Рома Гайда

Митрополичу нагороду за довголітнє служіння отримала з рук Філадельфійського митрополита УГКЦ Бориса Ґудзяка лідерка мирянського руху УГКЦ, багатолітня Голова Українського Патріархального Товариства і членкиня редколегії часопису «Патріярхат» Рома Гайда. Це відбулося 8 червня 2025 року на свято Зіслання Святого Духа у Філадельфійському катедральному соборі. Нижче публікуємо святкову промову пані Роми Гайди.

Високопреосвященний Владико, Дорогий Митрополите Борисе, дякую Вам за відзначення. Дозвольте привітати всіх присутніх словами:

«Христос посеред нас!» — усім вам учасникам Царського священства!

У неділю своєї інавгурації папа Лев ХІV лаконічно з’ясував якості служіння, а це «[бути] пастирем, здатним зберегти багату спадщину християнської віри і водночас дивитися в майбутнє, щоб протистояти питанням, турботам і викликам сучасного світу». Це звернення стосується всіх сестринських Церков і їхньої відповідальності свідчити про автентичність Єдиної Христової Церкви своєю Святою Традицією відмітного (особливого. – ред.) богослов’я та правління від апостольських часів. У нашому випадку візантійське богослов’я є невідклично потрібним для знання й розуміння суті Ккиївської традиції. Коли мовиться про спадщину, звернімо увагу на спрямування Сповідника віри Йосифа Сліпого. Його наслідники також наголошують на внутрішній єдності однієї літургійної, однієї богословської, однієї духовної традиції та канонічної дисципліни. Також необхідними є плекання самобутності патріяршого устрою і рівночасно неподільність Єдиної Христової Церкви.

Провадження Божою інституцією Церкви звичними людськими засобами не завжди збігається з Христовим вченням служити Божому люду Нового Єрусалиму і Церкви-Сіону. Немочі людської природи не раз осквернюють святість Христової Церкви. Замість служіння постає зверхність людських законів.

Правління доби Середньовіччя вимагало абсолютної покори й відданості правлячим. У відозві до протестантської революції ХVІ століття Тридентський Собор, попри реформи, як-от встановлення систем катехизму та семінарій, до певної міри заповнив деякі потреби. Але при цьому оминув суттєві потреби духовного життя вірних. Натомість римський Престол установив конформізм монархічно-імперської системи субординації й утвердив аристократію духовенства та клерикальної культури. Не дивно, що відновлення єдності Київської Церкви з римським Престолом наприкінці ХVІ століття відбулося в ключі конформізму з антиправославною ідеологією. З часом методи латинізації літургійно-молитовного життя й дисципліни інших традицій доводили до спотворення Єдиної Христової Церкви. Іншими словами, не унія, а уніятизм спрямований на злиття, що, зі слів отця-доктора Івана Гриньоха, зводить «до одного типу [християнства] географічного поняття «Західної Європи» і суверенність латинської традиції».

Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський дав субстантивну відповідь щодо повноти Святих традицій церковної єдності та відновлення її декретами Другого Ватиканського Собору. Своєю чергою Блаженніший Любомир Гузар зі спрямуванням у майбутнє звів основи патріяршої структури для її розвитку і співпраці з найближчими – з якими поділяємо літургійну і духовну спадщину, не оминаючи єдності з римським Престолом. Пригляньмося до цього ближче.

У посланні 1995 року «Про єдність святих Божих Церков» Патріярх Мирослав-Іван підсумовує історію Київської Церкви по наші дні. Він розглядає модель приниження Христового вчення засобами абсолютної покори і підлеглості людським критеріям правління, котрі нехтують Христове повчання не верховодити, а служити. Він чітко констатує, що самобутність «не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого закону, яким ці Церкви втішаються з часів апостолів». У посланні задокументовані корені богослов’я і прав Київської Церкви та зроблений цінний аналіз екуменічного діалогу за наслідками найбільшого Собору ХХ століття.

Питанню незнання повноти й церковної структури своєї відмітної богословської традиції та канонів, а також поверхового ставлення до основних аспектів патріярхату Блаженніший Любомир у 2004 році присвячує увагу в посланні «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви». Він чітко заявляє, що «помісні Церкви виробили свої богословські, духовні й літургійні традиції, власну канонічну дисципліну, а головне – єрархічну структуру», що є основним критерієм патріярхату. Щодо здатності служити розвитку зрілих християн він зауважує: «Хоч про патріархат ми говоримо в категоріях церковного устрою, він є не тільки структурою. Патріархат – це стан душі, якнайкращий вияв суті й покликання Церкви!».

Того самого 2004 року з’явилося друге послання Блаженнішого Любомира: «Один Божий народ у краї на Київських горах», яке описує екуменічний аспект самобутності. Адже «Українські Православні Церкви є носіями спільної з УГКЦ Київської традиції, окремі елементи якої краще збереглися саме в Православних Церквах». У цьому світлі важливо продовжити, що Церкві потрібна не ексклюзивність чи юрисдикційна залежність, а повнота церковної помісності. Сопричасне взаємодоповнення літургійно-молитовного життя й духовності не може лишатися на задньому плані.

Наведені послання увиразнюють складові повноти Церкви. Ми вживаємо термін «помісна Церква» на позначення самобутності Церкви. Її повнота випливає з науки візантійського богослов’я, особливо вчення східних отців Церкви. Це богослов’я проникає в Літургію тісним зв’язком із таїнствами Церкви загалом та духовністю від початків Київської Церкви зокрема. Контексти мови в розвитку та самобутності непрості. Є богословський, еклезіяльний та церковний лексикони. Слова конкретизують концепцію мислі літургійного тексту. Сьогодні незнання й нерозуміння є поважними недоліками, закоріненими уніятизмом, що й тепер повертає до формулярних відповідей минулого.

Латинські семінарії базуються на латинській традиції. Вони не зобов’язані й не компетентні служити традиціям Сходу. Семінарії в Україні переважно за системою і вченням викладають богослов’я з перспективи Заходу, що не відповідає цілісності воцерковлення Божого люду Царського священства. В Америці та Канаді є вигідною звичкою користуватися латинськими семінаріями. Доповнення програм окремими «східними» заходами ніяк не заступить і не дорівняє зосередженої науки і духовної формації на основі богослов’я відмітної традиції Київської спадщини. Поза межами України конечно потрібна семінарія/науковий центр для розуміння конкретного середовища служіння. Виміна, діалог між семінаріями послужить розвитку питомої традиції через освіту пресвітерів, а відтак і єпископів. У цьому лежить основа духовної формації вірних та єдності митрополій глобальної УГКЦ з Київським Престолом.

Тепер звернімо увагу на приклади звертань у літургійних текстах, на образність візуального богослов’я та на їхнє відображення в духовних традиціях Київської спадщини.

Передусім наше задіяння в співслужінні закорінене в таїнстві Божественної Літургії. Про це свідчать не лише повторні слова «ми, нас, нам», а значущий виголос після освячення Святих Дарів – «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все». Та це далеко не все. Вплетеними в текст Літургії є псальми Старого Завіту: «Задля великої сили підлещуються вороги Твої» (Пс. 66:1-4), «Прийдіте, радісно заспіваймо Господеві» (Пс. 94:1-3), «Благослови, душе моя, Господа» (Пс. 103) вводить до співу Нагірної проповіді «У царстві Твоїм…» про вбогих, милосердних та інших. А все разом мотивує якість молитви, єднає з Новим Завітом в концепціях Царства Божого в нашому та Божому часі. Коротко з’ясоване людинолюб’я Христа у Його чутливості до людських потреб, Його тілесні болі добровільно прийнятих страждань, божественність воскресіння й вознесіння, присутність Святого Духа та урочисте відзначення Богородиці.

Та зупинімося, поспитаймо: хіба це тільки мимоходом залучена Богородиця? А далі розважмо, що говорять ірмоси, особливо великих празників. Чому Благовіщення звертає стільки уваги в богослужіннях порівняно з латинською традицією? Коли сама тема Богородиці дає безліч можливостей поринути в наше богослов’я, то чому ж тепер у нас присвячується увага, приміром, Ґваделупській Діві Марії?

Не зволікаймо навчитися значіння, бо благочестя є пронизане богослов’ям. Наведені приклади є сукупним вченням візантійського богослов’я, і все єднається в іконописі. Розп’яття Христове з горизонтально розложеними руками передає Його готовність прийняти й обійняти все людство. Страсті очевидні. Ікона Воскресіння візуально передає задум і значення спасіння. В особах Адама і Єви перебуває все людство незалежно від історичної доби і часу. Це не літаючий Христос мистецтва в стилі реалізму, а Спаситель, Який витягає з темряви смерті й відчиняє двері Царства Небесного. В іконописі Благовіщення, Воплочення Слова (Різдва) і Богоявлення є ясна присутність Троїчного Бога. Разом вони охоплюють зміст об’явлень обох Завітів. Іконопис за суттю є богослов’ям, а не стильовим жанром, призначеним тільки для вузького вжитку, котрий одночасно оминає божественну природу Христа і звужує її виключно до людської природи. Але й на тому все не кінчається. Літургія надихає інкультурацію й відображена в духовних традиціях.

Виголос у Літургії «Возлюбім один одного» перед Символом Віри стає поцілунком миру, що звемо христосуванням, із наміром взаємного сприймання і прощення у вітанні учасників Святвечора та великоднього сніданку. Ще кілька прикладів: колачі і паска нав’язуються до Євхаристійного Христа; стеблини сіна під трьома ярусами колачів є символом кенозису, самоприниження Христа у Його втіленні, причому три яруси колачів зі світлом однієї свічки є пригадкою Одного Бога; посвячення паски і комплементарних складових великоднього сніданку утверджує величну святість і радість Христового воскресіння; посвячення дарів землі – овочів і зілля – покликується на Старий Завіт. Отже, богослов’я прокладає шлях розуміння віри від богослужінь до духовності. Як бачимо, мова – це не самі слова, а концепції глибокого значіння.

На завершення поставлю клич Ісповідника віри Йосифа «Будьмо собою!» Це невідклична вимога поточним і майбутнім потребам. «Бути собою» в повноті Київської богословської спадщини літургійно-молитовного життя є підґрунтям здатності духівників оновити в Христі довірену паству глобальної Церкви Київської традиції. В ній Божий люд не відділений, а з’єднаний духовною формацією свого благочестя. За принципом основ самобутності у складних умовинах служіння – проповіді, катехизації, воцерковлення та взаємодоповнення парафіяльної спільноти в Америці – простеляє шлях стрічати сучасність. У цьому – значіння визнання патріярхату.

Одначе, дивлячись на сучасний стан, треба визнати, що є застій. Верховне архиєпископство не має авторитету патріярхату. Наведу кілька прикладів. На тему, хто рішає й вибирає душпастирів Східних Церков у Австрії, написана праця випускника УКУ отця-доктора Ігоря Ранці «Традиційна канонічна територія і нова постмодерна територіальність. Дещо про сучасні геоеклезіологічні виклики». Про проблеми східних католиків у Австрії з погляду канонічно-правових умов у 2018 році ширше писав Гельмут Прее (Helmuth Pree). У 2009 році Тарас Курилець писав «Поняття уніатизму: історія і сучасність». Наслідки уніятизму бачимо в освіті з перспективи латинської традиції у семінаріях та прищеплених латинських у нас практик. Винятків у цьому на географічно розлогому просторі нашого буття замало. За станом тривалого уніятизму ми позбавляємо себе дарів літургійно–молитовного життя.

Отож рішучо вернімося до одної літургійної, одної богословської, одної духовної традиції та канонічної дисципліни. Віра шукає розуміння. Ця традиція надихає й притягає. Багатство цієї традиції кормить бажання бути в церкві і з Церквою. Воно уможливлює покликання. А загалом – приготовляє стрічати невимовні виклики сучасності. Слово Святішого Отця про збереження багатства спадщини не є рівнозначним із замороженням у минулому. Радше мовиться про знання минулого заради розвитку в зустрічах майбутніх викликів.

_______________

Ділюся цим всім із Вами не як академік-спеціаліст, але на основі власного досвіду, пройденого шляху патріярхального руху. Криза поділу нашої Церкви другої половини ХХ століття відбулася саме через уніятистську модель Ватикану та нашої єрархії в Америці. Пониження Ватиканом і непошанування нашим церковним проводом першоєрарха та Ісповідника віри розвинуло найбільший мирянський рух і спрямувало нас до розвитку. Сила духа і харизма Патріярха Йосифа вистояла, з’єднала розкинені по світу єпархії та сконкретизувала єдність у самобутності.

Дякую митрополитові Борису за відзначення й довіру поділитися моїм досвідом. У вірі – надія. Насвітлене підґрунтя наведених послань є нашим завданням до пильного виконання.

Рома М. Гайда

Собор Непорочного Зачаття Митрополії УГКЦ у США,

Філадельфія.

Ідентичність належить до найінтимніших сфер буття особи та спільноти. Маніпуляція ідентичністю корінного населення є випробуваним методом колонізаторів і здійснюється засобами законів та із запорукою привілеїв умовної легітимності для різних пристосуванців. Колонізатори, на жаль, послуговуються і Церквою в її людському вимірі, оминаючи її божественне походження, покликання благовістити Боже Слово.

Від апостольських часів Христова Церква є одна, а значить існує в однині і рівно ж у множині Церков багатьох традицій, чим твориться універсальна спадщина Церкви. Таким було розуміння в ранній Церкві, таким є розуміння відновленого сопричастя Другим Ватиканським Собором, котрий відбувся вже більш ніж пів століття тому.

Апостоли проповідували вчення Христа й навертали. Та вони стереглися, щоб не панувати¹ над кружком нових християн, але навчанням відкрити шлях зростання віри. На основах Святого Письма Отці Церкви перших століть вложили об’явлення Боже обох Завітів у літургію.

Сопричасна модель єднала традиції ранньої Церкви. Згідно з цією моделлю єреї Церков Антіохії, Риму та Александрії, а від IV та V століть – і Константинополя та Єрусалиму, ставали разом до одного Євхаристійного престолу. В другому тисячолітті забулася основна суть єдності віри. Ця суть була занедбана. Одначе ту цінність єдності Церков апостольських часів Другий Ватиканський Собор ХХ століття своїми реформаторськими декретами утвердив і доручив відновити. Це, звісно, непроста справа. Проведення згаданих реформ потребує кропіткої праці. Коли до цього додати сучасні атрибути нашої дійсності з навантаженням різнорідних ідеологій, то стає зрозуміло, що перед нами стоїть чимале завдання, виконання якого вимагає наполегливої праці богословів-науковців, церковного проводу і мирян. На межі тут автентичність повноти нашої Церкви, її святої традиції богослов’я, духовності, спільноти і сопричастя. 

Благословенна подія Хрещення Русі-України 988 року ввела на наші землі християнство із Константинополя і дала початок Київській Церкві. Почнімо з короткого проходження літургійного богослов’я окремих прикладів, заки перейдемо до інших аспектів породженої традиції і нашого покликання.

Час Господній: багатство благочестя

Ми свідомі хронологічного виміру в якому виділяються особливі, вершинні моменти життя людини, але є також вічність: дійсність необ’ємистого і незбагненного Творця. Господь є всюди. Його простір не знає жодних меж. Божественна літургія вводить нас у час Господній. У першому виголосі літургії чуємо: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа, …». Мовиться не про географічне положення цього царства, а про його «нині…», тут і тепер. Ми запрошені до участі, до спільного й радісного звеличування. Перша стрічка 94 Псалма єднає нас закликом «Прийдіте[!], радісно заспіваймо Господеві…». А це чому? «Бо Бог великий Господь…» (Антифон ІІІ). Ми усвідомлюємо Його присутність. Зближаючись до найважливішої частини Божественної літургії великого входу, чуємо клич: «Премудрість». Стоїмо. Приєднуємося до хорів херувимів і супроводжуємо співом та увагою Святі Дари, яких із Жертовника через царські двері вносять на Престіл² для освячення. Тепер, кажемо, час відложити земні турботи і життєві «печалі» та приготовитися до Господньої Трапези і Причастя.

У тій же літургії дуже наявним є безсумнівне місце Богородиці. Подібно до ікон, на яких Божа Мати рукою спрямовує наші очі до Бога-Дитяти, в Божественній літургії перед антифонами Богородиця провадить нас, щоби «…все життя наше Христу Богові» віддати. Коротко кажучи, віддати життя Богові талантами і служінням нашого стану впродовж життя. Пісні звеличування Марії, ірмоси, передають богословське значення Божої Премудрості і благодаті людству. 

Зараз після освячення Дарів перший виголос єрея до учасників є знести пісню достойно і «Особливо за пресвяту … нашу Богородицю…». В літургійному році домінує ірмос «Достойно є». Він звеличує Богородицю словами «…всеблаженну і пренепорочну [що є вище від дівицтва!], … чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів…», торкаючись події Благовіщення. Господь, шануючи Ним даровані дари розуму та свобідної волі, питає, а не диктує. Запрошення стати матір’ю необ’ємистого і вічного Бога стривожило Марію. Застановившись, вона добровільно приймає невимовне завдання. Цей момент звеличує Божу Премудрість. Перед нами питання, яке має формувати нашу совість: як я/ми вживаємо наш інтелект і свобідну волю? Значення прийняття Богом людського тіла і Благовіщення також звертають увагу на гідність людини. Саме втілення Господа чітко вказує на святість і цінність людини. Людська гідність є іманентно цілісною, а не ситуативним об’єктом для різної експлуатації. 

Ірмоси змінюються відповідно до свят і празників. В Літургії святого Василія Великого богослов’я дає нам зрозумілою мовою для розважання те, як, чим, чому і в чому виявляється людинолюбіє Господа в межах особи Благодатної Марії. Починаючись «Тобою радується», ірмос увиразнює початок її убожествення змістовними і суцільними словами «Дівственна похвало, що із неї Бог народився і младенцем став, перед віками сущий Бог». А далі незліченнe порівняння: «Лоно бо твоє престолом сотворив і утробу твою просторішою небес учинив». Застановімося. Уявімо безмежні простори всесвіту. Космос не рівняється лонові людини, адже в лоні Богородиці умістилося Слово, безмежно більша Істота, Творець всесвіту; і безсіменно став людиною, щоби благовістити спасіння людству. 

Літургія – це буття самої Церкви. Літургія відкриває Бога, виражаючи теологію, віру і благочестя звеличування через весь Божий рік, виспівуючи «Алилуя!»³. 

Відображення літургії й тонкощі практики

Поспитаймо, чи ми свідомі того, що літургія єднає духовний і фізичний світ. Символи висловлюють дійсність. Бачимо це у формулах точних наук. Символи здатні передавати глибші значення й увиразнюють конкретну ідею богослов’я. Не місце тут для ширшого опису, але маємо квазілітургічні елементи, варті уваги. Обмежуся загальною сумацією наявних символів у практиці вірних і цікавим аспектом їхнього зв’язку з природою і всесвітом у нашій традиції.

У надвечір’я Різдва Христового центральне місце має колач або триярусні округлі колачі⁴. На Великдень святимо паску (не кошик) і знову ставимо посередині святочного столу для зосередженої уваги переходу з упадшого до спасительного стану людства Воскресінням Христа. Це веде до суті Христових слів: «Я – хліб життя»⁵ із прямим пов’язанням до духовної поживи Його науки і Ним встановлених Таїнств, особливо Таїнства Євхаристії. Святочне зібрання рідних і близьких разом із залученням покійних; молитва, зокрема кондак празника, а також виміна взаємного прощення поцілунком миру (що звемо христосування) разом з іншими елементами схожі на літургічну подію і є віддзеркаленням богослов’я свята поза мурами храму – храму наших душ. Є також інші дієві символи.

Богоявлення в давнину попереджало Різдво⁶, і сьогодні за змістом важливість цього торжества стоїть зараз після Пасхи. Троїчний Бог об’явився в події хрещення у ріці Йордан Христа Людинолюбця⁷. Чин Великого Водосвяття звеличує Троїчного Бога, який з’явився вселенній (кондак свята) невідкличної святості благ, що Господь сотворив. Вода – спасительна, есенційна в чині Таїнства Хрещення. Без води немає життя. Немалими є й інші дари. Празник Преображення Господнього супроводжує Чин Благословення Первоплодів молитвою єрея: «Господи Боже наш, що створив небо й землю і через свою щедрість допровадив нас до пори цієї, виростив дерева і їх первоплоди, … Господи, благослови перші з плодів цих, що їх споживаємо, … що збираючи в мирі, дари Твоїх благ будуть їх споживати і на Твою честь і славу ними зможуть насолоджуватися»⁸. 

Чин освячення зілля на празник Успіння Богородиці подібний до освячення овочів⁹ і коротший. Пожива овочів і городини, лікувальні якості зел і краса квітів є багатством здорової природи, яку нам довірив Господь берегти для наступних поколінь. На зразок жертви первоплодів у Старому Завіті й молитви в святині¹⁰ ми приносимо їх із вдячністю Господеві та благословення в нашому споживанні. Як бачимо, Святе Письмо проникає літургічні тексти і надихає духовні традиції народу відповідно до пори літургійного року. Виражені поетичною формою, алегоріями і символами, вони передають їхній зміст. Родинні і народні звичаї служать у другорядному порядку. Служать для інтимного засвоєння богословських основ і є суттю святкувань. Передача основних критеріїв потребує уваги для змістовної та живої єдності в літургії Церкви.

Характерні риси традиції літургії візантійського богослов’я насамперед охоплюють вповні Христом здійсненні пророцтва Його історичного перебування на землі. Завдяки втіленню Господа зачаттям у лоні Богородиці Його проповіді і об’явлення Божества, страждання і смерті, а також прославлення Воскресінням цілісно наявні в Літургії святих Івана Золотоустого і Василія Великого (як також вечірні та утрені). Все це літургічно-молитовне життя одідичене нами через Володимирове Хрещення.

Другою характеристикою літургічно-молитовного життя є включення в нього всіх органів чуття: зору, нюху, слуху, дотику та розуму людини, а також її свідомої уваги. Це формує віру далеко глибше від сформульованих питань і відповідей катехизму. А все разом плекає совість та уможливлює розуміння особою морального питання і відповідальність за свої рішення. На цих засадах твориться спільнота однієї духовної ідентичності. Літургія відкриває Бога, виражаючи теологію, віру та благочестя. Вона дає безконечний вимір зростанню віри впродовж життя. Це катехиза літургії. 

Описані зразки богословської мислі та благочестя Київської традиції – це істинне богошанування й визнання божественних істин, згідно з «їй притаманним способом сприймати»¹¹; це духовна традиція в тісному зв’язку з літургією.

Для цього в першу чергу треба чітко пояснити як разом складають єдність відмінні традиції: Латинська, яка наголошує людську природу Христа Бога-Чоловіка, і Києво-візантійська, із наголосом на Божественній природі Христа Людинолюбця. Римо-католицьке богослужіння, головно через латину як сакральну мову, пережило відокремлення теології від богослужіння. Теологія стала сферою академії, еліти. Учасники богослужіння, через незрозумілу мову, заміщали Месу набожними молитвами, які з самою Месою зв’язку не мали. Ці молитви мали незміримо нижчу теологічну якість, ніж суть Святої Меси, і увага цих молитов нерідко була зосереджена на стражданнях Ісуса Христа, використовуючи таку образність яка зосереджувалась навіть на окремих органах Ісуса. Ці молитви, до прикладу до серця Христового, сповнені емоційності, скрухи, чисто людської і зрозумілої, але їм бракує богословської глибини і цілісності, бракує розуміння того, що означає добровільне прийняття Ісусом розп’яття і заради чого він його прийняв, адже Його любов до нас безмежна і добровільна. (Загляньмо в текст Літургії і прочитаймо «Єдинородний Сину»). Ясний вираз добровільної смерті Христа знаходимо у молитві священослужителя перед освяченням «…а радше Він Сам Себе видав за життя світу». Ця думка виражена і в зображені Його горизонтально розложених рук на хресті, немов відкритих для обіймів людства при чому, споглядаючи розп’яття Христа, годі не вбачати Його фізіологічний людський біль. До вище наведеної уваги до Христа Бога Людинолюбця варто згадати і Маріологію Києво-Візантійської традиції. Богородиця займає видатне місце в Божественній Літургії та в літургійному році. Місце Марії не зводиться лише до її “Так” в моменті Благовіщення. Такі упрощення оминають глибші божественні об’явлення та іґнорує основи благочестя візантійського богослов’я. Приклади конкретних практик традиції не є для пониження західної традиції, а радше глянути що саме творить традицію Церкви Київської спадщини. Увага цієї традиції Божественній природі Христа в цілості богослужінь разом із Марієлогією є суттєві у духовному житті Церкви і її Божого люду.

Для оцінки представлених особливостей нашої Церкви і впровадження їх у життя богословська освіта й духовна формація потребують зосередження на тих джерелах, які формували цю традицію від патристики східних Отців Церкви аж до настанов Патріархів Йосифа Сліпого і Любомира Гузара, тобто до нашого часу. Проведення в життя Христового вчення, вміщеного у літургічні тексти, потребує пояснення. Розуміння контексту цих текстів здатне проникати в душу, розум і серце та відкрити бажання бути живими учасниками богослужінь і зростати у вірі в храмі душі упродовж життя. 

Цю сукупну спадщину літургії життям у храмі і за храмом ми поділяємо з найближчими братами і сестрами з Православної Церкви. Вони пережили підпорядкування колонізаторської політики окупантів упродовж століть. Чи не цікаво було б нам після спільної вечірні провадити діалог на тему котроїсь з частин відправи? Це нагода чогось навчитися і поділитися досвідом. Маю один цікавий приклад із не такого далекого часу. В приготуванні спільного відзначення Володимирового Хрещення громадами Православної та Греко-Католицької Церков Бріджпорту (штат Коннектикут)¹² із метою ознайомитися з  дарами Київської Церкви ми починали засідання «хвилиною тисячоліття». Ці хвилини були сполучною ниткою впродовж більш ніж півторарічної співпраці і торжеств, щоби в радості відзначити великий ювілей нашої духовної спадщини. Відтворення еклезіології ранньої Церкви дає великі можливості діяти спільно й надалі сприяти екуменізмові поділеної Київської Церкви.

З різних причин ми присвятили мало уваги видатному документу 2004 року під назвою «Один Божий народ у краї на Київських горах»¹³. Тепер, у 2024 році, не відкладаймо його в забуття. У другій частині цього слова Блаженнішого Любомира, «Сучасність, в якій мусимо діяти», заявлені наслідки поділів Київської Церкви формою «залежності від важливих центрів християнства – Риму, Царгорода і Москви». Блаженніший Любомир закликає солідаризуватися із зусиллями, спрямованими на утвердження помісності повноти спільної традиції.

Виклики нашого часу

Ми живемо в часах небувалих змін. Повз увагу не можуть пройти безпрецедентне переміщення населення, цифрові технології, непевний стан людських і духовних цінностей та інші явища і процеси. Усе в світі вирує, неначе стоїмо в осерді конкуренції різних чинників дехристиянізації. Дивним (але якщо приглянутися, то насправді не надто) є поширення визнання свого роду «приватної» чи особистої духовності без будь-якого зв’язку з релігією та особливо інституційною «організованою релігією». Як діяти нам?

Замість того, щоби звинувачувати секулярний світ чи ставити консерватизм і лібералізм у протилежні полюси, неначе лиш одна сторона є правою; замість того, щоби віддавати питання моралі на відкуп політиканам за приміром Америки, шукаймо відповіді в покликанні Церкви. Розуміймо, що прищеплювання до чужих набожеств, за змістом несумісних із візантійською літургією, віднімає сукупні духовні надбання Київської Церкви. Адже, для прикладу, цілісністю традиції жили мігранти кінця ХІХ – початку ХХ століть, попри переважаючу неграмотність. Натомість затрачена пам’ять духовних основ традиції, особливо серед нащадків і останніх хвиль міграції, є наслідком недостатнього знання. Зведення літургічної мислі та духовних традицій до традиціоналізму були спричинені занедбанням їхнього літургічного смислу – це було помилкою. Зрештою, не тільки кожна еміграція інтегрується в культуру свого оточення, але й Україна перебуває в прогресі інтеграції в усі сфери сучасності в умовах повоєнної відбудови, яка на нас чекає. Це все відбуватиметься в прискореному темпі. 

Описані богословські основи літургії та літургійного року є субстантивні нашій духовній традиції та автентичній ідентичності глобальної Церкви Києво-візантійської спадщини. Нагадаймо слова святого Папи Івана Павла ІІ, що основи духовного надбання Східної Церкви сприятливі «сприймати, розуміти й переживати віру в Господа Ісуса Христа»¹⁴. Вони однозначно є рисами успадкованої нашої літургійної традиції, передусім її благочестя й катехизи, та релігійної культури в домах її вірних. Блаженніший Любомир у слові «Один Божий народ у краї на Київських горах» охоплює всю богословську спадщину нашої Церкви. У нього також знаходимо, що цілісність сповідування віри впродовж літургійного року органічно пов’язана зі звичаями Божого люду. Недогляд богословами цих основ та обоятність (байдужість. – Ред.) серед Божого люду здатні відвернути нас від інтимного зв’язку з літургійним роком в міру подальшої секуляризації на шлях незнання власної духовної ідентичності. 

З певністю можна сказати, що духовна й фізична природа людини завжди шукатиме задоволення її потреб зі спрямуванням до автентичних джерел та тривалих цінностей. Важливим критерієм є чітка ідентичність, чітка за змістом і доступністю. Отож потрібне відповідне пояснення літургійного богослов’я із поєднанням практикування духовної традиції в житті спільноти. В Америці (і не тільки) ця ідентичність перебуває в критично складному стані. Постало велике питання: чи ми готуємося стрінути цей виклик сучасності, а чи далі йтимемо за вигодою звиклих метод? Настанови, що їх нам дали великі мужі нашої Церкви, вимагають передусім нашої готовності до праці. Натомість у справі органічного відновлення цілісності нашої богословської спадщини і традиції ми ще очікуємо настанов.

Отже, прийнявши Христову віру з Константинополя, Київська Церква розвинула обряд і духовну традицію на основах еклезіології ранньої Церкви. Наша легітимність полягає в автентичності. Церква розвивалася і розвивається під різним підсонням, тому залежно від обставин виробила в собі певні риси. Зі свідомістю того, що наша Церква тепер існує в різних кінцях світу, а тому наражається на виклики дезінтеграції та асиміляції, богословське підґрунтя літургійного та духовного життя мусить бути одним. Це буде ниткою нашого єднання, де б ми не були, бо розуміння святої спадщини створює бажання бути й життєрадісно свідчити віру.

Хвалімо Господа радісно і завжди, де б ми не були. «Алилуя!» Майбуття матимуть не поділені окремі й відчужені між собою угруповання, а спільноти одної духовної та богословської спадщини і традиції. Майбутнє має спільнота, яка вітає не тільки їй знайомі обличчя, а також тих, хто до неї тільки-но приходить. З нами благочествують не тільки українці, а іспанці, шкоти (шотландці. – Ред.), фламандці, китайці та інші, до яких промовляє повнота нашої традиції. Щоби наші спільноти не поглинули традиціоналізм чи відчуження (а згодом і відділення) від Київського престолу, опрацювання наших богословських духовних надбань повинно тривати. Воно дозволить з часом здійснити відповідне осучаснення, щоби жити і йти далі, де б ми не були.

Рома М. Гайда

Микола Когут залишив нам після себе приклад автентичної гідності людини і християнського інтелігента. Походив він родом із села Конюхів на Бережанщині Тернопільської області. В 40-х роках минулого століття, під час німецької окупації, був вивезений на роботу в Німеччину. Середню освіту здобув у таборах для біженців в Карльсфельді та Берхтесґадені. 1952 року закінчив студіювати фінансові та торговельні науки в Лювенському католицькому унівеситеті в Бельгії і працював за фахом усе життя. Був у проводі Патріархального руху.

Виклад життєпису Миколи Когута можна продовжувати. Але сухі факти не розкриють його людяності та того, що він завжди був співтворцем спільноти в найпозитивнішому значенні, адже це була «людина твердої, але не твердолобої» вдачі. Так каже Андрій Костюк, пригадуючи покійного зі світового з’їзду Pax Romana 1992 року в Більбао.

Сім’я, яку створили Микола й Бетті (Єлисавета Феярц), була «спільнотою доброї волі». Бетті, фламандка за походженням, не зрікаючись власної ідентичності, в тих дискримінаційних історичних умовах, в яких опинилися українці, цілком прийняла культуру й духовність свого чоловіка. Приміром, Святвечір вони проводили у вузькому сімейному колі, щоб передати дітям духовну інтимність завершення передріздвяного посту в очікуванні Спасителя як пролог до всеношної та Божественної Літургії Різдва Христового. Їхня щира взаємна повага передалася їхнім дітям, у яких живе духовна традиція та пошана до спадщини батьків.

Активну участь в житті громади Микола Когут спрямував на творення свідомої та доброю волею об’єднаної спільноти. Він дуже розсудливо провадив усі справи, водночас ставлячись до опозиції з пошаною.

Олександер Пришляк, довголітний голова Патріархального товариства в США, вперше познайомився з Миколою Когутом у Римі на зустрічах із Патріархом Йосифом. Він згадує з вдячністю про його точність, сумлінність у справах та конструктивні поради. 1992 року Микола Когут взяв на себе поширення у Європі видання Товариства «Патріярхат». Панові Миколі висилали значну кількість примірників часопису, а він та Бетті перепаковували їх і розсилали до кольпортерів та передплатників. Коли видавництво 2002 р. перенесли до Львова і виникла можливість розповсюдження в Україні, він особисто забезпечив річну передплату не одному читачеві.

Микола Когут доклав також чимало зусиль, допомагаючи видати книгу «Матеріали до історії Патріархального руху», яка побачила світ 2009 року у видавництві «Свічадо». І все це незважаючи на занепад здоров’я. Від 1996 року по три дні на тиждень він перебував у лікарні на діалізі крові. Тарас Хомич, випусник УКУ, доктор богослов’я в Лювенському католицькому університеті, говорить про теплу вдачу Миколи Когута, про його привітність до нових парафіян місцевої каплиці. «Пан Когут плекав українську мову й культуру у власній сім’ї і поза нею. Він був справжнім paterfamilias, а також ревним християнином, що регулярно брав активну участь у Богослужіннях, дбав про красу Божого храму і, можливо, як ніхто інший, піклувався про місцеву церковну громаду», – розповідає д-р Тарас Хомич.

Близькість до Церкви була цілком природною для Миколи Когута. Його невеликою родиною на Заході був молодший брат о. Павло Когут, відомий душпастир у Франції.

За студентських часів Микола належав до товариства «Обнова в екзилі», де капеланом був о. д-р Максим Германюк (пізніше Митрополит Вінніпега). За мого ж головування у Патріархальному товаристві (1989-1992) він ввійшов в «ad hoc комітет» із відновлення в Україні студентського та академічного товариств «Обнова».

На моє прохання Микола Когут погодився взяти участь у конференції Pax Romana в Більбао 1992 року разом із проф. Мирославом Лабунькою зі США та головою відновленої студентської «Обнови» у Львові Андрієм Костюком. Спогад пана Костюка складаю до вінка пам’яті Миколи Когута: «Познайомився я з Миколою Когутом 1992 року. Це був рік, коли відновилась діяльність студентського католицького Товариства «Обнова». І влітку я був делегований на світовий з’їзд Pax Romana у Більбао. Я зустрів там делегованих від українців діаспори професора Мирослава Лабуньку та Миколу Когута. Це були двоє людей, які протягом 70-80-х років багато доклалися до того, щоб членство України в Pax Romana було збережено. Pax Romana – це міжнародне об’єднання інтелігентських і інтелектуальних організацій, яке існує приблизно з 20-х років ХХ століття і після ІІ Світової війни мало статус громадської неурядової організації, акредитованої при ООН. А Товариство українських студентів-католиків «Обнова» було одним із співзасновників і активним членом Pax Romana до 1939 року. Потім у зв’язку з подіями ІІ Світової війни і радянської окупації «Обнова» припинила існування в Україні, але продовжувала існувати в діаспорі. Тут її членами зокрема були й пан Микола Когут, і професор Лабунька.

Що цікаво, пан Микола в той час вже був людиною немолодою, але зацікавленою, заангажованою і справді переймався відновленням членства «Обнови» в Pax Romana, щоб наш імідж в тій організації був іміджем рівноправної структури, яка має свої традиції, походить із європейської держави і повинна мати відповідний політичний вплив на прийняття тих чи інших рішень. Пан Микола на тій конференції дуже багато зробив для популяризації нового політичного утворення, яким була Україна. Нашій незалежній державі на той час було якихось півроку. На конференції були люди, які взагалі не уявляли, де на карті є Україна. Відповідно роль українців і патріотів, які жили на Заході й розуміли, що там відбувається, як там вирішуються справи і як треба себе презентувати, була надзвичайною.

Для мене ті кілька днів були дуже хорошою школою – не тільки народної дипломатії, так би мовити, а й утвердження нашої національної гідності, національного інтересу. Зрештою, вони добилися, що ми не проходили наново процедуру входження в організацію, а членство «Обнови» було визнане таким, що призупинялося, але не переривалося. Це була, так би мовити, перемога тактична, але психологічно важлива: ми показали, що ми не «нізвідки», що ми є елементом цієї цивілізації і культури.

Ось так мені й запам’ятався Микола Когут – людина, яка мислить широко, далекосяжно, бачить, куди нам треба рухатись. А ще – як людина, яка дала мені приклад служін‑ ня. Вже тоді відчувалося, що він має проблеми зі здоров’ям, що для нього все це нелегко: всі ці поїздки, насичений графік конференції… Але він постійно був в центрі подій, дискусій, намагався рельєфно підкреслити нашу позицію.

Ще хочу додати, що пан Микола був людиною твердої, але не твердолобої позиції. Він належав до середовища економічної еліти, а виклики, які стоять там, є складнішими від інших – там і конкуренція жорсткіша, і закиди тонші, відповідальність більша, і українцем бути важче. Пан Микола розказував, наприклад, як став громадянином Бельгії. Він прийшов у поліцію і, при тому, що на той час в нього вже була дружина бельгійка, записав себе українцем. Чиновник його спитав: «Ви хочете, щоб у паспорті у Вас було записано «українець». Але ж Ви хочете жити тут?» На що Микола Когут відповів: «Так, хочу. Я не можу жити вдома, там режим, із яким я не згоден, але я був і залишаюсь українцем». І це справило таке враження на чиновника, що він отримав громадянство категорії «А». Не просто таке, яке дає право на проживання і право голосу, а й право бути обраним. У той час його могли мати тільки бельгійці з походження або в особливих випадках. Адже тоді Бельгія ще мала колонії, а громадянство ділили на категорії».

Шановній і дорогій пані Єлисаветі Феярц Когут, дочкам Марусі, Гані й Христі та синові Павлові висловлюю глибокі співчуття з молитвами вдячності за щедрі роки посвяти Миколи Когута.

Рома М. Гайда

Доповідь голови Патріархального Товариства у США Роми Гайди на Великому Патріаршому Синоді УГКЦ 3 вересня 2010 року

У моїй короткій доповіді хочу зосередити увагу на церковних і суспільних моделях та основних питаннях сутності Церкви упродовж творення християнської спільноти києво-візантійської традиції в Америці. Іншими словами, на тому, чого вчить досвід минулого, на місії Української Католицької Церкви в Америці сьогодні, на потребі заходів для втримання єдності з Київським престолом, через який існує наша євхаристійна єдність із Намісником святого Петра.

Три роки тому, разом із членами Великого Патріаршого Синоду Української Греко-Католицької Церкви, який відбувався у США, ми вшанували 100ліття встановлення церковних структур в Америці. Відтоді ми пройшли цікаві етапи життя Церкви: зосередження уваги на церковній самобутності, довгий період використання богослов’я і освітньої системи Латинської Церкви, а тепер – повернення до самобутності.

На початковому етапі перший ієрарх Америки Сотер Ортинський ЧСВВ, незважаючи на душпастирські та правлячі обмеження булли «Ea semper», яка призначала його екзархом, зробив відважні кроки задля формування наших церковних структур. Подякувавши за наданий привілей, у 29-сторінковій відповіді¹⁵ він, задовго до еклезіологічного вираження прав Церков Sui iuris, окреслив пріоритети Церкви східної традиції і залишив своїм наступникам 500 000 вірних в упорядкованій церковній структурі.

Наступний період – це час розходження між християнськими традиціями Сходу і Заходу, період нерозуміння суті євхаристійної єдності Латинською Церквою та Ватиканом з одного боку, а з іншого – Греко-Католицькою. Останню, яка перебувала в меншості, схилили до нівелювання відмінностей¹⁶ дуже неоднакових духовних традицій – латинської і києво-візантійської. Напруга амбівалентних орієнтацій стала видимою з появою на Заході ісповідника віри Патріарха Йосифа Сліпого, особливо в його намаганнях консолідувати Церкви на поселеннях. Другий Ватиканський Собор, а особливо його Декрети про Східні Церкви та еклезіологію сестринських Церков і сопричастя, скерував Східні Католицькі Церкви до кристалізації ідентичності кожної з них. Це приводить нас до сьогоднішньої парадигми, а саме – ідентичності Української Католицької Церкви у її києво-візантійській традиції в Америці.

Українські громади Америки також пройшли певні етапи, пройшли зміну від природної прихильності, любові до Церкви та пошанування церковного авторитету до нейтрального ставлення, байдужості, а часом недовіри. Дистанція між ієрархією та мирянами, відчуження від Церкви стали наслідком невизначеної духовної ідентичності, оскільки маємо східну структуру соборності, східну Літургію, але мислення – латинське, з легалістичним підходом у стосунках з вірними, кількістю обов’язкових свят та їх особливих атрибутів тощо.

Кожна хвиля еміграції має свою специфіку. Четверта хвиля – це люди з постсовєтського суспільства, які мають свій досвід церковного й громадського життя. Більше половини з них – люди високої освіти, відкриті до зближення. І саме в контексті їхнього походження потрібно навчитися їх сприймати. Сьогодні загальнопоширена течія незалежності від структур традиційних Церков об’єднує нащадків засновників наших парафій і церковних інституцій, а також, мабуть, немалу кількість емігрантів четвертої хвилі.

Однією з особливостей києво-візантійської недооціненої традиції є її харизма в інкультурації, що сприяє утвердженню християнської віри в житті нашого народу.

У 2003 і 2005 роках, коли мені довелося очолювати зібрання жінок Стемфордської єпархії, частина конференції, присвячена домашній церкві та богослов’ю звичаїв Святвечора, Великоднього сніданку, батьківського благословення, покуття й багато іншого викликала значне зацікавлення, адже присутні чи не вперше почули про їхню духовну вагомість і прямий стосунок до літургійного життя. Зазвичай ці практики (як і метанії, поклони тощо) не належать до курсу лекцій із катехизму, але вони є сполучною ланкою для усіх поколінь та хвиль міграції, роблять нашу Церкву, символіка якої є універсальною, рідною для них. Без розуміння богословського підґрунтя цих звичаїв вони стають всього лиш поверхневою ознакою українського фольклору і, таким чином, літургійно є не цілком доречними.

Проблема катехизації у нас давня, вона стосується наявності матеріалів (підручників) та кваліфікації (освіченості) як катехитів, так і окремих парохів. Щойно в 1970х роках вийшла серія підручників для катехизації «З нами Бог», відповідна східному богослов’ю. Вона не завжди відповідає нашій духовності, але, хто читав, той має бодай елементарне знання східного богослов’я. Сьогодні, майже 40 років по тому, на деяких американських парафіях (а може, й багатьох) до першого Причастя дітей готують за латинським катехизмом, забуваючи, що в східній традиції Євхаристія є частиною обряду Хрещення та Миропомазання. Програма «Покоління віри» є новим почином катехизації усіх поколінь і хвиль української міграції, успіх якої нерозривно пов’язаний із консолідацією інших ресурсів.

Півмільйона вірних у 1916 році, трохи більше у 1947 і 1965-му – роках повоєнної еміграції, і 53 тисячі вірних сьогодні. Відношення кількості вірних до кількості прибулих емігрантів за період після 1952 року вказує на суттєві недопрацювання Церкви. Українська Католицька Церква у США впродовж понад двадцяти років нараховувала 593 тисячі вірних, з 1965 до 2008-го їхня кількість скоротилася на 90% і продовжує зменшуватися.

Якщо не впроваджувати зміни в діяльності Церкви в Америці – дійдемо до самоліквідації. Використання освітньої системи Латинської Церкви заморожує нашу духовну традицію і перетворює її в архаїчний ритуал, сприяє релігійній «шароварщині» тих нащадків та мігрантів, які не хочуть асимілюватися. Без знання і розуміння свого обряду й віри, а також належної духовної опіки вони пропадуть. Актуальний шлях Церкви не відповідає сучасному поколінню на основне питання ідентичності, котре, як кажуть науковці, тяжіє над північноамериканським суспільством. Доки Церква не представить молоді виразну, зрозумілу відповідь на це питання, доти вона неспокійно блукатиме в приватизованому, секулярному світі. Коли ми виробимо програму, яка чітко й без тіні меншовартості представлятиме автентичну (історична тяглість, традиція) і сучасну (звернену до сучасних питань) ідентичність, тоді наша Церква матиме значення й успіх у євангелізації. Рішучо і без зволікань нам потрібно зупинити згасання Церкви планом проекту коледжу Східнохристиянських студій (на далеку мету) й реалізувати невідкладні проекти, які дали би результати у ближчому часі.

Проект коледжу Східнохристиянських студій

Збереження києво-візантійської ідентичності в середовищі понад 300-мільйонного населення Америки потребує розуміння специфіки цього середовища і створює динаміку надії на нашу майбутність у США.

Коледж Східнохристиянських студій як міжінституційна установа, відкрита до сучасних засобів і вимог сьогодення через різні католицькі традиції – Східних Церков разом із Латинською, з прагненням католицької та православної еклезіології в єдності з Римом та Царгородом матиме великий потенціал. Найнеобхіднішим є вишкіл церковного проводу – духовенства й мирян – у середовищі їхнього служіння. Обмін з Українським Католицьким Університетом завжди буде всебічно корисним. Такий коледж є незамінним для розвитку УКЦ у США взагалі. Без применшення значущості семінарій у Вашингтоні й Стемфорді, мусимо все ж визнати, що вони є гуртожитками з програмою духовної формації як додатком до студій у латинських семінаріях, яку не можна прирівнювати до повної програми формації священика. У минулому ми втратили нагоду розвивати цей напрямок, але сьогодні все-таки є професіонали, готові допомогти в цій справі. Крім того, маємо духовно-культурний центр св. Василія при єпархії Стемфорда, який можна реорганізувати в такий коледж, – це можливо за підтримки владик.

Невідкладні справи

Духовна освіта

На сьогодні потребам освіти й духовної формації семінаристів нашої Церкви відповідає тільки Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького в Канаді. Це єдина інституція Північної Америки, яка спеціалізується на східній духовності та душпастирюванні. Здобуття ґрунтовної освіти в Інституті ім. Шептицького може стати конкретним початком консолідації людських та економічних ресурсів, без чого не вийдемо з нашої кризи. Занедбання цього є чи не найпершою причиною втрати довіри до церковного проводу нашої Церкви в Америці.

Душпастирювання і катехизація

Багато наших священиків лише відправляють Літургії і виголошують проповіді, а це не може замінити активну катехизацію, тому ця тема вимагає особливої уваги.

Наше духовенство – це не лише ті, хто емігрував з України та інших країн, а й ті, хто народився в Америці. Всі вони є випускниками різних інституцій і культур. Серед кожної з тих груп є віддані й працьовиті, а навіть подиву гідні душпастирі. Але є й менш активні, менш освічені, які бояться піти між людей і не підтримують добрих починань нашої Церкви.

Досвід вчить, що, відсилаючи наречених на передшлюбні науки до Латинської Церкви, ми відсилаємо їх назавжди, якщо не тепер, то з поповненням сім’ї. Якщо цінність і значення подружжя подані їм з позиції науки Латинської Церкви, тоді стає недоречним належати до парафії, де священик не знає як, не вміє і не може виконати душпастирських зобов’язань щодо них. Для виправлення ситуації потрібні спільні семінари, навчальні посібники про приготування до Таїнств у нашій традиції, для чого добре було б залучити катехитів і зацікавлених мирян.

Інформаційні засоби

Інтернет сьогодні є чільним постачальником інформації. Шукачі швидко й безпосередньо отримують інформацію про духовність, літургійне життя, церковну структуру, парафії, події, електронні посилання (internet links) та контактних осіб. Дуже важливо, аби наші церковні Інтернетсторінки були належним чином розроблені та зручні в користуванні.

Деякі парафії мають надзвичайно добре оформлену електронну сторінку. Прикладом є парафії свв. Володимира і Ольги Пармської єпархії в штаті Північна Кароліна та парафія св. Михаїла в Тусоні Чиказької єпархії у штаті Аризона. У Канадській митрополії парафія св. Іллі вирізняється увагою і прихильністю до молодих подружжів і сімей, а парафія св. Миколая в Торонто промовляє до четвертої хвилі еміграції.

Електронна сторінка Інституту ім. Шептицького подає цінну інформацію про студії та семінари. Винятково змістовне представлення Української Католицької Церкви і сопричастя з Латинською Церквою можна знайти у двох частинах під заголовком «Світло сходу» в мережі Salt+Light TV4¹⁷ Латинської Церкви Канади, що заслуговує на увагу кожної єпархії в Америці.

Ситуацію в інформаційному просторі суттєво поліпшить єпархіальна преса через короткі й змістовні статті про духовність києво-візантійської традиції, рецензії на східнодуховну літературу тощо.

Синергія заходів

Логіка синергії є важливим компонентом розвитку. Коли в єпархіях та парафіях укладають плани реко‑ лекцій і конференцій, то слід відповісти на основне питання: їхня ціль – євангелізувати та поглиблювати знання для духовного оновлення УКЦ чи це робиться знову на користь духовної асиміляції?

Особливої уваги від владик, духовенства, монашества та мирян потребує катехизація. Треба знати, чого навчають катехити, наскільки вони знають східне богослов’я, якими матеріалами користуються.

Для підвищення рівня знань із богослов’я та еклезіології серед широкого загалу вірних можна було б поставити у приклад когось із духовенства, монашества чи мирян, заохотити до участі у конференціях і семінарах провідних богословів. Наприклад, у Студійних днях Інституту ім. Шептицького, семінарах Стемфордської єпархії св. Василія, неофіційних екуменічних конференціях Orientale Lumen тощо. Синергія усіх цих чинників спрацьовує на духовне оновлення нашої Церкви.

Отож, чого нас вчить досвід емігрантських хвиль та парадигми Церкви і суспільства сьогодні? Ті парадигми збігаються, якщо ми розуміємо їхні основні положення. Модель Церкви нині – це повернення до її ідентичності й самоуправління згідно з києво-візантійською традицією. Модель суспільства – це віра в те, що ця Церква спроможна виконати свої завдання, що вона автентична й не ховається за параванами поверхневих оправдань.

Ось чого в Америці нас навчили чотири хвилі міграцій:

• Покоління емігрантів вчать про невід’ємну цілість богослов’я і сформовану духовність київської традиції домашньої церкви, літургійний зміст і символізм якої універсальний. Нам треба їх краще знати.

• Великий Архіпастир Сотер Ортинський вчить нас віддано й мужньо працювати задля творення християнських спільнот УКЦ, передбачати і планувати потреби майбутнього.

• Досвід періоду занепаду й за‑лежності від освітньої системи Латинської Церкви вчить нас відповідального підходу до вишколу нашого духовенства, монашества й мирян у східному богослов’ї.

• Географічна віддаленість вірних від парафій вчить нас, що поодинокі заходи, такі як проект «Покоління віри» сестри Анни Ляшок ЧСВВ чи інші залишаться «точковими» і малоефективними без залучення інших ресурсів.

• Понад столітній досвід вчить нас цінувати людські ресурси, бути гостинною спільнотою, служити одне одному і об’єднувати всі засоби для оновлення нашої Церкви в Америці та ретельно вибирати те, що сприяє її цілеспрямованості.

Ми щасливі, що в особі Глави й Патріарха Блаженнішого Любомира маємо людину з візією. Щоби вирватися зі стану інерції, нам треба взяти за дороговказ його послання «Один Божий народ у краї на Київських горах», «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ» разом із Декретом про Східні Католицькі Церкви та скласти стратегічні плани на далеку мету й плани невідкладних справ для утвердження нашої ідентичності, які можна й потрібно здійснити найближчим часом.

«Щоразу ми повинні виходити з церкви кращими, ми ж там зустріли Бога в дуже особливий спосіб», – нагадує нам Блаженніший Любомир. І так воно є. Якщо вірні відчують глибину науки й зростають у розумінні літургійного життя, тоді вони співпаломничатимуть з їхньою Церквою києво-візантійської традиції у США та всюди, де вона виконує спасительну місію Христа.

Рома Гайда

Оксана Бережницька залишила по собі пам’ять цінностей, якими наповнила своє щоденне життя. Попри професійну діяльність, пані Оксана повністю віддалася праці на громадських засадах. Зрівноважена в поглядах, з делікатною вдачею, вона заохочувала людей до співпраці. Щоденним завданням для Оксани Бережницької було жити по-християнськи, виховувати молодь і громади в дусі цінностей рідної Церкви та культури, вшановуючи таких подвижників, як Патріарх Йосиф. У результаті вона здійснила цілу низку гарних справ.

Пані Оксана влилася у патріархальний рух на самих його початках, заснувавши відділ у місті Баффало, а згодом увійшла до Крайової управи Патріархального товариства, активно брала участь у з’їздах та конгресах мирян. Пригадую З’їзд делегатів Патріархального товариства у США 1981 року в Баффало, штат Нью-Йорк. Голові місцевого відділу випало відповідати за приміщення, програму, харчування та співпрацю з місцевими парохами. Пані Оксана вміло виконувала ці функції, брала участь у нарадах і допомагала без будьякого самовивищення. Від Крайової управи вона збирала гроші для Товариства св. Софії, в якому була директором Патріаршого фонду. В обох організаціях вона працювала до кінця літа 2008 року, коли захворіла.

Пані Оксана народилася в сім’ї учителів Теодора (був старшиною Української Галицької армії під час Першої світової війни) та Анни Заяців із Підлисся Золочівського району на Львівщині. Переживши радянську й німецьку окупації, родина виїхала. Учительську семінарію і Педагогічний інститут пані Оксана закінчила у Німеччині. 1950 року поселилася в Баффало з чоловіком проф. Олександром Бережницьким. Обоє були активними виховниками в Пласті. Пані Оксана дбала про наявність духовної опіки на пластових таборах «Нового Сокола» в околицях Баффало та Сиракуз.

Понад 30 років Оксана Бережницька була вдовою. З виходом на пенсію вона ще більше зайнялася громадськими справами: після смерті Ірени Лаврівської продовжила робити радіопрограми церковно духовного змісту, навчала релігії у суботній школі (1991-2004), де перед тим була директоркою, очолювала харитативну діяльність допомогового всегромадського комітету тощо.

Минає рік з відходу в Божі хороми пані Оксани Бережницької. Вона залишила по собі спадщину доброчинності в Церкві та громаді, а ідейність вміло поєднувала з діловою послідовністю.

Особливо гарно висвітлює її життя парох храму св. Миколая, в якому молилася покійна. У першу річницю її смерті отець-крилошанин Мар’ян Процик пише:

«Є особи, які приходять у наше життя і зникають, не залишаючи ніякого сліду по собі, без жодного впливу на нас. Та все ж, кожне знайомство додає щось доброго до нашого світогляду, або часами відбирає щось від нас, і ми почуваємося немов чогось позбавлені, чогось нам бракує.

[Але] є особи, яких зустрічаємо на нашій життєвій дорозі, які сильно впливають на нашу душу, урізуються глибоко в серце і приносять велику зміну на краще у наше життя, дають надію на ліпше майбуття, і віру в Боже милосердя та людську доброту. Такою особою була св. п. Оксана (з дому Заяць) Бережницька».

Потрібні провідники, а ще більше треба послідовників великих ідей, які повсякденною діяльністю зрощують їх і творять спільноту життєдайною.

Рома М. Гайда, голова Патріархального товариства у США