Тарас Гринчишин

Нинішній завершальний випуск присвячено областям України, що входять до історико-географічних країв Галичини, Буковини і Закарпаття, які до Першої світової війни, на відміну від решти нинішньої території України, належали до складу Австро-Угорської імперії, що значним чином зумовило їх релігійно-конфесійний краєвид. Сюди ж з огляду на юрисдикційно-територіяльну побудову УГКЦ, долучено й територію Хмельницької області, яка до Західної України належить географічно, але не історично. Натомість, територію західних Волинської і Рівненської областей певний час було прилучено до Сокальської єпархії УГКЦ, а відтак передано до Києво-Вишгородського екзархату (нині — архиєпархії), як це і показано у випуску, присвяченому території Великої України («Патріярхат» ч. 5, 2007).

23 січня 2008 року створено окремий Луцький екзархат, який очолив владика Йосафат Олег Говера.

Українська Греко-Католицька Церква

Після виходу з підпілля до 1992 року греко-католики України належали до трьох єпархій – Львівської, Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді єпископів у травні 1992 року у Львові до них було додано ще чотири, виділені з перших двох. Проте і цей поділ не був задовільним, оскільки, зокрема, не відповідав чинному адміністративно-територіальному устрою України. У серпні 2000 року відбулася чергова реорганізація, і число єпархій на цих землях досягло дев’яти.

Львівська архиєпархія, найбільша нині за числом вірних в УГКЦ, започаткована 1540 року. Осідком Галицької митрополії Львів став 1807 року. Відтоді собор Святого Юра став символом УГКЦ. Зважаючи на це, навіть після того, як 21 серпня 2005 року осідок Глави Церкви перенесено до Києва, Львівська архиєпархія зберегла свій статус, а її єрарх – право носити титул архиєпископа. (Тут доречно зауважити, що в УГКЦ цей титул належить до посади, тоді як у Православних Церквах сан і архиєпископа, і митрополита є персональним відзначенням заслуженого владики, що очолює рядову єпархію або є лише вікарієм.) З 8 листопада 2005 року Архиєпископом Львівським є владика Ігор Возьняк, ЧНІ. У Львові знаходяться Український католицький університет та Львівська духовна семінарія Святого Духа, частина Патріяршої Курії УГКЦ під проводом владики Гліба Лончини.

Івано-Франківська єпархія веде свою історію з 26 березня 1885 року. Нинішній єпарх – владика Володимир Війтишин. Діють Івано-Франківська теологічна академія і Вища духовна семінарія ім. св. свящ. Йосафата. Відоме відпустове місце – Гошівський монастир оо. ЧСВВ.

Самбірсько-Дрогобицька єпархія, утворена 20 квітня 1993 року, — одна зі спадкоємиць давньої (1087 рік) Злученої єпархії Перемиської, Самбірської і Сяноцької. Владика Юліан Вороновський є водночас Архимандритом монахів Студійського уставу. Число парафій у СДЄ нині найбільше серед усіх єпархій УГКЦ. В єпархії діють Духовна семінарія блаж. свщмчч. Северіяна, Йоакима та Віталія, ЧСВВ, і Катехитичний інститут Пресвятої Трійці.

Коломийсько-Чернівецька єпархія на чолі з владикою Миколою Сімкайлом, ровесниця попередньої, охоплює півтори області: нечисленні громади на території досі переважно православної Північної Буковини нині об’єднано в Буковинський вікаріят, який очолює о. Валерій Сиротюк.

До складу заснованої тоді ж Тернопільсько-Зборівської єпархії згодом долучено територію Хмельницької області. У смт Велика Березовиця знаходиться Вища духовна семінарія імені Й. Сліпого. Загальновідомі Марійський духовний центр у с. Зарваниця – головне відпустове місце цілої Церкви – та меморіальний комплекс-музей Патріярха Йосифа у його рідному с. Заздрість. Єпарх – владика Василь Семенюк.

Бучацька єпархія (з центром у м. Чортків) утворена 21 липня 2000 року. 28 липня 2007 року, після відсторонення Римом владики Іринея Білика, ЧСВВ, від управління єпархією, її Апостольським адміністратором призначено отця-василіянина Дмитра Григорака.

Сокальсько-Жовківська єпархія (від заснування 21 липня 2000 року до 18 вересня 2007 року носила назву «Сокальська») успадкувала частину території, скасованої під час реорганізації Зборівської. Єпарх – владика Михаїл Колтун, відпустовий центр – Крехівський монастир оо. ЧСВВ.

Постала тоді ж Стрийська єпархія на чолі з владикою Юліаном Ґбуром вирізняється своєрідною конфігурацією, зумовленою виділенням території п’яти адміністративних районів зі складу надто «багатолюдної» Львівської архиєпархії. На теренах знаходиться відоме місце прощ – ставропігійна Унівська лавра Студійського уставу.

********

Мукачівська греко-католицька єпархія (осідок у м. Ужгород), хоча й вважається спадкоємицею місії свв. Кирила і Методія у IX ст. та Ужгородської Унії 1646 року, канонічно була заснована лише 19 вересня 1771 року. Єпархія не належить до УГКЦ, а разом з екзархатом у Чехії та Піттсбурзькою митрополією у США складає т. зв. Рутенську ГКЦ, яка є Церквою sui iuris, підлягаючи безпосередньо Конгрегації Східних Церков Ватикану. Інші Церкви та єпархії в сусідніх державах, які також походять від Мукачева, нині стали окремими Церквами. У самій МГКЄ після виходу з підпілля (1949—1989) існував конфлікт між поборниками автономності і прихильниками приєднання єпархії, відповідно до нових політичних реалій, до УГКЦ. Сьогодні єпархія залишається канонічно незалежною від УГКЦ також через те, що серед її вірних є угорці, румуни та словаки, для яких наголос на «українськости» Церкви є зайвим. З 12 листопада 2002 року єпархією керує Апостольський адміністратор владика Мілан Шашік, СМ. Освіту забезпечує Ужгородська духовна академія ім. блаж. Теодора Ромжі, єпископа-мученика.

Православні Церкви

Як свідчать соціологічні дослідження, саме на заході України (на Волині, Поділлі, Буковині, а з ХХ ст. — і на Закарпатті) концентрується значна частина пастви Православних Церков, зокрема Української Православної Церкви (МП) митрополита Володимира Сабодана. Хмельницька область стала першою в Україні, де діють три православні єпархії однієї Церкви: Хмельницька (митрополит Антоній Фіалко), Кам’янець-Подільська (архиєпископ Феодор Гаюн) і новостворена Шепетівська (владика Володимир Мельник), які сукупно налічують 887 парохій.

Сусідня Чернівецька єпархія (митрополит Онуфрій Березовський) має в Північних Буковині та Бессарабії 401 парохію. Понад 100 з них — румуномовні, що дає Румунській ПЦ підставу заявляти про свої претензії на ці землі. Варто також зазначити, що місцеве с. Біла Криниця є важливим центром Руської Православної Старообрядної Церкви.

На Закарпатті, територію якого поділено між Мукачівською (владика Феодор Мамасуєв) і Хустською (архиєпископ Марк Петровцій) єпархіями, є 575 громад і найбільше в Україні монастирів — 29.

У галицьких областях УПЦ (МП) також представлена, хоча й менш чисельно: Львівська єпархія, яку провадить архиєпископ Августин Маркевич, має 60 громад, Івано-Франківська (архиєпископ Пантелеймон Луговий) — близько 30 парохій. 119 парохій Тернопільської єпархії (архиєпископ Сергій Генсицький) розташовані переважно у трьох північних районах області, які історично належали до Волині, проте у 1940 році були навмисно включені до складу Тернопільської обл. з метою «появи» на території Галичини православних — як підстави заснування для них власної православної катедри. Саме тут знаходиться Свято-Успенська Почаївська лавра — одна з найбільших святинь українців і православних, і греко-католиків. Лавра не підлягає єпархії. Її намісник, владика Володимир Мороз, є вікарієм Митрополита Київського.

Українська Православна Церква Київського Патріярхату присутня в усіх регіонах України, проте лише в чотирьох західних областях УПЦ КП має по дві єпархії. Найбільшою з них є Львівсько-Сокальська єпархія, яку провадить митрополит Андрій Горак. Під його орудою нині близько 220 парохій. Богословську освіту забезпечують Львівська духовна академія і семінарія. Дрогобицько-Самбірська єпархія (владика Матфей Шевчук) налічує близько 210 громад. Його попередник, владика Феодосій Пецина, з усуненням не змирився і подався в УАПЦ.

З 280 парохій у сусідній області близько 160 припадає на Івано-Франківську єпархію, яку очолює архиєпископ Іоасаф Васильків. Тут розташований відомий Манявський скит — Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир, що єдиним у Галичині не прийняв Унію та був закритий 1785 року австрійською владою. Освіту забезпечує Івано-Франківський богословський інститут. На чолі Коломийської єпархії стоїть єпископ Іоан Бойчук.

У Тернопільській області є також дві єпархії, які, щоправда, ділять паству не за територією, а за вірністю тому чи іншому архиєрею. Отож Тернопільсько-Бучацька єпархія, яку очолює владика Нестор Писик (наймолодший в Україні єпископ), має 126 парохій у 13 з 17 районів області. Решта парохій, близько 90, належить до Тернопільсько-Кременецької єпархії архиєпископа Іова Павлишина.

Схожа ситуація в Чернівецькій області, де бракує порозуміння між Митрополитом Чернівецьким і Кіцманським Данилом Ковальчуком (Кіцманська єпархія) і Архиєпископом Чернівецьким і Буковинським Варлаамом Пилипишиним (Чернівецька єпархія). На двох у них близько 140 парохій. При Чернівецькому національному університеті діє Духовне відділення КДА.

Хмельницьку єпархію (201 парохія) очолює архиєпископ Антоній Махота, Закарпатську (44 громади) — єпископ Кирил Михайлик.

Слід зазначити, що на відміну від «Великої» України, де УГКЦ і УПЦ КП та УАПЦ часто виступають союзниками, на заході, зокрема у Галичині, трапляються випадки протистояння між їх громадами, спричинені переважно майновими конфліктами.

Українська Автокефальна Православна Церква може вважатися «найближчою» до УГКЦ, оскільки серед її вірних переважають нащадки греко-католиків. Понад дві третини усіх парохій Церкви, яку нині очолює Митрополит Київський і всієї України Мефодій Кудряков і яка під час утворення на межі 1980–90-х років позиціонувала себе, протиставляючись УГКЦ, як «козацька», припадає на Галичину.

Найбільшою (367 парохій) є Львівська єпархія, якою керує архиєпископ Макарій Малетич. Саме з храму свв. Петра і Павла у Львові розпочалося нове відродження УАПЦ в Україні. Також в області діє окремий т. зв. Вікарний деканат Предстоятеля УАПЦ (вікарій о. Ігор Курпіта), що включає кілька парохій, які свого часу вийшли зі складу єпархії. Окрім того, у червні 2007 року звільнений з УПЦ КП Архиєпископ Дрогобицько-Самбірський Феодосій Пецина подав прохання про входження до складу УАПЦ. З 11 грудня його прийнято в її юрисдикцію як керуючого Дрогобицько-Самбірською єпархією УАПЦ. Щоправда, підтримали владику лише 5–7 його громад.

Тернопільсько-Подільська єпархія (Тернопільська і Хмельницька області, відповідно 282 і 74 парохії) перебуває під управлінням Предстоятеля УАПЦ Мефодія Кудрякова. Івано-Франківською єпархією (141 громада) керує владика Андрій Абрамчук, Митрополит Галицький. У Закарпатській та Чернівецькій областях УАПЦ фактично відсутня.

Окрім згаданих, у Львові діє Автономна православна громада Святого апостола і євангелиста Іоанна Богослова — митрополит Петро Петрусь, що 1999 року не знайшов собі місця поміж УАПЦ і УПЦ КП, та кількадесят мирян. З інших маргінальних юрисдикцій тут представлена Істинно-Православна Церква на Україні (митрополит Андрій Трегуб). Не слід теж забувати, що саме із Закарпаття 2002 року розпочинався новий етап діяльності Глави т. зв. УАПЦ-Канонічної Мойсея Кулика. Нещодавно він висвятив для своєї, незареєстрованої у державі, Церкви нового хор-єпископа Ужгородського і Закарпатського Василія.

Hа святкування до Києва я потрапив одним з двох автобусів, які організувала Львівська міська рада. На виїзді зі Львова виявився десяток вільних місць: пояснювали, що група вірних УПЦ МП, для якої вони були заброньовані, відмовилась від спільної поїздки. «А скільки наших не змогли поїхати – місць не було», гірко зітхали на це люди зі Стрийщини.

В автобусі було троє приятелів священиків. На запитання «До якої конфесії належать?» один відказав: «Українська Автокефальна! Та тут усі — наші, православні, Греко-католикам туди чого їхати?». Подумки не погодившись з такою безапеляційністю, я опитав наших супутників, а від так повідомив отців, що православних в автобусі щонайбільше десятеро. Ті збентежилися, але ненадовго. Незабаром вони продовжували трактуючи автобус як власну парафію…

У керівника групи виявився аркуш з текстом, щось на зразок «пам’ятки прочанина», на якому впадали у вічі фрази на кшталт: «по прибутті в організованому порядку розпочати рух зі станцій метро», «з 8.00 доповідати у Секретаріат про повернення груп». З-під усього цього виднілася міцна рука держави. Досить сказати, що поїздка планувалася одноденною — для участі лише у суботніх заходах на Софійському майдані за участі Президента і Патріарха Варфоломея. (Звісно при такому плануванні в автобусах на зворотній дорозі було значно більше місць.) Дорога була тривожною: оновленою трасою Львів-Київ, яку подекуди ще лагодили, ми мчали, переганяючи грозу, яка теж прямувала до столиці. Зупинка вдосвіта на київській кільцевій: довжелезні колони автобусів з різних областей, автомобілі супроводу, міські посадовці, що виїхали зустріти нас, безтурботна молодь з Галичини, буковинське жіноцтво в хустках — певно, «канонічні православні», причепурювання, прапорці, перепустки та листівки з Варфоломієм «на згадку» для кожного…

Київ зустрів гостинно: нашу колону пропустили аж до центру міс-а, на сусідню з Володимирською вулицю. Вражали величезні фотопанно з портретами Вселенського Патріарха самого та в товаристві Президента України. Подекуди виднілися менші плакати Патріарха Московського у біло-блакитних тонах та з гаслом «Україна вітає свого Патріарха». Всю площу між Софійським та Михайлівським соборами розгороджено і оточено міліцією. Вхід лише за перепусткою. Нас, що не встигли вчасно акредитуватись, не пропустили до «гірки» для фотожурналістів (щоправда за півгодини без особливих пояснень стражам порядку ми туди таки потрапили).

Допоки головних учасників ще не було народ терпляче чекав під дощем, глави Православних Церков — осторонь сцени під шатром. У секторі для почесних гостей ієрархи Греко-Католицької, Римо-Католицької та протестантських Церков і цілий ряд порожніх крісел. Натомість єрархів УАПЦ і Київського Патріархату можна було легко розпізнати серед люду просто таки на майдані. Вони активно спілкувалися з людьми і тим самим, принаймні як на мене, їх положення виглядало багато більш виграшним. Загалом серед народу панувала атмосфера взаємної приязні та поваги. Часом навіть складалося враження, що взята у міцний обруч формальностей офіційна подія лише в окремих місцях дотикалася усього майдану, який жив своїм життям живого позбавленого формальностей спілкування.

Звісно усі принишкли, коли промовляв Президент і Вселенський Патріарх.

Взагалі, у всьому святкуванні тісно переплелися елементи державні та церковні. Але був щонайменше один для всіх учасників видимий момент, який вказував на це дійство як на промисел Господній веселка. Вона з’явилася над Софійським майданом цілком несподівано, і згодом стала темою №1 в обговоренні пережитого. Мабуть, ні у кого не було сумніву, що це особливе Господнє знамення.

В контексті святкування ювілею відбулося чимало вартих окремої уваги подій: зокрема це відкриття грандіозної виставки в «Українському домі». На останній вразив зал із зображеннями чудотворних ікон Богородиці з усіх куточків України.

У неділю біля собору Воскресіння Христового (УГКЦ) на лівому березі Дніпра панувала, натомість, майже родинна атмосфера. Шестеро владик і кількадесят священиків правили службу на паперті патріаршого со- бору. В богослуженні взяло участь багато приїжджих з різних областей України та з-закордону. Патріарх Любомир у проповіді наголошував, що зійшлись ми тут не для того, аби пишатись, мовляв, от які ми давні, понад 1000 років маємо, а для того, щоб відновити, ствердити свою віру в Христа. Було повторення актів відречення від диявола і присяги Господу, взяття води з Дніпра її благословення та щедре окроплення вірних, дружня трапеза…

Чи досяг захід мети — започаткування Єдиної помісної Церкви? Важко сказати — преса рясніє коментарями з висновками діаметрально протилежними (від «повний провал» до «от зараз все й почнеться» — залежно від зацікавлення автора). Для себе я вирішив: поживемо-побачимо, на все воля Божа. Колега-журналіст, побувавши днями на реколекціях, написав у своєму блозі: «Все чудово, ніяких пустих балачок про юрисдикції, єресі, розколи, патріархати. Навпаки, розумієш, наскільки це все далеке від Церкви». Має рацію?

Тарас Гринчишин

********

Приблизно 100 тисяч паломників з України і світу зібралися на молодіжну прощу у Зарваниці, яку також присвятили 1020 річниці Хрещення Русі-України.

Марійський духовний центр відвідали Глава УГКЦ Патріарх Любомир, префект Конгрегації Східних Церков кардинал Леонардо Сандрі та єпископи Української Греко-Католицької Церкви. З нагоди відпусту до чудотворного місця прибули не тільки греко-католики, а й православні та римо-католики. Вздовж центральної вулиці Зарваниці діяли творчі майстерні для дітей і молоді. На імпровізованих майданчиках можна було взяти участь у різноманітних розвагах, а також намалювати себе і свій рідний край на спільному для всіх великому аркуші паперу. Кардинал Сандрі пообіцяв передати Папі Римському прохання українців визнати за УГКЦ статус Патріархату та беатифікувати Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого. «У Бога немає нічого неможливого», — зазначив кардинал. 12 липня відбулася літургія, похід зі свічками до Чудотворного місця, молебень до Зарваницької Матері Божої та освячення води. Опівночі прочани взяли участь у Хресній дорозі, відбулися чування монаших згромаджень та духовний концерт. «Бережіть своє покликання!», — закликав прочан Патріарх Любомир у своїй проповіді під час молебню. 13 липня відбулася урочиста Архиєрейська літургія й освячення води та релігійної атрибутики. У Соборі та в парафіяльних церквах також пройшли богослужіння.

Олександр Саган, голова Державного комітету у справах національностей і релігій, в інтерв’ю «Україні молодій» висловив переконання, що в усіх православних Церквах в Україні зріє ідея спільності, яка обов’язково завершиться об’єднанням Церков.

Коментуючи відзначення 1020-ліття Хрещення Київської Русі, він, зокрема, заперечив твердження про те, що святкування продемонстрували втручання держави в релігійні процеси. «Держава акцентувала питання Хрещення. Це обов’язково потрібно було робити, хоча б з точки зору відновлення історичної справедливості». Він не поділяє того розчарування, яке переживає дехто в суспільстві після візиту Варфоломія I, «бо сам приїзд Вселенського Патріарха і ті події, які відбувалися навколо цього, є надзвичайно важливими, і вони знайдуть свій відгук у майбутньому». Голова Держкомнацрелігій О. Саган також наголосив: «Заяви Вселенського Патріарха на святкуваннях… достатньо прозорі, аби можна було побачити, що він приїхав до своєї Церкви-дочки». Він пояснив, що не про все можна говорити прямо, оскільки «об’єктивно для Константинополя зараз не така сприятлива ситуація, аби прозвучало щось більше». Проте чиновник переконаний, що «того, що прозвучало, достатньо, аби ми отримали позитивний заряд енергії на подальший розвиток»,

Римо-католики також відсвяткували 1020-ліття Хрещення Київської Русі та висловили сподівання, що православні українці об’єднаються.

27 липня у кафедральному костелі св. Олександра, що неподалік Володимирської гірки, де в той час відправляли урочисту літургію представники Світового православ’я, відбулося подячне богослужіння та відновлення обітниць Хрещення. Для цього до столиці приїхали сім єпископів РКЦ. Вітаючи вірян, єпископ Маркіян Трофим’як, заступник Голови Конференції Римо-Католицьких єпископів України, сказав: «Сьогодні ми відправляємо подячну літургію за дар Хрещення. Зараз у коментарях по телебаченню підкреслюють значення Володимирового Хрещення, яке ввело нас у спільноту європейських держав. Але є й другий важливий аспект цієї події — ми ввійшли у спільноту братів і сестер у Христі». Ділячись враженнями, єпископ Ян Пурвінський, ординарій Києво-Житомирської дієцезії, зазначив: «Наші Церкви, Православна і Римо-Католицька — це Церкви-сестри, які мають в Україні давню традицію. Тому ми радіємо, що Православна Церква також сьогодні святкує 1020 років Хрещення», «Радіємо, що в цих урочистостях беруть участь два Патріархи, Московський і Константинопольський. І ми дуже хотіли б і маємо таку надію, що ПравославнаЦерква в Україні об’єднається. Бо в розділенні Церков нічого доброго немає. Ми повинні прагнути єдності, яку заповідав нам Христос на Тайній вечері — «щоб всі були одно».

Беручись до огляду цього регіону, виходимо з того, що Церкви у кількох його державах походять від історичної Мукачівської єпархії. Не вдаючись тут до глибшого розгляду питання її стосунку до Київської традиції, як і до з’ясування національної ідентичності місцевих українців-русинів, що населяють прилеглі землі Словаччини і Угорщини, а частково і Румунії та колишньої Югославії, зауважмо лише, що греко-католицькі єрархи Пряшева та Крижевців протягом ХХ століття брали участь у синодах українських владик.

Натомість, характерною ознакою нашого часу є подріблення церковних юрисдикцій та набуття ними виразнішого національного забарвлення відповідно до нинішніх державних кордонів. Українських мучеників греко католиків вважають своїми і вшановують Словацька Греко-Католицька і польська Римо-Католицька Церкви, православних — Польська Православна. Про зв’язок з Україною, як правило, при цьому не згадується. Дозволяючи новим Церквам будувати свій міт, українцям, однак, не слід забувати про своє.

Іншою спільною рисою країн регіону, що десятиліттями перебували у «соціалістичному блоці», є насильна, слідом за СРСР, ліквідація та «возз’єднання» з православними місцевих греко-католицьких Церков у Словаччині та Румунії, гноблення їх у інших державах. Після другої світової війни Православні Церкви Чехословаччини та Польщі стали вірними сателітами Московського Патріярхату і певною мірою залишаються такими досі. Тут, як і в Румунії, їх стосунки з місцевими греко-католиками доволі напружені або взагалі відсутні.

Східні Католицькі Церкви

З усієї Центральної Європи лише у Польщі українські вірні належать власне до Української Греко-Католицької Церкви. Історична Перемиська Єпархія є серед найдавніших (1087) в Україні, і хоча, як і Львівська, прийняла Унію пізніше від інших, залишалася невід’ємною складовою УГКЦ аж до закінчення Другої світової війни. 3 1946 по 1989 рік греко-католики в Польщі не мали власної єрархії, підлягаючи «опіці» Римо-Католицької Церкви. Близько половини території єпархії відійшло до України, зате згодом юрисдикцію греко-католицьких владик у Польщі поширено на всю її територію, по якій під час акції «Вісла» було розпорошено вірних. 1996 року усталено нову структуру УГКЦ в Польщі. До Митрополії, належать Перемисько-Варшавська архиєпархія, яку очолює Митрополит Іван Мартиняк і Вроцлавсько-Гданська єпархія на чолі з владикою Володимиром Ющаком. Богословську освіту забезпечують митрополича семінарія, що діє при Католицькому університеті Любліна та василіянська семінарія в Перемишлі.

Слід також згадати Санктуарій підляських уніятів у с. Костомлоти, що на сході Польщі — єдиний залишок спроби запровадження у Польщі в 1920-х роках т. зв. “неоунії”. Нещодавно, попри певну абсурдність такого рішення, цю самостійну громаду східного обряду було підпорядковано не Греко-Католицькій Церкві, а місцевій римо-католицькій єпархії.

Словацька Греко-Католицька Церква є яскравим прикладом творення нової національної Церкви. Пряшівську єпархію виділено з Мукачівської 1818 року. У 1950-68 роках греко-католики діяли в підпіллі, лише 1993-го їм повернули усі храми; православним, натомість, держава виплатила компенсацію для спорудження нових. Єпископів-мучеників Павла-Петра Гойдича, ЧСВВ і Василя Гопка проголошено блаженними. Кошицьку епархію виділено з території Пряшівської 1997 року як Апостольський екзархат свв. Кирила і Методія. Очолив його владика Мілан Хаутур, ЧНІ. 30 січня ц. р. екзархат цей перетворено у єпархію, Пряшівську єпархію підвищено до статусу архиєпархії, натомість виділено з неї нову Братіславську єпархію, єпископом якої призначено о. Петера Руснака. Уся Словацька ГКЦ здобула статус митрополичої церкви sui iuris зі своїм синодом єпископів. Очолює її Архиєпископ-митрополит Ян Баб’як, ТІ, дотеперішній єпарх Пряшівський. Окрім згаданих, до СГКЦ належить Єпархія свв. Кирила і Методія у Торонто, Канада. Освіту забезпечує Богословський факультет Пряшівського університету. За даними останнього перепису населення, у Словаччині проживає 11 тисяч українців та 24 тисячі русинів, яких тут з 1991 року вважають представниками різних національностей. В Пряшівській архиєпархії є посада Синкела для русинів, яку обіймає о. Петро-Павло Галько, ЧСВВ. З 94 парохій Кошицької нині лише п’ять вважаються русинсько-українськими та ще 10 — мадярськими.

Апостольський екзархат для католиків візантійського обряду у Чеській Республіці на чолі з владикою Ладіславом Гучком виділено з Пряшівської єпархії 1996 року. Формально він вважається частиною т. зв. Рутенської Русинської) ГКЦ — поряд з нинішньою Мукачівською єпархією в Україні та Піттсбурзькою митрополією у США. Проте з близько 10 тисяч його вірних більшу частину становлять заробітчани із Закарпаття та Галичини. Багато українців і серед священиків. Опікується ними вікарій о. Василь Сливоцький. Територія кожної парохії охоплює, як правило, територію кількох районів.

Угорська Греко-Католицька Церква включає вірних різного походження, між якими переважають змадяризовані русини. Гайдудорозьку єпархію (осідок її знаходиться у м. Ньїредьгаза) було виділено 1912 року з Мукачівської задля греко-католиків, що розмовляли угорською, проте згодом частина її парохій відійшла до Румунії. Натомість, з парохій Пряшівської єпархії, що потрапили до складу Угорщини після переділу кордонів 1924 року було створено окремий Апостольський екзархат у Мішкольці. Єпархію, якій з 1968 року підлягає уся решта території країни, нині очолює владика Сілард Керестеш, єпископ Гайдудорозький. Він же є Апостольським адміністратором екзархату, центром якого формально вважається м. Мучонь. У місцевості Маріяповч знаходиться чудотворна ікона Богородиці — найшанованіша святиня усіх закарпатців.

Українська діяспора у країнах колишньої Югославії є найдавнішою. Перші переселенці із Закарпаття прибули у область Бачка 1745 року, заснувавши через шість років першу парохію у с. Руський Керестур. Згодом частина з них перебралися до областей Срем і Славонія. У 1890-х роках прибули переселенці з Галичини, переважно до Боснії. Поступово, до 1923 року, усіх їх, разом з греко-католиками хорватами, румунами і македонцями, об’єднано в Крижевецьку єпархію (діє з 1777 року, належить до Загребської митрополії РКЦ, виступивши свого часу одним з її засновників). Станом на 1946 рік українці та русини становили 72,6% її вірних. Після розпаду Югославії єпархія охоплює греко-католиків у Хорватії, Словенії (одна парохія) і Боснії та Герцеговині. Очолює її владика Славомир Мікловш, який мешкає у Загребі, де діє також семінарія. З чотирьох деканатів два західні (Жумберк) є переважно хорватськими, у Славонії переважають українці-«галичани», у Сремі — русини. Багато з них дуже потерпіли під час останньої війни.

Українські поселення у Боснії та Герцеговині, де живе близько 3,5 тисяч українців, зосереджені у Сербській Країні — північній частині федерації, населеній переважно сербами, що значно утруднює зв’язки зі сусідньою Хорватією. Вже два роки як греко-католицькі громади у цій країні виділені в Генеральний вікаріят на чолі з о. Михайлом Стахником в Козараці, а в перспективі мова може йти про створення окремої єпархії чи екзархату. У с. Камениця в 1908–24 роках діяв монастир студитів — найвизначніший тоді релігійний і культурний осередок українців у діяспорі. Свого часу там перебували блаженні Леонід Фьодоров і Климентій Шептицький, у Козараці служив о. Еміліян Ковч.

З огляду на політичні реалії, 2003 року було створено, виділивши з Крижевецької єпархії, Апостольський екзархат Сербії та Чорногорії, який очолив владика Юрій Джуджар. Серед вірних переважають русини (17 тис.), проте є близько п’яти (за іншими даними — до десяти) тис. українців, які здебільшого реемігрували сюди з Боснії після другої світової війни. Історичний центр екзархату знаходиться у Руському Керестурі, однак осідок владики перенесено до м. Новий Сад, центру автономної області Воєводина.

У Румунії, де, за різними даними, проживає від 60 до 200 тис. українців, три деканати Українського греко-католицького вікаріяту підлягають єрархам Марамуреша і Лугожа — двох з п’яти єпархій Румунської ГКЦ, що веде свій початок від Унії 1698–1700 років, діяла в підпіллі у 1948–89 роках, а 16 грудня 2005 року набула статус «верховно-архиєпископської». У 1989 році до греко-католицтва повернулися українські парохії Південної Буковини, з 1993 — частина вірних Мараморощини і Банату, що раніше належали до Мукачівської єпархії. За законом, ГКЦ мала отримати усі свої колишні храми, але цього не сталося, оскільки більшість місцевих вірних залишилася у православ’ї. Нині під орудою Генерального вікарія о. Івана Волощука з Радівців є 19 парохій з 4 філіями (близько 1350 родин). На загал, вірні вважають себе частиною УГКЦ, поминають її Главу під час богослужінь та бажають мати власного єрарха.

Окрім того, для католиків візантійського обряду Болгарії та Македонії діють невеликі Апостольські екзархати під орудою, відповідно, владик Хрісто Пройкова і Кіро Стоянова.

Православні Церкви

Одним з прямих нащадків Київської традиції є Польська Автокефальна Православна Церква. Нині вона налічує близько 250 парохій і священиків, 570 тис. вірних, серед яких переважають українці, зокрема, лемки, та білоруси. Принаймні дві з шести її єпархій — Люблинсько-Холмська (27 парохій) та Перемисько-Новосанчівська (з осідком у м. Сянок, 17 парохій), які очолюють, відповідно, владики Абель Поплавський і Адам Дубець, лежать на українських етнічних землях. Східні частини ще двох — Варшавсько-Більської і Білостоцько-Гданської — на білоруських. Решта, зокрема єпархії Вроцлавсько-Щецінська та Лодзько-Познаньська обіймають українців, виселених на північні і західні землі (наприклад, українська парафія св. Петра Могили у Вроцлаві). Очолює ПАПЦ Митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава Грицуняк.

Православна Церква у Чеських землях та на Словаччині має по дві єпархії у кожній з держав, представники яких по черзі її очолюють. Нинішнім Митрополитом Чеських земель і Словаччини є Криштоф Пулец, Архиєпископ Празький. Архиєпископ Симеон Яковлєвіч керує Оломоуцько-Брненською єпархією. В обох єпархіях налічується близько 80 парохій, значну частину вірних яких становлять українські заробітчани. Церкву в Словаччині, що налічує понад 110 парохій, в яких переважають місцеві мешканці, і яка, на відміну від греко-католиків, краще зберегла українсько-русинське обличчя, очолює Архиєпископ Пряшівський та Словаччини Ян Голонич. Другу з єпархій — Михалівську — півроку тому очолив молодий владика Юрай Странський.

У рамках Румунської Православної Церкви діє Український вікаріят з осідком у с. Рускова. Створений 1948 року, проіснував до 1952-го, відновлений 8 лютого 1990 року. Відтоді його очолює Генеральний вікарій о. Іван Піцура, що підлягає, на відміну від греко-католиків, безпосередньо Патріярху (від вересня 2007 року ним є енергійний Данієль Чоботя). Проте охоплює вікаріят лише кількадесят парохій у Мараморощині та Банаті (загалом близько 52 тис. вірних), які до війни були греко-католицькими. Натомість питомі українські православні у Південній Буковині (18 сіл) та Добруджі (Подунав’ї) залишаються поза його рамками і піддаються румунізації. Не виключене входження вікаріяту до Української ПЦ, однак лише за умови її єдності та паритетного рішення щодо православних румунів в Україні.

Стосовно інших держав, то в Угорщині діє православна єпархія Московського Патріярхату з осідком у Будапешті, у Болгарії, Сербії та Албанії — власні Православні Церкви. Наразі невизнаними світовим Православ’ям залишаються незалежні Церкви Македонії та Чорногорії. Про організованих українських православних у цих державах невідомо, лише у Боснії в с. Горвачани існує маленька парохія, що належить до Сербської Православної Церкви — останній слід кампанії за перехід на православ’я, що велася тут у 1920-і роки.

Тарас Гринчишин

Чи може УГКЦ відновити сопричастя з Константинопольською Церквою-матір’ю, не пориваючи його з Римською Церквою? Зі спроби відповісти на це запитання постала цікава ініціятива, яка в історію увійшла під назвою Студійна група Київської Церкви (СГКЦ)

У серпні 2002-го року минає десять літ від часу першого зібрання Студійної групи Київської Церкви спроби екуменічного діялогу Української Греко-Католицької Церкви і Українських Православних Церков, що перебувають у євхаристійному єднанні зі Вселенським патріярхатом. Водночас у квітні минає шість років, відколи Група перервала свою діяльність.

Характерні риси

Визначальною ознакою Студійної групи був її неформальний характер. Глави Церков благословили загальний намір Групи, але ніхто з осіб, які брали участь у її сесіях, навіть єпископи, не мали права представляти думку усієї Церкви. На відміну від офіційних богословських діялогів, СГКЦ майже не подавала вищим церковним інстанціям свої напрацювання із усвідомлення, що, найімовірніше, не буде вислуханою. Проте, виникнувши у період кризи у роботі Змішаної міжнародної комісії з богословського діялогу між Римо-Католицькою та помісними Православними Церквами, СГКЦ діяла у контексті її доробку.

Група обрала такі форми роботи зібрань, які б давали найменше підстав для різного роду перестоpor. Свої зустрічі СГКЦ означувала як консультації. Оскільки Група не мала статуту, то особи, які брали участь у її діяльності, вважалися не членами, а лише учасниками.

Учасники і зустрічі

До Студійної групи Київської Церкви увійшли єрархи, клир та богослови Вселенського Констатинопольського патріярхату, УПЦ в Канаді, УПЦ у США, колишньої УПЦ в Америці і Української Греко-Католицької Церкви. Серед учасників з обох сторін було немало осіб як неукраїнського походження, такі тих, хто протягом життя змінював свою конфесійну належність. У семи консультаціях, які Група провела протягом чотирьох років роботи (1992–1996 рр.) у різних містах Європи та Північної Америки, взяло участь 12 православних і 15 – від УГКЦ.

Зазвичай, греко-католики у дискусіях були активніші у представленні нових тем, а православні – у реагуванні на них. Більшим завзяттям і оптимізмом щодо можливости поєднання відзначалися представники УГКЦ і владика УПЦ в Америці Всеволод (Майданський), тоді як решта православних учасників були стриманішими.

За роки діяльности СГКЦ підготувала лише три офіційні документи. Не намагалася вона впливати і на стан міжконфесійних відносин у суспільстві, надаючи перевагу теоретичній праці.

Успіхи та невдачі

Група заманіфестувала прагнення українських греко-католиків та православних до активної участи в екуменічному процесі, розпочала діалог між ними, а також створила передумови залучення УГКЦ до світового екуменічного процесу.

Студійники обговорювали вкрай складні та суперечливі аспекти католицького та православного вчення, що сприяло зростанню авторитету богословської думки УГКЦ, виробленню атмосфери довіри і відвертости між представниками Православних та Греко-Католицької Церков, пізнанню одне одного.

На сьогодні Студійну групу Київської Церкви можна вважати найсерйознішою спробою екуменічного діялогу між Українською Греко-Католицькою Церквою та її Православною Церквою-матір’ю – Вселенським Константинопольським патріярхатом.

Досі невтіленими, однак, залишилися плани щодо спільного опрацювання підручника з історії Церкви в Україні після Унії. Не дістав належного розвитку надзвичайний прецедент візиту вірних УГКЦ до Вселенського Патріярха. І хоча Група опублікувала цілу низку матеріялів, здобула певний розголос серед українців діяспори, а її працю помітили у богословських колах світу, проте в Україні доробок СГКЦ на- далі залишається відомим лише вузькому колу фахівців у галузі екуменізму.

Діяльність [при]зупинено

Після Сьомої зустрічі у Константинополі СГКЦ більше не збиралася. Рішення про припинення консультацій і, що більше, про ліквідацію Групи, за словами її учасників, не було. Проте існувала низка причин для згортання роботи Групи.

Найвагоміше – СГКЦ послідовно йшла до проведення наступного засідання у Києві, на якому логічною була б зустріч представників усіх Українських Православних Церков. А це викликало “загрозу” зустрічі за одним столом “канонічних” єпископів Заходу із т. зв. “неканонічними” владиками двох Українських Церков (УАПЦ і УПЦ-КП), що було на той час вкрай небажаним для Константинополя. О. Борис Ґудзяк вважає, що українські православні з Америки і Канади мали велике бажання зустрітися з одновірцями в Україні, але, будучи підпорядкованими Вселенському патріярхатові, не могли цього вчинити.

Крім того, є підстави припускати, що з боку Константинополя зменшилася зацікавленість у подальшому діялозі з греко-католиками, очевидно, під сильним тиском інших православних сил негативно налаштованих до “уніятів” монахів з Афону, Грецької Православної Церкви, Московського та Єрусалимського патріярхатів. У такій ситуації Вселенський патріярхат, не бажаючи конфронтувати з одновірцями-фундаменталістами, потрактував цей діалог “не найпотрібнішою на цей час справою”.

Чи поновиться робота студійної групи

Сьогодні учасники Студійної групи працюють у своїх Церквах, займаючись різними справами, часто пов’язаними з екуменізмом. Більшість підтримує ділові і дружні контакти. Оскільки Групу не було ліквідовано, то вона може відновити роботу будь-коли. Якщо б їй усе ж вдалося зібратися в Україні, то середовище, у якому треба було б діяти, було б дуже відмінним від звичного. Причина неуспіху екуменічних спроб, на думку М. Мариновича, полягає в тому, що на відміну від “устабілізованої рівноваги в діяспорі, в Україні встановилася гостра конкуренція за душі вірних”.

Однак можливості для продовження роботи Групи в Україні все ж є. У лютому 1998 р. о. Петро Галадза, за дорученням владики Василя (Лостена), зустрівся у Києві з представниками усіх трьох УПЦ, щоб з’ясувати їхнє ставлення до такої зустрічі в самому Києві. Глави і УПЦ КП, і УАПЦ тоді прихильно поставилися до можливости взяти у ній участь. У розмові з уповноваженим у зовнішніх справах УПЦ у сопричасті з Московським патріярхатом о. Василем Заєвим з’ясувалося, що і Митрополит Володимир (Сабодан) не заперечував можливої участи когось із мирян-науковців його Церкви. Найімовірніше, через згадану “неканонічність”, ця ідея так і не зреалізувалася.

У розмові наприкінці березня 2002 р. Патріярх Філарт (Денисенко) висловив сумнів щодо потреби участи очолюваної ним Церкви у зустрічах СГКЦ і щодо ідеї самої Групи, стверджуючи: “Для того, щоб поєднатися, треба, з одного боку, мати не спільні обряди, а єдину віру. Оскільки УПЦ і УГКЦ не мають єдиної віри, то поєднання є досить проблематичним. З іншого боку, питання про євхаристійне єднання не може вирішити одна помісна Церква, тобто Українська Церква не може вирішити цього без усієї Православної Церкви, інших помісних Церков. Так само, як УГКЦ не може його вирішити без Папи”.

Натомість, владика Ігор (Ісіченко), один із провідних єрархів УАПЦ, підтвердив свою згоду взяти участь у роботі Групи, однак зазначив: “Зараз, напевне, немає сенсу порушувати глобальні проблеми із сопричастям. Але є проблеми уніфікації програм богословських навчальних закладів, перекладу богословських книг. І в кожній із цих царин не існує нездоланних перешкод до спільної праці трьох Православних, Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков. Студійна група є прийнятною моделлю для організаційного оформлення цієї співпраці”.

Отож, Група постановила діяти на ці ближчі цілі. А це, насамперед, – праця задля взаєморозуміння і взаємопрощення, дослідження богословських та історичних питань, співпраця у сфері богословської освіти і для вирішення спільних пасторальних проблем. о. Петро Галадза вважає, що в майбутньому основним завданням для екуменістів буде осмислення догм Першого Ватиканського Собору з перспективи православ’я.

Водночас серед богословів тривають пошуки оптимальної структури Церкви. Одна із моделей реформи вищих інстанцій Католицької Церкви, яку обстоював бл. п. митрополит Максим (Германюк), пропонує заміну Конгрегацій Римської курії постійними синодальними органами, складеними з єпископів усіх 22 Церков свого права (sui iuris). Щодо можливости возз’єднання роздробленої на чотири юрисдикції Київської Церкви, то, безумовно, уваги заслуговує модель, запропонована Мирославом Мариновичем, яка передбачає одночасне визнання Римом, Константинополем і Москвою єдиного Київського патріярхату, який би перебував у сопричасті з ними усіма. У випадку її реалізації жодна з цих трьох Церков, які вважають себе матерями сьогоднішніх Українських Церков, не мала б почуватися потерпілою.

Досвід інших Церков

Дуже непростим залишається основне питання, довкола якого точилися дискусії Студійної групи, –можливість відновлення сопричастя між розділеними Церквами. Не додає оптимізму той факт, що між самими Східними Католицькими Церквами які також переживають розкол зі своїми православними (чи в інших випадках з т. зв. “нехалкедонськими” або “монофізитськими”) Церквами-сестрами, бракує одностайности у підході до розв’язки цієї проблеми. Так, Патріярх Вірменської Католицької Церкви Нерсес Бедрос XIX під час свого перебування у Львові восени 2001 р. відзначив, що ідея цього сопричастя є дуже цікавою і дуже глибокою. Однак він вважає, що на практиці богословський діалог між Вірменською Апостольською і Вірменською Католицькою Церквами є радше діалогом апостольських вірменів із Ватиканом, а не безпосередньо з ВКЦ.

За словами Патріярха вірменокатоликів, “та ж Антіохійська Церква не змогла досягти у цьому питанні успіху, оскільки сам Патріярх Ігнатій IV (Газім), після тривалого розгляду справи на Синоді, вирішив, що сопричастя потрібно досягати у контексті цілого православ’я і католицизму, а не лише поміж ним як Патріярхом Антіохійським для греко-православних та Грегоріосом III (Лахамом), Патріярхом Антіохійським для греко-католиків (мелхітів)”. Варто пригадати, що саме Антіохійська Церква була найактивнішою у русі за відновлення сопричастя.

Рація для оптимізму

Перспективи екуменічного руху знову нечіткі. Ідеалістичні гасла про загальне поєднання християн до часу Великого Ювілею 2000-ліття від Різдва Христового відійшли у небуття разом із другим тисячоліттям. Але має рацію один із учасників Студійної групи о. Петро Галадза: “Роз’єднання триває вже дев’ять з половиною століть у Вселенській Церкві і чотири століття y Київській. Невідомо, скільки триватиме їх поєднання, тож будь- який захід, що веде до цього, має своє значення”.

Повніший виклад цієї теми читач може знайти у науковому збірнику “Ковчег” (ч. 3), який видає Інститут Історії Церкви ЛБА

Тарас Гринчишин – керівник досліджень Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ). Зоолог, еколог та богослов за освітою. Любить мандрувати, зокрема також і нетрями історії.