Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Орест-Дмитро Вільчинський

Митрополит Андрей – типос єпископства

Частини Церкви у різний час у по-різному спосіб розуміли соціальне служіння. Не дивлячись на велику подібність у розумінні соціального служіння Церкви, а тим і єпископського служіння, між православними і католиками, усе ж таки існує суттєва різниця. І ця різниця вкорінена у фундаментальній відмінності у розумінні відносин між Церквою і Державою, між Престолом і троном. Православна Церква схиляється до симфонії, до майже симбіотичного існування цих двох Інституцій. В той же ж час Католицька Церква ці дві Інституції розглядає, як повніс‑ тю автономні, але по можливості співпрацюючі.

Церква Сходу сформувала своє світобачення у добре організованій Візантійській імперії. Імперії, яка свого часу була взірцем добре функ‑ ціонуючої держави, яка старалася про свій імідж. Розлога сітка різних державних притулків, перейнята від античного Риму система «хліба і видовищ», аж ніяк не сприяла розви‑ тку харититивного служіння Церкви, а система симфонії взагалі то не передбачала, якогось соціального ангажування Церкви. Чи не єдиним гучним прикладом соціального служіння було життя святого Василія Великого, який на власні кошти споруджував лічниці і притулки та утримував їх.

На Заході Церква стикнулася з розпадом державної структури і змушена була на себе перейняти добру частину завдань держави. Сформована система взаємної автономії між Церквою і Державою, специфічний соціальний статус єпископату на чолі з Папою і самого клиру, змушував Церкву, як до чисто харитативного, так і до соціального ангажування.

Специфіка ж життя Київської Церкви, життя між Сходом і Заходом, життя під різними окупаційними режимами зумовили Її специфічний статус. Статус останнього прихистку загроженого українства. Вже від часів поширення християнства між нашим народом Церква перейняла на себе функцію Вихователя, Проводиря та Опікуна українського люду. Цей статус вона лише посилила під чужинецькими окупаційними режимами. І чи не найвищою кульмінаційною точкою цього розвитку стала постать Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. І той статус, це право нашої Київської Церкви Митрополит Андрей рішуче боронив.

Його фігура ще й досі утіловлює усе те найкраще, усе найшляхетніше, що прикрашало і красить наш єпископат. Митрополит Шептицький став своєрідним типосом, іконою єпископства, прототипом кожного українського католицького Владики. Як колись св. Василій Великий на віки вдарив свою печать грецькому єпископату і східному монашеству, так у наш час Митрополит Андрей викарбував тип служіння, який можемо назвати типосом єпископського служіння. Тому коли хочемо відкрити для себе оте типове, притаманне єпископському служінню в УГКЦ, мусимо звернутися до постаті Великого Митрополита.

Митрополит Андрей чітко собі здавав рахунок, що євангельська проповідь у нашому народі залишиться мало плідною, якщо вона не буде підкріплена солідним соціальним служінням його, як Архипастиря українського народу. Тому в його постаті соціальне служіння єпископа проявило себе у найкращий і найсяйніший до тепер спосіб. Його соціальна діяльність розвивалася у найрізноманітніших напрямках, але їх можемо звести у кілька більших: допомога знедоленим, дбання про народну просвіту і здоров’я, організація і провадження економічних ініціатив, меценатство, опіка над збереження національної спадщини. День за днем клопіткою працею Митрополит розбудовував усі можливі ділянки українського соціального життя.

Дбаючи про розбудову усіх царин соціального буття українського народу, Митрополит Андрей не робить це виключно з патріотичних побуджень, а добачає у цьому свій, митрополичий спосіб наслідування Христа, Який «коли навчав, то оздоровлював недужих, подавав поживу голодним, потішав терплячих, одне слово впродовж усього земного життя Христос доводив багатьма прикладами, що Йому лежить на серці не лише спасіння людської душі, але й дочасне благо кожної людини», – пише владика Богдан Дзюрах. На цьому розумінні свого єпископського служіння, іконічного відображення Найвищого Архиєрея – Христа, Митрополит будував не лише своє соціальне вчення, але як цілісна особистість і свої соціальне служіння. Що більше сам Митрополит таки словами окреслив той зв’язок між служінням євангелізаційним і служінням соціальним: «Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лише право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон. Сей закон велить духовенству стояти на сторожі прав убогих і більше дбати о тих, що більше помочи потребують. Так поступав Христос, так мусять поступати Єго слуги і ученики».

Митрополит Андрей розвернув титанічну поміч українським структурам, які були опорними пунктами українського життя під австрійською і потім і польською займанщиною – Товариству «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сільський господар», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Його стараннями було створено у Львові Національний Музей, Богословську Академію, Земельний банк гіпотечний, Народну лічницю. Властиво Митрополит, побачивши неможливість розвитку роздріблених селянських господарств поширював ідею кооперації між українським селянством. Без Митрополита Андрея «Маслосоюз» не зміг би розвинутися у серйозну економічну потугу, яка не лише забезпечувала українському селянству ринки збуту та економічне зростання, але й зробила галицьке масло еталоном якості в Європі. Своїм власним коштом Митрополит заснував і утримував «Порадню матерів» і «Дитячі Ясла» у Львові, утримував Митрополит і кілька сиротинців. Він щедро допомагав митцям, стипендіював талановитих, але бідних учнів, заснував перший природоохоронний парк у Галичині. Одним словом не було, а ні одної царини народного життя, до якої цей невтомний Будівничий не доклав би своїх рук.

Діяльність і соціальне служіння Митрополита не обмежувалося виключно представниками українського народу чи греко-католицької конфесії. Він надсилав подарунки убогим юдейським дітям на Песах і Хануку, боронив євреїв перед загладою і рятував їх від цілковитого знищення у роки ІІ світової, протестував проти руйнації польським урядом православних церков на Холмщині й Волині, допомагав утікачам з московського більшовицького «раю»… Годі перерахувати усе. Митрополит у повноті став іконою Христовою у своєму часі – він був Людиною для інших.

Мова про Митрополитове соціальне служіння і захист знедолених та переслідуваних була би не повною, якщо не згадати порятунок євреїв у часі ІІ світової війни. Прекрасно знаючи, що зондеркоманди нацистів прочісуючи терени у пошуках євреїв, які переховувалися, немилосердно розстрілювали не лише євреїв, якщо їх знаходили, але й тих, хто надавав цим жертвам нацистського терору прилисток, Митрополит не лише відав наказ духовенству і монастирям рятувати євреїв, але і сам у митрополичих палатах переховував їх. Його протести до Гітлера і Гімлера, могли коштувати його життя, та Владика Андрей вважав за потрібне вчинити все можливе, щоб зупинити расистську вакханалію проти дітей Ізраїля. У своєму соціальному служінні він готовий був дати свічення Христа, аж до мученичої смерті.

Його розуміння власного соціального служіння глибоко просякненне духом Євангелії. Бо Митро‑ полит добре собі усвідомлював, що соціальні недуги, які послаблюють фізичне і моральне здоров’я народу і загрожують народному добробуту є виявами людської грішності. Тому боротьба проти гріха, для митрополита Андрея фактично була тісно, нерозривно пов’язана із боротьбою за соціальний добробут народу. Вже у першому своєму єпископському посланню, як Станіславівський єпископ Владика Андрей дає наче засадничу програму свого майбутнього єпископського служіння. У цьому Митрополит чітко і послідовно йшов у розріз з популярними тоді соціальними та політичними ученнями. Адже, політичні вчення, які беруть до уваги соціальний фактор, шукають причину соціальних негараздів у недоліках людського суспільства, а не в грішності людини, не в її первородним гріхом зраненій природі. Митрополит Андрей у своєму соціальному служінні не йшов за зміною зовнішніх обставин, а за християнізацією народного менталітету. Без цієї християнізації будь яка спроба покращити соціальний стан суспільства приречена перетворитися на просту косметику, прикривання дорогою пудрою соціальних виразок суспільства.

Соціальна активність Митрополита Андрея була би просто історичним казусом, якби вона не була підтримана його наслідниками. Властиво ця лінія, що її він заклав стала фарватером у якому повинен рухатися і рухається наш український греко-католицький єпископат. Що правда, перепони до цього стоять серйозні. Україна фактично переживає часи Руїни: «Люд у кайданах, Край у руїні, навіть молитись ворог не дасть» – ці слова нашої церковної пісні, як найліпше відображають ту ситуацію у якій опинилася наша Церква. Народне життя роками комуністичного терору майже вщент зруйноване, його відбудова ледве йде, знемагаючи від постійних ударів антиукраїнства. Моральність нашого люду опинилася чи не найнижчій відмітці за всю його історію. Україну накрила епідемія практичного атеїзму, економічного запустіння, політичного безвихіддя, безнадії, безперспективності, розчарування, егоїзму, алкоголізму, СНІДу й інших лих. Церква обдерта зі своїх дочасних дібр не може бути більше тією матеріальною опорою, як до приходу більшовицької навали. Постійно зі сторони державного апарату чиниться тиск на клир, робляться найрізноманітніші перепони для зведення церков, монастирів, іншої необхідної церковної інфраструктури. Спроби розвитку соціального служіння Церкви наштовхуються не просто на нерозуміння державного апарату, і прагнення корумпованого чиновництва нагріти руки на таких проектах, але й часто на відкриту ворожіть держапарату просякненого старим менталітетом радянського чиновництва, вбраного у сповідні синьо-жовті шати.

У цій ситуації вже саме функціонування «Карітасу», УКУ чи Богословської Академії перетворюється на акт геройського служіння Богові й народу. Адже совковий менталітет – спадок радянського тоталітаризму робить, як індивідума, так і цілий соціум соціально нечутливими. Як влучно зауважує владика Богдан Дзюрах: «Радянська система, на тотальному контролі державою усіх сфер життя, відучила людей від ініціативності, ощадливості і солідарності. Нам слід наново відродити притаманні нашому народові споконвіку працьовитість, сумлінність, ініціативність і солідарність із потребуючими. Роль церкви в цьому процесі незамінна, а слово Митрополита Андрея – цінний скарб, для всіх, хто працюватиме у цьому напрямку.» А за словами св. Кипріяна: «Де єпископ – там Церква». Тобто, окреслюючи завдання Церкви, Владика Дзюрах чітко окреслює той напрямок соціального служіння нашого єпископату, який на даний момент є так сильно необхідний зруйнованому радянською системою українському народному життю. Без активного соціального служіння нашого єпископату, без його підтримки у цьому клиром і народом, відродження українського народного життя виглядає примарною фатоморганою. Новітні часи, як принесли феномен новітньої української трудової міграції, стали також каталізатором пошуку нових методів соціального служіння нашого єпископату. Організація і соціальна взаємодопомога наших трудових мігрантів може бути прекрасним прикладом взаємодії у соціальному служінні Церкви між єпископатом, клиром та мирянством. Досвід цієї взаємодії мав би стати прикладом для самоорганізації тих, хто лишився в Україні. Без такої самоорганізації та взаємодопомоги соціальне служіння нашого єпископату просто може не відбутися, як таке, наштовхнувшись на хвилю совкового менталітету – цієї «прикраси», яка дісталася нашому народові з часів більшовицької окупації.

Направду, усім нам потрібно переосмислити роль єпископату у соціальному служінні Церкви, як рівно ж і той факт, щоб нього, без єпископату таке служіння не просто немає жодної перспективи, але просто є неможливе. Але й єпископат не зможе нічого зробити без підтримки з низу, яка йому у його геройському служінні є конче необхідною. Тому хотілось б на завершення процитувати слова Митрополита, які не втратили своєї актуальності по сьогодні: «В наших часах більш, як коли-небудь інде, мусимо всі безусловно триматися духа і тактики клерикальної. Як де поміж нами суть єще як упередження, котрі в клерикалізмі видять релігійний фанатизм, то вже час, щоби ті упередження зникнули. Священик, що не має духа клерикального, не має духа священичого, єсть підлим шарлатаном, що удає священика, що би тим ремеслом ошуканства заробляти на хліб. Клерикальний дух – се дух Христового священства, се дух Христової Церкви, се дух католицького священика. Ми не бажаємо з цілої нашої суспільности зробити суспільність клерикальну, а лишаємо світським людям їх самостійну працю і їх ініціятиву. Бажаємо лиш, щоби суспільність руська була християнською, Держалася Христових принципів… Дух сей клерикальний вимагає від нас солідарности і єсть першим конечним условієм нашої солідарности. Наша солідарність акції буде на тім полягати, що передовсім будемо високо держати прапор віри і Христової праці над спасеннєм душ… Справи суспільні і економічні будемо провадити, але лиш з любови для наших вірних, а та любов велить передовсім о їх душі дбати». Як в часи Митрополита Андрея, так і тепер, антиклерикалізм силкується виперти Церкву зі суспільного життя на узбіччя. Викинути саму згадку про християнські цінності з народної свідомості. Але без цих цінностей, без переусвідомлення клиром свого соціального статусу і потреби присутності у суспільстві, не можливим виглядає будь яке відновлення суспільства. Навіть сама гуманізація принципів соціальної поведінки пересічного українця без її християнізації виглядає цілком неможливим завданням. Без належного переусвідомлення клиром своєї суспільної ролі і завдання, без облишення ним спроб через політику вплинути на суспільство, без реклирикалізації клиру, Церква залишатиметься в повні безпомічною, щоб своєю місією виконати ті соціальні завдання, які постають перед Нею, як вершителькою Христового послання.

Без просякнення українського суспільства християнським духом соціальне служіння Церкви, а тим і єпископату наштовхуватиметься на глуху стіну соціальної нечутливості того ж таки самого українського суспільства. Менталітет «совка» тормозить всяку ініціативу, в тому числі і соціальну, часто перетворюючи соціальні ініціативи нашого єпископату на міроприємства для одноразового використання. І це не вина єпископату, а вина властиво не наверненого, нехристиянського стану нашого суспільства, але нажаль часто-густо і нашого мирянства. Без фундаментальної онови нашого церковного життя неможливі жодні зміни у соціальному плані. Можна у всьому, у всіх негараздах звинувачувати Церкву, мовляв замало Церква робить для реєвангелізації нашого народу. Але чи такі звинувачення правдиві? Адже не є завданням Церкви накинути кому би то не було життя з Христом. Вона покликана звіщати, пропонувати. І тому не варто очікувати, що церковна структура, очолювана єпископатом, усе зробить. Церква не обмежується єпископатом і клиром, Церква це в першу чергу миряни. І тому перед тим, як критикувати єпископат, чи Церкву, варто задатися питанням, а що я, як член Церкви зробив для покращення жахливого стану у якому опинився наш нарід?

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Розірваний союз, або Велика трагедія малих людей

Таїнство Подружжя – це союз між двома людьми, чоловіком і жінкою, який вони укладають одне з одним у Бозі й перед Ним та Його Церквою. Цей тимчасовий (триває лише впродовж туземного життя) союз є іконою ще більшого Таїнства – союзу Христа і Його Церкви, Таїнства союзу Бога та Його народу. Як невірність союзові з Богом, так і невірність Таїнству Подружжя має незліченні наслідки. І, відважуся сказати, наслідки суто негативні.

Союзницькі стосунки між Богом та Його народом є основною темою Святого Письма обох Завітів; особливо відкрито описані у Старому Завіті. Але сучасним християнам вони часто-густо невідомі. Тому й увесь Старий Завіт видається їм недоладною збіркою історій із життя ізраїльського народу, яка, за висловом філософа-нігіліста, пасторського сина Фрідріха Ніцше, є безумним набором непослуху і каяття, кар і нагород. Без розуміння того, чим є союз, неможливо зрозуміти, яких саме взаємин зі Своїм народом прагне Бог.

Коротко сенс союзу можна передати так: я віддаюся тобі повністю, твої проблеми віднині є моїми, а мої проблеми – твоїми, твої друзі – моїми друзями, твої вороги – моїми ворогами й навпаки. Таке єднання, в якому особа особі віддає все своє, але й бере на себе повне зобов’язання якомога тіснішого з’єднання з іншим, і є практичною суттю союзу. Тобто, звичайна математична формула «1+1=2» у випадку союзу не функціонує, вона набирає незвичного для нас вигляду «1+1=1».

Союзові з Богом та наслідки його розірвання присвячено практично цілий Старий Завіт. Думаю, щось подібне можна сказати й про «ікону», зразок цього союзу – шлюб.

Власне відсутність розуміння того, що шлюб є іконою стосунків Христа й Церкви, Бога та Його народу, що такими самими мали би бути стосунки між чоловіком і жінкою у шлюбі, веде до розірвання подружжя, до руйнування того, що Бог з’єднав. А руйнування Божого діла не може відбутися безкарно. І тому розлучення має негативні наслідки.

Католиків, які з певних причин «розірвали» цей святий зв’язок, можна умовно поділити на три категорії:

  • формальні, індиферентні, невоцерковлені люди, які насправді далекі від реальних Таїнств, і виникає питання, чи вони взагалі були учасниками Таїнства Подружжя;
  • колишні формальні католики, які пройшли воцерковлення, а розлучилися ще до свого навернення;
  • активні вірні, чий шлюб розпався з тієї чи іншої причини.

Першу категорію можемо спокійно ігнорувати, оскільки таким людям потрібне фундаментальне християнське навернення. Їхній шлюб був формальністю, на яку вони пішли, щоб дотримати традиції і відповідати загальноприйнятим нормам. У розмові з ними виявляється, що вони не усвідомлюють ані нерозривності подружнього зв’язку, ані його святості. Для них вимоги Церкви стосовно шлюбу й подружнього життя видаються абсурдними й нерозумними. Христос та Його Церква для них є додатком – і то несолодким – до їхнього щоденного життя. Їх не цікавлять наслідки, а коли вони навіть про них чують, то беруть до уваги лише економічну, деколи – психологічну їх частину. Усе решта їм видається порожньою балаканиною. Переживши навернення, вони автоматично переходять у другу категорію. Тому варто приділити реальну увагу лише двом останнім групам.

Насправді, проблеми не починаються з моменту розлучення, вони лише кульмінують у ньому, призводячи після самого доконаного чину до закономірної розв’язки. Коли починаються негаразди в подружжі, партнери спочатку шукають «союзників» у батьках та друзях, звертаються до найрізноманітніших ворожок, екстрасенсів тощо. Уся ця різношерста братія «успішно» доводить подружжя до розлучення, а потім… Потім з’являються проблеми, про які ніхто й не згадував, допоки точилася справа. Емоційно зраненими й спустошеними залишаються і колишні чоловік та дружина, і їхні нащадки, поруйнованими стають дружні колись зв’язки. А часто-густо єдиним реальним «супутником» стає безпробудна депресія, супутниками якої, буває, стають алкоголізм, наркоманія, а то й самогубство. Не покидає і приглушене почуття провини, яке часто веде до ненависті, емоційних зривів, звинувачення у власних бідах усіх довкола, навіть самого Бога, бо Він, бачте, це допустив.

Для більшості розлучених і повторно одружених цивільним шлюбом виникає ще одна суттєва проблема – неможливість бути учасником святих Таїнств. Це зроджує в людей відчуття відкинення від Бога, від Церкви. Хоча Церква й не полишає їх у цьому становищі. Є можливість через церковний суд переглянути свій попередній шлюб: чи дійсно це було Таїнство, чи просто фольклорний фарс, прикрашений купою витрачених на непотрібні речі грошей. Є й інші можливості врегулювати свій статус у Церкві. Зокрема, на Заході, де не було комуністичних переслідувань, а катехизування наречених побудоване на серйозному фундаменті й дуже важко знайти об’єктивні причини для уневажнення шлюбу, в певних випадках практикується обітниця того, що люди розірвуть свій зв’язок конкубінату (співжиття без укладення шлюбу), живучи «як брат і сестра». Розгляди справ у церковних судах тривають довго, але ті миряни, для яких дійсно важливим є їхнє духовне життя, які справді прагнуть повноцінного воцерковлення, готові на всілякі жертви й труднощі, що супроводжують ці розгляди, або чисте життя у конкубінаті, щоб урегулювати свій статус, щоб примиритися з Богом.

Та навіть після цього залишається клубок не вирішених до кінця проблем.

Людина, яка раз порушила шлюбну присягу чи була обдурена своїм колишнім партнером, практично завжди з великою недовірою ставиться до нового партнера, підозрюючи його в тих прогріхах, які розвалили її попередню сім’ю. Недовіра завжди гнітитиме серце такої людини. А зцілення від недовіри вона може знайти лише вибудовуючи довіру до Бога, а через неї – до людей, особливо до супутника життя.

Іншою проблемою, яка тяжітиме над розлученими навіть після врегулювання їхнього статусу в Церкві, є емоційні рани, завдані попереднім партнером і самим розлученням. Зцілення від цієї проблеми можливе тільки через глибоку катарсу – очищення і переображення у Бозі цілої людської особи. Кожній людині, яка приходить у цей світ і живе в ньому, потрібне це внутрішнє зцілення, адже всі ми носимо в собі рани емоцій, рани серця. Особи, які пережили крах сім’ї, потребують цього ще більше. Відсутність прощення є чи не найболючішою перепоною на шляху до зцілення. Людям тяжко простити, а особливо коли вони ображені, зруйновані у своїх найінтимніших почуттях. Для людини, яка не живе в Христі, яка закрита на Його всепрощальну любов, таке прощення, навіть формальне, є просто неможливою річчю. Лише особа, яка реально запізнала Божу любов, здатна на таке.

Люди часто плутають прощення з бажанням простити. І чи не найстрашнішим є почути від людини: «Я всім все простив/-ла. Я не маю потреби комусь щось прощати». Такі люди просто не уявляють собі, що таке прощення. За першої-ліпшої нагоди непрощення вивергається з їхнього серця вулканом негативних емоцій. Простити – це відбути процес відкликання нашого осуду тої особи, якій прощаємо, очистити своє нутро від гіркоти стосовно неї. Лише тоді при зустрічі, чи навіть при одній лише думці про цю людину в нас не виникатиме шквал негативу, скерованого до неї.

Кожен із нас тією чи іншою мірою бореться з почуттям відкинутості. Цей наслідок первородного гріха особливо гостро проявляється в людині після розлучення. Адже вона залишається реально відкиненою тим, з ким планувала спільно провести життя. Проте вихід із цієї ситуації є. Це – інтенсивне життя з Богом, яке дарує людині усвідомлення того, що Він її любить і приймає, незважаючи ні на що. Усвідомлення цього, наче цілющий бальзам, загоює наші рани відкиненості й дарує можливість приймати любов і дарувати її іншим.

Усі ці проблеми надзвичайно сильно проявляються у дітей розлучених батьків. Бо саме вони, у віці, коли формується людська особистість, особливо інтенсивно переживають трагедію розриву стосунків між батьками. Вони носять у собі велику схильність до депресій та інших психічних недуг, проявляють набагато більшу схильність до емоційної та психічної неврівноваженості ніж ті, хто виріс і сформувався навіть у неблагополучній сім’ї. Ці діти є найбільшими жертвами розлучення. Тому в процесі зцілення сімей розлучених осіб потрібно таким дітям надавати максимум уваги й любові.

Зцілення емоцій і духовного життя людей, які пережили трагедію розірвання шлюбу, є болючим і тривалим, але необхідним. Без нього сімейні взаємини розлучених осіб ніколи не будуть нормально функціонувати. Та найкращим засобом від цих проблем є душпастирська профілактика розлучень. Богу дякувати, наша Церква веде чималу роботу в цьому напрямку, організовуючи передшлюбну катехизацію для пар, які наміряються вступити в Подружжя. Але не завжди цього достатньо. Потрібно приділяти увагу подружжям, які переживають кризу, яким загрожує крах. І в цьому душпастирська практика пароха чи сотрудника не завжди може бути ефективною, бо неможливо охопити своєю працею значну кількість людей. Неможливо знати проблеми кожного зокрема на п’ятитисячній парафії. Ось тут відкривається широке поле діяльності для наших мирян, які можуть досягнути тих, хто до Церкви належить лише формально. Сподіваємося, що і цю проблему буде вирішено в найближчому майбутньому.

свящ. Орест-Дмитро Вільчинський