи, в якій стають видимими фантазми та симулякри. Тепер цілком очевидно, що т. зв. «національне та духовне відродження» України –це лише фантазм. «А натомість іде нова Україна… й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися… а більше нічого! Найгірше ж, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуніст – це ворог. Дисиденти – друзі. Незалежна Україна –мета, за яку треба віддати життя… А зараз що? Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів… а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні…» – писатиме Леонід Кононович у посткатастрофному романі «Тема для медитації». На його думку, сучасна Україна є «величезним нагромадженням тенденцій, котрі свого часу не обмінялися, не зруйнувалися, не спалилися – і мертвим тягарем зависли над цілим суспільством, породивши низку порожніх, безреферентних знаків. Симулякри присутні повсюдно, вони заповнюють усі сфери громадського життя. Симуляція національного відродження, демократії, прав людини, економічного зростання і поліпшення добробуту громадян… Симуляція літератури, котра дедалі більше нічого не захищає і нікого не зачіпає. Симуляція політичної боротьби, коли імітується структурування на лівицю і правицю, а насправді державою заправляє одна політична сила…». Саме «будівельна істерія» довший час забезпечувала симуляцію «духовного відродження». Красномовною ілюстрацією реалій «духовного відродження» є установа під назвою «Фонд духовного відродження ім. митрополита Андрея Шептицького». Властиво, фонд існує лише на папері, залишилась лише його табличка, яка досі прикрашає вітрину одного з приватних комерційних банків, розташованого у Львові навпроти Головної пошти.

Криза покладе край «будівельній істерії», закордонно-благодійні ж фонди та гранти вже згортають свою поміч Україні. Прийшов таки час для пошуку власних резервів, активізування творчого потенціалу, котрого у вірян УГКЦ достатньо.

Релігійна культура

Нещодавно на передачу «Шустер Live» завітав Лоренцо Медічі – нащадок найвідоміших меценатів епохи Ренесансу. Варто було слухати нудні суперечки нашої політичної псевдоеліти, аби почути лише одну фразу італійського шляхтича: «В ситуації економічної кризи в першу чергу необхідно інвестувати в культуру». На жаль, наша грошовита псевдо-еліта, мізки якої замерзли на рівні льодовикового періоду «законів ринкової економіки», ці слова не почула…

А втім, для УГКЦ принциповим залишається питання філософської та богословської школи, яка б заклала фундамент під сучасну релігійну культуру України. Тривалий час точиться дискусія довкола «київського богословія», однак завдання філософсько-богословської думки – дати відповідь на питання, які повстають hic et nunc. Проблема, яка проймає наскрізь українське суспільство – це Голодомор 1932-1933 pp. Пригадаймо, що Вавилонське вигнання переросло у «тему для медитації» для юдейського народу і так виникли перші сторінки книги Буття; катастрофа Йова поповнила Біблію книгою, яка досі провокує гострі дискусії в рамках теодицеї; голокост ще більше загострив екзистенційну проблематику серед сучасних єврейських філософів, а Теодор Адорно писання поезії після Аушвіцу називав варварством. Чи не вважатимемо непристійним богослов’я як слово про Бога після трагедії Голодомору? «Факти потребують тлумачення тому, що без цього Тридцять Третій рік так і зостанеться в нашій свідомості і зостанеться в нашій свідомості страшною макабричною казкою, не більше», – писатиме Леонід Кононович. Він вперше зробив спробу в романі «Тема для медитації» говорити про Голодомор з точки зору теодицеї, соціальної психології та метафізики. Голодомор як почуття неспокутуваної провини перед тими, що загинули в цій трагедії, проник у підсвідоме кожного українця, «чисте бо сумління – це винахід диявола», – писатиме Альберт Швайцер.

Тому сумління українських філософів та богословів УГКЦ не має права на спокій. Голодомор висунув багато проблем, на які необхідно дати відповідь, це є спільна проблема всіх українських Церков, яка може стати шансом для об’єднання українського християнства. навпаки.

Єдність українського християнства також входить у число проблем формування української релігійної культури. Поряд з темою «київського богословія» висувається концепція «Київської Церкви» як модель поєднання українських Церков. Тут будуть корисними думки, які свого часу висловив Павло Флоренський у статті «Записка о християнстве и культуре» (1923) про безуспішність уісіх екуменічних зустрічей та міжконфесійних нарад, які до питань віри приступають не зсередини, а зовнішньо, наче археологи, втрачаючи почуття релігійної свідомості та не бачачи цілісної картини реальної ситуації. На його думку, «жодна церковна канцелярія, бюрократія та жодна дипломатія не вдихнуть віри і любові туди, де їх немає». Всі спроби «зовнішньо латати християнство» не сприятимуть об’єднанню християнського світу, поглиблюватимуть ізоляцію. «Ми змушені визнати, що не відмінності у вченні, обряді та церковному устрої – справжня причина поділу християнського світу, але глибоке взаємне недовір’я до Христа Сина Божого, що у плоті прийшов у цей світ. Визнаймо, що ці підозри не такі вже й безпідставні, адже віра у її найглибших основах справді ослабла, на що виказують плоди браку віри – антихристиянська культура. Це стосується не конфесій, а всього християнського світу, котрий об’єднаний тепер за однією ознакою –занепадом віри», вважає Флоренський, закликаючи перед лицем існуючої кризи усіх, хто називає себе християнином, «єдиним серцем і устами» покаятись, волаючи до Бога: «Допоможи моєму невірству»! Щойно тоді питання про об’єднання християнського світу з екуменічних офісів перенесеться на чисте повітря. Те, що виглядало не під силу людині, врешті-решт стане можливим для Бога.

о. Олег Гірник