Тарас Гринчишин

Беручись до огляду цього регіону, виходимо з того, що Церкви у кількох його державах походять від історичної Мукачівської єпархії. Не вдаючись тут до глибшого розгляду питання її стосунку до Київської традиції, як і до з’ясування національної ідентичності місцевих українців-русинів, що населяють прилеглі землі Словаччини і Угорщини, а частково і Румунії та колишньої Югославії, зауважмо лише, що греко-католицькі єрархи Пряшева та Крижевців протягом ХХ століття брали участь у синодах українських владик.

Натомість, характерною ознакою нашого часу є подріблення церковних юрисдикцій та набуття ними виразнішого національного забарвлення відповідно до нинішніх державних кордонів. Українських мучеників греко католиків вважають своїми і вшановують Словацька Греко-Католицька і польська Римо-Католицька Церкви, православних — Польська Православна. Про зв’язок з Україною, як правило, при цьому не згадується. Дозволяючи новим Церквам будувати свій міт, українцям, однак, не слід забувати про своє.

Іншою спільною рисою країн регіону, що десятиліттями перебували у «соціалістичному блоці», є насильна, слідом за СРСР, ліквідація та «возз’єднання» з православними місцевих греко-католицьких Церков у Словаччині та Румунії, гноблення їх у інших державах. Після другої світової війни Православні Церкви Чехословаччини та Польщі стали вірними сателітами Московського Патріярхату і певною мірою залишаються такими досі. Тут, як і в Румунії, їх стосунки з місцевими греко-католиками доволі напружені або взагалі відсутні.

Східні Католицькі Церкви

З усієї Центральної Європи лише у Польщі українські вірні належать власне до Української Греко-Католицької Церкви. Історична Перемиська Єпархія є серед найдавніших (1087) в Україні, і хоча, як і Львівська, прийняла Унію пізніше від інших, залишалася невід’ємною складовою УГКЦ аж до закінчення Другої світової війни. 3 1946 по 1989 рік греко-католики в Польщі не мали власної єрархії, підлягаючи «опіці» Римо-Католицької Церкви. Близько половини території єпархії відійшло до України, зате згодом юрисдикцію греко-католицьких владик у Польщі поширено на всю її територію, по якій під час акції «Вісла» було розпорошено вірних. 1996 року усталено нову структуру УГКЦ в Польщі. До Митрополії, належать Перемисько-Варшавська архиєпархія, яку очолює Митрополит Іван Мартиняк і Вроцлавсько-Гданська єпархія на чолі з владикою Володимиром Ющаком. Богословську освіту забезпечують митрополича семінарія, що діє при Католицькому університеті Любліна та василіянська семінарія в Перемишлі.

Слід також згадати Санктуарій підляських уніятів у с. Костомлоти, що на сході Польщі — єдиний залишок спроби запровадження у Польщі в 1920-х роках т. зв. “неоунії”. Нещодавно, попри певну абсурдність такого рішення, цю самостійну громаду східного обряду було підпорядковано не Греко-Католицькій Церкві, а місцевій римо-католицькій єпархії.

Словацька Греко-Католицька Церква є яскравим прикладом творення нової національної Церкви. Пряшівську єпархію виділено з Мукачівської 1818 року. У 1950-68 роках греко-католики діяли в підпіллі, лише 1993-го їм повернули усі храми; православним, натомість, держава виплатила компенсацію для спорудження нових. Єпископів-мучеників Павла-Петра Гойдича, ЧСВВ і Василя Гопка проголошено блаженними. Кошицьку епархію виділено з території Пряшівської 1997 року як Апостольський екзархат свв. Кирила і Методія. Очолив його владика Мілан Хаутур, ЧНІ. 30 січня ц. р. екзархат цей перетворено у єпархію, Пряшівську єпархію підвищено до статусу архиєпархії, натомість виділено з неї нову Братіславську єпархію, єпископом якої призначено о. Петера Руснака. Уся Словацька ГКЦ здобула статус митрополичої церкви sui iuris зі своїм синодом єпископів. Очолює її Архиєпископ-митрополит Ян Баб’як, ТІ, дотеперішній єпарх Пряшівський. Окрім згаданих, до СГКЦ належить Єпархія свв. Кирила і Методія у Торонто, Канада. Освіту забезпечує Богословський факультет Пряшівського університету. За даними останнього перепису населення, у Словаччині проживає 11 тисяч українців та 24 тисячі русинів, яких тут з 1991 року вважають представниками різних національностей. В Пряшівській архиєпархії є посада Синкела для русинів, яку обіймає о. Петро-Павло Галько, ЧСВВ. З 94 парохій Кошицької нині лише п’ять вважаються русинсько-українськими та ще 10 — мадярськими.

Апостольський екзархат для католиків візантійського обряду у Чеській Республіці на чолі з владикою Ладіславом Гучком виділено з Пряшівської єпархії 1996 року. Формально він вважається частиною т. зв. Рутенської Русинської) ГКЦ — поряд з нинішньою Мукачівською єпархією в Україні та Піттсбурзькою митрополією у США. Проте з близько 10 тисяч його вірних більшу частину становлять заробітчани із Закарпаття та Галичини. Багато українців і серед священиків. Опікується ними вікарій о. Василь Сливоцький. Територія кожної парохії охоплює, як правило, територію кількох районів.

Угорська Греко-Католицька Церква включає вірних різного походження, між якими переважають змадяризовані русини. Гайдудорозьку єпархію (осідок її знаходиться у м. Ньїредьгаза) було виділено 1912 року з Мукачівської задля греко-католиків, що розмовляли угорською, проте згодом частина її парохій відійшла до Румунії. Натомість, з парохій Пряшівської єпархії, що потрапили до складу Угорщини після переділу кордонів 1924 року було створено окремий Апостольський екзархат у Мішкольці. Єпархію, якій з 1968 року підлягає уся решта території країни, нині очолює владика Сілард Керестеш, єпископ Гайдудорозький. Він же є Апостольським адміністратором екзархату, центром якого формально вважається м. Мучонь. У місцевості Маріяповч знаходиться чудотворна ікона Богородиці — найшанованіша святиня усіх закарпатців.

Українська діяспора у країнах колишньої Югославії є найдавнішою. Перші переселенці із Закарпаття прибули у область Бачка 1745 року, заснувавши через шість років першу парохію у с. Руський Керестур. Згодом частина з них перебралися до областей Срем і Славонія. У 1890-х роках прибули переселенці з Галичини, переважно до Боснії. Поступово, до 1923 року, усіх їх, разом з греко-католиками хорватами, румунами і македонцями, об’єднано в Крижевецьку єпархію (діє з 1777 року, належить до Загребської митрополії РКЦ, виступивши свого часу одним з її засновників). Станом на 1946 рік українці та русини становили 72,6% її вірних. Після розпаду Югославії єпархія охоплює греко-католиків у Хорватії, Словенії (одна парохія) і Боснії та Герцеговині. Очолює її владика Славомир Мікловш, який мешкає у Загребі, де діє також семінарія. З чотирьох деканатів два західні (Жумберк) є переважно хорватськими, у Славонії переважають українці-«галичани», у Сремі — русини. Багато з них дуже потерпіли під час останньої війни.

Українські поселення у Боснії та Герцеговині, де живе близько 3,5 тисяч українців, зосереджені у Сербській Країні — північній частині федерації, населеній переважно сербами, що значно утруднює зв’язки зі сусідньою Хорватією. Вже два роки як греко-католицькі громади у цій країні виділені в Генеральний вікаріят на чолі з о. Михайлом Стахником в Козараці, а в перспективі мова може йти про створення окремої єпархії чи екзархату. У с. Камениця в 1908–24 роках діяв монастир студитів — найвизначніший тоді релігійний і культурний осередок українців у діяспорі. Свого часу там перебували блаженні Леонід Фьодоров і Климентій Шептицький, у Козараці служив о. Еміліян Ковч.

З огляду на політичні реалії, 2003 року було створено, виділивши з Крижевецької єпархії, Апостольський екзархат Сербії та Чорногорії, який очолив владика Юрій Джуджар. Серед вірних переважають русини (17 тис.), проте є близько п’яти (за іншими даними — до десяти) тис. українців, які здебільшого реемігрували сюди з Боснії після другої світової війни. Історичний центр екзархату знаходиться у Руському Керестурі, однак осідок владики перенесено до м. Новий Сад, центру автономної області Воєводина.

У Румунії, де, за різними даними, проживає від 60 до 200 тис. українців, три деканати Українського греко-католицького вікаріяту підлягають єрархам Марамуреша і Лугожа — двох з п’яти єпархій Румунської ГКЦ, що веде свій початок від Унії 1698–1700 років, діяла в підпіллі у 1948–89 роках, а 16 грудня 2005 року набула статус «верховно-архиєпископської». У 1989 році до греко-католицтва повернулися українські парохії Південної Буковини, з 1993 — частина вірних Мараморощини і Банату, що раніше належали до Мукачівської єпархії. За законом, ГКЦ мала отримати усі свої колишні храми, але цього не сталося, оскільки більшість місцевих вірних залишилася у православ’ї. Нині під орудою Генерального вікарія о. Івана Волощука з Радівців є 19 парохій з 4 філіями (близько 1350 родин). На загал, вірні вважають себе частиною УГКЦ, поминають її Главу під час богослужінь та бажають мати власного єрарха.

Окрім того, для католиків візантійського обряду Болгарії та Македонії діють невеликі Апостольські екзархати під орудою, відповідно, владик Хрісто Пройкова і Кіро Стоянова.

Православні Церкви

Одним з прямих нащадків Київської традиції є Польська Автокефальна Православна Церква. Нині вона налічує близько 250 парохій і священиків, 570 тис. вірних, серед яких переважають українці, зокрема, лемки, та білоруси. Принаймні дві з шести її єпархій — Люблинсько-Холмська (27 парохій) та Перемисько-Новосанчівська (з осідком у м. Сянок, 17 парохій), які очолюють, відповідно, владики Абель Поплавський і Адам Дубець, лежать на українських етнічних землях. Східні частини ще двох — Варшавсько-Більської і Білостоцько-Гданської — на білоруських. Решта, зокрема єпархії Вроцлавсько-Щецінська та Лодзько-Познаньська обіймають українців, виселених на північні і західні землі (наприклад, українська парафія св. Петра Могили у Вроцлаві). Очолює ПАПЦ Митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава Грицуняк.

Православна Церква у Чеських землях та на Словаччині має по дві єпархії у кожній з держав, представники яких по черзі її очолюють. Нинішнім Митрополитом Чеських земель і Словаччини є Криштоф Пулец, Архиєпископ Празький. Архиєпископ Симеон Яковлєвіч керує Оломоуцько-Брненською єпархією. В обох єпархіях налічується близько 80 парохій, значну частину вірних яких становлять українські заробітчани. Церкву в Словаччині, що налічує понад 110 парохій, в яких переважають місцеві мешканці, і яка, на відміну від греко-католиків, краще зберегла українсько-русинське обличчя, очолює Архиєпископ Пряшівський та Словаччини Ян Голонич. Другу з єпархій — Михалівську — півроку тому очолив молодий владика Юрай Странський.

У рамках Румунської Православної Церкви діє Український вікаріят з осідком у с. Рускова. Створений 1948 року, проіснував до 1952-го, відновлений 8 лютого 1990 року. Відтоді його очолює Генеральний вікарій о. Іван Піцура, що підлягає, на відміну від греко-католиків, безпосередньо Патріярху (від вересня 2007 року ним є енергійний Данієль Чоботя). Проте охоплює вікаріят лише кількадесят парохій у Мараморощині та Банаті (загалом близько 52 тис. вірних), які до війни були греко-католицькими. Натомість питомі українські православні у Південній Буковині (18 сіл) та Добруджі (Подунав’ї) залишаються поза його рамками і піддаються румунізації. Не виключене входження вікаріяту до Української ПЦ, однак лише за умови її єдності та паритетного рішення щодо православних румунів в Україні.

Стосовно інших держав, то в Угорщині діє православна єпархія Московського Патріярхату з осідком у Будапешті, у Болгарії, Сербії та Албанії — власні Православні Церкви. Наразі невизнаними світовим Православ’ям залишаються незалежні Церкви Македонії та Чорногорії. Про організованих українських православних у цих державах невідомо, лише у Боснії в с. Горвачани існує маленька парохія, що належить до Сербської Православної Церкви — останній слід кампанії за перехід на православ’я, що велася тут у 1920-і роки.

Тарас Гринчишин

Чи може УГКЦ відновити сопричастя з Константинопольською Церквою-матір’ю, не пориваючи його з Римською Церквою? Зі спроби відповісти на це запитання постала цікава ініціятива, яка в історію увійшла під назвою Студійна група Київської Церкви (СГКЦ)

У серпні 2002-го року минає десять літ від часу першого зібрання Студійної групи Київської Церкви спроби екуменічного діялогу Української Греко-Католицької Церкви і Українських Православних Церков, що перебувають у євхаристійному єднанні зі Вселенським патріярхатом. Водночас у квітні минає шість років, відколи Група перервала свою діяльність.

Характерні риси

Визначальною ознакою Студійної групи був її неформальний характер. Глави Церков благословили загальний намір Групи, але ніхто з осіб, які брали участь у її сесіях, навіть єпископи, не мали права представляти думку усієї Церкви. На відміну від офіційних богословських діялогів, СГКЦ майже не подавала вищим церковним інстанціям свої напрацювання із усвідомлення, що, найімовірніше, не буде вислуханою. Проте, виникнувши у період кризи у роботі Змішаної міжнародної комісії з богословського діялогу між Римо-Католицькою та помісними Православними Церквами, СГКЦ діяла у контексті її доробку.

Група обрала такі форми роботи зібрань, які б давали найменше підстав для різного роду перестоpor. Свої зустрічі СГКЦ означувала як консультації. Оскільки Група не мала статуту, то особи, які брали участь у її діяльності, вважалися не членами, а лише учасниками.

Учасники і зустрічі

До Студійної групи Київської Церкви увійшли єрархи, клир та богослови Вселенського Констатинопольського патріярхату, УПЦ в Канаді, УПЦ у США, колишньої УПЦ в Америці і Української Греко-Католицької Церкви. Серед учасників з обох сторін було немало осіб як неукраїнського походження, такі тих, хто протягом життя змінював свою конфесійну належність. У семи консультаціях, які Група провела протягом чотирьох років роботи (1992–1996 рр.) у різних містах Європи та Північної Америки, взяло участь 12 православних і 15 – від УГКЦ.

Зазвичай, греко-католики у дискусіях були активніші у представленні нових тем, а православні – у реагуванні на них. Більшим завзяттям і оптимізмом щодо можливости поєднання відзначалися представники УГКЦ і владика УПЦ в Америці Всеволод (Майданський), тоді як решта православних учасників були стриманішими.

За роки діяльности СГКЦ підготувала лише три офіційні документи. Не намагалася вона впливати і на стан міжконфесійних відносин у суспільстві, надаючи перевагу теоретичній праці.

Успіхи та невдачі

Група заманіфестувала прагнення українських греко-католиків та православних до активної участи в екуменічному процесі, розпочала діалог між ними, а також створила передумови залучення УГКЦ до світового екуменічного процесу.

Студійники обговорювали вкрай складні та суперечливі аспекти католицького та православного вчення, що сприяло зростанню авторитету богословської думки УГКЦ, виробленню атмосфери довіри і відвертости між представниками Православних та Греко-Католицької Церков, пізнанню одне одного.

На сьогодні Студійну групу Київської Церкви можна вважати найсерйознішою спробою екуменічного діялогу між Українською Греко-Католицькою Церквою та її Православною Церквою-матір’ю – Вселенським Константинопольським патріярхатом.

Досі невтіленими, однак, залишилися плани щодо спільного опрацювання підручника з історії Церкви в Україні після Унії. Не дістав належного розвитку надзвичайний прецедент візиту вірних УГКЦ до Вселенського Патріярха. І хоча Група опублікувала цілу низку матеріялів, здобула певний розголос серед українців діяспори, а її працю помітили у богословських колах світу, проте в Україні доробок СГКЦ на- далі залишається відомим лише вузькому колу фахівців у галузі екуменізму.

Діяльність [при]зупинено

Після Сьомої зустрічі у Константинополі СГКЦ більше не збиралася. Рішення про припинення консультацій і, що більше, про ліквідацію Групи, за словами її учасників, не було. Проте існувала низка причин для згортання роботи Групи.

Найвагоміше – СГКЦ послідовно йшла до проведення наступного засідання у Києві, на якому логічною була б зустріч представників усіх Українських Православних Церков. А це викликало “загрозу” зустрічі за одним столом “канонічних” єпископів Заходу із т. зв. “неканонічними” владиками двох Українських Церков (УАПЦ і УПЦ-КП), що було на той час вкрай небажаним для Константинополя. О. Борис Ґудзяк вважає, що українські православні з Америки і Канади мали велике бажання зустрітися з одновірцями в Україні, але, будучи підпорядкованими Вселенському патріярхатові, не могли цього вчинити.

Крім того, є підстави припускати, що з боку Константинополя зменшилася зацікавленість у подальшому діялозі з греко-католиками, очевидно, під сильним тиском інших православних сил негативно налаштованих до “уніятів” монахів з Афону, Грецької Православної Церкви, Московського та Єрусалимського патріярхатів. У такій ситуації Вселенський патріярхат, не бажаючи конфронтувати з одновірцями-фундаменталістами, потрактував цей діалог “не найпотрібнішою на цей час справою”.

Чи поновиться робота студійної групи

Сьогодні учасники Студійної групи працюють у своїх Церквах, займаючись різними справами, часто пов’язаними з екуменізмом. Більшість підтримує ділові і дружні контакти. Оскільки Групу не було ліквідовано, то вона може відновити роботу будь-коли. Якщо б їй усе ж вдалося зібратися в Україні, то середовище, у якому треба було б діяти, було б дуже відмінним від звичного. Причина неуспіху екуменічних спроб, на думку М. Мариновича, полягає в тому, що на відміну від “устабілізованої рівноваги в діяспорі, в Україні встановилася гостра конкуренція за душі вірних”.

Однак можливості для продовження роботи Групи в Україні все ж є. У лютому 1998 р. о. Петро Галадза, за дорученням владики Василя (Лостена), зустрівся у Києві з представниками усіх трьох УПЦ, щоб з’ясувати їхнє ставлення до такої зустрічі в самому Києві. Глави і УПЦ КП, і УАПЦ тоді прихильно поставилися до можливости взяти у ній участь. У розмові з уповноваженим у зовнішніх справах УПЦ у сопричасті з Московським патріярхатом о. Василем Заєвим з’ясувалося, що і Митрополит Володимир (Сабодан) не заперечував можливої участи когось із мирян-науковців його Церкви. Найімовірніше, через згадану “неканонічність”, ця ідея так і не зреалізувалася.

У розмові наприкінці березня 2002 р. Патріярх Філарт (Денисенко) висловив сумнів щодо потреби участи очолюваної ним Церкви у зустрічах СГКЦ і щодо ідеї самої Групи, стверджуючи: “Для того, щоб поєднатися, треба, з одного боку, мати не спільні обряди, а єдину віру. Оскільки УПЦ і УГКЦ не мають єдиної віри, то поєднання є досить проблематичним. З іншого боку, питання про євхаристійне єднання не може вирішити одна помісна Церква, тобто Українська Церква не може вирішити цього без усієї Православної Церкви, інших помісних Церков. Так само, як УГКЦ не може його вирішити без Папи”.

Натомість, владика Ігор (Ісіченко), один із провідних єрархів УАПЦ, підтвердив свою згоду взяти участь у роботі Групи, однак зазначив: “Зараз, напевне, немає сенсу порушувати глобальні проблеми із сопричастям. Але є проблеми уніфікації програм богословських навчальних закладів, перекладу богословських книг. І в кожній із цих царин не існує нездоланних перешкод до спільної праці трьох Православних, Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков. Студійна група є прийнятною моделлю для організаційного оформлення цієї співпраці”.

Отож, Група постановила діяти на ці ближчі цілі. А це, насамперед, – праця задля взаєморозуміння і взаємопрощення, дослідження богословських та історичних питань, співпраця у сфері богословської освіти і для вирішення спільних пасторальних проблем. о. Петро Галадза вважає, що в майбутньому основним завданням для екуменістів буде осмислення догм Першого Ватиканського Собору з перспективи православ’я.

Водночас серед богословів тривають пошуки оптимальної структури Церкви. Одна із моделей реформи вищих інстанцій Католицької Церкви, яку обстоював бл. п. митрополит Максим (Германюк), пропонує заміну Конгрегацій Римської курії постійними синодальними органами, складеними з єпископів усіх 22 Церков свого права (sui iuris). Щодо можливости возз’єднання роздробленої на чотири юрисдикції Київської Церкви, то, безумовно, уваги заслуговує модель, запропонована Мирославом Мариновичем, яка передбачає одночасне визнання Римом, Константинополем і Москвою єдиного Київського патріярхату, який би перебував у сопричасті з ними усіма. У випадку її реалізації жодна з цих трьох Церков, які вважають себе матерями сьогоднішніх Українських Церков, не мала б почуватися потерпілою.

Досвід інших Церков

Дуже непростим залишається основне питання, довкола якого точилися дискусії Студійної групи, –можливість відновлення сопричастя між розділеними Церквами. Не додає оптимізму той факт, що між самими Східними Католицькими Церквами які також переживають розкол зі своїми православними (чи в інших випадках з т. зв. “нехалкедонськими” або “монофізитськими”) Церквами-сестрами, бракує одностайности у підході до розв’язки цієї проблеми. Так, Патріярх Вірменської Католицької Церкви Нерсес Бедрос XIX під час свого перебування у Львові восени 2001 р. відзначив, що ідея цього сопричастя є дуже цікавою і дуже глибокою. Однак він вважає, що на практиці богословський діалог між Вірменською Апостольською і Вірменською Католицькою Церквами є радше діалогом апостольських вірменів із Ватиканом, а не безпосередньо з ВКЦ.

За словами Патріярха вірменокатоликів, “та ж Антіохійська Церква не змогла досягти у цьому питанні успіху, оскільки сам Патріярх Ігнатій IV (Газім), після тривалого розгляду справи на Синоді, вирішив, що сопричастя потрібно досягати у контексті цілого православ’я і католицизму, а не лише поміж ним як Патріярхом Антіохійським для греко-православних та Грегоріосом III (Лахамом), Патріярхом Антіохійським для греко-католиків (мелхітів)”. Варто пригадати, що саме Антіохійська Церква була найактивнішою у русі за відновлення сопричастя.

Рація для оптимізму

Перспективи екуменічного руху знову нечіткі. Ідеалістичні гасла про загальне поєднання християн до часу Великого Ювілею 2000-ліття від Різдва Христового відійшли у небуття разом із другим тисячоліттям. Але має рацію один із учасників Студійної групи о. Петро Галадза: “Роз’єднання триває вже дев’ять з половиною століть у Вселенській Церкві і чотири століття y Київській. Невідомо, скільки триватиме їх поєднання, тож будь- який захід, що веде до цього, має своє значення”.

Повніший виклад цієї теми читач може знайти у науковому збірнику “Ковчег” (ч. 3), який видає Інститут Історії Церкви ЛБА

Тарас Гринчишин – керівник досліджень Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ). Зоолог, еколог та богослов за освітою. Любить мандрувати, зокрема також і нетрями історії.