Для кращого розуміння особи і уряду єпископа в Церкві, який він виконує згідно з вченням сучасного церковного законодавства, – Кодексу канонів Східних Церков (далі ККСЦ), проголошеного Святішим Отцем Іваном Павлом II 1990 р. для всіх Східних Католицьких Церков, необхідно звернутись до витоків історії розвитку церковних структур.
Початок організації Церкви сягає часів Римської імперії, яка складалась з різних географічних територій. Слід зазначити, що структура первинної Церкви, сформована в перші віки існування, у великій мірі продовжує зберігатись і сьогодні. Сучасна церковна термінологія для окреслення та визначення певних церковних одиниць або дій у Церкві ґрунтується на словництві адміністративного поділу східної частини Римської імперії. Вона поділялась на чотири префектури, які, в свою чергу, підрозділялись на дієцезії. Ді- єцезії охоплювали великі території, які в сучасному розумінні можна прирівняти до території кількох держав. У межах дієцезій була низка провінцій.
Зростаючи, первісна Церква потребувала відповідної організації і, для цього запозичила вже наявний геополітичний поділ цивільної влади. Наприклад, на місцевому рівні поодинокі християни спочатку згуртовувались у громади під проводом пресвітера. Громади, число яких сягало близько двадцяти, об’єднувались у більші спільноти під керівництом єпископа. Слід зазначити, що термін ерізсороз, який походить з грецької мови, у буквальному перекладі означає наглядач: «ері» – над, «зсороз» – глядіти. Тобто єпископ -це особа, яка має наглядати за групою вірних, що проживали на одній, досить великій території.
Наступний етап організації діяльності первинної Церкви стосувався особи митрополита, осідок якого був у головному провінційному місті, і який об’єднував декілька спільнот, очолюваних окремими єпископами.
Крім митрополита, який головував над єпископами, церковна історія вказує й на особу екзарха (не плутати з поняттям екзарха в сучасному канонічному праві), пізніше перейменованого на архи- єпископа. Архиєпископ отримував владу над кількома митрополитами, які управляли окремими митрополіями.
Сучасна ситуація
Сьогодні, після довгих років праці й досліджень, Східні Католицькі Церкви отримали єдине церковне право. Воно дає їм змогу ефективніше реалізувати поставлені завдання в різних вимірах щоденного церковного життя, а також розбудовувати й модифікувати власні церковні структури.
Слід зазначити, що сучасні церковні структури мають трохи інший канонічний вимір і відрізняються від структур минулих часів. Крім того, на них не можна дивитись у світлі церковного права Латинської Церкви (Кодекс канонічного права), тому що.вони значно відрізняються від латинських церковних структур. Прикладом такої відмінності може бути виконання законодавчої влади в Церкві. Як Вселенський Архієрей є найвищим законодавцем для всієї Католицької Церкви, так для окремої Церкви свого права, включно з Українською Греко-Католицькою Церквою (далі УГКЦ), таким законодавцем на нижчому рівні виступає Синод єпископів патріаршої або верхо- вноархиєпископської Церкви. До складу Синоду входять лише єпископи, які виконують власний уряд в межах території патріаршої або верховноархиєпископської Церкви чи поза нею і мають право вирішального голосу. Натомість, цього не можна сказати про національні Єпископські конференції, які є зібранням владик Латинської Церкви. Східні єпархи або екзархи поза територією власної Церкви свого права можуть бути запрошеними на ці зібрання, але з дорадчим голосом, хіба що статути Єпископських конференцій вказують на щось протилежне. Участь східних католицьких єпископів у Єпископських конференціях здебільшого зосереджується на питаннях душ- пастирського характеру й змісту, тому що в усіх дисциплінарних питаннях вони керуються власним церковним законодавством, тобто ККСЦ, а також постановами Синоду єпископів власної Церкви свого права.
Богословське поняття
Окрім історичного походження і юридичного розвитку значення особи і уряду єпископа, слід підкреслити також і його богословський характер. Єпископи є прав- ними наступниками апостолів, які об’єднані між собою вузлами любові, що виражається через відповідальність за розвиток не тільки своєї Церкви, для якої були поставлені, а й за всі Церкви. Будучи наслід- никами апостолів «(…) від Господа, якому дана всяка власть на небі і на землі, одержують місію навчати всі народи й проповідувати Євангеліє всьому сотворінню, щоб усі люди через віру, хрещення та виконування заповідей осягнули спасіння».
Канонічна структура Церкви
Щодо сучасної канонічної організації структур Східних Католицьких Церков, то вони складаються з єпархій і екзархій, над якими стоять єпископи, що іменуються, відповідно, єпархом або екзархом. Вказані церковні одиниці (єпархія і екзар- хія) входять до складу однієї Церкви свого права, яка окреслюється спільною богословською, літургійною, дисциплінарною і духовною традицією, як, наприклад, УГКЦ, і виконують своє завдання в межах партіаршої чи верховноархиєпископської Церкви або ж поза нею.
Окремі єпархії об’єднуються або входять до складу одного регіону (провінції), тобто території, яка в канонічному праві отримала назву митрополії. Над таким об’єднанням єпархій або екзархій стоїть митрополит, який, згідно з традицією і запровадженою практикою (оскільки канонічного обґрунтування у східному Кодексі немає), називається архиєпископом, а його єпархія – архиєпархією.
Митрополії, в свою чергу, можуть входити до складу патріаршої або верховноархиєпископської Церкви, яку очолює Патріарх або Верховний Архиєпископ. Визначення Патріарха також бере свої початки в далекому минулому, натомість термін Верховний Архиєпископ є порівняно сучасним і об’єднує давну традицію з новими церковними обставинами та вимогами сучасності. Як вже було сказано попередньо, архиєпископ у минулому стояв над митрополитом. Однак, сьогодні в Церкві латинської традиції цей титул надається й митрополитам та іншим єпископам, які не мають підлеглих єпископів. Тому, отже, щоб не плутати понять і чітко вияснити застосування титулу архиєпископа, поставленого над митрополитами у Східних Католицьких Церквах, правники вирішили впровадити термін Верховного Архиєпископа, що, з одного боку, сягає почат- ків розвитку структур первинної Церкви, а з другої – відрізняється від сучасної практики церковної юриспруденції і традиції Латинської Церкви. На сьогодні в Католицькій Церкві існують чотири Верховноархиєпископські Церкви: Сиро-Малабарська Церква, Сиро- Маланкарська Церква, Румунська Греко-Католицька Церква і Українська Греко-Католицька Церква.
Єпархіяльний єпископ
Загального окресливши історичне виникнення, розвиток і організацію уряду єпископа і єпархії в минулому, а також їхнє віддзеркалення в сучасній Церкві, перейдемо до їх детальнішого представлення і розгляду, згідно з канонічним правом для Східних Католицьких Церков.
Насамперед потрібно сказати, що церковне право передбачає дві категорії єпископів, а саме єпархіяльний єпископ і титулярний єпископ. Перша категорія характеризується самою назвою: єпископ, поставлений для управління окремою єпархією. Говорячи про єпархію, слід наголосити, що вона, як і екзархія, є частиною Божого народу, довіреною душпастирській опіці окремого єпископа, який разом із священнослужителями, співпрацівниками в Христовому винограднику, що підпадають під його юридичну владу, здійснює в цій визначеній Церквою території проголошення Божого Слова і уділення Святих Тайн. Слід також підкреслити важливість єдності в єпархії між вірними християнами, тобто духо- венстом, чернецтвом, мирянами й поставленим для них єпископом. Перебування в єдності з владикою свідчить про перебування в єдності з Католицькою Церквою.
Важливою характеристикою уряду єпархіяльного єпископа є те, що він виконує доручений йому уряд від власного імені, а не від імені Папи Римського (як його виконують титулярні єпископи, наприклад, Апостольські або Патріарші екзархи). Тому уряд єпархіяльного єпископа є власним, і у його виконанні він «(…) керує своєю Церквою від першої особи, як заступник і посланець Христа, а не як заступник Папи чи Патріарха». Такий єпископ носить титул єпархії, для якої був призначений. Його уряд є звичайним, тому що виконується через повірений йому уряд над спасінням душ, і, вкінці, безпосередньою, тому що між єпархіальним єпископом і Вселенським Архиєреєм немає посередників, хоча «(…) його влада підлягає обмеженням, окресленим найвищою владою Церкви заради спільного добра».
Другою вагомою характеристикою уряду єпархіяльного єпископа є його служіння, яке виражається у трьох сферах церковного життя: виконавчій, законодавчій і судовій. Єпископ може виконувати служіння сам або ж з допомогою інших осіб, передбачених церковним законодавством. Наприклад, виконавчу владу єпархіальний єпископ може виконувати через протосинкела [генерального вікарія (вікарій – з лат. «заступник»)], завдання якого охоплює кожну ділянку церковного життя єпархії, або через синкела (єпископського вікарія), який призначається для певної частини єпархії або для виконання окремого роду завдань. В деяких випадках він може бути призначений навіть для окремої групи вірних, які не належать до тієї самої Церкви свого права, але для яких його призначено, щоб гарантувати їм отримання Святих Тайн згідно з власним обрядом.
Судову владу єпархіяльний єпископ виконує особисто або через судового вікарія, який разом з іншими суддями, промотором справедливості, захисником вузла, нотарем, аудиторами утворює церковний трибунал єпархії.
Законодавчу владу єпархіяльний єпископ виконує особисто і не може делегувати її нікому. Слід пам’ятати, що єпархіяльний Собор має лише дорадчий голос, тому рішення і постанови, прийняті на ньому, отримують силу закону лишень після того, як будуть проголошені окремим декретом єпархіяль- ного єпископа.
Що стосується категорії титу- лярних єпископів, то ними є ті владики, які виконують інше довірене їм завдання в Церкві, тобто вони не є єпархіяльними єпископами або ж вже перестали ними бути, з огляду на досягнення відповідного віку – 75 років, або ж на стан здоров’я.
Титулярний єпископ
На відміну від єпархіяльних єпископів, які призначені для однієї єпархії, титулярні єпископи характеризуються окремим поділом, відповідно до виконання поставлених Церквою завдань. ККСЦ представляє класифікацію титулярних єпископів розрізняючи два рівні завдань – завдання Вселенського (світового) або партикулярного (місцевого) масштабу. Розпочнемо з другого рівня – виконання уряду титулярного єпископа в межах партикулярної Церкви.
Екзарх
Екзархи, залежно від географічного місця виконання уряду і від церковної влади, яка їх призначила, поділяються на Апостольських і Патріарших чи Верховноархиєпис- копських. Згідно з канонічним правом, влада управління екзархією, яка, як і єпархія, є частиною Божого народу, окреслена відповідною територією і довірена окремому пастирю, екзархові, що прирівнюється до влади єпархіяльного єпископа. Екзарх може виконувати її від імені особи, яка його призначила, або від власного імені, але останнє повинно бути чітко вказано під час заснування або зміни екзархії. Тому, отже, в Східних Католицьких Церквах існують Апостольські екзархії і Патріарші/Верховноархиєпис- копські екзархії. УГКЦ налічує три Апостольські екзархії, розташовані поза територією головного осідку Патріарха/Верховного Архиєпис- копа: екзархія у Великобританії, у Німеччині і у Франції. Також існують три Патріарші/Верховноар- хиєпископські екзархії, утворені в Україні: Донецько-Харківський екзархат, створений 11 січня 2002 року, Одесько-Кримський екзархат, заснований 28 липня 2003 року та Луцький езархат, який розпочав свою діяльність 15 січня 2008 року.
Єпископ-помічник
Єпископ-помічник є титуляр- ним єпископом, який призначається для допомоги єпархіяльному єпископові у виконанні душпас- тирських обов’язків. Призначення єпископа-помічника зумовлене, в першу чергу, душпастирськими потребами єпархії і відбувається на прохання єпархіяльного єпископа. В єпархії може бути один або й більше єпископів-помічників. У виконанні свого уряду в єпархії єпископ-помічник діє від імені єпархіяльного єпископа, і йому підпорядковується у владі управління. Обсяг завдань може охоплювати усі справи єпархії, а також містити додаткові уповноваження з огляду на певні обставини.
Єпископ коад’ютор
До титулярних єпископів належить також єпископ-коад’ютор. Єпископ-помічник, єпископ-коад’ютор призначається для допомоги єпархіяльному єпископові у виконанні довірених йому завдань. Права і обов’язки єпископа-коад’ютора регулюються східним Кодексом і завданнями, вказаними в грамоті призначення. Вагома різниця між єпископом-помічником і єпископом- коад’ютором полягає в тому, що єпископ-коад’ютор у випадку вакант- ності єпархії автоматично успадковує право управління нею.
Єпископи патріяршої курії
Патріарх або Верховний Архиє- пископ, згідно зі східним католицьким законодавством, має право намагатися мати єпископів патріяршої курії, які допомагають йому. Ці єпископи виконують різні функції, доручені Блаженнішим, і відповідають за певні відділи й напрямки діяльності патріаршої курії. Кількість владик патріаршої курії не повинна перевищувати трьох. Ці єпископи належать до категорії титулярних, але не ототожнюються з єпископами-помічниками єпархії, ані з «Генеральними вікаріями» для усієї патріаршої Церкви.
Титул вислуженого єпископа
Як вже згадувалося вище, у Церкві можуть бути й такі єпископи, які через досягнення приписаного правом віку або через інші обставини припиняють виконувати обов’язки єпархіяльного єпископа. Вони переходять до категорії титулярних єпископів з титулом вислуженого єпископа єпархії.
Інші види титулярних єпископів
Ми розглянули визначення і уряд титулярного єпископа, заді- яного в житті партикулярної (місцевої) Церкви. Однак, є ще категорія титулярних єпископів, які, на відміну від попередніх, виконують уряд на рівні Вселенської Церкви. Тобто мова йде про тих єпископів, які виконують завдання, довірені безпосередньо Римським Архієреєм в межах Римської Курії або при окремій Церкві свого права чи в окремій державі.
Обов’язки і права єпископа
Права і обов’язки єпархіяльного єпископа, передбачені в церковному законодавстві для всіх Східних Католицьких Церков, пов’язані з уділюванням Святих Тайн, проповідуванням Божого Слова, а також управлінням (адмініструванням) єпархією.
Виконання уряду і влади єпархіяльного єпископа стосується усіх вірних, тобто духовенства, чернецтва і мирян.
Одним із головних завдань єпархіяльного єпископа є душпа- стриська опіка над усіма довіреними йому вірними. Під виразом вірні розуміємо усіх католиків, які є членами тієї ж Церкви свого права, що й єпископ, а також тих християн, які через різні обставини оселилися на території єпархії, але не мають власних душпастирів.
Адміністративні обов’язки єпархіяльного єпископа стосуються здебільшого духовенства, яке священнодіє під його владою у єпархії. Серед таких обов’язків згадується завдання охороняти єдність усієї Церкви, запорукою якої є вірне дотримання церковної дисципліни з боку духовенства та усіх інших вірних, які перебувають на його території. Крім того, найвищий законодавець, яким є Святіший Отець, вказує, що проявом порядку і єдності в Церкві, а в нашому випадку мова йде про єпархію на чолі з єпархіяльним єпископом, також є дотримання літургійних норм власної Церкви свого права при уділюванні вірним Святих Тайн, а також вірного переказування навчання Церкви щодо проповідування Слова Божого.
Іншою ознакою адміністративного управління єпархіяльного єпископа є канонічна візитація, тобто відвідування і перевірка осіб, церковних інституцій і майна Церкви в межах його єпархії. Такі відвідини відрізняються від звичайної душпастирської візитації, тому що під час канонічної візитації відбувається перевірка церковного майна, парафіяльних книг (хрещення, вінчання, померлих, а також книг, приписаних партикулярним правом,і книг економічного характеру, наприклад, інвентару церковних речей парафії тощо), а також чистоти церковного посуду і речей, які вживаються на богослужіннях. Канонічна візитація повинна передбачати зустрічі з різними товариствами та організаціями, які діють в межах парафії. Об’єктом таких відвідин можуть бути й інші юридичні церковні особи (чернечі доми, садочки, школи, семінарії, які діють від імені Церкви) і перевірка катехитичного навчання.
Окрім дисциплінарних доручень з боку Церкви, єпархіяльний єпископ виконує й низку завдань літургійного і освячувального характеру. Він повинен дбати про зростання святості вірних, яке відбувається через активну участь у Святих Тайнах. До цих завдань належить також часте відправляння Божественної Літургії за народ довіреної йому єпархії. Єпархіяльний єпископ є захисником обряду власної Церкви свого права, який виражається у літургійній, дисциплінарній, богословській і духовній спадщині.
Щодо обов’язків навчального характеру то вони полягають у проповідуванні Слова Божого. Тому що «(…) єпископи є проповідниками віри, що приводять до Христа нових учнів, та справжні вчителі, тобто обдаровані властю Христовою, що проповідують по- рученому собі народові віру, для прийняття та примінення обича- їв, пояснюючи її в освітленні Святого Духа, виймаючи з скарбниці Об’явлення нове і старе, роблять її плідною та захоронюють чуйно своє стадо від помилок, що загрожують йому». Це завдання містить також організацію духовних вправ, тобто реколекцій для вірних, підтримку різних ініціатив з боку вірних єпархії, діла апостоляту. Крім того, єпархіяльному єпископові належить обов’язок огортати любов’ю неохрещених осіб і намагатися, щоб вони змогли прийти до пізнання Христової науки. Єпархіяльний єпископ є відповідальним за правильне катехетичне навчання, яке проводиться в його єпархії.
Закінчення
Переглянувши основні поняття і твердження про єпископа, можемо підсумувати, що обрання на цей уряд в Церкві, а також служіння довіреній йому пастві потребують постійної допомоги Святого Духа. Наказ, даний єпископам щодо провадження інших до Бога через виконання різних видів служіння в Церкві, має богословське коріння в навчанні II Ватиканського Собору. В декреті про пастирський уряд єпископів підкреслюється велике значення такого служіння, тому що походить воно від задумів самого Спасителя, Який «(…) дав апостолам та їх наслідникам доручення і власть, щоб навчали всі народи й освячували людей у правді, й пасли їх. Тому єпископи, через Святого Духа, який був їм даний, стали правдивими й автентичними Вчителями віри, Архиєреями і Пастирями».
о. д-р. Андрій ТАНАСІЙЧУК, доктор канонічного права, професор Папського Східного інституту в Римі та факультету канонічного права св. Пія X у Венеції