На другому Ватиканському Соборі тоді ще Митрополит Йосиф (Сліпий) засвідчив вірність Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) Апостольському престолові і поставив ту частину своєї пастви, яка була засуджена на загибель псевдо-собором у Львові 1946 року, в центрі своїх змагань за помісність УГКЦ. Кращого речника і Глави Української Греко-Католицької Церкви ніж сповідник віри Патріарх Йосиф на той час не могло бути. Ми відчули власну гідність у його свідченні перед світом, в якому він не робив різниці між підпільною Церквою та Церквою на поселеннях. Зрозуміло, що була і є тільки одна Українська Греко-Католицька Церква.
Досвід «катакомбної» Церкви і діаспора
Досвід Церкви у підпіллі сильно відрізнявся від того, що відбувалось на той час у Церкві за межами України. Водночас, навіть у самій Україні він був різний. Були люди, які мали доступ до підпільного духовенства і тим самим входили до структур, очолюваних підпільною єрархією, але були й такі, які не мали змоги перебувати під душпастирською опікою священиків, монахів та монахинь чи владик Греко-Католицької Церкви. Вони відвідували Православну або Латинську Церкву. Третю групу складали ті люди, які мінімально або й зовсім не брали участі в богослужбовому житті жодної Церкви, та будучи охрещеними, тримали віру в серцях.
На поселеннях про життя підпільної Церкви в Україні ми довідувалися частково через церковний центр у Римі, а пізніше, завдяки Гельсінському договору (1975), ми отримували інформацію через український та міжнародний правозахисний рух.
Ми бачили, як Патріарх Йосиф вболівав за долю Церкви в Україні. Розкидані по цілому Радянському Союзі, люди роками залишались без Божого Слова, без богослужінь та Святих Тайн. Слідом за Патріархом Йосифом Патріархальне товариство на своїх конгресах сповіщало світову християнську громаду про євхаристійний голод в Україні. Проте, за винятком поодиноких священиків і єпископів, єрархія УГКЦ на загал не виявляла прагнення ставати в обороні людських прав (головно свободи совісті й віросповідання) своїх братів в СРСР, вважаючи переслідування політичною справою і трималися осторонь цього, мотивуючи небажанням займатись політикою. Одними із головних причин цього явища були: слабке усвідомлення власної помісної ідентичності та поверхове розуміння єпископського служіння.
Епізоди з духовного життя підпільної Церкви, про які ми довідувалися, були для нас будівничими та давали нагоду застановитися. Одним з таких прикладів була греко-католицька родина, членів якої вивезли в різні місця заслання. Коли дружина довідалася про мученицьку смерть свого чоловіка, вона символічно поховала його, вишивши образ Христа – Доброго пастиря на клаптику свого в’язничого вбрання1. З часом, жінка так само поховала інших членів своєї родини. Свій безмежний біль вона огорнула молитвою та з вірою поручила рідних Божому милосердю.
Цей приклад є краплиною широкого спектру свідчень віри, який включає богослужіння за відсутності священика, захист священнослужителів від атеїстичної влади, переховування літургійного начиння та книг, підпільна євангелізація та семінарії, врешті, невтомне служіння катакомбного єпископату. Це є євангельські перлини нашого часу.
Ми, мабуть, ніколи не зрозуміємо вповні обставин життя підпільної Церкви, але можемо почати, за прикладом австрійського богослова отця-доктора Преґера, ближче запізнаватися з ісповідниками віри. Пройшовши їхніми стежками, відвідавши місця їхнього проживання, ми торкнемося до недавньої історії, відсвіжимо нашу віру.
З досвіду підпільної Церкви можемо навчитися покори служіння. Підпільна Церква, подібно до ранньої Церкви, дала нам зразок єпископів-ісповідників, яким гідне служіння провадили і духовенство, і миряни. Наслідуючи традиції отцівського душпастирства, приміром якого був Слуга Божий Андрей (Шептицький), в часі переслідувань з’явилися блаженні о. Омелян Ковч, преподобна сестра Лаврентія Гарасимів та багато інших. І коли в Церкву починає вкрадатися авторитарний клерикалізм, коли духовенство розуміє життя Церкви виключно в категоріях свого священичого служіння, приклад єпископів та священиків-ісповідників підпільного періоду може повернути нас до розуміння істинного покликання й служіння священика. Служіння усіх членів Церкви, продемонстроване в час гонінь, є прикладом до наслідування сьогодні.
Що після підпілля?
Боже Провидіння виявляється в несподіваних аспектах. Якщо підпілля стало свого роду охороною від матеріалістичної філософії та випробуванням для церковної інституції УГКЦ, то сьогодні загрози для християнства хоч є менш брутальні, проте більш підступні та не раз доволі комплексні.
Вихід з підпілля УГКЦ у 1988–89 рр. є більш переломною подією в житті Церкви, ніж державна незалежність 1991 року. Перехід від фізичних небезпек до морально-духовних радикально змінив відношення Церкви до держави та до суспільства. Сьогодні Церква повинна зайняти критичну позицію щодо державної політики і суспільства, яке разом із західним світом відходить чимраз далі від християнських засад. Те саме стосується й економічного ладу — чи то олігархічний капіталізм Сходу, чи то корпоративний капіталізм Заходу. Все це вимагає від Церкви мудрості й розсудливості не тільки в Україні, але також на поселеннях.
Церква мусить промовляти до сьогоднішнього світу зрозумілою йому мовою, але без того, щоб прийняти всі його принципи. Замало є ставитися критично до різних явищ сучасного життя. Духовенство разом з мирянами повинно пропонувати альтернативи — чесну політику, справедливу економіку, інший спосіб особистого та суспільного життя, ніж той, який несе нам дух часу.
Також у діаспорі, як і в Україні, вірні очікують від керівництва Церкви вироблення власного канонічного права для забезпечення її еклезіологічної єдності, обізнання з літургічною практикою для того, щоб розуміти її — а не вважати її забобонним чи анахронічним ритуалом. Вірні та духовенство потребують знання власного східного богослов’я та, узагальнюючи, — розумного і розсудливого проводу. Для цього потрібно створювати в діаспорі власні богословські інституції, щоб постійно підтримувати та розвивати освіту духовенства і мирян, вишколювати місцевих провідників для глибшого розуміння проблем сучасності.
Сьогодні, завдяки співпраці знову об’єднаної Церкви, утворився живий зв’язок між Церквою на поселеннях та ядром церковного життя в Україні. Розвиток богословської науки і розбудова церковних інфраструктур, праця постійного Синоду владик України й діаспори, робота патріаршої курії та комісій є плодом розвитку помісності, якої прагнув Патріарх Йосиф. Завдяки зростанню числа питомців у нововідкритих семінаріях в Україні, єпископи діаспори змогли задовольнити потребу священиків на парафіях. Однак розбудовувати Церкву в діаспорі за рахунок нової хвилі емігрантів з України вже неможливо, водночас це суперечить самій життєдайній природі Церкви. А потреба розвитку богословської науки на поселеннях сьогодні не менша, а більша (як вже говорилося вище, в діаспорі є гостра проблема створення повноцінних богословських наукових осередків).
У своїх роздумах про вихід із підпілля УГКЦ професор Рудницький порівнює цю подію із руйнуванням Берлінської стіни. «Не стало муру, що ділив нашу Церкву. Настала єдність — Церква діаспори і матірна Церква на рідних землях стали врешті одним цілим». П’ять років до виходу з підпілля відійшов у вічність Патріарх Йосиф, але його праця продовжується. Наслідуючи його мужність йти проти течії, тепер і нам потрібно прийняти виклики сьогоднішнього дня, посилити та розвинути богословську науку, для повної участі в житті Церкви та для свідчення віри в нових обставинах.
Двадцяти років недостатньо, щоби оцінити вплив на діаспору події двадцятилітньої давності, але є можливість застановитися над тим, що таке помісність і як нам творити християнську спільноту Київської Церкви, яка розкидана по цілому світі? Немає сумніву, що Церква в Північній чи Південній Америці, в Австралії, чи в Україні буде в дечому різнитися, і це не є погано. Процес пізнання різноманітності нашої спільної ідентичності повинен стати частиною дозрівання.
Замість Post Scriptum
На запрошення Папи Івана Павла II взяти участь у Синоді прибули дев’ять владик підпільної Церкви, а це: місцеблюститель Володимир (Стернюк), владики Іриней (Білик), Павло (Василик), Юліян (Вороновський), Софрон (Дмитерко), Филимон (Курчаба), Іван (Марґітич), Михайло (Сабрига) та Іван (Семедій). 25 червня 1990 року Папа у присутності Патріарха Івана-Мирослава (Любачівського) офіційно вітав їх із виходом з катакомб. Леонід Рудницький, який тоді перебував у Римі, згадує, яке яскраве враження на нього справили владики підпільної Церкви, а особливо Володимир (Стернюк). «В особі владики Стернюка не можна було помітити жодної відсталості. Він відразу почувався в Апостольській Столиці немов у себе вдома. Справляв враження високоосвіченої людини, якою він був.
Після аудієнції у Папи, на пресконференції, яку ми (о. д-р Іван Дацько, я та інші) тоді зорганізували в Римі, і яку я провадив, він звернувся прекрасною французькою мовою, без жодних нотаток, перепросивши присутніх журналістів, що не може говорити італійською. Його виступ був надзвичайно сміливий, він логічно і переконливо говорив про зміни у Радянському Союзі, згадав горезвісний псевдо-собор 1946 року і підкреслив конечність визнання Греко-Католицької Церкви в Україні та визнання Патріархату УГКЦ. На мене, — продовжує Рудницький, — він справив враження «другого Сліпого». Він не мав, очевидно, його росту, ні постави, але мав його харизму ісповідника віри і його відвагу говорити правду».
Рома Гайда, д-р. Андрій Сороковський