Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Тетяна Шпайхер

Служiння на два фронти

Про те, якою саме має бути участь Церков у Євромайдані, в інтелектуальних церковних колах точиться не одна дискусія. Дехто, осмислюючи їх участь у становленні громадянського суспільства, відстоюванні базових цінностей, навіть намагається творити «майданне» богослов’я. Натомість Синод РПЦ участь у Євромайдані розцінює ледь не як гріх.

Але попри розмови стоять два Майдани. Вони різні, та потреби людей на них майже однакові – як побутові, так і духовні. Наскільки ці потреби були задоволені? Спробуємо порівняти.

«Євромайданівці» відзначилися чудесами самоорганізації, максимально забезпечили мітингувальників харчами, ліками, теплим одягом, місцями ночівлі, можливістю помитися. Умови такі, в яких сотні чоловіків і жінок тижнями можуть жити без особливого дискомфорту. В протилежному таборі журналісти зняли чимало сюжетів про те, як важко доводилося протестувальникам у Маріїнському парку, про обмеження в пересуванні, нестачу їжі, відсутність змінного взуття.

Якщо на Майдані ніхто нікого не тримав примусово, то на Антимайдані сотні правоохоронців стерегли людей, аби ті не втекли. Згодом, коли прихильників чинної влади побільшало, охоронний режим послабшав – треба було лише періодично відмічатись у керівника групи.

На майдані Незалежності з перших днів протесту лунала молитва, священики вдень та вночі були поряд із вірними, до того ж у підрясниках. Згодом поставили кілька молитовних наметів різних конфесій. Богослужіння і щогодинну коротку нічну молитву часто звершували на головній сцені Майдану.

У провладному таборі біля стін Верховної Ради релігійна картина виглядала убого. Можливо, через те, що на Антимайдані перебувала переважна більшість людей зі сходу і півдня України, де, як відомо, існує релігійний вакуум. Саме тому логічною видається відсутність представників Церков серед тих, хто проти євроінтеграції. Їх узагалі не надто багато на східних теренах України. Та цей релігійний вакуум є палицею з двома кінцями, бо панує не тому, що люди відкидають Бога, а тому що їх до Нього не ведуть… Серед «антимайданівців» було чимало тих, хто відчував потребу духовного проводу, але, на жаль, нікому було її задовольнити. Люди поставили біля Маріїнського імпровізовану молитовну стінку з іконами, однак регулярних спільних богослужінь там не було.

Було б добре, якби на Антимайдані могло бути більше священиків УГКЦ. Очевидно, що переважна частина повинна була бути на Євромайдані, де людей – в рази більше, але певна кількість священиків мала бути присутня і на Антимайдані. Не йдеться про те, що вони мали проповідувати за принципом Свядків Єгови. Люди, яких привезли в Маріїнський парк на Антимайдан періодично приходили біля стінки з іконами, щоб помолитися, при бажані вони могли б підходити і спілкуватися зі священиками, якщо б вони там просто були присутні. Крім того, це міг би бути чудовий досвід для семінаристів, які планують душпастирювати на сході та півдні України. Напевне така ситуація виникла ще й тому, що не всі священики знають як душпастирювати з вірними Великої України і не всі священики мають для цього достатньо сміливості. Але не забуваймо про те, що УГКЦ – це Церква всього українського народу.

Та все ж духовну підтримку таки відчули ті, хто мав у ній потребу. Кілька греко-католицьких і православних священиків з Євромайдану приходили до мітингувальників, що стояли на Антимайдані. Інтерв’ю з одним із отців, Василем Рудейком (УГКЦ), пропонуємо вашій увазі.

 Отче Василю, знаю, що значну частину часу, проведеного у Києві, ви присвятили перебуванню на Антимайдані. Розкажіть про це.

–  Я приїхав на Євромайдан на другий день після того, як побили студентів. Перебуваючи там, переважно ніс нічну варту з опівночі до восьмої години ранку. Вона полягала у тому, аби щогодини відбувалася коротка молитва – «Отче наш», «Богородице Діво», після або перед якою священики мали духовне слово. А поміж молитвами я просто ходив або Євромайданом, або Антимайданом. На другому каплиці не було, тільки імпровізована молільня – стінка з іконами. Інколи мене туди не пускали. Ті люди були відгороджені металевим парканом, але часом виходили за нього, і тоді можна було з ними поспілкуватися.

В обох випадках були люди, звичайні люди. Якщо хочете знати, на Антимайдані я не бачив дуже багато озлоблених. Там люди, як і на Євромайдані, просто стояли. Деякі не знали, чому вони там, деякі знали. Були й такі, що приїхали через переконання.

Для мене важливим було те, що багато з них (і тут, і там) хотіли висповідатися, дехто років п’ятнадцять не ходив до церкви, аж раптом відчув таку потребу. На Антимайдані був випадок, коли людина прочитала Євангеліє від Матея – і це спонукало її до сповіді. Чоловік, на вигляд років сорок, підійшов до мене, почав розмову і хотів визнати свої гріхи. На Євромайдані були люди з переконанням, що Церква може допомогти, а були й такі, що зневірилися. Я дуже вдячний тим священикам, які на Майдані були присутні саме як священики – і греко-католикам, і православним, і римо-католикам. Люди відчули потребу молитви, Церкви, і це чудово!

– Ви казали про стінку з іконами на Антимайдані…

– Для мене було дивним те, що на Антимайдані не було священиків. Люди самі поставили собі стінку з іконами. Я почав туди ходити, бо бачив, що там немає ніякої присутності Церкви. На Євромайдані були і священики Греко-Католицької Церкви, і священики Православної Церкви Київського Патріархату, і деякі священики з Московського Патріархату, навіть протестанти. На Антимайдані була якась абсолютна відсутність Церкви, тож я почав або щогодини, або що дві години просто проходити повз, про всяк випадок, якщо хтось захоче поговорити. Я не був єдиним отцем, який туди ходив. Інші греко-католицькі священики, наприклад, Юрій Васьків – парох храму Пресвятої Євхаристії у Львові – також там бував, як і православні отці з Київського Патріархату.

Ми розуміли, що ці люди теж наші, що вони потребують нас,

можливо, навіть більше, ніж «євромайданівці». Декого з них забрали просто із заводу. Вони не мали змінного взуття, шкарпеток. Їм було гірко, боляче і вони хотіли поговорити зі мною як зі священиком про це.

– А чи вважали люди з Антимайдану гріхом той факт, що вони приїхали туди за гроші?

– Мені не траплялися такі, що приїхали заробити. Можливо, тому, що я ні до кого не напрошувався на розмову. Я не хотів їх провокувати, бо моїм завданням як священика не є провокувати людей спілкуватися на певні моральні теми. Я провокував їх своїм виглядом. Я просто там був, а люди підходили і зі мною розмовляли. У більшості випадків я зустрічав таких, що приїхали на Антимайдан не за гроші, а тому, що їх обманули, тому, що їм сказали, що зараз країна в небезпеці, бо якісь нацисти прибули зі Львова і хочуть захопити владу. Були випадки, коли вони хотіли подивитись на нас, західняків, але були випадки, коли їх просто змусили приїхати. Я не розмовляв з тими людьми, які прибули туди для того, щоб заробити, я просто таких не зустрів. Можливо, вони там були…

– Чи ідентифікували вас люди як священика і чи знали вони, що ви греко-католик?

– Я ходив у підряснику, тож мене було досить легко ідентифікувати як священика. Загалом людей, які там стояли, мало цікавила конфесійна приналежність. Ті, що направду хотіли висповідатися, поговорити, бачили в мені передусім священика, представника Церкви Христової, того, хто готовий їх вислухати і допомогти з ісповіданням гріхів, дати розгрішення чи пораду.

– Тобто на Євромайдані йшлося найперше про духовну підтримку людей, а не про підтримку їхньої діяльності?

– Я не можу говорити за інших священиків – тільки за себе. Я там був не для того, аби підтримувати якісь політичні партії, я там був тому, що там стояли люди, звичайні люди, які прийшли висловити свою громадянську позицію. Дехто з них зневірився, дехто потребував підтримки. І я їм цю підтримку давав як християнин, а не як прихильник чи неприхильник євроінтеграції.

Розмови велися не про політичні речі. Люди, які приходили до мене і хотіли спілкуватися зі мною як зі священиком, прагнули говорити про Бога, про істину, про можливість її впровадження у наше суспільство, а не про те, хто переможе – Кличко, Тягнибок, Янукович… Вони говорили про екзистенційні речі, а не про якісь конкретні випадки.

Отче Василю, що дало вам спілкування з тими, хто стояв на Антимайдані, і тими, хто приїхав зі сходу України на Євромайдан? Які висновки ви зробили?

– Я побачив необхідність присутності Церкви на Східній Україні і в Криму. Там відчувається якийсь духовний вакуум. Якщо люди, як я вже казав, п’ятнадцять років не ходили до церкви і не мали досвіду сповіді, а зараз його затребували, то це означає, що в духовному житті українців ще не все на своїх місцях.

Нам потрібно повторити на сході України те, що Шептицький зробив на заході в тридцяті роки: посилати туди ідейних священиків, які дуже добре знають українську мову, українську культуру, прогресивних, які зможуть зорганізувати осередки Просвіти, які читатимуть твори Шевченка з людьми. Кредит довіри до Церкви набагато більший, ніж до будь-якої політичної чи навіть громадської організації. І священики просто повинні займатися просвітництвом!

Вважаю, що наша Церква має нарешті дорости до того, аби змогти відкривати католицькі садочки, католицькі школи для того, щоб люди мали можливість побачити щось інше, ніж те, що їм пропонує держава. У Львові також є дуже велика потреба в церковних садочках, альтернативних садочкам пострадянським. Чому наша чи інша Церква цього не робить – для мене загадка. Можна ж організувати приватні садочки.

Зараз не час сперечатися про богословські розбіжності. Зараз постало питання християнської культури взагалі. Ми збираємось йти у Європу, але з чим ми туди йдемо? Чи є у нас християнські основи, які вбережуть нас від капіталізації чи інших загроз? У мене таке враження, що цих основ бракує і що саме над цим нам потрібно зараз дуже інтенсивно працювати. Треба створювати культурні осередки, везти туди класичні українські ікони, треба максимально захищати людей від «попси» – і «совкової», і західної, капіталістичної. Ми повинні робити акцент на класиці, бо наша Церква в першу чергу є традиційною Церквою.

Я мав дуже позитивний досвід, тому що склав собі уявлення про людей, які походять зі Східної та Центральної України. Я побачив релігійний вакуум, я побачив людей, готових прийняти Євангеліє, яке їм ніхто поки що не доносить. Це виклик для всіх християнських Церков. Згадалися слова Христа – «Жнива великі, але робітників мало!».

Київська архиєпархія УГКЦ. Не місія, а повернення.

Голошення Слова Божого – основне завдання Церкви. У Святому Письмі сказано: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28,19). Ці слова стосувалися апостолів, ранніх християн, стосуються всіх нас сьогодні – цілої Церкви.

Не раз доводилося чути, як територію Київської Архиєпархії УГКЦ називали місійною. У таких випадках, завжди хочеться виправити того, хто говорить таке і нагадати, що для греко-католиків на цій території ніякої місійності apriori бути не може. Тому, коли мене попросили написати статтю про місійну діяльність УГКЦ на території Київської Архиєпархії Греко-Католицької Церкви, я щиро зраділа, що зможу врешті внести ясність у це питання.

Коротко суть статті можна звести до однієї фрази: «Місійної діяльності УГКЦ на території Київської Архиєпархії нема і бути не може». Чому? Про це трохи далі, а поки зазначу, що в рамках теми, розглянемо місійність у двох площинах: місійна діяльність УГКЦ на території Київської греко-католицької Архиє‑ пархії та місійна діяльність Київської Архиєпархії УГКЦ.

Коли говоримо в контексті першої тези: про місійну діяльність на території сучасної Київської Архиєпархії, то питання справді поставлене недоречно. По-перше, коли йдеться про місійну діяльність, найперше мають на увазі голошення слова Божого тим, які про Христа ніколи не чули. Сьогодні важко знайти таких людей не лише в Києві, а й в Україні. По-друге, місійність передбачає присутність місіонерів, котрі вперше прибувають на якусь територію, і там проповідують. При тому, місіонерів завжди відряджає конкретна спільнота чи локальна Церква, яка й провадить місійну діяльність. Натомість діяльність УГКЦ на території Київської Архиєпархії проводиться Блаженнішим Любомиром Гузаром, котрий водночас є київським архиєпископом і Главою УГКЦ. Греко-католики сюди не прибули, так ніби їх ніколи тут не було, а повернулися. Це стосується не лише повернення осідку Глави УГКЦ до Києва 21 серпня 2005 р., а й часу, коли на початку 90-х років у Києві відновилися греко-католицькі громади й богослужіння. Не буде зайвим пригадати, що у 1596 р. до єдності з Римським Апостольським Престолом повернулася Руська Церква на чолі з київ‑ ським митрополитом Михайлом Рогозою. А теперішній очільник УГКЦ є прямим наступником київських митрополитів, у тому числі й Михайла Рогози. Отже, аж ніяк не можемо говорити, що діяльність, яку на цих територіях провадить київський архиєпископ є місійною.

Щодо іншої площини цього явища, то й тут термін місійність щодо церковної діяльності УГКЦ поза територією Галичини є хибним з декількох причин. Найперше через те, що в ранніх дев’яностих душпастирі прибували сюди з Галичини, де тоді знаходився осідок Глави УГКЦ. По-друге, екзархати, що утворилися поза Галичиною, були новими складовими в структурі відродженої УГКЦ. По-третє, греко-католиків, які постійно відвідували богослужіння, було не так багато, і, водночас, на цій території УГКЦ має величезний потенціал до розвитку. Таким чином, процес повернення до Церкви кожного греко-католика (реєвангелізацію), переплутали з місійністю. Свою роль відіграли також претензії Московського Патріархату на цю територію, як канонічну територію Російської Православної Церкви. Повернення осідку Глави УГКЦ до Києва зустріли гучними протестами маргінальних навколоцерковних організацій УПЦ. Тому й дійшло, зрештою, до того, що деякі греко-католики почали говорити про Київську Архиєпархію, як про місійну територію. Репутацію місійних територій Київській Архиєпархії створили також особливості душпастирської праці. Умови, в які тут потраплять священики, надто відрізняються від тих, до яких вони звикли в Галичині. Відрізняються також підходи у душпастирюванні. Найчастіше священику треба починати все «з нуля», з реєстрації громади. Ці моменти дещо перегукуються з досвідом християнських місіонерів. Тому про діяльність УГКЦ на території Київської Архиєпархії, як місійнійної, перестануть говорити тоді, коли самі греко-католики перестануть вважати ці території місійними.

У своєму інтерв’ю для газети «Собор» канцлер Київської Архиєпархії о. Сергій Прудко зауважує, що своєму динамічному розвитку Архиєпархія завдячує не лише священикам з Галичини, а й місцевим. За його словами розвиток Архиєпархії відбувався знизу, тобто спочатку від‑ родилися окремі парафії, а вже потім утворилася структура.

Сьогодні відроджена Київська Архиєпархія дуже динамічно розвивається. До Церкви повертаються все більше греко-католиків. Хоча, можна сказати, що зараз Архиєпархія перебуває у зародковому стані порівняно з унійною Київською єпархією часів Берестейської унії чи початку ХVIII ст., коли, попри переслідування, на Київщині залишилося близько 800 наших громад. Сьогодні відроджена Київська Архиєпархія об’єднує п’ять областей: Вінницьку, Черкаську, Чернігівську, Житомирську та Київську, які поділені на три протопресвітерства. Натомість в ідеалі протопресвітерство мало б бути принаймні в кожному районному центрі, а територія Архиєпархії – обмежитися однією областю. Ця картина виглядає не такою нереалістичною, якщо згадати, що за приблизною статистикою тільки в Києві мешкає близько мільйона греко-католиків. Отже, люди, котрими УГКЦ має обов’язок заопікуватись це: ті сім’ї, чиї предки були греко-католиками і вони десятиліттями не отримували належної душпастирської опіки, це ті, кого виселили сюди з Галичини і хто повернувся сюди з Сибіру, це ті галичани-греко-католики, котрі приїхали до столиці працювати та навчатися. Крім того, будучи правдивою Церквою, УГКЦ не може закритися й на нових прихожан.

Виходячи з окресленої реальності, зауважу, що сьогодні рано говорити про місійну діяльність Київської Архиєпархії УГКЦ. Її можна буде системно проводити, коли Архиєпархія досягне свого повного розвитку. А поки в Києві діє Пасторально-місійний відділ, який займається греко-католиками поза Україною, українськими емігрантами різних поколінь та різних хвиль еміграції. Хочеться сподіватися, що прийде час, коли духовну опіку отримають усі розсіяні по світу греко-католики і Церква зможе займатися місійною діяльністю серед тих, що про Христа ніколи не чули.

Тетяна Шпайхер

Довідка: На даний час Київська Архиєпархія включає в себе п’ять областей: Київську з містом Київ, Чернігівську, Черкаську, Вінницьку та Житомирську. Київська Архиєпархія є правонаступницею Києво-Вишгородського Екзархату, утвореного 2 квітня 1996 р. декретом Верховного архиєпископа УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського. До складу Екзархату входила 21 область, міста Київ і Севастополь. У постановах Синоду Єпископів УГКЦ, що проходив у Львові 1–5 липня 2001 р., доручено «Затвердити поділ Києво-Вишгородського екзархату». З його складу виокремили Донецько-Харківський та Одесько-Кримський Екзархати. 21 серпня 2005 р. проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва. 23 січня 2008 р. виокремлено Луцький Екзархат, до якого відійшли Волинська та Рівненська області.

Єпископ Йосип (Мілян)

«Коли говорити про нашу працю на території Київської архиєпархії, то тут не йдеться про місійну діяльність. На Київщині та центральній Україні ми голосимо Слово Боже греко-католикам, хто спраглий Божого слова котре спасає. За неофіційною статистикою в Києві може проживати близько 1 млн. греко-католиків. Наші вірні із західної України масово прибували сюди в різні періоди, їх сюди пересиляли за радянської влади, вони поверталися сюди з Сибіру, вони приїзджають сюди до праці. Наше завдання дійти до кожного греко-католика. Водночас, в Києві – де знаходиться осідок Патріарха, працює Пасторально-місійний відділ, який працює із нашими вірними, де не має усталених структур нашої Церкви».