Ростислав Колупаєв

Йосип Сокольський народився у 1786 р. у православній селянській родині в селі Нова Махала недалеко від міста Габрово і у хрещенні отримав ім’я Іван. У 1802 р. вступив послушником в Троянський монастир, де в 1806 р. склав монаші обіти, отримавши в постризі ім’я Йосип.

З біографії відомо, що в 20-х роках XIX ст. , будучи ієромонахом, він здійснив паломницьку поїздку на Афон. У 1826 р. отець Йосип призначається ігуменом Калоферского чоловічого монастиря, через деякий час, за рішенням церковної влади, повертається в Троянський монастир де став настоятелем у сані архимандрита.

У 1832 р. він залишив цей монастир і заснував нову чернечу обитель у місцевості під назвою Сокола поряд із селом Етир, за 15 км на південний схід від міста Габрово на півночі Болгарії. Мабуть, у цей же час отця Йосипа почали називати Сокольським. Нова обитель носила назву Успіння Пресвятої Богородиці. Архимандрит Йосип, прибувши сюди в супроводі монаха Агапія, вибрав кам’яну терасу перед так званою Соколовою печерою, на якій улаштував першу дерев’яну церкву, поруч був збудований невеликий дерев’яний будинок, освячення церкви провів православний єпископ Іларіон Критський 15 серпня 1834 р. Трохи пізніше тут був збудований кам’яний храм, зовнішня і внутрішня обробка його закінчилася в 1862 р. Монастир відомий своїми розписами, які на замовлення архимандрита Йосипа виконали майстри болгарської Трявнінської школи. Особливо вшановували в обителі ікону Богоматері з немовлям, написану габровським іконописцем Христо Цокевим. Монастир був тісно пов’язаний з визвольною боротьбою болгарського народу проти турецького ярма, тут також зберігається чимало реліквій, пов’язаних з історією боротьби за освіту і свободу болгар.

У 1836 р. архимандрит Сокольський відкрив у монастирі релігійну школу, що стала центром духовної просвіти. У 1840-і роки отець Йосип неподалік заснував також жіночий монастир.

У 1850-х роках у середовищі болгарських інтелектуалів і духовенства зростає рух за незалежність національної церкви Болгарії від Константинополького патріархату, який, пригнічуючи слов’янський елемент у церковній культурі, займався насадженням елленізму й виконував політичні завдання турецької влади. Як альтернатива підпорядкуванню грецькому патріархові серед болгар, що проживали в Стамбулі, розвивається рух за союз Болгарської церкви з Римом. Основними натхненниками об‘єднавчих церковних ідей були відомі болгарські політичні діячі Драган Цанков (1828-1911) і доктор Георгій Мірковіч. Цанков вчився в семінарії в Одесі, потім в університетах Києва та Відня, з 1857 р. він жив у Царгороді, де працював учителем у французькому ліцеї , в цей же час він заснував у католицькому монастирі болгарську друкарню, в якій почав видавати перші болгарські книги і журнали. «Тільки сліпі, – писав він в 1859 р., – не можуть відрізнити істинно християнського справи римської проповіді від істинно диявольського справи панславізму і панеллінізму». Доктор Мірковіч (1826-1905) також отримав освіту в Україні, що входила тоді до складу Російської імперії, він навчався в київській семінарії, потім вступив на медичний факультет університету в Монпельє, Франція. Очоливши унійний рух, Мірковіч пише спеціальну брошуру «Унійний рух по церковному питанню» (1897), в якій викладає свої позиції. Оскільки Грецька патріархія не звертає уваги на нагальні проблеми Болгарської церкви, насаджує грецьку культуру, турецький уряд відкладає ухвалення рішення, а позиція Росії полягає в підтримці грецького духовенства, то він пропонував укласти унію з Римським Папою і прийняти покровительство католицьких країн Італії та Франції.

Архимандрит Йосип Соколь‑ ський також був прихильником незалежності Болгарської церкви від грецької ієрархії. У листопаді 1860 р. він приїхав до Константинополя, де 18 грудня 1860 р. увійшов до складу болгарської делегації, яка прямувала до папи Пія IX (1792-1878) з проханням про створення Болгарської греко-католицької церкви та встановлення для неї ієрархії. Делегація 15 березня 1861 р. вирушила до Італії, в її складі крім архимандрита Йосипа були: архимандрит Макарій, настоятель подвір’я афонського Хілендарського монастиря в Самокові та три священики з болгарського храму в Царгороді (священики Тодор, Христо і Григорій), єпархіальний священик Димитрій і з ним диякон Рафаїл Попов, а також настоятелі Нікола Сапунов і Маноло Іванов. Серед мирян, крім Драгана Цанкова і Георгія Мірковіча, входили ще три представники руху болгарського відродження. 26 березня Папа прийняв їх у Римі на приватній аудієнції. У Сікстинській капелі Ватикану 2 квітня 1861 р. Йосип Сокольський був висвячений Папою Пієм IX в сан архиєпископа і 8 квітня 1861 р. був призначений головою Болгарської католицької церкви візантійського обряду на посаду Апостольского вікарія. Святіший Отець подарував Сокольському примірник Євангелія церковно-слов’янською мовою.

Повернувшись до Константинополя, 1 червня 1861 р. архиєпископ отримав фірман турецького султана Абдул-Меджіда I (1823-1861), в якому визнавався «buldarkatolikmilleti» – цивільним главою «milletbasci» болгарів-уніатів, яких налічувалося в той момент понад 60 000 чоловік. Однак уряд Російської імперії, який на той час мав вплив на хід балканської політики, був проти такого розвитку подій. Болгарія, яка виявилася під юрисдикцією Римської Церкви, була перешкодою до здійснення політичних інтересів Росії в прагненні отримати вихід до Середземного моря. Росія активно включилася у процеси в середовищі болгарського духовенства за автокефалію своєї Церкви. Ці вимоги підтримував російський посол в Софії – граф Микола Павлович Ігнатьєв (1832-1908). Наслідком такої позиції стало започаткування керівництва Болгарської церкви незалежного екзархату, який відділився від Константинопольського патріарха, внаслідок чого почалася так звана «греко-болгарська схизма».

Російська влада боялася того, що в результаті унії вплив на болгарські церковні кола буде втрачатися, і розробила план викрадення Йосипа Сокольського. Автором цього плану був російський посол при турецькому султанському дворі князь Олексій Борисович Лобанов-Ростовський (1824-1896). Архиєпископ отримав 18 червня 1861 р. запрошення відвідати літню резиденцію російського посла в Терапії, в передмісті Константинополя на березі протоки Босфор, куди його повинен був доставити російський військовий корабель «Elbrus». Не заходячи в Терапію, корабель взяв курс на Одесу. Так небажаний архиєпископ зник. А болгарських греко-католиків після викрадення Сокольського очолив колишній диякон Рафаїл Попов (1830-1876), висвячений на священика греко-мелхітським архиєпископом в Сирії Паоло Бруноном (1807-1877). У 1864 р. Попов був призначений Апостольським адміністратором болгарських греко-католиків в Османській імперії і висвячений у єпископський сан в соборі святого Іоанна Златоуста в Константинополі.

Йосип Сокольський через Одесу був доставлений до Києва, де був скерований в Києво-Печерську лавру. А у 1863 р. старця перевели в Китаївську пустинь, один зі скитів за межами міста Києва, на березі Дніпра. Архиєпископ проживав на так званому Болгарському хуторі у невеликому, спеціально побудованому для нього будиночку. Тут, у районі між Голосієво та Китаєво, з дозволу Київського митрополита Арсенія Сокольський заклав виноградник, за яким доглядав до самої смерті. Ця місцевість виконувала роль сільськогосподарських лаврських угідь та включала хутір, на де жив Сокольський, а також господарські споруди й невелике монастирське кладовище і при ньому церкву.

Цікаві відомості з історії цього місця є в документах лаврського архіву. Наприклад, відомо, що для захисту виноградних лоз від худоби, яка паслася поблизу, був викопаний глибокий рів понад версту довжиною. Доглядати за виноградником архиєпископові допомагав один болгарин з Бессарабії, що проживав у Києві. З архівів зрозуміло, що до церковної служби архиєпископа не допускали. Він жив «на спокої» (емеритурі), і йому було призначено утримання у 60 рублів на місяць (на рік це виходило 720 рублів), в 1868 р. додано ще 280, що склало 1 000 на рік. Крім цього, Лавра забезпечувала його харчуванням як монаха вищого рангу. В одному з повідомлень лаврсько‑ го келаря є цікаві подробиці про це: «Преподобному Йосипу надавалася покращена проти спільної братської трапеза, нарівні з архимандритами, що живуть у Лаврі на спокої. . . ».

Пізніше, через одного з київських ченців, архиєпископ Йосип Сокольський передав подарований колись йому Папою Пієм IX екземпляр слов’янського богослуж‑ бового Євангелія для отця Варфоломія Шишкова, начальника греко-католицької місії святих Кирила і Мефодія у місті Ямболі в Болгарії. На цій книзі архиєпископ зробив напис: «Йосип Сокольський, як і раніше, католик». Це Євангеліє зберігалося в монастирській бібліотеці отців ассунціоністів у районі Кади‑ кея в Стамбулі.

Як відомо, під час царювання Миколи I (1796-1855), унія в Росії була ліквідована у всіх західних провінціях, крім Холмщини, яка була приєднана до Російської імперії лише в 1815 р. на основі постанов Віденського конгресу і входила до складу Царства Польського. Після придушення Польського повстання 1863 р. російський уряд ужив низки заходів щодо запобігання польському впливові на місцеве населення Холмщини і Підляшшя, що сповідувало візантійський обряд. Ті представники греко-католицького духовенства, які були, на думку російської влади, причетними до заколоту, і неблагонадійними були звільнені зі своїх посад.

28 травня 1868 р. на вакансіі настоятелів та інші адміністративні посади в Холмській єпархії були запрошені священики з Галичини. Російський імператор Олександр II (1818-1881) схвалив на Холмську кафедру кандидатуру відомого громадського і політичного діяча Михайла Куземського (1808-1879), колишнього декана греко-католицької Львівської капітули, генерального вікарія і офіціала Львівської митрополичої консисторії. Папа Римський погодився із запропонованою кандидатурою, і Михайло Куземський 22 червня 1868 р. був висвячений у єпископи і з серпня цього ж року приступив до управління Холмської єпархії.

Після близько двох років владика Куземський, важко хворий, подав імператору прохання про звільнення його із займаної посади. Прохання було задоволено, і в 1872 р. він вирушив до рідного Львова, де помер після важкої хвороби через кілька років. У зв’язку з цим, царська влада в Росії звертає свою увагу на архиєпископа Йосипа Сокольського, якого з дозволу імператора Олександра II випускають з монастирського ув’язнення в Києві. Архиєпископ здійснив кілька пастирських поїздок в Холмщину (двічі в 1872 р., восени 1873 р. і в 1874 р.). Холмське духовенство урочисто зустрічало його, він кілька разів служив у місцевому кафедральному соборі і висвячував священиків. Сокольський висвятив загалом 72 священики для греко-католицької єпархії в Холмі.

Йосип Сокольський регулярно подавав прохання про дозвіл повернутися до Болгарії, останнє з них датується 1878 р., але завжди отримував відмову. Помер болгарський католицький архиєпископ Йосип Сокольський 30 вересня 1879 р. і був похований у Києві на Преображенському цвинтарі.

Ігумен Ростислав Колупаєв, «Russia Cristiana», Італія

Апостольський Екзархат для католиків візантійського обряду (Esarcato Apostolico per i catholici di rito bizantino), Церква свого права, була утворена на Соборі, скликаному 28-31 травня 1917 року митрополитом Андреєм Шептицьким у Петрограді. На Соборі були розглянуті наступні питання: прийняття конституційних положень правового, канонічного статусу, визначено напрями церковно-державних відносин, богослужбово-літургійна сторона і дисципліна Таїнств, збереження чистоти обряду від латинізації, розроблено норми поведінки клиру, все це відбилося у відповідних постановах. Папа Бенедикт XV 24 лютого 1921 року підтвердив правомочність дій Кир Андрея Шептицького, юрисдикція якого, в силу його титулу митрополита Київського, поширювалася на області, які входили до складу Росії. Святіший Отець 1 березня цього ж року затвердив поставленого екзархом протопресвітера Леоніда Фьодорова (1879 – 1935), наділеного єпископською владою з підпорядкуванням йому всіх єпархії в межах держави Російської за винятком єпархій Малої та Білої Русі в їх етнографічних межах. Тимчасовий Уряд, як вищий законодавчий і виконавчий орган державної влади, що діяв у період між лютневою і жовтневою революціями 1917 року у Росії, визнав рішення Собору.

Головним завданням Російської Греко-Католицької Церкви було встановлення взаєморозуміння з Російською Православною Церквою, яка звільнилася від державного контролю, нормалізувала своє канонічне становище на Помісному Соборі 1917 – 1918, Леонід Фьодоров перебував у контакті з Патріархом Тихоном (Бєлавіним), з яким зустрічався першого серпня 1921 року. А також він спілкувався з іншими православними ієрархами, прагнув до зближення з духовенством, намагався поширювати здорові ідеї про католицтво. У великих містах Росії на запрошення східних католиків з радістю відгукувалися православні, спільно організовувалися з’їзди, читалися реферати, влаштовувалися бесіди та диспути, у Москві, Петрограді та інших містах виникли парафії та чернечі громади, однак у 1922 – 1923 році в результаті відкритого переслідування з боку атеїстичної держави, діяльність Католицької Церкви була взагалі заборонена, духовенство та миряни фізично знищені в результаті репресій, церковне майно втрачено, п’ятого грудня 1922 року всі католицькі храми, як латинського, так і візантійського обряду було закрито, а трохи пізніше екзарх був заарештований і засуджений на 10 років каторги. 12 листопада 1923 року – заарештовано ігуменю Катерину Абрикосову (1882 – 1936) з сестрами домініканського монастиря візантійського обряду в Москві, в Ленінграді було арештовано сестру Юлію Данзас (1879 – 1942) і відправлено на Соловки.

У 1956 на свободу вийшли сестри, які залишилися живими М. Рубашова і В. Городець вони жили у Москві, В. Кузнєцова та С. Ейсмонт оселилися у Вільнюсі.

16 лютого 1931 року був заарештований віце-екзарх Сергій Соловйов (1885 – 1942), призначений на цей пост у 1926 єпископом Пієм Неві. До нього застосовувалися незаконні методи дізнання, в результаті чого він перебував на примусовому лікуванні в психіатричній спецлікарні у Казані.

У 1932 році до Російської Церкви приєднався православний владика Варфоломій Ремов (1888 – 1935), він організував підпільний чоловічий монастир, в 1933 Папа Пій XII затвердив його вікарним єпископом для російських католиків візантійського обряду з титулом архиєпископа Сергієвського. На квартирі владики проходили зустрічі за участю єрархів Патріаршої Церкви митрополитів Арсенія (Стадницького), Анатолія (Грисюка) та інших, де обговорювалося питання про укладення союзу з Римом з метою подолання церковного розколу. У лютому 1935 архиєпископ Варфоломій Ремов був заарештований і, через кілька місяців розстріляний за зв’язок з Ватиканом.

З 9 жовтня 1939 року наступним екзархом Росії став ігумен студитів отець Климентій Шептицький (1869 – 1951), його призначив митрополит Андрей у Львові, що отримало підтвердження Папи Пія XII 22 грудня 1941 року. Враховуючи обставини воєнного часу, практичні можливості керівництва Російською Греко-Католицькою Церквою були обмежені. Екзарх провів велику теоретичну і підготовчу роботу, він аналізував становище релігії в СРСР у цілому, церковно-канонічний і державноправовий стан Православної Церкви, її несвободу в питаннях внутрішнього життя, руйнування церковних інститутів; проблему розколів і сект; стан релігійної грамотності народу, можливість катехизації та релігійної освіти; вівся збір відомостей про мучеників та ісповідників віри; вивчалися перспективи церковної єдності. У 1941 році було внесено територіальне уточнення екзархату – етнографічна Великоросія, Фінляндія і Сибір. У 1942 на Соборі екзархів у Львові розглядалося питання поділу на російський і сибірський екзархати. Екзарх Климентій Шептицький першого травня 1951 року помер у в’язниці у Владімірі.

На територію СРСР з місіонерськими цілями був посланий віце-екзарх Віктор Новіков (1905 – 1979), згодом митрополит Андрей Шептицький благословив його бути католицьким екзархом Сибіру. Новіков був у сані єпископа, про що не розголошувалося, будучи заарештованим 23 червня 1941 року і перебуваючи в таборі у Джесказгане, він першого січня 1950 року таємно висвятив у сан диякона, майбутнього єпископа УГКЦ Павла Василика (1926 – 2004).

Справа російських католиків візантійського обряду продовжилося у середовищі російської еміграції. Опинившись у Західних країнах, багато росіян випробувавши стан свободи совісті, свій релігійний вибір зупиняли на католицтві візантійського обряду, що дозволяло їм збагатити свою віру універсальним єдністю з Вселенським Апостольським престолом зі збереженням звичних традиційних форм релігійного культу у так званому російському синодальному обряді. Єрархічне і церковно-адміністративне служіння серед них здійснювали зокрема – Петро Бучіс (1872 – 1951), в 1930 – 1933 році Апостольський Візитатор для російських католиків в Центральній і Західній Європі. 8 лю‑ того 1931 року він співслужив у Римі єпископу Станіславському Григорієві Хомишину на архиєрейськії хіротонії Миколи Чарнецького.

Наступний – Олександр Євреінов (1877 – 1959), єпископ з 6 грудня 1936 року, вперше в історії собору св. Петра у Римі він відслужив 21 травня 1938 року урочисту Літургію з нагоди святкування торжества 950-річчя Хрещення Русі. Йому співслужили: ректор Львівської Богословської Академії Йосиф Сліпий та ігумен студитів отець Климентій Шептицький.

Архиєпископ Болеслав Слосканс (1893 – 1981), латгалец, – колишній адміністратор Могилевської римокатолицької митрополії, член Вищої ради у справах еміграції при Священній Консисторіальній Конгрегації. За кордоном опинився у 1933 році після багатьох років проведених у радянських таборах і в’язницях, в тому числі на Соловках, де був разом з Леонідом Фьодоровим. Апостольським Візитатором для російських і білоруських католиків у Західній Європі він призначений 09 грудня 1952 року.

Єпископ Павел Мелетієв (1880 – 1962) був ігуменом у Соловецькому монастирі, у 1920 році арештований радянською владою, багато років провів у таборах, у в’язницях, на засланні, упродовж 1937 – 1941 років був у становищі катакомбного православного священика. Під час німецької окупації брав участь у відродженні церковного життя в Смоленській, Брянській і Могилевській областях. 12 липня 1943 року висвячений у сан єпископа з титулом Рославльський. Брав участь у Соборі Автокефальної Білоруської Православної Церкви в Мінську 12 травня 1944 року. Потім опинився на Заході, жив у Чехословаччині, Австрії, Німеччині. У 1946 році єпископ Павло разом з рідною сестрою ігуменею Серафимою возз’єднався з Католицькою Церквою. З 1948 року він оселився у Бельгії спочатку в Шевтоньскому монастирі (Monastere de la Sainte-Croix, Chevetogne, Belgique), а потім з 1951 року – в Брюсселі. У 1955 році Мелетієв висвятив у сан диякона російського емігранта Василя фон Бурмана, автора відомої книги «Леонід Фьодоров», виданої Йосифом Сліпим у Римі в 1966 році.

Архиєпископ Андрій Катков (1916 – 1995), народився в Іркутську, жив в еміграції у Харбіні, де в російській діаспорі був створений Католицький Екзархат Маньчжурії, яким керували білоруські отцімаріани. Катков вступив до цього Чину і був скерований на навчання до Риму. У 1944 році став священиком, працював у таборах для біженців, яким загрожувала насильницька депортація в СРСР, потім служив у Великобританії і Австралії на російських парафіях візантійського обряду. 14 листопада 1958 року ієромонах Андрій був викликаний Папою Іоанном XXIII до Риму, де отримав призначення на єпископа коад’ютора візантійського обряду, з 1960 – Повноважного Візитатора. З 23 червня 1961 року – удостоєний титулу Російського апостольського екзарха (Esarc ap. Di Russia). У серпні 1969 владика Андрій Катков на запрошення митрополита Руської православної церкви Никодима (Ротова) відвідав СРСР, був офіційно прийнятий у Московському Патріархаті. В Омську зустрічався з православним владикою Миколаєм (Кутєповим). Під час цього візиту в різних містах Росії та в Україні Катков відвідував православні храми, де його зустрічали з архиєрейськими почестями, настоятелі та вірні підходили під благословення, архиєреї РПЦ МП благоговійно цілувалися з ним. Під час відвідування ПсковоПечерського монастиря за чисельної присутності вірних настоятель, у присутності преосвященного єпископа Андрія Каткова, виголосив многоліття Папі Римському Павлу VI. У Троїце-Сергієвій Лаврі владика Андрій молився біля раки преподобного Сергія Радонезького, а в Одесі зустрівся з Патріархом Алексієм I (Симанським), який подарував йому чотки і панагію.

Наступним Повноважним Візитатором Конгрегації Східних Церков з управління російським католиць‑ ким служінням у світі був призначений з 1978 року протопресвітер Георгій Рошко (1915 – 2003), в 1955 він був у Москві, де зустрічався з Патріархом Алексієм I (Симанським) і митрополитом Миколаєм (Ярошевичем).

Для координації роботи російських греко-католицьких парафій, що діяли у різних країнах проводилися З’їзди духовенства і мирян: в Римі в 1930 і 1933 році (брав участь єпископ Миколай Чарнецький) і в 1950, в 1956 – у Брюсселі.

У цей час у Радянському Союзі ситуація складалася таким чином. Російський екзархат виник завдяки турботі Української Греко-Католицької Церкви, а роки комуністичних гонінь, в спільному стражданні за Христа ще більше зблизили їх. Так, у ході ліквідації УГКЦ її митрополит, єпископи, духовенство, чернецтво та вірні пройшли через табори ГУЛАГу та заслання, тисячі людей залишили в Росії свої молитви, біль, сльози, кров мучеництва та ісповідання віри, багато хто помер і поховані тут. З 1945 по 1963 рік Кир Йосиф Сліпий (1892 – 1984) був в’язнем у Сибіру, Мордовії і на Камчатці, 04.02.1963 в Москві він таємно висвятив у сан єпископа Василя Величковського (1903 – 1973), відновивши тим самим ієрархію в катакомбної Церкви.

Відродження Російського екзархату відбувається слідом за легалізацією католицьких структур у Росії. В Сибіру, завдяки увазі прибулого сюди у 1991 році римсько-католицького єпископа Йосифа Верта (нар. 1952), ординарія в Новосибірську, було відкрито кілька католицьких парафій візантійського обряду. З 1992 року папський прелат Йосип Свидницький (нар. 1936), що був римо-католицьким деканом центрального Сибіру почав надавати пастирську опіку віруючим греко-католикам, депортованим з Галичини. У 1995 році в Омську було створено парафію Покрова Пресвятої Богородиці, яка 30 червня 1999 року отримала юридичну реєстрацію. На цій парафії служив священик отець Сергій Голованов (нар. 1968), випускник Івано-Франківської семінарії, до 2005 – декан. Нині регіон обслуговується священиками конгрегації Воплоченого Слова (VE) і черницями Сестрами Служительками Господа і Діви Марії, у них єдина провінція, що включає структури в України і Росії (Чернеча родина Воплоченого Слова, SSVM).

Зареєстрованими є католицькі парафії візантійського обряду з українською традицією в Новокузнєцьку і Прокоп’євську, Кємєровської області. З 1959 року та упродовж підпілля духовне життя тут очолював отець Василь Рудка (1912 – 1991). Зараз у цьому регіоні працюють священики редемптористи (CSsR) та сестри зі Згромадження Святого Йосифа Обручника Пресвятої Діви Марії, вони приїхали з України.

Богослужіння відбуваються у громадах в Томську і Копєйскє, Челябінської області та в інших містах Тюменської області. Більшість парафіяльних священиків – випускники західноукраїнських семінарій.

Згідно російської традиції богослужіння відбуваються в парафії преподобномучениць Олімпії та Лаврентії, що діє при римокатолицькому катедральному соборі Новосибірська. Храм у крипті собору був створений з ініціативи священика єзуїта Олексія Стрічека (нар. 1916), який все життя присвятив служінню у російському апостоляті з російськими емігрантами у Франції. Нині настоятелем парафії є oтець Майкл Десджардінс (SJ). Єзуїти в Новосибірську служать у візантійському обряді у своєму монастирському храмі. Жіноча чернеча громада кармеліток у Новосибірську теж дотримується російської богослужбової традиції. У Москві першою офіційно визнаною як релігійна група стала громада свв. апостолів Петра і Андрія з 16 березня 2000 року. Ця громада створена отцем Андрієм Удовенком, нині від протопресвітер – благочинний у Москві. Друга громада на честь св. митр. Пилипа створена в 1995, до весни 2002 року її настоятелем був італійський священик Стефано Капріо. У Москві також є пастирський пункт «Сім’я св. Лазаря» і при парафії св. Ігнатія Антіохійського діє жіночий монастир. З 2001 року про своє існування заявили громади в Санкт-Петербурзі та Нижньому Новгороді. Парафія в Обнінську, Калузької області офіційно затверджена у 2004 році, зараз богослужіння тут проводить о. Валерій Шкарубській, який приїздить з Києва. Він опікується також московськими україно- та російськомовними громадами («свщмч. Леоніда»). Окремі вірні проживають в інших містах Росії.

Процеси відродження церковного життя в Росії спонукали частину духовенства зібратися 23-25 серпня 2004 року на парафії свв. Кирила і Мефодія в Саргатску для обговорення актуальних питань, внутрішніх проблем і накреслення перспективи церковного розвитку. Вони звернулася до Папи Івана Павла II з проханням про нормалізацію канонічного й адміністративного статусу екзархату. У листі на ім’я Префекта Конгрегації для Східних Церков Патріарха Мусі Ігнатія I кардинала Дауда від 26 серпня 2004 року повідомлялося про наявність у Росії 15 парафій, громад і чернечих інститутів. Ці документи були передані до Риму через кардинала Вальтера Каспера, що якраз перебував у Москві з нагоди повернення Казанської ікони Божий Матері.

20 грудня 2004 року Папа Іван Павло II призначив ординарієм (оrdinarius pro fidelibus Ritus Вyzantini in Russia) єпископа Йосифа Верта, про що оголосив Апостольський нунцій в РФ архиєпископ Антоніо Менніні 22 лютого 2005 року в Новосибірську на зустрічі католицьких священиків візантійського обряду, які служать на території Російської Федерації. Окрім впорядкування ситуації у європейській частині Росії та у власній єпархії, єпископ Верт створив церковні округи, відповідні територіям римо-католицьких єпархій: св. Климента в Саратові і св. Йосифа в Іркутську, координатором вслід є ієромонах Теодор (Андрій) Мацапула (VE). Ієромонах Андрій Старцев (VE) координує округ, що відповідає території Преображенської єпархії у м. Новосибірську.

У Росії регулярно проводяться пастирські конференції греко-католицького духовенства, остання відбулася 19 – 22 жовтня 2010 року в Челябінську, у ній взяли участь Апостольський нунцій архиєпископ Антоніо Менніні та Апостольський Делегат Східної та Центральної Азії отець Василь Говера. Уучасники мали можливість поділитися досвідом своєї пастирської праці на території колишнього СРСР. Богослужіння в громадах католиків візантійського обряду на території Російської Федерації в даний час ведуться церковно-слов’янською, російською та українською мовами, використовується юліанський календар.

Статистика, структури, новини та інша інформація про життя Російської Греко-Католицької Церкви доступні на офіційній Інтернет-сторінці за адресою: http://www.rkcvo.ru

Ігумен Ростислав Колупаєв, «Russia Cristiana», Італія