Про різні аспекти церковної єдності розмірковує єпископ-емерит Православної Церкви Японії Серафим Сігріст Сендайський.
— У війні в Осетії та Грузії взяли участь два традиційно православні народи — грузинський та російський. Як глави цих обох Православних Церков, так і ціла православна ойкумена промовчали на цей промовистий факт…
— Я не є обізнаний з кожною відповіддю, наприклад, Церкви в Америці, але знаю, що ми, звичайно, прагнемо миру між націями та хотіли б побачити кінець цього дуже болючого, трагічного конфлікту. Ви знаєте, Борис Пастернак сказав відому фразу: «Життя прожити — не поле перейти». Людське життя непросте, і щодо життя Церкви це також є правдою. Церква перебуває в контексті історії, і це непросто. Знаний англійський письменник Грем Ґрін сказав, що якщо автомобіль застряг у багнюці й ти намагаєшся його витягти, штовхаючи, то багнюка потрапляє на тебе самого. Якщо певні релігійні особи намагаються уникнути історії, то вони можуть, очевидно, залишатися чистими, але християнська Церква щонайменше намагається «штовхати» історію в певний спосіб і в результаті є залучена в її контекст.
Ви можете сказати, що це дуже загальна, спіруальна відповідь, але люди з-поза Церкви повинні зрозуміти, що, хоча це виглядає як лицемірство, бо християни є і на цьому боці, й на тому, але правдою є й те, що християни перебувають у важкому становищі. Адже ми покликані йти за нашим Господом крізь історію. І кожен це робить так, як, на його переконання, це правильно. І у випадку з Грузією я знаю, що християнський імпульс спрямований на об’єднання людства й що єдиним розв’язком є Христос, все інше — тимчасове.
— Які процеси в РПЦ для Вас особисто свідчать про відродження цієї Церкви в Росії?
— Я американець і служу єпископом у Японії, на краю православного світу. На початку 70-х я приїхав до Москви з делегацією японських прочан. І це було чудесно — бачити ласкаві обличчя людей в Росії. Тепер та віра, яка вистояла переслідування, втілюється у повноті церковного життя. Церква здатна дихати знову, і, як Ви знаєте, є багато церков і людей, покликання до монашества, до священства.
Коли я зустрічаюся в Москві з друзями і з молодими людьми, я бачу, як ця віра здатна жити й працювати в тому суспільстві. Тепер ми вільні проповідувати, але чи здатні нести Слово Боже кожному? Я гадаю, що саме це є викликом для Церкви: чи будемо ми здатні проповідувати Слово Христове у свободі, яка здобута мучениками, новомучениками й усіма вчителями Церкви? І це стосується так само України, як Росії, Америки чи Італії.
— У різних екуменічних зустрічах питання примату Папи ставиться як одне з тих, що є умовою відновлення єдності між Католицькою та Православною Церквами. Чи справді, на Вашу думку, це питання є умовою такої єдності?
— Св. Іриней говорив, що Рим — це Церква, яка головує в любові. Головування, першість, влада в християнському контексті — чи це примат Рима, чи Афін — це, насамперед, влада любові. З погляду філософа, любов передує буттю. Отож християнська мудрість — це мудрість любові. Християнська влада — це сила любові. Але визнати це історично є проблемою.
Проблема єдності в трактуванні питання примату Папи залишається невід’ємною від розкриття фундаменту цієї першості, який, власне, і є любов’ю. Як це може статися? Думаю, тут замало навіть великого всецерковного Собору. Ви знаєте, що розкол Церкви стався не 1054 р. Це був довгий процес малих вчинків роз’єднання не лиш теологів, а й звичайних людей. Відновлення єдності Церкви — це ніби зшивання чогось розірваного, станеться воно в результаті малих дій, звершити які чи ні — у владі кожної людини. Усі християни перебувають у процесі творення єдності Церкви, й ми молимося, щоби наблизити час, коли відбудеться Собор, який зрозуміє примат Церкви і все, що з цим пов’язано.
— Останні 30 років питання унії піднімається на високих рівнях. Ваша особиста думка щодо уніатизму як шляху єдності між Церквами?
— Говорячи про історію унії, треба розділяти два аспекти прозелітизм і місію. Можна звеліти Церкві не займатися прозелітизмом, але не можна їй заборонити провадити місію.
Протистояння є історичним і відповідає людським помилкам, воно є результатом наших гріхів. Але немає фундаментального протистояння між однією Церквою та іншою. Ми можемо розглядати унію як місце можливої зустрічі, де Христова сім’я сходиться разом. Важливо, щоб кожна Церква пропонувала різні можливості для єдності цілої Церкви. Я гадаю, що коли Патріарх Варфоломей говорить, що греко-католики повинні залишатися самі собою, то це свідчить, що між Римом та Константинополем немає абсолютного протистояння. І ті, що історично опинилися посередині, певним чином мають позицію, яка може бути благословенням як для католиків, так і для православних.
— Які, на Вашу думку, людські дії найбільше сприяють відновленню церковної єдності?
— Нам потрібна психологія, яка визнає те, що Ніколай Бердяєв називав «першістю Духа Святого». Людська психологія передбачає таку логіку: я — А, ти — Б, але жоден із нас не любить В, тому об’єднаймося проти нього. Це не є структура Святого Духа. Ми хочемо шукати комбінації без розрахунків. Господь кличе нас до єдності. Пам’ятаймо, після Воскресіння Ангел сказав передати учням і Петрові, що Господь іде попереду і там «Він вас зустріне». Ми шукаємо способу відійти від стосунків, спрямованих одне до одного, і прийти до стосунків, спрямованих на Господа, коли ми всі разом дивимось назустріч Христові, Який кличе нас і Який готує для нас зустріч. Кожна людина має інші обставини. Важливо орієнтуватися на першість Святого Духа.
— Японія — країна, яка, можливо, найменшою мірою асоціюється з православ’ям. Що є характерним для японського православ’я?
— Звичайно, не можна одним словом описати цілу націю, бо кожна особа є індивідуальною. Загалом, коли японці думають про релігію, вони хочуть мати більше конкретики. Це відрізняє Японію від Індії, яка є більш містичною та схоластичною. Святий Максим служив у Японії поміж найбідніших верств. Японці дуже його любили саме завдяки конкретному прикладові служіння. Коли японця запитати, як він став християнином, зазвичай відповідь буде: «Через мого друга чи члена сім’ї». Християнство в Японії поширює християнин через свій особистий приклад.
Часто від японців можна почути, що вони не розуміють, як це «мати віру». Для них складно зрозуміти абстрактну віру. Але вони прекрасно розуміють суть віри через особу. Це насправді прекрасний духовний дар, адже хіба не те саме робили дванадцять апостолів? Цей японський дар визнавати святість особи, в яку ми можемо вірити, є в певному сенсі даром для цілої Церкви.
Питання інкультурації Церкви в Японії складне. Але в кожному випадку, чи йдеться про японця, чи африканця, чи когось іншого, хто намагається бути християнином і є повноцінним членом свого суспільства, той втілює Христа у своєму суспільстві, він (вона) стає мостом між Христом і культурою. Чим більше ми є в Христі, тим більше ми поєднуємо ці речі. Дар віри в людей і реалізм у баченні Ісуса й святості – це те, що я побачив у японцях.
Довідка журналу «Патріярхат»
Його Преосвященство Серафим Сігріст Сендайський — єпископ-емерит Японської Православної Церкви. Народився в Наяку, Нью-Йорк (США). Освіту здобував у Наяцькому коледжі, а 1967 року закінчив Православну богословську семінарію святого Володимира в Крествуді, де тоді викладав отець Олександр Шмеман. Опісля переїхав до Японії, щоби викладати англійську мову в Японській Церкві. Був висвячений на диякона, згодом на священика, а пізніше прийняв монашу обітницю перед Архієпископом Володимиром 18 жовтня 1969 року, отримавши монаше ім’я Серафим. 18 грудня 1971 року був висвячений на єпископа Сендаю та Східної Японії (Сендай — це місто північної Японії на узбережжі Тихого океану). Тепер живе в Америці, служить Літургії на різних парафіях у Нью-Йорку та досить часто їздить в Росію, щоб допомагати спільноті «Осанна», яку заснував отець Олександр Мень.