Розмова з головою Міжєпархіальної комісії у справах мирян УГКЦ, директором Інституту родини і подружжя УКУ, викладачем кафедри філософії УКУ та депутатом Львівської обласної ради Юрієм Підлісним на тему останніх віянь у церковно-державних стосунках в Україні.
Яку модель взаємин будує нова влада?
На мою думку, нинішня влада розбудовує доволі дискримінаційну політику в церковно-державних стосунках. Надається перевага одній із конфесій, а конкретно Українській Православній Церкві Московського Патріархату. Це можна пов’язувати з тим, що нинішня владна верхівка в основній своїй масі є вірними цієї конфесії і, відповідно, нехтуючи інтересами інших людей, більший акцент робить на своїй конфесії. А можна це розглядати з іншої точки зору: що це свого роду інерція радянського періоду – віддавати перевагу слухняній Церкві, яка вже раніше була підкорена. Але якщо дивитись більш комплексно, в мене складається враження, що сьогоднішня влада просто представляє проросійські інтереси, і в її діяльності відображається прагнення догодити розбудові «Руского міра». «Рускій мір» повинен просуватись, як я розумію, по лінії міждержавних і по лінії церковних стосунків. І часті візити Патріарха Кирила в Україну, його зустрічі з високопосадовцями дають підстави вважати, що все рухається саме в такому напрямку. Виділення великих коштів з бюджету Києва, наприклад, на побудову храму саме Московського Патріархату, є однією із підстав так думати. Чому в столиці країни, яка налічує кілька великих конфесій і надцять менших спільнот, кошти не розподіляються пропорційно? Якщо ж виникло бажання підтримати якусь конфесію, то треба пояснити чому саме її. Цього не було зроблено. В мене виникає питання: а якщо б, скажімо, греко-католики чи УАПЦ подала заявку на виділення 11 мільйонів на побудову храму, чи було б виділено такі кошти? Явно влада сприяє тільки одній конфесії. А якщо є сприяння одній Церкві, то відбувається дискримінація інших вже за самим визначенням. Гляньмо, що відбувається в Російській Федерації – там РПЦ дійсно є у привілейованому становищі. Можна умовно сказати, що вона є державною Церквою. І саме така тенденція намічається у нас.
Що буде з іншими?
Я думаю, що справа буде рухатись у двох напрямках. Спершу спробують тиснути. А тих, на кого не вдасться, скажімо, на сильніших, їх будуть просто ігнорувати, не помічати, начебто їх немає. А когось, можливо, будуть, скажімо так, зачищати. Тиснути будуть на тих, хто не має захисту всередині держави й на міжнародному рівні. А хто слабший, від тих будуть по трошку відкушувати, щоб з‘їсти. Правдоподібно, що м‘який тиск буде чинитись на римо-католиків, можливо, трохи сильніший тиск буде на греко-католиків. З Київським Патріархатом і УАПЦ буде ще інакше. Гадаю, це буде диверсифікована політика. Неважливо, як і на кого будуть тиснути, головне, щоб від цього вигравала «правильна» Церква.
Чи можливий діалог?
З одного боку виглядає, що марно сподіватися на те, що Президент дослухається або що, можливо, Президент чогось не знає. Якщо він особисто чогось не знає, то відповідні служби, які працюють на забезпечення його діяльності, однозначно це знають і час від часу йому доповідають. Проте писати звернення до Президента, робити публічні звернення до нього необхідно, тому що, з одного боку, це показує, що ми ще існуємо. З другого боку, це є елементом спротиву тому тискові, який чиниться. І ось, наприклад, зустріч релігійних лідерів і експертів під егідою Фонду Конрада Аденауера була запланована власне тому, що всі почали відчувати оці тенденції щодо дискримінації інших Церков. Зрештою, усе, що відбувається довкола них, є явним порушенням 35 статті Конституції України. Також тут є елементи, які ведуть до розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Тому що коли фаворизують одну Церкву, я можу припустити, що у вірних інших конфесій може виникнути нездорове ставлення до тієї конфесії, якій віддаються преференції. Це міна сповільненої дії чи навіть бумеранг. Бо за якийсь час влада поміняється. І чи не буде спроби політиків, які представляють інші конфесії, взяти реванш. Це не сприяє стабільності. Тобто звертатися до Президента, який за Конституцією є її гарантом, гарантом конституційних прав, зрештою, спокою в країні, суспільного миру, потрібно. Головне – не мовчати.
Чи можуть допомогти політики?
Я думаю, що не потрібно ставити питання про захист якоїсь конкретної конфесії. Бо сьогодні б’ють одних, завтра – будуть інших. А післязавтра, коли дійдуть до останнього, то вже й не буде кому заступитись. Питання є не в цьому, питання є, в першу чергу, в принципах і в цінностях. Влада, яка тепер керує Україною, задекларувала свої цінності і принципи: сприяння одній конфесії і ігнорування чи тиск на інші. Що повинен зробити той політикум, який не є провладний чи перебуває в опозиції? Він повинен чітко задекларувати свої цінності і діяти відповідно до них. Це, зрештою, є проблеми України впродовж всього періоду незалежності, що не було вироблено чітких принципів і сформульовано конкретних цінностей. І це стосується кожної партії, за окремими винятками. Наприклад, видно, комуністи мають чіткі принципи, а також низка партій, які стоять на продажних цінностях «хто більше заплатить, того підтримаємо».
У цінностях не повинно бути чітко видно принципи невтручання держави у церковну сферу. Тобто, якщо в нас задекларовано, що держава відділена від Церкви, а Церква від держави, то це потрібно розуміти таким чином, що не може представник державної влади чи органів місцевого самоврядування вирішувати, що робить Церква і чи їй сприяють чи не сприяють. Держава повинна створити такі умови, щоб кожна конфесія, кожна спільнота могла самостійно і ефективно вирішувати свої проблеми. Повинні бути створені такі умови, щоб кожна конфесія, незалежно від юрисдикції чи Москви, чи Константинополя, чи Риму, чи самостійна, мала належні умови для вільного розвитку. І це означає так само, що Церква не повинна приходити до держави і розказувати, як керувати державою. За винятком того, щоб стояти на сторожі моральних цінностей.
УГКЦ готова до такої дійсності?
Пустити все на «Божу волю» не можна. Тому що Бог дав нам свобідну волю і розум, щоб ми могли діяти відповідно, захищаючи власні інтереси. Чи була Греко-Католицька Церква готова до цього? Я не можу сказати за всіх, особисто для мене було зрозуміло, що буде сприяння Московській Церкві, але чи я був готовий, що події будуть розвиватись саме так? Не знаю. Я не думав, що будуть утискати якісь Церкви. Теоретично така можливість припускалась. Але до прямого тиску я особисто не був готовий. Хоча після того, як Патріарх Кирил виступив з цією ідеєю «Руского міра», було зрозуміло, що наступні кроки будуть. Тому що вже сама ідея, так, як вона викладається, є явно імперською. Це та сама ідея третього Риму, хоча вона тепер формулюється умовно не як третій Рим, а як другий Ватикан. Тобто створення православного Ватикану. І цю роль центру бере на себе Москва. Це спроба створення, на мою думку, такого двополярного церковного світу, де з одного боку є Ватикан, а з іншого Москва – другий Ватикан. Ці тенденції можна прослідкувати і в міжправославних стосунках. Так пишуть експерти з цього питання. І, відповідно, в такій концепції двох Ватиканів, один з яких за визначенням є «загниваючим», а інший – «богоносцем», немає місця для тих, хто хоче бачити цю карту по-іншому. За давньою традицією, яка сформувалась в Росії, таких треба нищити. Це нетерпимість до іншого. І в мене виникає логічне запитання: чи ідея цього «Руского міра» має щось спільного з християнством?
Мені доводилося чути небагато думок із греко-католицького середовища на цю тему. Можливо, люди ще не до кінця усвідомили, яка небезпека може критися за ідеєю «Руского міра», якщо вона почне реально втілюватись. Ми ще не зовсім відчули її в дії. Я підозрюю, що невдовзі може з’явитися подвійний осідок Патріарха Кирила. Оце вже буде реальний, сильний крок. Це вже буде реальна загроза не лише церковному спокою, а й суверенітету. Якщо буде прийнято таке рішення, що Патріарх Московський є одночасно митрополитом Київським, це викличе бурю в суспільстві. Я думаю, що те, що в УГКЦ сьогодні відмовчуються з приводу цього питання, немає аналізу, систематичного і виваженого, – це тому, що люди ще не до кінця усвідомили загрози цієї ідеї.
«Рускій мір» в головах нашої влади
Я не знаю, як там є насправді. Підозрюю, що політика нинішньої влади або дійсно у фарватері по‑ літики РПУ і їй підпорядкована, а, можливо, вона просто збігається зі світоглядом цих людей. Він певним чином співзвучний з тими посиланнями, які дають автори ідеї «Руского міра». Тут може бути випадкова симфонія. Але незалежно від того, чи вона випадкова, чи планова, вона все одно є небезпечною. Для того, щоб ідея Патріарха Кирила не була небезпечною для нас, щоб це була одна з чергових витівок наших сусідів, держава повинна дуже чітко працювати, щоб виконати норму 35 статті Конституції, за якою держава не сприяє, не проштовхує чиїхось політичних ідей. А ця ідея не просто політична, а геополітична. Якщо б в Україні була ситуація, як за попереднього Президента, коли він намагався безсторонньо ставитись до всіх конфесій, то тоді ідеї «Руского міра» були б собі таким черговим кумедним чи агресивним кроком Москви, який би до України не мав особливого застосування.
Тож як повинна чинити УГКЦ?
Я б відповів на це запитання ілюстрацією із завершальної частини Євангелія від Івана, коли Ісус Христос говорить Петрові «Паси вівці Мої», а він в той момент побачив, як йдуть інші учні, зокрема й Іван, і питається: «А цим що уговотовано?». Й Ісус чітко відповідає: «А тобі що до того?». Завдання греко-католиків, як і всіх інших християн, розбудовувати своє життя. Ми не повинні дивитися, що роблять інші, й підстосовувати під них свою політику. Нам потрібно дуже чітко розбудовувати своє внутрішньо‑церковне життя. Повноцінно. Тоді ми будемо готові до будь-яких викликів. Найперше – розбудовувати церковне життя. Одночасно з цим бути готовим до різних непередбачуваних ситуацій, пов’язаних з тими небезпеками, яких можна чекати від «Руского міра». Ми повинні вміти реагувати, вміти протиставити свою ідею розвитку як міжцерковних стосунків, так і церковнодержавних. На жаль, ніхто ще не запропонував іншої моделі, яка б стала цікавою суспільству. Очевидно, багато хто покликається на той стан речей, який був до Кирила і до Януковича, тому, можливо, й не працювали над цим. Звісно, треба мати авторитетних речників, які здатні публічно формулювати ті антитези, які необхідно засвоювати людям і застосовувати у своєму житті, щоб деструктивні ідеї не ставали реальними загрозами.
Голос на захист скривджених
Ми повинні підіймати голос за покривджених. Ми повинні підіймати голос в першу чергу за цінності й принципи. От ситуація з парафією Київського Патріархату, яку перебрала Московська Патріархія. Наше завдання – цю подію використати, щоб знову наголосити на тому, які цінності тут порушені, й повинні функціонувати, і вказати на те, хто ці цінності порушує. Щоб було чітко зрозуміло людям, хто на чиєму боці. Отже, сам факт захоплення храмів, сам факт ущемлення прав вірних і сприяння іншим свідчить лише про одне – про переділ. Якщо це є елементом «Руского міра», то ми повинні згадати, що подібне вже відбувалося. Це було в іншій сфері, але характеризується такою фразою: «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем». Йшлося про те, що ми будемо переділювати весь світ. Тобто вже з Москви подібні ідеї лунали. Як вони втілювалися? Ми всі прекрасно знаємо. Ми знаємо, як чинили з непокірними. Відповідно, консолідація всіх абсолютно необхідна. Але ця консолідація не для того, щоб підняти всіх проти Московського Патріархату, а щоб ліквідувати цю неправильну практику сприяння одним і утисків інших.
Підготував Анатолій Бабинський