Цією статтею розпочинаємо цикл історичних нарисів про Іпатія Потія – одного з головних натхненників Берестейської унії та одного з найвизначніших ієрархів УГКЦ.
Молодість
До Берестейської унії 1596 року можна ставитись по-різному. Для когось це «болюча рана на тілі Русі-України», для когось – єдиний порятунок для української Церкви. Хтось вважає, що єпископи Київської митрополії, проголосивши єднання з Римом, були підкуплені єзуїтами, хтось – що дбали лише про інтереси Церкви. Важко сказати напевно, яка точка зору дальша від істини, хто мав рацію, а хто ні в суперечці, що точиться вже більш ніж чотири століття. Але і прихильники, і противники Берестейської унії та Греко-Католицької Церкви зазвичай погоджуються з тим, що ця подія неабияк вплинула на подальшу долю України і що головним ініціатором єднання українського православ’я з Римом була людина на ім’я Адам Потій (в чернецтві – Іпатій). І що людина ця була талановита, непересічна, названа однодумцями «Стовпом святої єдності».
Народився Адам Потій на Холмщині, в селі Рожанка у 1541 році, але через п’ять років родина переїхала до Кракова. Його батьки були представниками руської шляхти, нащадками галицьких бояр, які навіть після польської окупації в ХІV столітті зберегли свої права і православну віру. Щоправда, коли в Лева і Анни народився син Адам, часи змінились, і Православна Церква почала поступово втрачати парафіян через протестантських проповідників, що подорожували містами й містечками Речі Посполитої, упевнено говорили в палацах і на площах про те, що Католицька та Православна Церкви відійшли від істини, Папа Римський став «антихристом» і лише нова віра є правдивим шляхом на небеса. Та в чомусь вони мали рацію: і Католицька, і Православна Церкви на початку XVI століття перебували в глибокій кризі. Відомі сатиричні твори про ксьондзів виходили з-під пера не лише гострих на язик протестантів, але й вірних католиків, як-от Ян Кохановський:
Спитали якось в ксьондза
його парафіяни:
Чому ж не живете самі,
як вчите нас ви, пане?
(З кухаркою ксьондз жив).
А він собі сміється:
Не диво: сотень п’ять мені
за проповідь дається,
Та не погодивсь б і за тисячу ніколи
З умовою, щоб жив я так,
як вас вчу в костьолі.
Диму без вогню не буває… І католицькі, і православні священики давали безліч приводів для нарікань, бо якщо «улюбленим» гріхом ксьондзів був блуд із кухарками (при офіційному целібаті), то попів – часте вживання оковитої. За винятком монахів, котрі залюбки наслідували гріхи ксьондзів, проявляючи у цьому дивну міжконфесійну солідарність.
Протестанти за словом до кишені не лізли і Біблію знали ледь не напам’ять, легко перемагали в словесному двобої будь-якого священика, відстоювали свою думку і перед міщанином, і перед магнатом.
Тож не дивно, що коли Адам Потій з’явився на світ, нову віру сповідували не лише кілька іноземців, але й багато представників корінної руської шляхти, навіть деякі магнати, за рахунок яких протестанти, власне, й виживали, утримуючи молитовні доми, друкарні, школи. В одну з таких шкіл батьки й відправили молодого Адама Потія.
Школа ця була в місті Вільно – колишній столиці Литовсько-Руської держави, яка об’єднувала землі сучасної Білорусії та частково України. Після об’єднання Литви з Польщею в єдину державу під назвою «Річ Посполита» жоден із королів чи князів не мав тут постійної резиденції. Король Речі Посполитої сидів у Польщі, в Кракові чи Варшаві, а Литвою як автономною областю керував канцлер, призначений королем, але неодмінно з місцевих, литвинів. Традиційно канцлера (прем’єр-міністра) та гетьманів (головнокомандувачів) обирали з-поміж найвпливовіших місцевих аристократів. Отже, Литвою фактично керували кілька дуже заможних шляхетських родів – Сапєги, Ходкевичі та, звичайно ж, Радзивілли. Серед останніх було чимало прихильників протестантизму – наприклад, канцлер Миколай Радзивілл Чорний, який опікувався віленською протестантською школою, студентом якої став Адам Потій. Важко сказати, чому православні батьки віддали свого сина до іновірної школи та ще й у іншому кінці держави. Можливо, симпатизували протестантам, хотіли зробити литовського канцлера покровителем свого сина або ж просто вважали віленську протестантську школу кращою за православні.
Школа ця належала кальвіністам (одна з гілок протестантизму, що виникла в швейцарському місті Женева під проводом теолога Жана Кальвіна). Кальвін добре умів систематизувати, доводити, спростовувати – одне слово, словесно фехтувати. Треба сказати, що його аргументи діяли лише на людей з певним рівнем освіти та інтелекту – на викладачів, учених, більш-менш освічених аристократів. Але якраз на таких протестантські проповідники переважно й орієнтувались: наверни пана – а пан своїх підданих і сам наверне. Мабуть, саме тому нова віра прижилась здебільшого серед магнатів і шляхтичів. Завдяки литовським, частково польським та руським магнатам протестантські школи і молитовні доми з’являлись у містах та містечках Речі Посполитої як гриби після дощу. Одним із таких магнатів був Миколай Радзивілл, який одразу ж звернув увагу на Адама Потія – молодого здібного юнака, на якого покладав великі надії.
Щоправда, звернув на нього увагу не лише Радзивілл. Коли батько Адама Потія помер, його мати вийшла заміж удруге. Судячи з усього, вітчим його не ображав, але напевно більше дбав про рідних дітей. Тож у ролі названого батька вирішив виступити сам король Сигізмунд Август, який дочекався, поки Адам Потій закінчить школу, і допоміг йому з навчанням у Краківській академії. Важко сказати, чи мав тоді король якісь плани стосовно нього, але Радзивілл не раз натякав юнакові, що після академії буде радий бачити його при своєму дворі. Від такої пропозиції талановитому і амбітному молодому чоловікові важко було відмовитись, тож після завершення навчання він прибув до князя. Мабуть, саме під його впливом почав відвідувати молитовні збори кальвіністів. Як згадував сам Потій, протестантом він став, по-перше, через брак життєвого досвіду, а подруге – через те, що у покровителя, якому був вірний, «єресь звила собі гніздо». Інакше кажучи, він, з одного боку, дуже поважав, навіть захоплювався своїм «начальником», котрому служив як феодальному сеньйору, а з іншого – потрапив під вплив протестантської проповіді. А проповідувати протестанти уміли та й у дечому мали рацію…
Але Сигізмунд Август не мав наміру розкидатись цінними кадрами, дарувати Радзивіллам молодого здібного хлопця, котрий і йому самому міг стати в пригоді. Невідомо, коли саме він спромігся переманити Потія до себе, але це таки сталося! І після протестантського двору Радзивіллів Адам опинився у Кракові на посаді королівського секретаря, тож нарешті мусив учитись думати своєю головою. Таке трапляється з багатьма молодими людьми, котрі починають дорослішати: спочатку вони створюють собі кумирів, а опісля зрікаються їх. Перефразовуючи Еклезіаста, є час іти за авторитетом, а є час жити власним розумом. І перше, і друге нам лише на користь…
Було воно на користь і Адамові Потію. 1574-го, в 33 роки (вік Христа), коли чоловік відчуває, що молодість минула, і в його свідомості відбувається переоцінка цінностей, Адам Потій зробив незвичний крок – повернувся у православ’я. І в тому не було нічого дивного. Бо ж протестанти зі своїм запереченням усього й усіх були на теренах Речі Посполитої лише модою, що як прийшла, так і минула. Тим паче що не було ані в Польщі, ані в Литві, ані на Русі тих проблем, що викликали Реформацію в Німеччині та Англії. Крім того, у другій половині ХVI століття протестанти були вже не єдині, хто вмів гарно говорити на амвоні. Католицька церква у той час спрямовувала всі сили на підвищення морального рівня духівництва, а єзуїтські проповідники могли заткнути за пояс не одного кальвініста. У католиків за плечима була більш ніж тисячолітня традиція, історія, культура… Під такий фундамент так просто не підкопаєшся! Але саме через це майже всі, хто залишав протестантизм, переходили у католицтво. Так покатоличились усі головні руські магнатські роди: спочатку пастор-кальвініст переконував князя у тому, що не мають рації православні, а потім єзуїт – що протестанти… Адам Потій, хоча й жив у Кракові – «місті з тридцятьма костелами на квадратний метр», вирішив повернутись до віри якщо не батьків, то принаймні дідів.
Важко сказати, що саме спонукало його до такого кроку. Можливо, шанування сімейних традицій – для шляхтича, який пишався своїми предками, це були не пусті слова. Можливо, відчуття провини перед батьківською вірою, котру ще юнаком зрадив заради кар’єри. Так чи інакше повагу до православ’я, до східного обряду і візантійської церковної традиції Адам Потій проніс через усе життя.
Але й від протестантів він, може, сам того не бажаючи, багато що перейняв – знання Біблії, любов до науки, вміння критично підходити до будь-якої догми, фехтувати аргументами, як шпагою на герці. А ще почуття відповідальності за свою Церкву, котре в протестантів випливало зі своєрідної доктрини про священство і керування церквою.
Річ у тім, що протестанти відкидали вчення про таїнства. Якщо в православних і католиків звершувати літургію може тільки священик, що отримав благодать від єпископа (який свого часу отримав її від старшого товариша, а той – від ще старшого, і так до самих апостолів), то для протестантів апостольська благодать нічого не значила – бо Дух Святий живе в кожному християнинові. Значить єпископи і священики є такими ж людьми, як і парафіяни, і молитва їхня важить рівно стільки ж, скільки молитва будь-якого селянина чи коваля. Тож, виходить, очолити християнську спільноту може будь-хто, у кого вистачить сил для такого нелегкого служіння. Тобто священик вже не є особою, наділеною, подібно до середньовічного короля, благодаттю, якої немає в парафіян і якого замінити навіть найсвятіший з парафіян не може. Він є радше подібним до президента народним обранцем, якого поставили на амвон за «довгий язик» та високі моральні якості, але можуть і зняти, якщо не відповідатиме своїй посаді.
Якщо й далі продовжувати урядову аналогію, в традиційних Церквах уся повнота влади належить священству, що отримало від Бога благодать і покликання до служіння, а разом із нею – виключне право керувати в церкві. А ось у протестантів уся повнота влади належить спільноті вірних, і парафіяни можуть вказувати священикові, що і як належить робити. Якщо ж врахувати, що серед протестантських вірних були і князі, і магнати, і бурмістри, тобто люди з авторитетом, наділені владою, то виходило так, що у протестантів можновладці або ж багаті міщани автоматично ставали госпдарями в Церкві. Недарма цар Петро І, скасовуючи в Росії патріархат і підпорядковуючи Православну Церкву державі, брав приклад саме з протестантської церковної моделі (в англійських протестантів головою Церкви з ХVI століття вважався саме король).
Звісно, то, як кажуть, була палиця з двома кінцями. З одного боку, захоплення протестантськими ідеями призвело до того, що церковна єрархія в православ’ї стала з ніг на голову, коли парафіяни намагалися (і подекуди успішно) диктувати свою волю священикам та єпископам. А з іншого – саме завдяки протестантському вченню про священство і покликання мирян у XVI столітті на наших теренах з’явилися впливові люди, котрі свідомо намагалися відігравати важливу роль у Церкві, впливати на священиків та єпископів, ставати ініціаторами різних заходів у церковному житті.
Такого Русь-Україна не бачила, мабуть, із часів Ярослава Мудрого. Та й у цілому християнському світі давно нічого подібного не траплялося… Міщани могли збирати гроші на побудову чи оздоблення церков. Король, граф чи князь міг утримувати монастир, церкву або школу. Але у внутрішні справи Церкви зазвичай ніхто не втручався – всі церковні заходи очолювали її служителі. Щоби правитель, чиновник чи просто впливовий парафіянин розпочи‑ нав у церкві якісь проекти – то було щось нове…
Саме такими впливовими паюрафіянами були братчики у Львові та Вільні і князь Василь-Костянтин Острозький. Останній у 70-х роках XVI століття організував при своєму дворі друкарню і школу, сам обирав учителів, які мали викладати в ній, та книги, що повинні були вийти друком. Звісно, що ті ж друкарі, вчителі та священики, майже повністю залежачи від грошей князя, дивились на свого добродія як на месію і були готові підтримати всі його плани. А плани в нього були дуже великі – підвищити моральний і освітній рівні православного духівництва та здобути собі славу головного рятівника віри і неофіційного глави Церкви. Гроші на це у Острозького були. Недарма його називали «начальником православ’я». І князь цього звання не цурався.
З 1561 року Адам Потій одружений. Його обраницею стала княжна Анна Острожецька, опікуном якої був Костянтин Острозький. Тож герой нашої розповіді не міг не бувати в князя, а значить був у курсі всіх його церковних проектів. Адам Потій на той час уже став суддею в Бресті і з князем Острозьким бачився часто.
Згодом король Стефан Баторій довів до логічного завершення Лівонську війну, і Адам Потій брав активну участь у бойових діях проти Москви: хоч кулям і не кланявся, але король невдовзі побачив, що язиком він орудує ще краще, ніж шаблею… Після укладення миру Стефан Баторій відрядив Потія до Москви на переговори. Вони минули успішно, і на Адама чекала виправдана нагорода – посада брестського каштеляна та місце в сенаті. Але враження від цієї подорожі в Потія були не найкращі. «Велика грубість, впертість і забобони суть в народі московському», – напише він згодом про «головний оплот православ’я».
Після протестантського вишколу Адам Потій не міг не набути особливої чутливості до всіляких забобонів. Але навряд чи не бачив грубості та забобонів у Православній Церкві на своїй батьківщині… Враження від занепаду Церкви в сусідів спонукали його робити щось для порятунку своєї Церкви. Як сенатор, який сидів на зібраннях патриціїв, за його ж словами, «не на останньому місці», він мав вплив, повноваження і авторитет. А перейняте від протестантів почуття відповідальності за свою Церкву змусило використати посаду і той же авторитет на її благо. Турбота про Церкву, мабуть, і стала причиною того, що Адам Потій потоваришував із князем Острозьким, міг як рівний з рівним говорити з ним про те, як рятувати Русь, її Церкву від морального занепаду. Обидва мали і бажання зробити щось корисне, і сили та засоби для цього. Гроші князя Острозького, завзятість Потія, розум і вплив обох повинні були, на їхню думку, гори звернути. І таки звернули, але не зовсім так, як передбачали. . .
Віктор Заславський, історик