РОБОЧИЙ ДОКУМЕНТ «PRO MEMORIA»

(Проект від 15 травня 2002 р.)

Вступ

Метою цього документа є:

• канонічний аналіз пункту 11 Декрету про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum II Ватиканського Собору та канону 57 Кодексу канонів Східних Церков;

• представлення аргументів у справі піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності;

• пропозиції щодо способу піднесення.

1. Законодавчі джерела

Законодавчою основою піднесення до гідності патріархату в східній католицькій Церкві є канон 57 Кодексу канонів Східних Церков (далі – ККСЦ) [2] та його автентична інтерпретація, що опирається на загальні джерела, традицію та учительський уряд Церкви, думки каноністів і бого­словів. Оскільки визначальними для чинного законодавства є постанови II Ватиканського Собору, доцільно спершу розглянути твердження Отців Собору щодо питання творення патріархатів.

На II Ватиканському Соборі, у Декреті про Східні Церкви Orientalium Ecclesiarum (далі – ДСЦ), п. 11, Отці Собору проголосили принципову можливість створення у вселенській Церкві нових патріархатів [3]- «де буде така необхідність» (ubi opus sit).

У джерелах[4] та коментарях [5] до цього фрагмента не знаходимо кон­кретизації чи пояснень ні того, яка саме ситуація передбачена Отцями Собору, ні того, чи існують умови і які саме умови потрібні для засто­сування цієї можливості.

Можна припустити, що Отці Собору свідомо не визначали точних умов [6], оскільки історично, для кожної окремої Церкви, вони були й зали­шаються різними та формуються на основі звичаєвого права [7].

У вступі до ДСЦ Отці задекларували своє прагнення «визначити ще деякі головні засади, що відносяться до цілої Церкви, залишаючи решту дбайливості східних Синодів, а також Апостольському Престолові»[8].

Вихідною точкою міркувань щодо визнання патріаршої гідності УГКЦ повинна стати частина перша п. 11 ДСЦ, у якій подається мотив ство­рення патріархатів – «тому, що патріярхальний устрій у східних Церквах є традиційним видом управління». Отже, визнання патріаршої гідності є природним правом східної Церкви. [9] Таким чином, усвідомлення й обґрун­тована аргументація власного права можуть вважатися першою й основ­ною opus, яку Отці Собору передбачали для піднесення східної католиць­кої Церкви до патріаршої гідності.

Отже, можливість створення патріархатів є не просто новою пропо­зицією, а й серйозним наміром (exoptare) і виразним бажанням Отців Со­бору відважно йти вперед, «залишаючи непорушними традиції кожної поодинокої Церкви» (ДСЦ, п. 2). [10]

Умовами для піднесення Церкви до патріаршої гідності деякі автори, серед іншого, вважають: апостольське походження, історичну автономію, живучість та інтенсивність розвитку, наявність дієвих механізмів збере­ження спільної літургічної практики і правопорядку, традиції і культури, а також пастирську та місіонерську активність. [11] Зрештою, у формулюванні про можливість творення патріархатів у Кодексі канонів Східних Церков 1991 року вже не згадується про ubi opus sit. Обґрунтування такого акту залишено верховній владі Церкви (Папі Римському). [12]

Оскільки верховний архиєпископ та Синод єпископів кожної Церкви свого права певним чином беруть участь у верховній владі вселенської Церкви, можна вважати, що до їхньої компетенції належить також ініціа­тива піднесення тої чи іншої Церкви до патріаршої гідності.[13]

Потребу піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності можна обґрунтувати в історичному, пастирському, еклезіологічно-канонічному та екуменічному аспектах.

2. Історична потреба

У випадку Української Греко-Католицької (Київської) Церкви питання патріархату не є новою ініціативою. Потреба завершення патріаршої структури і старання про її визнання мають глибоке історичне коріння. Ці питання неодноразово піднімалися на рівні верховної влади Церкви.[14] Змагання за автономію управління та патріархальне завершення цер­ковної структури велися:

• від самих початків розбудови церковного устрою – до унії з римською Столицею; [15]

• за папи Урбана VIII, у 1623-1644 роках; [16]

• за папи Александра VII, у 1655-1667 роках; [17]

• за папи Климентія IX, у 1667-1669 роках; [18]

• за папи Климентія X, у 1670-1676 роках; [19]

• за папи Григорія XVI, у 1840-х роках; [20]

• за папи Лева XIII;[21]

• за папи Пія X;[22]

• під час II Ватиканського Собору;[23]

• за папи Павла VI [24].

Наведений короткий історичний екскурс підкреслює тяглість усвідом­лення патріаршої гідності в Київській Церкві, а також факт, що перешкоди на шляху визнання патріархату Української Греко-Католицької (Київської) Церкви були здебільшого політичного характеру. Здобуття українською державою незалежності й відновлення історичної справедливості вка­зують на те, що потреба піднесення української Церкви до патріаршої гідності виглядає обґрунтованою. [25]

3. Пастирська потреба

Після неодноразових звернень Синоду єпископів УГКЦ [26], 1995 року Конгрегація у справах Східних Церков декретом № 249-95 визнала юрис­дикцію верховного архиєпископа та Синоду єпископів над всіма спільно­тами греко-католиків на території України (окрім Мукачівської єпархії). Це відповідає приписам і традиції ранньої Церкви, згідно з якими в одній дер­жаві – одна Церква (у цьому випадку структурно об’єднана в патріархат та в сопричасті з Римським Апостольським Престолом).

Якщо аналізувати сучасний стан УГКЦ, то стосовно канонічних умов заснування єпархій (див. кан. 85 ККСЦ) можна ствердити, що це найбіль­ша східна католицька Церква у світі та друга за величиною Церква в Україні [27] (понад 5 млн. вірних, кількість духовенства – близько 3000 осіб), її характеризують: велике зростання покликань; динамічна катехизація (понад 3000 катехитів) [28]; завершена розбудова церковних структур – 5 митрополій (2 на території України), налагоджене відповідне матеріальне забезпечення, активний розвиток наукової та освітньої бази. [29]

Потрібно зазначити також, що зміцнення корінної для цього реґіону Церкви свого права в конкретній східноєвропейській дійсності психологічно матиме великий вплив на тих, хто досі ще перебуває в пошуках Христа.

4. Еклезіологічно-канонічна потреба

Враховуючи, що християнство в апостольських часах ширилося на слов’янські народи з київських та херсонеських земель завдяки зусиллям апостола Андрія та папи Климента, саме Київська Церква вважається материнською для Московської Церкви. [30] Визнання Київського патріар­хату стане актом виразної пошани до східної церковної традиції, у якій саме материнська Церква повинна мати патріаршу гідність.

Необхідно зазначити, що київські і галицькі митрополити de facto во­лоділи більшими правами, ніж патріархи.[31]

Крім того, патріархат об’єднав би існуючі de iure митрополії: Львів­сько-Галицьку з діючим митрополичим престолом та Київську з вакантним, але й не ліквідованим формально митрополичим престолом, митрополити яких, з точки зору чинного канонічного права, володіють правами вер­ховного архиєпископа.[32]

Слід також враховувати, що титул верховного архиєпископа не зна­ходить обґрунтування в традиції, джерелах і ментальності Української (Київської) Церкви, і тому на практиці не тільки не сприяє душпастирству, а навпаки – помагає марґіналізації нинішньої Греко-Католицької Церкви.

Важливою екпезіологічною підставою визнання патріаршого статусу є виразна консолідація позицій всього єпископату Української Греко-Като­лицької (Київської) Церкви щодо потреби цього визнання та умов його реалізації. [33]

Оскільки суттєвою характеристикою Церкви є святість, треба підкрес­лити вікове багатотисячне свідчення віри і єдності Української (Київської) Церкви та факт, що декого з цих свідків вже піднесено на вівтар все­ленської Церкви.[34] Це додатковий, але не менш важливий аргумент на користь визнання патріархату Української (Київської) Церкви як данини справедливості й пошани до тих вірних Церкви, які спричинилися до зростання її святості.

5. Екуменічна та загальноцерковна потреба

Хоча згідно з каноном 152 ККСЦ статус верховного архиєпископа ви­знається рівним патріаршому, de facto в Україні, де є два (хоч не визнані такими Католицькою Церквою, але реально існуючі) православні патріар­хати і яка оточена патріаршими Церквами (Росія, Сербія, Болгарія, Румунія, Грузія), цей канонічний статус аж ніяк не однаковий,[35] що не сприяє рів­ності стосунків та налагодженню екуменічної співпраці.

Ще під час творення ДСЦ деякі Отці Собору наголошували, що для кращого знаходження єдності необхідно, щоб католицькі Церкви були в рівних умовах з православними братами.[36]

Піднесення до патріаршої гідності сприятиме усвідомленню реальнос­ті УГКЦ як законної спадкоємиці Київського престолу, а не як чужорід­ного, ворожого для України тіла.

Необхідно зазначити, що створення католицького патріархату не по­винно розглядатися як перешкода для можливого католицько-православ­ного об’єднання, оскільки Глава Української Греко-Католицької (Київської) Церкви традиційно декларує свій намір – у разі об’єднання зректися уряду на користь вибраного з православних патріарха. [37]

Мало того, піднесення УГКЦ до патріаршої гідності сприятиме нала­годженню ефективної співпраці її єпископських структур з українською римо-католицькою Церквою, оскільки сьогодні об’єднання євангелізаційних зусиль цих двох Церков sui iuris сприймається не як співпраця, а як злиття в одну структурну єдність.[38]

Треба визнати, що, оскільки «добро душ» завжди було і є метою Цер­кви, справедливий і справжній діалог та співпраця ніколи не повинні ви­кликати почуття меншовартості через свою тотожність. [39] Крім того, унійний патріархат не вважається остаточною метою української (Київської) Церкви.

6. Спосіб піднесення до патріаршої гідності

У ситуації УГКЦ найбільш адекватним видається піднесення до патрі­аршої гідності шляхом визнання Римським архиєреєм відповідного рішен­ня Синоду єпископів УГКЦ.

Хоча § 1 канону 57 ККСЦ, на перший погляд, не дає такої можли­вості, врахування герменевтичного правила, згідно з яким усі слова од­ного канону взаємно доповнюються [40], дозволяє поширити термін agnitum (визнання) з §2 цього канону на § 1. Таким чином, замкнуте коло роз­ривається й відкриваються можливості для розвитку тих Східних Церков, що вже перебувають у сопричасті з Римським Апостольським Престолом.

Для інших східних католицьких та некатолицьких Церков такий шлях повинен свідчити про реальне пошанування їхньої традиції. Для цього вони повинні бути принаймні повідомлені про процес інституціональної еволюції української (Київської), а разом із тим – вселенської Церкви.

Отже, створення нового патріархату не буде лише актом адміні­стративної влади з боку Римського Апостольського Престолу; воно буде чинником природного зростання, підтриманого і визнаного тією Церквою, яка служить єдності.[41]

7. Титул Глави Української Греко-Католицької (Київської) Церкви

Даниною традиції і свідченням історичної тяглості мав би стати титул: патріарх Києво-Галицький та всієї Руси-України. [42] Подібну пропозицію (патріарх Київський) подавала підготовча Комісія II Ватиканського Собору щодо Східних Церков.[43] Згодом, віддаючи данину титулам глав-попередників, титул поширився. Таке ж звертання використовували в листуванні працівники Римського Апостольського Престолу. [44]

8. Прецеденти

У відповідь на твердження, що післяапостольське творення нових патріархатів не відповідає східній традиції,[45] можна навести відомий при­клад – творення 1589 р. Константинопольським патріархом Єремією II Московського патріархату, згодом підтверджене на Соборі в Константи­нополі іншими східними патріархами. Сербія, Румунія та Болгарія – інші, ближчі за часом конкретні приклади [46]

Підсумки

Проаналізувавши найважливіші джерела та коментарі у справі ви­знання нових патріархатів у католицькому сопричасті, слід підкреслити, згідно з духом і буквою II Ватиканського Собору, існування реальної по­треби, актуальної як ніколи для вселенської Церкви, – діяльно заохо­чувати природний ріст Східних Католицьких Церков та всіляко сприяти (exoptare) цьому природному ростові у формі, адекватній конкретному Божому народові, завжди опираючись на традицію.

Ця реальна потреба сьогодні виразно притаманна Українській Греко- Католицькій (Київській) Церкві, яка відзначається тяглістю традицій, чи­сельністю, динамізмом розвитку та прикладом мученицької вірності.

____________________

[1] Комісія, до складу якої входили: вл. Софрон Мудрий (голова), оо. Й. Андріїшин, М. Димид, М. Квятковський, О. Каськів, Т. Коцюба, М. Хомів та Леся Коваленко, була створена патріархом Любомиром (Гузаром) 12.04.2002 р. і працювала до 14.05.2002 р.

[2] Див.: Motu proprio Cleri sanctitati (1957), can. 159 Pius XII: «…erectio seu restitutio, immutatio et suppressio patriarchatuum […] competit Romano Pontifici vel Oecumenicae Synodo…» {AAS. – 49 (1957). – P. 433-603); джерела до цього канону: Chalcedonensis, an. 451, can. 12; S. Innocentius I. Litt. Et onus et honor, a. c. 415, Nam quid’, S. Nicolaus I. Litt. Ad consulta vestra, 13 nov. 866, LXXIII; Innocentius III. Litt. Rex regum, 25feb. 1204; Leo XII. Const, ap. Petrus Apostolorum princeps, 15aug. 1824; Leo XIII. Litt. ap. Christi Domini, an. 1895.

[3] Тим самим колегіально підтвердивши викладені в Cleri sanctitati положення папи Пія XII.

[4] Про процес становлення законодавчої норми та дискусії Отців Собору див.: Acta et Documenta Concilio Oecumenico Vaticano II apparando. Series II (praeparatoria). – Vol. II: Acta Pontificiae Commissionis Centralis Praeparatoriae Concilii, Pars II. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1967. (Далі – Acta et Documenta… Vol II). – P. 179-279; ibid. – Vol. Ill: Acta Commissionum et Segretariatuum praeparatorium Concilii, Pars II. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1969. (Далі – Acta et Documenta… Vol. III). – P. 189-238; остаточну версію п. 11 із зауваженнями Отців див.: Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II. – Vol. Ill: Periodus Tertia. (Далі – Acta Synodalia… Vol. Ill), Pars VIII. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1976. – P. 494; проголошену норму див.: Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium auctoritate loannis Pauli PP. II promulgatus, fontium annotatione auctus. – Liberia editrice Vaticana, 1995. У посиланнях до кан. 57 джерела подаються ті самі, що в Cleri sanctitati, включно з останнім. 

[5] Зокрема: С. Pujol. Decretum concilii Vaticani II Orientalium Ecclesiarum. Textus et Commentarium. – Romae, 1970; N. Edelby, I. Dick. Les Eglises catholiques. Décret Orientalium Ecclesiarum. – Paris, 1970. – P. 316-317; R. Esposito. Il Decreto conciliare suile Chiese Orientali: testo e commento. – Roma, 1965. – P. 168-172.

[6] Acta Synodalia… Vol. Ill, див. прим. 4, Pars VIII. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1976. – P. 593.

[7] Цей звичаєвий характер підтверджує η. 23 Догматичної конституції II Ватиканського Собору про Церкву Lumen gentium та п. 7 ДСЦ. 

[8] Благовісник Верховного Архиєпископа Византійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. – Рік І. — Кн. 1. – Кастельґандольфо, 1965. – С. 19. Такі ж були вказівки Центральної підготовчої Комісії: говорити тільки про загальні справи, див.: Acta Synodalia… Vol. Ill, див. прим. 4, Pars IV. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1974. – P. 494.

[9] Пор. : W. De Vries. The Origin of the Eastern Patriarchates and Their Relationship to the Power of the Pope // One in Christ. – 1966. – P. 50-59, 130-142; J. Faris. Eastern Catholic Church: Constitution and Governance. – New York, 1992. – P. 140, 214.

[10] Крім того, важливо зауважити, що Собор ліквідував різницю між патріархатами (т. зв. більші й менші патріархати, що розрізнялися за часом створення), зберігаючи при цьому «право почесного першенства» патріархів, визначене Традицією (ДСЦ, п. 8).

[11] Зокрема: J. Madey. Le Patriarcat Ukrainien vers la perfectionne l’état juridique actuel. – Romae, 1971. – P. 232.

[12] Can. 57, §1: «…erectio, restitutio, immutatio et suppressio Ecclesiarum patriarchalium supremae Ecclesiae auctoritati reservatur…» Джерела до канону повністю дублюють джерела до п. 11 ДСЦ, однак, що цікаво, на сам цей пункт законодавець не посилається. Ані під час творення норми: Nuntia. – 19 (1984); 22 (1986); 24-25 (1987); 28 (1989), ані в коментарях, зокрема: J. Faris, D. Salachas. Istituzioni di diritto canonico delle Chiese cattoliche orientali. – Roma, 1993; J. Chiramel. The Patriarchal Structure in the Oriental Canon Law. – Rome, 1992, не уточнюються умови застосування цієї норми.

[13] Див.: Cleri sanctitati, Tit. IV: «De suprema auctoritate deque iis qui eiusdem sunt canonico iure»; положення, що «Patriarchae et Synodi iure canonico supremae Ecclesiae auctoritatis participes sunt» (Ap. const, loannis Pauli PP. II Sacri canones // AAS. – 82 (1990). – 1037).

[14] Подається за: V. Pospishil, Н. Luznycky. The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate. – Philadelphia, 1971 (включно з поданими джерелами); О. Лотоцький. Автокефалія. – Варшава, 1935.

[15] Мова насамперед про Київських митрополитів Клима Смолятича (1147-1155 pp.) та Григорія Цамблака (1415-1419 pp.), а також про старання канцлера Польщі Яна Замойського 1453 p.; див. зокрема: P. Lozovei. De Metropolitarum Kioviensium Potestate. – Romae, 1962. – P. 25-26; A. Amman. Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi. – Torino, 1948. – P. 105-110.

За папи Григорія XIII папський делегат до Польщі і Москви о. Антоніо Поссевіно 1583 р. піднімав питання про створення патріархату з осідком у Києві, який виконував би завдання модератора між Римським престолом та патріархом Константинополя, і патріарх Єремія II не мав щодо цього плану заперечень. Див.: Documenta Pontificum Romanorum historiam illustrantia. – Vol. I. – Romae, 1958. – P. 228-229; J. Krajcar. The Ruthenian Patriarchate // Orientalia Christiana Periodica. – 30 (1964). – P. 74; D. Tanczuk. Questio Patriarchatus Kiovensis tempore conaminum unionis Ruthenorum // Analecta OSBM. – Ser. II. – Vol. I. – Fasc. І. (Далі – Tanczuk). – P. 131-134.

[16] Митрополитами Йосифом-Велямином Рутським та Петром Могилою було розроблено план створення Київського патріархату. Римський архиєрей та король Польщі високо оцінили цей проект, а 1635 р. Конгрегація поширення віри його апробувала. Смерть Йосифа-Велямина Рутського та початок польсько-козацької війни не дозволили реалізувати проект. Див.: Epistolae Josephi Velamin Rutskyj. – Romae, 1956. – P. 193; Acta SC de Propagandae Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia, 1622-1862. (Далі – Acta SC de Propagandae Fide). – Vol. 1. – Romae, 1953. – P. ЗО, 153-154; Tanczuk, див. прим. 15. – P. 134-136, 141-144.

[17] За гетьмана І. Виговського питання про патріархат знову піднімалося під час підписання Гадяцького перемир’я. Див.: Audientiae Sanctissimi, 1650-1862. – T. 1. – Romae, 1963. – P. 52, 59; Epistolae Metropolitarum Kiovensis catholicorum, 1613-1838. – T. 1. – Romae, 1956. (Далі – Epistolae Metropolitarum Kiovensis). – P. 287, 289.

[18] Київський унійний митрополит Гавриїл Коленда та православний митрополит Михайло Балабан робили нову спробу примирення православних і уніатів в одному, Київському патріархаті. Див.: Epistolae Metropolitarum Kiovensis, див. прим. 17. – Р. 282- 283; J. Pelesz. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den âltesten Zeiten bis auf die Gegenwar. – T. II. – Wien, 1880. (Далі – Pelesz). – S. 270. 18

[19] Київський православний митрополит Кипріян Жоховський згодився відродити проект Йосифа-Велямина Рутського та Петра Могили. Крім того, він просив Констан-тинопольського патріарха Методія III зректися прав щодо київської Церкви, як це зробив Єремія щодо московської. Цей план також розглядався в Римі, але через турецьку інвазію в Європі не був завершений. Див.: Acta SC Propagandae Fidei, див. прим. 16. – Vol. 2. – Romae, 1954. – P. 42, 51.

[20] Папа Григорій XVI особисто сприяв створенню руського католицького патріархату. До цього патріархату мали б входити, за його задумом, «Львів, Перемишль, Пряшів, Мукачів, Крижівці, а також усі слов’яни Австро-Угорщини». Протести угорського уряду стали на перешкоді реалізації цього плану. Див.: А. Вагап. Progetto del Patriar- cato Ucraino di Gregorio XVI // Analecta OSBM. – Vol. III. – Rome, 1960. – P. 454-475 (з поданими документами); Peiesz, див. прим. 18. – S. 278.

[21] Папа Лев XIII 1886 р. звертався до Конгрегації поширення віри з пропозицією знову розглянути можливість створення руського патріархату. Див.: Г. Лужницький. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. – С. 535-536.

[22] У 1926 р. митрополит Андрей Шептицький писав до нунція у Варшаві Лорі Лорен- цо, що папа Пій X прийняв засаду, згідно з якою територія Російської імперії є патріаршою територією. Саме на цій підставі в 1917 році священика Леоніда Федорова було призначено патріаршим екзархом Росії, з осідком у Петербурзі. Див.: Postulatio de beatificationis et canonisationis Dei Andreae Szeptycky episcopus Leopolinensis Ukrainorum Metropolitae Halyciensis. – Romae, 1965; C. Korolevskij. Metropolite André Szeptyckyj. – Rome, 1964. – P. 197. Згодом, 1936 p., y Львові, на конгресі, присвяченому Берестейській унії, Йосиф Сліпий (тодішній ректор Львівської Богословської Академії) казав: «Всі ідеї митрополита Рутського для нас актуальні, включно з ідеєю патріярхату… як гарантією розвитку Церкви». Див.: Opera omnia Josephi archiepiscopi maioris et cardinalis. – Vol. V. – Romae, 1971. – P. 142.

[23] Питання про піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності розглядалося Підготовчою комісією Декрету про Східні Церкви: «ADD. – Studio benevolo submittatur, an non in dignitatem Sedis Patriarchalis sublevanda sit pro Ucrainis Catholicis Sedes ex antiquis temporibus clarissima Kioviensis» (Propositio ad modum desiderii: sess. Plenaria XXX, die 1-7-1961: 13 ex 18 obtinuit vota, ut nomine Commissionis proponatur). Див.: Acta et Documenta… Vol. Ill, див. прим. 4. – P. 194-195; див. також промову митрополита Йосифа (Сліпого) 11 жовтня 1963 р. в: Opera omnia Josephi patriarchae et cardinalis. – Vol. XII. – Romae, 1981. – P. 90.

[24] У 1971 р. папа Павло VI писав до верховного архиєпископа Йосифа Сліпого, що не може створити українського патріархату через не залежні від нього обставини. Насамперед йшлося про територію Церкви, згадує про це Й. Пелікан (J. Pelikan. Confessor between East and West: a Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – Grand Rapids, Michigan. – 1990. (Далі – Pelikan). – P. 205-206). Сам лист див.: Archivum Patriarchale Sanctae Sophiae, Université Cattolica Ucraina, Roma. (Далі – Archivum). – 40: 204-7.

[25] Саме історичне підґрунтя деякі Отці II Ватиканського Собору, зокрема кардинал Сірі, називають найважливішою умовою творення нових патріархатів: …Quod sint patriarchae a clarissima traditione probati nihil officit quia ratio historica iustificat; quod sint novi patriarchatus sine ratione historica perantiqua et probanti induceret paulatim comparationes, appetitus et difficultates cuiuscumque generis. Censeo res esse consideranda, futura prospicientes ex his quae ab historia hausimus. Praeterea quia structura divina Ecclesiae constat in sua hierarchia solummodo episcopis, inter se omnino aequalibus et Romano Pontifici omnibus praestanti, ut res complicetur ratio debet esse gravis et evidens (Acta et Documenta… Vol. II, див. прим. 4. – P. 205-206).

[26] Див.: Матеріали Синоду УГКЦ 1992 року // Рішення і постанови Синодів Єпископів УГКЦ 1989-1997. – Львів, 1998. (Далі – Рішення і постанови), а також: Study Paper: The Territory of the Ukrainian Greco-Catholic Church // Logos: A Journal of Eastern Christian Studies. – Vol. 35 (1994). – Nos. 1-4. – P. 313-385. (Далі – Study Paper).

[27] Див.: Annuario Pontificio per I’anno 2002. – Citta del Vaticano, 2002; R. Roberson. The Eastern Christian Churches: A Brief Survey / 6th edition. – Rome, 1999. (Далі – Roberson). Ці дані стосуються України та західної діаспори, проте не враховують східної діаспори. Статистичні дані щодо України щороку подає Державний комітет [України] у справах релігії (див. сторінку цього комітету в часописі «Людина і світ»).

[28] Дані (на травень 2002 р.) надала голова Патріаршої катехитичної комісії черниця Луїза Цюпа, СНДМ.

[29] Станом на 1 січня 2002 р. в Україні діє 13 освітніх закладів УГКЦ. Див.: Людина і світ. – 2002. – Січень-лютий.

[30] Див.: Привітальна промова папи Івана Павла II в аеропорту в Борисполі, Київ, 23 червня 2001 року, п. 1-2 // «Вітаю тебе, Україно!» Пастирський Візит Святішого Отця Івана Павла II в Україну 23-27 червня 2001 року: промови і проповіді. – Львів, 2001. – С. 7-8; Промова на зустрічі з діячами політики, культури, науки та підприємництва в Президентському палаці, Київ, 23 червня 2001 p., п. 2 // Там само. – С. 17-18; Катехиза Святішого Отця, виголошена 4 липня 2001 року на загальній аудієнції на площі св. Петра у Римі, п. 2 // Там само. – С. 104-105. Див. також промову митрополита Йосифа Сліпого на аудієнції українських владик у Римського архиєрея 13.12.1976 в: Opera omnia Josephi patriarchae et cardinalis. – Vol. XIV. – Romae, 1985. – P. 120-121.

[31] Див. джерела до п. 10 ДСЦ, зокрема булли Decet Romanum Pontificem та in universalis Ecclesiae, Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ukrainae illustrantia. – Vol. 1. – Romae, 1953. – P. 268; І. Хома. Київська митрополія в Берестейськім періоді. – Рим, 1979. — С. 111 ; М. Rizzi. De Archiepiscopui maioris iuridico fundamento in Ecclesia Catholica // Богословія. – T. XXV-XXVIII. – Рим, 1964. – C. 123; І. Мончак. Становище Верховного Архиєпископа в ієрархічнім устрою Церкви // Там само. – С. 136; I. Patrylo. Archiepiscopi – Metropolitani Kievo-Halicienses attentis praescriptis motu proprio Cleri Sanctitati. – Romae, 1962. (Далі – Patrylo). – P. 117 (включно з посиланнями).

[32] Study Paper, див. прим. 26. – P. 326-336.

[33] Див.: Рішення і постанови, див. прим. 26, а також неопубліковані матеріали наступних Синодів.

[34] Celebrationis Liturgicae quibus praeest Summus Pontifex loannes Paulus PP. II. – Typis Vaticanis, 2001.

[35] Пор. процедуру виборів (ККСЦ, кан. 154), а також ступінь кардиналіату (пор.: Motu proprio Ad purpuram Patrum, 1965 // La Documentation catholique. – Nr. 1444). Крім того, верховні архиєпископи виключені з нарад патріархів з Римським архисреєм.

[36] Зокрема, кард. Таппуні під час обговорення п. 11 ДСЦ зазначив: «Coram in oculis tam optatam unitatis Christianae restitutionem habentes, ne inferiorem alioquin ostendant, prae separatis Patriarchis, conditionem catholici Patriarchae» (Acta et Documenta… Vol. II, див. прим. 4. – P. 205-206).

[37] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj. – Romae, 1956. – P. 229, 231-239; Док. 166 // А. Шептицький. Церква і Церковна єдність: документи і матеріали (1899-1944). — T. І. — Львів, 1995. – С. 419-433.

[38] Див.: О. Турій. Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? – Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001 р. – (Україна християнська. – Випуск 7).

[39] Див.: W. Kasper. Le radici teologiche del conflitto tra Mosca e Roma. // La Civiltâ Cattolica. – 2002. – T. 1. – P. 531.

[40] Per analogia до випадку кан. 77 ККСЦ. У відповідь на запитання щодо суперечності між двома його параграфами, Coetus de expensione observationum відповіла, що «ці два параграфи взаємодоповнюються». Див.: Nuntia. – 28 (1989). – Р. 34.

[41] Верховний архиєпископ Йосиф Сліпий писав, що потрібне «визнання Патріярха- ту Української Католицької Церкви і респектування всіх прав Східних Церков, щоб дати доказ вселенськости Христової Церкви» (Благовісник Патріярха Києво-Галиць- кого і всієї Руси. – Рік XII. – Кастельґандольфо, 1976. – С. 70).

[42] Див.: Patrylo, див. прим. 31. – Р. 51-56.

[43] Пропозицію про піднесення Київського митрополичого престолу до гідності патріархату, не визначаючи його католицького чи православного характеру, Комісія передала Римському архиєреєві на особисте вирішення (формулою «До Святішого», див.: А. Великий. Діяння Ватиканського Собору. – Т. 1. – Рим, 1966. – С. ЗО).

[44] Див.: Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). – T. 1. – Romae, 1953. – P. 276, 472. Цей же титул згадується в листі кардинала Силь- вестріні до Мирослава Івана кардинала Любачівського, датованому 21-м червня 1992 р. Див.: Study Paper, див. прим. 26. – Р. 314 -315.

[45] Згідно з Д. Салахасом, принаймні 6 разів Римський Апостольський Престол створював чи визнавав патріархати. Див.: D. Salachas. Tit. IV. Le Chiese Patriarchale // Commento al Codice dei Canoni delle Chiese Orientali. – Libreria Editrice Vaticana, 2001. – P. 69-76.

[46] Див.: Roberson, див. прим. 27. – Р. 68-79. Слід зазначити, що східні патріархи: халдейців, коптів, вірмен, мелхітів та сирійців – також підтримували старання верховного архиєпископа Йосифа Сліпого у справі визнання українського патріархату Див.: Pelikan, див. прим. 24. – Р. 198-199; Archivum, див. прим. 24. – 34: 142а; 34: 142Ь; 34: 153а; 34: 109а).

 

Джерело: Богословія 66, Кн. 3-4, (2002). – с. 269-279

Пастирське послання

1. Вступ

3 червня цього року Божого Постійний Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви у супроводі митрополитів і під проводом Глави Церкви відвідав Святішого Отця Івана Павла ІІ. Головною темою розмови було створення патріархату УГКЦ. Святіший Отець так висловив своє ставлення до цього питання: “[…] Я поділяю Ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я, як Наступник святого Апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку”. Дехто помилково зрозумів ці слова як крах усієї справи здобуття патріархату. Насправді ж Вселенський Архиєрей підтвердив законність такої потреби. Він підніс ідею патріархату понад чисто людські сподівання і нагадав нам, що, хоч справа патріархату УГКЦ і впливає на земну політику, вона все ж не визначається нею.

Цим листом ми хочемо пояснити, що означає “патріархат Церкви”, щоб усі ми краще і глибше зрозуміли його суть, а усвідомивши, думали й діяли так, як передбачає патріарший устрій Церкви.

 2. Історичні аспекти

Минуле століття було для нас страхітливою сторінкою історії. Важко охопити одним поглядом все те, що наш народ і наша Церква пережили за той час. Згадаймо лише про дві світові війни, які перекотилися через нашу землю, низку окупацій, переслідування вірних нашої Церкви, голодомор, що поглинув майже одну чверть населення нашого краю та численні більшовицькі репресії, які винищили національну інтелігенцію.

Та водночас у ХХ ст. нам „світило” здійснення двох великих мрій. Перша мрія – державна, загальнонародна – незалежність держави. Спроби утвердити самостійну державу робилися вже в 1920-х, а пізніше – у 1940-х роках. Проте тільки наприкінці століття таке прагнення, за яке потерпіло, а то й віддало своє життя стільки людей, за Божою благодаттю стало реальністю: від 1991 року ми маємо свою самостійну, незалежну Українську державу. Отже, мрія державного характеру нашого народу здійснилася.

Друга мрія – церковна – повний розквіт нашої Церкви через створення патріархату. Ця мрія розвивалася паралельно у двох гілках київської традиції нашої Церкви: серед православних і греко-католиків. І одні, і другі думали про це, бажали цього, чекали нагоди для здійснення такої мрії.

Щодо Православної Церкви, то такі спроби робилися у 20-х роках минулого століття, однак лише в 90-х роках Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква – Київський Патріархат проголосили свою структуру патріаршою. І хоч її ще не зовсім завершено через відсутність всесвітнього визнання з боку інших Церков, саму думку про патріархат уже певним чином втілено в життя. Нам, однак, не личить детально розглядати ситуацію в українському православному світі.

Паралельно до цього в Українській Греко-Католицькій Церкві в різний період – у 1930-ті роки і згодом у 1940-ві роки – говорили про це дуже ясно, хоч іще у вузьких колах. Але з виходом на волю в 1963 році святої пам’яті тоді ще Митрополита Йосифа Сліпого і після його заклику, зверненого до всієї Церкви, ідея патріархату стала для нашої церковної спільноти чимось дуже важливим і реальним.

Почавшись дещо невпорядковано, ця ідея впродовж подальших сорока років проходила різні етапи свого розвитку. Святої пам’яті Митрополит Йосиф оголосив про це прагнення нашого народу на Другому Ватиканському Соборі. Проте тоді не вдалося його формально затвердити, бо не було ще опрацьовано процедури створення патріархатів. Однак патріархальні думка й бажання зростали, ставали щораз яснішими, кристалізувалися. Був певний час, коли дехто думав, що патріархат – це немовби сурогат незалежної Української держави (наш народ входив тоді до складу Радянського Союзу); інші вважали його розв’язком усіх церковних проблем. Але з плином часу ці думки прояснювалися, і те, що було неважливим, відпадало, а сама церковна позиція вдосконалювалася.

Тому, якщо сорок років тому цю думку сприймали по-різному, навіть самі єпископи, то вже на початку цього століття ми дійшли до єдиного розуміння й до одностайного бажання, що наша Церква має утвердити патріарший устрій. У 2002 році представники всієї Церкви, зібрані з усіх країн, де живуть українці, одноголосно ствердили, що той народ, який вони представляють на Патріаршому Соборі, бажає остаточного здійснення цього завдання. Цю думку також підтвердили усі зібрані на Синоді владики нашої Церкви й у формі синодального рішення передали Святішому Отцеві. На початку червня ц. р. Б. Святіший Отець прийняв наше бажання і, як ми вже цитували вище, підтвердив його слушність. Проте остаточного визнання патріархату в повному значенні цього слова ще немає. Але тепер це вже лише проблема часу: настане день, коли здійсниться також і друга мрія нашого народу.

 3. Що таке патріархат?

Ісус Христос встановив одну Церкву, якій дав усі потрібні для спасіння засоби, пославши їй Святого Духа, встановивши у ній Святі Таїнства, давши їй свою науку та доручивши апостолам проповідувати у світі (див. Мт. 28, 19; Мр. 16, 15; Лк. 24, 47), а також надавши Церкві конститутивну структуру – християнську спільноту під проводом єпископів. Така структура Церкви з Христової волі існувала від самих її початків у формі єпархій та існуватиме аж до кінця світу (див. Світло народів [ Lumen gentium, LG ], 3).

З волі її Засновника існує лише одна Христова Церква на Землі в багатьох місцевих Церквах-єпархіях. Та з Божого Провидіння, як навчає Другий Ватиканський Собор ( LG 23), Церква також знає третю, посередню, форму – т. зв. помісних Церков. Це групи єпархій, які об’єднуються на підставі спільної території, мови, культури чи державної структури. Впродовж часу й на історичній підставі, підтвердженій компетентною церковною владою, помісні Церкви виробили свої богословські, духовні й літургійні традиції, власну канонічну дисципліну, а головне – ієрархічну структуру: зібрання єпископів з одним главою, якого називають патріархом або митрополитом.

Починаючи з найдавніших часів, такі помісні Церкви поставали у всьому християнському світі – на Сході й на Заході – під назвою і зі структурою патріархатів. На Заході ця форма групування Церков не поширилася, і там залишився лише один автентичний патріархат – Римський, та ще кілька – винятково почесних. Натомість на Сході вона стала звичайною структурною формою для багатьох помісних Церков, які приймали патріарший устрій за різних обставин та у різний час аж до минулого століття включно.

З огляду на притаманність цієї форми християнському Сходові, Другий Ватиканський Собор вказав, що помісним східним католицьким Церквам належить її надавати. Це бажання учасників Другого Ватиканського Собору недавно повторив Папа в постсинодальному повчанні про владу єпископа „ Пастирі стада” ( Pastores Gregis ). [З огляду на важливість сказаного і на необізнаність вірних нашої Церкви з цим документом як в Україні, так і в діаспорі, подаємо довшу цитату]:

“Серед інституцій, характерних для східних католицьких Церков, є Церкви патріархальні. Вони належать до тих угруповань Церкви, які, як підтверджує Другий Ватиканський Собор, завдяки Божому Провидінню, з плином часу набули органічного для них устрою і мають як дисципліну і власні літургійні звичаї, так і спільне богословське й духовне спадкоємство, при цьому, однак, завжди зберігаючи єдність віри та єдиний Божий устрій вселенської Церкви. Їхня особлива гідність випливає з факту, що вони, будучи мало що не матерями віри, породили інші Церкви, які є ніби їхніми доньками [д одамо від себе, для прикладу, що донькою патріаршої Церкви Константинополя, Нового Риму, була Церква Києва, а остання стала Церквою-Матір’ю для Церкви Москви. – + Любомир ], а тому аж до наших часів поєднані з ними сильними зв’язками любові в таїнственному житті й у взаємному пошануванні прав та обов’язків.

Це стародавня патріархальна інституція в Церкві. Засвідчена вже першим Собором в Нікеї, вона була визнана першими вселенськими соборами й досі становить традиційну форму урядування у східних Церквах. Завдяки своєму походженню й особливій структурі, вона відповідає самій сутності Церкви. Тому Другий Ватиканський Собор висловив прагнення, щоб там, де буде в цьому потреба, створювати нові патріархати, право на встановлення [яких] залишається за Вселенським Собором або Римським Архиєреєм…” (п. 61).

 4. Хто встановлює патріархати?

Упродовж століть патріархати поставали за різних обставин і в різний спосіб, але завжди як церковна структура на певній території чи в певній державі. Патріархати у ІІ тисячолітті поставали зазвичай за рішенням відповідної помісної Церкви, яке канонічно визнавали інші патріарші Церкви, дуже часто підтримувані державною владою. На таке визнання іноді доводилося чекати тривалий час.

Католицькі патріархати історично визнавав Папа Римський. Сьогодні, згідно з чинними нормами, проголошеними Другим Ватиканським Собором, нові патріархати для Церков східної традиції встановлює Вселенський Собор або Папа Римський. Відповідно до Декрету про Східні Католицькі Церкви, зміни до устрою цих Церков можна вносити “лише заради їхнього власного й органічного розвитку” (п. 6).

 5. Управління патріаршою Церквою

Патріарша структура дуже чітко реалізує внутрішню єдність помісної Церкви східної традиції, бо на чолі ставить одну особу, яка стає осередком усіх віруючих цієї помісної Церкви та через яку стає видимим сопричастя, тобто єдність із Наступником св. Апостола Петра, якого Ісус Христос поставив видимим знаком єдиності та єдності своєї Церкви.

Саме слово “патріарх” походить від грецького слова, корінь якого означає “батько”. Навкруги патріарха збираються всі єпископи помісної Церкви і разом з ним та під його головуванням становлять Синод, який спільно дбає про всю Церкву.

 6. Деякі критерії патріаршого устрою

Як було згадано попередньо, помісна Церква – це спільнота вірних, яку об’єднують літургійні, богословські й духовні традиції, канонічна дисципліна та спільна ієрархія. Помісна Церква має також свою окрему історію і сформовану християнську культуру. Вживаючи церковну термінологію, це є Церква свого права. Тому не кожна помісна Церква відразу відповідає критеріям Церкви патріаршої.

Попри всі богословські й канонічні елементи, помісна Церква повинна мати також зрілість свідомості вірних, виявлену через святість її духовних дітей і підтримку вірними життя у патріаршому устрої. Зрілість церковного життя включає також готовність допомагати іншим людям поза межами рідної Церкви в їхньому релігійному житті і робити свій внесок у життя Вселенської Церкви.

Патріархат як нормальна форма існування й діяльності помісних Церков виражає і забезпечує повноту засобів, які необхідні для всебічного служіння Церкви.

 7. Чи відповідає УГКЦ згаданим критеріям?

УГКЦ має усі вищезгадані прикмети, щоб стати патріаршою Церквою.

По-перше, наша Церква, належачи до східної традиції, вважає патріархат природною формою свого існування – у повній відповідності до Декрету Другого Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви, який стверджує, що “патріарший устрій у Східних Церквах є традиційною формою управління” (п. 11).

По-друге, встановлення патріархату визначається потребами розвитку УГКЦ, про що одностайно заявили делегати Патріаршого Собору 2002 року. Наша Церква набуває сьогодні помісної зрілості, у чому ми вбачаємо виразну дію Святого Духа.

По-третє, наша Церква переконана, що, відповідно до вимоги Декрету Другого Ватиканського Собору про екуменізм, патріарший устрій “краще відповідає вдачі наших вірних і відповідніший для духовного добра” (пор. п. 16). Іншими словами, ми вважаємо патріархат засобом для досконалішого церковного життя. На патріархат слід дивитися очима віруючої людини як на релігійно-церковну дійсність, у якій кожний її елемент має відповідні права та обов’язки. Патріарший устрій у житті Східної Церкви на всіх її рівнях розвиває почуття більшої відповідальності за свої дії. Добро Церкви більшою мірою, ніж до того, стає справою кожного її вірного.

По-четверте, перехід на патріарший устрій є відповіддю Церкви на утвердження державної незалежності України. Тут патріарший устрій Церкви мислиться як один із засобів реорганізації і нормалізації духовного життя вірних задля їхнього спільного блага і добра Церкви.

По-п’яте, наша Церква не обмежується існуванням на території рідної держави, а внаслідок історичних обставин поширена в різних країнах і має там місцеву ієрархічну структуру. УГКЦ в Україні й у діаспорі представляє собою кількісно поважну громаду, але не в чисельності полягає її сила та важливість, а в єдності та консолідації її духовних сил. Патріарший устрій Церкви дозволить якнайповніше досягти цієї мети. Це підтвердили у своєму Зверненні делегати Третьої сесії Патріаршого Собору УГКЦ, на думку яких проголошення патріархату зміцнило б “взаємодію між матірною Церквою та дочірніми Церквами на поселеннях”.

Свого часу Патріарх Йосиф висловлював думку, що вагомою підставою для проголошення патріархату УГКЦ є велике мучеництво її вірних, проявлене ними у ХХ столітті. Цілком погоджуючись із думкою нашого славного Ісповідника віри, ми разом із тим хотіли б застерегти вірних від неправильного тлумачення цього аргументу. Факт героїчного мучеництва є яскравим свідченням зрілості віри членів нашої Церкви. Це духовний скарб, з якого щедро черпають наступні покоління вірних. Проте статус патріархату УГКЦ не має бути нагородою її вірним за мучеництво. Таке тлумачення згаданої християнської чесноти може спотворити її великий духовний зміст. Нагорода для мучеників – на Небесах, а тут, на землі, мучеництво стає фундаментом, на якому зростає Церква. Основоположними елементами у цьому фундаменті є любов до Бога і ближнього, вірність правді, вміння прощати кривдників, відчуття солідарності з тими, що в потребі, тощо. Патріархат, збудований на такому фундаменті, утвердиться навіки, бо його визнає сам Господь.

8. Екуменічні обставини

Проект створення патріархату УГКЦ нинішнім Папою Римським збудив хвилю протестів, які базувалися на таких закидах:

•  Патріархат УГКЦ послаблюватиме сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, а отже – послаблюватиме зв’язок з усією Католицькою Церквою.

•  Патріархат означатиме створення націоналістично забарвленої Церкви, яка сіятиме ненависть супроти всіх інших.

•  Патріархат УГКЦ став би великою перешкодою для об’єднання християн в Україні.

•  Створення патріархату УГКЦ означало б нехтування прав Московського патріархату, який вважає Україну своєю канонічною територією.

•  Патріарший статус УГКЦ призвів би до збереження “уніатизму”, який в наші часи був засуджений як невідповідний шлях для досягнення єдності між усіма християнами.

Кожний закид, звичайно, викликає емоційну реакцію з нашого боку, але можна і треба дивитися на них інакшими очима, використовуючи їх, з одного боку, для кращого зрозуміння свого становища, а з іншого – для унаочнення правильних і потрібних заходів, до яких ми повинні вдатися. Бо ми не хочемо, щоб створення патріархату УГКЦ завдало страждань іншим. У нашій складній ситуації треба спокійно і виважено захищати свої права, поважаючи також виправдані права інших.

Не будемо відповідати на кожен пункт зокрема, натомість подамо лише загальне до них ставлення. У нинішній історичний момент з-посеред усіх згаданих закидів на перше місце вийшов аргумент екуменічний, а саме: побоювання, що визнання Папою патріархату УГКЦ може призвести до зриву екуменічного діалогу й замороження стосунків між Католицькою Церквою і Повнотою Православ’я. Це не є нашим наміром. Ми вважаємо, що наш патріархат буде важливим чинником для покращання відносин між християнами та не вноситиме розбрату. Адже патріархат УГКЦ потрібен не лише нашій Церкві, а й усім помісним Церквам. Тому ми певні, що настане день, коли це усвідомить уся християнська спільнота.

Для нас дуже прикрою була реакція православних Церков, які, не вивчивши нашої історії й нашого нинішнього становища, не пізнавши наших духовних потреб, зайняли чітку немиролюбну позицію, яку через Московський патріархат переказали Святішому Отцеві. Проте створення нашого патріархату у жодному разі не задумане як загроза чи підступ супроти Православних Церков і нічим не обмежує їхні права. УГКЦ (в патріархаті чи без нього) не має претензій до православних. Так само й православні не можуть мати претензій до греко-католиків щодо території, устрою та способу життя. Коли йдеться про церковні вартості, для світських категорій не повинно бути місця, оскільки церковні вартості не можуть ставати предметом дискусій.

Київська Церква наприкінці ХVІ ст. вибрала свій особливий шлях для забезпечення єдності у Вселенській Церкві. Частина нашого народу в той час відкинула цей шлях, призвівши до поділу Київської Церкви. Однак та її частина, яку сьогодні називають Українською Греко-Католицькою Церквою, на цьому шляху скористала і збагатилася, оскільки могла зберегти свою віру і самобутність у критичні моменти свого існування. Звичайно, історія нашої Церкви має і чорні, і білі сторінки. Проте ми, греко-католики, не бажаємо нікому накидати наші розв’язки як єдино можливі й правильні. Це підтвердив ще на початку сорокових років минулого століття Митрополит Андрей Шептицький у своєму листовному діалозі з православними братами. Але мета, про яку говорили митрополити Петро Могила і Йосиф Рутський (вони шукали дороги до єдності у спільному патріархаті) була одна і та сама – відновити первісну єдність часів Володимира Великого. Наш патріархат сьогодні, у ХХІ ст., задуманий не як перешкода, а як шлях до того стану, коли в Україні буде один патріарх у катедральному соборі Святої Софії у Києві.

Чи створення греко-католицького патріархату означало б, як дехто твердить, посилення ненависті до неукраїнців? Ні, бо патріархат, у якому плекають християнські чесноти, не може потурати шовінізмові. А християнський патріотизм є чеснотою. Бажати добра своєму народові – це нормально; порушенням християнської норми є лише прагнення такого добра коштом інших народів. Ми щиро сподіваємося, що життя в патріаршому устрої, якщо до нього ставитимуться з повагою усі сусіди, може тільки спричинитися до утвердження злагоди у нашій частині світу.

Проте чи не найпарадоксальнішим з усіх закидів, що їх висувають противники нашого патріархату, є твердження, що його створення задумане як “утеча від Рима”. Такий закид є цілковитим запереченням нашої віри. Нема сумніву, що з отриманням нашою Церквою патріархату, як цього вимагають закони, зміниться характер стосунків з деякими римськими установами. Але ці зміни стосуватимуться тільки другорядної, адміністративної сфери. Основна риса кожної помісної Католицької Церкви – це сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, Єпископом Рима. А цього ми ніколи не зречемося.

 9. Різні погляди з приводу патріархату УГКЦ

Великої ваги в обговоренні патріархальної проблеми інколи набуває сама атмосфера такого обговорення всередині Церкви. Зусилля щодо утвердження патріархату часом набувають форм боротьби за патріархат, яка супроводжується надмірними пристрастями та невиправданими звинуваченнями. Такими ж пристрастями та звинуваченнями супроводжується часом і боротьба проти патріархату. І в одному, і в другому випадках вірні Церкви мали б виявити належне смирення і любов одне до одного.

Так, з одного боку, Церква шанує ревність активістів патріархального руху та їхню відданість цій ідеї. Ієрархія Церкви благословляє утвердження патріархату в житті і свідомості своїх вірних – зокрема, шляхом активізації мирянського руху. Проте, висловлюючи нашу підтримку патріархальній ідеї, ми повинні усвідомлювати, що нецерковні методи такої боротьби та напружене психологічне тло, яке нею створюється, лише шкодять утвердженню патріархату. Вони ослаблюють Церкву і, зокрема, породжують сумніви в тому, що визнання патріархату УГКЦ є справою доцільною та своєчасною.

З іншого боку, завданням Церкви є водночас пошанувати сумніви в необхідності патріархату й дати на них аргументовану відповідь. Сумніви щирих людей самі по собі служать лише поглибленню і кристалізації нової візії, що визріває в Церкві. Проте згадані сумніви не повинні набувати форм непокори чи розколу, оскільки від цього страждає дух миру й любові, який обіймає Церкву.

Хоч про патріархат ми говоримо в категоріях церковного устрою, він є не тільки структурою. Патріархат – це стан душі, якнайкращий вияв суті й покликання Церкви. Тому прагнення нашого народу в минулому і тепер встановити патріарший устрій слід розглядати по-церковному, по-Божому, а не як самоціль. Адже патріархат – це шлях. А мета Церкви – це спасіння людей через служіння Богові та ближнім.

10. Завдання Божого Народу УГКЦ на майбутнє

Як велить християнський звичай, говорячи про обов’язки та завдання Божого Народу, єпископи УГКЦ хотіли б почати з себе. На цьому свого часу наголошував іще Патріарх Йосиф: “Єпископат повинен бути зразком однозгідності у правлінні Церкви і прикладом єдності в усіх ділянках церковного і народного життя!” Сьогодні ієрархія УГКЦ підтверджує свій спільний намір розбудовувати патріархат нашої Церкви, використовуючи для цього всі можливі церковні засоби. Також просимо Господа нашого Ісуса Христа освятити наші зусилля, а братів і сестер наших у Христі – спомагати нам повсякчас у довірі та одностайності.

Надзвичайно важливою у процесі становлення патріаршого устрою УГКЦ є позиція спільнот посвяченого життя. Про це також згадував у своєму Заповіті Патріарх Йосиф: “Бажанням Слуги Божого Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші чини і згромадження… суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві”. Молитва за патріарха і патріархат УГКЦ, піднесена до Бога устами його обручників, буде обов’язково Ним почутою. Молитвою праведників буде випрошено прощення за гріхи, вчинені дітьми Церкви на її паломницькому шляху.

Важко переоцінити важливість ролі, яку має виконати у становленні патріархату УГКЦ її духовенство. З душпастирської точки зору, можна сказати, що ключ до сердець усіх вірних нашої Церкви знаходиться саме в їхніх руках. Тут знову важливим дороговказом будуть для нас настанови Патріарха Йосифа: “Тож благаю між вами пресвітерів … пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір. А коли Архипастир з’явиться, то одержите ви нев’янучого вінка слави (див. 1 Пт. 5, 1-4)”. Важливо, щоб душпастирі всіляко утверджували своїх парафіян у вірі в благодатність патріархату й залучали їхні зусилля для розбудови патріархальних структур. Проте не менш важливим обов’язком душпастирів є повсякчас стежити за тим, щоб ці зусилля набували належних церковних форм і йшли на благо Церкви й народу.

Нарешті, слід згадати про завдання, які стоять перед тими, в чиїх серцях зростатиме головний плід патріархату, а саме: про завдання мирян. Тут знову пророчо звучать для нас слова Патріарха Йосифа: “Завершення [окремих помісних східних] Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді, у всіх його складових частинах, у свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріархату!” Саме від доброї волі, розсудливої активності і водночас належного смирення мирян і буде остаточно залежати утвердження патріаршого устрою!

Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви. Мають ефективніше запрацювати патріарші та синодальні комісії, оскільки це головні органи, в яких формується душпастирське та адміністративне життя Церкви. Свіжою енергією має сповнитися діяльність церковних структур на єпархіальному, деканальному і парафіяльному рівнях. Тут розумна автономія, сперта на головні засади єпископського служіння та на принцип допоміжності (субсидіарності), має доповнюватися почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності.

Надзвичайно багато слід зробити для того , щоб роз’яснити мету і завдання патріархату вірним інших помісних Церков. Адже, кажучи словами Енцикліки Івана Павла ІІ „ Світло Сходу” ( Orientale Lumen, OL ), “важливим моментом для зростання нашого взаєморозуміння та єдності є поглиблення знайомства між нами” (п. 24).

Недавно ми вже мали нагоду зауважити, що патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності. Завданням усієї Церкви є невтомно працювати над таким преображенням. Важливою настановою на цьому шляху будуть для нас слова Івана Павла ІІ: “Нехай Господь відчинить наші серця, наставить наші уми та вкаже нам конкретні, сміливі кроки, здатні, коли треба, подолати заяложені погляди, догідні компроміси чи застійні позиції” ( OL , п. 19).

 11. Значення благословення

Те, що наша Церква очікує благословення свого патріархату з боку Святішого Отця, часом викликає серед вірних нетерпеливе нерозуміння. Спробуймо поміркувати над цією справою, беручи за зразок один відомий факт із біографії Слуги Божого Митрополита Андрея.

Ми знаємо, як пристрасно і то навіть із дитячих літ тодішній Роман Шептицький прагнув стати василіанським монахом і священиком Греко-Католицької Церкви. Знаємо, яким болем озивалося в його серці небажання його батька дати благословення на цей крок. Будучи вже в дорослому віці й маючи формальне право здійснити свою мрію, Роман умів усе-таки смиренно сказати: “Хай буде воля Твоя!” І смирення сина здійснило чудо: граф Шептицький не просто дав свій дозвіл, а повною мірою повірив у це покликання сина.

Висновок для нас очевидний. Так, ми поділяємо переконаність Патріарха Йосифа, що завершення нашої Церкви патріаршим вінцем є “овочем дозрілої свідомості” у її Божому Народі. І ми й далі утверджуватимемо в житті нашої Церкви належні патріархальні структури та патріархальну свідомість. Проте без благословення Святішого Отця і без належного в нас смирення наш патріархат міг би стати раною в тілі Вселенської Церкви, і саме це змушує нас бути обачними. Ми певні, що як дочекався вітцівського благословення Роман Шептицький, так дочекаємося його і ми: Святіший Отець обов’язково благословить Києво-Галицький патріархат. Момент, коли це станеться, також має стати “дозрілим овочем”, зрощеним у людських душах під дією Святого Духа. Тому тут проблема не в особистій згоді чи незгоді Папи, а, як ствердив він сам, у таїні Божого благословення. І саме тому з Його ласки цей патріархат, будучи благословенним, зможе стати тим, чим ми хочемо, щоб він був, а саме: святом для всієї християнської спільноти.

Благословення Господнє на Вас!

 

+ ЛЮБОМИР