Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Володимир Мороз

«І твердо вирішив, що поему таки ілюструю».

Художник Олег Кіналь про працю над ілюстраціями українського видання поеми Тассо

Перше українське видання поеми Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» проілюстрував художник з багатолітнім досвідом і численними успішними проєктами Олег Кіналь з Тернополя. Митець погодився розповісти читачам «Патріярхату» про свою роботу з візуалізації видатного твору епохи Відродження для українського читача ХХІ століття.

– Пане Олеже, ви вже малювали хрестоносців до того? 

– Хрестоносцями я захоплювався з дитинства. В 14 років намалював баталію – битву тевтонів та русичів. На жаль, вона не збереглася. Загалом давно ілюструю книги на історичну тематику. Малював, зокрема, лицарів, графічні портрети «Королі і князі України-Руси», уміщені в трилогії Володимира Білінського «Україна – Русь», а також лицарів до книг Петра Кралюка «Данило Острозький», Валентина Терлецького «Книга сили», Антіна Лотоцького «Галицько-Волинська держава». В 2022 році видавець Олег Фешовець – «Астролябія» – запропонував співпрацю в оформленні книги Тарквато Тассо «Визволений Єрусалим». Я радо погодився, адже це один із найвеличніших творів епохи Відродження. 

– Чим надихалися, працюючи над ілюстраціями для цієї книги?  

– В лютому 2022 року почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Тривога і смуток не давали мені змоги працювати. Невідомо було, чи надрукують твір… Але прочитав перші рядки повісті: 

Оспівую священне військо я
Й того Вождя, що Гріб звільнив Господній;
Хоч мук його ятрила печія,
Були правиця й ум у дії згодні;
Дарма вся зброя Сходу там сія,
Дарма Пекельні злобляться безодні, – 
Кому сприяють Небо і святі,
Не схибить на призначеній путі…

І твердо вирішив, що таки ілюструю цю поему. Надихали мене й твори знаних художників, які раніше працювали над «Визволеним Єрусалимом». А ще усвідомлення того, що я зобов’язаний створити українське видання, яке має бути одним із кращих.

– Якою була співпраця з видавництвом, перекладачем, хто вибирав сцени, які варто зобразити?

– Видавець дав мені свободу творчості, і я вдячний йому за це. В роботі над поемою мені допомагала дружина Наталія Кіналь. Вона досконало вивчила епоху, геральдику, історичних персонажів та героїв поеми, підбирала ілюстративний матеріал, підказувала сюжети, обговорювала важливі деталі.

Танкред і Клорінда

– У виданні немає типових для образотворчого мистецтва еротичних сцен (Арміда та Рінальдо). Що за цим стоїть? 

– Кращі майстри, художники створювали полотна про Рінальдо та Арміду на основі поеми «Визволений Єрусалим». Сюжет був популярний серед майстрів XVII–XVIII століть: вони зображені на полотнах французьких художників Ніколя Пуссена, Франсуа Буше, Луї-Жан-Франсуа Лагрене, фламандського Антонія ван Дейка, італійського Джованні Баттіста Тьєполо  (Джанбаттіста) та інших. На сюжети «Визволеного Єрусалиму» створювали опери композитори Клаудіо Монтеверді, Георг Гендель, Крістоф Віллібальд Глюк, Йозеф Гайдн, Джоакіно Россіні, Антонін Дворжак, Ференц Ліст. Після такої аналітики ми з Наталею вирішили, що ілюстрації будуть без еротики, щоб поему могли читати всі.

– У головному образі є терновий вінок. Лицарі несуть терновий вінок і страждають в цьому поході, а чи вони борються за терновий вінок? Що тут автор мав на увазі?

– Для християн терновий вінок є нагадуванням, що Ісус був і залишається Царем. Колись увесь всесвіт схилиться перед Ним, бо Він – «Цар над царями, і Господь над панами». Те, що римські солдати замислювали як знущання, насправді продемонструвало дві ролі Христа: страдника-раба (Ісаї 53) та переможного Месії-Царя (Об’явлення 19). Тому символом поеми я обрав терновий вінок на хресті. Так і в хрестовому поході лицарі страждали та гинули, щоби визволити Гріб Господній, який розбили племена сельджуків. Єрусалим був визволений. Хрестоносці створили чотири держави: Єрусалимське королівствоКнязівство АнтіохіїТриполійське графство і Графство Едеса. Тому на обкладинці можна побачити хрест, а біля нього – чотири менші. Це символ лицарів Першого хрестового походу. На ньому я зобразив терновий вінок.

– На кількох зображеннях є хрест із прив’язаними до нього дзвонами. Це десь так було чи то авторський задум?

– Дзвони на хресті я бачив у фільмі «Хрестоносці». Вони закарбувалися в пам’яті, тому й вирішив їх намалювати.

– У листопаді 2023 року в Марійському духовному центрі у Зарваниці відбулася виставка ваших робіт-ілюстрацій до «Визволеного Єрусалиму». Серед інших там була ілюстрація боротьби з чортом, яка до видання ввійшла в обрізаному вигляді. Як так сталося? Чи є ще зображення, які не ввійшли до книги?

– Так, є такі зображення. Варіанти ілюстрацій були різні, деякі з них залишилися на ескізах. Боротьбу з чортом ми довго обговорювали. Після дискусій з редактором її вирішили переробити.

– Отже, роботи створені, українське видання поеми проілюстроване… Яка доля оригіналів ілюстрацій?

– Як професійний ілюстратор я стараюся йти в ногу з часом, давно працюю на планшеті Wacom Cintiq Pro. Графічні роботи, створені в графічній програмі, збережені в електронному варіанті. Сучасний підхід відкриває нові можливості, прискорює ілюстрування. Видавництва вимагають зображення в електронному варіанті з відповідними нормативами для поліграфії. Кожен мій штрих створений рукою, тільки не на папері, а на планшеті. Картини надруковані на широкоформатному принтері, в рамах, готові до виставок і презентацій книги. Мене часто запрошують на волонтерські художні пленери, там я малюю на полотні фарбами, а на папері пастеллю, аквареллю і тушшю. 

– На форзацах книги є мапи, дуже корисні для орієнтації читача. Кому належить ідея їх створення, а також оформлення?

– Мапи доповнюють поему, це особливість українського видання. Коли ми з Наталею вивчали Перший хрестовий похід, натрапили на план Єрусалиму до 1187 року в «Гаазькій ілюстрованій Біблії» ХІІ століття, на фрагмент псалтиря. Цифрове зображення оригіналу зберігається в Гаазі, у Королівській бібліотеці Нідерландів. Зацікавили нас і сучасні мапи походу. Вирішили відобразити їх на форзацах. Потрібно було перемалювати, перекласти тексти, нанести позначки, зробити все під стиль видання. Головні герої – хрестоносці – є реальними особистостями Першого хрестового походу. Тож читачам цікаво, звідки йшли лицарі, які в них були герби, в які краї вони заходили.

– Дякую за таку цікаву розповідь!

– Бажаю читачам ознайомитися із захопливою та величною поемою «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо. Його називають некоронованим королем усіх поетів. 

Бажаю нам усім віри, сили та перемоги! Слава Ісусу Христу!

Розмовляв Володимир Мороз

Війна й духовні особи в українській історії: перші два віки хрещеної Русі

Наші предки-язичники, як і предки інших народів, мали божества, котрі «відповідали» за війну. В умовах багатобожжя їх було кілька: Перун, Сварожич (дехто ототожнює його з Дажбогом), Стрибог та інші. Після Хрещення Русі війни, зрозуміло, не зникли, бо далеко не всі християни є святими, як і далеко не всі люди є християнами. Як би парадоксально це не звучало, вочевидь, бувають такі моменти в історії, коли, на думку людей, війна стає виходом зі становища політичної чи економічної безвиході…

Що вже казати про князів і дружинників, якщо на початках християнської Русі зустрічаємо безпосередньо залученого до війни священника Анастаса Корсунянина1 – херсонесця, щодо якого досі немає однієї думки істориків, русин він чи грек, священник чи ні. У цьому випадку, як і в багатьох інших, інформації наявних джерел замало для чітких відповідей.

Анастас допомагає Володимирові-язичнику здобути Херсонес, відкриваючи шлях для того, щоб великий князь київський став рівноапостольним християнином Володимиром-Василієм – одним із наймогутніших європейських правителів своєї доби.

Не говоритиму про те, як сприйняли вчинок Анастаса корсуняни, це зрозуміло. Скажу інше: християнство війни не скасувало. Згадаймо хоча б слова Ісуса: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч» (Мт 10,34). Але християнство встановило чіткі моральні критерії всього для всіх. Інше питання, як самі християни розуміли це все.

Саме про християнський акцент на покликанні воїнів до захисту добра, а не безоглядного поборення противника (другий полюс – безоглядне непротивлення) люди не раз забували й забувають. А тому можна бачити гасло «З нами Бог!» як серед справжніх захисників, так і серед руйнівників-агресорів2. Причин для цього багато. Вони банально земні, але кореняться в тому, що зло існує.

Агресори, звісно, теж читають Святе Письмо і навіть цитують його. Вони знають, що, наприклад, у битві при Рефідімі, описаній в Книзі Вихід 17,8-13, Мойсей забезпечив перемогу ізраїльтянам, тримаючи руки вгору (у позі Оранти), а в одній руці ще й «жезл Божий». Вони знають, що після битви Господь наказує Мойсею записати в книгу, а водночас вкласти Ісусові Навину в серце те, що Він зітре «пам’ять Амалека з-під небес». Далі, спорудивши жертовник, Мойсей мовив: «Тим, що рука знялася проти Господнього трону, війна Господня проти Амалека з роду в рід». Утім, і це засадничо важливо, бо свідчить про рецидиви магічного язичницького світогляду, агресори нехтують тим, що це не Мойсей забезпечив перемогу Ізраїлю, піднявши руки і наче змусивши Бога, а Бог дає перемогу. Він наказує Мойсею діяти певним чином, щоб ізраїльтяни, б’ючись із ворогом, бачили видимий знак обіцяної перемоги та розуміли, що просто покластися на обіцянку Господа й нічого не робити – це спокушати Його. Натомість правильним буде молитися (Мойсей) і боротися (Ісус Навин із військом). Агресори часто свідомо бажають зробити Бога заручником своєї магії «піднімання рук» там, де Бог не велів цього робити. «Війна Господня проти Амалека з роду в рід» триває не тому, що хтось надяг ризи й підняв руки а-ля Мойсей (акторів же Бог не карає), а тому що Амалек  проти Бога. Взивання імені Господнього намарно є гріхом, порушенням другої заповіді Декалогу. Надалі парадигми молільника за перемогу й воїна-мечоносця мандрують історією попідруки, часом входячи в симбіоз (єрархи-воїни на взірець Львівського єпископа Йосифа Шумлянського чи Мукачівського архимандрита Йосифа Годермарського, а також ченці-хрестоносці). Але ніколи й ніде вони не змішуються.

Загалом війна в історії людства – явище часте, і хтось із істориків уже давно зауважив, що років, у які тривали війни, більше, ніж років, у які вони не тривали. Однак війна не є нормою, а відступом від неї. Нормою є мир. Вічний і справедливий мир пануватиме в Царстві Небесному, а тут, на землі, як вчить Церква, ми покликані будувати його тривкі основи. Це будування – також боротьба, часом збройна, але завжди важливо, щоби вона була справедлива.

Отож у християнстві є святі, яких вважають покровителями воїнів, а насправді – святими взірцями для воїнів, прикладами того, як поєднати християнські чесноти й обов’язок до меча, до захисту добра. Серед таких в Україні особливо шанованими були і є Архистратиг Михаїл – лідер небесного воїнства, а також Юрій (Георгій) Змієборець. Недарма під їхніми іменами освячено стільки церков. Недарма вони присутні на гербах, причому Михаїл є на гербі Києва.

Водночас у житіях святих воїнів маємо нагадування про те, що люди зброї осягають святість не лише збройною звитягою, тобто меч (автомат, граната тощо) в руках не звільняє він решти християнських обов’язків, а навпаки, ці житія увиразнюють максиму буття воїна на передовій боротьби зі злом, бо «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів 15,13). А водночас показують важливість буття в контексті всього іншого життя суспільства. Для прикладу, святий Мартин – римський офіцер IV століття відзначився благодійністю. Широковідомим є те, що він відрізав і віддав половину свого воїнського плаща жебраку, а після того йому наснився Ісус у тій подарованій половині плаща і перед ангелами оголосив, що це Мартин Його зодягнув у потребі. Мартина, якого батько-легіонер назвав на честь римського бога війни Марса, вважають зачинателем християнського капеланства.

Або візьмімо приклад наших воїнів (бо князі на Русі – це стан воїнів і політиків за визначенням, а вже деякі потім – ченці за покликанням) Бориса та Гліба, убитих, згідно з літописом, 1015 року братом Святополком. Борис – це воїн, який повертається з походу на печенігів, куди його відправляв батько – князь Володимир. В дорозі він дізнається, що батько помер, а престол зайняв Святополк. І Борис відмовляється від спокуси пролити кров свого брата-напасника, воліє загинути, відмовившись від міжусобиці. Перед смертю літописний Борис співає утреню й псалми… Далі вбивають юного князя Гліба, який молиться зі сльозами на очах: «Лучче б мені померти з братом, аніж жити у світі сьому облудному», читаємо в літописі3. Що важливо, аби наголосити на масштабі зла, що його чинить літописний Святополк, наш хроніст вказує, що діяв «прийнявши замір Каїнів». Через ці Каїнові вчинки Святополка назвуть Окаянним. Натомість Бориса та Гліба канонізують у 1072 році і вони стануть святими покровителями Рюриковичів. Тут одразу скажу, що на приклади Бориса та Гліба рівнялися не завжди навіть сучасники їхньої офіційної прослави як святих. Часто учасниками та заручниками політичних збурень ставали і київські митрополити, і моральні авторитети, зокрема митрополити Іларіон, Клим Смолятич, єпископи Жидята4, Кирило Турівський, Артемій Галицький, ігумен Теодосій Печерський… Той же Анастас Корсунянин, поставлений ще Володимиром священник Десятинної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, під час окупації Києва польським королем Болеславом Хоробрим переходить на бік останнього, і крайня згадка про Анастаса – це те, що він утікає до Польщі з королем.

Тепер погляньмо на історії Іларіона Київського та Луки Жидяти. Обидва є промоторами глибокої інкультурації християнства в культуру Русі та водночас  емансипації руської Церкви з її залежністю від Константинополя. Зараз підемо ретроспективним шляхом.

Не секрет, що Іларіон – перший митрополит-русин, автор «Слова про закон і благодать» – програмної декларації незалежності Русі, її рівності з іншими народами. Багато сенсів, які творив і фіксував Іларіон, актуальні досі. Іларіон був соборово поставлений за підтримки Ярослава Мудрого на Київську митрополичу катедру 1051 року як виразник зрілості Київської Церкви, бо греки пильнували, щоби митрополитами на теренах Константинопольського Патріархату були тільки греки або їхні довірені вихованці. Іларіон же в тандемі з Ярославом спалахує, як метеор, і по смерті Ярослава 1054 року примусово сходить із катедри, хоч уже був затверджений патріархом. Його замінює грек Єфрем. Причини цього масштабні, зокрема війна. Для їх розуміння варто заглянути в два попередні десятиліття, на ще один приклад церковної політики Ярослава..

1036 року новгородським князем стає старший син та очікуваний спадкоємець Ярослава Володимир. Як згодом Ярославу в Києві товаришив Іларіон, так і Володимиру в Новгороді батько (Ярослав) задля допомоги призначив єпископа Жидяту. Останній був вірним виразником інтересів Київської Церкви, а його прибуття до Новгорода перешкодило призначенню туди грека Єфрема – виразника інтересів Візантії. 1043 року Володимир за наказом батька вирушив у похід на Константинополь, який не був успішним. 1052 року Володимир 32-літнім помирає в Новгороді, і його хоронять у тамтешньому соборі Святої Софії, збудованому ним же та єпископом Жидятою5. І саме тоді розгортається вже знайома нам історія Іларіона. Ось так велика політика та війна вплинули на життя нашої Церкви в ХІ столітті. Але й це не все.

Ще зі шкільного курсу всесвітньої історії знаємо про похід імператора Священної Римської імперії Генріха IV на Каноссу в січні 1077 року через його конфлікт із Папою Григорієм VII. Це протистояння за право номінувати й призначати абатів (архимандритів) та єпископів було таким бурхливим, що хвилями переростало у війну. Вислів «іти до Каносси» в розумінні «каятися», «просити пробачення без жодних обмовок» став фразеологізмом. Уже набагато менше українців знає те, що під захист Папи до Каносси 1093 року від того самого Генріха IV через брутальну поведінку втекла його дружина Євпраксія – рідна сестра Київського великого князя Володимира Мономаха. Цей сюжет залишається маловідомим, хоча Павло Загребельний 1975 року написав роман «Євпраксія». Княгиня потім повернулася до Києва та пішла в монастир.

Роман «Євпраксія» Павла Загребельного. Джерело фото: https://shafa.ua/.

І вже майже всі історики-медієвісти знають про те, що за три роки до Генріхової Каносси, тобто в 1073-му, в Києві тривав подібний сюжет. Тоді двоє рідних братів – князі Святослав та Всеволод Ярославичі – збройно (тобто війною) прогнали з київського великокняжого престолу свого старшого брата Ізяслава. Святослав унаслідок цього захоплює престол, як би ми сказали тепер, узурпує владу, намагається поводитися як повноправний великий князь і навіть фундує собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печеського монастиря. Але проти нього все одно виступає святий Теодосій Печерський, закликаючи Святослава мирно повернути трон законному князеві. Як читаємо у Києво-Печерському патерику, «Чого може, благий владико, досягти гнів наш проти твоєї влади? Але, належить нам викривати [вас] і наставляти вас на спасіння душі. І вам належить те слухати!»6. Ізяслав тоді марно шукає допомоги в польського короля Болеслава та імператора Генріха IV. Останнього, до речі, підкуповують Святослав і Всеволод… І тільки папа в Римі, як і Теодосій у Києві, стає на захист Ізяслава, навіть коронує його сина Ярополка. Зрештою, Ізяслав мириться з братами, 1077 року повертається за великокняжий стіл і гине в битві біля Чернігова наступного року, захищаючи уже Всеволода від князів-ізгоїв. Теодосій цього вже не застає, бо відходить до вічності 1074 року. Що цікаво, Всеволод, який стає великим князем по Ізяславі, сприяє тому, що 1091 року Київським митрополитом був обраний Переяславський єпископ Єфрем. Поширеною є думка, що він – другий після Іларіона русин на митрополичій катедрі Києва, але підтвердити її годі. Цей чоловік був дуже близьким до Ізяслава: його скарбником і керівником великокнязівського господарства.

Як бачимо, священство, яке мало авторитет у Русі, могло виступати, і таки виступало, із закликами й ангажувалося в політику (таку, якою вона могла бути в ХІ столітті) вже у першому столітті по Володимировому Хрещенні. Єпископи ж і митрополити тоді були духовними союзниками князів, діяли під їхньою опікою, ділили успіхи та невдачі. Для повноти образів трьох Ярославичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода з огляду на тему цього тексту варто згадати ще одну історію за їхньої участі.

Упродовж віків нашої історії найбільшою присягою була та, що складена на хресті або Святому Письмі. В середньовічних літописах не раз зустрічаємо згадку, що князі, урочисто щось полагодивши, «цілують хрест чесний», закликаючи Бога бути свідком присяги. Так ось, коли 1067 року полоцький князь Всеслав Брячиславич напав на Ярославичів, вони почали оборонну, справедливу війну. А як дійшло до переговорів, то троє братів покликали Всеслава до себе, пообіцявши йому безпеку й «цілувавши хрест чесний». Полоцький князь довірився, але Ярославичі його, порушивши свою присягу, ув’язнили. 1068 року Ізяслав програє битву на Альті проти половців, проти нього повстають кияни, і він утікає до Польщі. Натомість Всеслава випускають із тюрми, і він тимчасово займає великокняжий престол. Причину цих нещасть великого князя літописець вбачає саме в порушенні присяги: «І Бог показав силу хресну на поучення землі Руській: хай не переступають чесного хреста, цілувавши його. Якщо ж хто переступить, – то й тут дістануть кару і в прийдешньому віці муку вічную, тому що великою єсть сила хресна».

Так розумів становище чернець-книжник. Проте й після цього окремі представники політичної еліти Русі, тобто князі, не так глибоко мислили категоріями віри, навіть не так дбали про чесноти, щоби відмовитися від realpolitik. Тому порушення хресної присяги траплялися й надалі. Важливо зазначити, що, попри все, ці порушення вважали девіацією, відступництвом.

У 1097 році князі, щоб усунути міжусобиці та об’єднатися для боротьби проти половців, скликають особливий з’їзд у Любечі. І там домовляються, як читаємо в нашому літописі: «Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і бережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою… І на цім вони цілували хреста: “А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі: “Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая”». Та для частини учасників це були, як виявилося одразу після з’їзду, лише красиві слова.

І справді, вже після з’їзду його учасника – теребовлянського князя Василька Ростиславича осліплюють змовники на чолі з учасниками з’їзду київським великим князем Святополком ІІ Ізяславичем та волинським князем Давидом Ігорьовичем. Як тільки Василька ув’язнили, за нього перед великим князем просили ігумени – ще один приклад того, що духовенство мало право голосу й відвагу застерігати князів: вони ж бо цілували хрест! Але Святополк і Давид не дослухалися і зробили своє чорне діло. Яку роль змовники відводили колам духовенства у справах війни та миру, показує, зокрема, такий їхній крок: привізши скривавленого й осліпленого Василька до міста Здвижень (можливо, тепер Брусилів), «стали з ним на торговиці, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла на нього, коли вони обідали, і плакати стала попадя. А він був як мертвий». Тобто ось вам жертва, підлікуйте і мовчіть…

Корнило Устиянович. «Василько Теребовельський», 1866. Джерело: Вікіпедія.

Обурені князі на чолі з Володимиром Всеволодовичем Мономахом таки змусили Святополка покарати призвідця Давида, а Васильку повернули його Теребовлю. Викликом тих подій стала ймовірність війни «всіх проти всіх» і уникнути її довелося тільки завдяки тверезій думці Василька, який просив не починати бійню, проханням Київського митрополита Миколая і вдови попереднього великого князя, а також розсудливості й авторитету Мономаха. Повість про осліплення Василька як повчальну історію-застереження створив супутник осліпленого князя, (частина дослідників вважає, що священник і, ймовірно, чернець) Василь Волинянин. Осуд братовбивчої війни, що звучить з неї ось уже майже тисячоліття, є одним із найсильніших в нашій історії. До слова, тут варто згадати ще одну жертву Давида – луцького князя Святослава Давидовича, зятя Святополка ІІ. Після вигнання Святослав (князь і воїн) повернувся до батька у Чернігів, у 1106 році прийняв чернечий постриг і став відомий як Микола Святоша – засновник «лікарняного монастиря» зі шпиталем. Він є канонізованим святим.

Перейшовши в ХІІ століття, ми й тут зустрічаємо яскраві постаті з єрархії, які мають політичну позицію і виражають її. Перша – Київський митрополит Клим Смолятич, поставлений на катедру за підтримки князя Ізяслава ІІ Мстиславича без погодження з Константинополем. Випадок Клима особливий не тільки тим, що знаходимо у виразника тривкості прагнень Русі емансипувати свою Церкву від Константинополя. Коли 1149 року Ізяслава ІІ збройно прогнав із Києва у Володимир на Волині його дядько Юрій Долгорукий (син Володимира Мономаха), то й Клим був змушений туди їхати. Потім разом із князем повернувся, але 1155 року Юрій знову здобув Київ, відтак прийняв митрополита-грека Костянтина і княжив до 1157 року, коли помер .Поширеною є інтерпретація, що це кияни отруїли його. Клим же вирішив не повертатися до Києва.

Наступним доволі відомим сюжетом є те, що військо сина Долгорукого Андрія Боголюбського та його союзників у другу середу Великого посту 1169 року спалило та пограбувало Київ включно з монастирями й церквами, зокрема Десятинною і Святою Софією. Андрій уже не хотів княжити в столиці Русі7. Звісно, це був не перший і не останній збройний конфлікт та столицю Русі, але саме він ліг в основу пізнішого московського, відтак російського історичного міфу про начебто народження «великорусского» народу вже в ті часи. Зрештою, Андрій таки будував осібний політичний центр на Заліссі з центром у Володимирі-на-Клязьмі, як інші князі тих часів робили подібне у своїх столицях. Свою світську владу він волів укріпити створенням осібної від Київської Володимиро-Суздальської митрополії. Але проти цього виступили і князі, і духовенство. До нас дійшов трактат Турівського єпископа Кирила – артефакт цієї боротьби, як вважає дослідник історії письменства архиєпископ Ігор Ісіченко.

«Інтриги Андрія «Боголюбського» та [Рязанського] єпископа Федора задля відокремлення Володимиро-Суздальської митрополії стали імпульсом до написання чи не найвідомішого Кирилового твору – “Притчі про людську душу, і про тіло, і про переступ Божих заповідей, і про воскресення тіла людського, і про прийдешній суд, і про муку”», – пише архиєпископ Ігор в передмові до сучасного видання Кирилових творів. Слова Кирила в стосунку до Федора є цікавими не тільки як оцінка одним єрархом дій другого, але як вираз загального християнського етосу Русі. Читаємо в цій «Притчі…» у перекладі Дарії Сироїд:

«Так-бо увійшов, як церковник, недостойний єрейства, що утаїв свій гріх, не зважав же на Божий закон, але задля імени високого і славного життя на єпископський зійшов сан. […] Якщо благих діл нема в нас, ані покаяння через гріх, у якому б сані не були, ми – далеко від Бога. Близько-бо Господь до тих, хто сокрушений серцем, смиренних духом спасе, волю тих, що бояться Його, вчинить»8.

Єпископ Федір виправдовував агресію Андрія Боголюбського, як тепер, через вісім з половиною століть, патріарх Кіріл виправдовує чергову російську агресію проти України. І перший, і другий наважуються піднімати руки вгору до Господа. Обоє ігнорують те, що «Війна Господня проти Амалека з роду в рід», бо «Якщо благих діл нема в нас, ані покаяння через гріх, у якому б сані не були, ми – далеко від Бога».

Володимир Мороз

Місцеві вибори, чесність політиків і Церква

Хто крав, нехай не краде більше,
а краще хай працює, творивши власними руками добро,
щоб він мав змогу дати тому, хто потребує
(Синод єпископів УГКЦ)

Вибори в Україні – це ті ключові моменти, коли, як саркастично зауважують скептики, у словах політиків громадяни з “електорату” перетворюються на “націю”. Дійсно, ще той зоряний час, коли у всіх виступах, заявах, деклараціях і прокламаціях торжествує правда, однак зазвичай у модальності майбутнього часу: “зробимо», «створимо», «заживемо». . .

І хоч СРСР давненько зник із політичної карти, а його ідеологія – з політичного поля нашої держави, ми ось уже чверть століття будуємо “світле майбутнє”, сподіваючись здобути “хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Прошу шановного читача зауважити, що Іван Франко написав ці слова в далекому 1880 році. Боротьба за майбуття фатально переслідує українців століттями.

Восени 2015 року ми уже вкотре пережили один із тих пікових моментів, коли перед очима людей, здатних мислити критично, у всій драматичності постав розлам між словами лідерів країни, котрі обіцяють кращу долю, і хронічною матеріальною та моральною бідністю, яка десятиліттями не втомлюється пожирати наше суспільство. Отож, вибори і те, що довкола них…

Напевно, ніхто не сперечатиметься, що однією з найбільших небезпек для розвитку і збереження України досі залишається корупція, про що свідчить статистика організації Transparency International. Ну, гаразд, зрозумілим і пояснюваним було 144 місце України зі 177-ми наявних за індексом сприйняття корупції наприкінці 2013 року – в часи режиму Януковича. Але що ж було потім? Як діяла нова влада, яка заявила про масштабні реформи? А діяла вона так активно, що наприкінці 2014 року Україна за згаданим індексом займала 142 місце зі 175- ти! Якщо в 2013-ому наша держава зі 100 можливих балів, визначальних для встановлення цього індексу, набрала 25, то в 2014-ому – 26. За рік ми здобули в очах світової спільноти один додатковий бал і знову опинилися на одному щаблі з Коморськими островами та Угандою як найкорумпованіша країна Європи.

“Такі невтішні результати, на думку міжнародної антикорупційної спільноти, спричинені малопомітним поступом у руйнуванні корупційних схем, отриманих у спадок від усіх правлячих режимів часів незалежності України. Адже, незважаючи на «зміну фасаду», Україна й далі тупцює на місці. Нещодавно прийняті закони поки що не дали відчутних результатів у антикорупційній боротьбі”, – підсумовували тоді експерти Transparency International. А оскільки індекс сприйняття корупції оприлюднюють наприкінці року, то до жовтневих виборів-2015 українське суспільство підійшло з торішнім показником у свідомості.

Ще до початку періоду висування кандидатів і агітації за них подекуди пробивалися тендітні паростки сподівань, що політики також усвідомили потребу бути гідними і діятимуть так, як самі пропонують діяти громадянам. Вкотре закликала до цього й Церква.

“У підготовці до цих виборів увесь наш народ повинен керуватися відомим принципом, згідно з яким слід мислити глобально, а діяти – локально. Наше майбутнє сьогодні однаковою мірою залежить як від мужності та витривалості наших воїнів на фронті, так і від чесності політиків та відповідальності виборців, – читаємо у Зверненні Синоду єпископів УГКЦ напередодні виборів до місцевих органів державної влади від 1 жовтня 2015 року. – Не можемо допустити, щоб наші військові, котрі ціною власного життя захищають нас від зовнішнього ворога, повернувшись додому, застали країну, яку зсередини продовжують роз’їдати метастази корупції, хабарництва, нечесності, популізму і безвідповідальності. Вибори – це час, коли ми повинні проявити нашу людську та християнську гідність і громадянську свідомість”.

Одначе перестороги ці почули далеко не всі. Для цього достатньо проаналізувати дотримання українцями хоча б основних порад Церкви щодо уникнення небезпек, які загрожують під час виборів.

“Суспільно-моральним дезертирством було б самоусунення від участі у виборах, адже в такому разі нашу долю вирішуватимуть без нас, а ризик фальсифікації зросте в рази”, – застерігали єпископи УГКЦ.

І у відповідь ми отримали явку виборців на рівні від 31,65% на Донеччині до 56,48% на Тернопільщині. Дехто майже одразу почав виправдовувати це, мовляв, то ще не найгірший результат, мовляв, он у Фінляндії на місцеві вибори ходять по 10% виборців, а як гарно живуть. Воно-то так, проте речники цього аргументу забувають, що сучасну Україну слід порівнювати з Фінляндією не сучасною, а часів радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років і наступної відбудови. Потрібно враховувати, що Країна тисячі озер навряд чи досягла б успіху, якби тоді голосували тільки 10% її громадян. Тож і аргумент виглядає, м’яко кажучи, непевно. Дійсно, прикрим фактом є те, що навіть на далекій від східного фронту Галичині приблизно 45% виборців проігнорували відповідальний момент демократії і знехтували право самостійно визначати своє майбутнє. Не всі ж вони на заробітках за кордоном?..

Беремо наступне застереження УГКЦ: “Браком відповідальності є рівно ж здобування голосів виборців пустими обіцянками чи популістськими гаслами, перед чим ми наполегливо застерігаємо кандидатів”.

Обіцянки політиків і їх виконання – болюче місце усіх демократій. Але ті збочені форми, яких набуло переконування виборців віддати свої голоси в Україні, – притча во язицех. От усього через два роки після того, як українці здійснили Революцію Гідності з вимогами шанувати громадянські права, після самовідданої жертви Небесної сотні на місцевих виборах деякі представники політичних сил намагалися банально купити голоси, роздаючи продукти, гроші… Тільки у Києві міліція порушила сім кримінальних проваджень через підкуп виборців, повідомляла “Українська правда” 26 жовтня – наступного дня після волевиявлення. І це, ймовірно, тільки верхівка айсберга, бо ж, як зазначали також у жовтні в Комітеті виборців України, факти підкупу довести надзвичайно складно. Нагадаю: пройшло щойно два роки після Революції Гідності…

Через брак відповідальності та чесності політиків на думку спадають чергові слова зі звернення Синоду єпископів УГКЦ: “Ті, що претендують на довіру місцевої громади, нехай спершу заслужать її своїми добрими ділами, ініціативами, а виборці нехай не полінуються критично перевірити все, що цей кандидат дотепер зробив, щоб не чинити свого вибору наосліп та не віддавати кермо влади в негідні чи невідповідні руки”.

Насущність цих слів яскраво підтверджує те, що в тому ж Києві – столиці європейської держави, яка перебуває в полі зору усього світу, станом на 23 жовтня, тобто за два дні до виборів, за даними Transparency International, лише 3% кандидатів у депутати міськради оприлюднили свої майнові декларації! Як із цим в’яжеться гасло “Жити по-новому” – питання іронічне.

“Особи, котрі наважуються купувати голоси виборців, як також і ті, котрі свій голос продають, нищать моральні основи нашої державності і здійснюють злочин проти сьогоднішніх і майбутніх поколінь, а також зневажають пам’ять про жертви Небесної сотні та полеглих захисників рідної землі на сході України”, – вкотре застерігали єпископи і вкотре, як виглядає, їх не почула “аморальна більшість”.

Очевидно, суспільна і культурна система в Україні, у тому числі й після Революції Гідності, сприяє аж ніяк не моральному вдосконаленню особистості та плеканню високих ідеалів. Перед людьми, які після падіння курсу гривні збідніли приблизно втричі, з неймовірною гостротою постала проблема задоволення елементарних побутових потреб. Значна частина громадян дійсно була готова (і досі готова! ) перетерпіти ці труднощі заради подальшого розвитку рідної держави. Мовляв, перетерпіли ж поляки «шокову терапію» Єжи Бальцеровича. Але тут надійшли вибори, і кандидати своїми діями, на додачу до зневіри у реформах, які втілюються надто поволі, ще більше посилили небезпеку апатії.

“Кандидатів до місцевих органів влади закликаємо сприймати посади, на які балотуються, не як самоціль, осягнення якої виправдовує будь-які засоби, а як особливого виду служіння, що вимагає серйозної підготовки та жертовного виконання”. Заноситься на те, що багато політиків проігнорували і цей заклик єпископів.

Понад те, на місцевих виборах 2015 року в “оновленій” Україні політики вчергове замахнулася на використання для своїх цілей авторитету Церкви. Голосом волаючого в пустелі залишилися слова зі звернення єрархів УГКЦ: “Окремо застерігаємо кандидатів від намагання використовувати авторитет Церкви для своїх егоїстичних інтересів чи для політичної агітації”. Чим інакше, аніж зневагою до цих слів, їх нехтуванням, можна пояснити те, що потужні й відповідальні, за їх же заявами, політичні сили під час виборів місцевих органів влади намагалися «нашпигувати» списки своїх кандидатів представниками духовенства. Щодо клириків УГКЦ, які пішли на вибори як кандидати без єпископського благословення, одразу була відповідна реакція, у тому числі й з боку секретаря Синоду єпископів УГКЦ владики Богдана Дзюраха. Він чітко вказав, що балотування суперечить церковному законодавству. В Церкві пояснили, що такі священики, навіть ставши депутатами, змушені будуть відмовитися або від мандата, або від роботи на парафіях. Однак Україна поліконфесійна, і Православні Церкви дозволяють духовенству балотуватися до місцевих рад. Як наслідок, дійшло до того, що на двох округах у Рівненській і Тернопільській областях політсили-опоненти виставили альтернативними кандидатами до рад по священику. Душпастирям цим напевно намалювали чудові картини майбутньої співпраці і добрих діл, які вони зможуть робити, сидячи у сесійних залах… Але реальність виявилася іншою: отці стали прямими конкурентами, що ще більше підірвало авторитет Церкви як суспільного інституту. Заради чого це робилося? Задля тимчасового підкріплення в очах виборців легітимності політичних партій, які цю легітимність підірвали через власні дії й бездіяльність. Бо ж, як відомо, неподілене царство не вистоїть. І саме через такі речі Церква в постмайданний період втратила першість у рівні довіри українців на користь волонтерів і армії. Ці плоди ще доведеться пожинати впродовж багатьох років…

“Місцеві вибори – це унікальний шанс для змін знизу, щоб вибудовувати ініціативи, які безпосередньо стосуватимуться місцевих громад, впливатимуть на життя громадян”, – пояснював Синод єпископів 1 жовтня 2015 року.

Справді, вибори є унікальним шансом, однак значна частина політикуму – сил не маргінальних, а впливових – потрактувала їх як нагоду змінити на краще не країну, а своє становище шляхом здобуття влади чи закріплення в ній будьяким способом, в тому числі й за допомоги Церкви. Відповідальність за все це лежить не тільки на новообраних депутатах і тих, хто за ними стоїть. Відповідальними є й ті, що обирали бездумно або ж узагалі проігнорували вибори. Звісно, реформи в Україні триватимуть – критична маса свідомих громадян, як виглядає, є і намагається всіляко впливати на владу. Зрештою, будуть нові вибори, і Церква змушена буде знову нагадувати “вічні істини”… Така вже людська природа, що культурні норми потрібно відтворювати перманентно. А тому продовження буде.

Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст

Ламаючи стереотипи: Пелікан про Патріярха

Пелікан Ярослав.
Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського Кардинала Йосифа Сліпого. –
Львів: Артос, 2015. – 276 с.

Книга історика доктринальної та літургійної спадщини, професора Єльського університету Ярослава Пелікана «Ісповідник між Сходом і Заходом…» належить до видань, які в силу різноманітних обставин доходять до тих, про чию традицію написані, тільки через десятиліття. Будучи виданою у англомовному оригіналі в 1990 році, вона стала широкодоступною в українському перекладі тільки через 25 років. Можна сміливо стверджувати, що праця Ярослава Пелікана, хоч у її титулі стоїть ім’я Патріарха Йосифа Сліпого – Отця і Глави УГКЦ, належить до знакових для всієї багатоконфесійної української християнської спільноти. Як услід за патетикою «Постолів рибалки» Моріса Ланґло Веста наголошує автор, «вийшовши поза свої томістичні обмеження та подолавши недовіру до Апостольської столиці, Й. Сліпий у своїй подвійній ролі римського кардинала та східного патріярха став «новим і несподіваним зв’язком поміж логічним Заходом та опроміненим Сходом» (с. 211, 213). Справді, незважаючи на те, що вже давно надруковані 15 томів творів Патріарха Йосифа, в Україні він промовляв і промовляє здебільшого через свій «Заповіт» і досі асоціюється майже виключно з його ув’язненням у СРСР та відстоюванням патріархальної ідеї. Слід визнати, що постать Блаженнішого Йосифа у суспільній свідомості залишається сплощеною. Ярослав Пелікан не оминув увагою роль глави Греко-Католицької Церкви як Патріарха (цьому присвячений Розділ 10 «Кардинал (і Патріярх)» – с. 189 – 211). Проте дослідник обрав набагато ширший кут зору і поле дослідження. Уже в назві книги воно задеклароване фразою «між Сходом і Заходом»: «ціну життя по обидва боки цього великого поділу «між двома світами… між двома Церквами, (в яких) зустрічаються дві різні духовності, найкраще з усіх європейців розуміють слов’яни, а з усіх слов’ян – українці» (с. 29, порівн. 32).

«Не сподівайся, що я напишу агіографію», – цією фразою Ярослав Пелікан відповів доктору Леонідові Рудницькому на пропозицію товариства «Свята Софія» написати про Патріарха (c. 11 і 12).

Утім створити «класичну» біографію Йосифа Сліпого автор також не міг з об’єктивних причин: архіви окупованої України та всього СРСР були (а в сучасній Росії знову стають) недоступними, позаяк тоталітарний режим добре розумів загрозу для себе вільного доступу науковців до документів. Проте вчений не відступив і, спираючись на підтримку Церкви в діаспорі, знайшов вихід зі складної ситуації через написання аналітичного портрета Патріарха на тлі епохи, в якій він жив, та епох, які переосмислював у своїх думках і працях.

То як домінанта авторського наративу, то як наведений майже непомітними штрихами контекст усю книгу пронизує посилена увага Ярослава Пелікана до феномену буття спадщини «української Церкви між Сходом і Заходом, або між Європою та Візантією» (с. 32). Відштовхуючись від висловлювань та виводячи грані постаті Йосифа Сліпого, автор подає й аналізує відповіді Патріарха на пари «позитивних і негативних наслідків, що випливають із відірваності східного християнства від решти християнського світу»:

«По-перше, збереження традиції, але й небезпека традиціоналізму, що несе загрозу придушення творчості; по-друге, зосередження на богослуженні, проте небезпека ритуалізму, який не може відрізнити важливе від другорядного; по-третє, глибинне споріднення між культом і культурою, проте небезпека культурного зубожіння зі зневагою до критичної думки; по-четверте, плекання національ ної ідентичності у кожній Східній Церкві, проте небезпека її ототожнення зі стилем життя Старого Світу, ціною якого є втрата і вселенськості, і помісності» (с. 32, порівн. с. 216).

Уже роздуми над цими тезами наштовхують на думку, що з подібними проблемами зіткнулися не тільки греко-католики ХХ століття в діаспорі. Ці виклики актуальні не тільки для УГКЦ в сучасній Україні. Вони чинні для всіх Церков – спадкоємниць Володимирового Хрещення. Ці проблеми існують незалежно від того, чи котрась із конфесій усвідомлює їх, а чи свідомо ігнорує.

Приклад діяльності Патріарха Йосифа, з великою прискіпливістю й делікатністю досліджений Ярославом Пеліканом у його внутрішній еволюції від майже чистого томізму до східних взірців богословствування, показує історичний досвід, який може значно прислужитися для відродження розділеної київської Церкви: «Якщо протягом останніх років свого життя Йосиф Сліпий займав щораз критичнішу настанову щодо томізму, то, здається, справедливо припустити, що водночас він розвивав глибшу і більш автентичну східну позицію у багатьох питаннях» (с. 223). Книга переконує: в Україні просто зобов’язані перевідкрити спадщину Патріарха – «що більше він усвідомлював самобутність «візантійської» культурної традиції та її вирішальне значення для власної культурної і християнської ідентичності, то енергійніше боронив її від… нісенітниць» (с. 220). Ярослав Пелікан нагадує, що Йосиф Сліпий твердо стояв на позиції єдності Церкви, але водночас саме він «наполягав, що вживати слова «католицька» і «латинська» як синонімічні терміни було катастрофою. Він також критикував тенденцію говорити «лише про Католицьку Церкву латинського обряду, а не про цілу Церкву Христову» (с. 204). Прикладів-доказів цієї тези історик у праці подає чимало.

Звісно, дехто може зробити (і робить) закид у бік Йосифа Сліпого, мовляв, це він сказав: «добробут Східної Католицької Церкви є найвищим законом. Усе, що відповідно до східної традиції діє на її благо та добробут, слід прийняти; усе те, що заподіює шкоду, – усунути» (с. 223). Одначе Ярослав Пелікан, на нашу думку, переконливо показує, що цю та інші подібні тези Патріарха слід розуміти у світлі його слів до православних: «Ми такі православні, як ви католики!» (с. 216), а також «ми повинні берегти наш обряд: не болгарський, не російський, не візантійський чи жоден інший, а наш український обряд» (с. 210, 222). У світлі цих слів безсумнівним є те, що, критикуючи інших, усім потрібно спершу подивитися на себе і зрозуміти власну ідентичність. Це ще один аргумент на користь того, що книгу Ярослава Пелікана «Ісповідник…» повинні читати не тільки греко-католики.

До слова, під час тернопільської презентації цього знакового видання його перекладач на українську доктор Ірина Іванкович зазначила, що англомовний текст Ярослава Пелікана написаний надзвичайно багатою та образною мовою – шекспірівським стилем. Прочитавши перевидану книгу, переконуєшся, що команді, яка працювала над її представленням українському читачеві, вдалося уповні зберегти відповідний тон і почерк: окрім того, що «Ісповідник…» надзвичайно корисний у пізнавальному значенні, його сторінки надихають на подальші пошуки.

Володимир Мороз

Чого від нас хочуть: Київський Патріархат про УГКЦ

Відносини УГКЦ та УПЦ КП далеко не безхмарні: ми нібито й не розсварилися, але… кожен сам по собі, нібито й брати, але… як нерідні, нібито визнаємо одні одних, але… не так, як того хоче кожен. Наші бачення реалій розходяться в інтенціях, а спільно сказані слова – в різнорідних тлумаченнях. Міжконфесійний діалог, який ведуть єрархи обох Церков, наважимося це сказати, відрізняється від того, який ведуть миряни. Навіть місце діалогу – отой духовний краєвид України – ми бачимо по-різному. Відтак пізнання позиції іншого стає важливою передумовою усунення вказаних і ще багатьох невказаних проблем.

Як виглядає УГКЦ для очільників УПЦ КП? Чого сучасні православні очікують від греко-католиків? Вважаємо, що найкраще про це можуть сказати вони самі. Їхні бажання розкидані по різних ресурсах, але якщо зібрати ці заяви, то картина буде доволі промовистою.

Діалог і співпраця, але…

«Діалог і співпраця Київського Патріархату з іншими Українськими Церквами, зокрема з УГКЦ, не мають на меті об’єднання УПЦ КП з Католицькою Церквою чи її частиною – Греко-Католицькою Церквою, визнання примату Римського Папи, латинської догматики, тощо… – читаємо в офіційному повідомленні прес-центру Київської Патріархії на офіційному сайті УПЦ КП від 7 травня 2011 року. – Доки Католицька Церква загалом чи УГКЦ зокрема дотримуються латинських догматів, які відрізняють її від Православної Церкви, об’єднання УПЦ КП та УГКЦ в єдину Церкву неможливе. Інші думки чи висловлювання будь-кого з тих, що належать до Київського Патріархату, якщо вони суперечать цій позиції, є лише приватними судженнями і не повинні розцінюватися чи називатися думкою УПЦ Київського Патріархату».

У цьому ж повідомленні йдеться, що, зважаючи на догмати, прийняті Католицькою Церквою після Великої схизми 1054 року, Київський Патріархат не вважає можливим євхаристійне єднання (виділення наше.Авт.) з УГКЦ. Йдеться, зокрема, про примат Папи, про сходження Святого Духа від Отця і Сина, а не тільки від Отця, про непорочне зачаття Діви Марії. Привертає увагу вже те, що Патріарх Філарет не наводить згоди Святого Престолу з православним варіантом Filioque, заявленої у виданні Апостольської Столиці l’Osservatore romano ще 13 вересня 1995 року. Далі – неврахування того, що непорочне зачаття Діви Марії публічно визнавали відомі діячі Східної Церкви, зокрема перший Константинопольський Патріарх, який прийняв сан після завоювання Візантії турками, Георгій Схоларій. Докази віри в непорочне зачаття Богородиці є у працях Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Стефана Яворського, Теодосія Чернігівського, Йоасафа Кроковського. Поза тим, вчення про непорочне зачаття Богородиці уміщене в першому виданні Житій Святих святого Дмитрія Ростовського (Туптала), а професори Київської духовної академії свого часу навіть давали присягу захищати це вчення (Табак Ю. Православ’я і католицтво.., Львів, 2007. – С. 21 – 22). Що робити з цим пластом історії і богослов’я Православної Церкви? Замовчувати, вдавати, що такого не було? Як тоді узгодити відкидання Патріархом того, що століттями було нашим, але заниділо під тиском Москви, із заявами УПЦ КП, що саме в ній відроджують київську християнську традицію?

Чи не криється відповідь на поставлені питання у словах професора Анатолія Колодного: «Нині практично всі три Православні Церкви України мають московську закваску. Різнить їх хіба що мова богослужіння і ставлення до політичних процесів у країні. Тож Москва володіє Православ’ям і в той спосіб, що воно за природою своєю у нас не є Українським, а Московським» (Колодний А. Україна в її релігійних виявах, Львів, 2005. – С. 103).

Щодо «примату Папи», то у випадку заяви предстоятеля УПЦ КП йдеться як про надто спрощене тлумачення, так і про ідеологему, яку результативно використовують кола РПЦ, забиваючи вірним голови незрозумілим словом «примат» на зразок того, як ідеологи СРСР залякували, а ідеологи РФ і досі залякують соціум абревіатурою НАТО. Не потрібно шукати в секретних архівах Ватикану і вільно читати латиною, аби знайти пояснення цього загадково-зловісного в дечиїх вустах «примату». Це «першість», і то першість не в адмініструванні, а в любові. Як доказ можна навести хоча б слова про Римську Церкву шанованого Католицькою і Православною Церквами святого Іринея Ліонського: «προκαθημένη τής άγάπης». Тож раціонально все могло виглядати ще, якби предстоятель УПЦ КП ставив питання до Святого Престолу, чи завжди той дотримувався вказаного імперативу і чи дотримується його нині. Натомість є просто відкидання.

Отож, Патріарх Філарет оголосив, що євхаристійне єднання, тобто євхаристійне спілкування, воно ж повне сопричастя, з УГКЦ неможливе, доки та не відійде від «нових догматів». Слова нібито однозначні. Та їх можна поставити під сумнів, розглянувши деякі інші повідомлення, у тому числі й на офіційному сайті УПЦ КП. Зокрема, 29 грудня 2011 року там буди подані слова голови відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополита Іларіона Алфєєва щодо стурбованості «нового глави УГКЦ архієпископа Святослава (Шевчука) про те, що віруючі Київського Патріархату є «основними православними братами» українських греко-католиків». Стурбованість Москви зрозуміла, а от відсутність офіційної реакції Київського Патріархату на закид митрополита Іларіона про «тісні контакти і навіть співслужіння архієпископа Святослава (Шевчука) з представниками цієї розкольницької структури…» щонайменше видається дивною. Як же так: Патріарх Філарет оголосив, що євхаристійне співслужіння неможливе, а в РПЦ його бачать і УПЦ КП у відповідь – як води в рот набрала? Один із найімовірніших висновків: УПЦ КП свідомо залишає за собою простір для маневру. Чудове вміння робити це часто демонстрував її Патріарх.

Приховані мрії Патріарха

«З УГКЦ УПЦ КП на сьогодні має добрі відносини. Якщо 1990 року відбувалася жорстока боротьба за майно, то тепер привід для розбіжностей зник. Нас об’єднує спільний інтерес – Українська держава. Ми разом стоїмо на державницьких позиціях, молитовно спілкуємося», – сказав Патріарх Філарет у інтерв’ю «Українському тижню» (від 10 липня 2012 р. ), а далі, пояснюючи свій погляд на створення єдиної помісної Церкви, уточнив: «Долучення великої частини греко-католиків може статися після об’єднання всього українського православ’я в одну помісну Церкву і визнання її іншими помісними Церквами. Коли вона стане такою, тоді УГКЦ не залишиться нічого, як почати діалог про вливання (виділення наше.Авт.) до її структури. Але для цього слід відійти від Риму. Бо неможливо бути православним і підпорядковуватися Ватикану. Хоча я не думаю, що всі українські греко-католики погодилися б на відхід від нього».

Подібними є й погляди члена Вищої Церковної Ради УПЦ КП і вченого Дмитра Степовика: «вся справа в адміністративному підпорядкуванні» УГКЦ.

«Ми не можемо зректися свого адміністративного підпорядкування. Це вони повинні зробити. І коли це буде, тоді ми й об’єднаємося», – пояснив він 31 січня 2013 року.

У світлі сказаного вважаємо за доцільне розділити позицію УПЦ КП щодо УГКЦ на дві частини, які потребують осібного аналізу. По-перше, це питання позитивної співпраці з УГКЦ, по-друге, погляди Патріарха Філарета на шляхи об’єднання Церкви в Україні, іншими словами – його історіософію і футурологію.

Standpoint УПЦ КП щодо першої частини пояснив у інтерв’ю виданню «Кіріос» 3 січня 2012 року голова Інформаційного управління УПЦ КП єпископ Євстратій Зоря.

«Під час візиту Папи Івана Павла ІІ до Києва, коли була зустріч Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій з Папою, Патріарх Філарет у своїй промові наголосив на тому, що нам потрібно в справі екуменізму змінити акценти. Якщо в попередні десятиліття ця діяльність була спрямована на пошук єдності у віросповіданні, у служінні і, на жаль, не можна сказати, що Церкви досягли на цьому шляху великого поступу… В той же час акценти мають змінитися на співпрацю в цих питаннях, в яких між нашими Церквами немає розбіжностей. А саме в питанні суспільного служіння у найширшому значенні цього слова, питанні захисту суспільної моралі, традиційних сімейних цінностей, загальнодуховного відродження народу. У цих справах, безперечно, ми можемо співпрацювати і вже співпрацюємо. І саме в цьому напрямку буде розвиватися співпраця УПЦ КП та УГКЦ, як і загалом весь екуменічний рух…»

Зі скепсисом Патріарха Філарета щодо подолання розділення Церкви у найближчій перспективі пов’язана відповідь УПЦ КП на другу умовну частину проблеми. Передусім зауважмо, що в той час, коли глави УГКЦ вели і ведуть мову про єдину, але поки що розділену «Київську Церкву», глава УПЦ КП говорить про «Церкви» і розглядає УГКЦ як частину Католицької Церкви, але в якомусь особливому розумінні природи останньої. Маємо на увазі те, що коли в УГКЦ віддають перевагу погляду на Католицьку Церкву, закріпленому в рішеннях Другого Ватиканського собору як на «Церкву Церков», то Патріарх Філарет, як можна зрозуміти з його слів, редукує її і витлумачує як централізовану інституцію зі строгим адмініструванням із Ватикану. З огляду на стан дотримання рішень Собору, досвід Ostpolitik та й самого глави УПЦ КП можна довго розбиратися у правоті обох сторін діалогу.

Де варто шукати вихід

Вихід із тупика, як вважаємо, не в добиванні партнера власними аргументами. Він – в усвідомленні того, що УГКЦ та УПЦ КП наразі говорять про різні речі, коли діалог вимагає спілкуватися про щось одне і чітко визначити предмет дискусії. Це був би добрий початок шляху на новий етап порозуміння. Інакше просто не уникнути інструменталізації УГКЦ з боку УПЦ КП – більшої конфесії. Що це дійсна проблема, яскраво засвідчили слова Патріарха Філарета у інтерв’ю «НГ Релігії» наприкінці березня 2012 року.

«Справа в тому, що Греко-Католицька Церква виникла в XVI столітті, коли Україна, втративши свою державність, стала частиною Польського королівства і православні єпископи були поставлені в нерівні умови з католицькими єпископами. А тепер ми маємо свою державу. Оскільки причина поділу ліквідована, є підстави для об’єднання. Але я не думаю, що вся УГКЦ готова до об’єднання в єдину Православну Церкву. Якщо і станеться таке об’єднання, то частина уніатського духовенства піде просто в Римо-Католицьку Церкву», – сказав він.

Як бачимо, УГКЦ для глави УПЦ КП (або він хоче, щоб так думали вірні.Авт.) – це продукт бездержавності, актуальність якого зникла з відродженням незалежної України. Думаю, зайвим було б говорити тут про добрі відносини з Ватиканом і повагу до авторитету Папи в Київській Церкві княжих часів, про неврахування факту Флорентійської унії 1439 року. Зайвим і є, вочевидь, акцентувати на надмірній слабкості аргументу Патріарха про прямопропорційний зв’язок незалежницького світогляду з «православною» вірою у тлумаченні саме УПЦ КП. Ці факти загальновідомі, і діячі рівня Патріарха Філарета, як вважаємо, мали вдосталь часу і досвіду, аби багатогранно осмислити їх. Пошук відповіді на запитання, чому в глави УПЦ КП вийшло так, як є, – важке завдання. Але вже зараз зрозуміло, що у його пропозиції щодо відносин із греко-католиками чітко вирізняються ознаки рудиментів тоталітаризму. Згадаймо єдино правильну модель КПРС, за якою український народ від свого утворення прагнув повернутися назад до «колиски». У Патріарха ж греко-католики, як виявляється, прагнуть в УПЦ КП… Звісно, це не офіційно затверджена доктрина конфесії, але заяви її глави та інших речників промовисті. Хтозна-яких тонів набули б відносини між нашими Церквами, якби не «страховий поліс» багатоконфесійності.

Ще один момент, який потрібно враховувати, розглядаючи відносини УПЦ КП та УГКЦ, це особлива чутливість першої до відносин другої з УПЦ (МП) та РПЦ. Згадаймо хоча б обурливі реакції та розмаїті версії з приводу слів Патріарха Святослава про канонічність УПЦ (МП) в 2014 році. У цьому ж ряду й бурхливе очікування спікерів Київського Патріархату на відповідь УГКЦ про визнання хрещень у ньому та численні інтерпретації опісля.

«Від початку свого «виходу з підпілля» УГКЦ так і не здолала вибудувати конфесійну ідентичність своїх вірних на ґрунті власного богослов’я та догматики… Новий очільник УГКЦ, вл. Святослав Шевчук, чітко зрозумів, що побудова єдиної Православної Церкви в Україні є, при сучаснім рівні релігійної самоідентифікації греко-католиків, згубною для УГКЦ, – читаємо в статті «Релігійний фронт. Чому і як УГКЦ виступає проти УПЦ КП на боці Московського Патріархату» (kyivpravosl. info від 24 квітня 2015 р.). – Тому керманичами УГКЦ була розпочата політика компрометації як УПЦ КП, так і православ’я загалом. . . Разом із тим треба відзначити виважену та християнську політику, яку проводить по відношенню до УГКЦ Святійший Патріарх Філарет, ієрархи УПЦ КП, які, розуміючи свою місію в об’єднанні Українського Православ’я, не піддалися на провокації з боку очільника УГКЦ й дійсно, за словом Христовим, «перемагають любов’ю».

Читаєш ці рядки, а перед очима постають села, в яких «зцілення любов’ю» немає, в яких громади УПЦ КП не погоджуються із громадами УГКЦ на почергові богослужіння і не пускають їх до храмів. Навіть у рідному селі Патріарха УГКЦ Йосифа – Заздрості – така ж ситуація.

Водночас, за даними авторів щойно цитованого тексту, в 2010 – 2013 роках 60-65 відсотків греко-католиків були готові ввійти до «єдиної Православної Церкви в Україні». Як тут не згадати документи Політбюро ЦК КПРС, чи, наприклад, ноту радянського керівництва польському послу 17 вересня 1939 року: «Господин посол, польско-германская война выявила внутреннюю несостоятельность Польского государства. . . Ввиду такой обстановки Советское правительство отдало распоряжение Главному Командованию Красной Армии дать приказ войскам перейти границу и взять под свою защиту жизнь и имущество населения…»

Невже такі речі нічого не навчили наших сучасників – авторів подібних статей? Закрадається думка, що ні. Є приказка: не будьте занадто кислі, бо вас викинуть, і не будьте занадто солодкі, бо проковтнуть. Хай там як, а УГКЦ в діалозі з УПЦ КП чи іншою конфесією має право бути собою. І тут ми погоджуємося з Миколою Крокошем, коли він пояснює, що на рівні, про який ведуть мову згадані вище речники УПЦ КП, «УГКЦ не підтримує ні Київського, ні Московського Патріархату». Церква – не засіб втілення чиїхось прагнень. Вона – спільнота любові. Думаємо, від цього й треба відштовхуватися, стаючи до розмови як брати.

Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст

Криві дзеркала їхньої війни

До чого ми докотилися…

Блаженніший Любомир Гузар

Конкуренція між Церквами та релігійними організаціями за прихильність вірних – явище, що супроводжує людство здавна. Вона не раз породжувала війни, але частіше – полеміку богословів. Вона безперечно впливала, впливає і впливатиме на рішення й долі мільйонів осіб. І то не завжди негативно: як не крути, але саме ця конкуренція породила середньовічну християнську філософію, потім – реформи в Католицькій Церкві як відповідь на виклики Реформації, потім – оновлення часів Другого Ватиканського Собору…

Так сталося, що Україна ніколи не була тихою гаванню виключно для однієї релігійної традиції. Пристрасті довкола віри у нас вирували завжди. Вже літописні розмисли князя Володимира перед хрещенням України-Русі є відгуком вагань тогочасного суспільства. Стрижневим питанням, довкола якого з розмаїтими швидкостями вирували суспільні пристрасті, завжди було: яка віра правильна? Як відповіді, так і постановку самої проблеми різні люди розуміли порізному. Завдяки всьому цьому ми є спадкоємцями багатогранного пласту полемічної літератури, але й досі несемо тягар переслідувань і нищень за релігійною ознакою. Хіба не Русь нищила Русь? Хіба не ми докотилися до того, що не послухалися ініціативи своїх же пастирів Йосифа-Вельямина Рутського та Петра Могили у XVII столітті про потребу спільного Київського Патріархату в єдності зі Святим Престолом у Римі? Хіба не «щирі українці» презирливо відкинули пропозицію Андрея Шептицького щодо єднання уже в столітті ХХ-ому? Хіба не ми всі стояли спільно в 2013 – 2014 роках і декларували єдність, а тепер дехто з нас шукає способів, як би то її уникнути та ще й звинуватити в цьому інших? Відповіді на ці запитання є очевидними, але є й люди, від яких залежить реальне єднання, які погоджуються з ними чомусь лише на папері. На ділі ж маємо інформаційну війну, яку поважні представники деяких конфесій планомірно десятиліттями ведуть проти тих, кого їхня традиція дозволяє приймати як братів у вірі. Чи не найяскравіший приклад такої церковної політики – діяльність представників РПЦ щодо УГКЦ. Потреба розгляду цієї теми сильно актуалізована постмайданними подіями, особливо дійсною війною на сході нашої держави. Адже політика ця, як виглядає, дієва. І ми докотилися до того, що певна частина громадян зненавиділа своїх ближніх.

«Суха гілляка»

Офіційне ставлення РПЦ та афілійованої з нею УПЦ до УГКЦ і греко-католиків є, м’яко кажучи, прохолодним. Так, обидві українські конфесії входять до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, очільники їх спілкуються між собою, маємо багато спільних фото. На цьому, як виглядає, поки й зупинилися…

Коли заходиш до храмів УПЦ, на дошках оголошень при багатьох із них можна побачити листівку, де Православна Церква зображена у вигляді могутнього, вкритого листям стовбура, від котрого відчахуються дрібніші сухі гілляки Католицької Церкви і різних протестантських деномінацій. Особливе місце на цьому «шедеврі» належить уніятам – мають свою суху гілляку. Виключно уніятами греко-католиків у деяких православних колах і називають досі, в часи нібито толерантності та взаємоповаги. Уже й сервіси Google на зразок Ngram viewer також дозволяють побачити, що в російськомовних книгах термін «униаты» з 1800 року завжди домінував над термінами «греко-католики», «грекокатолики» «ГКЦ», «УГКЦ».

Приклад російської православної пропаганди, широко поширеної в храмах УПЦ МП

Зрозуміло, що образ «інших» для православних вірних хтось дуже хоче подати спотворено. Із книгами часів Російської імперії та СРСР все зрозуміло – це була державна політика. Та важко уявити, що речі на зразок графіки із «сухими гілляками» біля храмів вішають без дозволу священства. Понад те, їх ще недавно поширювали в Почаївській лаврі. Там досі не приймають молитви за «униатов и раскольников». . .

Питання про те, як сприйматимуть християн інших конфесій вірні Церкви, яка плекає подібні упередження, риторичне. Але якщо відповідь на нього до подій Революції Гідності та російської агресії була зрозумілою теоретично, то тепер її підтверджує практика. Сотні тисяч людей змушені були втікати із терористичних «ДНР» та «ЛНР» через переслідування, у тому числі й за релігійною ознакою. УГКЦ, як і УПЦ КП і протестанти на окупованих територіях – поза законом.

«В Донецкой Народной Республике первенствующей и господствующей верой является Православная вера (Вера Христианская Православная Кафолическая Восточного Исповедания), исповедуемая Русской Православной Церковью (Московский Патриархат). Исторический опыт и роль Православияи Русской Православной Церкви (Московский Патриархат) признаются и уважаются, в том числе как системообразующие столпы Русского Мира», – читаємо у документі, який «ДНР» вважає своєю «Конституцією».

Ця теза – калька із законів часів династії Романових, коли забороняли і мову, і віру.

Розкручений маховик

«Та годі вже…» – може зітхнути хтось. Мовляв, це погано, що люди змушені були покинути домівки, але це сталося. Тож нехай ті, що залишилися і підтримують терористів, нидіють собі в «Русском мире», а ми заживемо. Наважуся заперечити: маховик інформаційної війни розкручений, а терористам потрібні не «окремі території Донецької та Луганської областей», а вся Україна. І те, що їх стримує українська армія та волонтери, вони сприймають як тимчасовість. Надії покладають на допомогу країни-сусіда, а ще більше – на розклад в Україні та приєднання до себе одновірців на вільних теренах. Для цього й активно працюють, залучаючи численні ресурси. Розгляньмо хоч би їхні повідомлення за післяреволюційний період.

«Конфлікт на Україні дозволив Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ) – уніатству, значно посилити свій вплив на суспільство і державну політику. Як повідомляє американська Christen Science Monitor (тут – спотворення назви Christian Science Monitor. – Авт.), УГКЦ активно задіяна в наданні розмаїтого роду допомоги українським військовим на Донбасі. Передусім допомога надходить в каральні батальйони, сформовані з уніатів-уродженців західноукраїнських областей», – читаємо на сайті «Мировой кризис – хроника и комментарии».

Ресурс намагається переконати в тому, що це західноукраїнці-галичани воюють на сході. Він наголошує, що більшість громад УГКЦ зосереджена в Західній Україні. За умов поліконфесійності держави спроби подати конфлікт як релігійний є симптоматичними, а тенденція до подання його ще й як територіального готує свідомість читача до майбутніх пропозицій «вирішення проблеми» – відділення Галичини. Згадаймо карти з інтернету, на яких вказані варіанти поділу України. Як учив Григорій Сковорода, ніщо у світі не з’являється нізвідки і не зникає в нікуди. І ці карти також.

Аби продемонструвати, що подібні декларації – не вигадки, їх творці охоче маніпулюють історією, в якій для них існує виключно «русский» народ у трьох гілках «великороссов, малороссов и белороссов», а всі прагнення українців чи білорусів до самоідентифікації витлумачені як наслідки ворожих підступів сусідів. Українці для них у жодному випадку не можуть бути самостійними. До прикладу, в статті «Униаты против Руси» на «Сегодня. ру» за 5 лютого 2014 року є розділ «Униатские «запевы»: от Ягайлы до Януковича», де події доведені аж до часу, коли з’явився «новий Мазепа – Петро Порошенко».

Показові збіги

Але одна справа, коли подібні речі поширюють неофіційні ресурси (їх може створити будь-хто і назватися будь-ким), а інша – заяви офіційних осіб Церкви. Вони свідчать якщо не про те, звідки ростуть ноги поданих заяв, то на користь односпрямованості борців за «Русский мир». Відзначився на цьому тлі передусім голова відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополит Іларіон Алфєєв. Його активізація збіглася з початком російської агресії проти України.

Як повідомляв 3 червня 2014 року сайт «Православие и мир», цей владика у переддень Європейського православно-католицького форуму в Мінську, заявив, що уніати на відміну від УПЦ, яка об’єднала людей по різні боки барикад, чітко асоціювали себе з однією зі сторін конфлікту, а також агресивно висловлювалися проти канонічного православ’я. Жодних прикладів таких висловів, звісно, наведено не було, як і про батюшок, які благословляли «Беркут» на атаки, чи владик, які запевняли у своїй вірності Януковича. Наступного дня, 4 червня, з’явилося інтерв’ю владики Іларіона на православному «Християнському оглядачі» про те, що «унія – спецпроект для навернення православних в католицтво». А 30 червня на «Православие.ру» в інтерв’ю голови відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату було задекларовано, що «випади уніатів проти Росії та Руської Церкви не сприяють діалогу між нашими Церквами». Мовилося про діалог з усіма католиками. Як виявилося, все це було тільки підготовкою до справжньої релігійної атаки на уніатство: в серпні 2014-го Патріарх Кирил написав листа, в якому назвав АТО «наступом уніатів на православних».

«Уніати та розкольники, що приєдналися до них, намагаються здобути перевагу над канонічним Православ’ям», – йшлося у документі. Далі був заклик до Константинопольського Патріарха «возвисити… голос на захист православних християн сходу України, які в умовах зростаючого насилля з боку грекокатоликів та розкольників живуть у щоденному страху за себе і своїх близьких, боячись, що якщо їх гонителі візьмуть владу, православні будуть принуджуватися до відмови від своєї віри і піддаватися жорстокій дискримінації».

Лист згодом зник, але показовим є те, що агітація РПЦ знову ж таки наростала синхронно з російською агресією на сході і з наступом терористів.

Наступним піком абсурду в інформаційній війні РПЦ стала скандальна заява митрополита Іларіона Алфєєва під час пленарної сесії ІІІ Надзвичайної генеральної асамблеї католицьких єпископів у Ватикані 16 жовтня 2014 року. Під час події, присвяченої пастирським проблемам сім’ї в контексті євангелізації владика знову взявся за уніатів.

«З початком бойових дій уніати і розкольники, отримавши в руки зброю, під виглядом антитерористичної операції почали здійснювати пряму агресію проти духовенства канонічної Української Православної Церкви на сході країни», – заявив він.

Ці слова викликали обурення, бо світова спільнота виявилася обізнаною з дійсним станом речей. Як і з тим, що серед духовенства УПЦ є ті, що коригують вогонь терористів, освячують їхні дії.

Після таких ідеологічних невдач запал речників політичного православ’я дещо ослаб, але не зник. Спроби радикалізувати і вульгаризувати образ греко-католиків тривають. Ці дві тенденції інформаційної війни проти УГКЦ, веденої силами, котрі називають себе «канонічними православними», були помітні й раніше.

«Тягнибок, Ярош, Фаріон – найзамітніші уніати на поприщі сучасної України. Їх дикі русофобські випади, расистські замашки – все це органічно втягнула в себе УГКЦ. Згадайте відео, де карателі з батальйону «Айдар» у молитвах замість Бога поминають Шухевича і Бандеру! » – подавав у 2014-ому вже згаданий «Мировой кризис…», видаючи очікувану сакраментальну фразу. – Ось воно, українське уніатство!».

В березні 2015 року сайт «Русская весна» назвав хресну ходу за мир у Тернополі подією, під час якої «В Тернополі бойовики «АТО», уніати і розкольники влаштували шабаш «за мир» на Україні». Загострення ситуації у селі Стінка на Тернопільщині, де греко-католицька меншість домагається права на почергові богослужіння в православної більшості у храмі, який звели греко-католики, російське агентство «РИАновости» і «Православие.ру» на початку квітня 2015 року подали як спробу тих же уніатів захопити силою церкву. І таких прикладів десятки, якщо не сотні. Ситуація розвивається динамічно, і ми повинні усвідомлювати, що живемо в світі, де не всі хочуть добра сусідам. Інформаційні війни проти «інших» для багатьох спільнот – вже не тільки виправдання власної агресії назовні, але й та небезпечна пожива, якою вони годують свого «внутрішнього дракона». У наших силах вирішувати, чи відповідати їм тим же. А поки виглядає, що ми тримаємося як належить.

Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст

Паломництво на Святу Землю 1906 року

Незабутнє щодо вражень і перше в історії масове паломництво українців на Святу Землю – в Палестину відбули 556 віруючих у вересні 1906 року завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому. Клич до поїздки місцями земного життя Спасителя і зародження християнства люди сприйняли з таким великим ентузіазмом, що зголосилося на понад півсотні більше охочих, аніж планувалося.

«Недовіра до власних сил, підпільна агітація неприхильних церкві елементів, котрі подібно до Юди Іскаріота викликували: «почто гибель сия бисть», звісне убозтво руського народу не ворожили удачі цілому паломництву, одначе виявилося, що «Бог так хоче». Паломництво не лише відбулося, але ще й вдалося на славу і чейже немає між паломниками жодної людини, який би незадоволеним повернувся додому…» – читаємо в «Пропам’ятній книзі першого руско-народного паломництва въ Святу Землю «Як то Русь ходила слідами Данила». Це видання 1906 року вже давно стало раритетом, що навіть більше посилює потребу пам’яті українців про справжній подвиг їхніх прапрадідів з найбіднішої тоді провінції Австро-Угорської імперії.

А починалася ця історія 100 років тому, в 1904-ому. Тоді Митрополит Андрей лікувався в місті Бріксен, що у австрійському Тіролі. І от саме в цьому місті батько і наставник Греко-Католицької Церкви познайомився з полковником Генріком Гіммль фон Агісбургом – організатором і учасником багатьох мандрівок до Палестини. Як то кажуть, зустрілися, розговорилися…

«Оповідання ті лише розсіяли сумніви щодо технічних труднощів такого паломництва, бо паломництво саме в основі вже було здавна метою і бажанням Його Екселенції», – йдеться в «Пропам’ятній книзі…».

Митрополит Андрей спершу перевірив на собі всі вигоди і труднощі поїздки способом полковника, приєднавшись у 1905 році до групи пілігримів з Моравії. Все вдалося, шлях був розвіданий. Тож у лютому 1906 року українськими землями імперії Габсбургів залунала відозва до потенційних прочан збиратися в дорогу. Покровительство над організацією взяли на себе спільно Митрополит Андрей, владики Перемиський Костянтин Чехович і Станіславівський Григорій Хомишин. Головою спеціально утвореного оргкомітету став офіціал отець-митрат Андрій Бі‑ лецький.

Спершу планувалося, що в паломництві візьмуть участь півтисячі віруючих. З огляду на матеріальний стан пастви подорож влаштовували так, аби витрати були щонайменшими. Це добре видно з розподілу квитків: першим класом (вартість квитка – 450 корон) мали їхати всього 43 паломники; другим класом (вартість квитка – 400 корон) 107 паломників; третім класом (вартість квитка – 300 корон) 350 паломників. Ціни, як на той час, значні… Скажімо, на тернопільському ринку, згідно з інформацією із фондів місцевого обласного архіву, до Першої світової війни за 100 корон можна було придбати 625 кілограмів пшеничної муки або ж 2308 кілограмів картоплі! Тож прості трудівники мали добре подумати перед тим, як зважитися на таку далеку мандрівку.

Проте активність віруючих перевершила сподівання духівників: на Святу Землю відважилися вирушити 505 українців і 51 поляк, з них 389 чоловіків і 116 жінок, у тому числі 298 селян. Найстаршому паломникові – Григорію Дубині з Нем’яча, що на Бродівщині, було на той час 76 років, а наймолодшому – Еммануїлові Дорожинському зі Львова – одинадцять. Опріч галичан, вибралися в дорогу й шестеро вірних з Крижевацької єпархії. Але годі статистики – в дорогу!

Уже 5 вересня 1906 року гурт паломників зібрався на богослужіння біля собору святого Юра.

«У нас празник нині», можна було за Федьковичем сказати, хто бачив подвір’я перед Архикатедральною церквою… Празник не річний, не буденний, але празник, на який треба було довгі віки чекати, празник церковно-народний… Тут стояв задуманий Подоляк, там замашистий Надбужанець, тут барчистий Підгорянин, там усміхнений, веселий Лемко. Поміж ними стояли в живописних своїх одежах численні жінки, старші селянки і молоді дівчата. Священики, нераз найсердешніші приятелі шкільної лавки або з семінарії, ледве з трудом себе впізнавали, так повний заріст позмінював їхній вираз обличчя», – йдеться в «Пропам’ятній книзі…».

З нагоди урочистої події кожному з учасників виготовили паломницький хрест, а весь гурт отримав прапор із єрусалимським хрестом з одного боку та золотим левом, який спинається на скелю, з другого. Звершили літургію, вислухали промови і рушили. На пероні уже чекав потяг з дванадцяти вагонів та окремого вагона для речей. Він мав довезти до Трієста. Кожен мандрівник знав своє місце, вказане відповідним номером. На всіх станціях окрилених людей зустрічали процесії, на багатьох підсідали і приєднувалися ще пілігрими. Люди з широко відкритими очима дивилися на рідну землю, теж святу для них.

«Через нашу милу Верховину, стрімкі Карпати переїхали ми сюди і назад уночі, тож годі було їх красу докладно оглянути; все ж таки і при світлі блідого місяця вимальовувалися гарно високі шпилі, криві горби, широкі полонини на Божій землиці. Численні подорожні, особливо Подоляки, стояли у вікнах і розглядалися при бляклому світлі повнолицього місяченька по тих незнаних, для них відмінних, околицях», – зазначав літописець паломництва отець Юліан Дзерович з Бродів.

Митрополит Андрей проходився вагонами поміж своєю паствою, розмовляв з людьми. Проводили разом приємні та змістовні вечори. Ще більше дозвілля з’явилося у прочан на кораблі «Трієст»: долали морем 1377 миль. Цей час виповнювали богослужіннями, катехизацією, духовними розважаннями, оглядинами краєвидів. Як-не-як, а пропливали й поблизу славної Ітаки – острова легендарного Одіссея. Люди масово приступали до сповіді та причастя.

«Останній день плавання синім морем. Прегарний день… Сон не клеїться, – занадто ми всі зворушені, як щасливим плаванням, так і завтрашнім щастям бути вже в Єрусалимі…» – нотував отець Дзерович.

Передчуття восьмиденного перебування на Святій Землі в день прибуття збудило паломників о пів на четверту ранку… Люди тішилися видами Яффи – міста, де за оповідями Ной будував ковчег; звідки неслухняний пророк Йона вирушав у море всупереч волі Бога; міста, де діяли апостоли і де святому Петру було видіння у сні, що й поган треба долучити до Церкви. Далі були Лідда, Рамлет і нарешті Єрусалим. Паломники стояли на Голгофі біля Гробу Господнього, а Митрополит Андрей говорив до них: «Де ж знайдемо ласку, як не біля цього гробу? Складаймо тут наші прохання, наші молитви, нехай життя наше розквітнеться тут, з того гробу; наша Церква, наш край, наші міста і села нехай зачерпнуть тут сил до нового життя».

Люди, а можливо, й священики, тоді ще сповна не розуміли всього змісту програми Митрополита Андрея, спрямованої на відродження духовності та моралі українського суспільства, ґрунтованої на ідентичності й спадку християнського Сходу, з’єдиненого зі Вселенською Церквою. Це розуміння приходило поступово, через роки щоденної важкої праці над душами. Але факт, що сам Владика Андрей вже тоді бачив майбутнє саме таким чином. Його слова свідчать про це, як свідчать особливі наголоси на наступництві «руського» пілігримства паломнику княжих часів Данилу і середньовічним хрестоносцям.

У Єрусалимі наші прочани відвідали церкву над Гробом Господнім, патріархальну церкву, церкви святого Сальватора, святого Стефана, святої Анни, Гробу Марії, Гетсиманський сад, гору Оливну. Були, звісно, у Вифлеємі, на Йордані, Мертвому морі та в інших численних біблійних місцях. Оглядинам сприяв розумний поділ гурту на п’ять груп і сплановане дозвілля, коли кожен міг побачити те, що не встиг роздивитися.

До Яффи, на корабель, віруючі поверталися з піднятим духом, сповнені вражень. 21 вересня 1906 року вирушили морем, де й відсвяткували празник Воздвиження Чесного Хреста (це Митрополит Андрей розпорядився зробити так, бо пізніше, в потязі, це було б неможливо). А ще паломники організували гарний концерт на честь глави Церкви. Все йшло добре, настрій не зіпсувала навіть хитавиця і напади морської хвороби.

Трієст пілігрими зустріли вже як добре знайоме місто і півдня прогулювалися ним, чекаючи потяга.

«Селянам подобалися дуже рослі воли, запряжені у шлию з каблуком на шиї, що підгонені ззаду візником, поважно ступали брукованими вулицями з різними вантажами. Не один погадав собі: гей-гей, милий Боже, коли б таку пару воликів загнати до обори!»

Та час минув швидко. Сіли у потяг, і вже до Стрия вагони спорожніли майже наполовину. Хтось подався напряму до Станіславова, хтось до Дрогобича. У Львові теж паломників зустрічали родини.

«Невигода, холод, втома зараз же відійшли, як тільки ми опинилися між своїми, разом отже дякували ми Богу за щасливе повернення. Відтепер почалося розповідання про єрусалимські чуда-дива, про які досі розказується і далі радо з натхненням розказуватися буде», – підсумовував ще один учасник паломництва отець Василь Мацюрак з Рибника на Дрогобиччині.

Звісно, роки трагічного ХХ століття притемнили нашу пам’ять про перших пілігримів на Святу Землю, але пам’ятати їх ми таки зобов’язані. В 2016-ому виповниться вже 100 років з часу тієї події. Чим не нагода вшанувати?!

Володимир Мороз, журналіст, історик

Наш побутовий атеїзм

Бо де твій скарб, там буде і твоє серце
(Мт. 6:21)

– Україна є державою, де приблизно три чверті громадян декларують віру в Бога, і понад 90% з них ідентифікують себе як християни. Рівень релігійності українців, згідно з результатами міжнародного соціологічного проекту ISSP, один з найвищих у Європі. А позаяк щира релігійність пов’язана з моральними принципами і теоретично забезпечує значний потенціал для суспільного розвитку, то свого часу до широкого вжитку в нас увійшов термін «релігійне відродження». Його активно використовують для характеристики зростання числових показників релігійної мережі з періоду пізнього СРСР і дотепер. Уважний читач одразу побачить розлам між категоріями релігійної моралі, що мали б забезпечити дійсне відродження, та простим збільшенням кількості громад і релігійних організацій. Звісно, вони пов’язані між собою, бо ж передусім саме віруючі гуртуються в громади і церкви. Проте характер проблем українського соціуму (свідомо не пишу «проблем в українському соціумі», бо їх не принесено ззовні) наполегливо наштовхує на думку про фразу з «Гамлета»: «щось негаразд у Данськім королівстві». Справді, українські проблеми з дуже великою натяжкою та й то важко назвати такими, що можуть супроводжувати суспільство дійсно релігійне, християнське. На тлі бравурних декларацій окремих ідеологів про щораз нові досягнуті вершини духовності та зустрічних овацій тих, хто «завжди радий» (соціологи стверджують, що є приблизно 10% громадян, які за будьяких обставин підтримують владу), подібні сумніви можуть видатися надмірним скепсисом. А все ж…

– 10 600 померлих у 2013 році від отруєнь спиртним проти 5 400 в 1990-ому; коефіцієнт народжуваності на рівні 1,5 дитини на жінку в 2013 році проти 1,84 у 1990-ому; 22,1% дітей, народжених жінками, які не перебували в зареєстрованому шлюбі, в 2013 році проти 11,2% у 1990-ому; 563 560 злочинів, скоєних у 2013 році, проти 369 809 у 1990ому… Все це – Україна після майже чверті століття «релігійного відродження». Цифри промовисті. На додачу все ті ж соціологічні дослідження і життєва практика свідчать, що багато людей не живуть згідно з нормами своєї віри: вони є віруючими номінально, тільки за йменням. Слід визнати, що мотиви та рушії у багатьох із нас (тих, що називають себе християнами), часто є далекими від релігії, суперечать їй. І мовиться навіть не про те, що лише меншість християн ходить до церкви щонеділі. Корені наших проблем глибші. Вони лежать у феномені, який можна назвати «побутовим атеїзмом».

– Щоби бути атеїстом, показово відкидати буття Бога необов’язково. Атеїзм є чимось іншим, значно масштабнішим за своєю суттю і наслідками, аніж словесні декларації. «Його соціальний зміст полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, як це часто думають, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама», – пише український релігієзнавець Анатолій Колодний. Атеїзм учений розглядає як чинник унезалежнення людини. Подібне знаходимо і в філософа Еріха Фрома, коли той пише про «здорове суспільство» і його членів-людей, які покладаються на власні сили. Ідею Бога він узагалі був здатний розглядати як наслідок відчуження людини від себе – перенесення своїх крайніх явищ на ідеалізований зовнішній образ. Як опозицію такому «конструктивному» атеїзму окреслена щойно традиція розуміє людину, залежну від зовнішніх сил, таку, що складає руки, сподіваючись на допомогу «згори», на диво. І хоча філософи, говорячи про свободу вибору і волю творити своє майбутнє, мають на увазі неповторний людський дух, на практиці висновки зі зроблених ними акцентів породжують невиправдану зневіру в релігії за надмірної довіри до власних можливостей.

– Пропаганду розуміння людини як самовпевненого творця «світлого» майбутнього українці добре пам’ятають із сірих буднів радянського минулого. Тодішня агітаційна машина феноменально ефективно спрацьовувала попри те, що, ведучи мову про свободу кожного, насправді мала на увазі неволю всіх. Але хіба щось нове приніс Україні та українцям колись омріяний капіталізм? Так, рекламні гасла незалежно від того, йдеться про політичну партію чи пральний порошок, переконують нас у тому, що кожен може робити все, покладаючись на власні сили. Трансцендент, Бог, для подібної культури є чимось зайвим. Його, як і ідею остаточної істини й добра, підмінюють частковими істинами, благами, залежними від тієї чи тієї ситуації. Все це відкриває можливості для неймовірних маніпуляцій.

– Сучасний рекламований продукт подає себе виключно в ролі помічника, хоча мета його творців протилежна: опанувати людину, прив’язати її до себе. Якраз у такому ключі варто розглядати поняття «електорат» і «споживач». І перший, і другий приречені бути ресурсом, який упевнений, що він – пуповина світу. Ресурсом, який покладається виключно на свої тілесні відчуття й дочасні бажання, забуваючи, що насправді все це не індивідуальне, а родове. Людині нав’язують думку, що вона гідна «божественної насолоди», хоча насправді зводять її до ролі стандартизованого покупця стан‑ дартних продуктів. Її індивідуальність відкидають за допомоги моди, трендів, брендів і подібних «божків» з популярними назвами. Це зворотна сторона сучасної свободи, покладання тільки на власні сили – отого «плідного» атеїзму. Особистість знеособлюється, перетворюється на річ з ряду інших речей, які можна замінити за необхідності іншими. Людина робиться засобом замість того, щоб бути метою. Відтак і атеїзм може призвести до тих же наслідків, що й релігійний фанатизм, до втрати людяності та поклоніння ідолам. У ролі останніх найчастіше в наші дні виступають статки і слава.

– Зазвичай людина думає: так, я досягну цієї вершини, а тоді заживу; зроблю кар’єру, а потім уже обзаведуся сім’єю; зароблю стількито грошей і після того буду чесним (чесною). Та насправді це пастка! Бо «тоді», «потім» і «після» вже не буде. Світ такий, що демонструє нам один міраж за іншим, і кінця-краю їм нема. А людина за своєю природою є істотою, яку ніколи не може задовольнити досягнуте. Самовпевнено покладаючись тільки на власні сили, вона прагне осягати все нові й нові цілі. Цей процес захоплює, і особа тоне у буднях та плинності. Навіть здобуті мільярди не рятують її від екзистенційного почуття беззмістовності, що на тому чи тому етапі життя неодмінно приходить до кожного хоча б раз у житті.

– Питання, для чого (кого) я живу, час до часу постає перед нами всіма. Багато хто відмахується від нього атракціями зовнішнього світу. І хоча історія свідчить, що зробити це насправді неможливо, людство віками стає на одні й ті ж граблі. Наша ситуація тотальної недовіри, апатії, феномен «опущених рук» і комплекс меншовартості – не унікальне явище в історії homo sapiens. Ситуація, в якій ми опинилися, є логічним завершенням нашого буття без дотримання справжніх цінностей нашої системи, в якій головне не людина, а кількість виплавленого чавуну чи видобутого вугілля. Знаково, що і в офіційній звітності Державної служби статистики України першими розміщені макроекономічні показники, національні рахунки та енергетика. Розділи про демографічну ситуацію і здоров’я посідають тільки 21-шу і 22 позиції з 29-ти. Напевно українцям треба врешті визнати, що ми вже віками перебуваємо на екстенсивному шляху розвитку, для якого дослуховування до потреб людини є вторинною потребою. Головне зовнішнє, цьогосвітнє. Чи не є наслідком цього ота наша меланхолійна індивідуальність та ірраціональність в менталітеті, про яку кажуть дослідники? Чи не тому, що ми як суспільство не спромоглися забезпечити продиктовану нашою релігією справедливість, ми шукаємо її у засвітах?

– Ми у своїй Конституції задекларували, що відчуваємо відповідальність перед Богом, але наше суспільство живе радше за принципом «якщо Бога немає, то все дозволено», висловленим Федором Достоєвським. Скільки разів єрархи УГКЦ тільки в незалежній Україні застерігали перед спокусою збудувати капіталізм на власному подвір’ї! Марно… В нас уже виникла закономірність: щойно окремі політики чи бізнесмени приходять до влади, як починають будувати «межигір’я» – кожен за своїми можливостями. Людей в Україні досі розглядають як речі, ресурс. І це насправді атеїзм у дії. Адже навіщо дослухатися до людини, у тому числі до себе, коли набагато простіше вульгарно тлумачити її потреби через піраміду Абрахама Маслоу. Водночас справжня релігійність – це не скиглення до Бога, аби послав манну небесну. Навпаки, це щоденна праця душі і тіла заради того, щоб бути з Всевишнім, якого одним розумом ми зрозуміти не зможемо ніколи. В цій праці особа пізнає цінність інших людей і цінність єдиних правил для всіх. Це природно, що віруючі бачать у загальних правилах Закон Божий. Інакше вони не були б віруючими. В соціальному вимірі головне у тому, що сама віра в Бога, любов до нього, не можуть бути виражені інакше, ніж через любов до ближнього. Це капітал релігії, який не можна замінити нічим іншим. Наважуся сказати, що в нас він досі не задіяний повною мірою.

Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст

УГКЦ на Тернопільщині повернули 350-літній монастир

Монастир Різдва святого Івана Хрестителя Чину святого Василія Великого повернули його засновникам – отцям-василіянам. Це сталося після двох десятиліть наполегливих звернень віруючих з вимогами, аби Бережанський психоневрологічний будинок-інтернат забрали з обителі.

Цей монастир насильно закрила радянська влада наприкінці 1940-их. До 1979 року в келіях і храмі діяв геріатричний будинок, згодом – будинок-інтернат.

Акт передачі монастиря Церкві затвердила спеціальна комісія Тернопільської обласної ради 5 серпня 2014 року. Тепер в планах настоятеля обителі отця Степана Романика (ЧСВВ) відновити вигляд архітектурного комплексу станом на 1930 – 1940 рр. на основі архівних і фотодокументів. Оскільки частину монастиря і монастирську церкву василіянам повернули ще в 1993-ому, у Краснопущі впродовж років тривало їх відновлення. Відтоді обитель, де зберігають Краснопущанську чудотворну ікону Матері Божої, щороку збирає паломників, особливо на празник Різдва святого Івана Хрестителя. Пам’ятку внесли до паломницьких місць Патріаршого паломницького центру УГКЦ.

Монастир у Краснопущі заснували ченці Варлаам і Феодосій з благословення львівського єпископа Атанасія Желиборського від 20 грудня 1664 року. А вже 7 березня 1665-го чернечий осередок підтримав власник довколишніх маєтностей і майбутній польський король Ян Собеський.

З історією Краснопущанської обителі пов’язані імена Івана Франка, Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, Осипа Назарука та численних подвижників-василіян, зокрема отців Йосафата Скотинського та Якима Сеньківського.

Після того, як у 1810 р. влада заборонила викладати у Львівському університеті філософію та богослов’я українською мовою, відповідне навчання організували саме в Краснопущі та проводили його до кінця 1814 року – до заборони робити це і в монастирі.

З XVIII ст. в монастирській церкві у Краснопущі стояв мистецький іконостас роботи жовківського майстра Василя Петрановича – один із найцінніших в Галичині. Проте майже весь цей шедевр був знищений під час пожежі в церкві 1899 року. У 1906-ому в монастирі звели новий храм, який розписав Сергій Дідушенко. В 1912 році львівський монастир святого Онуфрія придбав для Краснопущанського іконостас колишнього монастирського храму в селі Деревач, що неподалік Львова. Його в 1719 році зробив жовківський митець Гнат Стобенський.

До Другої світової війни в обителі щороку відбувалися велелюдні прощі, але все знищили червоні «визволителі».

Після років занедбання та руйнувань монастир, вже у незалежній Україні, взялися відроджувати місцеві віряни на чолі з першим настоятелем отцем Методієм Скралем (ЧСВВ) – знаним екзорцистом. До храму була повернута ікона, яку в роки радянського лихоліття переховувала місцева жителька Марія Лещук. Довоєнний іконостас також збережений, але він у парафіяльному храмі села Вербів Бережанського району. В наші дні триває реставрація, виявлені розписи початку ХХ ст. Про відвідини і паломництво до монастиря можна домовитися з настоятелем отцем Степаном Романиком за тел. 067 943-32-44.

Підготував В. М.

Війна у домі: битва за Україну і виклики для християн

УМОВИ СПРАВЕДЛИВОЇ ВІЙНИ
Шкода, завдана агресором, є тривалою, важкою і безперечною.
Усі інші засоби для покладення цьому краю
виявилися неможливими або безуспішними.
Обґрунтовані можливості успіху.
Щоб використання зброї не спричинило лиха і безладдя,
важчих, ніж лихо, яке слід усунути.

(Катехизм Католицької Церкви)

Війна… Це коротке і страшне слово зненацька увійшло в життя мільйонів наших громадян. Війна змінила реалії так раптово і болісно, що й на державному рівні військові дії на сході України назвали цілком по-іншому – антитерористичною операцією (АТО). А втім підміну понять можна зрозуміти і пояснити психологічною неготовністю загалу та його керівництва до адекватного сприйняття дійсності.

Криза паралельної реальності

Мільйони громадян зрозуміли, що були заколисані багаторічними «оксамитовими» маніпуляціями їхньою свідомістю з боку східного сусіда через ЗМІ та численних місцевих політиків-маріонеток. Обмануті люди гадали, що Україні нічого не загрожує. Понад те, семимільйонний Донбас справді ввірував, що годує всю державу і що всі йому винні…

Війна на Сході… Держава була до неї не готова. Факт, що протягом понад 20 років у концепцію національної безпеки так і не заклали можливість нападу Росії – вона ж бо братній народ! Застереження про загрозу з цього напрямку, які десятиліттями лунали з вуст представників Західної України, значна частина соціуму трактувала як «бандерівщину». Трактувала, навіть не дізнавшись, хто такий Бандера, що таке ОУН, чому УПА люблять там, де вона була, і недолюблюють там, де не діяла. Історична пам’ять значної частини українства на батьківській землі засвідчила свою слабкість, а суспільна свідомість – неспроможність зрозуміти агресію братів слов’ян. Отож, замість слова «війна» ми отримали абревіатуру АТО. Замість того, щоб адекватно оцінити ситуацію і розпочати її змінювати діями, буденна свідомість вирішила адаптувати її словесно. Очікувано, що зробити це не вдалося. Україна, а саме та її частина, яка ще вірила в «добру Росію», переживає етап пробудження. І тут просто дзвенять у вухах пророчі слова Тараса Шевченка: «Присплять лукаві і в огні її окраденую збудять…»

Ми воюємо. Уже й Президент України Петро Порошенко, який вперто говорив про АТО, 24 серпня, у День Незалежності, оголосив, що це війна, яка увійде в історію України як Вітчизняна. Сказав він і про те, що Україна нарешті перестане святкувати День захисника Вітчизни за російським календарем – 23 лютого. Це ще питання, чи потрібно Україні переймати в північного сусіда практику найменування тих чи тих воєн вітчизняними? Адже хіба нам потрібна Україна як просто «не Росія», але аналогічна за ментальним укладом?

Напевно, що не за це боремося. Проте наразі головне вистояти! І наші шанси зросли в стократ у тому, що чи не в кожному звільненому місті Донбасу українських вояків зустрічають місцеві жителі із синьо-жовтими прапорами. Принаймні частина тих українців, які жили у паралельній реальності російських серіалів про добрих ментів і кагебешників, усвідомила цінність вільної України. На жаль, до цього усвідомлення людям довелося пройти шляхом несусвітніх втрат, крові й поневірянь.

Смертні гріхи напасника

Ще в далекому 1995 році батько і глава УГКЦ Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський пояснював, що «держава – це Богом благословенна людська громада напевній території і границях. Тому кожен її громадянин, а тим більше вояк, незалежно від віровизнання, походження і стану покликаний у совісті перед Богом до творення ве‑ ликого морального і матеріального добра та для збудування і захисту її цілості».

Через майже 20 років після того, як пролунали ці слова, частина громадян України взяла до рук зброю і розпочала боротьбу проти власної держави, уклавши підступну спілку з сусідом. Гинуть люди, палають міста, розстрілюють мирних біженців, а «покровителі» колони КамАЗів, що приїхала грабувати українські підприємства на окупованій території та вивозити все «в глубінку», цинічно називають її «гуманітарним конвоєм», наголошуючи міжнародному співтовариству, що така «допомога» є затребуваною і акція повториться. Називають чорне білим…

Ворог прагне посіяти в українцях зневіру й невпевненість, відновити колоніальний контроль над нашою землею. Успішна Україна – це політична смерть для вже давно фізично мертвої примари Союзу. Тому на недопущення її розбудови придумані витончені методи маніпуляцій і кинуті збройні сили. Бо тільки перших, як засвідчив Майдан 2013/2014, виявилося недостатньо. Україна прокинулася, хоча й окраденою. Але ж війна – це не Майдан, може зауважити хтось. Принаймні до того масово не гинули люди? І тут варто заперечити: люди гинули у СІЗО, міліційних відділках, тюрмах, під колесами автівок «мажорів», на вулицях і тротуарах, від рук мисливців-нардепів, від задавнених і неправильно діагностованих хвороб, які мала б лікувати безплатна за Конституцією медицина… Гинули навіть від голоду та недоїдання, незважаючи на те, що надворі ХХІ століття. Миру в Україні вже давно не було…

«Мир – це дар Божий. Це не тільки відсутність війни; миру не‑ можливо досягти без захисту добра людей, вільного спілкування з ними, пошани до гідності людини і наро‑ дів, постійної підтримки братерства. Мир є ділом справедливості й пло‑ дом любові», – читаємо у Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха».

У Катехизмі Католицької Церкви йдеться, що мир, як наголошував святий Августин, є «спокоєм порядку». Хіба протягом більш ніж 22 років незалежності під керівництвом старих, хоча й перефарбованих, номенклатурних діячів ми були свідками дотримання ви‑ щевказаних умов? Хіба мали спокій і порядок? Усе вищезазначене українське суспільство могло отримати завдяки Майдану, Революції Гідності. Одначе коли наш соціум спромігся скинути з себе внутрішнє ярмо тиранії, а сам тиран утік, на сцену вийшли його покровителі і не злякалися свого останнього аргументу – війни. Пояснення логіки їх дій дає Катехизм УГКЦ:

«Мир є важливою цінністю, необхідною для розвитку не лише людини, а й цілих народів і держав. Як цінність, мир ґрунтується на принципі пошани до людської особи, до її життя та гідності».

Уже притчею во язицех стало те, що російська демократія завершується там, де починається українське питання. Дуже могутні сили в Росії прагнуть відродити імперію і за будь-яку ціну втягнути Україну до неї. Ними керує гнів, адже українці наважилися бути господарями на своїй Батьківщині. Офіційні речники агресора, одягнувши зручні костюми і вдаючи із себе великих інтелектуалів, просто забувають тривіальність власних мотивів. Вони прикриваються гаслами і псевдоцінностями навіть у той час, коли Церква на весь світ викриває: загрозами для миру, а отже, причинами війни є несправедливість, заздрість, підозрілість та гордість, які панують між людьми і народами. Проте кожна медаль має два боки, і власним гнівом ворог сам готує собі пастку: «Якщо гнів доходить до свідомого прагнення вбити ближнього чи важко його поранити, то він тяжко суперечить любові, він є смертним гріхом», – декларує Катехизм.

Війну в Україні нападник сприймає як нагоду для сліпої й безоглядної помсти, забуваючи, що «всілякі воєнні дії, спрямовані, без ніякої різниці, на знищення цілих міст та великих регіонів з їхніми жителями, є злочином проти Бога і самої людини, злочином, який повинен бути суворо і без вагань засуджений».

Винищення народу, нації чи етнічної меншості Католицька Церква однозначно засуджує як смертний гріх. І ворог України сам іде на нього, сіючи смерть тілесну і духовну. Україна в небезпеці, якої давно не зазнавала, – небезпеці фізичного знищення. Адже що може зробити з вільнолюбними громадянами той тиран, який навіть біженців, котрі йому довірилися, насильно переміщує в Сибір і Заполяр’я?!

Дії ворога настільки компрометують його слова, що пропаганду до поширення ідеології «русского міра» мислячі люди вже почали порівнювати з пропагандою поширення СНІДу!

Запорука нашої перемоги

Україна воює. Вона, як і кожна інша країна в подібному становищі, просто зобов’язана протистояти агресії. Справді, Церква наголошує, що війна не є способом вирішення конфліктних питань. Для цього існують інструменти, що не порушують гідність людини: міжнародне право, чесний діалог, солідарність між державами, дипломатія. А все ж ворог України обрав війну – «батько брехні і темряви» боїться світла.

Усім, хто засуджує війну, варто пам’ятати й те, що Церква визнає право жертви на захист. У випадку України є підстави говорити, що триває вже не просто війна, а те, що католицьке богослов’я називає «справедливою війною».

Законний захист за допомоги військової сили Католицька Церква узалежнює від чотирьох умов (див. Умови справедливої війни). І застереження всіх їх в українському конфлікті уже враховані.

«Війна сама по собі є дуже погана річ, жорстока річ. Бажання, яке хочемо осягнути, здійснити при допомозі війни, може й повинно бути спрямоване тільки на дуже високі й чисті цілі – не для нападу, а для звільнення, задля забезпечення рівних людських прав для всіх», – ці слова Любомир Гузар виголосив ще восени 1998 року. Як до, так і після цього Україна не нападала ні на кого.

Тепер же в державі триває мобілізація. Можна спостерігати вимушене обмеження громадянських прав, пов’язане з військовим періодом. Серед суспільно важливих тем – підтримка армії, обговорення переведення економіки на військові рейки, якість керівництва країною та бойовими діями… Зусібіч можна почути критику, яка подеколи переростає в критиканство. Дехто опускає руки, а дехто, навпаки, раптово відчуває такий приплив енергії, що здатний здійснювати проекти, яких від себе не сподівався. Тисячі українців йдуть добровольцями до війська і без перебільшення мільйони збирають та жертвують гроші на їхнє забезпечення. Війна є викликом, що дозволяє побачити справжнє обличчя кожного, його чи її «внутрішню людину», як писав Григорій Сковорода.

Звісно, воювати спроможний далеко не кожен, але на кожного, незалежно від відстані до лінії фронту, події накладають особливі обов’язки.

«Кожен покликаний до того, щоб зробити свій внесок у зміцнення та реалізацію миру через конкретні жести миру в сім’ях, на робочих місцях, у спільнотах, у громадянському житті, у національних і міждержавних організаціях. Шляхом до зміцнення миру є невтомна молитва за мир, а також співпраця християн із тими, хто щиро прагне зберегти мир», – подає Катехизм УГКЦ.

Відповідно недопустимою є байдужість, коли рідна країна захищається від агресора. Адже часnочка кожного в справі захисту Батьківщини є необхідною для виконання Божої заповіді – «шануй батька і матір своїх».

Особлива увага українського суспільства зараз прикута до війська – як до Збройних сил України, так і до підрозділів Міністерства внутрішніх справ.

«Є це даром Божим, що маємо своє військо…» – наголошував у середині 1990-их Мирослав-Іван кардинал Любачівський.

УГКЦ не раз декларувала, що дбати про армію потрібно постійно, а не тільки під час конфліктів. Власне Церква і робить це шляхом благодійності й капеланства. Греко-католицькі священики, серед яких і колишні афганці, забезпечують духовні потреби солдат на передовій.

«Служіння у війську потребує не лише певної технології чи певної поведінки, а й певної військової моралі. Ми знаємо з історії чимало прикладів, коли численні війська були переможені значно меншим противником, який, одначе, мав високий бойовий дух, справжнє відчуття, що один залежить від другого, що сила всіх полягає у тому, наскільки кожен до кінця витримає у своєму середовищі. Мораль війська майже в кожній ситуації є ключем до перемоги. Не технологія, не кількість, не засоби, а бажання здобути перемогу задля якогось справді високого ідеалу, задля служіння спільноті, заради оборони прав. Може, це єдиний засіб, який гарантує перемогу, довготривалу перемогу», – зазначав Блаженніший Любомир.

Але мораль війська буде такою, якою є мораль і підтримка його народу. Зарадити тут у наших можливостях.

Володимир Мороз, історик, журналіст