Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Віктор Жуковський

«Термопіли» нашого богослов’я

Продовження інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» іктором Жуковським

– Пане Вікторе, чи на часі розмови про патріархальний устрій, коли немає фундаменту? Якщо не вирішені питання євангелізації, то чи варто говорити про еклезіологію?

– Абсолютно не на часі. До патріархального устрою треба дозріти, дорости, виховати богословів-лідерів і, що дуже важливо, довірити їм місію працівників-служителів на стратегічних напрямках, зі всіма повноваженнями і відповідальністю. Не можна стрибнути вище, ніж ми сьогодні можемо. Як можна говорити про патріархальний устрій, якщо, наприклад, дотепер немає патріаршого видавничого центру, потужного механізму видання праць наших богословів, святоотцівської спадщини, доробку греко-католицьких подвижників, ісповідників, видання часописів, газет тощо. В епоху інформаційних технологій мусить бути серйозно й системно запрограмований на довгу перспективу духовно просвітницький рушій, який продукує інформаційно богословські ідеї і подає їх суспільству, який бачить, що це потрібно, що від цього залежить повноцінне життя Церкви. Тепер панує радше короткозорість і апатія, яка часто спричинена втомою від того, що люди пливуть проти течії неорганізованості, а також від неможливості реалізувати в наших богословських середовищах Богом дані задатки.

Тішить, що в останні роки все інтенсивніше почали працювати патріарші комісії, завдяки чому Церква зростає, набирає досвіду. Однак, знову ж таки, вся ця робота є лише зародком тієї зрілої місії, яка лежить на кожному. Ми ще не «виросли», а деколи наївно думаємо, що кількість проведених конференцій, круглих столів, соборів, інших заходів є показником ефективності та зрілості. Цим показником є переміна нашого середовища, людей, благодатна динаміка християнського життя не лише на парафії, а й у владних структурах, бізнесі, медицині, культурі, науці тощо. Головним показником є авторитет і вплив Церкви на різні суспільні процеси у державі, Церкви, до якої не лише прислухаються, коли це кон’юнктурно вигідно, а й слухають як совість народу.

Скажіть, скільки в нас за останній рік пройшло живих (а не формальних) зустрічей церковних провідників з бізнесом, владою, культурними працівниками, науковцями тощо? Це відповідальність духовних провідників – інтенсивно бути присутніми в цих вимірах суспільного життя, а не лише на проповіді під час недільної Літургії. Іноді може здаватися, що на рівні мирян розуміння основ життя і діяльності Церкви є кращим, ніж на рівні духовенства. Нестача внутрішньоцерковного діалогу, співпраці, єдиного стратегічного погляду є дуже відчутною, а відтак виникають непорозуміння і неорганізованість. Патріарший устрій не може бути «брендом», за яким не стоїть нічого, крім слабких структур, слабкої або взагалі відсутньої стратегії, за яким нема чіткого системного менеджменту, що у співдії з Божою благодаттю ефективно впливає на переміну нас самих і суспільного життя. Внутрішнього богословсько організаційного дозрівання не можна просто чекати. Патріархальний устрій треба здобувати важкою, послідовною, регулярною, стратегічно й тактично спрямованою працею на всіх рівнях у міцній системній еклезіологічній зв’язці. Й тоді він прийде не лише де-юре, а й де-факто.

– Чи можна говорити про те, що на сьогодні між богословами УГКЦ абсолютно відсутня якась внутрішня комунікація? Немає форумів, видань, де вони б висловлювалися, ні потужних конференцій?

– Не можна сказати, що взагалі відсутні. Всі ці виміри комунікації сильніше чи слабше розвинуті. Діалог відбувається, але він дуже слабкий і «тихий», його не чує суспільство. В УКУ в своєму колі, в Тернополі, Івано-Франківську, Закарпатті, Дрогобичі – богослови в своїх середовищах спілкуються, і це добре, динаміка є. Але ця динаміка не має загальноцерковного простору, що могло б бути завдяки одній газеті, часопису, суспільно-богословському веб-порталу тощо. Між нашими богословськими закладами немає творчих богословських зв’язків, активної, регулярної і плідної співпраці. Робились різні спроби уніфікації богословських програм, співпраці щодо їх удосконалення, але до сьогодні потужна й систематична богословська співпраця відсутня. Все пливе за течією. Це свідчить про незрілість, насамперед людей, від яких дуже багато залежить, які ставлять, можливо, не ті акценти, які намагаються зробити щось, що, можливо, не є пріоритетним, першорядним. Треба молитися, щоби Бог усіх нас просвітив, щоб ми гармонійніше співпрацювали й щоб ці двадцять років для нас були уроком, з якого ми б зрозуміли, наскільки важливо вийти не лише зі «зовнішнього» підпілля, а й із «внутрішнього», себто сміливо будувати структури, системи внутрішньої співпраці, постійні зв’язки з суспільством, комунікації, які уможливлять плідну інтенсивну роботу, а не пробуксовування на тих самих темах вже друге десятиліття.

– Як Ви гадаєте, на чому мала б зосередитися богословська наука в Греко-Католицькій Церкві з огляду на те, що ми не поза всесвітнім контекстом? На початку ХХ століття православні теологи говорили, що богослов’я буде «еклезіологічним». Водночас вони пішли різними шляхами: шляхом неопатристичного синтезу й філософського, екзистенціоналістського осмислення святоотцівської традиції. Ми залишались вирвані з цього контексту, і водночас Ви кажете, що наше богослов’я суміжне з їхнім. Отож, куди ми повинні рухатися, про що думати, що маємо досліджувати?

– Дивлячись на реалії, на проблеми, про які я сказав, дуже непросто сьогодні розвивати своє богослов’я, зважаючи на передумови, на попередні напрацювання, яких є дуже мало, на обірвану тяглість у переданні. УГКЦ є Церквою Володимирового хрещення, Київською Церквою. Відповідно, богословсько-духовна традиція успадкована з Візантії, вона така ж, як у братів православних. У вірі, богопочитанні, літургійно молитовному, духовному подвижництві ми з ними єдині й фактично не маємо розбіжностей. На цьому акцентував ще Патріарх Йосиф Сліпий, кажучи, що «православні брати за вірою і кров’ю» до нас найближчі. Звідси й повинен виходити головний богословський вектор: заглиблюватись у свою східну природу, і не може бути якогось наголосу на одному аспекті (наприклад, еклезіології) за рахунок іншого (наприклад, біблістики). Богослов’я – єдине й цілісне, і так воно повинно гармонійно й цілісно розвиватися у всіх його ділянках. Найважливіша вимога – це те, що богослов’я має розвиватись у живій єдності з духовним досвідом Церкви, а не бути сухою академічною дисципліною. Богослов’я виродиться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілення у різних вимірах пасторального життя, місійноєвангелізаційної діяльності, катехизації, живого та інтенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики, культури тощо.

Перебуваючи в сопричасті зі Вселенською Церквою, ми відкриті до плідного поділу богословським досвідом із Заходом. Наша перевага в тому, що ми, з одного боку, маємо свою автентику, східнохристиянську, візантійську, духовно й ментально вкорінену в києвослов’янській традиції, а з іншого боку, ми можемо користуватися духовними скарбами Вселенської Церкви, які добре працюють на її ґрунті. Те, що підходить до нашого «східного ґрунту», можливо, з певною модифікацією, можна перенести й використати в нашому досвіді. Західні богословські школи мають інші методологічні підходи, які деколи дуже відрізняються від візантійських богословських акцентів, іншу історію розвитку й шлях духовного подвигу. Ми, будучи водночас і православними, й католиками, можемо благодатно й творчо осмислювати цих два досвіди у своєму києво-візантійському богослов’ї. Це великий потенціал, якого не має жодна інша помісна Церква. Хоч завжди потрібно пам’ятати про небезпеку примітивного штучного творення богословських конструкцій чи певних теоретичнобогословських симбіозів (наприклад, розглядати богословську місію УГКЦ як міст, який не має своєї тотожності, а функціонально обслуговує суто екуменічні потреби католицького й православного світів), у яких спотворюватиметься досвід як одних, так і інших. Ось тут богослови, богословські осередки УГКЦ повинні сказати своє слово й вийти на всецерковний діалог.

Одним із фундаментальних питань є проблема рецепції в УГКЦ римо-католицьких догматів, які були прийняті в ІІ тисячолітті. Як наша східна, православна й водночас католицька, Церква в своєму живому богословському переданні це інтерпретує, «пропускаючи» через живе церковне тіло у Святому Дусі. Необхідний мудрий, братній богословський діалог із римо-католиками, такий самий, який мав би бути з нашими братами православними, поєднаними з нами Володимировим хрещенням. Ця співпраця, черпаючи сили й досвід із нашого важкого та неоднозначного минулого, має дивитись на сучасні виклики й у майбутнє, яке найбільшою мірою залежатиме від того, наскільки богослови УГКЦ, звершуючи свою місію, зможуть вплинути на духовно моральну атмосферу українського суспільства.

Початок інтерв’ю читайте в попередньому номері «Патріярхату»

Розмовляв Анатолій Бабинський

«Термопіли» нашого богослов’я

Інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» Віктором Жуковським

Пане Вікторе, на початку «патріархальне» запитання. Чи можлива помісна Церква без власного богослов’я? Який у нас сьогодні стан справ стосовно цього аспекту помісності?

Це складне питання. Стан справ розвитку «помісного» богослов’я заторкує найглибші, найболючіші пласти самоусвідомлення УГКЦ. Йдеться про проблему ідентичності, чи радше догматичної свідомості УГКЦ, розуміння нею своєї внутрішньої повноти, своєї києво візантійсько-католицької особливості, унікальних потенційних можливостей, які органічно перебувають в її богословському лоні з одного боку, і катастрофічний брак реалізації цих можливостей – з іншого. Ця ситуація тягнеться ще від Берестейської унії, й історія унійної Церкви ілюструє всю палітру проблем у цій сфері, які з роками лише нагромаджувалися. Характерним елементом «хвороби» нашого богослов’я було творення якогось неприродного й дивного симбіозу: літургійна традиція візантійська (з різноманітними латинськими вкрапленнями, подекуди дуже сильними), а богословлення латинське (з візантійськими вкрапленнями). Літургійно-богословське життя в нас часто не відповідало прадавньому принципу: правило молитви – правило віри (lex orandilex credendi), і це разюча неадекватність в лоні Церкви. (Наприклад, святкуємо Успення Богородиці, як всі православні, й водночас як католики сповідуємо догмат про Внебовзяття Марії). Іншими словами, існував дисбаланс між двома сторонами богословлення: ісповіданням православної віри (orthodoxia) і православним богопочитанням (orthopraxia).

Така роздвоєність духовно богословської свідомості Церкви донедавна була і значною мірою ще й далі залишається одною з головних проблем нашого богомислення. Вихід з цього лише один: живий, богословський, творчий пошук, за словами Папи Бенедикта XVI, «глибинної єдності в різноманітності». Плід богословського пошуку не повинен бути якимось штучним, теоретично академічним продуктом, а благодатним вираженням досвіду віри Церкви, яка, залишаючись глибоко вкоріненою в східнохристиянську богословську традицію, водночас переживає у своєму містичному досвіді буттєву єдність з досвідом Західної Церкви. Адже Церква як Містичне Тіло Христове – одна, єдина, й тому різні «помісні» досвідчення життя у цьому тілі не можуть принципово суперечити одні одним, якщо ці досвіди – істинні.

Проблема роздвоєння між «правилом молитви» та «правилом віри» стосується не лише давніх полемічних питань у сфері тріадології, маріології й еклезіології. Проблема співвідношення живої віри Церкви та її літургійно-догматичного вираження насамперед заторкує головний духовний нерв Східної Церкви – її духовномістичний досвід, віками вивірений святими подвижниками, спосіб духовного діяння, чим завжди було характерне духовно богословське дихання Церкви Христової на Сході.

З іншого боку, є дуже серйозний брак інтенсивної духовно богословської пошукової роботи в напрямку кристалізації богословського самоусвідомлення УГКЦ. Виважено вироблена реальна стратегія і системна масштабність мислення повинні містити в собі чітко розпрацьовані на всецерковному рівні тактичні кроки. Передовсім це стосується кардинальної зміни в кадровій політиці, яка, я вважаю, є вкрай незадовільною. Наприклад, у 2005 році відбулась знакова конференція нового покоління «Кайрос», на яку з’їхалось близько 300 молодих богословів. Якими прекрасними і натхненними виглядали промови, доповіді, дискусії про майбутнє богослов’я УГКЦ! І що далі? Де ці 300 «спартанців», які б могли відстояти «Термопіли» нашого богослов’я перед потужними натисками раціоналізації, секуляризації та споживацько-гедоністичної культури, й започаткувати тяглу та інтенсивну роботу в справі формування богословських шкіл і амбітних молодих богословських програм? Де системна кадрова політика Церкви, яка посилає на навчання, але не дбає про подальше влаштування і фахове зростання молодих богословів? Скільки сотень випускників західних богословських шкіл ми вже маємо?! І чому лише невелика частина з них тепер працює на благо формування богословських середовищ УГКЦ? Справа згуртування наявних богословських кадрів має бути одним із найважливіших пріоритетів УГКЦ. Чому він ним не став за 20 років?!… Інвестування у богословську думку УГКЦ, її школи (маю на увазі творчі спільноти богословів, а не зведення стін), творення благодатного простору інтенсивного богословського діалогу всередині УГКЦ мусить бути пріоритетом №1.

Отож, серйозною проблемою є брак уваги та інвестування у здібних і творчих людей – потенційних носіїв майбутньої богословської думки УГКЦ, а не лише в грандіозні будівничі проекти. Адже богословський заклад – це насамперед духовна школа не лише вмотивованих і відповідальних, а й належно оцінених богословів-духоносців, які мають в Церкві-Тілі Христовому унікальну місію – творити словесну ікону віри, якою Церква внутрішньо, у Дусі Святому, живе. Коли ж творення богословських осередків отримає відповідну, себто пріоритетну увагу, якої я тепер не відчуваю, тоді повноцінно зможуть запрацювати богословсько-видавничі проекти (наприклад видання фундаментальних богословських монографій, підручників), перекладацькі програми, богословські проекти в різних ділянках життя і місії Церкви. Лише згадаю дві з них: широкомасштабна й далекоглядна євангелізаційна стратегія і серйозна масмедійна політика Церкви. Поки що я не бачу серйозності в розумінні цих пріоритетів. А час спливає, і ми, через свою інертність, неповороткість, недалекоглядність і критичну ситуацію у кадровій політиці, можемо втратити ті позиції у кредиті довіри до Церкви, які заклали її мученики й ісповідники до нас.

Один київський православний богослов, який із симпатією ставиться до Греко-Католицької Церкви, сказав, що за цих двадцять років у сфері богослов’я вона зробила один відсоток від можливого та піввідсотка від необхідного. Чи це відповідає дійсності? Чи справді все настільки погано?

Це занадто песимістичний по‑ гляд, хоча, очевидно, він має під со‑ бою підстави, зважаючи на кредит довіри, який мала і поки що ще має УГКЦ, відколи вона вийшла з під‑ пілля, на той потенціал розвитку, який вона мала на початку 90х. Справді, зроблено набагато мен‑ ше, ніж могло бути й потрібно було зробити. Гадаю, що причини цього не лише в тому, що часто на керів‑ них посадах опинялись люди, які не мали ні широкомасштабних страте‑ гічних візій, ні досвіду прийняття виважених, але швидких рішень, ні елементарної компетентності. При‑ чина також у виснаженні церковно‑ го організму, який виніс півстоліт‑ нє підпілля і просто нереально було від стану хронічної втоми від пере‑ слідувань швидко перейти до по‑ тужного старту на всіх рівнях. Ми повинні тверезо й незаангажовано оцінити обставини, у яких Церква опинилась після виходу з підпілля. Яка плачевна ситуація була тоді в нашому богослов’ї, в нашому ка‑ дровому забезпеченні, стосовно нашого священства, стосовно різних вимірів: парафіяльних, пастораль‑ них, духовноморальних, стосовно богословської освіти! Ми повинні пам’ятати, на якому рівні свого богословського самоусвідомлення були після довгого часу підпілля та еміграції, а також після сильних столітніх впливів західного бого‑ словського та культурного мента‑ літету.

Як ми можемо оцінити досягнення в розвитку нашого богослов’я?

На мою думку, оцінювати здобутки за 20 літ відродження і розвитку УГКЦ слід за фундаментальними стратегічними критеріями. Для прикладу наведу три з них: кадровий, інфраструктурний, комунікаційний. Кадровий стан задовільний. Незважаючи на те, що працюють богословські заклади, які щороку випускають сотні спеціалістів із богослов’я, рівень організації праці, тобто менеджмент конкретних програм на різних рівнях не дотягує до доброго. Якщо не брати до уваги семінаристів, які після закінчення богословських студій переважно займаються душпастирюванням, рівень заангажування у творчу богословську роботу молодих спеціалістів не витримує жодної критики. І тут маємо справу з інфраструктурою, розвиток якої, здавалося б на перший погляд, характеризується позитивною динамікою. Проте через брак стратегічного й системного планування, чіткої кадрової політики та якісного менеджменту, рівень інтенсивності й динаміки «реалізуємості» поставлених завдань дуже низький.

Що ж до комунікації, тобто внутрішньоцерковних зв’язків та стосунків з українським суспільством, то тут, на мою думку, найбільші проблеми. Здавалося б, Церква, яка 20 років (не 23 роки!) тому вийшла з підпілля, повинна вже мати, як мінімум, один серйозний офіційний загальноцерковний журнал, всецерковну газету, постійну, інтенсивну та професійну присутність у радіопросторі, і, можливо, декілька годин на тиждень телебачення. Всі ці мас-медійні важелі творили б як комунікаційний простір живого внутріщньоцерковного діалогу, так і відкритого, конструктивного спілкування з широкими верствами нашого суспільства. Натомість маємо катастрофічну ситуацію: на грані виживання (чи, можливо, «вимираючі») богословські журнали, місцеві вузькоспрямовані релігійні газети й журнали, які «на ладан дихають» і задовольняють потреби в кращому випадку 12 тисяч вірних (замість кількасот тисяч). Причина цієї ситуації – це відсутність чіткої стратегічної програми розвитку мас-медіа УГКЦ, а відтак відповідальної і системної реалізації її на різних рівнях (загальноцерковному, єпархіяльному, деканальному тощо). Майже вся робота в цьому напрямку відбувається завдяки відданій праці ентузіастів, часто аматорів. Тут я вже не говорю про необхідність декількох потужних церковних суспільно-богословських Інтернет проектів, які б зайняли гідне місце в українському та світовому богословському Інтернет-діалозі. Така ситуація є яскравим показником відсутності стратегічного бачення потреб Церкви і її стосунків зі суспільством, яку можна «списати» на продовження «підпільності» в мисленні. Ми пожинаємо ці результати, далі триваємо в тій інерції і рік за роком втрачаємо позиції щодо свого місця і впливу на суспільні процеси в Україні.

Пане Вікторе, постпідпільний час дійшов до завершення. Продовжувати говорити, що ми переживаємо наслідки тих часів великою мірою вже не актуально… А що попереду? Що буде ще через 20 років? Чи про це ще говориться?

У питанні вже є частка відповіді. Чи ще говориться? Теоретично ми вже би мали знати чіткі стратегічні напрямні для розвитку Церкви, але за 20 років не прийняті основоположні рішення у розвитку серйозних мирянських рухів, розвитку капеланства в наших ВНЗ. За 20 років не прийняті навіть програмні документи, які зазвичай приймають у перший рік виходу в публічну сферу будьякої організації… А якщо й прийняті, то глибина й масштаб їхньої реалізації у кращому випадку «містечкові». А тут йдеться про набагато глибший і ширший рівень – рівень виходу Церкви з підпілля парафіяльних огорож, що мав спричинити вибудовування стратегічних стовпів, на яких базуватиметься подальша праця. Ми ж бачимо, що в багатьох справах, пов’язаних із розвитком богослов’я, більшість каменів у цьому фундаменті ще дотепер не закладено. Тоді постає запитання: як будуть рости стіни, якщо нема повноцінного фундаменту, якщо не було, наприклад, стратегії розвитку євангелізації? Вона тільки недавно почала творитися завдяки відданій праці декількох людей. І це пройшло 20 років, період її найбільшої затребуваності в час виходу з підпілля і необхідності євангелізувати пострадянську Україну.

Але в середині 90-х років був Собор, присвячений євангелізації…

Так, Собори відбувалися, але тут не йдеться про статичний режим обговорення (без сумніву, це важливо й потрібно). Ми навчились годинами, днями засідати в різних форматах, з різних приводів і потреб, але не навчились системно й відповідально впроваджувати рішення цих зібрань у життя, доводити обговорені проблеми до широкого загалу вірних Церкви, до кожного вірного, долучаючи таким чином його до богомислення цілої Церкви. Лише так він відчуватиме себе членом живої, дієвої Церкви, яка динамічно переживає як життя кожного її члена, так суспільства, в якому вона перебуває. Адже Церква – це весь Божий люд, а не лише декілька десятків чи сотень учасників того чи іншого зібрання. Обговорення на різних рівнях, які б цікаві й фахові вони не були, мають завжди приводити до конкретики прийняття рішень і, найголовніше, їх тяглої, системної реалізації тими фахівцями, яких зібрання уповноважує робити цю справу, забезпечує необхідними важелями, і не лише відповідальності, а й правами й реальними можливостями це зробити. Інакше вирішення насущних завдань залишиться на рівні наших засідань, мрій і фантазій.

Це стосується ситуацій на всіх рівнях, від парафії до Архієпархії, від конкретних програм (як «Богословські курси в Києві», які колись організовував УКУ, чи щомісячні «Богословські зустрічі», які організовує кафедра богослов’я у різних університетах Львова) до глобальних євангелізаційних чи видавничих програм (як видання газет і журналів, переклади фундаментальних сучасних богословських монографій і підручників). Чим вони глобальніші, тим більше проявляється безсистемність і відсутність чіткої організації праці, командної злагодженості в роботі, розподіл відповідальності й практичних кроків втілення того, що теоретично напрацьовано. Відсутність цього свідчить про богословську, кадрову, а відтак організаційну незрілість, де лідерські завдатки тих, хто керує на різних рівнях, можна оцінити на підставі того, що зроблено, а що занедбано. Тому проблема християнського лідерства все рельєфніше займає центральне місце в наших богословськоорганізаційних потугах.

Продовження інтерв’ю читайте у наступному номері «Патріярхату»

Розмовляв Анатолій Бабинський

Добротолюбіє

Добротолюбіє – перша збірка творів Східних отців, яку 1782 року, після декількох століть стагнації православного богослов’я, у надзвичайно важких умовах турецької окупації, видали грецькі подвижники святитель Макарій Коринтський і преподобний Никодим Святогорець. Перше на що вони спромоглися, у видавничій справі, була саме ця збірка творів більш ніж двох десятків отців-ісихастів, які жили в межах цілого тисячоліття. Завдання цієї антології текстів полягало у тому, щоби показати людям ікону, ідеальний шлях християнського духовного подвигу. І вони видали цю ікону в тексті, ікону в слові. Наш український святий, полтавчанин Паїсій Величковський, який заснував монашу школу перекладачів, дуже швидко, буквально через десять років після появи оригіналу, переклав Добротолюбіє слов’янською мовою. Зважмо, одна людина переклада‑ ла цю величезну за обсягом збірку грецьких текстів, спавши всього по дві години на добу. Від св. Паїсія починається відлік української перекладацької діяльності з грецької і латинської мови Отців церкви, що є надзвичайно важливим процесом у справі віднайдення і збереження духовно-богословської традиції Східної Церкви.

Добротолюбіє – збірка різних праць отців-ісихастів, які дають свої рекомендації щодо того, який духовний шлях нам вибирати і як ним прямувати. Ця праця є, була і буде актуальною, оскільки вона словесно виражає той дух, яким дихає передання Церкви. За словами одного з отців, Добротолюбіє показує у чому полягає «царський шлях» християнина-подвижника. Це свого роду інструкція для християн, яка містить фундаментальні правила, що ніколи не змінюються. Автомобіль може змінитися за сто років, але фундаментальні правила їзди: тиснути на газ, крутити кермо залишаться. Подібно і з Добротолюбієм. Очевидно, «царський шлях» духовного подвигу тут одягнений у свої шати (мовні, ментальні) властиві тим епохам, у яких написано ці, дуже різні за часом і контекстом, тексти, але дух їх написання – той самий, це Божий дух.

Я дуже радо взявся за редагування цієї праці, а також написав післямову, щоб ознайомити читача з історичним контекстом її написання, значенням для сучасності, постаттю святого Паїсія Величковського та з постатями тих двох грецьких подвижників, які видали Добротолюбіє під час турецької окупації, про що також не слід забувати. Ми зараз не маємо окупації, але майже не маємо перекладів творів Отців Церкви з грецької на українську. Водночас, як би це дивно не звучало, для сучасного постмодерного, техногенного вуха, яке звикло чути інші звуки, звикло налаштовувати свій розум на інші моделі життя, але цю книгу розкуповують! Був такий час, що її навіть не було вже в продажу.

«Добротолюбіє» – це та книга, яка у щирих шукачів глибин духовного шляху, повинна стояти на столі, поряд з Біблією. Важливо, що за 200 років українці таки спромоглися видати Добротолюбіє рідною мовою Паїсія Величковського, який здійснив перший її переклад (до речі, фіни переклали цю книгу на 30 років раніше від нас). Ця книга вийшла саме тепер. Саме тепер, вона несе у собі певне духовне послання для нас, українців ХХІ століття. Як ми його відчитаємо, і наскільки ми зможемо спроектувати досвід святих отців-ісихастів на наш особистий духовний досвід християн постмодерної доби, від того залежатиме яким буде наш духовний шлях у майбутнє.

Віктор Жуковський, упорядник українського перекладу «Добротолюбія»

«Суспiльство завжди, а тепер особливо, потребує слова Церкви»

Про нове періодичне видання Греко-Католицької Церкви: «Християнин і світ» розповідає головний редактор часопису, викладач кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, Віктор Жуковський.

Суспільство завжди, а тепер особливо, потребує слова Церкви. Згідно статистики, які б проблеми Церква внутрішньо не переживала, довіра людей до Церкви залишається найбільшою. Повноцінної відповіді на цей величезний кредит довіри немає. Гляньмо, що Церква зараз робить в суспільстві, в бізнесі, в політиці і ми побачимо наскільки мізерним є цей вклад, наскільки мізерні спроби і наскільки великим є страх входити у ті сфери. Якась така боязнь торкнутися ніби прокаженого, боязнь «стрибати з моста у воду». Це виключно світська, людська, нехристиянська боязнь, про яку читаємо в книзі Одкровення Йоана Богослова (Од. 21,8). Христос закликав не боятись, і Сам відважно йшов до різних людей, у тому числі грішників, митарів і прокажених, з ними їв і пив, для того, щоб навернути їх. Для Нього не було бар’єрів. І, зрештою, велике питання: чи туди куди ми, християни боїмося йти, чи там самі тільки «невоцерковлені» люди? Чи може там є люди, які живуть глибшим життям ніж ті, хто живе ніби в Церкві, але насправді не виконує своєї християнської місії? І це закид до кожного з нас, нашої совісті! Ці питання повинні турбувати християн, а особливо Церковних провідників, від яких залежить винесення цих питань на практичний порядок денний. Ми часто чуємо різні декларації, зворушливі стратегічні гасла, за якими не стоять ні реальні конкретні справи, ні тактичні напрацювання в різних сферах життя і діяльності Церкви, ні відповідальність, системність і тяглість у виконанні поставлених завдань.

Бажання мати пряме спілкування з людьми різних зацікавлень і представляти християнську позицію у різних сферах суспільного життя вже давно жевріла серед працівників кафедри богослов’я (Українського Католицького Університету – ред.) і це співпало також з моїм задумом «увести» слово Церкви туди, де воно поки що дуже слабо звучить. Вмотивований цією нагальною потребою, я спробував проекспериментувати і, після певної підготовки, консультацій, заснував часопис для християн, фахівців своєї справи часопис «Християнин і світ».

«Християнин і світ» це давній задум. Його передвісником стали «Богословські зустрічі», які кафедра  організувала і успішно провела минулого року, а цього року продовжує їх. «Богословські зустрічі» – духовно просвітницька діяльність в різних вищих навчальних закладах Львова. Наші викладачі відвідали вісім Університетів Львова з відкритими лекціями на різноманітні теми. Загалом, протягом року відбулось понад 50 таких зустрічей. Також на радіо «Воскресіння» ми зробили радіо версію «Зустрічей» та записали компакт диск.

Сьогодні часопис «Християнин і світ» це квартальник, який повинен (на разі в декількох номерах) тематично висвітлити зв’язок між церковним поглядом, між церковним життям, між християнським духовним виміром і різними сферами життя українського суспільства.

Епіграф до журналу – «Бути, а тоді діяти» – виражає властиву динаміку морально-ефективної діяльності людини: від внутрішнього до зовнішнього. Допоки людина не стане на шлях внутрішньої переміни, очищення, оновлення, духовно-моральної зрілості й цілісності; не заглибиться у себе, шукаючи істину, добро й красу, вся її зовнішня, професійна активність, яким би благим «піаром» чи потребами не прикривалась, залишатиметься слугою гріховних пристрастей, що її мотивують, а відтак не приноситиме добрих плодів.

Перший номер присвячено економіко-бізнесовій сфері, світу економіки, світу бізнесу, світу банківської справи, підприємницької діяльності, світу, який крутиться навколо грошей. Другий номер оголює ще один нерв нашої сумної соціально-економічної ситуації в Україні, яким є український політикум та влада. Саме з затяжної духовно-моральної хвороби у цих площинах суспільного життя в Україні тягнуться корені багатьох негараздів. Третій номер буде присвячено проблемам довкілля, проблемам екології, забруднення середовища.

Весь часопис побудований саме на тому, щоб розглядати глибинно ці питання. Щоб прочитавши ці 80 сторінок читач знав що Біблія говорить про гроші, про економіку про владу, що передання Церкви говорить про ці речі, як сучасна Церква, не лише Греко- чи Римо-Католицька, але й Православна відповідає на ці виклики. Щоб ми могли зорієнтуватися як повинна діяти Церква у сучасному світі, чи є люди які поєднують цінності професійні, фахові, світські й глибокодуховно християнські. В рубриці «Життя» подаються свідчення, інтерв’ю, аналітичні статті, які допомагають нам побачити, що між Церквою і суспільством нема ніякого муру, Церква і суспільство єдині, Церква і держава єдині, тому що, – запитаймо, чи є в нас в Україні багато атеїстів, – всі, якщо не православні, то греко-католики, або протестанти, десь 80 або 85 % – це гарантовано віруючі люди. Отже, тоді постає запитання, а де ж у державі місце Церкви?

Відділення Церкви від держави це «совєтський» комуністичний продукт. Тому повинно постати питання співпраці між Церквою і державою задля паритетної вигоди, задля гармонії в державі і задля  оптимальних можливостей для виконання Церквою своєї місії в цій державі. Чи достатньо робиться в цьому напрямку? Є точкові удари: проводяться конференції, семінари, круглі столи, є окремі проекти, які десь там зажевріли, відбулися. Але можна було зробити набагато більше і треба робити набагато більше. Журнал це невелика лепта, щоби ще раз подзвонити у дзвіночок, щоб засигналізувати, що ось є ця проблема: є питання контакту з бізнесом, контакту з владою, впливу Церкви, як совісті суспільства, на одне й на друге. За часів Шептицького Церква впливала на владу, впливала на те, що в селах, районних центрах засновувалися різні майстерні, бібліотеки і владні структури звертали увагу на те, що Церква говорила, що єпископи говорили, що священики говорили, наскільки тепер цей вплив має місце? І не треба звинувачувати тільки комуністичний режим, який багато знищив. Ми двадцять років вже живемо не в комуністичному режимі…

Цей журнал є для думаючих людей доброї волі. Незалежно від того, чи вони належать до Православної, Католицької, Протестантської Церкви… Журнал виходить з лона Греко-Католицької Церкви (з благословення Архиєпископа Львівського –ред.). Він пропонує цінності які сповідує Греко-Католицька і Римо-Католицька Церкви. Ці цінності виносяться на діалог з православними, з протестантами, на діалог з людьми, які шукають, з людьми, які думають, які хочуть щось змінити і цю зміну хочуть базувати на твердому ґрунті, на ґрунті моралі. Хоч, можливо, вони цього до кінця ще не розуміють. Журнал скерований до всіх людей, які хочуть жити чесним, моральним, духовним, цілісним життям в єдиній державі, ростити своїх дітей та внуків в духовно і морально здоровому середовищі; еволюціонувати як внутрішньо (кожен зокрема) так і в спільнотах у яких працюють, чи то бізнес, чи владні структури, чи навчальні аудиторії, чи релігійні спільноти до яких практично кожен належить.

Я мав практично нульові стартові позиції у всіх аспектах і в фінансовому, і в напрацюваннях і т.д. Тому я поставив перед собою програму мінімум – видати декілька номерів журналу, висвітлити найголовніші проблеми в тематичних номерах; показати різні явища з точки зору Біблії, Передання і науки Церкви – це осердя журналу, і у рубриках «Життя», «З історії думки» та «З історії духу» розкрити винесені на розгляд питання  з точки зору їх «прив’язаності» до реального, практичного життя. Таким є первинний задум. Як піде справа далі залежатиме у великій мірі від пошуку коштів на реалізацію цього видавничого неприбуткового проекту. Немає проблем з тим, що робити, і кому це робити. Питання у фінансовій спроможності забезпечити випуск глибокого, актуального і якісного часопису, аналогів якому немає в Україні. А потреба, як свідчать відгуки на перші номери, величезна. Тому час сказати своє слово меценатам, для яких духовно-моральні цінності українського суспільства не пустий звук, і які готові долучитися до справи просвітництва, яка є Божою справою. Вкладання ж часу, праці й фінансових ресурсів у Божі справи ніколи не є збитковими, а повертаються сторицею.

Формат журналу дуже неординарний, він не «попсовий», він не є таким, що містить набір різної інформації, яку легко перебігати очима, але яка не пускає коріння у глибині людського серця і ума. Іно‑ ді читаєш дуже добру статтю чи есе, ходиш під враженням від неї, але через кілька днів забуваєш її зміст. Тут інакший акцент. «Християнин і світ» зосереджується на глибокому зануренні в конкретну глобальну проблему, на різноплановому підході до неї, і, очевидно, такий матеріал важче читати, бо… потрібно думати і не просто думати, а переживати умом. Такий формат – це виклик для мене, як редактора і для дописувачів, оскільки, треба вчитися писати простою мовою про глибокі речі. Але, я переконаний, саме глибинний, духовний аналіз суспільних процесів – це те, що зараз українству найбільше потрібно. Хоч і не всі це розуміють. Маємо різні суспільні видання, які «скачуть по вершках», роблять поверхову аналітику, натомість не проводять серйозного глибинного і різнобічного аналізу християнськими фахівцями-богословами духовно-моральних причин політичних та економічних процесів і явищ в Україні. Місія журналу «Християнин і світ» і полягає в тому, щоб в певній мірі, хоч частково, заповнити цю прогалину, чи радше, відсутність серйозного діалогу між Церквою і владою, бізнесом, наукою, культурою тощо.

У наступному номері «Патріярхату» читайте інтерв’ю Віктора Жуковського про стан богословської науки та її майбутнє в УГКЦ.

Спілкувався Анатолій Бабинський

Святий Григорій Палама повертається

Його богослов’я донедавна було одним із головних табу в Католицькій Церкві. Табу зняте – традиція табу залишається.

З “Тріад…” св. Палами

Ми стаємо цілковито Богом у тілі і душі через благодать і через божественне сяяння благословенної слави.

Не думайте, що обожествлення є просто володінням чеснотами; швидше воно притаманне сяянню і благодаті Божій, які дійсно приходять до нас через чесноти.

Як можемо відвернутися від тих, що навчають від досвіду і благодати, до тих, хто бажає повчати з гордости та любови до диспутів.

Подібно до того, як ми не володіємо золотом від думки про нього, але лише дійсно маючи його в своїх руках, так само не можемо пізнати Бога просто тому, що часто маємо ідею Бога в нашому розумі.

Св. Григорій Палама… Ім’я цього богослова, як і його богословсько-містична доктрина, донедавна були одним із головних табу в Католицькій Церкві. Західна Церква зосереджувалася головно на філософському підході до розуміння Божественної природи і боголюдських відносин, відкидаючи містику безпосереднього споглядання Триєдиного Бога. Такий підхід заперечував саму можливість реальної участи людини в динаміці Божого життя. Наголос тут ставився на раціональному підході у богопізнанні без урахування таїнственної глибини людської істоти. Для Палами внутрішня духовна інтеграція людини була головною передумовою і критерієм оцінки готовности людини до безпосереднього пізнання як Божественних реалій, так і усього Всесвіту. Таке богословствування є зовсім іншого порядку, ніж богословсько-раціоналістичні формули схоластицизму, який, очевидно, не міг адекватно зрозуміти святоотцівського богослов’я Палами. Це несприйняття виявилося вже під час його богословської дискусії з Варлаамом у ХІV столітті.

Варлаам Калабрійський – високоосвічений філософ грецького походження – до Константинополя приїхав з Італії. Там він одразу ж став високим авторитетом у богословсько-філософських колах столиці Візантії. Своє богословствування він базував на працях псевдо-Діонісія, однаково важливих як для Заходу, так і для Сходу. Осмислюючи недоступність і неосяжність трансцендентної природи Бога і її пізнання людиною, Діонісій виходив з негативного методу, іменуючи Бога через заперечення: Бог є непізнанний, недоступний, недосяжний, незглибимий і т. д. Такий спосіб богословствування відмежовував трансцендентну Божественну реальність від усього сотвореного, показуючи те, чим Бог не є. Діонісій занадто наголошував на виключности апофатичного богослов’я, мало говорячи про можливість безпосереднього позитивного пізнання Божественної природи.

Феномен гисихазму

Приїхавши на Афон, центр східного монашества, в якому на той час відроджувалася практика внутрішньої молитви, Варлаам пізнав феномен ісихазму (ісихія з грецької “тиша, спокій, безмовність”). Головною метою цього духовно-містичного явища Сходу було постійне перебування християнського подвижника у тиші – як внутрішній, так і зовнішній. Ісихаст зосереджувався на власному серці, очищаючи його від пристрасних помислів. Цей свого роду процес приготування до глибинного проникнення в тайну Бога супроводжується постійною практикою Ісусової молитви, Через таке внутрішнє (тайне) діяння шукач божественних містерій нагороджувався безпосереднім спогляданням світла Божественної слави, яким апостоли насолоджувалися на горі Тавор під час Переображення Ісуса Христа. Це світло, як наголошували ісихасти, є божественним, тобто несотвореним, і Бог (тим, хто є гідний) дає можливість сприймати його цілим своїм людським єством. Концепція ісихазму фактично є вихідною позицією у розвитку цілої богословської доктрини Палами. Св. Григорій почав богословствувати, захищаючи конкретний духовний досвід богопізнання, який переживали монахи Афонської гори. Богословський синтез Палами був обороною “живого”, досвіднього розуміння самого поняття богослов’я.

Реакція Варлаама Калабрійського

Таке богословствування було абсолютно чужим і незрозумілим для логічної чіткости мислення Варлаама. Він одразу написав трактат, де гостро критикував ісихастів, звинувачуючи їх у єресі. Це звинувачення, очевидно, стосувалося не лише простого і неосвіченого монаха-ісихаста, з яким зустрівся Варлаам на Афоні, але цілої монашої традиції Східної Церкви, яка своїм корінням сягає ранніх часів християнства і для якої особистий досвід-пережиття боговидіння і свідчення про це було визначальним фактором у формуванні богословської парадигми. Очевидно, захист цього досвіду мав глибше і ширше значення, ніж захист якоїсь чергової богословської концепції, базованої на філософсько-інтелектуальному підході. Це був захист самого життя подвижників, яке слідувало переданню отців і їхньому досвіду пережиття Євангелії. Оборонцем виступив св. Григорій Палама, який у ході полеміки написав славнозвісні “Тріади” на захист священнобезмовників. Полеміка між Паламою і Варлаамом тривала більше десяти років, аж до 1351 року: тоді на локальному Константинопольському соборі Варлаама було засуджено; богослов’я Палами визнано православним, а самого автора канонізовано у 1368 році, менш ніж за десять років після смерти.

Головні елементи богослов’я св. Палами

Палама у своїй доктрині виходив із богословського досвіду отців Сходу, зокрема Кападокійців, псевдо-Діонісія Ареопагіта, св. Максима Ісповідника і св. Симеона – нового Богослова. Головною ідеєю його богомислення було обгрунтувати реальну можливість отримати безпосередній і позитивний досвід містичного контакту з Триєдиним Богом. Для Палами апофатичне пізнання Троїчного життя є одним із шляхів заглиблення в глибинну містерію Божого таїнства, але далеко недостатнім. Необхідним і абсолютно можливим є позитивний шлях, який полягає в безпосередній участі в Божій природі, як про це згадував апостол Петро (2 Пт. 1,4.). Палама, з одного боку, потверджував абсолютну непізнанність і недоступність Божественної сутности, але з іншого боку – наголошував на тому, що Пресвята Тройця виявляє Себе людям через Свої енергії, які виражають всюди присутність Бога і Його економію спасіння. Якщо сутність Бога є абсолютно недоступна для творіння, то завдяки енергіям усе, що існує, існує в Богові і бере участь у Його творчій динаміці. З цього випливає реальна можливість для людини брати участь у Божественному житті. Через очищення вона все більше поєднується з цим життям і обожествлюється. Палама, будучи вірним святоотцівській формулі “Бог став людиною, щоб людина стала Богом”, розвиває і поглиблює думку, що головним покликанням людини є Обожествлення, цілковита трансформація особи людини, її відновлення і повернення до первинної богообразности і богоподібности. Для Палами, як і для більшости східних отців, Спа- сіння розуміється як Обожествлення, безпосередня участь у житті Триєдиного Бога. Ця динамічна містерія відбувається на синергійному рівні зустрічі двох особистісних енергій: Пресвятої Тройці і людини – людини, яка, як писали отці, “стає Богом по благодаті”.

Легітимність паламізму в УГКЦ

До другого Ватиканського Собору Греко-Католицька Церква слідувала тому типу богословського мислення, який пропонував неосхоластичний Захід, різко відкидаючи богословський синтез Палами як у сфері богословської доктрини, так і в духовно-містичному житті Церкви. Лише після Собору Конгрегація у справах Східних Католицьких Церков вирішила видати нове видання Антологіону грецькою мовою. Як наслідок – це порушило питання щодо богослужбових текстів другої Неділі Великого посту, де Тріодь приписує святкувати пам’ять св. Григорія Палами. Більшість думок, висловлених у Конгрегації, були позитивними.

Кардинал Префект Максиміліян де Фурерстенберг мав сумніви, а тому вирішив звернутися у цій справі до Кардинала Сепера, тоді Префекта Конгрегації у справах доктрини віри. Кардинал Сепер, мало знаючи про дискусію щодо Палами, запросив Патріярха Йосифа Сліпого висловити свою думку. Патріярх, будучи Кардиналом, мав непересічну репутацію спеціяліста у галузі філософії і догматичного богослов’я. Він послав сильний захист щодо почитання св. Григорія Палами і рекомендував включити цього святого до Антологіону. На цій підставі Кардинал Сепер поінформував, що Конгрегація у справах доктрини віри не має жодних застережень щодо включення Палами до Антологіону. Справу було зроблено і в 1974 році в Римі вийшов другий том Антологіону, де містилися також богослужбові тексти другої Неділі Великого посту – Неділі св. Григорія Палами.

Попри те, що у такий спосіб Патріярх Йосиф фактично відкрив двері до позитивного осмислення Заходом духовно-богословської спадщини св. Григорія Палами, в УГКЦ його особистість і богословське надбання залишається білою плямою. Жодної згадки, жодної спроби заглиблення в одну з найбагатших богословських традицій нашої Східної Церкви (за винятком хіба що короткого відгуку у книзі владики Лостена і досліджень о. д-ра Петра Біланюка) сьогодніне робиться, а радше навпаки – через певні стереотипи столітньої “закваски” продовжується свідоме оминання і занедбування “живого” богослов’я Палами. Така богословська атмосфера виявляє брак зацікавлення у серйозному, глибинному аналізі й осмисленні богословських підходів Східної Церкви загалом, і спадщини Палами зокрема. Без такого осмислення неможливо виробити фундаментальні підстави богослов’я Київської Церкви, якою є Греко-Католицька Церква.

Із утвердженням паламізму на Соборі в Константинополі 1351 року дискусія між св. Григорієм Паламою і Варлаамом не закінчилася, вона триває в Христовій Церкві і сьогодні. Сучасна контроверсія продовжується між прихильниками раціоналізації сучасного богослов’я (так зване академічне бого- слов’я) і тими, хто відстоює першорядність глибинного, збудованого на особистому досвіді пережиття особистої зустрічі з Триєдиним Богом (так зване містичне богослов’я). Сучасний “варлаамізм” наголошує на важливості наукового методу у богослов’ї, не беручи до уваги необхідности внутрішнього очищення богослова, духовної зрілости його досвіду богоспілкування. Неопаламізм залишається на традиційній, вивіреній отцями дорозі внутрішнього духовного діяння, яке через очищення веде богослова до глибинного пізнання- споглядання Божественних Таїн.

Сухе, духовно безплідне академічне богослов’я є абсолютно чужим до природи і богословського менталітету українського церковно-суспільного середовища, що базується на глибинній основі візантійського містичного богомислення, де досвід має визначальне місце. Особливість богослов’я, окреслене словом “східне”, лежить не на раціональних “глибинах” академічного богослов’я і не на поверховому рівні популярних побожних практик, але на глибинних пластах богословсько-містичного пережиття східнохристиянської традиції, де спадщина Палами є, без перебільшення, однією з найактуальніших і найпромовистіших сьогодні.

Віктор Жуковський – секретар УБНТ, викладач ЛБА. Закінчив ЛБА і Духовну Семінарію. Захистив магістерську дисертацію з богослов’я св. Григорія Палами у Лювенському католицькому університеті (Бельгія).