Тарас Антошевський

Президентська виборча кампанія 2010 року знову показала, що Церкви можна тим чи іншим шляхом задіяти до політичної боротьби. Здається, наступаємо на ті самі граблі.

Корпоративні інтереси

Перед президентськими виборами 2004 року діюча влада, як і сьогодні, намагалася спонукати Церкви до підтримки свого кандидата. Проте абсолютна більшість Церков не мала жодних підстав йти на таку «співпрацю», адже кандидат у президенти, тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович незмінно симпатизував лише УПЦ (МП), а Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій була під повним контролем комітету і Адміністрації Президента, з-під якого намагалася тим чи іншим шляхом звільнитися і формувати незалежні міжконфесійні об’єднання.

Після Помаранчевої революції у державно-конфесійних відносинах почали відбуватися серйозні позитивні зміни, в першу чергу це стосувалося діяльності ВРЦіРО, яка стала дійсно міжконфесійним, партнерським – стосовно вищої державної влади – органом. За п’ять років, що минули з того часу, Рада видала кілька десятків спільних послань з приводу важливих суспільних питань. Стала більш плідною співпраця ВРЦіРО з невеликою частиною народних депутатів, які постійно відстоюють цілком реальні потреби всіх конфесій. Слідом за активізацією ВРЦіРО, ще у 2005 році при облдержадміністраціях почали створюватися або посилили свою діяльність регіональні міжконфесійні ради. Як прогнозували експерти, вони суттєво могли покращити стан релігійної свободи в регіонах. Проте згодом запал діяльності таких рад минувся. Віктор Ющенко, який спочатку активно їх підтримував, згодом перестав про них згадувати. Зрештою, впродовж минулого року він, фактично, лише раз зустрівся з членами ВРЦіРО. Навіть улюбленій церковній темі – створенню єдиної помісної Православної Церкви – він приділив набагато менше уваги, ніж у попередні роки.

Натомість, з кінця 2008 року, ініціативу співпраці з Церквами перехопила прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Якщо для двох Вікторів пріоритетним є «православний» вектор, то Тимошенко працює у міжконфесійному полі з особливою увагою до т. зв. «неправославних». Її «церковна політика» більш виважена і послідовна, команда Тимошенко звернула увагу на «болючі» і цілком конкретні проблеми конфесій. Так, зокрема, римо-католики отримали візові пільги для численних священиків-іноземців та дочекалися повернення багатьох приміщень. Було вирішено проблему землекористування для релігійних організацій, зменшено ціни на енергоносії тощо. Не дивно, що з наближенням виборів співпраця уряду і ВРЦіРО, у т. ч. за посередництвом Державного комітету у справах національностей і релігій, зросла. Керівництво останнього здійснило ряд візитів у регіони для представлення урядової політики у сфері релігій. Безпосередньо перед виборами ці візити особливо почастішали.

Передвиборча активність представників різних Церков була певною реакцією на таку активність з боку уряду Ю. Тимошенко. Крім загальних, кожен з них відстоював також свої власні інтереси. Для протестантів це була реальна можливість мати своє лобі в уряді, тому не дивно, що їх пастори брали активну участь у передвиборчій боротьбі, ставали керівниками виборчих штабів. Для інших Церков «гра в одні ворота» не була такою важливою. Тому, наприклад, римо-католики спочатку однозначно виспівували подячні дифірамби Юлії Володимирівні (зокрема, при передачі приміщення колишньої семінарійної каплиці у Львові), проте вже в січні цього року архиєпископ Мечислав Мокшицький в одному з інтерв’ю зазначив, що жоден з кандидатів не відповідає «християнським» критеріям. Для УПЦ КП Тимошенко однозначно кращий кандидат, ніж Янукович. Але політично далекоглядний Патріарх Філарет не міг би собі дозволити, за існуючих обставин, бути категорично однолінійним. Щодо УГКЦ, то її позиція, чи не вперше, викликала неоднозначну оцінку різних кіл. Заклик з вуст Блаженнішого Любомира перед другим туром не голосувати «не підтримую жодного» для багатьох вірних УГКЦ був незрозумілим. Враховуючи, що серед греко-католиків Юлія Володимирівна однозначно більш популярна ніж Віктор Федорович, цей заклик був масово потрактований як непряма підтримка діючого прем’єр-міністра. Блогосфера просто захлиналася обговоренням цього заклику Глави УГКЦ – на тлі порівняної заполітизованості інших предстоятелів Патріарх Любомир досі користувався популярністю аполітичного і насамперед душпастиря (згадайте його опис в топ-100 тижневика «Кореспондент»). І хоча згодом Владика пояснив таку позицію, проте осад залишився. Звичайно, можливо йшлося про інше, але публічним людям потрібно враховувати те, як їхні слова можуть потрактувати інші.

Апогеєм залучення Церков до підтримки Ю. Тимошенко стала т. зв. молитва за мирні вибори, що відбулася 5 лютого на Софійському майдані. Як би хто і що не говорив про цю, нібито, молитву за мирні вибори – виступи більшості представників Церков, що під час неї прозвучали (особливо неперевершений за своєю прямолінійністю виступ предстоятеля УАПЦ) і промова самої Юлії Володимирівни були виборчою агітацією. Саме таке враження в автора цих слів склалося під час перегляду трансляції цього дійства з телеекрану. Задля справедливості варто зауважити, що не всі представники Церков агітували зі сцени за прем’єра. Проте на загальний церковно-передвиборчий характер мітингу це не впливало. Звичайно, не можна заперечити важливість молитви у цьому намірі, але ж потрібно бути надто наївним, щоби повірити, що церковних діячів, в даному випадку, запросили тільки для молитви. Тим більше, що молитва за справедливі й мирні вибори мала б відбуватися за участю обох кандидатів або взагалі без їхньої участі, а так вона стала молитвою за успішні вибори для одного з них. Зрештою, ця технологія була використана і на парафіяльному рівні, коли представники штабів того ж кандидата робили публічні пожертви (питання на храм чи священику – це вже інша тема) від імені свого кандидата з проханням про молитву за мирні вибори. Це важко узгоджується з християнськими підходами до молитви і благодійності, але гарно вписується у звичайні виборчі технології співпраці з релігійними організаціями.

Віктор Янукович виявив твердість своїх конфесійних симпатій. Протягом минулого року його візити в регіони нагадували паломницькі тури єпархіями УПЦ. І якщо цього разу Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) відхрестився від офіційної підтримки лідера Партії регіонів, то в єпархіях владики та клир вправлялися у вшануванні В. Януковича як захисника «канонічного православ’я» і т. п. І лише в Черкаській єпархії він не знайшов спільної мови з митрополитом Софронієм. Ще одна характерна риса, прихильники антипомаранчевого реваншу серед клиру УПЦ не приховували сподівань, що з перемогою Януковича завершаться процеси об’єднання українського православ’я і спроби більшої автономізації УПЦ, що пов’язувалися з особою Ющенка. Найбільш яскравою церковною підтримкою В. Януковича стала його участь у візиті Патріарха Московського Кирила в Україну. Як мають розуміти вірні УПЦ факт, що лідер ПР майже весь візит був «тінню» їх Святості, особливо на Донбасі та в Криму? А з іншого боку, чи згідно з українським законодавством іноземні священнослужителі мають право займатися політичною агітацією в Україні? Це питання так і не прозвучало на офіційному рівні. Що цікаво, хоча Кремль, на думку численних експертів, підтримував Тимошенко, проте вона не так часто «світилася» під час цього візиту. Напевно тому, що більшість її електорату не є симпатиками Патріарха Московського.

Несподівано, з одного боку, але логічно з іншого, що перед самими виборами про активну підтримку В. Януковича заявила організація сумнозвісного Сандея Аделаджі. Це пов’язано з кількома речами. По-перше, тривалий і безрезультатний особистий конфлікт Аделаджі з міністром Юрієм Луценком, а тому спроба зблизитися з новим президентом і його оточенням. Подруге, їх єднає постать київського мера. Зрештою, як і в 2004-2005 роках Аделаджа шукає політичної підтримки задля розширення своєї релігійно-бізнесової діяльності. Не відомо, чи багато голосів це дало Януковичу, але свої люди серед протестантів йому теж потрібні.

Нарешті, що фактично не прозвучало у передвиборчій актив‑ ності представників Церков, так це оцінка політичної, економічної, суспільної діяльності кандидатів з позицій моралі. Чи, скажімо, діяльність уряду під час т. зв. епідемії свинячого грипу восени 2009 року можна вважати гідною схвалення християнами? Чи діяльність бізнес-структур, які оточують кандидатів у президенти, відповідають соціальному вченню Церков? І оскільки вибори – це перманентний стан України, тому певна система оцінювання діяльності влади (не лише з корпоративних позицій: чи цей політик і його партія симпатизує нашій Церкві і як він ставиться до інших) запропонована Церквою, є потрібною у перспективі.

Немає зла, аби на добре не вийшло

Отож, вибори відбулися. Церквам потрібно налагоджувати співпрацю з новою владою, яка, скоріше за все, прийде не лише на Банківську, але й в інші кабінети. Мирос‑ лав Маринович у своєму блозі на РІСУ поставив логічне запитання: «Як тепер почуваються релігійні громади, якщо виявилося, що їхні представники стояли у п’ятницю перед Софією не з переможцем?» Отже, як діяти тим з релігійних діячів, які підтримали не переможця?

Перемога В. Януковича напевно змінить формат державно-конфесійних відносин. Скоріше всього відійдуть у минуле міжконфесійні молебні у Софії Київській, на яких провідну роль відігравала УПЦ КП. Віктор Федорович більш полюбляє Лавру. Напевно зміниться і характер діяльності Держкомітету у справах національностей та релігій – під час останнього прем’єрства Януковича його очолював комуніст, а в інформаційних повідомленнях від Комітету фактично існувала лише УПЦ. Навіть в самій УПЦ очікують змін. Враховуючи цивілізаційні ідеї Патріарха Кирила і його внутрішній інтеграційний менеджмент в РПЦ, українізація та автономізація цієї Церкви, яка відбувалася в останні 2-3 роки, скоріш за все припиниться. Найбільш песимістично налаштовані прогнозують, що відбудеться й зміна керівного курсу УПЦ. Тим більше, що Янукович запросив очолити молебень перед інавгурацією самого Патріарха Кирила. Таким чином, як твердять експерти, Янукович хоче запевнити МП у своїй підтримці цивілізаційного курсу Патріарха Кирила.

Іншим конфесіям залишається формат Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Робити сепаратні кроки для зближення з новим президентом для багатьох буде мало результативним. Хоча це й може бути цікавим для нової влади, яка скоріш за все надаватиме перевагу таким відносинам, ніж співпраці з Церквами через ВРЦіРО. Тобто, простіше домовитися з представниками конкретної релігійної організації, ніж знайти порозуміння з цілою Радою. Тому зміцнення ВРЦіРО буде потрібним для збереження стану релігійної свободи і консолідованого впливу Церков на суспільство.

Подібно і в регіонах, Церкви знову можуть відчути потребу міжконфесійних об’єднань. Якщо дійсно почнуться реваншистські кроки влади, то як і в 2003-2004 роках, такі ради можуть стати найкращим захисником релігійної свободи на місцях.

Як твердять політичні експерти, президентство Януковича буде викликом для українського суспільства, у т. ч. для церковних громадських організацій та ініціатив. Суспільний авторитет, який був дещо втрачений перед виборами, може відновитися і зрости, якщо Церква, в об’єднаному розумінні, стане рупором захисту моральних і громадських цінностей. Тому може статися як у народній мудрості: немає зла, яке б на добро не й вийшло. Але чи станеться – максимально залежить від самих громадських інституцій.

Тарас Антошевський, очільник РІСУ

Кожного разу, звертаючись до розгляду історії Церкви в Україні, дістаю певне задоволення, піднесення, бажання вивчати і вивчати цю спадщину, щоби потім представити її красу іншим. Але, повертаючись до сьогодення, ставлю перед собою наступні запитання: чому православні українці сьогодні не дуже бажають популяризувати цю спадщину, чому не перевидають книги українських мислителів та богословів? Натомість, полиці церковних крамниць переповнені популярною літературою про життя різних російських старців і т.п. А знайти книжку про українських святих практично неможливо. Чому в нас будують храми на честь, умовно кажучи, «чужих» святих, а так мало храмів на честь святих, що в землі українській просіяли? Де численні храми на честь благовірного князя Михайла Чернігівського, який загинув за віру від рук солдат Золотої орди, де храми на честь численних печерських святих, де, зрештою, храми на честь новомучеників? Чому натомість в кожному більшому чи меншому містечку громади УПЦ (МП) зводять храми на честь кн. Олександра Невського, підстави канонізації якого не пам’ятають, але торочать, що він, мовляв, захистив Русь від західних агресорів і у тому вся його святість? Звичайно, такий храм має бути збудований у канонічно-синодальному безликому стилі. Зрештою, у греко- католицьких храмових книгарнях також про місцевих святих, крім новомучеників, мало що знайдеш, натомість «добрі» брошурки про західних містиків чи святих – звична річ. Напевно з цих книжечок неможливо буде довідатися про суть Київської Церкви, пізнавати яку так закликає Глава УГКЦ.

То хто ж спадкоємець?

Про т. зв. Київську Церкву або Церкву Володимирового хрещення сьогодні говорять багато. На різних круглих столах шукають її спадкоємців. Але, що дивно, фактично ніхто з тих, хто себе вважають спадкоємцями, не дуже спішать переймати цю спадщину у первісному, не обтяженому пізнішими конфесійними нашаруваннями, вигляді. Патріарші візити, які вже другий рік ощасливлюють Україну, а з ними і з’ясування питання, хто є матірна Церква, спонукають нас заглядати в історію, йти ad fontes — «до джерел». Власне в історії процеси звертання «до джерел» переважно йшли після усвідомлення, що нині щось не так, що потрібно шукати вихід, а де він? І тоді його шукали в минулому, в тому періоді, який вважався часом розквіту, піднесення — в джерелах Церкви.

Рік тому, перед святкуванням 1020-ліття хрещення Русі, зайшла мова: кого цей ювілей може стосуватися в першу чергу. УПЦ (в єдності з Московським Патріархатом) вустами своїх речників тоді неодноразово стверджувала, що лише вона має право називатися спадкоємицею Володимирового хрещення. З цим не могли погодитися в УПЦ КП, УАПЦ, як і в УГКЦ, які також вважають себе такими. За рік, як можна судити за результатами круглого столу, присвяченого цій тематиці, і який відбувся в середині липня цього року, ставлення до цього питання суттєво змінилося. Юрій Чорноморець (православний віруючий, відомий експерт із релігійної філософії та сучасних міжправославних відносин), підсумовуючи кілька аспектів, за якими він визначав, хто би міг вважатися спадкоємцем, сказав, що нині лише УГКЦ може вважати повноцінною послідовницею. Експерт проаналізував, хто зберіг канонічну тяглість єрархії Київської митрополії, національну ідентичність і т. п. Решта доповідачів, хоч і пропонували інші підходи в оцінці, але не заперечували таку думку. Цікавою була думка, висловлена деякими православними експертами, що нарівні з ортодоксальними конфесіями на Володимирову спадщину мають право претендувати також протестантські конфесії, хоча б ті, які її визнають. Таким чином, витворюється образ всеохоплюючої Київської християнської традиції, в якій себе можуть знайти і нинішні православні, греко-католики чи українські протестанти. На згаданому круглому столі, серед інших, прозвучала думка, що важливо не просто бути спадкоємцем, але й продовжувачем традицій Київської Церкви. А якими вони, власне, є?

І традиції є, і спадкоємці, а спадкоємців традиції немає…

Сьогодні до теми традиції Київської Церкви найчастіше в Україні звертаються в середовищі УПЦ (МП) і УГКЦ. Для кожної з них це важливе питання самоідентифікації. Для Української Православної Церкви Київського Патріархату чи Української Автокефальної Православної Церкви таке питання не особливо гостре в силу того, що обидві ці Церкви наголосили на своєму українському характері, тобто вони автоматично себе вважають послідовниками давньокиївського християнства. Проте така самоідентифікація не завжди означає наслідування традиції.

Тривале перебування в іншому культурному полі, в системі державно-конфесійних відносин періоду російської та радянської імперій, не могло не позначитися на їх внутрішньому житті, устрої, системі освіти і богословської науки. Невизначений канонічний статус, нелегкий період становлення, відірваність від міжправославного спілкування, як також внутрішні негаразди, зокрема в УАПЦ, не дозволяють їм повноцінно розвиватися. Навіть порозуміння між ними самими досі не було вдалим. Для них обох сьогодні важливим залишається питання вироблення власної історичної та богословської школи, без якої неможливе формування їхньої національної еклезіальної ідентичності чи навіть внутрішньої єдності. Чи не тому єпархії УПЦ КП і УАПЦ на заході України є ближчими за духом і формою діяльності до УГКЦ, а на сході — до УПЦ (МП).

Щодо Української Греко-Католицької Церкви, то в ній нині головним промотором повернення до духовності Київської Церкви є її Глава, Верховний Архиєпископ Любомир (Гузар). Рух за відновлення доунійної обрядової та еклезіологічної ідентичності виник ще в середині ХІХ ст., але тоді для багатьох це стало сліпим наслідуванням російського православ’я. Тому опоненти ще до сьогодні сприймають бажання відновити давньокиївську (православну) духовність як зраду Риму, як бажання скасувати унію і т. п. А з іншого боку, заклик до відновлення власних традицій став реакцією на «комплекс уніата» — відчуття меншовартості у порівнянні зі всім римським та латинським, який міцно закріпився в середовищі греко-католиків і одним з виражень якого є відмова від східних богослужбових практик й запровадження латинських. Він також став результатом римської політики фаворитизації латинського обряду, яка існувала офіційно до Другого Ватиканського Собору, а неофіційно подекуди існує й до нині. В УГКЦ цей «комплекс уніата» сьогодні найбільше виразився у т. зв. русі «традиції» або «святої унії». Саме сприйняття Київської Церкви в цьому середовищі або відсутнє як таке, або існує у тридентійській формулі як схизматиків.

Своєрідною підтримкою цього руху неолатинізації та відмови від східно-християнської спадщини стала спроба ліквідувати УГКЦ комуністичною системою шляхом підпорядкування РПЦ. Для багатьох внаслідок цього слово «православний» і все, що з ним пов’язане, стало ворожим, а збереження латинських нашарувань ототожнилося зі збереженням вірності Риму. І ці погляди, не без підтримки частини вищого і нижчого клиру, зберігаються донині. Багатьма греко-католиками прагнення до патріархату сприймається як відмова від унії з Римом. В основі таких поглядів лежить, по-перше, елементарне незнання історії, богослов’я та справжньої традиції Української Церкви, її тисячолітньої спадщини, по-друге, незнання власне католицького вчення про еклезіологію східно-католицьких Церков.

Реальні кроки до відновлення доунійних традицій Київської Церкви першим почав здійснювати Митрополит Андрей (Шептицький), який, зокрема, відродив східне монашество студійського уставу. Ще далі пішов його наступник і послідовник Патріарх Йосиф (Сліпий) — промотор зрівняння східної і західної християнських традицій, патріархального, тобто східного устрою УГКЦ. Цей курс хоч і з меншими темпами, але продовжувався за Патріарха Мирослава Івана (Любачівського). За керівництва владики Любомира (Гузара) патріархальний рух отримав найбільшу підтримку в різних сферах УГКЦ, у т. ч. в діаспорі. Однією з його головних складових є подолання «комплексу уніата» через пошук своєї, багато в чому затраченої, ідентичності, в першу чергу через літургійне відновлення і формування богословської школи.

Нарешті, Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом) часто була об’єктом звинувачень, що вона є лише за назвою українською, що їй краще би пасувало називатися Російською Церквою в Україні. І ці звинувачення мали значні підстави: абсолютне переважання російської мови у внутрішньому житті Церкви і у видавничій справі, орієнтація на російські культурні та звичаєві зразки, загравання з проросійськими політичними партіями тощо.

Проте, за останні роки УПЦ зробила достатньо багато кроків для українізації, показавши своє дійсно українське обличчя. За словами певних діячів УПЦ (МП), які через агресивність українофобів у цій Церкві часто намагаються діяти інкогніто, серед вірних і чи не більшості клиру, особливо в центральній та західній частині цієї Церкви (де знаходиться понад половина всіх її реальних громад), існують тверді українофільські погляди. Вони сприймають центр своєї Церкви в Києві, а не у Москві.

Єдиний вихід – діалог

За таких умов першочерговим чинником відновлення знань про спадщину Київської Церкви є історичні дослідження. Відзначення 400-ліття Берестейського унії стало важливим кроком до усвідомлення своєї київської ідентичності та поштовхом до критичного підходу у дослідженнях своєї історії. Для прикладу, постало питання: чи не варто уважніше поставитися до артикулів унії, прийнятих владиками Київської митрополії, які саме й мали за мету зберегти ідентичність Київської Церкви. І ці засади були умовою унії з руського боку, і проти них не було заперечень в Римі. Не менш важливими є об’єктивні дослідження наступних історичних періодів, котрі зараз відбуваються, і з яких стає зрозумілим, як відбувалося втрачання двома відламками давньої Київської митрополії своєї ідентичності.

Сьогодні всі згадані чотири найближчі спадкоємці київської христи-янської традиції опинилися у такій ситуації, що їхні бажання розвивати українську духовність найкраще можуть реалізуватися лише у співпраці і взаємодоповненні. Поява на початку 90-х рр. УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП змусила керівництво РПЦ визнати право православних українців на окремішність (хоч і номінальну). Для УГКЦ діяльність українських Православних Церков є позитивним чинником у подоланні комплексу невизначеної меншовартості. Натомість, для УПЦ КП і УАПЦ з одного боку канонічна невизначеність, а з іншого — діяльність УПЦ (МП) i УГКЦ заохочує відмовлятися від гасел самоізоляції.

Засобом до зближення можуть стати спільні історико-богословські дискусійні групи, котрі займатимуться як дослідницькою роботою, вивченням конфліктних ситуацій в минулому, так і формуванням спільних богослужбових текстів, плануванням спільних проектів. Таким чином, вони працюватимуть над наближенням до євхаристійного сопричастя, яке неможливе без щирого подання руки один одному і зрозуміння, що ми одна церковна спільнота.

18 червня в Києві трапилася унікальна історична подія: вперше за всю історію УГКЦ тут відбулась легальна хіротонія греко-католицького єпископа.

Історія УГКЦ в Києві налічує кількасот років і водночас є доволі трагічною. Митрополит Михайло Рогоза, який був предстоятелем Київської Церкви на час унії, не перебував у Києві. Вже задовго до цього Київ втратив своє значення столиці. Православні митрополити часто мали свої резиденції у Вільні, де була столиця Литовської держави, до якої впродовж тривалого часу (до 1569 року) входила більшість українських земель разом з Києвом. Пізніше, вже після прийняття унії, унійні митрополити також частіше перебували у Вільні або на білоруських землях, де був осередок унійної Церкви у ХVІІ ст. Натомість в Києві були унійні парафії і монастирі. Проте після того, як гетьман Сагайдачний на початку ХѴІІ ст. взяв Київське православне братство під свою опіку, козаки стали активними оборонцями Православної Церкви. Тоді від їх рук загинули або змушені були втікати з Києва унійні священики. Пізніше сам Київ став центром відродження Православної Церкви за Митрополита Петра Могили, хіротонія якого відбулась у Львові.

Після війни під проводом Богдана Хмельницького перебування унійного клиру, як і вірних, на київських землях стало неможливим.

У ХѴІІІ ст. українські, як і білоруські землі щораз більше потрапляли під російський вплив. Відповідно, там винищувалася унія. Великого удару по унії нанесло повстання Коліївщина (1768), спровоковане Росією. Тоді козаки масово вирізували вихованців василіянських колегій та клир на Поділлі та Наддніпрянщині, де унійна Церква вже стала українським масовим явищем. А після смерті 1805 року останнього унійного митрополита, який мав титул Київського, виникла можливість відродити Галицьку митрополію, яка згодом і стала осередком Греко-Католицької Церкви. В Російській імперії протягом XIX ст. унійна Церква була ліквідована.

1914 року в дорозі до місця свого заслання Митрополит Андрей Шептицький, в київському готелі «Континенталь» таємно рукоположив о. Й. Боцяна на Єпископа Луцького, а о.д-ра Д. Яремка – на єпископа Острозького.

Протягом державотворчих змагань 1917-1921 рр. робилися спроби відновити УГКЦ в Києві. Однак тільки 1996 року був заснований Києво-Вишгородський екзархат, який після перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва почав функціонувати як Київська Архієпархія. А владика Йосиф Мілян став першим єпископом в історії УГКЦ, легальна хіротонія якого відбулась в Києві.

Підготував Тарас Антошевський, історик, директор РІСУ

Після прочитання двох статей у попередньому номері часопису, присвячених мас-медійній тематиці, я вирішив запропонувати продовження обговорення цієї теми.

Час втрачених можливостей?

Ситуацію у сфері церковної журналістики в Українській Греко-Католицькій Церкві багато в чому можна порівняти з біблійною історією про закопані таланти. Років 15 тому, за словами світських журналістів, УГКЦ мала найкращу в Україні церковну прес-службу, радіо, друковані видання, не було конкуренції серед інших конфесій. Але за ці роки не відбулося такого зросту, який пройшов в інших Церквах. УПЦ (МП) має свій ТРК «Глас», який транслюють через супутник, численні та якісні веб-ресурси, радіо й телепрограми. Далеко вперед пішли молоді протестанти, які вже розпоряджаються багатопрофільними медіа-холдингами, що вийшли на міжнародний рівень.

В УГКЦ, звичайно, існують свої численні ЗМІ й виникають нові, але мені зараз хочеться також згадати про ті проекти, які зникли, але які свого часу були вдалі: API, газета «Арка», «Вірую», альманах «Київська Церква». І проблема не лише у грошах, як це часто аргументують. Бо якщо знаходяться гроші на дорогі авто, то можна знайти і на це, що є значно потрібнішим для служіння Церкви. Часто проблема полягає в нерозумінні потреби і можливостей засобів масової комунікації та нерідко легковажному підході до справи засновників. Група провід них фахівців розробила на прохання Блаженнішого Любомира концепцію інформаційної діяльності УГКЦ. І хоча вона здобула схвальну оцінку фахівців і затвердження Синоду єпископів, проте її так і не було представлено широкому загалу. Щось подібне і з Комісією соціальної комунікації – ніяка інша Церква в Україні не має такої комісії. Але коли вона організовувала навчання для працівників церковних інституцій із залученням хороших медіа-спеціалістів, то зголошувалося до участі лише кілька церковних «піарщиків». Ще гірша ситуацію з приватними ініціативами в Інтернеті, зокрема, з блогами. В Україні близько сотні православних священиків мають свої блоги. І часто їх веб-журнали це нова кафедра сучасного душпастиря. А ось блоги греко-католицького клиру можна порахувати на пальцях і, здається, однієї руки. Нарешті, дійсно абсурдна ситуація – ми єдина велика Церква, яка не має центрального пресового органу. Хоча, зі слів Блаженнішого Любомира, він нам не потрібен…

На сьогодні, як слушно зауважують експерти, медіа-ринок УГКЦ, крім кількох проектів, повністю замкнувся в собі й у певному розумінні застиг на низах. Єпархіальні видання переважно не мають своїх повноцінних редакцій, тримаються на ентузіазмі окремих осіб. Тоді, звісно, вони не можуть охоплювати весь спектр роботи, а свої шпальти заповнюють матеріалами з інших видань. Тиражі далекі від самоокупності, а розміри переважно не перевищують 8-12 сторінок. Для порівняння, багато єпархіальних видань УПЦ (МП) мають понад 16 чи навіть 24 сторінки. Але важливіше інше – взята за правило сіризна, нецікавість цих видань, результатом чого стає незначний їх вплив на паству. А взагалі, чи доходять ці видання до віддалених парафій, чи продаються і чи поширені парафіяльні видання? Чув неодноразово, що процес може відбуватися у «добровільно-примусовій» формі.

Як на мене, найбільша біда криється у неготовності протистояти інформаційним атакам та застосовувати антикризовий піар. Пам’ятаю, як в одній львівській жовтій газеті (якої вже немає) з’явилися дві статті: проти патріарха Любомира і про конфлікт у сестер Йосафаток. Статті мали шалений успіх серед читачів, більшість з яких якщо й не вірили в усе, що там написали, то все ж зерно сумніву щодо осіб, на яких було здійснено інформаційний напад, було посіяно. Тим більше, що не було кампанії матеріалів із спростуваннями чи інших належних контрзаходів. І я чув таку думку, що ці публікації негативно вплинули на кількість нових покликань до монастирів. Нині агресивну інформаційну пропаганду проти проводу УГКЦ ведуть підгорецькі самосвяти. Церква впроваджує пасивне споглядання в поважні проблеми.

Нові перспективи

Зі слів керівника Департаменту інформації УГКЦ о. Ігоря Яціва, ситуація в медіа-сфері нашої Церкви покращується. В єпархі ях починають працювати фахові прес-секретарі, на головному сайті більшає інформації з місць, і хоча проблемною залишається справа фінансування Департаменту, все ж його робота стала помітнішою. А завдяки підтримці Інформаційної ради (до якої на запрошення Блаженнішого Любомира увійшли провідні медіа-спеціалісти) УГКЦ пропонує нові цікаві проекти, зокрема, комплект дисків із записами інтерв’ю Глави УГКЦ.

Розгортає діяльність і згадана Комісія, яка вже пропонує інтерактивне навчання для своїх членів. Зі слів о. Павла Худа, який очолює мас-медійну комісію, започатковані цікаві проекти, які мають значно покращити якість журналістики і активізувати діяльність церковних ЗМІ. Існує ініціатива об’єднання католицьких журналістів. Звичай- но, ініціативи зверху не даватимуть результатів, якщо їх не підтримують самі журналісти та редактори. Медіа-освіта стає необхідністю для будь-якого душпастиря, який не перетворився на прораба. Український Католицький Університет пропонує різні форми навчання для бажаючих вивчати релігійну журналістику.

Найуспішнішими, як на мене, є дитячі й молодіжні проекти «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», «100 талантів», а також мультимедійні проекти видавництва «Свічадо», зроблені з іншими інституціями. Увага до юного читача є особливо важливою з огляду не лише на те, що це майбутнє Церкви. В нас втрачена культура читання, особливо під впливом поширення електронних ЗМІ. А якісні в оформленні й цікаві за змістом дитячі журнали заохотять дітей до читання періодики. Як слушно зауважив Петро Дідула, за якийсь час читачі цих видань шукатимуть продовження у формі дорослої преси. Тому є реальні виклики й потенційні читачі.

«Свічадо», попри широкий спектр цікавої літератури, вже кілька років освоює мультимедійний ринок, за яким велике майбутнє. Днями було презентовано диски з Літургією, адаптовані для людей з вадами слуху чи зору, підготовлені катехитичною комісією УГКЦ. За цим напрямком засобів соціальної комунікації велике майбутнє. Неодноразово чув побажання від бать ків з великих міст (яким завжди бракує часу), що є потреба у дисках з комп’ютерними програмами з християнської етики, з катехизації.

І цікавих нових проектів можна перераховувати ще немало.

Звичайно, тут не обійтися без якісного суспільного видання. Це справді може бути поліконфесійний проект, зроблений спільно греко- і римо-католиками. Останні також зараз розширюють свою медіа-присутність в Україні. І знову ж таки, найцікавіші проекти є або молодіжними, або дитячими, наприклад, проекти капуцинської «Клара-Студіо» з Вінниці. Церква напрацювала велику кількість соціально зорієнтованих документів. Але хоча вони й виходять великими збірниками, у т. ч. українською мовою, проте практичне вчення Церкви так і залишається недоступним для ширшого читача. Доказом цього є масові явища хабарництва, абортів, безвідповідальної політичної діяльності та інші суспільні гріхи. Таким чином, суспільний тижневик (це оптимальний, хоч і наразі малоймовірний формат) був би оптимальним рупором Церкви (одної чи кількох). І нинішня ситуація у країні та світі лише підвищує потребу такого видання. Значна кількість богословів могла би знайти свою реалізацію в Інтернеті, зокрема у блогах. Думаю, що православні священики, веб-душпастирі могли би поділитися досвідом. Також є потреба в неофіційних веб-форумах для приватного спілкування на християнські теми.

Попри песимістичний вступ, я налаштований більш ніж оптимістично. Щодня під час роботи в РІСУ я зустрічаю великі потреби в якісній релігійній інформації, слові Божому, пораді, дискусії і т. п. Слово Боже, почуте молодою людиною в Інтернеті, газеті чи по телевізору, спонукатиме її увійти у храм не туристом, а особою, що прагне живого спілкування з Богом. Мабуть, це важко повірити, але нагода достукатися до сердець щораз зростаючої кількості молодих людей значною мірою зводиться до тих можливостей, які створюють ЗМІ, особливо в мережі Інтернет.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України

У м. Біла Церква відбулось освячення хреста та місця під забудову храму Різдва Христового УГКЦ.

Чин освячення хреста та місця майбутнього храму УГКЦ у м. Біла Церква здійснив єпископ-помічник Київської архиєпархії преосвященнійший владика Богдан Дзюрах.

Вірні УГКЦ, семінаристи Львівської духовної семінарії Святого Духа, священики Київської архиєпархії, представники РКЦ та інших релігійних організацій зустріли владику Богдана Дзюраха, який попри перешкоди з боку деяких вірних та священиків Московського патріархату, здійснив чин освячення хреста.

Місцева громада вірних УГКЦ понад 5 років очікувала на рішення Міської ради про виділення землі під забудову храму. Рішенням 31-ї сесії Білоцерківської міської ради 5-го скликання від 27 березня 2008 р. №681 греко-католицька громада нарешті отримала дозвіл на будівництво храму парафії Різдва Христового по вул. Піщаній.

Після освячення хреста вірні місцевої громади УГКЦ здійснили процесійний молитовний похід вздовж масиву «Піщаний», після чого преосвященнійший владика Богдан виголосив проповідь, висловивши сподівання, що місцева влада не піддається на провокації групи фанатично налаштованих людей.

Андрій Солецький, Медіа-центр Львівської духовної семінарії

Церкви Київської традиції

Призначено єпископа-помічникадля Стрийської єпархії УГКЦ. 22 травня Папа Венедикт XVI поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення митрофорного протоєрея Тараса Сеньківа, виконувача обов’язків настоятеля Чину найменших братів св. Франциска з Павли «Мінімі», єпископом-помічником Стрийської єпархії, уділяючи йому титулярний престол Січена (Siccenna).

Розпочався сезон прощ до Зарваниці. Святе місце відвідують окремі організації мирян та деканати Церкви. Під знаками 1020-ліття від Хрещення України-Русі та Року християнського покликання пройде цьогорічна проща до Зарваниці. Також важливим моментом Всеукраїнської прощі буде запланований на ці дні візит Префекта Конгрегації Східних Католицьких Церков кардинала Леонардо Сандрі, який у Зарваниці зустрінеться спершу з молоддю та окремо з духовенством.

Тридцять дев’ята сесія Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ проходила 1-2 травня 2008 року у Львові-Брюховичах. Для покращення духовної обслуги вірних УГКЦ у постсоціалістичних країнах було вирішено провести 2 липня 2008 року зустріч священнослужителів східної діаспори (Прибалтики, Російської Федерації, Казахстану, Білорусі та Румунії) зі Синодом єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ. На завершення Синоду відбулася презентація усіх 14-ти церковних комісій Патріаршої курії УГКЦ.

За надання звання «Почесного громадянина Львова» Патріарху Любомиру проголосували депутати Львівської міської ради. «Кожна людина у цьому світі має якусь мрію. Я також хочу, щоб слово «львів’янин» було не тільки описом мешканця Львова, а й синонімом слова «чесність», — сказав у своєму слові до депутатів Міської ради Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, який був відзначений за визначний особистий внесок у духовне відродження українського народу, багатолітню церковну діяльність та з нагоди 75-річчя від дня народження. Про це повідомляє Департамент інформації УГКЦ.

Церква, суспільство, держава

Президент України Віктор Ющенко 30 травня звернувся до представників Церков та релігійних організацій з проханням «допомогти сироті знайти сім’ю, своїми мудрими пастирськими порадами повсякчас підтримувати дитину та її нових батьків». За переконанням Президента, у справі піклування про підростаюче покоління, становлення його духовності гармонії зі світом величезна і незамінна роль належить Церкві. «Настав час об’єднати зусилля Церков, релігійних організацій, конфесій, державних і суспільних інституцій, щоб плекати духовний світ дитини на основі високих моральних цінностей та кращих національних традицій», — сказано у зверненні Президента України.

Президент України передав запрошення Папі Венедикту XVI відвідати Україну та отримав запрошення цього року відвідати з офіційним візитом Ватикан під час зустрічі з Державним секретарем Ватикану кардиналом Тарчізію Бертоне. Впродовж зустрічі обговорювалися питання подальшого поглиблення українсько-ватиканських відносин, державно-церковного співробітництва та міжконфесійного діалогу в Україні. Окремої уваги на зустрічі було надано питанню щодо проведення науково-дослідницької роботи в Секретному Ватиканському архіві, а саме йшлося про дослідження історичних документів, що стосуються історії Української держави, зокрема тих, в яких згадується про Голодомор в Україні. Сторони обговорили питання створення для цього відповідної робочої групи. Президент України Віктор Ющенко вручив Державному секретареві Святого Престолу, кардиналові Тарчізіо Бертоне, орден князя Ярослава Мудрого І ступеня. Останнім з числа нагороджених цією нагородою церковних діячів був Патріарх Любомир. Главі УГКЦ з нагоди його 75-ліття був вручений орден князя Ярослава Мудрого III ступеня.

У Секретаріаті Президента 21 травня ухвалено рішення передати столичну Андріївську церкву з балансу національного заповідника «Софія Київська» Українській Автокефальній Православній Церкві. Таким чином завершився конфлікт між заповідником і УАПЦ, що почався в 2000 році, коли УАПЦ дозволили використовувати приміщення музею «Андріївська церква» для проведення богослужінь. У заповіднику це рішення називають «катастрофою». Проти передачі виступили науковці, реставратори, музейні працівники та громадські діячі. Андріївська церква є унікальною пам’яткою архітектури та мистецтва світового значення доби бароко. Це єдиний твір видатного архітектора Ф.-Б. Растреллі, що дійшов до наших днів без значних змін. Приміщення біля церкви та пагорб, на якому вона стоїть, потребують термінових реставраційних та зміцнюючих робіт, що вимагає значних фінансових інвестицій, яких УАПЦ не має. Влітку в Квебеці (Канада) комісія ЮНЕСКО розглядатиме питання про включення Андріївської та Кирилівської церков Києва у список всесвітньої спадщини. Тому науковці готують Звернення до Президента України з проханням не допустити передачу пам’ятки УАПЦ. Натомість в УАПЦ це називають «торжеством справедливості» і переконують, що краще подбають про храм, ніж музейники.

Єврейська громада України визнала митрополита Андрея Шептицького «Праведником світу». Про це заявив на прес-конференції в «Оглядачі» головний рабин Всеукраїнського конгресу юдейських релігійних організацій Моше Реувен Асман. Він розповів, що напроти центральної київської синагоги імені Бродського було посаджено дерево на честь митрополита Андрея Шептицького, як це роблять в Інституті «Яд Вашем» в Єрусалимі на честь праведників. Акцію «Дерево життя» організувала єврейська громада України. Вона відбулася за участю представників християнських конфесій. «Ми хочемо віддати належне людині, яка врятувала сотні євреїв», – сказав рабин Моше Реувен Асман. «Ми повинні боротися не тільки з антисемітизмом, ксенофобією, а й пам’ятати своїх героїв нагадувати про них підростаючому поколінню» —додав Моше Реувен Асман. У самому Ізраїлі Шептицького відмовилися визнавати «Праведником світу» людиною, яка, ризикуючи життям, рятувала євреїв у роки війни. Питання про визнання митр. Андрея Шептицького «Праведником світу» піднімається з року в рік спеціальною комісією при «Яд Вашем». Нинішній рік не став виключенням, проте і цього разу більшістю в один голос комісія відхилила визнання митрополита Шептицького «Праведником». Після чергової «відмови» єврейська спільнота України вирішила посадити таке дерево в Києві.

Синодальна комісія у справах молоді УГКЦ видала послання до молоді «На шляху до Емауса». Документ написали владики Давид Мотюк, єпарх Едмонтонський, та Ярослав Приріз, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії. «Не так давно ми переступили поріг ІІІ тисячоліття. У минулому залишився якийсь відрізок часу. Це, з одного боку, був непростий, а з іншого — дуже насичений період для нашої Церкви. Наші діди й прадіди плекали свою християнську віру в дуже важких обставинах, і завдяки Божому провидінню та опіці, вона не тільки вижила на землях обох берегів Дніпра, де була прищеплена Володимировим Хрещенням 988 року, а й поширилася по багатьох країнах світу, — йдеться у посланні. — До вас усіх, молодих вірних нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми звертаємо свій погляд. Будьте певні, що Церква покладає велику надію на вас і на ваш завзятий, повний оптимізму й доброго пориву молодечий дух. Ви — майбутнє світу, ви — майбутнє Церкви. Але щоб стати достойним майбутнім, маєте знайти надійну опору на здобутках минулого та вміло й повноцінно використати всі позитивні можливості теперішнього. Ось чому ми хочемо наголосити на потребі усвідомлення своєї великої відповідальності перед минулими поколіннями, які передали нам безцінний скарб християнської віри й церковної традиції та очікують його помноження в нових умовах ІІІ тисячоліття».

П’ятий Симпозіум східно- та центральноєвропейських католицьких університетів відбуватиметься 9-10 травня у Львові. Ректорів, віце-ректорів та представників відділів міжнародних академічних зв’язків, а також представників духовенства приймав Український Католицький Університет, який є членом Асоціації католицьких університетів Центральної та Східної Європи. Ідентичність та роль католицьких університетів, місце католицьких університетів у реформуванні системи вищої освіти в регіоні, поєднання духовності і освіти, секулярного світу і формування християнського світогляду — такі питання дискутували протягом двох днів учасники симпозіуму. Керівник Відділу міжнародних академічних зв’язків УКУ Олена Джеджора зазначила: «Український Католицький Університет чисельно є найменшим і до того ще й наймолодшим членом Асоціації, проте наша вага в інтелектуальному житті Львова і України є вже достатньо визнаною, і ми змогли стати членами цієї Асоціації. Ми сподіваємося, що партнери не лише краще познайомляться з нашою роботою та проектами, а й ми зможемо налагодити повноцінний та продуктивний обмін студентами і створимо спільні навчальні та наукові проекти».

За матеріалами RISU.org.ua, підготував Тарас Антошевський

Візит делегації Константинопольського Патріархату породжує більше запитань, ніж відповідей.

З офіційним візитом 19-21 травня в Україну відвідала делегація Константинопольського Патріархату. Впродовж цих днів митрополит Гальський Еммануїл (Адамакіс), представник Константинопольського Патріархату при Євросоюзі, архимандрит Елпідофор (Ламбрініадіс), генеральний секретар Синоду Константинопольського Патріархату, та протоєрей Василій зустрілися з Предстоятелем УПЦ (МП) Митрополитом Володимиром, Предстоятелем УПЦ КП Патріархом Філаретом, Главою УГКЦ Патріархом Любомиром, Президентом Віктором Ющенком. Також гості побували у Львові, де зустрілися з представниками місцевих єпархій УПЦ (МП), УГКЦ та УАПЦ. Президент запросив Патріарха Варфоломія І на святкування 1020-ліття християнства в Україні. Виглядає на те, що візит мав ознайомчий характер. Проте в ньому є кілька цікавих фактів, які викликають певні рефлексії.

Хто приїхав?

Традиційно до відносин Вселенської Патріархії з українськими православними були залучені клирики українського походження, свого часу це були світлої пам’яті архиєпископ УПЦ в США Всеволод Майданський або єпископ Іларіон Рудик. Цього разу прибули особи без прив’язки до України і які, можливо, «не засвітилися» в українській справі.

Можна припустити, що Константинополь вирішив продовжувати українські контакти «з чистої сторінки». Що це дає? В першу чергу, це намагання не обтяжувати минулим досвідом ангажування в українські справи. Приїхали не прості священнослужителі. Посада генерального секретаря Синоду Константинопольського Патріархату дозволяє бути втаємниченим у всі справи Церкви, а при Євросоюзі Константинопольська Патріархія, як відомо, поважно представлена — як головний рупор православних об’єднаної Європи. Отже, приїхали ті, що вміють вести дипломатичні справи, що не будуть керуватися емоціями діаспори, але що мають високий статус на Фанарі.

З ким зустрілися?

А тут є на що звернути особливу увагу. По-перше, візит до Президента мав особливу «для посвячених» рису його готували без участі Олександра Сагана, промотора та учасника україно-константинопольських відносин ще з 2004 року, який нині очолює Держкомнацрелігій, але вже не є працівником Секретаріату Президента, на який і було покладено організацію цього візиту.

Звичайно, був візит і до Предстоятеля УПЦ (МП) Митрополита Володимира. Офіційний сайт УПЦ знову повідомив, що Константинопольський Патріархат визнає в Україні лише їх повноцінною Православною Церквою і що гості не приїхали запропонувати готові рішення для сьогоднішніх церковних проблем, а щоби вивчити ситуацію.

Але цього разу представники Константинопольського Патріархату провели зустріч також з керівництвом УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом, що саме по собі вже вагомо. До речі, на цій зустрічі, яка відбулася в приміщенні Патріархії УПЦ КП, були присутні заступник голови Секретаріату Юрій Богуцький і лідер організації «За Помісну Церкву» народний депутат Петро Ющенко, брат В. Ющенка. За повідомленням прес-служби УПЦ КП, Патріарх Філарет виклав позицію своєї Церкви з основних проблемних питань. «Ми готові до діалогу, — відзначив владика, — якщо він вестиме до утворення в Україні єдиної Помісної і автокефальної Української Православної Церкви». Варто зауважити, що не було сказано, як це часто повторюється, що така Церква вже існує, і що це сама УПЦ КП, яку достатньо визнати. Тоді митрополит Еммануїл відзначив, що Вселенський Патріархат як Церква-Матір уважно слідкує за подіями в Україні та прагне сприяти розв’язанню існуючих міжправославних проблем.

Константинопольські гості зустрілися також з представниками УГКЦу Києві та Львові. Цей крок є особливо символічним. Ще декілька років тому Патріарх Варфоломій критично поставився до ідеї надання Римом УГКЦ патріархального статусу. Водночас в УГКЦ не заперечували, що історично матірною для неї була саме Константинопольська Церква. Може, це зрозуміли також на Фанарі, якщо захотіли поближче познайомитися з позицією і справами українських греко-католиків, навіть побувати у соборі св. Юра у Львові.

Ні прес-служба УАПЦ, ані інші мас-медіа не повідомили, чи зустрічалися гості з керівництвом УАПЦ в Києві. Натомість відомо, що вони зустрілися з єпархом найбільшої в УАПЦ Львівської єпархії владикою Макарієм та настоятелем Успенської братської парафії УАПЦ Львова. Варто нагадати, що два роки тому Львівське ставропігійне Свято-Успенське братство УАПЦ звернулося до Патріарха Варфоломія з проханням відновити ставропігійний статус братства, який йому в 1589 році дарував Патріарх Константинопольський Єремія П. І, як твердять у самому братстві, ніхто цей статус не скасовував. Про що йшлося на цих зустрічах — публічно не відомо, але важливий сам факт цих зустрічей. Особливо тому, що певний час львівська єпархія УАПЦ була в стані напружених відносин з Предстоятелем УАПЦ Митрополитом Мефодієм.

Що з цього може вийти?

Сам факт цього візиту більш, ніж дуже важливий для православних справ в Україні. Знову прозвучала заява Вселенської Патріархії, що вона вважає себе Церквою-Матір’ю для православних в Україні, що цікавиться і відслідковує справи у пра- вославному житті України. А звідси і сподівання тих запальних російсько-православних, які думали, що зі смертю архиєпископа Всеволода в Константинопольському Патріархаті не буде кому активно ангажуватися в українські справи, розвіялися.

Не дивно, що в російських ЗМІ моментально прозвучали думки (практично у всіх однакові), що Константинополь і брати Ющенки хочуть «відірвати» Українську Церкву від Москви. Навіть було запропоновано Московській Патріархії взяти приклад з Газпрому: перекрити поставки зі заводу в Софріно (монополіст поставок сакрально-ужиткової продукції) в Україні, і «наші єрархи вмить втратять дохід». Московські мас-медіа з покликанням на джерела в УПЦ (МП) впевнено говорять, що віруючі цієї Церкви абсолютно проти автокефалії і що лише певні єрархи та священство за звичкою «повинуються» автокефалістським побажанням українських можновладців. Сумновідомий лідер української філії Союзу православних громадян Валерій Кауров просто назвав візит представників Константинопольського Патріархату «вторгненням», яке буде мати «катастрофічні наслідки для України, Православ’я і для самого Президента Ющенка». Його ідейний натхненник і керівник московської організації СПГ Кирил Фролов поширив у ЗМІ свій «компрометуючий погляд» на історію автокефального руху в Україні та УПЦ КП зокрема. Отже, російські ЗМІ знову розгорнули пропагандистську антиконстантинопольську і антиавтокефальну кампанію.

Російські «Новые Известия» поставили також питання, що буде робити Патріарх Алексій II, чи поїде він на святкування 1020-ліття в Україну, якщо в цих святкуваннях буде брати участь Патріарх Варфоломій? Секретар Відділу зовнішніх церковних відносин МП о. Ніколай Балашов висловив позицію, що в Україну Константинопольського Патріарха має запрошувати Московський. Але чи визнає Константинополь Україну канонічною територією МП, щоби очікувати на таке запрошення? Понад три роки тому архиєпископ Всеволод заявив на зустрічі з Президентом України, що Вселенська Патріархія визнає кордони Московської Патріархії в межах встановлених 1593 року, тобто без українських земель. Ніхто цієї заяви єрарха Вселенської Патріархії на високому рівні не заперечив.

Не менш цікавим є розвиток подій довкола Успенської Церкви у Львові. Два роки тому говорили про намір відкривати на базі цієї парафії подвір’я Константинопольського Патріархату в Україні, таким чином відновлюючи статус її ставропігійності. Чи справа за ці два роки зрушилася з місця, чи Синод Константинопольської патріархії прийняв у цій справі якесь рішення? Наразі про нього нічого не чути, але не виключено, що готується канонічне обґрунтування позитивного рішення.

І однозначно цікавим для аналізу є факт зустрічі з представниками УГКЦ. Чи змінить Патріарх Варфоломій своє ставлення до неї? Чи відбудуться наступні офіційні зустрічі? І яке це має відношення до міжправославних справ в Україні?

А ще дуже важливо, чи буде брати участь константинопольська делегація в офіційному державному святкуванні 1020-ліття хрещення України і хто саме входитиме до цієї делегації? Впевнено можна сказати, що для багатьох українців буде великою радістю вітати на своїй землі Предстоятеля тієї Церкви, яка стала понад тисячу років тому матір’ю київського християнства.

Hе секрет, що ставлення до Католицької Церкви і Апостольської столиці не у всіх регіонах є позитивним. Багато в чому це є наслідком плекання радянською системою ставлення до Ватикану як до ворога. Подолати такі негативні стереотипи, а також об’єктивно, на науковому рівні оцінити українсько-ватиканські відносини в історії і нині має за мету цикл наукових заходів під загальною назвою «Україна і Ватикан». Перший з таких відбувся у формі колоквіуму в листопаді 2007 року. А 28-29 березня 2008 року понад сотню молодих та іменитих науковців зі всіх регіонів України зібралися на конференцію в Івано-Франківському Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. На ній працювали 6 секцій, присвячених історичній, суспільно-політичній, соціяльній, церковно-канонічній, богословсько-літургійній, духовно-культурній, освітній, екуменічній та пасторальній тематикам.

Контроверсійний тон і відкритість у дискусії задав усій конференції на пленарному засіданні один із ініціяторів її проведення проф. Анатолій Колодний, керівник Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ. Він звернув увагу, що в історії між українцями і Римським Апостольським Престолом не завжди були позитивні відносини, особливо коли Католицька Церква, на його думку, ставала на боці поляків в україно-польських конфліктах. Також він дорікнув, що й зараз Ватикан не зовсім справедливо ставиться до українських католиків, зокрема, зволікає з визнанням Патріярхату УГКЦ, беатифікацією митрополита Андрея Шептицького. Ніби опонуючи йому, виступив єпископ Діонісій Ляхович, голова Патріяршої курії УГКЦ, з доповіддю «Апостольська столиця і українська еміграція вчора і сьогодні», в якій розказав про опіку Церкви над українськими емігрантами. Він детальніше зупинився на заслузі Греко-Католицької Церкви щодо збереження національної ідентичности українців у Бразилії і на тому, як тепер Церква опікується новими хвилями емігрантів. Лише в Італії діє близько 90 греко-католицьких парафій, які надають не лише духовну опіку. Владика також звернув увагу на те, що ці нові емігрантські парафії вносять свіжу хвилю християнського життя і презентують українську культуру. Також єпископ Діонісій повідомив, що за останні десятиліття кілька тисяч українців отримали стипендії від Ватикану на навчання.

Особливо цікавою була доповідь колишнього посла України у Ватикані проф. Григорія Хорунжого «Міжнародна політика Ватикану та його взаємини з Україною». Він детальніше розповів про «дипломатичну кухню» Апостольської Столиці, про відкритість ватиканських інституцій, про важливість повноцінних дипломатичних відносин з Ватиканом з огляду на впливовість цієї держави у світовій політиці. Г. Хорунжий зауважив, що Україна не ставиться поважно до цих можливостей, зокрема, не підписано жодного договору про культурну освітню чи іншу співпрацю. А між іншим саме Святий Престол визнав трагічні події 1932-1933 pp. як голодомор української нації. Він також зауважив, що ніколи не чув, щоб у Ватикані протестували, коли в УГКЦ Главу цієї Церкви називають Патріярхом, що, на його думку, можна вважати майже фактичним визнанням Патріярхату.

Серед інших з цікавими доповідями виступили співорганізатори конференції, проф. о. Святослав Кияк («Історичні корені та становлення українсько-ватиканських відносин у доберестейський період»), проф. Людмила Филипович («Католицька концепція міжрелігійного діялогу: зміна акцентів»).

На завершальному засіданні Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Іван Юркович високо оцінив рівень конференції та наголосив, що важливо звертати увагу не так на ті теми, які є конфліктними, наприклад, історичні, які можна по-різному інтерпретувати, а на ті, які сприяють діялогу і співпраці. Він чітко зазначив, що Україна є частиною Европи і творить її східно-християнську духовність. Підсумовуючи конференцію, її учасники наголошували, що важливо познайомити з її результатами ті регіони України, де Католицьку Церкву і Ватикан сприймають вороже. Григорій Хорунжий закликав більше говорити про християнство, а менше про конфесійні розбіжності. Всі старші науковці схвально відзначили, що молоде покоління науковців не обтяжене «світоглядом радянської епохи». Продовження циклу наукових заходів «Україна-Ватикан» відбудеться восени 2008 року в Одесі та в Римі.