Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Петро Сивицький

Спадкоємці, окупанти чи зичливі сусіди? УГКЦ в Польщі та Холмська єпархія

140-ова річниця ліквідації Холмської єпархії царською владою та примусового приєднання її вірних і майна до Греко-Російської (Православної) Церкви (1875 р.) минула в середовищі УГКЦ у Польщі, властиво, цілком непомітно. Щоправда, 23 січня, як і щороку від 2004-го, у давньому катедральному соборі було звершено Божественну літургію святого Івана Золотоустого, але ніяких інших заходів не проведено.

Чому так сталося? З одного боку, нема чого дивуватися, адже з кінця 2013 року наша увага зосереджена на гарячих подіях в Україні – Майдан, «Кримнаш», а відтак і кривава війна у Донбасі. Кров і страждання з-перед 140 років програвають із сучасними, теж кривавими подіями. Це психологічно зрозуміле також і тому, що історичні події ми вважаємо чимось таким, що давно й безповоротно минуло, мовляв, нічого вже з минулим не зробиш – воно не зміниться, а на нинішню війну ми можемо хоч якось впливати: молитвою, пожертвами на допомогу бійцям тощо.

Та чи це все до кінця правда? Чи Холмська єпархія канула в Лету, пропала безслідно, залишилася тільки на сторінках історичних книжок? І чи ми, вірні УГКЦ в Польщі, можемо (а може, маємо обов’язок? ) «щось зробити» зі спадщиною Холмської єпархії? Що саме? На ці питання спробую відповісти нижче.

Ліквідація і спроби відродження

Фактична ліквідація Холмської єпархії відбулася за рішенням Святішого Правлячого Синоду ГРЦ від 23 травня 1875 року, коли «возз’єднану з Церквою-Матір’ю» єпархію включили складу православної Варшавсько-Новогеоргіївської (відтоді Варшавсько-Холмської) єпархії, утворюючи в її рамках автономне управління – Люблінський вікаріат, очолений титулярним Люблінським єпископом. Дотеперішня єпархіальна консисторія стала Холмським духовим правлінням, збережено й холмську семінарію, школу дяків та інші освітні установи, які ще за унійних часів були реформовані чи створені вже з метою поступової русифікації. Відтак окрема Холмська єпархія відроджувалася у ХХ столітті тричі – і завжди як православна.

Вперше у 1905 році, коли царський маніфест «Про утвердження принципів віротерпимості» дозволив легально покидати Греко-Російську Церкву. Цим дозволом скористалися як так звані «упорствующі уніяти» (ті, що повністю саботували насильне приєднання до Православної Церкви), так і частина вірних, що досі практикували в ГРЦ. Тож державна Церква для боротьби з цим явищем відновила Холмську єпархію з єпископом Євлогієм Георгієвським. Ця єпархія де-факто проіснувала лише десять років – біженство 1915 року фактично стерло її з лиця землі, хоча формальна ліквідація (і включення до Варшавської митрополичої єпархії) відбулася щойно 1922-го.

Друге відродження сталося за сприяння німецької окупаційної влади восени 1940 року. Правлячим архиєреєм Холмсько-Підляської єпархії (у складі Святої Автокефальної Православної Церкви в Генеральному губернаторстві) став архиєпископ Іларіон (професор Іван Огієнко). Його політика послідовного «розмосковлення» Православної Церкви чекає ще свого об’єктивного і проникливого дослідника. Та й цій єпархії не судилося протриматися довго: як і в 1915 році, так і в 1944-ому військова офензива (на цей раз не австро-німецька, а совєтсько-польська) і зміна влади зумовили крах церковної структури, очільник якої втік на Захід. Формально єпархію скасували 1945 року, а її територія знову ж таки увійшла до Варшавської митрополичої єпархії.

Утретє відроджувалася ця єпархія в ПАПЦ за наших уже днів – 25 березня 1989 року. У травні цього ж року відбулася інтронізація нового владики Авеля (зараз – Почесний архиєпископ), який виявив чималі організаторські здібності, відновлюючи церковну структуру на землі, вихолощеній різнями 1944-1945 років та переселеннями 1944-1947- го. Єпархія, яку він очолює донині, має назву Люблінсько-Холмська з Єпископським осідком у Любліні.

Це в Православній Церкві. А як у нас?

Останній як досі греко-католицький Холмський владика Михайло Куземський (1809-1879 рр., єпископ з 1868 р.) у 1871 році малодушно просив імператора Олександра II про звільнення від єпископських обов’язків. Можливо, то була форма своєрідного морального шантажу супроти царя. Але єпископ прорахувався – Олександру II на даному етапі підготовки «возз’єднання» послуги його ж власного ставленика не були вже потрібні. Єпископ, який завзято поборював «латинство і польськість», але не був готовий іти на розрив із Римом, зробив уже своє і мав відійти. Таким чином, отримавши звільнення від монарха, але не від Папи Римського (якому безпосередньо підлягав), владика Михайло повернувся в рідну Галичину і там помер. Його втеча з Холма викликала догану з боку Папи Римського блаженного Пія IX, та попри це Михайла Куземського до смерті вважали офіційно Холмським єпископом. Відтак до 1925 року в Annuario Pontificio значилася Холмська єпархія як вакантна.

Коли царський маніфест про віротерпимість (1905 р. ) подав надію живим іще холмським священикам на відродження рідної єпархії, вони подали прохання на руки Митрополита Андрея Шептицького, який звернувся в цій справі до Папи Римського святого Пія Х. Однак російська влада, хоча й дозволяла відхід від православ’я до інших, існуючих уже конфесій, на відновлення ГКЦ не погоджувалась. Тому й Митрополит Андрей вирішив звернутися до Папи з проханням підтвердити його владу як спадкоємця давніх києво-галицьких митрополитів над фактично зліквідованими, але канонічно ще існуючими греко-католицькими єпархіями в Російській державі та надати додаткові владні повноваження щодо інших підросійських територій. Це було зроблено секретним чином у 1908 році. Митрополит Андрей таємно прийняв уряд адміністратора вакантних єпархій. Та ні Перша світова війна, ні повоєнний час не дали здійснитися планам відродження. Діяльність греко-католицьких капеланів австрійської армії на Холмщині й Підляшші не могла мати тривалих наслідків, адже продовжувалася лише з 1915 по 1918 рік, коли велика частина холмщаків і підляшуків перебували на біженстві в Росії. А після відродження Польської держави латинські єпископи і польський уряд постаралися про спершу тимчасове, а після цього й закріплене на постійно в Конкордаті (1925 р.) рішення Риму про обмеження юрисдикції греко-католицьких єпископів територією колишнього австрійського Королівства Галичини, тобто у Другій Речі Посполитій, «Малопольщі». На території колишніх уніятських єпархій створювали окремі греко-католицькі парафії (здебільшого «неоунійні», візантійсько-російського обряду, але й декілька обряду візантійсько-українського). Друга світова війна принесла спробу відновити греко-католицьку юрисдикцію поза Галичиною, але у провізоричній формі екзархатів, а не відновлення історичних єпархій. Терени Холмської єпархії ввійшли до екзархату Волині, Підляшшя і Полісся (блаженний Миколай Чарнецький), та це не мало практичного значення: німці не дозволяли екзархові туди поїхати. Кінець війни приніс фактичне знищення ГКЦ у СРСР і комуністичній Польщі. Холмське питання здавалося закритим навічно, як і для багатьох питання ГКЦ узагалі.

Нинішня ситуація

Політичні зміни в Польщі після 1989 року принесли й легалізацію греко-католицизму. Зокрема, важливо згадати тут 13 квітня 1991 року – інтронізацію Івана Мартиняка як Перемисько-Сяніцького Єпископа. Значущість цього факту також і в тому, що юрисдикція нового владики охоплювала всю Польщу. Таким чином, упали всякі «сокальські кордони» і конкордатні обмеження минулого. У відроджену Перемисько-Сяніцьку єпархію ввійшли території майже всієї Холмської єпархії у кордонах 1811-1875 років (частина колишнього августовського деканату зараз у… Білорусі).

Сталися, отже, великі зміни, яких так очікував (і не діждався!) Андрей Шептицький. На жаль, в питанні Холмської єпархії великих змін не відбулося. відбулося. Щоправда, відродилася де-факто парафія в Любліні та де-юре в Холмі (святого Миколая). Діють і інші парафії з «холмським родоводом», про що згодом врятовані за участі греко-католиків принаймні два храми з таким же корінням (Корчмин, Угринів – Терношин – Люблін). У колишньому нашому соборі на Даниловій горі щорічно (а деколи й частіше) відправляємо службу Божу, а в місцевій тюрмі з 1999 року провадимо регулярну Душпастирську роботу. Проголошені блаженними підляські мученики із Пратулина (1996 р.). Неоунійна парафія в Костомолотах ще під кінець служіння попереднього настоятеля отця Романа П’єнтки, а ще більше за нинішнього пароха отця Збіґнєва Никонюка відкрилася на співпрацю з УГКЦ (щоправда, перш за все зі священиками з України, бо нашим із Польщі якось важче доїхати, але це не вина костомолотців). Кир Іван Мартиняк, як митрополит Перемисько-Варшавський, брав участь у холмських заходах з нагоди 200-річчя смерті єпископа Порфирія Скарбека-Важинського, спонсорував видання репринту діянь синодів цього владики з 1791 по 1803 рік. Були організовані й декілька поїздок духовенства та мирян до Холма. Проведена у цьому місті конференція з приводу тюремного душпастирства УГКЦ (2008 р.). Врешті-решт слід за- значити, що холмська тематика знаходить віддзеркалення на сторінках «Благовіста» й «Календаря» завдяки, зокрема, статтям редактора Богдана Тхора, збагаченим численними світлинами пам’яток церковної архітектури.

Всі перелічені факти, безперечно, важливі. Свідчать вони напевно про нашу (принаймні декого) небайдужість до холмської греко-католицької спадщини, про зацікавлення нею та про певний рівень пошани. Цього було б, може, й достатньо, якби УГКЦ в Польщі (зокрема нинішня митрополича єпархія) була для територій колишньої Холмської Єпархії сусідкою. А прецінь так не є – митрополича єпархія не межує з Холмською, а вміщає більшість її історичної території зі столицею включно! А якщо так, то ставлення мало б бути іншим. Греко-католицький єпископ, який має владу над територією історичної єпархії, яка зробила великий внесок у існування З’єдиненої Церкви, зокрема у найважчі часи (коли Перемиська єпархія була в більшості ще православною), і дала гарний приклад вірності в XIX столітті, мав би почуватися спадкоємцем холмських архиєреїв, відповідальним за збереження решток спадщини єпархії (з тлінними останками єпис- копів включно) і за продовження її існування принаймні в символічному вимірі. Це як із територіальними змінами в державному житті: коли переймаєш владу над якоюсь територією, вшануй її традицію, закони, звичаї, мову, на- зву, відрубність, суб’єктність. Можна тут навести приклад назагал зненавидженого нами короля Польщі Казимира Великого. Перейнявши владу над Червоною Руссю, він не вдавав, що «відвоював загарбані Володимиром Київським 981 року прапольські землі» і не назвав руську територію Східною Малопольщею. Навпаки, грамоти для руських підданих писалися по-руськи, а в королівських титулах були виразно відділені титули короля польської землі та господаря і дідича руської землі. Казимир таким чином позиціонував себе як володар двох відрубних територій, окремих геополітичних одиниць. Навпаки, коли ти володієш територією, вдаючи, що місцевої ідентичності й традиції начебто й не було, ти просто окупант.

Звичайно, назвати нинішній стосунок «церковного Перемишля» до спадщини «церковного Холма» прямо «окупацією» було б не зовсім справедливо. Суб’єктивно окупантом себе «церковний Перемишль» зовсім не відчуває. А об’єктивно існують факти (вже перелічені), які свідчать про позитивне відношення до холмської спадщини. Проте й до ідеалу далеко. Назвімо тут деякі з них.

По-перше, традиція Холмської Єпархії не знайшла віддзеркалення в Єпископській титулятурі ні перед, ні після 1996 року. Це символічний, але дуже важливий чинник для формування вже названого почуття спадкоємності й відповідальності. На жаль, в УГКЦ жоден архиєрей не йменується «холмський» – ні єпархіальний, ні помічник. Щоправда, у січні 2009 року Папа Римський Бенедикт XVI проголосив Холм титулярним єпископським престолом (такі надаються Єпископам-помічникам). І це була б гарна подія, якби цей титул продовжував традицію нашої руської єпархії. Так, може, й думалося спершу, проте швидко з’ясувалося, що це не так. Холмський титул коріниться в історії римо-католицької Холмської єпархії з 1375 до 1805 року, яка, до речі, від 1490-го фактичну столицю мала в Красноставі. Таким чином, рішення Папи Бенедикта, напевно мимо його волі, стало своєрідним плювком у лице нашої Церкви, адже латинська Холмська єпархія була створена як «конкуренція» єпархії руській. Отже, діждалися ми того, що єдиним католицьким єпископом з титулом єпископа Холмського зараз є єпископ-помічник Перемиської архиєпархії… Латинської Церкви. Це дуже добрий, хоч і болючий доказ простої істини: якщо не дбаєш про свою спадщину і не пильнуєш її – не дивуйся, що стане вона надбанням чужих!

По-друге, УГКЦ занедбала справу ревіндикації цієї частини майна Холмської єпархії, що його можна і треба було відзискати, зокрема церкви святого Миколая в Холмі, яка й надалі залишається комунальною власністю у розпорядженні музею як зал для тимчасових виставок і концертів. Тут, очевидно, певним виправданням є те, що умови для майнових ревіндикацій були для УГКЦ вкрай несприятливі такий же строк для висування претензій, як і для РКЦ, хоча стан РКЦ у 1989 році був якісно зовсім інший. Та тут, можливо, ще існує простір для виправлення цього стану.

По-третє, дванадцять років після того, як греко-католицьким собором у Перемишлі став колишній костел єзуїтів, з попереднього собору дбайливо перенесли тлінні останки перемиських владик Максиміліяна Рила (який, до речі, спершу був 28 років єпископом Холмським, а відтак дев’ять років Перемиським) та Івана Снігурського. Це дуже гарний вияв пошани і почуття спадкоємства. Але в цьому самому часі у підземних криптах колишнього собору в Холмі (це, до речі, єдиний збережений греко-католицький ка- тедральний собор у Польщі, не пере- роблений із костелу) лежали перемішані кістки холмських єпископів в умовах незрівнянно гірших, аніж владик Максиміліяна та Івана у кармелітів. Чи з боку УГКЦ були якісь офіційні запити про стан цих поховань, а чи забракло отого почуття спадкоємності стосовно не лише перемиських, але й холмських архиєреїв?.. Парадоксально, проте холмські підземелля нещодавно досліджували археологи за гроші… православного українця московської юрисдикції Петра Порошенка.

Стан і значення холмської спадщини

Звичайно, кожен намір чи план дій мусить виходити з реального стану речей. Отже, поки почнемо говорити про те, що можна зробити, слід взяти до уваги, що від Холмської єпархії реально нам залишилося. Щоби належним чином з’ясувати це питання, варто спершу нагадати один основний факт з історії Холмської єпархії: внаслідок поділів Польщі вона досить суттєво змінила кордони (відійшли до Росії волинсько-поліські деканати Ратнівський, Любомльський, Кашогродський). Австрія ж у 1772 році заволоділа аж шістнадцятьма південними деканатами (десятьма повністю і шістьма частково), які були приєднані до Перемиської та Львівської єпархій. Перемога Наполеона у війні з Австрією (1809 р. ) і зміна кордонів Варшавського князівства привела до повернення частини давніх деканатів з-під влади Перемиського єпископа назад у Холмську єпархію. Але чимало парафій, історично пов’язаних із Холмом, залишилося в Галичині, уникнувши внаслідок цього російського «возз’єднання». Таким чином нинішня Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ має у своїх кордонах десятки парафій з холмським родоводом (назагал забутим, на жаль): Рава-Руська, Магерів, Угнів, Сокаль, Белз, Тартаків, Стоянів… У Польщі ж справа складніша: внаслідок виселень із колишніх холмських парафій Розточчя збереглися тільки Гребенне (з храмом, який походить із «холмських часів») і Дев’ятир. Та ще й церква, яка перебуває у віданні УГКЦ, в селі Корчмин (оригінальна «холмська»). Якби не виселення 1944-1947 років, скільки таких парафій чи просто сіл із холмським корінням можна було б вичислити: Белзець, Верхрата, Прісся, Тенетиська, Любича, Журавці, Корні, Вербиця, Мости, Ульгівок, Будинин, Хлоп’ятин, Миців, Переводів, Річиця, Посадів, Новосілки, Ліски, Гільче, Щеп’ятин і багато інших.

Ha території «підросійської» Холмської єпархії відродилися парафії у Варшаві та Любліні (церква теж із холмським корінням, вперше побудована в Угринові 1759 року). Формально відновлена й парафія святого Миколая в Холмі, але на відміну від дирекції люблінського скансену, керівництво холмського музею відмовилося від ідеї реконструкції сакрального інтер’єру храму та спільного його використання. Крім цього, на Південному Підляшші існує ще й неоунійна парафія святого Микити в Костомолотах, підпорядкована латинському єпископові з російсько-синодальним варіантом візантійського обряду, але все ж таки з корінням нашим, русько-українським, і холмською традицією ХІХ століття. Парафія ця в останні роки помітно тяжіє до УГКЦ. Сприяє цьому той факт, що новий (з 2007 р.) настоятель на відміну від свого попе- редника не є чистокровним поляком, що до Костомолотів прийшов з любові до російського обряду (і щойно потім зрісся з місцевою говіркою і традицією), а потомок уніятів із села Вороблін у парафії Пратулин, з родини, яка ще відносно недавно була україномовною.

Із Холмської єпархії походить і парафія в Кракові, яка перейшла у парафія в Кракові, яка перейшла у підпорядкування Перемишлю після втілення Краківської республіки до Австрії (1846 р.), але формально змінила єпархіальну приналежність уже після фактичної ліквідації Холмської єпархії.

Отже, навіть у Польщі після двох виселень і десятиліть переслідувань обмежень і дискримінації маємо ще вірян, предки яких були вірними вірян, предки яких були вірними Холмської єпархії. Маємо й храми, які колись цій єпархії належали. Одних і других небагато, але вони є! Звичайно, набагато більше православних, а тим паче римо-католиків, з таким корінням. Та й кількість колишніх холмських храмів у віданні РКЦ (єпархії Сідлецька, Люблінська і Замостянсько-Любачівська) ПАПЦ (єпархія Люблінсько-Холмська) значно більша. Але чи задля цього маємо відректися від власної спадщини та віддати її іншим?

Крім цього, маємо величезний духовний та інтелектуальний спадок Холмської єпархії, який ще не повністю розкритий дослідниками. Про релігійне життя в Холмській єпархії знаємо дуже мало: культ Холмської ікони Пресвятої Богородиці, Пратулинські мученики, може, ще «упорствующі уніяти» з 1875-1905 років, про яких довідуємося переважно з польської літератури. Але це ж тільки фрагменти цілої картини… Так само чекають своїх відкривачів з УГКЦ постаті великих єрархів, зокрема Методія Терлецького (єпископ у 1630-1649 рр.) та Якова Суші (1610 (?)-1687 рр., адміністратор єпархії з 1649 р., єпископ з 1652 р.), на думку професора А. Ґіля, чи не найвидатнішого на той час католицького єрарха в Речі Посполитій. Порфирій Скарбек-Важинський (1730-1804 рр., єпископ з 1790 р.) чи Фердинанд Цехановський (1759-1828 рр., єпископ з 1810 р.) теж заслуговують більшої популяризації. Зокрема останній, про що можу писати авторитетно як дослідник його діяльності, може в не одному аспекті архипастирського служіння й управління Церквою бути зразком для нинішніх єрархів УГКЦ в РП, тим паче, що ситуація Церкви (при всіх різницях) доволі подібна. Що вже казати про отця Павла Шиманського (1782-1852 рр.), одного з найвидатніших учених нашої Церкви взагалі, багато думок якого могли б і нині збагатити аргументацію УГКЦ в справі законної автономії нашої Церкви?

Врешті-решт маємо ще велике моральне зобов’язання. Холмська єпархія, коли її хотіли від’єднати від Галицької митрополії, чинила спротив. Галицька митрополія «подякувала» за лояльність таким чином, що із Львівської та Перемиської єпархій після 1866 року прийшли до Холма священики і питомці (разом 110 чоловік), з яких усі, хто дожив до 1875 року, прийняли православ’я (за одним лиш винятком). З цієї групи походили найзапекліші, найбільш рафіновані переслідувачі «упорствующіх уніятів». Та й ті, що в Галичині залишилися, дуже часто симпатизували московському возз’єднанню і священиків-утікачів з Холмської єпархії не хотіли допускати до духовних посад. Як засвідчує Митрополит Андрей Шептицький, «наше духовенство криво на ту еміграцію дивилося і було противне надаванню їм парохій. (…) Наші священики не крилися з тим, що холмщаки, утікаючи перед православ’ям, зле робили. Повинні були православ’я прийняти” (Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944, упор. Ж. Ковба, наук. ред. А. Кравчук, Київ 2003, с. 133). І не мало тут значення, що холмські ви- гнанці були «добрі совісні священики (…) чесні і добрі люди», зі слів цього ж Митрополита, який знав особисто багатьох із них (там же с. 132). Про єпископа Михайла Куземського, що втік із повіреної йому єпархії, залишаючи її на поталу росіянам та русо- філам, було вже писано вище.

Це один аспект морального зобов’язання – спокута провин, яких допустилися колись галичани, в тому числі й вірні Перемиської єпархії. Та є ще й другий – щоби не дати лукавству тріумфувати. Так, російській владі спільно з Російською Церквою та її вислужниками українського роду вдалося в основному знищити Холмську єпархію. Але нехай їхня перемога не буде повною, стовідсотковою! Нехай не мають почуття тріумфу, мовляв, від цієї спільноти нічого не залишилося, ми її остаточно і назавжди доконали. Нехай все ж таки щось залишиться і нехай історія Холмської єпархії, хоча б у символічному вимірі, продовжується!

А тим, що вважатимуть такий підхід надто екзальтованим і нереальним, відповім двома прикладами євреїв у теперішній Польщі, після Голокосту, та греко-католиків у Біло- русі. Перших з майже чотирьох мільйонів і чотирьох тисяч не залишилося (якщо йдеться про релігійних євреїв). Але вони не опускають рук – стараються триматися свого і його по змозі відроджувати «щоби Гітлер до кінця не переміг». Греко-католики ж у «лукашенківській» Білорусі є заледве толерованою конфесією. Навіть порядних церков з куполами не вільно їм ставити (ані зрештою нікому, окрім РПЦ). Однак взялися ж після 150 років від Полоцького псевдособору розпочати з нуля відродження ГКЦ в Білорусі, і ось уже чверть століття відроджують. Нехай Микола І не тріумфує на сто відсотків!

Така настанова має, отже, не романтично-екзальтований, а ідеалістський характер і базована вона на вірі в Бога, який може людей, що виконують угодну Йому діяльність, наділити необхідною ласкою. Крім цього, сама програма дій, звичайно, не може бути взята «з місяця», але враховувати туземну реальність сучасної Польщі, зокрема УГКЦ в ній.

Що робити?

Зрозуміло, що залишків Холмської єпархії недостатньо для її відновлення як повнокровної структури. Щоправда, можна теоретично собі уявити поділ нашої митрополії, в якому така єпархія могла б появитися (подробиці – в ruthenus.blogspot.com від 29 серпня 2012 р.Авт.), але це була 6 дуже «проблемна» структура. Про принципи розумного єпархіального поділу можна писати окрему статтю, а то й книгу. А тут досить згадати, що в Холмі, по суті, слід щойно організувати парафіяльне життя, тож єпископський осідок і так мусив би розташуватися деінде. Можна пробувати «відвойовувати» титулярний холмський престол для наших єпископів-помічників. Та в нас помічник на постійно зайвий, а якщо він буде в Україні, то не матиме практичного зв’язку із Холмом і територією єпархії. Єдиний вихід, який я пропонував ще в часі, коли готувалося створення митрополії у Польщі, це включення Холма в титулятуру одного з наших єпархів. На даний момент це міг би бути тільки Перемисько-Варшавський архиєпископ, який має під своєю юрисдикцією всі парафії з холмськими традиціями. Якщо діждемося нового поділу митрополії, то тут могли б появитися два варіанти холмський титул залишився б за єпархом Перемишля або був би прийнятий єпархом Варшави. Такий варіант розглядаю в блозі (див. вище), передбачаючи поділ дотеперішньої митрополичої єпархії на Варшавсько-Холмську і Перемисько-Краківську. Звичайно, для холмської спадщини краще, аби її хранителем був інший єпископ, аніж перемиський (та й для новоствореної де-факто єпархії теж краще мати якісь історичні корені). Але тому, що холмське питання не є єдиним ані навіть головним у справі нового єпархіального поділу, варіант подальшої спільноти з Перемишлем теж треба враховувати. Важливо, щоби врешті-решт появився єпархіальний єпископ УГКЦ з холмським титулом та щоби при новому поділі пошанували холмську територію. Іншими словами, Гребенне і Дев’ятир (і тоді автоматично й Любачів), Люблін і Холм та Костомолоти (а добре було б, коли б і Варшава) мають бути в межах однієї єпархії. Кракова приєднати радше не вдасться (хіба в «перемиському» варіанті, де б він просто залишився на своєму місці).

Єпархіальний єпископ з холмським титулом (для даної справи несуттєво, чи був би він і митрополитом) мав би вважати себе спадкоємцем холмських владик і захисником їхньої спадщини (та останків). Єпархія, ним очолена, природним чином патронувала б дослідження холмських традицій так, як це успішно робиться вже щодо традицій перемиських.

Якщо ж ідеться про розвиток парафіяльних структур, то їх слід творити перш за все в більших осередках. Зараз назріла потреба реального відновлення парафіяльного життя в Холмі (де храм святого Миколая зайнятий музеєм) та Замості (де церквою, теж святого Миколая, адмініструють як дочірнім костелом отці-редемптористи, тобто орден, що має греко-католицьку вітку в Україні). Це не лише справа символіки – в обох містах багато іммігрантів з України, зокрема студентів. Вони, звичайно, не такі побожні, як галицькі церковні бабці, але чи тільки побожні бабці заслуговують уваги з боку Церкви?

У підсумку скажу: час нам врешті-решт прийняти до відома нашу відповідальність за холмську спадщину. Тим паче що, по суті, це не вимагає від нас ані жодних надлюдських зусиль, ані величезних фінансових витрат. А користь, як на мене, аж надто очевидна.

диякон Петро Сивицький

Почесні гідності духовенства

В часах, коли редакція текстів постанов Синоду Єпископів УГКЦ була на відчутно нижчому рівні, у рішеннях Синоду 2000 року на першому місці появилася постанова наступного змісту: «1. Створити Канонічну комісію для опрацювання Правильника УГКЦ, який визначатиме норми священичого одягу та почесних відзнак у такому складі: Владика Роман Даниляк, отець Михайло Димид і отець Олег Каськів». Той факт, що в синодальних постановах ювілейного 2000 року перше місце посіла справа одягу і почесних відзнак духовенства, діждався слушної критики з боку, зокрема, сестри-професора Софії Сеник, відомої дослідниці церковної історії. Був то редакційний промах, проте сама потреба врегулювання цих питань видається мені цілком очевидною.

Якщо придивимося до почесних санів та відзнак духовенства (питання духовного одягу як такого виходить поза рамки статті), то досить легко помітимо дві речі. По-перше, почесні сани походять від різного роду урядів – кафедральних, монаших або «намісницьких», тобто проміжних ланок між єпархіальним владикою і парохами. На даний час деякі з цих урядів зникли, залишивши після себе лише «порожні» титули, інші ж далі існують, хоча не конче з тими самими компетенціями і назвами. По-друге, відзнаки пресвітерських санів часто є елементами літургійних риз чи відзнак архиєрея. У випадку монаших санів це можна списати на сильний історичний зв’язок між єпископатом і монашеством, позаяк єпископів призначали впродовж століть саме з монахів. Проте у випадку «білого», єпархіального священства це вказує на посідання колишніми протоєреями, протопресвітерами чи протопопами свого роду вікарної виконавчої влади над частиною єпархіальної території.

В історії З’єдиненої Церкви, як здається, поки дійшло до перетворення урядів на гідності, почалися латинізаційні впливи. До того ж у ХVII – XVIII ст. перше місце в церковній адміністрації посідали василіянські ченці, внаслідок чого соборні крилоси (чи, як їх пізніше називали, капітули) зникли. І коли в рамках емансипації «білого» клиру їх почали відроджувати (XVIII – XIX ст. ), то вже під великим впливом латинської капітульної моделі, хоча були спроби принаймні деякі речі (наприклад, грецькі титули прелатів і соборних крилошан) почерпнути із власних церковно-обрядових джерел. Можу це засвідчити на основі своїх досліджень з історії Холмської єпархії, де капітулу «відновили» 1825 року. Таким чином, у «підавстрійській» Греко-Католицькій Церкві ХІХ ст. єпархіальне духовенство якщо й отримувало гідності, то капітульні, з яких лише сан почесного крилошанина був суто номінальним. Пізніше дійшли до них ще й папські капеланства, шамбелянства і прелатури. Василіянські ж ченці, зорганізовані у ХVII ст. під впливом Товариства Ісуса та зреформовані у столітті ХІХ за єзуїтськими зразками, як централізований орден не перетворили ігуменств чи архимандритств на титулярні сани – це були й надалі титули реальних чернечих настоятелів.

Зовсім інші процеси відбувалися в Православній Церкві Російської імперії, де була випрацювана чітка єрархія санів, що прирівнювалися до адміністративних і військових чинів відповідно до «Табелі о рангах». У чернецтві були відмежовані, сани ігумена та архимандрита від посад настоятеля чи намісника мо‑ настиря. Аналогічно в єпархіальному духовенстві окружним відпоручником владики не був уже протопоп чи протоєрей, а благочинний. До того ж єрархію санів доповнили окремими елементами богослужбового одягу чи відзнаками як самостійними нагородами, а також певними богослужбовими привілеями типу право звершувати літургію з відкритими царськими вратами, яке підрозділяється на право служити з відкритими царськими вратами до Херувимської пісні та до «Отче наш». Сучасну, дуже розвинену систему санів у РПЦ описує Положение о богослужебно-иерархических наградах Русской Православной Церкви з 2011 р. (доступне в інтернеті).

Як бачимо, ГКЦ і РПЦ до Другої світової війни витворили зовсім різні системи гідностей. Основами греко-католицької системи потрясли два історичні чинники. Першим чинником був Другий Ватиканський Собор, який недвозначно проголосив у декреті про Східні Католицькі Церкви обов’язок східних католиків жити власними традиціями, а не копіювати латинські, та рівночасно поклав початок процесу позбавлен‑ ня кафедральної капітули реальних повноважень, які перейшли до пре‑ світерської ради, зокрема до колегії єпархіальних радників (у Східних Церквах це остаточно закріпив Кодекс канонів Східних Церков від 1990 р. ). Другий чинник – це вторгнення РПЦ в Галичину. Як відомо, ГКЦ була 1946 року ліквідована, і чимало її священнослужителів перейшли у РПЦ, приймаючи з плином часу сани-нагороди відповідно до правил цієї Церкви. Коли з 1989 року чимало священиків перейшли з РПЦ в УГКЦ, то привнесли елементи системи санів РПЦ.

Слід зазначити, що потребу впорядкування питання санів бачив уже Патріарх Йосиф, який, до речі, був свого часу (якщо не помиляюся) першим, начебто «експериментальним» митратом у довоєнній Галицькій митрополії. Патріарх, будучи прихильником збереження традиції капітул (для яких постулював привернути первісну назву «крилос»), 14 жовтня 1979 р. підписав окремий Правильник Патріярші відзначення для духовенства (публікується на http://dymyd-mychajlo.livejournal.com/23478.html). У цьому Правильнику передбачені два дияконські сани – прото- і архидиякон і п’ять пресвітерських – протоєрей, крилошанин (який «не стає тим самим членом архиєпархіяльного чи єпархіяльного крилоса або капітули, хіба це окремо сказане, але, за звичаєм Галицького митрополичого престолу, включений у постійну раду Патріярха»), митрофорний протоєрей, митрофорний протопресвітер і архимандрит. Характерно, що три останні сани мали призначатися лише для неодружених чи повдовілих пресвітерів, але архимандритами могли стати і єпархіальні священики (такими, як відомо, були отці Іван Гриньох і Сергій Келегер). Надання санів застерігалося Предстоятелеві Церкви за винятком протоєрейства, архи- та протодияконства, які міг надати і єпархіальний єпископ.

Безперечно, Правильник Патріарха Йосифа заслуговує уваги, позаяк несе на собі відбиток духа цієї великої Постаті і був спробою впорядкувати єрархію санів в УКЦ згідно з її автентичною традицією, водночас враховуючи певний розвиток, але за східними зразками (концепція архимандритства як сану не лише для монахів, здається, мелхітського походження). Проте навряд чи може він для нас бути чинною нормою. Інструкція застосування літургійних приписів ККСЦ від 1996 р. у №78 забороняє надавати чернечі сани єпархіальним клирикам. Припис, що гідності вище протоєрея мали б надаватися предстоятелем УГКЦ, повсюдно ігнорується. Чи призначаються крилошани в розумінні Правильника? Сумніваюся. При всій глибокій повазі до визначного каноніста і мислителя-еклезіолога отця М. Димида мушу зауважити, що, публікуючи в своєму ЖЖ текст Правильника і водночас свою грамоту призначення митрофорним протопресвітером, поставив він себе самого у трохи незручне становище, адже до «неодружених чи повдовілих», слава Богу, не належить, отже надання сану відбулося з порушенням Правильника. Загалом кажучи, в сучасній УГКЦ панує певний хаос як щодо єрархії санів і відзнак, так і щодо критеріїв їх надання.

Ця ситуація потребує зміни. Хтось міг би підказати адаптацію російсько-православної системи як доволі чіткої, і водночас розвиненої. Та, на мою думку, замість уже вкотре копіювати чуже, варто було б перш за все переосмислити саме поняття і сенс почесних санів. Почесні сани характерні тим, що не потягають за собою ніякої влади, завдання чи служіння, а дають лише титул-звання і якусь зовнішню відзнаку (чи відзнаки): золотий хрест – «простий» і «з оздобою», набедреник, митра тощо. Для чого вони зараз? Як я вже казав, походять вони здебільшого від колишніх урядів, які зникли або були перейменовані. Парадоксально, що в одному випадку ККСЦ, як то кажуть, повернув колесо історії назад, називаючи дотеперішнього декана протопресвітером (у РПЦ, зауважу, це найвищий сан, який Патріарх Московський може надати єпархіальному священику за виняткові заслуги). Але зараз для чого почесні гідності?

Як на мене, існують вони з трьох причин: перша – суто як нагороди для самих носіїв; друга – завдяки тому, що сани супроводжуються відзнаками, завдяки яким у випадку більших літургійних торжеств легше визначити порядок першенства; третя – як часто кажуть самі носії відзнак, це важливо і приємно парафіянам – мати парохом, наприклад, митрофорного протоєрея, а не… просто єрея. На мою думку, вагомою можна визнати лише другу причину. Визначення літургійного порядку за об’єктивними критеріями, а не на основі більшої симпатії до отця А. та меншої до отця Б. – річ, яка має певне практичне значення. Тому я особисто за збереження відзнак. Якщо ж ідеться про нагороди для священнослужителів, то саме це поняття викликає в мене щонайменше сумнів. Чи ми, священнослужителі, справді віруючі люди, які «збирають собі скарби на небі», а чи хочемо «вже тут мати свою нагороду», бо, можливо, не надто сильно віримо у вічне життя? Хтось міг би мені закинути інтерпретаційну помилку, адже Христос (у Мт. 6) таврує поведінку лицемірів, що виконують діла побожності та милосердя напоказ, а прецінь далеко не всі носії санів і відзнак є лицемірами, так само далеко не всі закохані у зовнішні прикраси. Так, це правда, але й правда те, що віруючі мали б очікувати нагороди небесної, а не зовнішніх прикрас «уже тут, зараз». І хоча чимало носіїв санів дійсно їх заслужили, багато хто з них не прагнув, не старався за почесті, все ж таки явище пожадання тих почестей і гонитва за ними в середовищі духовенства існує. Своєю чергою неясні критерії надання почестей можуть спричиняти фрустрацію і жаль одиниць: чому відзначили отця А., якщо отець Б. більш заслужений, а то й старший? Хтось скаже, що гонитва за почестями – це прояв природної чоловічої снаги до постійного змагання за першість. Напевно. Та чи християнам, а тим паче духовним особам, не личить перемагати – з допомогою Божої благодаті – схильності своєї природи і скеровувати їх у більш богоугодне русло? Врешті аргумент історичний: чи факт, що чисто почесні сани появилися в Церкві відносно пізно і здебільшого не створені з нічого, а все ж походять від дійсних урядів, нічого нам не говорить?! Отож, на мою думку, слід нам узагалі відійти від самого поняття сану як «нагороди». Однак самі сани, зокрема відзнаки, бажано було б зберегти. Найперше тому, що доповнюють вони цю єрархію, яка походить від ступенів свячень. А це має практичне значення, особливо якщо йдеться про порядок першенства серед пресвітерів в часі більших літургійних торжеств. Так само практичний сенс має звичай носіння пресвітерами нагрудних хрестів – навіть єреї, які не мають жодної почесної відзнаки, носять срібні хрести. Звичай цей має суто російське, і то зовсім недавнє, походження (його корені сягають коронації імператора Миколи ІІ у 1896 р. ). Однак те, що він дозволяє відрізнити пресвітера від диякона і церковнослужителя, промовляє за його збереженням.

Яким чином можна позбутися «нагород», залишаючи сани-відзнаки? Бачу два шляхи: перший (паростки його – в системі РПЦ) – зробити чисто почесні сани і відзнаки своєрідними стажовими відзнаками. В такій системі вони давались би автоматично за стільки-то років бездоганної служби. Давати їх тільки за стаж, навіть особам скандальної поведінки, було б надто великим приниженням для самих відзнак. Бачачи священика в ризах, можна було б за відзнаками упізнати, скільки років минуло від його рукоположення. Старшого віку священик без відзнак у такій системі сприймався б радше підозріло, мовляв, що ж ти накоїв, що й далі зі срібним хрестом на грудях? Очевидно, поява в УГКЦ помітного числа єреїв із так званих пізніх покликань (про що подейкують час до часу) могла б затерти це враження, проте особисто волів би піти другим шляхом, на якому не було б місця для своєрідного «таврування» священиків у церковно-літургійній обстановці. Той другий шлях полягає в поверненні до джерел. Не конче буквально (бо й не вдасться! ), але в тому значенні, що сани-відзнаки стали б знову прив’язаними до конкретних урядів, завдань і видів служіння. Якийсь початок такого підходу закладений в деяких приписах ККСЦ, де мовиться, що пресвітери, які виконують уряди протосинкела і синкела (канон 250) та екзарха (канон 321), повинні в тому часі мати привілеї та відзнаки гідності першої після єпископської; в іншому ж місці, як уже було згадано, Кодекс вводить назву «протопресвітер» для дотеперішнього декана (канони 276 – 278). Як це зробити конкретно – тут не місце розписувати. Можна взагалі ліквідувати самі гідності, тобто не надавати їх більше (дотеперішні носії зберегли б їх пожиттєво), а лише визначити, на якому церковному посту які церковні відзнаки вживаються. Після закінчення служіння на даному посту священик утратив би право носіння відзнак або, навпаки, зберігав його, наприклад, разом із титулом вислуженого протопресвітера такого-то. Можна було б деякі гідності зробити назад урядами – наприклад, саме протопресвітера чи архи- і протодияконів (надаючи останнім повноваження щодо дияконів єпархії та закріплюючи за кафедрами). Можливостей тут безліч. Одне найважливіше – за кожною відзнакою стояла б конкретна праця для Церкви, принаймні дорадчого характеру, виконувана якщо не зараз, то колись (у випадку «вислужених»). Можливо, при цій нагоді варто було б звернути увагу не лише на адміністративний, а й інтелектуальний виміри служіння. Чи не слід було б у цій зреформованій системі подумати і про носіїв учених ступенів, викладачів? Очевидно, це дискусійне питання, бо до кого, наприклад, можна прирівняти професора-богослова – до декана чи до синкела? Але чому б над ним не задуматися? Як би не дивитися, згадане мною Положение Московського Патріархату містить норми про нагороди для «випускників духовних учбових закладів та осіб, що мають духовну освіту і вчений ступінь». Не закликаю копіювати це, бо відзнака (набедреник) для кожного випускника семінарії – це вже сміх, але взяти як висхідну точку для подальшої рефлексії.

Отож, моя особиста пропозиція – покінчити з поняттям «духовної нагороди» та з існуванням чисто титулярно почесних санів, наповнючи ці сани та пов’язані з ними відзнаки реальним змістом конкретного служіння Церкві.

диякон Петро Сивицький, Польща

УГКЦ в Польщі: 20-ліття внутрішньої незалежності

Значення події

16 січня 1991 р. проголошено від‑ новлення Перемишльської єпархії та призначення її владикою Кир Івана Мартиняка (врочиста папська булла має дату 25 січня 1991 р.). Це призначення набрало повної юридичної сили 13 квітня цього ж року, коли новий Перемишльський єпарх був інтронізований. Сьогодні, можливо, ці події для нас стали малозначущими, їх начебто затьмарили інші: хіротонія Кир Івана 1989 року, створення митрополії в 1996 році, а якщо ж ідеться про 1991 рік, то пам’ятаємо радше окупацію давнього собору «перемишльськими патріотами» та відвідини Іваном Павлом ІІ нашої спільноти і передачу їй на катедру костелу Ісусового Серця. Проте якраз призначення повноправного єпарха було, по суті, тим зламним моментом, коли греко-католицький владика став господарем у нашій церковній спільноті, а не лише «намісником» (генеральним вікарієм) латинського ординарія. Це, можна сказати, момент отримання УГКЦерквою в Польщі внутрішньої самостійності – що означає воднораз і права, і обов’язки. Що ми зробили з нашою самостійністю за отих 20 років?

Досягнення

Баланс наш почнімо з позитивного. За 20 років Церква зміцніла структурно. Дві єпархії замість однієї, десять протопресвітератів (деканатів) замість чотирьох. Створено й низку нових парафій, нечисленні ж ліквідації стосувалися радше ефемерних станиць. Кілька десятків церков віднайдено, отримано, збудовано чи адаптовано з будівель світського призначення. Тепер ситуація, коли греко-католицька парафія проводить свої богослужіння як гостя парафії латинської – в митрополичій єпархії рідкість, а у Вроцлавсько-Ґданській теж чимало власних храмів, зокрема в найбільших парафіях.

Після гострої кризи покликань до єпархіяльного священства, що збіглася з входом Польщі до ЄС (наслідок – у начальному році 2010/11 на старших курсах семінарії, з четвертого по шостий, – лише один питомець), вже кілька років у люблінську постійно вступають по двоє кандидатів на І курс щорічно. Це начебто й небагато, але коли взяти до уваги реальне число греко-католиків у Польщі, наш показник не гірший від латинського, ба – навіть кращий! Єпархіяльний же клир у нас переважно молодий (одиниці народжені перед 1960 роком), доволі чисельний (знову ж таки, за числом реальних вірних на священика залишаємо далеко позаду найкращі єпархії РКЦ!), час від часу трапляються т. зв. запізнілі покликання – отож ситуація з єпархіяльними священиками в нас і справді непогана. Додаймо, що після різних бурхливих подій, пов’язаних з питанням священичого безженства (целібату) і висвячування одружених пресвітерів (пам’ятаємо контроверсії навколо цього ще у 80-х роках ХХ ст., найбільшого же розголосу справі надав лист кардинала Содано у 1998 р. ) – тепер безпроблемно висвячуються для УГКЦ в Польщі одружені священики, тільки чомусь іще на пресвітерське рукоположення мусять вони їхати в Україну.

Згаданий уже вище перехід бага‑ тьох парафій УГКЦ до власних церков приніс певне підвищення стандартів дотримання чистоти обряду. Звісно, картина й досі не ідеальна, але храм обладнаний з дотриманням хоча б мінімальних обрядових вимог – вже не якась мрія-казочка, а повсякденна дійсність. Навіть там, де наші громади моляться ще по костелах, помітно усвідомлення ваги іконостасу, чому доказ – використання переносних намісних ікон. Вагомим фактором в обрядовій сфері стало створення в Перемишлі Реґентського інституту з maestro Ярославом Вуйциком на чолі. Після років дискусій, після спроб у Вроцлавсько-Ґданській єпархії над Сяном постав і успішно діє центр професійного вивчення літургійного співу. Якщо взяти до уваги, що літургійне життя відіграє взагалі першорядну роль у Східних Церквах, а в нашій дійсності є основним і не раз єдиним проявом церковного життя, то значення церковного співу і його вдосконалення є очевидним.

Дуже важливе явище – церковний патронат у сфері мистецтва і культури. Знаковий приклад цього – збудований і прикрашений за проектом бл. пам. проф. Юрія Новосільського (1923-2011) храм у Білому Борі. Але й на межі Церкви і «зовнішнього світу» з’явилися дуже цікаві проекти. Згадаймо хоча б хор «Синтаґма» і пам’ятник високого мистецтва – Архиєрейську Літургію композиції братів Дроздів. Не можна промовчати й про діяльність двох фундацій, заснованих греко-католицькими священиками – Фундації духовної культури пограниччя о. митрата Степана Батруха і Фундації ім. Митрополита Андрея Шептицького о. Іринея Кондро. До досягнень першого суб’єкта належить м. ін. врятування церкви в Корчмині та організування вже від кількох років Днів добросусідства на кордоні України й Польщі. Другій з Фундацій належать ініціативи реставрації церкви в Чертежі, створення соціального центру підтримки в Щепкові-Боровому, ведення декількох веб-сайтів (grekokatolicy.pl, andrej.pl та інші), а зокрема видання першого часопису, присвяченого справам Греко-Католицької Церкви, який не є куріяльним органом і видається польською та українською мовами, з перевагою першої.

Цей часопис, який видається двічі на рік, має назву «Grekokatolicy.pl». Його значення годі переоцінити. По-перше, дає він змогу самим греко-католикам вести живу, автентичну дискусію на церковні теми. По-друге ж, є засобом і свідченням відкритості греко-католиків до місцевого суспільства, яке в Польщі є вочевидь польськомовним.

Якщо ж говоримо про відкритість до зовнішнього світу, то важко не помітити величезних змін, що сталися за минуле двадцятиліття. Колись, як пам’ятаємо, греко-католицька тематика була відсутньою на державному телебаченні (а ще раніше – на сам факт існування ГКЦ в «Народній Польщі» цензура наклала своє табу). Нині ж ТБ регулярно транслює обширні уривки святкових Богослужб УГКЦ (на Різдво, Йордан, Великдень, празники у Хшанові та Білому Борі), фінансувало також два фільми про Митрополита Андрея Шептицького і один про бл. священномученика Омеляна Ковча. Якщо додати до цього присутність Церкви в Інтернеті – можна з упевненістю констатувати, що від колишнього інформаційного бар’єру нічого не залишилося.

На завершення слід згадати про успіх у галузі міжконфесійних стосунків, а саме про угоду від 16 грудня 2008 року, завдяки якій можливим стало основне вирішення майнового спору з Польською Автокефальною Православною Церквою. Щоправда, отримання греко-католицькою стороною державної компенсації лише за два перейняті у власність православними храми (адже всю цю ситуацію і міжконфесійний спір спричинив не хто інший, як саме держава – ПНР – своєю політикою) може насторожувати. Одначе позитив, гадаю, переважає: покладено основу для формування між УГКЦ і ПАПЦ не конче одразу щиросердечних і дружніх (для цього потрібен час!), але принаймні нормальних, цивілізованих взаємин. Може, врешті-решт зуміємо бути взаємно нормальними партнерами, може, закінчиться політика блокування участі УГКЦ в екуменічних заходах? Ця політика, до речі, і так в останні роки була не до кінця успішною. УГКЦ, наприклад, стала учасницею, а то й співорганізатором Ґнєзненських з’їздів – її представник о. Петро Кушка ЧСВВ зайняв місце в офіційній комісії з’їздів.

A коли вже мова зайшла про василіянського ієромонаха, то згадаймо врешті й про позитивне зрушення в польській містопровінції Василіянського Чину св. Йосафата (єдиного в Польщі греко-католицького чоловічого ордену). Нова управа місто‑провінції, очолена о. протоігуменом Ігорем Гарасимом, усвідомлює потребу плекання власної специфіки й василіянських чернечих харизматів, протистоїть тенденції дублювання василіянами єпархіяльного духовенства в його пастирсько-парафіяльній праці. Поважних змін на краще зазнав сайт www.bazylianie.pl, вийшов друком перший випуск джерельнонаукового журналу Bazyliańskie Studia Historyczne, помітні й позитивні зрушення в літургійному житті. Дай Боже, щоб ця тенденція стала тривалою, зміцнила василіянське чернецтво в Польщі та врешті-решт привела до новіціяту місцевих вступників! Та про чернечі покликання, з якими, на жаль, погано в нас, писатиметься в наступному розділі.

Джерело фото: https://tezeusz.pl/wydawnictwo/bazyliada.

Поразки

Баланс нашого 20-ліття, крім «плюсів», містить у собі ще й «мінуси». Це природно, як знаємо з життєвого досвіду. Проте в нашому випадку непокоїть те, що деякі з поразок стосуються, так би мовити, програмних і організаційних основ церковного буття.

Невирішеним до кінця залишається статус УГКЦ в Польській державі. Всупереч термінології, приписаній Кодексом канонів Східних Церков від 1990 р., для РП ми й надалі не УГК Церква, а «візантійськоукраїнський обряд Католицької Церкви в РП». Чинним залишається і припис, який Конференцію єпископату Польщі окреслює терміном osoba prawna Kościoła o zasięgu ogólnopolskim (закон від 17 травня 1989 р. про стосунок держави до КЦ, ст. 6.1). Наші владики є повноправними членами КЄП, структури Латинської Церкви – натомість місцевого митрополичого синоду створити неможливо, адже колегіяльний орган мусить мати щонайменше трьох членів. Отже, за минуле 20-ліття не вироблено такого статусу УГКЦ в державі, який водночас віддзеркалив би католицький характер цієї Церкви та її окремішність від Церкви Латинської (Римо-Католицької). Певним проблиском оптимізму можна вважати створення спільної комісії для контактів і переговорів між УГКЦ та урядом РП – яка, на жаль, почала працю зовсім недавно. Цей відрадний по суті факт змін у юридичному статусі УГКЦ не приніс – але, можливо, стане він першим кроком в цьому напрямі? Дай Боже!

Крім незадовільного статусу в державі (який впливає, в свою чергу, на стосунки з РКЦ та іншими Церквами та на деякі інші питання, як-от функціонування спеціалізованих видів душпастирства, майнові справи тощо), на чисто церковному форумі не вдалося нам закріпити за УГКЦ визнання Римським Престолом історичних меж власної території нашого Патріархату (Верховного архієпископства) на території Польщі. Йдеться про землі історичних єпархій нашої Церкви: Перемишльської, Холмської та митрополичої. Звичайно, не отримали ми й «спеціального тимчасового права», яке б зрівняло решту Польщі з історичною територією. Через кілька десятків років дослідники встановлять, чи взагалі були про це старання на відповідному рівні. Що знаємо напевно – так це те, що в славних мирянських протестах проти приєднання Перемишльської єпархії до Варшавської митрополії РКЦ, зокрема в листі до Папи від 3 квітня 1992 р., підписаному приблизно 10 тис. вірних, стосовно питання території було допущено разючу помилку. Слушний протест супроводжувався проханням створити в Польщі греко-католицьку митрополію na takich samych zasadach, na jakich opierają się metropolie greckokatolickie w USA i Kanadzie – тобто країнах очевидної діаспори, extra fines territorii. Іншими словами, одну діаспорну організаційну схему, яка стосується напр. єпархії УГКЦ в Австралії, Аргентині чи Бразилії, просили замінити іншою, не менш діаспорною. Таким чином, самі наші миряни зробили внесок у те, що тепер де-факто УГКЦ в Польщі вважається діаспорною, попри наявність у ній регіонів, які історично входили до Києво-Галицької митрополії. Варто про це згадати тим паче, що на загал це питання в нас повністю ігнорують. Промовистим доказом цього були нещодавні висловлювання в «Нашому Слові» Юрія Рейта (людини, причетної до тої справи, тодішнього голови ОУП!), що буцімто УГКЦ в Польщі на початку 90-х «хотіли підпорядкувати під польський єпископат», та після мирянських протестів ця Церква «підлягає Львівському синодові» (!).

Закінчуючи тему організації Церкви, хотів би звернути увагу на те, що не вироблено в нас відповідних механізмів комунікації між церковними «верхами» і «низами», які б виробляли в «низах» почуття спільної відповідальності за долю Церкви. Існують готові канонічні рецепти, приписи про єпархіяльні та парафіяльні ради, про єпархіяльні собори – але все це (поза, можливо, деякими парафіями) або залишається на папері, або вводиться в життя формалістично, про людське око.

Підкреслюю, що не йдеться про введення в Церкві демократії. Хто за народовладдя в Церкві, хай згадає «липківську» УАПЦ з її руйнівним «радоправством», хай зайде на www.luteranieforum.org і побачить на прикладі цієї конфесії, що наявність формальних демократичних механізмів нічого не гарантує. Церковне право в Соборах і радах бачить передовсім дорадчі органи для помочі єпископату. Але, на мою думку, ще важливіша їхня менш наголошена функція – «каналу вниз», завдяки якому єпископ доводить свої ідеї, свою програму до відома клиру, чернецтва і мирянства, а разом із тим виховує еліту вірних єпархії в почутті співвідповідальности за місцеву Церкву. Такого в нас немає. Найкращу нагоду, Собор 2002 року, ми змарнували: нема чого дивуватися тому, що наші партикулярні закони не вплинули на церковне життя, адже їх, публікованих під назвою «Рішення Собору», Собор так і не бачив. Їх опрацювали «післясоборні» комісії, а проголосили єпископи в січні 2005 року (!) – не було спільної дискусії над проектами, не було спільного читання і врочистого проголошення на соборі, то й не диво, що загал вірних практично й не помітив цих законів.

Переходячи від устроєвих проблем до питання ідентичності, хотів би передовсім зупинитися на темі покликань. Коли з покликаннями до єпархіяльного священства у нас доволі добре, то з чернечими – трагедія: тривалий брак місцевих кандидатів до всіх чинів. Правда, наші ченці й черниці до деякої міри можуть розраховувати на поповнення з України, проте це лише «протез», який не вирішить ситуації. Це проблема не лише чернечого середовища, а й усієї Церкви: чернецтво в ній, зокрема в Церкві візантійської традиції, не малозначущий додаток, а основний елемент!

Проблема покликань, всупереч стереотипам, стосується й мирян. Кількісним аспектом займуся наприкінці. Тут зверну увагу на якісний вимір. По-перше, зауважмо, в нас практично немає мирянського руху. Крім того, що немає механізмів активізації мирян (про що була мова вище), поза Братством «Сарепта», яке має свою специфіку і своє коло потенційних зацікавлених, нема в нас, по суті, мирянських організацій! Братство св. Володимира, після успіху 1993 року і переходу п. Мирослава Чеха в політику, практично завмерло. Чи це озна‑чає, що нема в нас активних мирян? Ні, вони є, але чомусь мирянського руху нема. Чому? – це питання для глибшого дослідження.

По-друге, все ж актуальна в нас проблема основ ідентичності. Чому, заради яких цілей і цінностей, бути греко-католиком в сучасній Польщі? Що це означає? Чи «бути християнином-католиком візантійської традиції в її українському варіанті»? А може, головне бути українцем і розмовляти українською? Латинізація, йосифінізм, бездержавність українського народу віками сприяли послабленню суто релігійної тотожності греко-католиків та заміні її тотожністю національною. В наших же умовах додаткового удару завдали акція «Вісла» і пізніша політика ПНР, що вкрай утруднивши релігійне життя греко-католиків і громадське українців, витворила поняття про УГКЦ і її парафії як «останній оплот і криївку українства». Синдром діа‑ спорного церковного етноцентризму (в Православній Церкві має це назву «єресь філетизму») є неабиякою проблемою для УГКЦ в Польщі. Якщо Церква не подолає його, тоб‑ то якщо не навчимося про церковні справи думати по-церковному, а не по-національному – УГКЦ в Польщі не матиме майбутнього.

Перспективи

Що чекає на УГКЦ в Польщі в майбутньому? Поступовий занепад? Демографічні показники оптимізмом не надихають: похоронів більше, ніж хрестин, змішаних шлюбів багато, але відносно мало з цих пар та їхніх дітей практикують в УГКЦ (чому важко дивуватися, враховуючи україноцентричну атмосферу в багатьох громадах і брак інституційної підтримки для таких осіб), приєднання до УГКЦ шляхом вільного вибору дорослої людини здійснюють лише дуже здетерміновані, лічені одиниці. За станом на 1947 рік було в Польщі бл. 100 тис. греко-католиків. Шематизм УКЦ в діаспорі о. д-ра Д. Блажейовського (Schematism of the Ukrainian Catholic Church: a Survey of the Church in Diaspora, Rome, 1988), коли підрахувати разом всі дані з окремих станиць, подає загальне число вірних на рівні приблизно 4144 тис. (у випадку двох чи трьох станиць подане число не вірних, а «сімей»). Підрахунки, зроблені мною на основі опублікованих джерел, дають змогу говорити про число близько 31 тис. вірних на початок ІІІ тисячоліття, ще перед входом РП до Євросоюзу. Отже, за не повних 60 років від акції «Вісла» греко-католики втратили 2/3 «особового складу». Скільки вірних УГКЦ залишилося в країні декілька років згодом, вже після хвилі міґрацій «за хлібом»? Якусь картину міг би дати всепольський перепис населення (квітень-червень 2011 р.), проте як дивовижна методологія цієї конскрипції (питання про конфесію ставитиметься лише 20 % опитуваних), так і загальні її організаційні хиби можуть плодоносити фальшивим результатом.

Та перепис населення – це ще найлегший виклик. Щоби не програти в боротьбі за виживання, УГКЦ, яка мусить рахуватися з повністю від неї незалежними чинниками, такими як розпорошеність вірних, виїзди за кордон, загальна демографічна криза в країні й атеїзаційні процеси, мала б подбати про справи, про які я писав у розділі «Поразки». Впорядкувати питання назви і юридичного статусу, активізувати мирянство і будувати почуття співвідповідальності за Церкву всіх її членів, реорганізувати структуру – або шляхом збільшення кількості єпархій до трьох-чотирьох (попри малу кількість вірних!), з одночасним мабуть перенесенням митрополичого осідку на північ (Варшава? Ольштин?), або навпаки, шляхом повернення до однієї єпархії, з почесним архиєпископом-митрополитом як її главою. На чолі Церкви в масштабі Польщі мав би стояти або один архиєрей, або Синод із трьох-чотирьох владик, який би очолював митрополит.

Та головне інше – повернення до джерел нашої ідентичності, перехід від етноцентризму до христоцентризму. Щоби врешті-решт дивитися на УГКЦ як на Христову Церкву par excellence, а не на установу, створену заради «зберігання українства». Щоби навчитися думати про Церкву і свою в ній роль саме в ключі Божого покликання – шукання волі Божої щодо себе самого і церковної спільноти, шукання місії, яку має УГКЦ виконати як Східна Католицька Церква тут і тепер. Щоби розвивати свою ідентичність християнина, католика, вірного візантійської традиції в її українській чи пак київській версії. Щоби, як-то серед цивілізованих людей водиться, навчитися врешті розрізняти віросповідання і національність як дві різні складові тотожності людини.

Без цієї духовної революції (чи радше контрреволюції – повернення до нормального ладу) перспективи УГКЦ в Польщі – під великим сумнівом.

Первісний варіант статті, написаний на зламі січня й лютого 2011 р., публікувався (з деякими редакційними змінами) у варшавському тижневику «Наше Слово» – №20 від 15 травня 2011 р.

Диякон Петро Сивицький