Ольга Різниченко

                                                        Де ми з тобою будем, коли закінчиться їхня війна?

                                                     Чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала стіна,

                                            Стіна, стіна… Впала між нами стіна, стіна, стіна…

                                                    (з пісні С. Вакарчука «Стіна»)

У понеділок, 16 грудня, Іван Андрусяк, знаний український поет і дитячий письменник, написав у Фейсбуці, що раніше ставився  до текстів пісень Вакарчука трошки іронічно, бо вони наївні, аматорські. А от у суботу на концерті «ОЕ» і в нього навернулися сльози… Така неймовірна щирість у голосі Славка… А ще ці сотні тисяч мобільних вогників, ніби човники світла в океані Майдану.

У соцмережах під час концерту позитив також зашкалював. Море емоцій, солідарності та слів вдячності східняків західнякам і навпаки за те, що всі ми – українці. Суцільне братання міст і сіл України. Віртуальність ніби почала переходити під час концерту «ОЕ» в реальний вимір. І це те, про що Вакарчук написав у своєму максимально відвертому листі-зверненні до молоді: «Ви у Фейсбуці, Твіттері та ВКонтакте давно розвалили стіну між сходом і заходом…» Стіна, яку ПР задекларувала у вигляді «безстрокового Антимайдану» за металевою огорожею, за щільними рядами автобусів, «Беркуту» і міліції, на очах у всіх посипалась, як курява брудної технології. Розкол, нав’язуваний путінською Москвою і озвучуваний «говорячими головами» ПР, обернувся на зворотному шляху з Києва плакатами у вагонах «антимайданівців» – «Януковича у відставку!». Звезених за пайку до столиці під страхом звільнення бюджетників обурило те, що, за їхніми ж словами, організатори «кинули» їх на гроші та нагодували протермінованими продуктами та пригостили пійлом замість чаю. Вони перемерзли, поки їх у колонах тримали на темних передсвітанкових вулицях столиці, їх ледь не задушили в метро, коли вони повертались, боячись, що не встигнуть «на шару» приїхати додому. Навіть у «тітушків» «регіонали» своїм огидно принизливим ставленням до людей спромоглися викликати обурення − вони відмовились за 1000 гривень зчиняти на Євромайдані бійки та поїхали на відміну від бюджетників додому своїм коштом.

«Щоб не було розколів між вами»
(Кр. 1:10)

Хто – на захід,
Хто – на схід,
А душа ж то тут
Зостанеться…
(з пісні «Не плач»)

Насправді в Україні для молодого покоління – ровесників незалежності зі Львова, Донецька чи Севастополя гасла, якими рясніли «регіональні» трибуни, − мовні, ідеологічні, історичні, суто регіональні – були абсолютно беззмістовні, фантомні. Нормальна молодь в Криму, як і на Слобожанщині, вільно спілкується не тільки українською і російською, але й англійською, французькою, німецькою, польською… Нема в країні протистояння на регіональному рівні, яке загрожувало б цілісності держави. 55% жителів колись найбільш сепаратистсько налаштованого Криму визнають себе патріотами України, не вважають себе такими 30%. Це дані соцдослідження осені, яке проводила шанована «регіонала‑ ми» компанія Research&Branding Group. Тому будь-які спекуляції на тему розколу слід кваліфікувати як діяльність, спрямовану проти цілісності нашої держави.

Принаймні більшість заяв того ж одіозного Вадима Колесніченка про нібито сформовані в Криму загони самооборони виявились блефом, і до Києва приїхали переважно мобілізовані депутати місцевих рад, їхні помічники, підлеглі, а також бюджетники.

Усупереч медведєвсько-путінсько-ПРівським заклинанням про «тектонічний розлом України» слова «Слава Україні! – Героям Слава!» стали рідними і модними не лише в усій Україні, але й у різних куточках світу. А наш славетний гімн став головним музичним хітом (і обов’язково а капела) як в Україні, так і в багатьох країнах світу.

Унікальність і феномен нового Майдану полягав у тому, що на очах у всього світу парадоксальним чином технології, які використовує Москва і автократична влада Януковича проти українського суспільства (конфлікти між політичним та громадським секторами, між опозиційними силами та їх лідерами, між ліберальним та радикальним крилами спротиву, між реальним та профанним чинниками в політиці), розкривалися і знешкоджувалися так само швидко, як і крадіжки «мобілок» у сплячих в КМДА мітингувальників «щипачами» або збирання аферистами грошей на потреби Майдану. Хвилями світла руйнуються стіни їх брудних намірів та дій.

«Бо ж і каміння зо стін
буде кричати»
(Ав. 2:11)

Вставай! Мила моя, вставай!
Мила моя, вставай!
Мила моя, вставай!
Давай! Мила моя, давай!
Мила моя, давай!
Більшого вимагай!
(з пісні «Вставай»)

Зі слів іспанської журналістки Пілар Бонет: «…зараз на відміну від 2004 року я побачила велику гру, в якій усі − влада, опозиція, ЄС, Росія − грають одразу як мінімум двома колодами карт. Збоку це виглядає так, ніби з людьми ведуть нечесну гру». Українці ж мужньо протиставляють політичним шулерам своє непереборне бажання грати гідно, красиво і щиро за прикладом берегині Майдану, нагородженої орденом «За інтелектуальну мужність», Руслани, його ведучого Євгена Ніщука, багатьох творчих особистостей, які інтелектуально та естетично, не маючи плану, але покладаючись на Бога, формують нову культурно-цивілізаційну модель стосунків вільних громадян на своїй території свободи в середмісті Києва. Головний імператив цих стосунків втілюється на підставі слів, сказаних кардиналом Любомиром Гузаром на велелюдному вічі на Хрещатику ще 24 листопада, – «Не бійтеся робити добро!». Колись Папа Римський Іван Павло ІІ казав, що 11-ою заповіддю могла б стати «Не бійтеся». Про це на Майдані найчастіше говорили і священики, котрі в капличках та зі сцени молилися за здоров’я дітей, постраждалих під час побоїща 30 листопада, зверталися зі Словом Божим до свого народу і в критичні моменти ставали між стіною насильства влади та рядами повсталої Нації, яка чинила ненасильницький спротив режимові. Напевно, в людей, особливо після героїчної відсічі спроби розгону силовиками Майдану в ніч із 10 на 11 грудня, страх уже трансформувався із всеохопного інстинкту самозбереження, коли боїшся за своє здоров’я та життя, у страх, що ця тривала мирна революція може закінчитися поразкою. Що робити з цим страхом? На це питання відповів оборонцям Майдану єпископ Борис Ґудзяк: «І ми бачимо приклад Христа, Його учнів і послідовників, якими стали перші мученики чи мученики ХХ століття. Вони принесли свою жертву в час, коли здавалося, що все марно. Але власне їхня жертва привела до нашої свободи, утвердження нашої гідності».

І власне значення Євромайдану для Європи полягає саме у тому, що він повертає її до власних духовних підвалин. Бо, знову ж таки, ідея людської гідності − це підставова ідея Європи, це те, що закладене в англійській Мagnum Сhartа: я маю власну гідність і визнаю гідність інших, а тому ніхто не має права у мене її відібрати, а тим паче покара‑ ти мене без законних на те причин. Або, як казала польська шляхта: «Нічого про нас без нас». Ця ідея є глибоко християнською, на ній побудована вся європейська цивілізація, хоча єврочиновники з огляду на свою політичну коректність не спішать визнавати християнське коріння сучасної Європи. У будь-якому випадку дуже важко увійти в Європу, якщо цього почуття гідності не мати. Саме тому Революція, за яку вболівала вся наша планета, називалася «Революція Гідності». Проте Україна бореться за своє майбутнє. Це вже не боротьба за Європу, а за Україну! Сотні тисяч українців вийшли на вулиці Києва та інших міст, аби показати, що не погоджуються з владою, яка їх не поважає, яка перетворила країну на суцільну Врадіївку, яка катує невинних дітей, журналістів, лікарів, а потім кидає їх за ґрати. Ця влада втратила в очах громадян легітимність, вона має бути скинута народом, а її очільники понести відповідальність за скоєні злочини.

«Страждання України через дії бандитської влади та її агентів є потужним нагадуванням, що свобода ніколи не буває безкоштовною, − зазначив Джордж Вайгель, американський релігієзнавець. «Те, що було поставлене на карту в Україні в грудні, є власне тими поняттями людської гідності, на яких тримається будь-яке по-справжньому вільне суспільство, є власне тими цінностями, що їх будь-яке справді вільне суспільство готове захищати». І повертаючись до європейських оксамитових революцій, які вважають найсвітлішими сторінками ХХ століття, він написав: «Проте революція 1989 року в Центральній та Східній Європі, яка створила політичні передумови для успішного утвердження незалежності України в 1991 році, була значно меншою мірою революцією волі, аніж революцією розуму і совісті». У цьому сенсі справді слід зазначити, що Революція, розпочата у Києві в День покровителя міста Архистратига Михаїла, на відміну від Помаранчевої не була нічиїм політичним проектом, ніким із політиків не готувалася, а виникла виключно з волі народу, тому й розгорталася радше за принципом самоорганізації громадян, особистісної відповідальності та покладання на волю Божу. Те, що в подіях тих трьох тижнів і подальшого часу варто вбачати євангельський смисл, довіритися молитві й Божому провидінню, – про це свідчили знамення, числова й історична символіки.

«І де злодії не пробивають стін»
(Мт. 6:20)

…І їй напевно не поможуть
Навіть танки і гармати.
Моя маленька незалежність
(з пісні «Незалежність»)

Революція почалась через 9 років після Помаранчевої. Біблійне значення числа 9 – завершеність. У Мт. 27:46 читаємо: «А о дев’ятій годині Ісус скрикнув гучним голосом, кажучи: «Елі, Елі, лема савахтані?» Тобто «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти мене покинув?» Можливо, нашу революцію варто розглядати як завершення певного історичного циклу в розвитку цивілізації й народження нового?..

Символічним є те, що смерть Лесі Ґонґадзе, матері Георгія, настала о 4 годині ранку 30 листопада, в той час як почався розгін беззахисних студентів, які брали участь у мирній акції. Як наслідок – 9 жорстоко побитих затримали, інших (тих, що втікали від «беркутівців») прихистили ченці в стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря. І вже наступного дня з Михайлівської площі молодіжно-студентський Євромайдан переріс у гнівно-дорослий протест проти бандитської влади ірода Януковича. Відомо те, що мати Георгія так і не дочекалася того, щоб винних у його смерті покарали… Відтак зрозуміло, що влада діє тими ж методами – ніхто з реальних винуватців побоїща не покараний. Тобто битва Добра і Зла, воїнства Архистратига Михаїла з армією Люцифера триває…

Символічною виглядає і сама картина побиття людей, яких «беркутівці», беручи в кільце, загнали аж під стелу Незалежності, що можна інтерпретувати як акт агресії проти самої сутності, серця і душі нашої незалежності. І знову ж таки, як у дусі цих драматичних подій перетлумачуються слова останнього хіта Святослава Вакарчука «Незалежність»:

Нема куди тікати.
І їй напевно не поможуть
Навіть танки і гармати.
Моя маленька незалежність.
Вона втрачає сили,
У неї зводить крила.
Вона, мов Жанна Д’Арк,
Але так по-кіношному красива.
Моя субтильна незалежність

І тут не можу не поділитися своїм спогадом про ту жахливу ніч. Десь близько другої години підійшла до стели Незалежності з боку Євромайдану, де стояли в колі молодий священик і його парафіяни. Кожен із них промовляв якесь прохання чи подяку за щось Богові, а всі разом повторювали «просимо Тебе, Боже» або «дякуємо Тобі, Боже». Пам’ятаю, одним із прохань спільної молитви до Господа було витримати усі випробування…

«Вода була для них стіною
праворуч і ліворуч»
(Вих. 14:22)

Чи ми з тобою будем удвох
в останньому кадрі кіна?
І вистачить нам сили робити так,
щоби впала стіна…
(з пісні «Стіна»)

На той час журналісти часто проводили паралель останніх подій в Україні з історією та символікою Берлінського муру. Наприклад, підписання Януковичем угод із Путіним 17 грудня безпосередньо стосується цитата з інтерв’ю Арсенія Яценюка, яке він дав у Львові в серпні 2013 року: «Мова йде про нову геополітичну структуру світу, в якій Росія чомусь вирішила, що може бути архітектором нової «Берлінської стіни». Ця «Берлінська стіна», за задумом, повинна пройти на кордонах України та ЄС. І для того, щоб створити нове геополітичне утворення, застосовуються всі важелі», – цитує Яценюка його пресслужба.

Про те, що без України Росія перестає бути імперією, двадцять років тому писав радник президента США Генрі Кіссинджер. Але в тому, щоб ця імперія дійсно впала, полягає здоровий глузд і логіка історії, бо іншого шляху, крім розвитку держав у парадигмі національних цінностей демократії, прав і свобод людини, немає.

Якби Майдан вимів донецьких «бандюків» із Києва, то ця «епідемія» дуже швидко змогла б докотитися до Москви і привести до переїзду нинішніх мешканців Кремля в глибинку Тайгового союзу. Тому одною з головних вимог Путіна щодо надання Януковичу грошей згідно з угодою, підписаною 17 грудня, стало «узгодження з Росією зовнішньополітичної діяльності України». А за своєю суттю ця ситуація дуже нагадує 1939 рік, де Путін – Гітлер. І виглядає як початок нової у пострадянський час холодної війни між Європою та Росією, між внутрішньоокупаційним режимом Януковича та народом.

Падіння Берлінського муру символізувало кінець холодної війни і початок оксамитових революцій у центрально- і східноєвропейських країнах. Майдан, метою якого стало повалення режиму Януковича, підписання Угоди з ЄС і побудова національної держави європейського типу, можна сприймати як падіння нового Берлінського муру у вигляді імперії «Русского мира» або путінської Азіопи.

Між падінням Берлінського муру в листопаді 1989 року і драматичними подіями в українській столиці багато подібного: там так само були накази стріляти на ураження, були провокатори в натовпі. Але стійкість і масштаб мирних намірів перемогли. Рух почався з Лейпцига, де щопонеділка люди стабільно виходили на центральну площу зі своїми вимогами. Спочатку парафіяни центральної церкви після понеділкової вечірні, потім – решта містян. Прив’язка до церкви гарантувала ненасильницьку природу протестів, зміцнювала довіру, тому кількість учасників демонстрацій збільшилася за місяць із 10 до 320 тисяч (в півмільйонному місті). Цi щопонеділкові протести підхопили інші міста. Жителі Лейпцига згадували: «так, ми боялися всього… стояли навпроти і водомети, і поліцейські собаки, з якими ми ніколи не стикалися». Як все ж таки мирно перемогли? Перше – вистояли! Друге – увесь світ дивився! Так само і в Україні, не тільки в столиці, а й у всіх великих містах, на майдани виходили люди. Їх переслідували, активістів кидали за грати, але щораз їх кількість збільшувалася.

Треба вистояти!!! Бо, як на німців у 1989 році, так і на нас, українців, у 2013 – на початку 2014 року дивиться з надією увесь цивілізований світ.

«БОГ ТЕБЕ БУДЕ БИТИ, СТІНО ПОБІЛЕНА!» –

про це мають щохвилини пам’ятати і Батя, і Пахло, і всі «кровосісі» бімбо-окупаційного режиму. І коли це нарешті станеться, усі ми на Майдані разом зі Святославом Вакарчуком заспіваємо:

Я пам’ятаю час,
коли лиш починався світ,
Хто міг, той підіймався та йшов.
Ішов собі високо в гори,
взявши у похід
Свою надію сильну, як любов.
Приспів:
І все буде добре
Для кожного з нас.
І все буде добре,
Настане наш час
(з пісні «Все буде добре»)

Ольга Різниченко, літературознавець, титар Святодмитрівської парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

У Августа Стрінберга є оповідання про людину, яка побачила у видінні розп’яття без Розп’ятого і, гублячись у здогадах, звернулась до домініканця, щоб той їй розтлумачив побачене. Домініканець відповів: «Ти не хочеш, щоб Він за тебе страждав, тоді страждай сам!»

«Нема Його тут, бо воскрес» (Мт. 28:6), – з якими почуттями слухали жінки-мироносиці цю звістку? Чи не накладалися на радість перемоги їхнього улюбленого Вчителя над смертю сумніви та розчарування? Адже мироносиці так і не змогли вчинити запланованого. Їхні добрі наміри не були здійснені, а загадкове зникнення Ісуса назавжди залишило місце для вагань, підживлюваних плітками: «Його учні вночі прибули, і вкрали Його» (Мт. 28:13). Євангелист Марко згадує, як Марія Магдалина, Марія Яковова і Соломія через свої вагання спершу навіть не розповіли про побаченого біля гробу ангела: «І не сказали нікому нічого, бо боялись» (Мк. 16:8). (З Великоднього послання архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря, УАПЦ)

«В наш час немодно, незручно і непрактично бути мертвим»

Нещодавно у розмові з архиєпископом Ігорем запропонувала для назви конференції слово «дискурс». Після короткої паузи він іронічно зауважив: «…Це слово нагадує мені капелюшки двадцятих років». Я над цим замислилась. І справді в архаїчні капелюшки трансформуються на наших очах ще вчора знакові слова, події, речі… І час їх існування в актуальному вжитку скорочується з кожним днем, як пружина.

Згадаймо, як ще років двадцять тому зі словами «дискурс», «парадигма», «реконструкція», «смерть автора» засинали і прокидались пострадянські інтелектуали, ніби даючи собі ними перепустку в актуальний комунікативний простір. І що? Два роки тому ще не було планшетів. Шість років тому не було Твіттера (липень 2006 р.) OS Android появився чотири роки тому (вересень 2008); вісім років тому не було Фейсбука (лютий 2004). Гугл, зареєстрований у 1997 році, сьогодні відвідує мільярд людей за місяць. З нелюдською швидкістю, як гаджети і сайти, змінюються, вдосконалюються теорії, які пояснюють та змінюють людський світ. Нам скоро зовсім не потрібно буде ходити до крамниці, щоби купити собі їжу чи одяг – всі ці послуги будуть здійснюватися через інтернет. Окуляри із вмонтованими камерами дозволятимуть без зусиль фіксувати потік реальності, а нейроінтерфейси – безконтактно керувати речами…

Ідеї ні на секунду не припиняють народжуватись, і бути сучасним означає бути в курсі того, про що говорять і що відбувається саме сьогодні. В цьому мейнстримі анахронізмом стає навіть концепт смерті. Як висловився, цитуючи Жана Бодріяра, один із найвідоміших експертів сучасного мистецтва Борис Гройс: «В наш час немодно, незручно і непрактично бути мертвим». Пояснення просте: померти сьогодні, щоб назавтра отримати визнання і стати знаменитим, – це правило нині вже застаріло. Бо в сучасному мистецтві зацікавлення викликає вже не предмет, а дія, з ним пов’язана: моменти розкручування проектів, перших публікацій, акційності, одне слово, проявлення себе в соціальному просторі. І зрозуміло, що цікавим є досвід в цьому напрямку інших людей, з якими можна вживу обмінятися інформацією. Як висловився Пітер Слотердайк у книзі «Після історії»: «Для сучасної свідомості смерть означає вже не «неможливість мати проект», як сформулював колись Левінас, а неможливість виголошувати постпромови». Майже за Екклезіастом: «Не має пам’яті про минуле, та й про те, що буде, не залишиться пам’яті у тих, хто буде після» (Екк. 1:2).

При цьому буваючи на найбільш престижних мистецьких акціях, Гройс зазначає, що «Сьогодні, коли зустрічаєш людей з різних країн, то вони говорять одною мовою, цитують одних і тих самих авторів, читають одні й ті самі тексти, цікавляться одними й тими самими художниками. Десять-п’ятнадцять років тому це не було прийнято, а зараз нормально». Характерно також, що люди, які займаються мистецтвом, чимдалі більше не цікавляться його історією. І так є в усьому світі, Україна не виняток. Молоді люди знають арт-хроніку, ходять і цікавляться поточними мистецькими подіями, але іноді роблять дуже здивовані очі, коли в їхній присутності озвучують імена класиків або знакові для історії мистецтва події… Гройс посилається на Бодріяра, який зазначає у книзі «Символічний обмін і смерть»: «Мертві нічого не споживають, мертві нічого не виробляють, вони не голосують і взагалі їхня роль у житті якась незрозуміла. Думаю, це і є відчуття того, що мертві не грають вже ніякої ролі, призвело до того, що про них просто забули. Історію змило, або точніше, як кажуть, язиком злизало».

Наведу такий приклад. Покликали мене нещодавно на перегляд плакатів, які студенти готують до 200-річчя Т. Шевченка, до нашої Харківської академії мистецтва та дизайну. Викладачі кафедри графіки поставились до своїх учнів вимогливо і усіх розкритикували. На мене ж їхні інтерпретації зовнішності, поезій, образів Кобзаря справили сильне враження. Тож по тому, як ніби проаналізувала роботи, питаю їх: «Звідки це у вас така багатошарова символіка, перегуки із харківською графічною школою двадцятих, національними міфологемами?» Вони опускають очі, і за них лаконічно відповідає викладач: «Річ не в ґрунтовній підготовці, а у володінні технікою. В інтернеті є все, що треба. Шукаєш необхідну інформацію і натискаєш «скопіювати» та «вставити». І при цьому абсолютно необов’язково «засмічувати» мізки іменами тих, у кого запозичив якісь потрібні для проекту коментарі та пояснення».

Владика Ігор, який викладає на філологічному факультеті ХНУ і у Могилянці, час до часу нарікає на те, що з кожним роком доводиться спрощувати лекції, бо нинішнім студентам важче сприймати той же матеріал, що легко засвоювали їхні однолітки десять років тому. Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії на програмі «5 каналу» «Портрети із С. Дорофєєвим» підтвердив ці слова. Владики, констатуючи, що за фундаментальною підготовкою, здобутою в середній школі, молодь, яка сьогодні приходить учитися, значно поступається попереднім поколінням.

Але пояснити зниження загальноосвітнього й інтелектуального рівня нової генерації українців виключно провальною пострадянською системою освіти було б недостатньо. На подібний стан речей у своїх суспільствах вказують і західні дослідники. Причини таких регресивних змін у розумових здібностях людства слід шукати в особливостях культурно-цивілізаційної кризи, що триває вже понад сто років і має джерелом втрату віри в Бога.

Чорний фрак для похорону людства ще висить у шафі…

Напевно більша частина наших сучасників принаймні чула, якщо не знає, імен Фрідріх Ніцше та Зигмунд Фройд. Значно менше людей знають, хто такі Мішель Фуко, Жіль Дельоз, Шарль Бодріяр (ідеологи постмодерну, що розвинули головну ніцшеанську філософему ХХ століття про «смерть Бога» і фрейдистську установку на секс як головний стимул і загальний знаменник людського життя без Бога). «Ми ще дихаємо, ще сходить сонце, ми ще дізнаємося з головних новин найважливіше. Останні речі залишаються за завісою, апокаліпсис приходить поки що на полиці з іншою нехудожньою літературою, чорний фрак для похорону людства ще висить у шафі», – пише Пітер Слотердайк у книзі «Після історії». Але на нас ніби цілеспрямовано з дедалі більшою силою з екранів та моніторів виливається інформація про екологічні катастрофи, глобальне потепління, зміну полюсів Землі, землетруси, вбивства, аварії, пожежі та смерчі… Власне життя в модусі страху, пустоти і смерті стало нормою в постмодерному дискурсі цивілізації. Смерті авторів, кінці історій, світу, літератури, культури, людства – все це регулярно вмирає одне за одним у працях постмодерних митців та філософів, знову і знову залишаючи порожнім місце Бога. І власне всю сучасну християнську цивілізацію можна уявити як світ, де ніцшеанський вирок «Бог вмер» презентується символом розп’яття без Розп’ятого або порожнім хрестом, з якого ніхто не волає до Бога…

Інтелектуали, які здійснили велику революцію модерну, не відчули жодної потреби пошкодувати за втратою Господа. Навпаки, вирішили, що це відкриває їм дорогу для перебудови світу і що ця дорога дасть їм можливість, підрісши, взяти на себе всю повноту відповідальності за свою цивілізацію. З кінця XIX століття філософи, художники, поети почали фантазувати, яким може бути світ без Бога і без Христа, створювати книги, картини, вистави, в яких герої живуть так, ніби Ісус Христос ніколи не був, не було двох тисячоліть історії християнської цивілізації.

Наприклад, французький філософ і психолог Жіль Дельоз услід за Фрідріхом Ніцше звинуватив апостола Павла в тому, що той заклав у основу християнства ідею про те, що Христос прийняв смерть за гріхи людей і що Голготська жертва принесла всім людям прощення за гріхи всього світу. Він пише у праці «Ніцше» (1965 р.), що людство не потребує прощення Бога і тому прагне Його позбутись. Від часів Реформації, коли смерть Бога стає внутрішньою справою людини, на переконання Дельоза, розвиток пішов у напрямку чіткого усвідомлення людиною того, що вбивство Бога їй потрібне задля того, аби стати на Його місце, замінити релігію мораллю, а християнські цінності людськими. І за мету обрати свободу, прогрес і культуру.

Чим це обернулося, відомо: дегуманізацією людської сутності, руйнацією суспільних та родинних зв’язків, відчуженням від природи, зрештою, перетворенням людини на раба своєї плоті, що згодом породило одну з постмодерних технологій шизоаналізу, пов’язану з поняттям «тіла без органів». Здавалося б, як могли бути пов’язані ці метафізичні забавки теоретиків постмодерну з реальністю? «Якщо немає Бога, то нема й людини – от про що свідчить досвід нашого часу», – писав філософ-екзистенціаліст Микола Бердяєв. Зневіра у Богові вбиває і віру в Людину. І вже перефразовуючи Фрідріха Ніцше, ідеолог постмодерну Мішель Фуко задекларував: «Людина вмерла!».

Доктор Гаус, Ваня Ургант і божевілля

Героєм нашого часу по праву можна вважати доктора Гауса. Цей серіал дивляться і домогосподарки, і хірурги, і програмісти… Гаус не вірить ні в кого – ні в Бога, ні в людину. Його козирна фраза: «Всі брешуть!». Все, що робить людина, про що думає, – брехня. Він цинік, нігіліст, для нього не існує ніяких моральних імперативів. Гаус бачить людей як примітивних підлих істот, які керуються низькими, передусім сексуальними інстинктами.

У цій постмодерно-імморальній системі координат розвивається сучасна політика, розважальна телеіндустрія, реклама, шоу-бізнес. Успішний і талановитий російський шоумен Іван Ургант, який нещодавно «пожартував» з приводу «зелені, яку він порубав, як червоний комісар українських селян», є ідеальним продуктом і маніфестантом системи, що «поза межею добра і зла». Тому, думаю, вимоги українців вибачитися за завдану їм національну образу, в кращому випадку були сприйняті Ванею і його колегами як «неформатність менших братів». І припускаю, що він над цими своїми «серйозними» телевибаченнями поза камерами добряче «наржався». Річ у тому, що світ, в якому Іван Ургант виріс і сформувався, не має такого поняття, як ціннісний вимір. Це як відсутність в тілі певного органа. На всьому у ринковому суспільстві вказано лиш ціну. У гроші конвертуються ідеї, любов, дружба, час і навіть життя людини.

Ендрю Кімбрелл, відомий американський ідеолог Фонду дослідження тенденцій економічної кон’юнктури, двадцять років тому писав: «Все частіше й частіше американці продають самих себе: свою кров, сперму, яйцеклітини, навіть дітей. І все частіше й частіше вчені та кампанії торгують людським товаром, в тому числі органами, ембріонами, тканинами, клітинами, генами. Зростання цін на наше інтимне «майно» викликає справжній бум на ринку людського тіла», Та «коли гроші, влада і успіх, – зазначав також американець, соціолог Пітер Бергер у книзі «Священна завіса», – стають божествами, від цього потерпає людина. Якщо все на світі виставлене на продаж, то і я стаю ринковим товаром, не більше того. При цьому людина розумом може з цим погоджуватись, але душа з цим не змиряється. Від цього депресії, розлади психіки, дискомфорт, незважаючи на споживчий достаток і процвітання індустрії розваг».

Невипадково один із батьків постмодерну Жіль Дельоз, який називав себе «лікарем цивілізації» (створював «клінічні картограми» різних хвороб сучасного світу), під кінець життя визнавав, що його зусиллям не підвладні не тільки світ і соціум, але й логіка його власної думки, яку він порівнював з поривами вітру, що штовхають його в спину, і він, часто думаючи, що перебуває в порту, виявляв, що давно вже несеться відкритим морем «без керма і без вітрил». Як і його кумир Фрідріх Ніцше, котрий помер у психіатричній клініці, Дельоз також збожеволів, втратив дар мови, вважав, що його, як собаку, прикували до кисневого апарата, врешті-решт покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна своєї квартири.

Як бачимо, вбиваючи у собі Бога, відмовляючись від спасіння, підміняючи Його химерами різноманітних вчень, люди в гордому бажанні перебудувати цей світ на свій образ та подобу втрачають їх самі та залишають поза собою лише страждання, руїну і темряву. Всім, що ми створили і створюємо, всією багатоманітною культурою з її щоденними винаходами, ідеями, стилями ми лише зміцнюємо, добудовуємо стіни власної тюрми. В який бік би не глянув – натикаєшся на цю глуху піднесену стіну. При цьому якими б фантастичними не були наші прозріння – результат обертається не на добро, як хотілося. А все тому, що ми попросту збились з дороги і безкінечно віддалились від Істини… Та чи спроможні все ж знайти ту єдино правильну дорогу до спасіння?

Як залишатися живим, здоровим і при ясному розумі

У Жака Еллюля в «Підриві християнства» читаємо: «Втім Христос нікуди не подівся. У центрі всесвітньої історії стоїть хрест, і викорчувати його неможливо. Воскреслий Христос залишається з нами до кінця світу. Святий Дух діє в тайні і з неймовірним терпінням. А ще є Церква, яка постійно народжується. (…) В історії Церкви мене завжди вражало, що навіть крізь найбільш дикі збочення, коли ніби все наскрізь прогнило, на світло завжди показувалася істина».

Оце і є відповідь. Хочемо наблизитися до істини, мати ясний розум, душевне здоров’я і щасливу вдачу, ким би не були – студентами, політиками, митцями, ноуменами – повинні йти до Церкви Христової. Тої, про яку пише, закінчуючи Великоднє послання, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор: «Церква покликана давати живе свідчення віри у воскреслого Божого Сина! Бо ж саме незгасний вогонь нашої віри здатний відкрити нову перспективу для зневіреного, розчарованого світу. І нехай осяяна пасхальним світлом печера Воскресіння стане для кожного з нас невсихаючим джере‑ лом живої води, що наснажує до ві‑ чного життя (Ін. 7:38; Одкр. 21:6), – віри, що кличе до служіння ближньому».

Ольга Різниченко, літературознавець, титар Святодмитрівської парафії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ